Злочини та інші правопорушення

     Зміст 

     Вступ

     1.Поняття злочину

     2.Ознаки злочину та їх характеристика

     2.1 Суспільна небезпека

     2.2 Кримінальна протиправність

     2.3 Винність

     2.4 Караність діяння

     3.Злочини та інші правопорушення

     Висновок

     Список  використаної літератури

      Вступ 

     Досягнення  якісно нового стану суспільства в умовах реального суверенітету потребує не лише докорінних перетворень у всіх сферах життя - політиці, економіці, соціальній і духовній, а й подолання негативних явищ, що ще існують на сьогодні.

     Серед них особливого значення набуває посилення боротьби зі злочинністю і правопорушеннями.

     Як  відомо, питома вага злочинності в  останні роки має стійку тенденцію  до зростання.

     В наш час в Україні дуже різко  зростає рівень злочинності та збільшується кількість тяжких злочинів. Причинами цього є як політична нестабільність, так і скрутне економічне становище нашої держави. На думку українських науковців-криміналістів, саме економічні проблеми є одним із приводів до вчинення такої великої кількості злочинів на Україні. Саме тому за таких умов різко зростає значення кримінально-правових норм, які покликані забезпечувати охорону суспільних відносин нашої держави від злочинних посягань та використання яких є необхідною умовою притягнення злочинців до кримінальної відповідальності.

     Притягнення винних осіб до кримінальної відповідальності - це дуже складна і довготривала процедура. Основним в цій процедурі є встановлення у діях злочинця передбаченого кримінальним законом злочину, а точніше складу злочину.

     Встановлення  складу злочину вимагає наявності у працівників правоохоронних органів певних знань та особливостей застосування норм кримінального права. Вивченням особливостей застосування кримінальних норм займається наука кримінального права. Всі дослідження науковців криміналістів у галузі застосування норм кримінального права складають вчення кримінального права.

     Вчення  про злочин та склад злочину є  складовими частинами та найбільш важливими  розділами науки кримінального  права.

     Злочин  вивчається в Загальній частині  кримінального права. Вивчення ознак та елементів злочину має важливе значення для практичного застосування кримінального закону.

      1. Поняття злочину 

     Злочин, як і будь-яке інше правопорушення, є вчинком людини. Саме тому йому притаманні всі ті об'єктивні і  суб'єктивні особливості, що характеризують поведінку людини: фізичні властивості - той чи інший рух або утримання від нього, використання фізичних, хімічних, біологічних та інших закономірностей навколишнього світу; психологічні властивості - прояв свідомості і волі, певна мотивація поведінки, її цілеспрямованість.

     Але на відміну від інших вчинків  людини злочин за своєю соціальною сутністю є посяганням на ті відносини, що склалися в суспільстві, відображають його найбільш важливі інтереси, внаслідок  чого охороняються законом про кримінальну відповідальність. Злочин завжди суперечить основним потребам та інтересам суспільного розвитку. А оскільки саме об'єктивні закономірності розвитку суспільства, його потреби та інтереси виступають критерієм, мірилом цінності чи антицінності людської поведінки, відповідності чи невідповідності її цим потребам та інтересам, злочин завжди є антисоціальною поведінкою.

     При цьому, оскільки інтереси і потреби  суспільства постійно розвиваються, відповідно змінюється на певному етапі  суспільного розвитку й оцінка поведінки людини як антисоціальної, злочинної. Тому поняття злочину не може бути незмінним: воно завжди повинно відповідати конкретному етапу розвитку суспільства, потребам та інтересам, притаманним саме цьому етапу. Це дозволяє зробити два висновки:

     1) поняття злочину залежить від соціально-економічних відносин, що існують на певному етапі розвитку суспільства, і тому є історично мінливим;

     2) визнання певної поведінки людини  злочином (криміналізація діяння) чи  виключення її з кола злочинних  (декриміналізація діяння) є безперервним процесом оцінки відповідності чи невідповідності цієї поведінки суспільному розвитку.

