Значення комунікації в сучасному суспільстві в Ю. Хабермаса

Значення комунікації в сучасному  суспільстві в Ю. Хабермаса.

План

Введення 

1.Биография Ю. Хабермаса.

2. Значення комунікації в сучасному суспільстві в Ю. Хабермаса.

Висновок

Список використаной літератури

 

 

 

Введення

Соціальні теорії XX століття характеризуються переходом від  однієї парадигми розвитку суспільства  до іншої. Почалася приблизно в середині нашого століття зміна соціальних парадигм -- парадигми, заснованої на монизме, протистоянні і суворої системності поглядів і принципів, на іншу, засновану на плюралізм, угоді, поєднанні різних точок зору, визнання марґінальності, на інтерпретації різноманітного теоретико-практичного  спадщини,-- аж ніяк не завжди супроводжується  їх найменуванням. Перехід цей набуває  все більшого значення не тільки в  політиці, але і в науці. Зокрема, ідея консенсусу, що перебуває в  зародковому стані в герменевтических теоріях, знайшла відгук у представників  інших орієнтації. 
Складні процеси у світовій політиці та економіці ставлять нові питання перед соціальними дослідниками. Серед них помітне місце займає відомий німецький соціальний філософ Ю. Хабермас. Головна увага Хабермас приділяє аналізу процесів перехідності і способів подолання супутніх їм конфліктів. Його концепція здатна стати методологічної передумовою для продуктивного обговорення сьогоднішньої ситуації постсоціалістичних країнах, де мають місце конфліктні ситуації, пов'язані з перехідним періодом їх розвитку, з зіткненням різних інтересів і сил. 
Хабермас -- один з небагатьох сучасних мислителів, переконаних у можливості досягнення раціонального суспільної згоди на основі rap - моничного з'єднання свободи і суспільного блага. Вже в «Теорії ком - муникативного дії» їм отрефлектированы і проінтерпретовані майже всі основні напрями та ідеї соціальної думки починаючи з кінця ХГХ століття, що стосуються проблеми суспільної злагоди. Мета цієї рефлексії -- представити і обгрунтувати нову парадигму, яка перспективна для розвитку сучасного соціального знання. У цьому зв'язку він висуває на перший план проблему досягнення консенсусу на основі розуміння. Її рішення починається, Хабермасом в теорії комунікативного дії, в якій він розвиває прийняту в герменевтиці концепцію розуміння як передумову суспільної злагоди (договору, консенсусу) і розробляє новий категоріальний апарат.

Проблем соціальної комунікації  Ю.габермас присвятив спеціальні твори  «Комунікація і еволюція суспільства», «Теорія комунікативних дій» і «Знання  та інтереси». 
Ю.габермас розвинув свою концепцію на основі низки положень свого попередника в німецької філософії - К.Ясперса, який стверджував, що істина - це комунікація, і, отже, справжня комунікація - це комунікація з приводу пошуку істини. Ю.габермас вважає комунікацію істинної, особистісно освоєної соціальністю. Але такий вона стає не відразу, а лише по мірі того, як починає забезпечувати людям можливість абсолютно вільного і неупередженого обговорення вищих цінностей. Останні історично змінюються, і тому вимагають постійного спору про себе. Виходячи з цього, у Ю.габермаса сама теорія пізнання постає як комунікативний процес, як коммуникация.1

 

