Міністерство освіти та науки Ураїни

Вступ

Життя як становлення і розвиток людини.

Життя людини — це насамперед її становлення.

Як уже зазначалося, дитина не народжується особис­тістю, а саме стає нею. Процес формування людини від за­родку до народження та від народження до зрілості нази­вається її становленням. У процесі свого становлення людина стисло, прискорено проходить ті головні етапи фі­зичного й духовного розвитку, які вже пройшло людство.

Мета і межа людського становлення — досягнення зрі­лості, тобто такого стану, коли людина вже повністю сформувалася фізично й коли вона достатньо підготовле­на для участі у суспільному та сімейному житті. Проте настання біологічної та соціальної зрілості, як правило, не збігаються.

Раніше, у зв'язку з відносною простотою суспільного життя й дією причин, що несприятливо впливали на люд­ський організм (важка фізична праця, недоїдання, хворо­би тощо), людина ставала соціальне підготовленою ра­ніше, ніж досягала фізичної зрілості. Нині, навпаки, має місце прискорення фізичного розвитку дітей, людина біо­логічно дозріває значно швидше. Водночас ускладнення суспільного життя зумовлює те, що соціальне зрілою лю­дина стає пізніше. Тому розрив між досягненням люди­ною своєї біологічної та соціальної зрілості дедалі більше зростає.

Після досягнення зрілості розвиток людини не припи­няється. Проте якщо становлення — це період, коли лю­дина розвивається в усіх відношеннях — і фізичному, і розумовому, і моральному, то розвиток у зрілому віці є цілеспрямованішим: кожна людина прагне певної доско­налості переважно в якійсь одній галузі, пов'язаній, як правило, з її професією.

Необхідним моментом розвитку сучасної людини є під­вищення нею освітнього рівня на різних етапах її життя. За сучасних темпів розвитку науки знання, здобуті люди­ною у школі або вузі, швидко «старіють». Тому людині доводиться постійно переучуватися або доучуватися. Якщо людина нехтує цим, то, ставши дорослою, вона немов­би застигає у своєму розвитку, стає нездатною рухатися далі, швидко відстає від життя. Можливо, таким людям жити спокійніше. Проте самозаспокоєність, задоволення досягнутим, а тим більше самозадоволення у зрілому віці, не кажучи вже про молоді літа, — це ознака не проблеми, а хвороби, назва якої — омертвіння душі.

Звичайно, бувають хвилини, коли здається, що праг­нути ще чогось — просто безглуздо. Проте не слід забува­ти, що життя людини — це також процес реалізації, здій­снення її задумів і мрій. Про кожну людину судять у кін­цевому підсумку за тим, що й скільки вона встигла зро­бити у своєму житті, як вона змогла реалізувати себе.

Раніше люди вірили у своє призначення. Вони вважа­ли, що ще до народження кожній людині якимись неза­лежними від неї самої силами або істотами визначений той чи той життєвий шлях, який вона й повинна пройти. Зараз вважається, що кожній людині дані від природи певні задатки, й вона має їх розвинути, реалізувати на користь іншим людям і самій собі. В юності кожний про щось мріє, й реалізувати свій юнацький ідеал — це також самореалізація. Ми постійно користуємося в житті тим, що було створене для нас іншими людьми, тому й наш обов'язок — внести у цей світ щось нове, щось своє.

Щоправда, реалізувати своє життя й самого себе мож­на по-різному. Одним удається зробити дуже багато, оща­слививши при цьому тисячі людей. Інші ж присвячують усе своє життя кільком людям або навіть одній людині. Є люди, що все життя творять щось нове. А є й такі, які це нове зберігають, доносять його до інших людей. Кожний з них реалізує себе по-своєму, але праця кожного з них однаковою мірою необхідна й корисна людям.

Самореалізація людини не може здійснюватися заради самої себе, вона обов'язково повинна мати якусь мету, то­му важливим є не тільки те, що і як у своєму житті реа­лізовувати, а й заради чого.

Якщо мета самореалізації насамперед в інших або для інших — то це одне, й зовсім інше, коли ця мета замикається тільки на самому собі, на досягненні власного добробу­ту або задоволенні пихи та чес­толюбства. У першому випадку завжди знайдеш і друзів, і союз­ників, у другому ж — спроби са­мовираження зіткнуться з праг­неннями інших людей. Згадай­мо хоча б образи пушкінських Моцарта і Сальєрі. Обидва вира­жали себе у музиці. Але для Мо­царта саме мистецтво, якому він служив, було найголовнішим, а для Сальєрі музика була лише засобом самоствердження. У ре­зультаті — трагічний фінал: головну перешкоду в досяг­ненні своєї мети Сальєрі вбачає у самому існуванні більш талановитого, ніж він, Моцарта й отруює його.

Одначе злочин проти іншої людини не може бути не тільки метою, але навіть і засобом самореалізації, позаяк немає нічого вищого й ціннішого, ніж людське життя. Вчиняючи злочин проти іншого, людина вчиняє злочин і проти себе, бо для людини не може бути дорожчим ніщо інше, ніж така сама, як вона, істота — людина.

Лише у праці, у творчості людина по-справжньому може реалізувати саму себе. Й, мабуть, слід погодитися з думкою про те, що тільки той, хто жив для інших, а не для самого себе, може сказати, що прожив своє життя немарне.

Висновок.

З усього вище сказаного хочу зробити висновок, що кожна людина вибирає для себе пріоритети, цілі, та шляхи їх досягнення. Але до усього вище сказаного добавляю, що крім усіх характеристик, найважливішою є оптимізм. Хтось з великих людей сказав : “Щастя приходить до щасливих, а нещастя та біда до песимістів”. Помітьмо, що людина яка постійно скиглить. Навіть на біологічному рівні не може зосередитися, бо не лише думки та ідеї направлені не в те русло, а й кров втрачає багато необхідних складових. Отже, для того щоб чогось добитися в цьому житті будьмо оптимістами , вірмо у світле в світле майбутнє та підтримуймо своїх близьких та рідних.