Журналістика київського періоду

                         ЖУРНАЛІСТИКА КИЇВСЬКОГО ПЕРІОДУ

Окремого розгляду заслуговує постать Івана Огієнка як журналіста, редактора і видавця. Кількасотлітня історія українського друкованого слова засвідчує, якою непростою і небезпечною справою в усі часи було донести до нашого народу його друковане слово, що повсюдно заборонялося і нищилося чужою Україні владою, а його творці (письменники, поети, науковці, журналісти, редактори і видавці) постійно переслідувалися й суворо ка¬ралися. Водночас, ця ж історія показує, наскільки важливим і рятівним для цілої української нації було це благородне по¬чинання тих, хто був виразником і будителем дум   народних, хто через книгу, часопис доносив людям дух просвітництва й науки, правди й високої моралі. Достатньо згадати вихід у світ "Енеїди" І. Котляревського (1798) та Шевченкового "Кобзаря" (1840), які, з одного боку, задекларували на весь світ, що є велика українська нація і є її прекрасна мова, а з іншого — нагадали самому народові про його могутні корені, славну історію і велику відповідальність перед нащадками.

"Громадська Думка

Учений і державний діяч Іван Огієнко, як ніхто, глибинно розумів силу і значення друкованого слова, особливо в пору крутого перелому суспільної свідомості, викликаного розвалом прогнилої Російської імперії й могутньою потугою українців створити свою державу.

Доброї редакторської вправності ученому вдалося набути ще в студентський період під час співробітництва з рядом україномовних часописів та в "Записках наукового товариства імені Шевченка в Києві", де йому доводилося виконувати обов'язки коректора й редактора. А видавничий досвід приходив у процесі читання коректур і версток своїх багатьох книг, що виходили у 10-х роках не лише в Києві, а й Катеринославі, Воронежі, Петербурзі.

Не буде перебільшенням наголосити у цьому контексті, що шлях Івана Огієнка у велику науку, редакторську і видавничу справу починався власне з журналістики.

Перші його репортерські спроби припадають ще на студентську пору, яка і в соціально : економічному, і в суспільно-політичному "зрізі" здається' сьогодні особливо складною. Це був один з драматичних періодів "доживання" Російської імперії, коли ще донедавна універсальна й, здавалося б, бездоганна ідея космополітизму, ідея асиміляції національностей стала активно витіснятися національною ідеєю, яка з наближенням революції 1905, а пізніше 1917 років усе більше міцніла і розвивалася. У цей період "український національний рух зробився помітніш суспільним фактором, став проникати, як свідоме начало, в саму товщу народних мас і викликав велику увагу ззовні.

Після подій 1905 року, коли була, нарешті, узаконена діяльність української преси, як один із різновидів преси "инородческой", починається бурхливе відродження українського друку, утворення українських громад, клубів, інших просвітницьких, громадсько-політичних орга-нізацій. Так, поряд з кількома десятками україномовних газет і журналів на території російської України вже у 1906 році працювало 17 українських видавництв, з яких 13 знаходилося в Києві.

Однак, проголошеними царем конституційними свободами українцям довелося тішитися недовго. Вже з 1907 року у внутрішній політиці уряду помітно посилилися шовіністичні устремління. Український рух, як і до 1905 року, знову став об'єктом заборонницьких заходів. Для прикладу, спеціальним циркуляром обмежується ввезення до Росії україномовної літератури з Галичини, одна за другою під різними приводами закриваються українські громадські організації, зокрема, "Просвіти". Після двох відомих столипінських циркулярів 3 адміністративні та цензурні причіпки до україномовних видань набувають універсального характеру. Зі сторінок реакційної російськомовної періодики організовується справжнє цькування українства, що спричинило цілу смугу погромів російськими націонал-патріотами українських товариств, бібліотек, книжкових магазинів, закриття ряду українських видань. На українство, за словами С. Петлюри, знову впало "ярмо безцеремонних, невиправданих репресій і "попереджувальних" заходів, нечесні вигадки, безглузді інсинуації та злі доноси з боку націоналістичних кіл російського суспільства..., байдужість, суспільне ігнорування нас, наявність обмовок і обмежень у визнанні за нами прав"

