Жизнь и деятельность Николая Костомарова

Вступ

Микола Костомаров - український і російський історик, етнограф, письменник, член-кореспондент Петербурзької Академії наук, один з керівників Кирило-Мефодіївського товариства, автор історичних досліджень «Богдан Хмельницький», «Руїна», «Мазепа», «Бунт Стеньки Разіна», «Північноросійське народоправство», «Російська історія в життєписах її найголовніших діячів» та інших робіт.

 Вклад  М.І. Костомарова в історичну  науку був величезний. Яскраву  оцінку творчості М.І. Костомарова  зробив визначний історик та  політичний діяч XX ст. М.С. Грушевський,  називаючи його трибуном, агітатором  та полемістом. Історичний критицизм  вченого "з особливою приємністю  звертався на скидання з місць  старих канонізованих фетишів:  псевдонаукових догм, загально визнаних  національних легенд, офіційно освячених  героїв. З не меншим завзяттям... він розбивав ідеологічні підстави  старорежимної царської Росії  — розвінчану офіційною тріадою  "православия, самодержавия и народносте" Миколаївську Росію..."

Актуальність  роботи: Багато сучасників Миколи Івановича сказали його визначні сучасники М.Г. Чернишевський, Д.Л. Мордовцев, О.М. Пипін, В.І. Семевський. Роботи історика високо цінили О.І. Герцен, К. Маркс, Ф.І. Писарєв, О.М. Горький та ін. Досліджували його спадщину й в пізніші часи (В.О. Замлинський, П.М. Попов, М. Лук, Ю. Пінчук, К.Б. Лемещенко). Тому зараз потрібно дослідити наукові праці вченого з точки зору сучасної історіографії, щоб виключити можливі помилки та по-новому оцінити, застосувати усі досягнення.

Мета  роботи: Дослідити та проаналізувати життя та діяльність Миколи Костомарова.

 

  1. Життєвий шлях.

 Костомаров Микола Іванович (літературний псевдонім - Ієремія Гапка) народився 16 (4) травня 1817 року в Юрасівці Острогозького повіту Слобідсько-Української губернії (нині Ольховатського р-ну Воронезької обл.). Походження хлопчика визначило деяку подвійність його долі. Він з’явився на світ до взяття шлюбу місцевого поміщика Івана Петровича Костомарова з кріпачкою і за законами Російської імперії став кріпаком свого власного батька. Відставний військовий Іван Костомаров уже в похилому віці вибрав собі в дружини українську дівчину Тетяну Петрівну Мельникову й відправив її до Москви для навчання в приватному пансіоні — з наміром потім із нею одружитися. Обвінчалися батьки Миколи Костомарова у вересні 1817 року, вже після народження сина.

Раптова смерть батька (14 липня 1828 р.) поставила його родину в скрутне юридичне становище. Народжений поза шлюбом, Микола Костомаров як кріпак батька у спадок переходив  тепер його найближчим родичам —  Ровнєвим, які були не проти відвести душу, знущаючись над паничем. Коли Ровнєви запропонували Тетяні Петрівні за 14 тисяч десятин родючої землі вдовину частку — 50 тис. карбованців асигнаціями, а також волю синові, вона погодилася без зволікань.

Залишившись із дуже скромними статками, мати перевела Миколу з московського пансіону (де він, щойно почавши вчитися, за блискучі здібності отримав прізвисько фр. enfant miraculeux — чудесна дитина) до пансіону у Воронежі, ближче до домівки. Навчання в ньому обходилося дешевше, але рівень викладання був дуже низьким, і хлопчик ледь висиджував нудні уроки, які практично нічого йому не давали. За «витівки» він був відрахований з цього пансіону і перейшов до Воронезької гімназії. 1833 року Микола вступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. В університеті Микола Костомаров вивчав стародавні й нові мови, цікавився античною історією, німецькою філософією і новою французькою літературою, учився грати на фортепіано, пробував писати вірші. Зближення з гуртком українських романтиків Харківського університету незабаром визначило його захоплення переважно фольклором і козацьким минулим України.

