Життя та діяльнісь Софії Русової

                      Зміст:

 

 

 

1.Вступ;

 

2. Біографія С.Ф.Русової;

 

      3.Педагогічна діяльність С.Ф. Русової;

 

4. Особливості виховання С.Ф.  Русової;

 

5. Соціально-Педагогічні вимоги до педагога С.Ф. Русової; 

 

6. Огранізаційно-виховний потенціал праць "жіночої" тематики;

 

7.Висновок.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1.Вступ

 

     Роки, що минуло з часу проголошення незалежності Української держави,

позначене інтенсивною розробкою  та утвердженням

законодавчо-концептуальних засад  відродження і забезпечення

життєдіяльності національної системи  освіти, спрямуванням її на нові

соціально-культурні орієнтири, переосмисленням  та об'єктивним

висвітленням українського історико-педагогічного процесу, усвідомленням

сутності внеску у його розвиток незаслужено забутих освітніх діячів і

педагогів минулого. У цьому контексті  аксіоматичними видаються широкі

дослідження творчої спадщини подвижників  національно-культурного поступу кінця XIX - початку XX ст. та міжвоєнної доби О.Барвінського,

А.Волошина, А.Животка, Б.Заклинського, І.Огієнка, С.Смаль-Стоцького,

С.Сірополка, І.Стешенка, І.Ющишина, здійснені в 1991-2001 pp.

     Лише після проголошення суверенності України предметом наукового аналізу стала багатогранна педагогічно-просвітницька діяльність Софії Федорівни

      Русової (1856-1940) - педагога європейського рівня, визначного

громадського діяча, літературного  критика,  мемуариста,  життя  якої

було  і залишається прикладом  служіння українському народові в його

прагненні до волі, до утвердження  державності, національної системи

освіти й виховання.

      Яскравою сторінкою життєпису Софії Русової є 1922-1940 pp. - період

еміграції в Чехо-Словацькій Республіці, де, як і тисячі інших борців за

державну незалежність України, вона опинилася після поразки національних

визвольних змагань 1917-1920 pp. і де закінчився  її життєвий шлях. Тут

найповніше виявився її талант як організатора українських шкіл і

наукових установ, педагога-практика, вченого; знайшла своє продовження

започаткована на рідній землі громадська культурно-освітня діяльність;

міжнародного характеру набула популяризаторсько-просвітницька робота. В

еміграції вийшли друком її найфундаментальніші  праці, провідні положення

яких і сьогодні не втратили своєї  суспільно-педагогічної актуальності. В

умовах колишньої УРСР вони були недоступними, а тому впродовж

півстоліття залишалися не відомими ні науковцям, ні, тим більше,

широкому   загалу.

 

 

 

 

 

 

 

2.Біографія С.Ф.Русової

 

Народилася 18 лютого 1856 р. в с. Олешня на Чернігівщині. Батько Федір Ліндфорс був шведського походження, а мати Анна Жерве французького. Мати померла, коли Софії було 4 роки, ще трохи пізніше померли брат і сестра. До 10 років жила в Олешні з батьком і старшою сестрою. У 1866 р. вони переїхали в Київ, де Софія навчалась у Фундукліївській гімназії, яку закінчила з золотою медаллю у 1870 р. Через рік помер батько.

      Софія вирішила  зайнятись педагогікою. Разом  з сестрою відкрили дитячий садок. Він став осередком української національної культури, де вечорами збиралась українська інтелігенція М.Старицький, М.Лисенко, М.Драгоманов, О.Русов та ін.

      Після одруження  Софія і Олександр Русови здійснили у Празі безцензурне повне видання “Кобзаря” Т. Шевченка.

      У творчій діяльності  Русової з кінця ХІХ ст. можна умовно виділити чотири періоди: 1 період – кін. XIX ст. до 1905 р., ІІ період 1906-1916 рр., Ш період – 1917-1921 рр., ІV період 1921-1940 рр. (еміграція у Чехію).

      У теоретичній  спадщині С.Русової є велика кількість книг та журнальних статей з педагогіки, історії освіти, порівняльної та соціальної педагогіки. У них систематизовано найкращі перлини світової педагогіки та знайшли місце глибокі роздуми і висновки видатної просвітительки про майбутню українську школу.

