Життя та творчість С.Ю. Вітте

Зміст: 

Вступ.  
1. Особистість С.Ю. Вітте.

2. Економічні перетворення.

3. Грошова реформа.

4. Підтримка та розвиток промисловості.

5. Сільське господарство.

6. Відсторонення Вітте з посади міністра фінансів.

7. Уряд С.Ю. Вітте, і спроби продовження реформ.

8. С.Ю. Вітте і події 1905 року: маніфест 17 жовтня.

9. Відставка Вітте і його смерть.

Висновок.  
Список використаної літератури 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Вступ.

     Перетворення  тарифної справи, перетворення Росії на найбільшу залізничну державу, управління фінансами в складну епоху переходу країни на промисловий шлях розвитку, смілива валютна реформа, введення казенної продажу винно-горілчаної продукції, підйом технології фінансового управління до високого рівня, Портсмутський світ з Японією, маніфест 17 Жовтень, ряд найважливіших законів 1905 - 1906 років - все це пов'язано з ім'ям Вітте. Він був міністром шляхів сполучення і міністром фінансів, головою Ради міністрів Росії, почесним членом Імператорської академії наук, кавалером багатьох російських та іноземних орденів, отримав титул графа за заслуги перед Вітчизною.

     Ця  тема актуальна з позиції сучасної Росії, її економічних і політичних проблем. Так само, як і за часів  Миколи II, Росія вимагає певних перетворень  і реформаторів, що приводять їх в дію.

Таких, яким був С.Ю. Вітте.

     Протягом  багатьох років до мемуарів Вітте  як джерела з історії Росії  кінця XIX - початку XX ст. звертаються за фактичними відомостями радянські дослідники, що працюють над різними сторонами історії Росії - зовнішньою політикою та міжнародними відносинами, революційним рухом і контрреволюційної політикою царизму, народним господарством і фінансами.

     Критичне  використання цих фактичних відомостей в зіставленні з матеріалом інших  джерел розширює наші уявлення про  один з найважливіших періодів історії нашої батьківщини.

     Безсумнівно те, що Вітте входив до числа людей, «що робили історію» Його ім'я пов'язане  з певною епохою, певними подіями. Його пам'ятають, вивчають його діяльність і самого, як особистість. Написано чимало наукових праць. Так що ж це за людина? У моїй роботі розглянуті, як мені здається, все (чи майже все) області цієї теми. Висвітлено багато питань, що дозволяють глибше проникнути в суть проблеми.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

1. Особистість С.Ю. Вітте.

     В історії Росії кінця ХIХ - початку ХХ ст. фігура Сергія Юлійовича Вітте займає виняткове місце. Глава Міністерства шляхів сполучення, багаторічний міністр фінансів, голова Комітету міністрів, перший голова Ради міністрів, член Державної ради - такі основні службові пости, на яких проходила його діяльність. Цей відомий сановник зробив помітне місце, а в багатьох випадках і визначальний, вплив на різні напрямки зовнішньої, а особливо внутрішньої політики імперії, став своєрідним символом можливостей і одночасно безпорадності потужної державної системи. Значення і масштаби його історичної ролі можна порівняти тільки з особистістю іншого видатного адміністратора-перетворювача періоду занепаду монархії - Петра Аркадійовича Столипіна.

     Народився С. Ю. Вітте 17 червня 1849 в Тіфлісі в небагатій дворянській сім'ї. Склавши екстерном іспит за гімназичний курс, він вступив на фізико-математичний факультет Новоросійського університету. У 1869 р. почав службу в канцелярії одеського генерал-губернатора, де займався урахуванням залізничного руху, а через рік був призначений начальником служби руху казенної Одеської залізниці.

     Бюрократична  кар'єра С. Ю. Вітте почалася в 1889 р ., коли йому був запропонований важливу  посаду директора Департаменту залізничних  справ 

Міністерства  фінансів. У лютому 1892 С. Ю. Вітте став міністром шляхів сполучення, а в серпні того ж року зайняв один з ключових постів у вищій адміністрації, очоливши Міністерство фінансів, до компетенції якого входили всі питання торгівлі, промисловості, кредиту, оподаткування. Йому підпорядковувалися Державний банк, дворянський земельний банк, Селянський поземельний банк, Монетний двір. На цьому впливовому посаді С. Ю. Вітте залишався беззмінно 11 років, аж до серпня 1903 З його ім'ям пов'язано здійснення ряду важливих економічних перетворень.