     2. Поняття злочину в кримінальному  праві є універсальною і фундаментальною  категорією: воно лежить в основі  змісту всіх кримінально-правових  інститутів. Саме тому визначенню цього поняття в кримінальному праві надавалося і надається великого значення.

     В історії кримінального права  поняття злочину визначалося  по-різному. Залежно від того, чому надавалось більшого значення - соціальній чи правовій характеристиці злочину, - можна виокремити три визначення цього поняття: формальне, матеріальне і формально-матеріальне.

     Формальне визначення - відбиває юридичну природу, юридичні ознаки злочину: злочином визнається таке діяння, яке передбачається законом як кримінальне каране (злочинним є те, що карано, або злочинним є те, що передбачено кримінальним законом).

     Матеріальне визначення вирізняє лише соціальну  сутність злочину, протиріччя його певним соціальним цінностям (злочин - суспільне  небезпечне діяння).

     Формально-матеріальне  визначення поєднує в собі соціальну  і юридичну характеристику злочину (злочин - суспільне небезпечне і  передбачене кримінальним законом  діяння).

     Якщо  поставити питання про те, яке  з цих визначень є більш  обґрунтованим, більш цінним, то насамперед необхідно мати на увазі, що будь-яке визначення того чи іншого поняття тільки тоді може виконувати свої функції, коли воно максимально точно і вичерпно відображає істотні, типові ознаки певного діяння, явища. У цьому розумінні формально-матеріальне визначення має перевагу - воно дозволяє відповісти не лише на питання, які діяння закон визнає злочином, але й на питання, чому закон визнає їх злочинами, що в сукупності відбиває соціальну і правову природу, суть злочину.

     КК  України дає саме таке визначення. Стаття 11 встановлює:

     "Злочином  є передбачене цим Кодексом  суспільне небезпечне винне діяння (дія або бездіяльність), вчинене  суб'єктом злочину".

     Перше, що підкреслюється в цьому визначенні, це характеристика злочину як діяння: дії (активної поведінки) чи бездіяльності (пасивної поведінки). Це має принципове значення. Злочин як свідомий вольовий вчинок людини повинен бути виражений у конкретній дії або бездіяльності. Думки, погляди, переконання, що не знайшли свого вираження в актах дії або бездіяльності, навіть якщо вони суперечать інтересам суспільства, злочином визнаватися не можуть. Разом з тим і конкретна дія або бездіяльність, позбавлена психологічної основи діяння - свідомого і вольового елементів (це, наприклад, рефлекторні, інстинктивні вчинки), - не є злочином. Це і пояснює, чому в ст. 11 вказується, що злочином є лише діяння, вчинене суб'єктом злочину, яким відповідно до ч. 1 ст. 18 КК є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, тобто особа, що діє з свідомістю і волею, є достатніми для того, щоб поставити їй у вину вчинене діяння. 

     2. Ознаки злочину та їх характеристика 

     У визначенні поняття злочину, поданого в ст. 11 Кримінального кодексу  України названо дві ознаки злочину  винність та суспільна небезпечність. В теорії кримінального права обов'язковими ознаками злочину, здебільшого, також називають винність і караність або лише винність. Для визначення поняття злочину достатньо було б вказати лише його формальну ознаку - передбачення кримінальним законом. Проте вказівка лише на цю ознаку злочину не дає відповіді на питання, чому законодавець визначає ті чи інші діяння злочинними, а тому у визначенні поняття злочину має бути вказана і його матеріальна ознака - суспільна небезпека, - яка свідчить про соціальну сутність такого явища як злочин.

     Об'єктивно  суспільно небезпечне діяння може бути визначене злочином лише у разі, коли воно є проявом свідомості і  волі особи, тобто вчинене винно (умисно чи необережно). Яка б шкода  не була б заподіяна діянням особи, які б тяжкі наслідки воно не спричинило, якщо воно вчинене за відсутності вини, тобто умислу або необережності, коли особою не усвідомлювалась суспільна небезпечність вчинюваних нею дій (бездіяльності) і їх можливих наслідків, і вона не тільки не бажала їх настання, а й не передбачала можливості їх настання, і при цьому на неї законом не покладався обов'язок передбачення таких наслідків, воно (діяння) не може бути визнане злочином, оскільки в такому діянні відсутній прояв свідомості та волі особи.