Ось у таких умовах і відбувалося становлення Івана Огієнка як журналіста. Свій вибір студент другого курсу історико-філологічного факультету університету Св. Володимира зробив на "Громадській Думці" — щоденній політичній, економічній і літературній газеті, перше число якої побачило світ 31 грудня 1905 року. Вибір цей не був випадковим, бо зроблений не без впливу його вчителя, викладача університету В. Перетця, а також його духовних побратимів, тісні творчі взаємини з якими тількино починалися - Б. Грінченком, М. Грушевським, С. Єфремовим, С. Русовою, А. Кримським, В. Самійленком, Є. Тимченком. Саме ці особистості склали кістяк авторського активу нового україномовного друкованого органу, видання якого починалося з неймовірними труднощами.

"Громадська Думка" спиналася на ноги після невдалої  спроби Є. Чикаленка видавати  з 1 січня 1906 року щоденну українську газету "Громадське Слово", яку цензурний комітет заборонив, як і "Нове Життя" С. Єфремова, на підставі того, що "видання ці домагатимуться переміни існуючого державного ладу Росії, утворення автономних країв на окраїнах держави і перебування її на федеративних основах, а також домагатимуться переходу всієї землі у власність народу, які вчинки забороняються карним законом". Видавцеві газети В. Леонтовичу вдалося легко добитися дозволу властей, оскільки заявлені програмні цілі часопису були зовні поміркованішими: "ГД" даватиме щоденний огляд життя політичного, громадського, економічного і літературного на Україні, в Росії й по чужих землях; звістки про великі світові події, цікаві нашим людям; поезії та оповідання, наукові фейлетони". Справжньою ж ціллю засновників часопису було пробудження, розворушення в значної частини української інтелігенції приспаної, а то й приглушеної національної самосвідомості, спонукання її до важкої просвітницької роботи серед народу, видання для цього літератури пізнавального характеру.

Відомий український учений на еміграції Аркадій Животко у своєму фундаментальному дослідженні "Історія української преси" так характеризував становлення цього унікального, але ще не вивченого нашими науковцями друкованого органу: "До співробітництва (крім редактора Ф. Матушевського та секретаря Козловського) було запрошено низку осіб, що визначилися вже на літературному полі. Були тут поети, письменники, наукові сили з різних кінців України. Але як в редакції, так і серед усіх співробітників майже не було підготованих журналістських працівників, а тим більше в щоденному огні... Решта співробітників щойно починала журналістську кар'єру і дехто з них вибився пізніше на доброго журналіста".

Безумовно, до числа "декого з них" слід віднести передусім Івана Огієнка. Від січня 1906 року "Громадська Думка" стала виходити регулярно, і вже в перших січневих випусках на її шпальтах з'явилися публікації початкуючо го репортера Огієнка, що подавалися на початку під псевдонімом Іван Рулька. То були переважно невеликі замітки, що друкувалися на четвертій полосі під постійною рубрикою "Дописи. Повідомлення з місць". Звичайно ж, такі повідомлення для газети Огієнко-студент подавав з Брусилова, куди навідувався до одинокої матері на вихідні чи свята. Там, під час зустрічей і розмов із земляками, і черпав він матеріал для своїх журналістських замальовок.

Характерною у цьому відношенні є перша Огієнкова публікація в "Громадській Думці" в числі 17 від 20 січня "Містечко Брусилів ". Ось її початок:

"Містечко наше велике, селян у йому багацько, тисяч  із шість, але доброї долі та доброго життя зовсім нема. Багацько є наболілих "вопросів" у наших селян, більше, ніж дірок на його обідраній хаті, або латок на його старенькій свиті... Та, як і скрізь, найважливішою потребою містечкових селян являється земля. Більша половина брусилівських селян землі не має".