2 .   Юрген Хабермас, найзнаменитіший соціальний філософ і соціолог сучасної Німеччини, один з найбільш яскравих представників «Франкфуртської школи». Народився в Дюссельдорфі 18 червня 1929. Вивчав філософію, історію, психологію, літературу й економіку в університетах Геттінгена, Цюріха і Бонна. У 1954 захистив під керівництвом Е. Ротхакера докторську дисертацію про філософію Шеллінга. З 1956 по 1959 - асистент в Інституті соціальних досліджень у Франкфурті-на-Майні, керованому М. Хоркхаймер, а в 1980-1983 - директор цього інституту. З 1964 по 1971 (і з 1983) - професор філософії та соціології Франкфуртського університету. З 1971 по 1980 - директор Інституту Макса Планка (в Штарнберг). Основні твори: "Структурне зміна громадськості" (1962), "Пізнання та інтерес" (1968), "Техніка і наука як ідеологія" (1968), "Теорія суспільства чи соціальна технологія" (совм. з Н. Луманом, 1971), "Теорія суспільства або соціальні технології?" (1973), "Проблеми легітимації в умовах пізнього капіталізму" (1973), "До реконструкції історичного матеріалізму" (1976), "Що таке універсальна прагматика" (1976), "Теорія комунікативної действования" (у 2 томах, 1981), " Моральна свідомість і комунікативна действованіе "(1983)," Ранні дослідження та доповнення до теорії комунікативного действования (1984), "Філософський дискурс модерну" (1985), "Мораль і комунікація" (1986), "Фактичність і значущість" (1992), "Роз'яснення до етики дискурсу" (1994) та ін [2; стор - 1029-1221]  
Однак, в центрі філософських роздумів Габермаса - поняття комунікативного розуму. Першим кроком в розвитку цього поняття була книга Пізнання та інтерес (Erkenntnis und Interesse, 1968). У цій роботі Хабермас шукає модель критичного діалогу, за допомогою якої сподівається заново осмислити домагання трансцендентальної філософії, пов'язавши останню з інструментарієм соціальних наук. «Свідомість», що виступало в традиційній європейській онтології в якості верховного судді, позбавляється тепер своїх прерогатив, і його місце займає універсальне комунікативне співтовариство. При цьому сама комунікація не виступає в якості вищої і останньої інстанції, оскільки її результати знаходяться в залежності від суспільних умов і на них може позначатися вплив відносин панування і підпорядкування. Тому критиці належить ще раз проаналізувати суспільство, щоб відрізнити вільну комунікацію від комунікації, що знаходиться під впливом відносин панування - підпорядкування. У цьому контексті зразками для Габермаса виступають Маркс і Фрейд, які зробили принципово важливий крок на шляху критичного оновлення поняття розуму. Нове поняття розуму критично (але пов'язане з критикою суспільства, а не тільки з 'критикою розуму', як у Канта) і має загальний характер (будучи нормою процедур, виконуваних потенційно універсальним комунікативним спільнотою, а не актуальною очевидністю загального акту «я мислю», як у Декарта або Канта).  
Починаючи з 1971 (а саме з виходом невеликий роботи Попередні роздуми з теорії комунікативної компетенції, Vorbereitende Bemerkungen zu einer Theorie der kommunikativen Kompetenz) Габермас прагне зв'язати комунікативне поняття розуму з «лінгвістичним поворотом», досконалим англо-американської аналітичної філософією. Звертаючись до відповідних досліджень К.-О. Апеля (і в тісній співпраці з ним), Габермас приходить до розробки поняття розуму, що спирається на теорію мовних актів. Ця теорія докладно викладається в двотомній праці Теорія комунікативної дії (Theorie des kommunikativen Handelns, 1981).  
Своєрідність філософської теорії Габермаса полягає в тому, що він пов'язав поняття розуму з емпіричної теорією соціальної еволюції, розробленої Марксом, Вебером і Парсонсом. Він відкидає філософський апріоризм і зосереджує зусилля на розробці ПОСТА «філософського проекту». Це означає, що філософське поняття розуму не є незалежним від емпіричних спостережень і повинно постійно підтверджувати себе в діалозі з конкретними науковими дисциплінами, що відображають факт функціональної диференціації суспільства. Діалог філософії з приватними науками Хабермас ілюструє то на прикладі психоаналізу (Пізнання та інтерес), то на прикладі теорії соціальної еволюції (До реконструкції історичного матеріалізму, Zur Rekonstruktion des historischen Materialismus, 1976), то на прикладі теорії суспільства (Теорія комунікативної дії), то на прикладі теорії права (Фактичність і значимість, Faktizitt und Geltung, 1992). Теорія пізнання можлива лише в якості теорії суспільства - думка, що проходить через усю творчість Габермаса. На противагу Марксу Габермас чітко розрізняє філософію історії і теорію суспільної еволюції (зближуючись в цьому пункті з Ж. Піаже, Т. Парсонсом і Н. Луманом).  