 

3.Педагогічна діяльність С.Ф. Русової

 

Педагогічну діяльність Софія розпочала  у 1871 р. П'ятнадцятирічною дівчиною разом із сестрою Марією організувала перший у Києві український дитячий  садок. Про цей період свого життя  Софія згадувала: "Коли я подала моє прохання тодішньому попечителеві шкільної округи Антоновичеві, він  з недовір'ям похитав головою: "Ви самі ще дитина... Хто ж вам довірить дітей". Але все ж дав свій дозвіл". З цього часу і аж до смерті (померла 1940 p. y Празі) вона невтомно і незрадливо працювала на ниві українського шкільництва.

Ким тільки не доводилося працювати  С. Русовій: вихователем дитячого садка, вчителем школи, викладачем і професором на Вищих жіночих курсах, у Фребелівському педагогічному інституті в Києві, у Кам'янець-Подільському університеті (лектором педагогіки), професором педагогіки Українського педагогічного інституту імені М. Драгоманова у Празі. Вона була членом Української Центральної Ради, головою Департаменту дошкільної та позашкільної освіти в уряді УНР, фундатором жіночого руху в Україні, співробітником багатьох журналів, співзасновником Української педагогічної академії тощо.

Хоч якими б питаннями державної, наукової чи громадської діяльності займалася С.Ф. Русова, проблеми виховання і освіти української молоді у неї завжди були на першому плані. Дітей вона вважала найдорожчим скарбом, і тому постійно піклувалася про зростання майбутнього народу. Аналізуючи стан тодішнього навчання української молоді, С. Русова гнівно засуджувала колоніальну систему освіти, яка калічила розум і душу дітей, кидала їх на розпуття. Школа засуджувалася нею як така, що не відповідає національному духовному складові українського народу, а народ зневірився у такій школі. З цієї причини С.Ф. Русова все своє життя присвятила пошукам шляхів створення і розбудови української національної школи. Куди б не кидало її життя — працюючи на Чернігівщині, в Києві, Кам'янець-Подільському, перебуваючи в еміграції, педагог-просвітитель відкриває нові школи, дитячі садки, в яких навчає дітей, допомагає вчителям та вихователям по-новому підійти до виховної справи. Прикладом творчого, мистецького розуміння освітнього процесу є створені нею український буквар, читанка, посібники з географії Європи, географії позаєвропейських країн тощо.

Перу Софії Русової належать фундаментальні праці з педагогіки: "Дошкільне виховання", "Теорія і практика дошкільного виховання", "Дидактика", "Сучасні течії в новій педагогіці", "Роль жінки в дошкільному вихованні", "Моральні завдання сучасної школи", "Єдина діяльна (трудова) школа", "Нова школа" та ін.

Багато педагогічних творів С.Ф. Русової досі не опубліковано. Одні лише назви цих праць становлять довжелезний список; серед них найбільш фундаментальними є "Соціальне виховання, його значення в громадському житті", "Практичні поради до виховання дітей", "Національна школа у різних народів", "Середньовічні університети".

Рукописи книг С.Ф. Русової "конають" у колись головному архіві України, досі залишаючись невідомими українському читачеві. Дивна доля дивної жінки, унікального педагога ще не знайшла свого літописця, котрий проаналізував би її, бо кілька статей про С.Ф. Русову ще не створюють її творчого педагогічного портрета1, а ми, її нащадки, "безмежно вдячні" цій прекрасній жінці, яка не злякалася в'язниць і утисків, не спинилася на вихованні лише своїх дітей, а їх було четверо. Зазначимо, що за "українофільську діяльність", як писала сама С.Ф. Русова, її не раз заарештовували. Зокрема, двічі вона сиділа у київській Лук'янівській в'язниці, а також у Катеринославі та Харкові. Ми вдячні їй за ту педагогічну спадщину, що, безумовно, принесе велику користь працівникам дошкільного виховання, вчителям і широкій педагогічній громадськості.

Її невтомна педагогічна, наукова  та громадська діяльність була спрямована на розробку концепції національної освіти і виховання. Українська національна  школа, на думку С.Ф. Русової, має на меті виховати українськими засобами розумну, працьовиту дитину, не відірвану від свого рідного народу, а навпаки — пов'язану з ним пошаною до всього свого, знаннями того, серед чого вона виростає.