Вже в цьому короткому уривкові "проглядаються" добрі творчі задатки початкуючого журналіста: образність мови, дохідливість викладу, вміння сконцентрувати увагу читача на головному. А ще - любов і повага до тих, про кого писав. Саме остання обставина й спонукала Огієнка щоразу братися за перо: тематика таких дописів-повідомлень з Брусилова дедалі розширювалася.

В числі від 6 лютого йшлося про те, як спраглому до читання брусилівському селянинові місцева влада непомітно підсовує "отруйні зерна", поширюючи безкоштовно селами антиукраїнську, шовіністичну газету "Кіевлянин". А через тиждень, 13 лютого, газета розповіла вустами і пером свого молодого репортера про проблему лікування брусилівських селян (на 24 села волості - один фельдшер, постійне безгрошів'я, тому й лікуються бідняки не таблетками чи мікстурами, придбаними в аптеках, а порадами знахарів та ворожбитів). Ще через кілька чисел часопису - знову чергові повідомлення з Брусилова. Цього разу - про наболілі проблеми тамтешніх кравців (кожушників) і шевців (чоботарів) - (28 лютого) та про заборону місцевим поміщиком Синельнико- вим селянам збирати хмиз у лісі, про нестачу випасів для селянської худоби і про безжальне зрубування тим же поміщиком фруктових дерев — (4 березня).

Серія аналітичних публікацій із Радомишльського та Сквирського повітів під заголовком "Забастовочний рух" була вже підписана не псевдонімом Іван Рулька, а справжнім прізвищем - Іван Огієнко. Це був мужній вчинок студента-репортера, оскільки вже на початковому етапі навчання в університеті Св. Володимира за ним утвердилася репутація "українофіла і сепаратиста". Аналітичними статтями на болючу для українського громадянства тему - масовий селянський страйк, який набирав чимраз ширшого розмаху, - Іван Огієнко заявив про себе, з одного боку, як зрілий журналіст, а з іншого боку, — як людина з активною громадянською позицією. І це не могла не помітити редакційна колегія часопису. Його статті, інтерв'ю, нариси, кореспонденції часто вміщуються тепер на перших полосах, подаються цілими підвалами на розворотах - поряд з публікаціями таких "метрів" публіцистичних жанрів, як С. Єфремова, Б. Грінченка, О. Маковея, Д. Дорошенка та ін. Йому частіше доручають підготовку спеціальних матеріалів — інтерв'ю з депутатами державної Думи ( "У посла А.Ф. Грабовецького " - 9 липня); своєрідне соціологічне дослідження про вплив українського друкованого слова на свідомість селян ("Газета на селі" — 1,2 серпня) тощо.

Однак, сповна розкрити свій потенціал як журналіста, публіциста на шпальтах газети "Громадська Думка" І. Огієнкові та його однодумцям не вдалося. Газета припинила своє існування на 190-му числі. Її випуск від самого початку здійснювався в умовах постійних конфіскацій, цензурних причіпок, штрафів і погроз працівникам. Тому й сумний фінал не змусив себе довго чекати. Урядову за-борону подальшого видання часопису було видано 18 серпня 1906 року. До річного ювілею "Громадській Думці" не вистачило кількох місяців.

"Рада"

Своєрідним спадкоємцем попереднього часоупису стала щоденна "газета політична, екокомічна і літературна" - "Рада", дозволу на видання якої добився Б. Грінченко. Він же й став її першим редактором. Нова газета почала виходити під орудою тієї ж редколегії і авторського активу,"які творили "Громадську Думку". Перше число "Ради" побачило світ менш ніж через місяць після закриття її попередниці — 15 вересня 1906 року. На першій полосі в "Листі до передплатників "Громадської Думки" повідомлялося: "На 190-му числі "Гро¬мадську Думку" припинено на весь період військового стану в Києві, а редакцію й контору запечатано того ж дня... Тепер видавництво нової газети "Рада" буде висилати вам цю газету". Таким чином, нове видання брало на себе всі зобов'язання свого попередника перед постійними читачами, ставлячи також за мету залучити ширше коло нових прихильників.