     Злочинне  діяння. Виходячи зі змісту поняття  «ознака» слід зазначити, що діяння (злочинне чи загально протиправне) є формою поведінки  при вчиненні порушень будь-яких правових норм. Тому говорити про нього, як про  ознаку, є неправильним. Фактично в дефініцію цього поняття воно введено для розуміння механізму його вчинення, а не змісту. Злочин не можна вчинити, не вчиняючи діяння - дії або бездіяльності. Але і всі інші порушення правових приписів, закріплених у нормах інших галузей права можуть бути реалізовані тільки шляхом здійснення відповідного діяння (дії або бездіяльності). Таким чином, з одного боку, визнання діяння ознакою злочину порушує логічний принцип визначення явища через окреме, спеціальне, А з іншого,- виходить, що процес визначає зміст, що також порушує закони логіки. Такий підхід є помилковим і визнавати злочинне діяння як ознаку явища є неправильним.

     Вперше  в поняття злочину в КК включена ознака суб’єкта злочину, під яким розуміють фізичну осудну особу, що вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність (ч. 1 ст. 18 КК). Суб’єкт, що володіє цими ознаками, носить у теорії і на практиці назву загального суб’єкта злочину. Це поняття введено для того, щоб виділити поняття спеціального суб’єкта злочину.

     Спеціальний суб’єкт злочину — це особа, яка  володіє, крім зазначених загальних (особа  фізично осудна, що досягла віку кримінальної відповідальності), спеціальними додатковими ознаками, які її характеризують і визначають кваліфікацію вчиненого нею злочину (ч. 2 ст. 18 КК).

      2.1 Суспільна небезпека 

     Суспільна небезпечність діяння - це перш за все, його об'єктивна властивість заподіювати  шкоду або ж створювати загрозу  заподіяння шкоди тим об'єктам, які  охороняються законом, у ньому виявляється  негативне

     Сутністю  суспільної небезпечності діяння є  його посягання на об'єкти, що охороняються законом, у ньому (діянні) виявляється  негативне ставлення до них.

     Суспільна небезпечність діяння впливає на процеси нормотворчості (криміналізації і декриміналізації) та застосування кримінально - правових норм (кваліфікації діяння й індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання).

     Поняття суспільної небезпечності діяння в  нормотворчій діяльності своєрідно  очолює ієрархію критеріїв (принципів) криміналізації і декриміналізації.

     Крім  того суспільна небезпечність діяння є критерієм класифікації злочинів у кримінальному законі та теорії кримінального права.

     Суспільна небезпека як ознака будь - якого  злочину має характер і ступінь. Про характер суспільної небезпеки можна судити за значущістю суспільних відносин, на які спрямований злочин. Наприклад, злочини проти життя набагато небезпечніші, ніж злочини проти особистої власності.

     Характер  суспільної небезпеки залежить і  від змісту шкоди, яка заподіяна  злочином. Шкода може бути матеріальна, моральна, ідеологічна.

     Про характер суспільної небезпеки можна  судити і по особливостях способу  посягання: насильницький чи ненасильницький. Наприклад, розбій

     суспільно небезпечніший від крадіжки, навмисне вбивство з особливою жорстокістю небезпечніше навмисного вбивства без обтяжуючих обставин ( ст. 94 КК).

     Характер  суспільної небезпеки залежить і  від форм вини. Так, навмисні тяжкі  тілесні пошкодження небезпечніші від тяжких тілесних пошкоджень, вчинених по необережності

     Крім  сказаного на характер суспільної небезпеки  впливають мотив і мета вчинення злочину.