     Слов'янофільської орієнтація С. Ю. Вітте, якої він дотримувався з молодих років, пояснює великий інтерес, проявлений ним до вчення німецького економіста першої половини XIX ст. Фрідріха Ліста, який розробив, на противагу "космополітичної політичної економії", теорію "національної економії". Погляди Ф. Ліста на роль національного господарства та його державного регулювання склали основу програми російського міністра фінансів. Будучи прихильником жорсткої протекціоністської політики, Ф. Ліст вважав, і цей погляд цілком поділяв С. Ю. Вітте, що найважливішим завданням держави є заохочення розвитку вітчизняної промисловості, при слабкому розвитку якої загальний економічний прогрес країни неможливий. Згідно з цими уявленнями, індустрії належало грати роль локомотива всього народного господарства.

     Концепція базувалася на уявленнях, що "бідним країнам" з метою економічної модернізації необхідно добиватися балансу експорту та імпорту за допомогою митного заступництва, міцної кредитної системи та сталого грошового обігу. Ці заходи повинні були створити умови для розвитку внутрішнього ринку та фінансової незалежності від закордонних сировинних і грошових джерел.

     Беручи  вчення Ф. Ліста, С. Ю. Вітте не вважав за необхідне поширювати митний захист на сільське господарство. "З усіх видів заступництва, - писав він, - митна захист землеробства виправдовується найменш. Заходи до підйому сільського господарства повинні бути інші: створення великого внутрішнього ринку шляхом розвитку місцевої промисловості, зменшення накладних витрат, за допомогою розвитку техніки і торгівлі сільськогосподарськими продуктами і підйомом сільськогосподарських знань для кращого використання грунтових багатств та зменшення витрат виробництва "[1]. Ці погляди сановник буде пропагувати багато років, але так і не зможе сформулювати конкретно принципи і механізми, які дозволили б у такій сільськогосподарської країні, як Росія, досягти такої важливої мети.

2. Економічні перетворення.

     За участі С. Ю. Вітте в імперії були проведені великі економічні перетворення, що зміцнили державні фінанси і прискорили промисловий розвиток Росії. У їх числі: введення казенної винної монополії (1894 р.), будівництво Транссибірської залізничної магістралі, укладання митних договорів з Німеччиною (1894 р. і 1904 р.), розвиток мережі технічних і професійних училищ. Основним пунктом економічної програми Вітте стало проведення в середині 90-х років грошової реформи, стабілізувала російський рубль і стимулювала великі інвестиції з-за кордону в провідні галузі промисловості. Будучи довгий час переконаним монархістом-слов'янофілів, С. Ю. Вітте далеко не відразу усвідомив необхідність перетворення економіки Росії за західними зразками. Однак, ставши міністром, досить швидко переконався в тому, що прискорений промисловий розвиток країни - запорука державної стійкості.

     Закінчення  ХIХ століття позначився в Росії проведенням найбільшої фінансової реформи, якісно змінила становище російської грошової одиниці. Рубль став однією з самих стабільних валют світу. Перетворення

     1895-1897 рр.. стали складовою частиною  широкої програми економічних  нововведень 90-х років. Вони  прискорили індустріальну модернізацію  Росії і в подальшому допомогли  народногосподарському організму  витримати тотальні потрясіння  російсько-японської війни і революції 1905-1907рр.

     Реформа відбила гостру потребу держави  подолати очевидну архаїчну замкнутість, рихлість і нееластичність багатьох основних фінансових структур і в  першу чергу самого рубля. Вона сприяла  інтеграції Росії в систему світового  ринку.

     Це  був прорив з минулого в майбутнє, нерозривно пов'язаний з ім'ям міністра фінансів С. Ю. Вітте. Однак результативність його реформаторських зусиль багато в чому була наслідком двох взаємопов'язаних обставин. По-перше, великої підготовчої роботи його попередників на посаді глави фінансового відомства. Але, мабуть, ще більшою мірою успіх небаченого в історії Росії починання забезпечувала безсумнівна і однозначна підтримка, яку отримували конкретні пропозиції і проекти

     Вітте на самому верху ієрархічної піраміди. Без заступництва ж імператора Миколи II деякі принципові пропозиції Вітте не могли б матеріалізуватися. Сама ідея зміцнення рубля переходом на золотий паритет відповідала в першу чергу інтересам промисловості: надійність валюти стимулювала інвестиції капіталів. Аграрному ж сектору подібне перетворення не обіцяло в доступному для огляду майбутньому ніяких особливих вигод і навіть навпаки: стабілізація вітчизняної грошової одиниці, підвищення її курсу неминуче мало призвести до подорожчання експорту. Головними ж продуктами російського вивезення здавна служили продукти сільського господарства, і запланована реформа ущемляла інтереси великих дворян-землевласників, які давно створювали істотний вплив на курс державної політики.