Іван Огієнко був у числі тих співробітників "Громадської Думки", хто першим активно взявся застворення но¬вого україномовного друкованого органу. Його співробітництво з "Радою" набуває не лише системного характеру за періодичністю вміщуваних на її шпальтах матеріалів, а й нової якості за жанровим діапазоном, проблематикою виступів.

Публікації Огієнка в цій газеті можна умовно поділити на кілька груп.

Перша. Кореспонденції й замітки з місць про суспільно-політичні настрої на селі. Буваючи за завданням редакції у повітах Київської губернії, молодий журналіст уважно вивчає все те, що там відбувається, прислухається до роздумів і міркувань своїх співбесідників, з болем у серці і переживанням за своїх героїв викладає на папері не лише побачене й пережите, а й прагне виокремити, загострити увагу на характерних тенденціях, найголовніших проблемах. Тому стрижень авторської думки, авторської позиції легко віднаходиться в кожній публікації. Цікаво простежити у цьому контексті діапазон проблематики Огієнкових виступів:

— "Останні бурхливі два роки поділили людей на два ворожих табори — тих, хто стоїть за визвольний рух, і тих, хто йдуть проти нього". ("Молоде й старе покоління на се¬лі". 1906. 27 жовтня);

— "Як важливо сьогодні обрати до Думи тих, хто допоможе селянам здобути жаданої землі та волі" ("Народ готується". 1906. 4 листопада);

— "Мине ще декілька років, країна переживе те гнітюче лихоліття..., ясний промінь вільного слова і вільної освіти засяє й над селом, і тоді вже розвалиться та міцна стіна, що тепер одділяє учителя од селян" {"Про сільських учителів". 1907. 23 лютого);

— "Хто ж принесе запомогу сіромі, хто освітить його темне становище? Хто загоїть його великі болячки? Хто?.. Тільки не теперішня Дума". ( "Третя Дума і наше селянство". 1907. ЗО листопада).

— "Кожний, хто жив на селі, добре знає, як багато терплять селяни, судового порятунку не маючи. От ми і звертаємось тут до наших видавців — кому ж, як не їм, заповнити цю прогалину і дати селянинові таку книжку до рук, щоб він з неї вичитав, як і де йому шукати судової запомоги" ("Юридична поміч селянам". 1908. 19 вересня).

Друга. Есеї й нариси про сучасне авторові українське село, про матеріальне й духовне буття його мешканців. У цій групі публікацій молодий журналіст Огієнко найкраще виявив свої багатообіцяючі творчі потенції нарисов- ця-публіциста, справжнього майстра слова. Герої його нарисів — у переважній більшості або давні добрі знайомі, або випадкові попутники, з якими доля зводила в дорозі. Це прості, здебільшого безземельні селяни, зі своїми щоденними бідарськими клопотами, багатим внутрішнім світом, який раптом відкривається в щирій безпосередній бесіді, з трепетним очікуванням кращої будуччини — якщо не собі, то своїм дітям.

Нарис-образок "Скрута" ("Рада". 1906. 25 грудня) — характерний у цьому плані. Часто типовий для жанру описовий зачин поступово підкуповує читача авторською щирістю, небайдужістю до побаченого, образністю: "Коли б я не приїхав додому, мене завше тягне до себе ота маленька старенька хатка, що стоїть, похилившись окремо од інших хат, серед города. Павлова хата, наче со¬ромлячись, заховалась за інші хати і виглядає звідти завше з дірками в поверсі, завше з затуленими шматтям побитими шибками. Павло — ще не старий, безземельний селянин. Щоб не вмерти з голоду, він кравцює: шиє кожухи".

Так же спокійно і врівноважено, як і авторська оповідь, розвивається діалог - із господарем цього дому, дружиною, дітьми. Але з того, здавалося б, зовнішнього спокою, пробивається динамізм думки, якийсь невидимий крик з тієї безодні, в якій опинилося українське селянство після революції 1905 року. Новелістичний кінець оповіді, стилістично обрамлений з початком, спонукає до роздумів кожного, хто читатиме цей нарис, не раз повертатиметься в думках до цієї хати з "дірками в поверсі", до її талановитого, але обездоленого господаря:"Прощаючись зі мною, Павло тихо, щоб не чула жінка, спитав:

— Як по вашому, паничу, чи можна сподіватися, що друга Дума вже достане нам землі?