     У процесі застосування кримінально - правових норм суспільна небезпечність  діяння є критерієм: 1) кваліфікації злочинів (відмежування злочинів від інших правопорушень; відмежування злочинів від діянь, що через малозначущість не є суспільно небезпечними; розмежування злочинів як таких); 2) індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання. При цьому показником рівня суспільної небезпечності злочину є (має бути) санкція відповідної статті ( частини, пункту статті) Кримінального кодексу.

     Характер  суспільної небезпечності діяння складає  його якість. Визначається він суспільною цінністю об'єкта посягання, а також  злочинними наслідками, способом вчинення злочину, мотивом і формою вини.

     Характером  суспільної небезпечності відрізняються  види злочинів. Так, наприклад, характер суспільної небезпечності вбивства інший ніж суспільна небезпечність  хуліганства.

     Ступінь суспільної небезпечності діяння складає її кількість і визначається, головним чином, способом вчинення злочину та розміром заподіяної шкоди.

     Ступенем  суспільної небезпечності відрізняються  злочини одного виду. Наприклад, ступінь  суспільної небезпечності простої крадіжки (ч. 1 ст.185 КК) значно менша крадіжки з проникненням в житло (ч.З ст.185 КК ).

     Суспільно небезпечніший від крадіжки, навмисне вбивство з особливою жорстокістю  небезпечніше навмисного вбивства без  обтяжуючих обставин ( ст. 94 КК).

     Характер  суспільної небезпеки залежить і від форм вини. Так, навмисні тяжкі тілесні пошкодження небезпечніші від тяжких тілесних пошкоджень, вчинених по необережності

     Крім  сказаного на характер суспільної небезпеки  впливають мотив і мета вчинення злочину.  

     2.2 Кримінальна протиправність 

     Кримінальна протиправність є формальною ознакою злочину. Суть цієї ознаки злочину в тому, що злочином може бути визнане лише діяння, передбачене як таке (як злочин) безпосередньо кримінальним, а не будь-яким іншим законом. В чинному кримінальному законодавстві склади конкретних злочинів передбачені в Особливій частині Кримінального кодексу. Проте можливо, що на певних етапах розвитку суспільства окремі склади злочинів будуть сформульовані в інших, крім Кримінального кодексу, законах прямої дії, що й мало місце до введення у вересні 1996 р. національної валюти України, оскільки кримінальна відповідальність за виготовлення з метою збуту та збут підроблених купонів багаторазового використання була передбачена не Кримінальним кодексом, а Наказом Президії Верховної Ради України від 21 січня 1992 р. Цей Наказ, очевидно, є чинним і понині, оскільки при виявленні фактів вчинення особою передбачених ним дій вона в принципі має притягатись до кримінальної відповідальності за цим Наказом.

     Протиправність означає закріплення в кримінальному законі принципу «немає злочину без вказівки про це в законі». Яка б не була суспільна небезпечність того чи іншого діяння, доки воно не буде визнане злочином кримінальним, а не будь-яким іншим, законом, кримінальної відповідальності воно тягти не повинно.

     Закріплення в законі безпосередньо формальної ознаки злочину також означає, що не допускається застосування кримінального  закону за аналогією. Як відомо, до 1958 р. у радянському кримінальному  праві у визначенні поняття злочину вказівки на його найважливішу ознаку — протиправність — не було, а навпаки, законодавче була закріплена можливість застосування кримінального закону за аналогією. Так, у ч. 2 ст. 7 Кримінального кодексу УРСР 1927 р. було записано: "якщо тієї чи іншої суспільне небезпечної дії безпосередньо не передбачено в цьому Кодексі, то підстави і межі відповідальності за неї, а також заходи соціального захисту визначаються за аналогією з тими статтями Кодексу, в яких передбачені злочини найбільш подібні важливістю та характером". Кримінальна протиправність тісно пов'язана із суспільною небезпечністю: вона є суб'єктивним вираженням об'єктивної, реальної небезпечності діяння для суспільних відносин, її законодавчої оцінки. 