У ті роки у  Харківському університеті навколо  професора-славіста і літератора-романтика  І. Срезневського сформувався гурток студентів, захоплених збиранням зразків  української народної пісенної творчості. Вони сприймали фольклор як вираження  народного духу, самі складали вірші, балади і ліричні пісні, звертаючись  до народної творчості.

Костомаров  в університетські роки дуже багато читав. Перевантаження позначилося  на його здоров'ї — ще за студентства  значно погіршився зір. У січні 1837 року Костомаров склав іспити з усіх предметів, і 8 грудня 1837 року його затвердили в статусі кандидата.

Після закінчення університету Костомаров пішов на військову  службу, був юнкером у Кінбурзькому драгунському полку в Острогозьку. Почавши розбирати багатий архів повітового суду, у якому зберігалося діловодство колишнього козацького полку з часу заснування міста, Костомаров став істориком полку. Його твір з цього приводу не зберігся, проте він відіграв велику роль у формуванні його інтересів як ученого.

Тоді ж  Костомаров переконався, що історію  треба вивчати не лише за літописами, але за народною творчістю. Для ліпшого  знайомства з життям народу він, за його ж словами, почав «етнографічні  екскурсії з Харкова сусідніми  селами і шинками». Великий вплив у ті роки справили на Костомарова вчення Йоганна Гердера, гегелівська філософія, чеське слов'янофільство, європейська романтична традиція (особливо творчість Ернста Теодора Амадея Гофмана). Прослухані навесні 1838 року в Московському університеті лекції літературознавця Степана Шевирьова зміцнили в ньому романтичне ставлення до народності.

Уже в харківський  період життя Костомаров став схилятися  до думки про те, що серед слов'янських  народів саме українському належить особлива місія у справі визволення всіх слов'ян від імперського деспотизму і кріпосницького рабства. У віршах і поемах тих років він оспівує  князівські і козацькі часи України. Свої поетичні твори Костомаров друкує в різних альманахах і видає у  вигляді збірників «Українські  балади» (1838) і «Гілка» (1840) під псевдонімом  «Ієремія Галка». Тоді ж під впливом  творчості Вільяма Шекспіра створює  історичну драму «Сава Чалий» (1838) і трагедію «Переяславська ніч» (1841).

1840 року Костомаров  склав магістерські іспити і  приступив до підготовки дисертації, присвяченої Берестейській унії 1596 року. Але робота («Про причини  і характер унії в Західній  Росії») не була захищена через  урядову заборону. Дисертація побачила  світ у 1841 році окремою книгою  і набула широкої відомості.  Але це об'єктивне дослідження  викликало люті протести з  боку церковної влади, яка побачила  в ньому відхід від офіційного  трактування актуальної для України  проблеми.

Друга дисертація Миколи Костомарова, підготовлена через  півтора року, називалася «Про історичне  значення російської народної поезії», ідеологічних нарікань не викликала  і була успішно захищена 1844 року. Костомаров одержав звання магістра і можливість зосередитися на науковій і педагогічній праці. Темою його нового дослідження стала історія Богдана Хмельницького. Бажаючи бути ближче до місць відповідних подій, Костомаров влаштувався вчителем гімназії містечка Рівне на Волині. Але вже 1845 року він переїхав до Києва, де став працювати старшим учителем у гімназії, познайомився з найавторитетнішим на той час ученим Михайлом Максимовичем.

Навесні 1846 року вчена рада Київського університету обрала Костомарова викладачем російської історії, а з 1 серпня — ад'юнкт-професором. З осені він почав читати лекції, викликаючи жвавий інтерес у студентів. З цього часу Костомаров заглибився в масштабну роботу з вивчення історії України. Тоді ж Костомаров зблизився з видатним київським  релігійним філософом Петром Авсеньєвим, який читав лекції з філософії і психології в Київській духовній академії і Київському університеті. Його філософсько-психологічні праці (зокрема, в галузі етнопсихології) справили величезне враження на Костомарова.

  1. Наукова діяльність Миколи Костомарова.

2.1 Науковий доробок. 
Будучи росіянином, молодий Костомаров самотужки вивчив українську мову ,хоч тогочасне оточення висміювало його ідею писати українською.