Що я міг сказати Павлові?"

Зважаючи на "читабельність" таких публікацій, незабаром редакція "Ради" замовляє Огієнкові цілий цикл пу¬бліцистичних виступів під загальною рубрикою "Нариси з духовного життя наших селян". З цим відповідальним завданням репортер справився успішно. Так, протягом лютого-червня 1909 року на перших полосах цього часопису (з продовженням на других полосах) з'явилися чотири подачі нарисів зазначеної рубрики: "Шевченко на селі: чи знають Шевченка та його твори наші селяни?" (11 березня); "Як колись читали Шевченка?" (12 березня); "Що читають на селі" (9 квітня); "Українська самосвідомість наших селян" (4 червня).

Перший нарис цього циклу - "Шевченко на селі" - не випадково був уміщений на першій полосі спеціального номера "Ради", присвяченого пам'яті Тараса Шевченка. Це — не традиційна розповідь про життєвий і творчий шлях генія українського народу, яка звичайно готується редакцією того чи іншого друкованого органу напередодні річниці народження чи смерті котрогось із відомих національних діячів. З-під пера Огієнка-журналіста народився зовсім інший твір — проблемний, доказовий, емоційний. Перед тим, як приступити до написання цього нарису, ав¬тор провів своєрідне соціологічне дослідження, поклавши в його основу кілька запитань: що знають про життя Шевченка сьогоднішні селяни; які твори Кобзаря пам'ятають; чи бачили десь портрет з його зображенням? Висновок ав¬тор дослідження робить невтішний:

"У нас на селі Шевченка не знають... Сумно стає на душі, коли чуєш од селянина, що портрета Шевченкового він ніколи не бачив, і що по сільських хатах його немає..."

Порушену в нарисі актуальну проблему автор сам же пропонує негайно розв'язати:"Моральний обов'язок всіх нас — розказати народові правду про його славного поета... Гарна дешева книжка про життя Шевченка, портрет, щоб міг зайняти собі почесне місце в кожній селянській хаті, — це був би найкращий вінок на пам'ятник нашому великому поетові".

Як на підтвердження актуальності і своєчасності цієї пропозиції, газета "Рада" вміщує в цьому номері спеціаль¬ну вкладку з портретом Кобзаря у виконанні відомого маляра Ф. Красицького.

Третя. Твори різних жанрів красного письменства. Саме в газеті "Рада", а ще раніше - в "Громадській Думці" було вперше опубліковано немало поетичних і прозових спроб, більшість яких, на жаль, так і залишилася в цих часописах першодруками: видати окрему збірку художніх творів у себе на Батьківщині Огієнкові так і не вдалося. Знаменно, що поезія "Не питай", що стане згодом народ¬ною піснею, вперше опублікована в "Громадській Думці" на початку співробітництва з нею молодого репортера (число від 18 березня 1906 року). В цій же газеті побачила світ ще ціла добірка поета-початківця: "Не вірю" (2 квіт¬ня), "О, краю мій милий" (6 квітня), "Могутній орел" (20 квітня), "Доволі" (1 травня). Ці поезії, як і кореспонденції, репортажі, нариси, сповнені глибоко соціальних мотивів. І в цьому жанрі творчості Огієнко показав себе передусім як свідомий громадянин, патріот свого краю, син свого обездоленого і бездержавного народу.

Із прозових творів, опублікованих у період співробітництва з "Громадською Думкою" і "Радою", найсильнішим у художньому плані є оповідання "На щедрий вечір " ("Рада". 1908. 5 січня).