     2.3 Винність 

     Винність  діяння означає, що воно вчинене умисно або з необережності. Застосування ознаки “винність” у законодавчому визначенні поняття злочину має за мету підкреслити той факт, що у

     КК  діє принцип суб’єктивного ставлення  у вину, і що діяння, вчинене за відсутності вини, тобто за відсутності психічного ставлення особи до дії чи бездіяльності, не може визнаватися злочином. Так, не є злочином: а) рефлекторні, Імпульсні, інстинктивні або інші рухи тіла, які не є результатом вольової поведінки особи; б) рухи тіла або відсутність таких рухів, що є результатом тільки чужої волі чи впливу непереборної сили; в) діяння, можливість настання суспіль-но небезпечних наслідків якого особа не передбачала і не могла передбачати (казус).

     Крім  того, ознака обов’язкової винності діяння означає, що в процесі кваліфікації злочинів і призначення покарання мають чітко визначатися межі вини кожного із співучасників одного злочину .(особливо у випадках ексцесу виконавця, добровільної відмови одного із співучасників від доведення злочину до кінця, невдалої співучасті), межі вини особи, яка звинувачується у вчиненні злочину з двома наслідками, або у вчиненні злочину, суспільно небезпечні наслідки якого виникли в результаті вини не тільки обвинуваченого, а й інших осіб, у т.ч. потерпілого (так званої обопільної вини, яка найчастіше у практиці трапляється при транспортних подіях), або коли має місце фактична помилка тощо.

     Відповідно  до ст. 68 Конституції України незнання законів не звільняє від юридичної, у т.ч. кримінальної відповідальності. Але аналогічної вимоги щодо незнання особою інших, крім законів, нормативно-правових актів, у Конституції України не існує. Тим часом, факт заборони певних дій не завжди прямо визначається в законі і є завідомо зрозумілим для кожного. Часто це питання є спірним і може бути вирішене лише на підставі висновку експерта або в інший спосіб. Тому незнання особою підзаконних нормативно-правових актів, до яких відсилає диспозиція етапі КК, звільняє її від кримінальної відповідальності за відсутністю вини, за винятком тих випадків, коли знання цих актів конкретною особою передбачається як необхідний юридичний факт. Останнє стосується, зокрема, окремих спеціальних суб’єктів злочинів. 

     2.4 Караність діяння 

     Хоча  дана ознака злочину і не згадана  у визначенні злочину, але вона випливає із самої його суті поняття, адже вчинення злочину завжди пов'язане з відповідним покаранням. Під караністю суспільно небезпечного діяння (злочину) розуміється не фактичне застосування покарання за його вчинення, а можливість застосування покарання, передбаченого санкцією кримінально-правової норми, якою визначений склад конкретного злочину і встановлені види та межі покарань (покарання), що можуть бути призначені особі, яка вчинила таке діяння. Отже, караність діяння не означає, що особі, яка його вчинила, обов'язково буде призначено передбачене санкцією покарання, оскільки з підстав, передбачених законом, особа може бути звільнена від кримінальної відповідальності чи покарання, або ж покарання буде призначено інше, більш м'яке, чи призначено умовно або з відстрочкою його виконання. У такому разі караність діяння означає, що кримінальним законом, яким воно заборонене, передбачена можливість застосування визначеного санкцією норми покарання.

     Необхідно зазначити, що караність як обов'язкову ознаку злочину, слід розуміти не як реальне застосування покарання, а саме як загрозу, можливість його застосування у разі вчинення злочину, адже особа, яка вчинила злочин, може бути звільнена як від покарання, так і від кримінальної відповідальності взагалі внаслідок позитивної посткримінальної поведінки, і це жодним чином не буде суперечити вимозі кримінальної караності, оскільки оцінка судом її особистості та вчиненого нею діяння не заперечує факту злочину. Протилежний підхід до цього питання дозволив би припускати можливу безкарність злочинних діянь, за умови певної посткримінальної поведінки.