Основний мотив критичної теорії своїх вчителів, Хоркхаймера і Адорно, Хабермас з самого початку прагнув доповнити теорією демократії. Завдяки цьому доповненню Франкфуртська школа була виведена з глухого кута негативізму і отримала потужний імпульс для подальшого розвитку. Осмислюючи структурну трансформацію, що переживається суспільством, Хабермас ще на початку 1960-х років висунув поняття, яке в кінці того ж десятиліття стало ключовим для цілого покоління революційної студентської молоді. Це поняття - публічність, громадськість (ffentlichkeit). Іншу важливу тему хабермасовскіх досліджень утворює взаємозв'язок права і демократії. Ця тема обговорюється Хабермасом в його книзі Фактичність і значимість, де розвинене в попередніх роботах комунікативне поняття розуму застосовується до класичної теорії суверенітету. Стрижнем запропонованої ним теорії права є полеміка з висхідним до К. Шміттом (1888-1985) поділом волі і розуму (voluntas і ratio). Згідно Хабермасу, формування національного суверенітету слід розуміти як раціональний процес, що включає в себе вироблення громадської волі, яка поза цієї раціональної процедури носила б анархічний характер.  
Формулювання і поняття Габермаса зробили помітний вплив на сучасну думку. Висунуті ним в 1960-і роки поняття емансипації, теоретико-пізнавального інтересу, комунікації, дискурсу в 1970-і роки були розвинені в концепції «кризи легітимності пізнього капіталізму», а в 1980-і роки доповнені термінами таафоризмами, які отримали поширення в мові не тільки вчених, але і широкої публіки («колонізація життєвого світу», «нова непрозорість» та ін.)  
Полеміка Габермаса з «історичним ревізіонізмом» консервативних німецьких істориків дала поштовх дебатам, що вийшли далеко за межі академічного «суперечки істориків». Продуктивне сприйняття ідей Габермаса відчутно в багатьох країнах, особливо в США, де його вплив на молодих радикально налаштованих інтелектуалів чи не сильніше, ніж у ФРН. [1]  
Юрген Габермас був членом гітлерюгенді і восени 1944 року був направлений на лінію Зігфріда. Навчався в університетах Геттінгена (1949-1950), Цюріха (1950-1951) і Бонна (1951-1954). Діяльність соціолога і філософа починав як послідовник Макса Хоркхаймера і Теодора Адорно. У 1965 зайняв кафедру Макса Хоркхаймера у Франкфурті-на-Майні. Викладав у Гейдельберзькому університеті. Висувався в найбільш видатні представники «другого покоління» теоретиків Франкфуртської школи. У середині 1960-х років став ідеологом студентського руху. Але в дні виступів студентів у 1968 році відмежувався від радикальногокрила студентства, звинувативши його керівників у «лівому фашизмі». З кінця 1960-х років займав позиції поміркованого соціал-демократа.  
У 1970-х роках здійснював програму досліджень, відповідала загальному напрямку Соціал-демократичної партії Німеччини. Її Габермас прагнув коригувати в дусі ідеалів Просвітництва: емансипації та рівності.  
Провівши десятиліття в Інституті імені Макса Планка з дослідження умов життя науково-технічного світу в Штарнберг неподалік від Мюнхена, через розбіжності в думках з колегами в 1981 році повернувся до Франкфурта. З 1983 року до виходу на пенсію в 1994 році займав кафедру філософії в університеті. [3]  
Як ми бачимо, в міру свого творчого розвитку Хабермас все далі віддалявся від вчення Маркса і від ідей філософського марксизму. Своєрідність філософської теорії Габермаса полягає в тому, що він пов'язав поняття розуму з емпіричної теорією соціальної еволюції, розробленої Марксом, Вебером і Парсонсом. Теорія пізнання можлива лише в якості теорії суспільства - думка, що проходить через усю творчість Габермаса. На противагу Марксу Габермас чітко розрізняє філософію історії і теорію суспільної еволюції. У центрі філософських робіт Габермаса - «Теорія комунікативної дії», яка детально розглянута в наступному параграфі. 