З таких дітей Україна справді  мала б рідних синів — щирих  робітників на ниві народній, творців  її майбутньої літописної долі. Отже, національна  система освіти і виховання має  формувати національно свідомих громадян української держави. Ці переконання С.Ф. Русової стали нормою її життя, науковою позицією, мірилом справжньої духовної цінності.

На жаль, і в умовах незалежної суверенної України часто здійснюється безнаціональне виховання, що веде до подальшого духовного занепаду та, за висловом О. Потебні, "спідління нації".

 

4. Особливості виховання С.Ф. Русової

 

С.Ф. Русова наполягала, щоб виховання розпочиналося з народження дитини. Засобами колискової, забавлянок, народних казок, ігор, пісень, лічилок, загадок тощо мають здійснюватися прилучення дітей до національної культури та етнізація особистості. Педагог стверджує: "Нація народжується коло дитячої колиски, лише на рідному ґрунті, серед рідного слова, пісні здатна вирости національно свідома дитина". Найдієвішим засобом національного виховання Русова визнає рідне слово. Саме через слово дитина сприймає духовні цінності народу, його світобачення та світосприймання, здійснюється її художньо-образне мислення, засвоюються нею мораль, історичний досвід народу тощо.

У системі національної освіти і  виховання Софія Русова надзвичайну увагу приділяла дошкільному вихованню, яке, на її думку, є мостом, що перекидається між школою і родиною. Саме в цей період закладаються цільність особистості, її устремління, нахили. Коли дитячий "ранок", пише С.Ф. Русова, проходить за несприятливих обставин, дитина виростає слабкою, з хисткою волею й небезпечними нахилами.

У своїх працях "Націоналізація дошкільного виховання", "В  дитячому садку", "Дошкільне виховання" та ін. С.Ф. Русова глибоко розробляє методику навчання та виховання дітей: досліджує проблеми розвитку мови і мовного навчання, науки чисел, морально-соціального виховання, підготовки педагогічних кадрів (садівниць) тощо.

Не применшуючи ролі дошкільного  виховання, Русова виключне значення у зрощуванні дітей надає матері, називаючи її найкращим керманичем, природною вихователькою.

С.Ф. Русова не визнає альтернативи національному вихованню, вважаючи, що тільки національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти. Вона прагне, щоб педагог не був скутий догматичними циркулярами, якими визначаються зміст освіти та добір методів навчання. Вчитель має бути розкутим і самостійним у складанні навчальної програми, у використанні форм та методів навчальної діяльності.

Головним завданням педагога С.Ф. Русова вважає розвиток самостійності дитини. Треба "не вчити дитину, не давати їй готове знання, хоч би й саме початкове, а більш усього збудити в дитині її духовні сили, розворушити цікавість, виховати її почуття, — щоб очі дитини вміли бачити, вуха дослухатися до всього, рученята вміли заходжуватися й коло олівців, і коло глини, й коло паперу".

С.Ф. Русова категорично засуджує бездумну сувору шкільну дисципліну, виступає за панування в навчальному закладі жвавого настрою, веселості, поваги, уваги і любові до дітей.

С.Ф. Русова переконана в тому, що в рідній школі розкриватимуться всі природні задатки дитини, яка набуватиме гармонійного розвитку. Це можливо за умов, якщо виховання буде індивідуальним, пристосованим до природи дитини; національним; відповідатиме соціально-культурним вимогам життя; буде вільним, незалежним від певних вимог на ґрунті громадської організації.

 

5. Соціально-Педагогічні вимоги до педагога С.Ф. Русової

 

Рідна, українська, школа, на думку  С.Ф. Русової, є першою політичною і соціально-педагогічною вимогою кожного народу, який скидає з себе ланцюги гніту, скидає ту кригу байдужості, якою скуто було його серце за часів утисків і пригноблення вільної думки, його національної свідомості. Варто прислухатися до цієї позиції видатного педагога і державного діяча і в наш час, бо неувага держави до розбудови національної школи сьогодні гальмує розвиток самої держави.