     Дуже  впливові сили, в першу чергу з кіл Державної ради, неодноразово намагалися блокувати їх, навмисно гальмуючи обговорення намічених заходів, і по старій бюрократичній традиції намагалися якщо і не відкинути відразу ж небажане пропозицію, то поховати його в нескінченних обговореннях і узгодженнях. Реалізація вузлових пунктів віттевской програми, перетворення ідей у законоположення відбувалося в більшості випадків всупереч думці "державних старців", прямими царськими указами, що й гарантувало успіх.

     На  час заняття посади міністра фінансів С. Ю. Вітте вже не сумнівався в доцільності і необхідності прискореного промислового розвитку Росії, в чому бачив заставу державної стабільності. Для здійснення цієї стратегічної мети необхідно було вирішити найважливіші завдання: збільшити інвестування капіталу, створити надійну систему кредиту та забезпечити гарантії іноземним вкладникам. У справі індустріалізації Росії зарубіжним фінансовим центрам Вітте надавав величезне значення, тому що внутрішні джерела представлялися йому недостатніми. Однак домогтися скільки-небудь сприятливих результатів було неможливо, поки російська грошова одиниця не була надійно забезпечена і не була стабільною.

     Пізніше С. Ю. Вітте писав, що коли він став міністром фінансів (у 1893 р.) , то вже  не сумнівався в тому, що "грошовий обіг, засноване на металі, є благо, але так як я раніше цим питанням глибоко не займався, то тому в мене були не те що деякі коливання, а непослідовні кроки, і в цьому немає нічого дивного ". Якщо цей найважливіший принцип новим міністром фінансів був прийнятий відразу, то конкретні шляхи його втілення в життя перший рік-півтора його міністерства служили предметом жвавих дискусій і роздумів.

3. Грошова реформа.

     "Я  здійснив грошову реформу так,  що населення Росії зовсім  і не помітило її, ніби нічого не було ... І жодної скарги! Жодного непорозуміння з боку людей ", - писав у своїх спогадах Вітте.

     Спочатку  Сергій Юлійович був прихильником зміцнення  кредитного рубля за допомогою адміністративного  контролю. Йому здавалося, що посилення  нагляду за обігом грошей та посилення відповідальності вітчизняних фінансових кіл за виконання розпоряджень центральної влади дозволять зміцнити рубль. "Наш державний борг, внаслідок розладу і нестабільності грошової системи, втратив будь-яку визначеність.

     Дійсний розмір його - не є величина постійна". На початку 1893 було здійснено ряд кроків, які показали, що фінансове відомство налаштоване дуже рішуче. Були встановлені мита (1 копійка за 100 рублів), заборонені операції, засновані на курсовій різниці рубля, як і інших цінностей, посилено контроль за біржовими операціями в Росії та введена заборона на виробництво біржових угод маклерами-іноземцями . Завдяки цим рішенням коливання курсу стали зменшуватися.

     Так, якщо в 1891 р. в Лондоні вони становили 28,4%, то в 1892 р. - 8,8%, а в 1893 р. - 5, 3%. Але досить швидко міністр фінансів зрозумів, що ці заходи малоефективні і що необхідна якісна перебудова всієї фінансової системи.

     Але перш ніж приступати до реформування, треба було остаточно вирішити для  себе і довести іншим, в першу чергу монарху, в якому напрямку здійснювати реформу: на базі монометалізму (золото) або біметалізму (срібло та золото). Тверезий розрахунок і бачення історичних можливостей Росії зробили С.Ю. Вітте переконаним прихильником монометалізму.

     Діяльність  Міністерства фінансів стала мішенню  запеклих нападок з боку консервативних кіл суспільства. Прихильники історичної винятковості та національної самобутності розгорнули гучну кампанію з дискредитації  і самого С. Ю. Вітте, і його фінансових починань.

     Найвищого напруження суспільні пристрасті досягли  в 1896 р. Російське товариство, зовсім ще недавно дуже далеке від економічних  інтересів, раптом з небаченим жаром  занурилося в жваві дискусії про  шляхи і методи фінансової реорганізації.