      

 

 

  Комунікація, як відомо, є невід’ємною частиною різноманітних видів

людської діяльності: економічної, політичної, соціальної, культурної, наукової

тощо. У кожній з них  вона має свої особливості. В кінці  минулого століття,

спостерігаючи за ускладненою  динамікою соціуму, вчені роблять  спробу

об’єднати класичні та сучасні  теорії в єдину теорію, здатну аналізувати

соціокультурну динаміку сучасних суспільств як на мікро, так  і на макрорівнях,

враховуючи рефлексію  окремо взятих індивідів, соціальних структур та

тенденції раціоналізації й  ірраціоналізації суспільного життя. Вирішуючи

зазначені завдання Ю. Хабермас, створює на базі критичного переосмислення

класичних і сучасних парадигм, діяльно–структурну теорію комунікативної дії.

В її основу покладено аналіз людської комунікації, коопереції та дискурсу.

Теорію комунікативної дії  він розвиває на основі критичного переосмислення

марксизму та неомарксистських течій, включаючи ті, що були створені

представниками Франфуртської  школи першого покоління. Велику увагу

вченого привертає концепція  відчуження, створена К. Марксом.

Маркс не досліджував людські  комунікації, спотворені відчужувальним

впливом інформаційних і  політичних структур капіталістичного суспільства.

Саме ця проблема, на думку  філософа, є важливою тому, що торкається

інтересів усього суспільства  більше, ніж проблема відчуження в  одній

економічній сфері. На відміну  від Маркса, для якого праця  є природною

необхідністю людського  життя, а виникаючі економічні та політичні структури

приносять відчуження в сферу  праці, для Хабермаса – комунікація  є

найважливішим соціокультурним  феноменом, що виражає сутність людини.

Аналізуючи людську комунікацію  з позицій історико–культурної  динаміки, він

приходить до висновку, що на певному етапі людської історії  існувала

природна, невідчужена комунікація. Взаєморозуміння досягалось завдяки

безпосередньому спілкуванню  в практично культурно закритому  суспільстві,

що дозволяло зберігати  стабільність та лінійність розвитку ідентичності

смислових образів і соціальних реалій [5;6;7].

Отже, економічні, політичні, інформаційні структури суспільства, що

виникають в добу капіталізму, починають активно впливати на свідомість

людей. Не залежно від  волі людей, ззовні їм стали нав’язувати  власне

розуміння, спонукати до певних стереотипів мислення й дій, відчужуючи в

такий спосіб людей від  природних, неспотворених комунікацій  та самих від

себе.

Важливе місце в теорії Ю. Хабермаса займає концепція комунікативного

дискурсу. В його тлумаченні дискурс означає довершену мовну  ситуацію, коли

зовнішні обставини не вплививають на аргументи, які використовують для

пояснення різноманітних  явищ соціального буття. Саме сила аргументів,

вивільнених від зовнішніх  впливів може висвітлити, що є істинним. На думку

філософа, вільний суспільний дискурс може визначати раціонально–

гуманістичний характер людської комунікації в усіх сферах суспільного  життя.

«Комунікативний розум, не дивлячись  на свій чисто процедурний, вільний  від

любого релігійного метафізичного  змісту характер, безпосередньо залучений  в

суспільний процес, акт  взаєморозуміння починає виконувати функції механізму

координації дій. Сукупність комунікативних дій живиться ресурсами  життєвого

світу і одночасни утворює  середовище, що відтворює конкретні  життєві

форми» [5,с.326].

Комунікація, а не економічна сфера суспільства, вважає Ю. Хабермас,

являється тим соціокультурним  феноменом, що виражає сутність людини та

визначає характер його взаємодії  з іншими людьми. Фактором, формуючим

сучасний комунікативний дискурс є публічна сфера, яка  створює своєрідний

буферний соціальний простір  між державною владою та приватним  життям

особистості. Розвиток самої  публічної сфери є досить складним і суперечливим

процесом, якому сприяли  демократизація суспільства та становлення  ринкових

відносин. Саме в публічній  сфері, як найменш заангажованій, існує  сприятлива

атмосфера для вільних  дискусій, адже на неї безпосередньо  не можуть впливати

як інтереси держави, так  й інтереси приватних осіб. У публічній  сфері

обговорюються найактуальніші проблеми економічного, соціального,

політичного, культурного  життя суспільства. Так створюються  умови для

комунікативного дискурсу, вивільненого від зовнішнього примусу. В умовах

розбудови демократичного суспільства  в сучасній Україні прикладом

вивільненої комунікативної дії можуть бути вільні парламенські дискусії,

дебати на телебаченні, публікації в пресі тощо. Розвиток ЗМІ сприяє вільним

обговоренням цінностей  і норм суспільства, що донедавна  були закритими для

публічних дискусій. Хоча, на думку Хабермаса, зміцнення буржуазного

суспільства, а відповідно і ЗМІ, призвело до того, що вони стало  виражати

інтереси вузьких соціальних груп, відбулося взаємопроникнення  приватної

власності та публічної сфери. Як результат, просвіта стає наглядом, надання

інформації – рекламою, а виховання перетворюється на маніпуляції, що

сьогодні, нажаль, ми можемо спостерігати і в українському суспільстві.