Науковий  доробок Костомарова величезний і різноманітний. Перший його твір «Сава  Чалый, драматические сцены на южнорусском языке» було опубліковано в 1838 у Харкові. Основні історичні дослідження присвячені вивченню історії українських земель 16-18 ст., зокрема, монографії «Богдан Хмельницький» (1857), «Руїна» (1879-1880), «Мазепа» (1882), «Мазепинці» (1884), «Останні роки Речі Посполитої» та розвідки «Гетьманство Виговського», «Гетьманство Юрія Хмельницького», «Павло Полуботок», «Богдан Хмельницький, данник Оттаманської Порти» та ін. Характерною особливістю всіх цих праць є те, що вони базуються на документальних матеріалах.

 Костомаров - автор «Русской истории в жизнеописаниях ее важнейших деталей» (т. І-З, 1874-76). Він - засновник народницького напрямку в українській історіографії. У своїх працях він відстоював ідею самостійністі української нації, окремішність українського історичного процесу, який,на його думку, є втіленням вільнолюбного демократичного духу українського народу. Велику цінність мають і етнографічні праці Костомарова: «Об историческом значений южнорусского народного песенного творчества», «История казачества в южнорусских народных песнях» та ін. У 1867 ним написано передмову, а також упорядковано і відредаговано зібрання творів Т. Шевченка - «Кобзар». К. є автором великої кількості публіцистичних статей, опублікованих у 1860-80 на сторінках часописів «Основа», «Отечественные записки», «Современник», «Вестник Европы» та інших видань. Костомаров - представник української школи письменників-романтиків. Його літературні твори відображають подїї часів Київської держави, Хмельниччини та Гетьманщини (поезії «Співець Митуса», «Ластівка», «Дід пасічник»; історичних драми «Сава Чалий», 1638 і трагедії «Переяславська ніч», 1841 та ін.). Написав кілька повістей російською мовою - «Сорок лет» (1840), «Сын» (1865), «Холоп» ( 1878), «Черниговка» ( 1881 ) та інші.

2.2 Історіософська  концепція. 

«Історія  — це не опис життя вождів і ідей, а опис прагнень, дій і відчуттів  народу» — таким було кредо  Костомарова, якому він прагнув  слідувати впродовж всього свого  життя.

«Поставивши своїм завданням, - писав М. Грушевський, - розробляти «народну історію» (як він  це називав в протиставлення заняттям історією державною), й досліджувати життя частин Російської держави, а  не її державного життя, що притягало  увагу інших істориків, - він хоч  нібито уважав історичною необхідністю об'єднання в централізованій  державі колишніх автономних областей-земель, але всею душею ненавидів сей процес примусового об'єднання і всі насильства над народнім життям, що його супроводили, як явища глибоко противні моральному почуттю і стихійним пориванням до свободи і рівности, заложеним в основах народнього життя. Всі симпатії його лежали на стороні виявів народніх потягів до свободи, ініціятивности і боротьби за своє самоозначення, а всі антипатії зверталися проти політики його обмеження».

 Найважливішим  досягненням М. Костомарова як  історика стало відтворення безперервності  українського історичного процесу.  Його самостійність щодо загальноросійської  та польської історії обґрунтовано  в низці монографій ученого,  які отримали логічне завершення  у працях М. Грушевського, зокрема  у знаменитому есе «Звичайна  схема «русской» історії і справа раціонального укладу історії східного слов'янства».

 Особливо  слушними щодо значення наукових  пошуків Костомарова та їх  зв'язку з громадсько-політичною  діяльністю вченого є такі  слова М. Грушевського: «...історична  й публіцистична праця Костомарова  досить послідовно розвивала  ті революційні ідеї, що були  заложені в його молодечих «Книгах битія Українського Народу», і сьому виразно революційному духові, що віяв сильно і непереможно спід ріжних антикварних декорацій, завдячувала його наукова праця - не вважаючи на ріжні старомодности й дивацтва автора - високу, широку і тривку популярність серед поступових верств всього Східнє-Слов'янського світу: великоруського, українського і білоруського. Костомаров був одним з предтеч великої східнєевропейської революції. Він стелив їй дорогу не менше ніж Монтеск'є або Русо великій французькій».