      3.Злочини та інші правопорушення 

     Щоб розкрити дане питання розглянемо що таке правопорушення. Правопорушення відрізняється від правомірної  поведінки і діяльності такими ознаками:

     1) це суспільно небезпечне або  шкідливе діяння;

     2) це протиправне діяння ( дія або  бездіяльність);

     3) винне протиправне діяння; 4)юридично  карне діяння;

     5) наявність причинного зв'язку  між протиправними діями і  наслідками.

     Правопорушення - це соціально небезпечне або шкідливе, протиправне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта ( фізична чи юридична особа), яке передбачене діючим законодавством і за яке встановлена юридична відповідальність.

     Всі правопорушення поділяються на дві  групи: кримінальні злочини і проступки. Проступки в свою чергу поділяються на : адміністративні правопорушення, конституційні, фінансові, цивільно - правові, дисциплінарні, земельні, екологічні, процесуальні, шлюбно -сімейні. Можуть бути і інші правопорушення, залежно від галузей права.

     На  підвищений ступінь суспільної небезпечності  злочинів порівняно з проступками  впливають об'єктивні і суб'єктивні  ознаки: розмір заподіяної шкоди, спосіб, місце, час, наслідки вчиненого діяння, форма вини, мотив і мета.

     Знищення  особистого майна громадян злочином за умови, якщо воно вчинене навмисно (ст. 194 КК).

     Необережне  знищення такого ж майна розглядається  як цивільно -правове правопорушення.

     Міри  кримінального покарання встановлюються тільки кримінальними законами, які  приймає Верховна Рада України, а адміністративна і дисциплінарна відповідальність регулюється як законами, так і підзаконними актами.

     Ступінь суспільної небезпечності діяння як головна розмежувальна ознака між  злочинами та іншими правопорушеннями визначається всіма його ознаками: формою і видом вини, мотивом і метою, способом, місцем, обстановкою вчинення діяння і його наслідками. Законодавцем, найчастіше, розмежування здійснюється за наслідками вчинення діяння і, перш за все, за розміром заподіяної шкоди.

     Найчастіше  виникає питання про відмежування злочинів від адміністративних правопорушень. Недоліком чинного законодавства треба вважати випадки, коли за одні й ті самі дії передбачена як адміністративна, так і кримінальна відповідальність, а критерії розмежування злочину і адміністративного проступку при цьому не визначені.

      Висновок 

     На  сьогодні наукове вчення про злочин ще не повністю відображає всі особливості  практичного застосування норм кримінального  права, зокрема в частині встановлення складу злочину, а тому воно потребує негайного та постійного вдосконалення.

     Однією  з необхідних умов по вдосконаленню  наукового вчення про злочин є  усунення всіх неточностей та протиріч у внутрішньому змісті кримінально-правових норм.

     На  сьогодні майже всі питання, пов'язані  із злочином вивчаються та досліджуються наукою кримінального права, оскільки в нашій державі не існує повного нормативного закріплення даного питання.

     І тому саме вдосконалення чинного  кримінального законодавства, а  також прийняття принципово нових  кримінальних законів, які б повніше висвітлювали юридичну сутність злочину та складу злочину та закріплювали б нормативне визначення складу злочину, залишається першочерговим завданням, яке стоїть, на сьогодні, перед нашою державою.

     Від вирішення цього завдання залежить подальший розвиток України в галузі забезпечення правопорядку на своїй території та забезпечення дійсної охорони прав та законних інтересів громадян, що, як відомо, є одним із головних обов'язків нашої держав.

      Список використаної літератури 

     1. Конституція України 28 червня 1996р.

     2. Кримінальний кодекс України.

     3. Кримінальне право України:Загальна частина:Підручник для студентів юрид.спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. Професорів М.І. Бажанова, В.В Сташиса, В.Я. Тація. – Київ-Харків: Юрінком Інтер-Право, 2001.-416 с.

     4. Електронна бібліотека Князєва: www.ebk.net.ua. Назва статті: «Поняття злочину та його ознаки».

     5. Коржанський М.Й. Науковий коментар Кримінального кодексу України, -К., 2001.