У демократичній рідній школі весь зміст освіти й організація навчання мають відповідати національним інтересам, враховувати освітні  традиції українського народу, здобутки національної культури, особливості  української дитини. Остання, підкреслює С.Ф. Русова, не дуже експансивна, вона занадто вразлива й часто-густо ховається од інших своїми переживаннями; до неї треба підходити з ласкою, привернути її до себе повагою до її індивідуальності, треба збудити її цікавість; тоді виявиться талановита вдача дитини й озветься її глибока чулість.

Педагог постійно нагадує вчителям про необхідність врахування індивідуальних особливостей дітей. Образно порівнюючи дітей із кущами в саду, вона підкреслює, що як серед розмаїття кущів немає  двох однакових, так і всі діти різняться між собою почуттями, думками, характерами, здібностями. Вчитель  та батьки мають знати своїх вихованців різнобічне і розвивати їхні духовні та фізичні сили.

С.Ф. Русова розглядає навчально-виховний процес у його єдності, вважаючи, наприклад, що виховувати моральні якості окремо неможливо. На її думку моральним вихованням має бути перейняте все навчання, все життя.

Провідним методом виховання С.Ф. Русова вважає гідний для наслідування приклад дорослих і всіх тих, з ким спілкується дитина. У зв'язку з цим, вважає вона, треба, щоб вихованці у своєму оточенні бачили якнайбільше добра і краси.

Дитина має зростати не пасивним спостерігачем довкілля, а усвідомлювати  свої і чужі вчинки шляхом обмірковування, самоаналізу. Вчитель, батьки повинні  використовувати кожний випадок  боротьби між злом і добром, аби  виробити в дітях власні судження, давати змогу в різних обставинах життя виявляти свою "мужність, добре  серце і правдиве поводження".

С.Ф. Русова рішуче відкидає твердження шовіністів про те, що національне виховання приведе український народ до самоізоляції від європейського і світового культурного процесу. І в наш час ці ж спекуляції мають місце з боку різного роду псевдо-інтернаціоналістів. Ніби передбачаючи таке, С.Ф. Русова дає їм обґрунтовану відповідь: "Національне виховання забезпечує кожній нації найширшу демократизацію освіти, коли його творчі сили не будуть покалічені, а навпаки — дадуть нові оригінальні, самобутні скарби задля вселюдського поступу: воно через пошану і любов до свого народу виховує в дітях пошану і любов до других народів і тим приведе нас не до вузького відокремлення, а до широкого єднання й світового порозуміння між народами і націями".

Аналізуючи світовий досвід шкільництва, С.Ф. Русова доходить висновку, що прогресують ті народи, які збудували добре організовану національну школу. За приклад вона ставить народи Німеччини, Англії, Японії, які краще за інших вичерпали у своєму вихованні власні глибокі національні скарби і надали вільний розвиток національній психології. У таких державах національне виховання виробляє у дитини, стверджує С.Ф. Русова, не подвійну хистку моральність, а міцну, цільну особу. Провідне місце у навчанні, фізичному і духовному зростанні дітей С.Ф. Русова надає народному вчителеві. Він має бути національно свідомим українцем, що володіє високим рівнем культури, педагогічними надбаннями попередніх поколінь педагогів, скарбами народної педагогіки, здатний творчо використовувати їх на практиці. Просвітитель застерігала вчителів від рутинерства, формалізму, казенної дисципліни. Носій добра і краси, вчитель ніколи не вживає щодо дітей кари або погроз. На переконання педагога, любов до дітей — той ґрунт, на якому виховання досягає своїх завдань.

С.Ф. Русову дуже хвилювала політична і соціальна незахищеність українського вчителя. Постійна матеріальна скрута, переслідування, безправність у всіх сферах життя негативно позначаються на його загальнокультурному і професійному рівні. Такий вчитель мало що може зарадити у виховній справі. Суспільство має створити для вчителя такі умови, щоб він не на словах, а на ділі почувався вільним, щасливим, незалежним у правовому й економічному становищі. Тоді він матиме можливість на творчість, демократизм, у своїх діях здійснюватиме людино-творчу місію в суспільстві.

Концепція національної системи освіти і виховання С.Ф. Русової має надзвичайну актуальність для розбудови незалежної Української держави. Нею керуються держава і суспільство у розв'язанні сучасних проблем вдосконалення діяльності системи національної освіти і виховання в Україні.