     Конкретних  та вагомих аргументів у противників золотого рубля практично не було. Нападки базувалися майже виключно на емоціях. Звучали голоси про "майбутнє розбазарювання національних багатств", про зубожіння країни, про перетворення її в другу Індію і т. д.

     Вся реформа грошового обігу була розрахована на майбутнє індустріальний розвиток Росії, і йому вона служила. Але неминуче постало питання про те, як девальвація і вільний розмін рубля на золото відіб'ються на внутрішньогосподарської діяльності і в першу чергу на становищі основної частини підданих російської корони в найближчому часі. С. Ю. Вітте вважав (і його припущення виправдалися повністю), що ні до яких помітним суспільно-економічних пертурбацій реорганізація фінансового обігу не приведе. Система конвертації валюти зачіпала головним чином зовнішньоекономічну діяльність, а вводиться співвідношення металевих і паперових грошових знаків лише закріплювало реально становище, що склалося. Уклад життя основної маси населення, його повсякденне матеріальне і виробниче забезпечення фактично не залежали ні від самого золотого паритету, ні від характеру світових грошових розрахунків. Російські селяни в масі своїй залишалися поза системою світового грошового ринку, а "цінова погода" усередині імперії піддавалася контролю з боку держави.

     У представленому до Державної ради в  березні 1896 законопроекті "Про виправлення  грошового обігу" С. Ю. Вітте наступним  чином визначав головні умови  проведення та цілі реформи: "Закріпити  досягнуті успіхи в області фінансового  господарства за допомогою підведення під них міцного фундаменту металевого грошового обігу". При цьому реформа "має бути здійснено так, щоб не зробити ні найменшого потрясіння і яких би то не було штучних змін існуючих умов, бо на грошовій системі покояться всі оцінки, всі майнові і трудові інтереси населення ... Проектуємоа реформа, не порушуючи народних звичок, не вагаючись цін, не вносячи безладдя в усі розрахунки, поведе за собою перехід нашої батьківщини від невизначеного з юридичної сторони, шкідливого в економічному і небезпечного в політичних відносинах бумагоденежного звернення до обігу золотої монети і розмінних на неї знаків ".

     Введення  золотої валюти зміцнило державні фінанси  й стимулювало економічний розвиток. Наприкінці XIX століття за темпами зростання  промислового виробництва Росія обганяла всі європейські країни. Цьому значною мірою сприяв широкий приплив іноземних інвестицій в індустрію країни . Тільки за час міністерства С. Ю. Вітте (1893-1903 рр..) їх розмір досяг колосального розміру - 3 млрд. рублів золотом. Наприкінці XIX - початку XX століття золота одиниця переважала у складі російського грошового обігу, і до 1904 року на неї припадало майже 2/3 грошової маси. Російсько-японська війна і революція 1905-1907 рр.. внесли корективи в цю тенденцію, і з 1905 року емісія кредитних рублів знову почала зростати. Проте аж до першої світової війни Росії вдалося зберегти в недоторканності найважливіший принцип валютної реформи: вільний обмін паперових грошей на золото.

4. Підтримка і розвиток промисловості.

     На рубежі XX століття економічна платформа Вітте прийняла цілком визначений і цілеспрямований характер: протягом приблизно 10 років наздогнати в промисловому відношенні більш розвинені країни Європи, зайняти міцні позиції на ринках Близького, Середнього та Далекого Сходу.

     Прискорене  промисловий розвиток забезпечувалося  шляхом залучення іноземних капіталів, накопичення внутрішніх ресурсів за допомогою казенної винної монополії  та посилення непрямого оподаткування, митного захисту промисловості  від західних конкурентів і заохочення вивозу. Іноземним капіталам в ній відводилася особлива роль - наприкінці 90-х років Вітте виступив за необмежене залучення їх в російську промисловість і залізничну справу, називаючи ці кошти ліками проти бідності і посилаючись при цьому на приклад з історії США та Німеччини.

     Особливість приведення Вітте курсу полягала в тому, що він, як ні один із царських міністрів фінансів, широко використовував виняткову економічну силу влади, що існувала в Росії. Знаряддями державного втручання служили Державний банк і установи міністра фінансів , які контролювали діяльність комерційних банків.

     В умовах піднесення 1890-х років система  Вітте сприяла розвитку промисловості  та залізничного будівництва; до 1900 року Росія вийшла на 1 місце в світі  з видобутку нафти. здавався стабільним політичний режим і розвивалася економіка заворожували дрібного європейського утримувача, охоче купував високовідсоткові облігації російських державних позик та залізничних товариств.