Четверта. Серія публікацій наукового характеру, спрямована на захист української мови. У період національного пробудження суспільства, викликаного революційними по-діями 1905 року, сфера наукових інтересів майбутнього вченого концентрується навколо проблеми функціонування, унормування, поширення сфери вживання української мови після сторіч методичних і цілеспрямованих заборонниць- ких заходів уряду Російської імперії проти цієї мови. Статті ці також друкувалися відкрито, без псевдоніму, що не могло не позначитися на відповідному ставленні до студента історико-філологічного факультету Огієнка адміністрації університету Св. Володимира.

Перша публікація цього блоку - "Українська граматична література: розгляд підручників, по яких можна вчитись і вчити вкраїнської мови", подана в двох лютневих числах "Ради" (12 і 13 лютого за 1908 рік), була газетним викладом реферату Івана Огієнка, прочитаного ним на засіданні шкільної комісії київської "Просвіти" і ухваленого нею для поширення серед українського громадянства. Редакція "Ради", як органу національно-демократичного спря-мування, вважала за необхідне помістити цей матеріал на своїх шпальтах. Наукова розвідка молодого вченого викладена в популярній формі, тому легко сприймається різними категоріями читачів. У написання цієї статті автор вклав багато свого, наболілого і пережитого. Взяти, для прикладу, хоча б цей фрагмент:

"Довго було заборонено  нам балакати нашою рідною мовою. Ані поміркувати про свої справи, ані видати гарної книжки нам не було вільно. З цього боку ми, вкраїнці, були в найгіршому становищі за всі народи російські: дозволялося татарам, армянам, євреям і іншим маленьким народностям видавати газети, писати книги, а нам було заборонено навіть самого слова Вкраїна. Довго тяглося таке підневільне становище і тільки останніми роками знову стало трохи вільніше вживати рідної мови і по газетах, і по школах".

Автор статті систематизував і розглянув наявну в українському мовознавстві граматичну літературу, яка переконливо обґрунтовує окремішність і самобутність української мови. На підтвердження своїх аргументів він наводить цілий ряд авторитетних досліджень — граматики О. Пав- ловського (1818), М. Лучкая (1830) і вже сучасних українських учених-мовознавців П. Залозного, А. Кримського, Г. Шерстюка, Є. Тимченка та інших.

Продовженням розмови про долю української мови стала нова серія публікацій Івана Огієнка під заголовком "Вчімося рідної мови: дещо про українську мову" ("Рада".1909. №№ 197, 198, 200, 202). І цього разу на фоні коло¬сального фактологічного матеріалу, зібраного і ретельно опрацьованого автором, у кожній публікації відчувається небайдужа авторська позиція до порушеної проблеми, вболівання за неї, висока публіцистична наснаженість. Таким є і закінчення останньої подачі:

"Культура українська - велика й багата. Од нашої  культури зачиналася наука на  Москві: українці заложили там  перші культурно-просвітні підвалини. І нехтувати таку культуру-вандалізм, не знати її - стид і сором...". ("Рада". 1909. № 202). '

Завершує цю групу публікацій — наукову — одне з перших серйозних українознавчих досліджень — Українська філологічна наука за 1909 рік ". Стрижнем статті є авторська теза:

"Мова - це одне з  найболючіших місць нашого культурного життя. Про мову ми стараємось, мовою нам дорікають. Мовою ми доводимо своє право на самостійне існування і, покликаючись на мову ж, з другого боку нам доводять, що права такого ми не маємо" ("Рада". 1910. № 9).

Важливо підкреслити, що редакція газети "Рада", як один з небагатьох щоденних україномовних друкованих органів того періоду, наполегливо й цілеспрямовано піднімала на сторінках часопису тему оборони й утвердження української мови в усіх сферах суспільного життя. Поряд з публікаціями 1. Огієнка виходили також статті на цю тему М. Грушевського — серія подач "Про українську мову і українську школу" ("Рада". 1907. Числа за січень — березень), С. Петлюри — серія кореспонденцій "Рідна мова в народних школах" (Там само. Числа за січень). До речі, зазначені публікації М. Грушевського з мовного питання в газеті "Рада", а також у газеті "Село" більше ніж через 80 років вийшли в Україні окремим виданням з передмовою Я. Гояна (у видавництві "Веселка") досить значним на¬кладом — 200 тисяч примірників. Газетні ж публікації І. Огієнка, С. Петлюри з цієї актуальної і сьогодні для України проблематики ще чекають свого видавця.