2.3 М.І.  Костомаров про козацтво.

Дослідженням  козацтва як соціально-політичного  явища України займалось багато вчених. Але одне з найбільш обґрунтованих вивчень козацтва провів представник ліберального руху XIX ст. М. Костомаров. Зокрема, в 68 публікаціях М. Костомарова (з-понад 300 робіт вченого) зустрічаються поняття, пов'язані з козацтвом та його роллю в розвитку суспільства на Україні.

 У науці  існує декілька теорій виникнення  та розвитку козацтва. На основі  багатьох наукових досліджень  М. Костомаров розробив свою  теорію. Підтримуючи точку зору  М. А. Максимовича, вчений визначав  козацтво як категорію соціально-політичну  та історичну, а не етнічну.  Причиною його виникнення М.  Костомаров вважав зовнішні фактори  - напад татар на Україну і  гноблення народу Литвою та  Польщею. Він глибше вивчив  соціальні процеси, що виникали  в середовищі козаків, проаналізував  структуру козацтва, вказавши на  поділ козацького стану в другій  половині XVI ст. на низовців, або запорожців і городових, або українських козаків. Стверджував, що між городовими козаками з'явився стан підпомагачів, зобов'язаних займатися тільки землеробством і домашніми роботами. Вчений не розглядав козацтво як явище, властиве винятково Україні. Він відзначав появу козаків у середині XVI ст. у різних місцевостях Росії. З'явившись на берегах Дніпра і самовільно заснувавши Запорізьку Січ, вони зустрічалися також і в Східній Русі. На Нижній Волзі козаками називалися вільні працівники на річкових суднах. Його висновок: слово "козак" у XVI ст. в широкому розумінні сприймалося як так звана гуляща людина, тобто особа не зв'язана тяглом. Козацтво в широкому розумінні - це не особливий рід військ, а та маса народу, що шукала волі і виражала "протест народу проти державного гніту".

 М. Костомаров  вважав, що на Україні козацтво  одержало поширення у зв'язку  з її своєрідним географічним  положенням (найбільш сприятливий  клімат та землі), а також історичними умовами, які ще більше вказували "холопам", що не хотіли підкорятися безправ'ю, потяг до козацтва. У менш заселених південно-західних степових районах країни (на Брацлавщині, Канівщині, Черкащині) із втікачів формувався порівняно однорідний прошарок громадян. Це було вільне збройне населення - козацтво, котре в умовах сусідства з татарами не лише відстоювало свободу боротьбою проти татарських нападів, а й займалось "промислами і торгівлею".

 Дослідження  сучасних вчених підтвердили  висновки М. Костомарова з основних  економічних питань. Розвиток торгового  промислу набув важливого значення  у добу формування козаччини.  Військова здобич, яку, наприклад,  за часів кошового отамана  І. Сірка збирали у Криму  і Туреччині, поступово втрачає  роль для розвитку та збагачення  козацтва. Надалі Запорізька Січ  все більше перетворюється не  на фортецю, а на тор торгове  місто, своєрідну "вільну економічну  зону".

 На відміну  від поглядів деяких сучасників  на козацтво, як на явище споконвічне,  М. Костомаров показав його  як суспільно-політичне явище,  пов'язане з неминучим антагонізмом  у феодальному суспільстві взагалі. 