     У 1890-ті роки різко зріс вплив Міністерства фінансів, а сам Вітте на якийсь час висунувся на перше місце в бюрократичному апараті імперії . Вітте не скупився у витратах, рекламуючи в європейських газетах і журналах фінансове становище Росії, свій економічний курс і власну персону.

У російській пресі міністра різко критикували за відступництво його колишні однодумці. За необмежене використання державного втручання Вітте піддавався критиці і з боку прихильників реформ 1860-х років, які вважали, що індустріалізація можлива тільки через зміни в державній системі - створення справжнього ( "об'єднаного") уряду. У ліберальних колах « система »Вітте була сприйнята як" грандіозна економічна диверсія самодержавства ", що відволікають увагу населення від соціально-економічних і культурно-політичних реформ. Наприкінці 1890-х років здавалося, що Вітте довів своєю політикою неймовірне: життєздатність феодальної за своєю природою влади в умовах індустріалізації , можливість успішно розвивати економіку, нічого не змінюючи в системі державного управління.

     Однак, задумам Вітте не судилося здійснитися. Перший удар по них завдав світова економічна криза, різко загальмувала розвиток промисловості; скоротився приплив іноземних капіталів, порушилася бюджетна рівновага. Економічна експансія на Далекому і Середньому Сході, сама по собі пов'язана з великими витратами, ще й загострила російсько-англійські суперечності і наблизила війну з Японією. З початком же військових дій ні про яку послідовну економічну програму не могло вже бути мови.

5. Сільське господарство.

     Прискорена  індустріалізація Росії не могла  бути успішною при збереженні традиційної  системи влади та колишніх економічних  відносин на селі. У 1896 році Вітте відмовився від підтримки общинного землеволодіння. У 1898 він зробив першу спробу добитися в комітеті міністрів перегляду аграрного курсу, зірвану, однак, В. К. Плеве, К.П. Побєдоносцевим і П. Н. Дурново. До 1899 при участю Вітте були розроблені і прийняті закони про скасування кругової поруки. Але общинне землеволодіння виявилося твердим горішком. У січні 1902 року Вітте очолив Особливу нараду про потреби сільськогосподарської промисловості, тим самим, взяв, здавалося б, до себе в міністерство фінансів спільну розробку селянського питання. Супротивники Вітте з поміщицького табору звинувачували його в тому, що своєю політикою заохочення промисловості він розорив сільське господарство. Це, загалом, несправедливо. Головна причина відставання сільського господарства полягала у збереженні кріпосницьких пережитків у селі. Викуп за землю вийняв з кишені селян більше грошей, ніж створення промисловості. Зробив свою справу аграрну кризу. А ось до всього цього додалася вже й політика Вітте.

     Розвиток  промисловості у всіх країнах  йшло за рахунок коштів, накопичених  спочатку в сільському господарстві. Там, де цей процес йшов природним і неспішним темпом, він не був болючим. Необхідність швидкого стрибка виявилася чутливою. Росія була наздоганяючої країною і розплачувалася за це.

6. Відсторонення Вітте з посади міністра фінансів.

     Незавершеність  реформи 1861 року , світова аграрна криза і індустріалізація Вітте, разом узяті, дійсно привели сільське господарство на рубежі XIX - XX століть до глибокої кризи. До кінця XIX століття і Вітте, і його противники заговорили про "перенапруженні платіжних сил сільського населення". Ці слова відображали щиру і глибоку тривогу представників влади. На платоспроможності селян трималися і розвиток промисловості, і державний бюджет. Супротивники Вітте посилили нападки на політику індустріалізації.

     У червні 1902 року Плеве на противагу Особливій нараді створив при своєму міністерстві (внутрішніх справ) ще один центр розробки аграрної політики, яка стала тереном суперництва двох міністрів.

     У маніфесті 26 лютого 1903, який визначив програму царизму, якою її бачили Микола II і Плеве, знову, хоча і з деякими застереженнями, проголошувалася "недоторканність общинного ладу селянського землеволодіння ". Об'єднаними зусиллями противники Вітте за очевидної співчутті імператора почали відтісняти міністра фінансів і від важелів управління далекосхідної політикою, що були до того в його майже винятковому володінні. Які б не були в сукупності причини звільнення Вітте з посади міністра, відставка в серпні 1903 завдала йому удару: пост голови комітету міністрів, який він отримав, був незмірно менш впливовий. Сам Вітте тому порівнював своє перебування на цій посаді з тюремним ув'язненням.