      Соціальне виховання  розвиває в дитині ті особистісні  риси дитини, які дадуть їй  змогу стати найкращим громадянином. Стара школа цілком ігнорувала  об’єднання, учні виховувались як  окремі суб’єкти, підготовлені для  якоїсь кар’єри або спеціальності.  Лише поступова демократизація  життя поставила перед школою, педагогами нове завдання: виховати  громадянина, підготувати його  до активної участі у соціально-політичному,  культурному житті. 

      Кожну окрему людину  С. Ф.Русова розглядала передусім як члена людського суспільства і тому є дуже важливим введення її в “кооперативні відносини з соціальним середовищем”. Школа, на думку педагога, має стати тим осередком, де всі духовні моральні враження будуть перероблятися в свідомості дитини не тільки відповідно до її індивідуального складу, а в значній мірі визначатися тією товариською атмосферою, яка складається з однолітками, і довірливими стосунками між учителями та учнями, учнівським самоврядуванням, загальною організацією навчально-виховного процесу.

      Отже, суть соціального  виховання в новій школі полягає  у створенні наступних умов:

      1) товариська атмосфера  в школі, довірливі відносини  між вчителями та учнями;

      2) учнівське самоврядування;

      3) заміна класу  нечисленними рухливими групами; 

      4) реформа методів  навчання (перехід від пасивних  до активних);

      5) заміна навчальних  програм в середній школі. 

      Поряд із школою  держава, церква, клуби, кінотеатри  та інші соціальні організації  також повинні мати соціальний  вплив на виховання дитини.

      Ідея виховання  в колективі – одна з провідних  у спадщині Русової. Колективне виховання має великий вплив на соціалізацію особистості.

      В основу колективного  виховання педагог покладала  суспільну мету і спільну діяльність, спрямовану на її досягнення.

      Важливими засобами  згуртування дитячого колективу  вважала гру та працю. 

      Софія Федорівна  вважала, що соціальне виховання  розпочинається з 4-5 літ – дитсадки, школи, гральні майдани. Діти  до 5 р. не виявляють соціальних  нахилів, вони індивідуалісти, навіть  егоїсти. Але з розвитком мови  у дитини пробуджується інтерес  до товаришування, спочатку з  іграшками, потім з друзями.  Першою соціальною формою є  гра. Потреба у ній залишається  і в дорослих.

      Велике соціальне  значення у вихованні має праця.  Колективна праця дає вагоміші  результати, ніж індивідуальна. 

      Крім самоврядування, поділу на групи, колективної  праці та спільних ігор на  соціалізацію світогляду учнів  мають вплив самонавчання і  програми шкільного навчання. З  усіх наук на розвиток громадської  свідомості найбільш впливає  історія і географія. Вони викликають  національну свідомість, розуміння  міжнародних взаємовідносин. Крім  цих звичайних наук, нові школи  раціонально вводять такі науки,  які потрібні учням для кращого  розуміння соціального життя  і своєї ролі в ньому. 

      Поряд із соціальним  вихованням в дитячих охоронках, захистках, садках, школах С. Ф.Русова приділяла увагу родинному вихованню і, зокрема, ролі матері. Вона вважала, що треба поширити освіту жінки на селі, щоб підняти свідомість жіноцтва та становище матері. Без неї і її ласки холодно й страшно було б жити. Ніяка школа, ніякі дитячі садки чи захистки не дадуть дитині того добра, ласки й любові, не розбудять так в дітях почуття правди, як щире виховання свідомої матері. Якщо порівняти дітей, які виховуються з материнською любов’ю і ласкою, з тими, що в дитячих притулках, то останні ніколи не будуть такі веселі, урівноважені, як перші.

 

6. Огранізаційно - виховний потенціал праць "жіночої" тематики

 

Теоретичний доробок Софії Русової, умовно об'єднаний у другу групу творів періоду еміграції, є чи не найменш дослідженим. У ньому переважають публіцистичні статті, призначені для широкого загалу, портретні замальовки, спогади, звернення, відозви тощо. Як уже зазначалося, найбільш повно у працях цієї тематики представлені різні аспекти національного й морального відродження українського жіноцтва, обґрунтовується його дидактично-виховна роль у суспільстві та в сім'ї, і на цій основі вимальовується ідеал жінки-українки нової доби. Тобто вони написані про жінок і адресовані насамперед жіноцтву. Однак аналіз цих публікацій дає змогу стверджувати, що підняті в них питання виходять за рамки "жіночої" тематики. Оскільки їх писала жінка-громадський діяч і педагог, то вони мають яскраво виражену соціальну спрямованість, містять відповідний педагогічний потенціал.