 Аналізуючи  склад козацтва, М. Костомаров  відзначив, що вже при польських  королях Сигізмунді І та Сигізмунді II Августі існувало два види  козаків: одних набирали старости  з королівських містечок і  волостей, а інші збиралися у  вільні загони і самі собі  обирали керівників. Виникнення  козацтва М. Костомаров відносить  до кінця XV ст., вказавши на  грамоту, видану в 1499 р. київським  міщанам, у якій вперше письмово  визначається поняття "козак". Вчений вказує на те, що козацтво  і Січ виникли не з волі  панства. М. Костомаров дотримується  думки, що Запорізька Січ виникла  через кілька років після того, як Д. Вишневецький побудував  військові споруди на острові  Хортиця, і що Січ стала "ядром  вільного козацтва", яке утворювалося  із втікачів - селян та міщан,  тобто з "народного елементу". Вчений не дотримувався якоїсь  конкретної дати утворення Січі. Він припускав, що спочатку  постійне розміщення "вільного  козацтва" було на острові Томаківка.  Першу вказівку в письмових  актах про заснування Січі  вчений відносив до 1568 р. Його  висновки: "напевно, утворення  Січі вчинилося не раптом, а  поступово з так званої "сіроми", якій ні за чим було шкодувати  на батьківщині", або ще точніше  - з "сільських холопів", що  не хотіли скорятися своїм панам".

 Він виділяв  козаків городових і запорізьких,  а також "своєвільних". Останні формувалися переважно з "панських холопів". Своєвільні козаки самостійно вибирали собі керівників. При цьому в самому козацькому стані існувала диференціація: "утворювалась козацька старшина, в протилежність якій були козаки прості, котрих називали козацькою черню".

 Таким  чином, за М. Костомаровим, в  основі виникнення козацтва на  Україні лежали явища, що мали  місце в історії інших слов'янських  народів, головним чином соціально-економічні  мотиви та протиріччя в суспільстві. 

  1. Кирило-Мефодіївське братство.

Яскрава фігура Костомарова приваблювала багатьох молодих киян, зокрема, Василя Білозерського, Миколу Гулака, Пантелеймона Куліша й Опанаса Марковича. У грудні 1845 — січні 1846 року вони створили слов'янофільсько-українське Кирило-Мефодіївське братство, до якого незабаром приєднався і Тарас Шевченко. Своє завдання братчики бачили в поширенні передових ідей «слов'янської взаємності». Більшість кирило-мефодіївців (зокрема, Костомаров) були людьми глибоко релігійними, а народницький пафос носив у них характер майже релігійної віри. Але якщо Костомаров, Гулак і Білозерський були швидше слов'янофілами, аніж українофілами, то Куліш і Шевченко становили патріотично-українське крило.

Саме Костомаров є автором одного з програмних документів братства - «Книги буття українського народу».

«Закон Божий (Книга буття українського народу)»  — унікальний за змістом і долею  твір видатного українського та російського  історика,письменника й громадського діяча М. Костомарова, викладає програмні  положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила й Мефодія, чи більш відомого нам під назвою Кирило-Мефодіївське братство.

Вже на початку  твору М. Костомаров показує своє бачення всесвітньої історії. Народи, пише він, забувши справжнього Бога, «....повидумували собі богів і стали за тих богів биться, і почала земля поливатися кров'ю і усіватися попелом і костями, а на всім світі сталось горе, і біднота, і хвороба, і несчастя, і незгода...». Людство віддавна потрапляє у безкінечні біди, бо видумує панів, які роблять других людей невільниками.

 Кілька  разів у «Законі Божому» наголошується  біблійне: «Всяка власть од Бога». Але автор підкреслює, що влада повинна підлягати закону і сонмищу, тобто народному зібранню. А представники законної влади, такі ненависні за царату як урядник і правитель, насправді мають бути слугами, «жити просто і працювати для общества пильно, бо власть од Бога, а самі вони грішні люди і самі послідніші, бо усім слуги».

Автор торкається й інших сторін історії: відносин України з Литвою, Польщею, Росією. По-різному складалися ці відносини, але історик відзначає спільне: сусіди не хотіли жити з Україною «по-братерськи — нерозділимо і несмісимо». М. Костомаров прямо й однозначно заявляє: «Але цього не второпали ні ляхи, ні москалі», тому вони вчинили «найпоганіше діло» — розділили Україну між собою.