     На  думку А. Ф. Керенського, усунення Вітте  і заміна його в 1903 році оскаженілим  реакціонером Плеве, відразу ж привели до руйнування основ політичного життя імперії, ознаменували початок того періоду в російській історії, який можна розглядати як пролог до революції 1905 року.

Наслідки  діяльності Плеве були настільки  жалюгідні, що в революційний рух  поступово втягувалися не тільки найбільш прогресивні представники земства та інтелігенції, а й робітники, а потім і селяни.

     Самодержавство, що стало на той час не більше ніж пережитком російської історії, було приречене. Однак , Микола II, замість  того, щоб продовжити реформи свого  діда і дарувати конституцію, за допомогою  таких людей, як Плеве, вперто тягнув країну назад, до самим похмурим часи бюрократичного абсолютизму.

7. Уряд С. Ю. Вітте, і спроби продовження реформ.

     «Вся  наша революція відбулася через  те, що правителі не розуміли і не розуміють тієї істини, що суспільство, народ рухається. Уряд зобов'язаний регулювати цей рух і тримати його в берегах, а якщо вона цього не робить, а просто грубо загороджує шлях, то відбувається революційний потоп ».

     Нова  ситуація створилася після 15 липня 1904 року, коли був убитий міністр внутрішніх справ Плеве. Вона породила ентузіазм і небувале збудження. На посаду міністра внутрішніх справ був призначений генерал-губернатор Вільни князь П. Д. Святополк-Мирський, про який з повагою відгукувалися всі, хто знав його. Культурний освічена людина він мав поглядами, куди більш сучасними, ніж погляди його попередника. Вступ на міністерський пост він ознаменував заявою, в якій він обіцяв проводити політику, прислухаються до голосу громадськості, з думкою якої він, за його словами, завжди вважався; прагнув розрядити згущуються політичну атмосферу. До Вітте повернулося діяльну стан, він висловився за створення "об'єднаного" уряду з ним самим в якості прем'єра і навіть засів за вивчення державного права, щоб осягнути основи конституційного ладу.

     Протягом  осені 1904 року, що отримала в політичній історії Росії парадоксальне  назву "політична весна", "весна  Святополка-Мірського",

Вітте прийняв у всіх діях живе і марудна  участь, демонстративно підтримуючи  Святополк-Мірського.

     12 грудня 1904 був опублікований імператорський указ, що передбачав здійснення цілої низки реформ. Його положення стосувалися: релігійної терпимості; свободи слова та реформи законів про друк; перегляду трудового законодавства. Вітте спробував обернути його собі на користь, домігшись того, щоб розробка намічених у ньому заходів була доручена комітету міністрів.

     Вітте опублікував свою антіобщінную платформу (грудень 1904 "Записка по селянському  справі"). Зростання ефективності сільськогосподарського виробництва за низьких цін на його продукцію був важливою складовою частиною віттевской програми індустріалізації. Він бачив у цьому засіб і для вивільнення в селі робочих рук, які використовувалися б в промисловості, для здешевлення праці промислового пролетаріату. Тут-то головним гальмом і виявлялася громада, прихильником якої він був у молодості. Вітте став бачити в громаді причину селянського збідніння і предмет крайнього поклоніння як крайніх консерваторів, інтригувати проти нього у царя, так і соціалістів, навчання яких були ворожі всьому тому, що він відстоював. Він вимагав зробити з селянина "персону" шляхом рівняння селян у правах з іншими станами. Йшлося при цьому про всі права, в тому числі і майновіх, іншими словами - про вихід з общини з виділом землі. У громаді Вітте бачив не тільки перешкоду до розвитку сільськогосподарського виробництва, а й одну з форм революційної загрози, оскільки вона виховувала зневагу до права власності. Він стверджував у мемуарах, що бачив суть селянського питання саме в заміні общинної власності на землю - індивідуальної, а не в нестачі землі, а отже і не в тому, щоб провести примусове відчуження поміщицьких володінь.

     Проте, все це, принаймні, по відношенню до часу перебування Вітте у міністерстві фінансів, було до певної міри запізнілим дотепністю. Крім скасування в 1903 році кругової поруки за внесення прямих податків, Вітте мало що зробив на міністерському посту проти громади. Але в Нараді про потреби сільськогосподарської промисловості під головуванням Вітте громаді було завдано сильного удару, втім, чисто теоретичний. Вітте вважав, що якби Нараді дали закінчити роботу, то багато чого, що потім сталося , було б усунуто. Селянство, ймовірно, не було б так взбаламучено революцією, як воно було.