Лейтмотивом праць цієї тематики виступають слова: "на нас жінках лежить обов'язок зміцняти в усіх поколіннях пошану до ідеалу та закликати до служіння йому". Відповідь на питання, що розуміла С. Ф.Русова під цим ідеалом, дає уже згадувана "Легенда", написана нею незадовго до смерті. Для жінок різних епох і народів цей ідеал свій: для Марії Магдалини він "втілився в слово Великого Вчителя", для Жанни д'Арк - "в дорогу їй Батьківщину", для Шарлотти Корде - "в Революції", а для Лесі Українки - у "вільній незалежній Україні".

Таким чином, ідеалом, якому сміливо  й безкомпромісно має служити  жінка-українка, за переконанням С. Ф.Русової, виступає незалежна Українська держава.

 

Саме з цієї позиції вона виходила, створюючи портретну галерею  жінок-українок - як відомих на рідній землі й за її межами, так і  маловідомих, яких називала "тихими героїнями".

Серед них на перше місце С. Ф.Русова ставила жінок, які "високо пронесли в Україні ідею соціального і політичного визволення народних мас", з не меншою, ніж чоловіки, самовідданістю "йшли на муки, на фізичні страждання" в ім'я цього ідеалу. Такими є змальовані у спомині "Серед ідеалістів 70-х років" народоволки останньої третини XIX ст. Марія Ковалевська і Людмила Волькенштейн, які закінчили свій життєвий шлях на засланні в Сибіру. Серед представниць героїчної когорти жінок XX ст., що сміливо "пішли їх слідами в політичну боротьбу за волю свого народу" і загинули "майже на наших очах", С. Ф.Русова називає галичанку Ольгу Басараб.

"Незапримітні", на перший  погляд, але такі, що залишили "глибокий, виховний слід", є учасниці  національних визвольних змагань  1917-1920 pp., передусім Віра Бабенко, про яку С. Ф.Русова зворушливо розповіла в матеріалі "Тихі героїні". Одна з "видатних учениць" української гімназії у Києві, В.Бабенко при "першому натискові більшовиків ... зуміла забути про своє особисте, про себе саму й усією душею віддалася боротьбі за батьківщину" і за неї загинула з передсмертним "Слава Україні!".

Будучи переконаною в тому, що не одною політичною боротьбою осягається визволення народу, а є ще шлях освіти ("народ конає в неволі, поки він темний"), Софія Русова захоплювалася жінками, які "вхопились" за власну освіту та забезпечували просвіту народу. Першою в Україні справді вченою жінкою вона вважала історика Олександру Єфименко, з якою була особисто знайома ще з періоду життя в Чернігові у 70-х pp. XIX ст. "Яка це прекрасна жінка була! - писала про неї С. Ф.Русова, - ... з такою дужою душею, з таким ясним розумом". Просвітительку особливо вражала величезна працьовитість О.Єфименко, що допомогла їй самотужки дійти до вершин національної історичної науки.

Софії Русовій - організатору українського жіноцтва на Великій Україні та в еміграції - щиро імпонувала культурно-освітня діяльність Н.Кобринської - "піонерки" жіночого визволення на західноукраїнських землях. За її висновком, вона "відкрила нове джерело культурних скарбів для свого народу... закликала галицьке жіноцтво скинути з себе кайдани темноти, економічної залежності, моральної пригнобленості, сміло йти до знання, до духової й економічної незалежності, й на цьому шляху виявити усі свої до того часу приспані творчі сили та нести їх на добро свого народу".