Оформившись в ідейному плані, кирило-мефодіївці мали намір перейти до практичної діяльності, пропагуючи свої переконання серед населення. При цьому Гулак, близький до декабристського радикалізму Павла Пестеля, не виключав застосування насильницьких методів боротьби, а Шевченко навіть мріяв про народне повстання. Але до практичної діяльності братчиків справа не дійшла. Студент Петров, підслухавши їхні розмови та ввійшовши до них у довіру, у березні 1847 року написав донос попечителю Київського навчального округу генерал-майору Траскіну. Донос негайно переправили до Петербурга начальнику III відділення Його імператорської величності власної канцелярії графу Орлову. 17 березня Орлов повідомив про зібрання наступникові престолу Олександрові Миколайовичу з проханням дозволити арешти в Києві.

  1. Ув’язнення, заслання, звільнення.

Київський губернатор Іван Фундуклей з великою повагою ставився до Костомарова. За кілька тижнів до цих подій він дав Миколі Івановичу для відгуку й зауважень свій рукопис книги «Огляд Києва щодо старожитностей» (була надрукована 1847 року). Довідавшись про підготовку арешту, Фундуклей намагався попередити Костомарова про небезпеку. У відправленій із посильним записці він просив Костомарова негайно зайти до нього. Але історик, заклопотаний майбутнім весіллям з Ангеліною Крагельською, не знайшов часу заїхати до губернатора. У ніч на 30 березня 1847 року Костомарова взяли під варту і відправили до Петербургу. Костомаров перебував у жахливому стані. У відчаї він навіть намагався заморити себе голодом у дорозі. 7 квітня його привезли до Петербурга, а 15-го відбувся перший допит.

14 червня 1847 року Костомарову, який перебував  у Петропавловській фортеці, було дозволено побачення з нареченою Ангеліною Крагельською. Науковець боявся після суду зв'язувати з Аліною своє, як він вважав, пропаще життя. Зрештою їхній шлюб розпався. Крагельська вийшла заміж за іншого чоловіка і прожила з ним 19 років. 

24 червня 1848 року, відбувши рік у Петропавловській фортеці, Костомаров був засланий у Саратов. Тут його призначили на посаду перекладача при губернському правлінні. Оскільки перекладати не було чого, губернатор доручив політичному засланцеві завідувати секретним відділом, у якому велися справи «розкольників». У Саратові Костомаров знову "включився" в наукову роботу і завершив монографію Богдана Хмельницького. Тоді ж почав писати про побут у Московській державі XVI—XVII століть. Для цієї роботи він, за звичкою, вже не обмежувався наявною літературою, а вирушав в етнографічні поїздки, збираючи стародавні пісні і перекази й одночасно знайомлячись із життям розкольників та інших сектантів. У «Саратовских губернских ведомостях» за 1853 рік опублікували перший варіант майбутнього великого дослідження Костомарова «Бунт Стєньки Разіна».

1856 року маніфест царя Олександра II звільнив Костомарова від поліцейського  нагляду. У 1857-му він вирушив  за кордон, побував у Швеції, Німеччині,  Швейцарії, Франції й Італії. У  Празі зустрівся з патріархом  чеського слов'янофільства Вацлавом  Ганкою.

  1. Подальша діяльність.

У ці роки Микола Іванович підтримував  зв'язки з багатьма ліберальними та демократичними діячами, листувався з  Олександром Герценом і регулярно  друкувався в його альманасі «Колокол» (Лондон). На сторінках «Колокола» без цензурних обмежень Костомаров зміг опублікувати гострі історико-публіцистичні статті «Правда москвичам про Русь» і «Правда полякам про Русь».

В обстановці поляризації суспільства, що настала за селянською реформою 1861 року, Костомаров не бажав приєднуватися  ні до революційного, ні до консервативного  таборів, залишаючись при власних ліберальних переконаннях. Цим він настроїв проти себе обидва табори. Після викликаного студентськими заворушеннями 1861 року закриття Петербурзького університету, кілька його професорів, серед них і Костомаров, організували в приміщенні Міської думи систематичне читання лекцій. Однак на «неслухняних» щодо влади викладачів посипалися утиски, а потім і заборона на такого роду несанкціоновані виступи.

На знак протесту Костомаров 1862 року подав у відставку і більше до викладацької роботи не повертався. 1863 року він одержав запрошення очолити  кафедру в Київському університеті, 1864-го аналогічний виклик прийшов  з Харкова, а 1869 року його знову запросили  в університет святого Володимира. Але російський уряд не дозволив Костомарову  відновити викладання.