Таким чином, автори "Ради" М. Грушевський, С. Петлюра, І. Огієнко та інші одними з перших в українській науковій літературі й публіцистиці поставили перед собою завдання стисло, але переконливо подати читачеві своєрідну історію поневірянь українського друкованого слова, яка пов'язана з десятками, сотнями таємних і гласних, санкціонованих на "височайшому" рівні і в кабінетах місцевих "держиморд", що вірно служили імперським центрам у Петербурзі й Москві, актів, циркулярів, указів, розпоряджень, метою яких було знищити мову багатомільйонного народу, звести нанівець подвижницькі зусилля багатьох самовідданих діячів українського відродження, переконати простий люд у "другосортності", "неприродності", "безперспективності" "малоросійського наріччя".

Публікувати такі матеріали на сторінках часопису ставало дедалі важче. Адже журналістам, авторам, видавцям україномовних друкованих органів чи книг весь час доводилося працювати у специфічних умовах, пов'язаних з посиленням антиукраїнського цензурного тиску. На спе-цифіці редакторської і видавничої діяльності за цих умов, коли формувався характер і зростав талант Івана Огієнка, варто зупинитися детальніше.

Як відомо, своєрідну роль "сторожового пса" у забороні розповсюдження українського друкованого слова за всіх часів виконували різноманітні цензурні підрозділи, утворені ще за часів Петра І. З драконівською жорстокістю розправлялася цензура з україномовною продукцією після Валуєвського (1863 р.) та Емського (1876 р.) заборонницьких актів.

Процедура отримання дозволу на друк українською мовою була справді тривалою в часі й принизливою. Повз

недремне цензурне око практично не могла пройти жодна фраза, жодне слово, жодне речення, які містили б бодай найменший натяк на історичне минуле українського народу, згадку про когось із національних героїв чи спробу захисту мови.

Серед найпоширеніших видів цензурних репресій проти українського слова можна виділити такі:

— відмова в реєстрації україномовного друкованого органу з надуманих причин неблагонадійності його програмних ідей. Приклад — невдала спроба Є. Чикаленка заснувати щоденну газету "Громадське Слово" та щомісячник "Нове Життя". Можновладному чиновникові цензурного відомства здалося, що "видання ці домагатимуться переміни існуючого ладу в Росії"10;

— вилучення з тексту вже набраної газети чи журналу речень, а то й цілих абзаців, що з якихось причин не подобалися цензорові. Підтвердження цьому є історія з надрукуванням у російсько-українському журналі "Огни" (№ 17, 1912) автобіографічного тексту листа Б. Грінченка, в якому висловлено погляд покійного письменника на необхідність проведення просвітницьких заходів серед трудящого люду. Така думка була визнана Київським цензурним комітетом шкідливою і в журналі з'явився між чотирма початковими рядками листа і підписом письменника майже цілий стовпчик білої плями;

— заборона вміщувати в україномовних виданнях статей ряду авторитетних серед української інтелігенції авторів, які, одначе, в перекладі російською мовою безперешкодно публікувалися в російських виданнях. Таку вибірковість цензури, скажімо, відчув на собі С. Єфремов при спробі публікації в одному з україномовних часописів своєї статті "З громадського життя".

Навіть такий короткий перелік прикладів засвідчує, що практично кожна, бодай найменша спроба культурно-просвітницького розвою серед українського населення контролювалася могутнім бюрократичним апаратом і методично спрямовувалася винятково у великодержавницьке русло.

Тим більше вагомими і результативними здаються сьогодні ці потуги авторів і видавців україномовних періодичних органів та книжкових видань. Серед них праця студента університету Св. Володимира і репортера газет "Громадська Думка" та "Рада" Івана Огієнка цілком заслуговує на окрему сторінку в історії української книговидавничої справи і журналістики періоду двох революцій — 1905 і 1917 років.