Найбільшу частину створеної С. Ф.Русовою портретної галереї жінок-просвітительок становлять "характеристики-силуети" представниць української літератури. Серед тих, хто вклав у "скарбницю нашої прози та поезії дещо... своє, цілком оригінальне... ", хто "з патріотично-етнографічної лірики" сміливо переступив у "широкий світ загальнолюдських переживань не тільки нашого народу, а й народів далеких від нас історично, але близьких до нас тими національними й політичними ситуаціями, в які ставила їх історія", С. Ф.Русова називає найперше Лесю Українку. Велику роль у пробудженні національної самосвідомості народу, на її думку, відіграла Марко Вовчок. Не українка за походженням, вона "чулим серцем полюбила український народ", "із захопленням віддалася студіюванню народної мови", збирала скарби народної творчості. Завдяки цим "пильним етнографічним дослідам" український народ у її творах виступає в "повній правді".

"Незвичайної ваги" спогади  про "чільне наше жіноцтво", яке активно працювало в галузі  просвіти народу, С.Ф.Русова подала у книжці "Наші визначні жінки". Вона з'явилася в 1934 р. з нагоди ювілейного Українського жіночого конгресу, присвяченого 50-річчю заснування першої жіночої організації в Галичині - "Товариства руських женщин" у М.Станіславові. Поруч з уже згадуваними О.Єфименко, Н.Кобринської Марком Вовчком, Лесею Українкою, автор простежила внесок у розвиток національної науки, мистецтва, літератури Христі Алчевської, Гайни Барвінок, Марії Загірньої, О.Кобилянської, Уляни Кравченко, Олени Пчілки, Дніпрової Чайки та ін. Основний задум і водночас значення цього збірника "силуетів-характеристик" відтворюють слова із передмови до нього О.Кисілевської: "Вчіться на прикладах минулого;, як жити й працювати для майбутнього".

Вивчення праць С.Ф.Русової показує, що в жінках вона цінувала не тільки відданість політичній меті (визволенню рідного народу) та високий рівень освіченості, але й таку рису, як самовіддана любов до дітей, до чоловіка, до ідеї, якій він служить. Взірцем такої жінки-дружинИ, соратниці свого чоловіка, лагідної матері стала для неї Людмила Драгоманова.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7.    Висновок:

 

Як уже зазначалося, теоретичні надбання Софії Русової періоду еміграції представлені трьома основними групами праць. Щільне місце в них (за обсягом і кількістю) посідають твори педагогічної тематики, у яких вчена "сягнула творчого "акме" - найвищого рівня зрілості".

Така увага до педагогіки витікала передусім із національно-громадянських  поглядів С.Русової на освіту як на головний обов'язок кожного свідомого українця, пояснювалася накопиченими у процесі освітньої діяльності на рідній землі величезним практичним досвідом і теоретичними відомостями та притаманним їй прагненням постійно вдосконалювати педагогічні знання, переносити українську ідею з політичної площини в освітянську, в наукові теоретичні концепції та в практичні апробації.

   С.Русова ввійшла в історію педагогічної думки як визначний теоретик дошкільного виховання дитини. Спочатку вона виступала однією з провідниць фребелівської системи виховання, яка була тоді поширена в Україні. Але глибше вивчивши цю систему, вона не погоджується з відірваністю її від життя. Тому у подальшій своїй діяльності звертається до системи М.Монтессорі, яка на той час була найпередовішою у дошкільному вихованні. Монтессорі звертає особливу увагу на гігієну, психофізіологічний розвиток, антропологічні дослідження дітей. Це експериментальна педагогіка у її пристосуванні до дошкілля. Вважаючи, що дитячий сад має організовуватись на підвалинах сучасних досліджень, досягнень психології і педагогіки про закономірності та умови розвитку дитини, про найдоцільніші методи виховання, Русова вибудовує свою систему дошкільного виховання, наголошуючи на необхідності виховання дошкільнят на національному ґрунті.

      У працях С.Русової значна увага приділена проблемам благодійності і моральності. Зрештою, в історію свого народу вона ввійшла як великий філантроп, як людина, яка ніколи не стомлювалась надавати допомогу і підтримку жінкам, дітям, сиротам та іншим вразливим категоріям населення.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Список використаної літератури:

 

1. «Історія Української школи і педагогіки»  автори: О.О. Любар, М.Г. Стельмахович, Д.Г. Федоренко ст. 318 – 320;

 

2. «Видатні Українські педагоги» автор: Л.Комуська ст. 95

 

 

3. «Історія Українського шкільництва і педагогіки» (хрестоматія) автор О.О. Любар ст. 361