Костомаров цілком зосередився  на дослідницькій роботі. З 1863 р. він  бере активну участь у періодичному виданні томів зібрання документів з історії України та Білорусі XIV—XVII століть («Акти, що стосуються історії  Південної і Західної Росії, зібрані  і видані Археографічною комісією»). Основними працями його життя стали «Богдан Хмельницький» (перше видання — 1857 р., третє, вже в 3 томах, — 1876 р.), «Руїна» (1879—1880), присвячена трагічним подіям, що настали після смерті Хмельницького, «Мазепа» і «Мазепинці» (1882—1884), а також фундаментальна праця «Російська історія в життєписах її найважливіших діячів» (1874—1876), де представлені критичні біографії основних героїв давньоруської, української та російської історії. Власне історії Росії, крім згадуваної роботи про повстання Степана Разіна, присвячене «Північноруське народоправство» (1863) і «Непевний час Московської держави» (1866). Особливий інтерес представляє його наукова розвідка «Останні роки Речі Посполитої».

1873 року розлучені долею багато  років тому Микола Костомаров  і Аліна Крагельська (мати трьох дітей) зустрілися знову. 9 травня 1875 року вони обвінчалися і 10 років, до самої смерті Костомарова, прожили разом.

1872 року від напруженої роботи  в Костомарова стали сильно  боліти очі. Він говорив, що  пропадає від бездіяльності. Саме  тоді в нього зародилася думка  надиктувати «Руську історію…»  для популярного читання.

Фатально вплинули на здоров'я Костомарова  дві події. Восени 1881 року його збив ломовий візник. Наслідки травми відчувалися  дуже довго. А 25 січня 1882 р. зануреного в роздуми Костомарова знову  збив екіпаж.

6 квітня 1885 року, у день пам'яті  святих Кирила і Мефодія, здоров'я  вченого різко погіршилося. Вранці 7 квітня він помер у своїй  квартирі на Васильєвському острові у Петербурзі. Похований 11 квітня 1885 року на Волковому цвинтарі у Петербурзі.

Висновок

Хоч досі немає наукової біографії  вченого та неупередженої і всебічної  оцінки його історичних праць, можемо зробити деякі висновки. Його наукова  заслуга полягає в тому, що він  яскравою постановкою різних проблем  збуджував роботу дослідницької  думки незалежно від того, чи вона спрямовувалась на подальший розвиток висловлених ним положень чи на їх критику і спростування.

Головним своїм завданням історик  вважав розкриття "народної історії" на противагу історії державницькій. Свою точку зору з цього питання  Микола Іванович відстоював принципово і безкомпромісно.

 Розробивши вперше багато  питань із історії козаччини,  М.І. Костомаров виступив проти  ультрадержавницьких поглядів С.М.Соловйова, продовжених потім П.О.Кулішем на козаччину як елемент руйнівний, протигромадський і протидержавний, що не хотів працювати, а бажав жити за чужий рахунок. Микола Іванович доводить, що українська козаччина — це український народ, і її не можна відірвати від народу. Вчений-патріот своїми дослідженнями вперше підняв завісу над багатьма історичними фактами і явищами історії України.

 М.І.Костомаров вперше в вітчизняній  історіографії обґрунтував і  став широко використовувати  в своїх працях такі важливі  історичні джерела як пісні,  перекази, легенди. Саме вони стають  темою його другої магістерської  дисертації "Об историческом значений русской народной поззии". Працюючи в багатьох вітчизняних і зарубіжних архівах та книгосховищах, вчений виявив і ввів до наукового обігу величезну кількість документів. Чи не першим із вітчизняних істориків Микола Іванович висловив сумнів в достовірності літописів, піддав їх критичному розгляду, вказуючи на їх легендарність, суб'єктивізм та упередженість при висвітлені деяких подій. М.І.Костомаров проголосив російське самодержавство продуктом монголо-татарського поневолення, яке засвоїли московські князі і стали його насаджувати на східнослов'янський грунт.

Жизнь и деятельность Николая Костомарова