Структури сучасної соціальної системи стають тими силами, що

колонізують життєвий простір  особистості та створюють бар’єри  на шляху до

природної комунікації. Вони уособлюють домінування формальної

раціональності (технічної  або інструментальної), а в той  час як в життєвому

світі людини домінує, на думку  Хабермаса, субстанційна раціональність в

основу якої покладено  етичні норми та конкретні цінності. Формальна

раціональність, заснована  на цілераціональних діях, сприяла  бурхливому

зростанню виробничих сил. Результатом  науково–технічної революції стало

явище технологічного контролю над життям людей. Залежність безпеки  та

життєдіяльності людей від  техніки стало головною проблемою  сучасного

інформаційного суспільства, а досягненню взаєморозуміння між  людьми

заважає формальна раціональність, яка позбавлена гуманістичного змісту.

Розвиток сучасних структур соціальної системи під впливом  зростаючої

динамічної складності набуває  все більш самостійного характеру  та робить їх

відчуженими від життєвого  простору особистості. Такі форми взаємодії  як

бюрократичні принципи, грошові  відносини, позиція сили витісняють

лінгвіністичні засоби спілкування. Взаємодія людей стає настільки  анонімно–

мінімальною, що втрачає  суто людське значення. Все це сприяє відчуженню

між системою та життєвим світом людей, що розвиваються в різних

темповимірах. Бюрократичні соціальні структури держави, на сьогодні, стрімко

втрачають підтримку соціальних груп та конкретних людей. Саме тому

Хабермас запропонував своє бачення соціальної взаємодії, що заснована  на

гуманістичній кооперації людей  в усіх сферах суспільного життя  і веде до

порозуміння. Формальній раціональності він протиставляє раціональність

комунікативної дії, очищену  від зовнішнього примусу [7].

Але сучасний комунікативний дискурс все більше набуває характеру

«маскараду» дебатів, ЗМІ, що знаходяться у приватній власності, стають

комерційним підприємством, орієнтованим на прибуток та підштовхують

глядацьку та читацьку аудиторію  до неконтрольваного, бездумного

споживання. Розвиток і зміцнення  позицій сучасних ЗМІ призводить до заміни

автономного, незалежного, вільного громадянина як учасника дискусій в

публічній сфері на посередника, що доносить неадекватну інформацію мас–

медіа з метою маніпулювання  суспільною думкою. Саме з цих обставин

випливає актуальність формування незалежного комунікативного дискурсу,

який унеможливить маніпуляції  свідомістю людей. На відміну від  Маркса, який

вважав, що шляхом до подолання  відчуження є знищення капіталу як приватної

власності, в добу пізнього капіталізму цей шлях пролягає через  усунення

зовнішніх деформацій на шляху  до природної комунікації.

Сьогодні візуальні засоби інформації – кінематограф і телебачення  –

мають величезні, практично  необмежені, можливості для маніпуляцій

свідомістю людей, створення  симулякрів та викривлення природних

комунікацій. За Бодріяром, четверта стадія трансформації образа наступає тоді,

коли він перестає бути пов’язаним з якою–небудь реальністю й перетворюється

на власний чистий симулякр. На цьому етапі дискурс втрачається, реальність

більше не береться до уваги  оскільки образ набуває всю повноту  влади.

Детально сконструйований  образ «гіперреальності» надає  можливість глядачеві

побачити як виглядає світ без його реальної участі в ньому, за нього говорять

образи. «Реальність виявляється  в тому, що ми як аудиторія не приймаємо

участі в дискурсі або  діяльності, що надається цими образами. Втрата цього

дискурсу підсилює втрату соціального змісту та історії, які  лежать в основі

суспільства і культури» [3,с.38].

Віра людей в те, що ЗМІ відображають дійсність, нажаль, все частіше

віддаляє нас від реальності. Наше існування сьогодні, вважають деякі учені, все

більше визначається взаємодією та угодою з образом і симуляціями, які

перестали бути посередниками  між нами та реальністю. Довіряючи  певному

джерелу інформації, люди перестають шукати підтвердження отриманих

повідомлень в інших джерелах та обмінюватися думками в безпосередньому

спілкуванні. Втрата таких  реальних контактів пригнічує публічну дискусію та

підсилює домінування  всіх відомих джерел віртуальної  реальності. Подолання

негативних наслідків  віртуалізації життєвого простору людини, що так успішно

відбувається за допомогою  новітніх технічних засобів та комунікативних

технологій є надскладним  завданням сьогодення, коли українське суспільство

продовжує переживати наслідки глобальної економічної кризи, що позначились

на всіх сферах життєдіяльності  людей. «Крім того, в умовах перманентної

соціально–економічної та політичної кризи людина відчуває гостру потребу в

розвитку самосвідомості та самоствердження, для задоволення  якої вона часто

використовує ілюзії та віртуальні світи. У такому сенсі вони можуть виявитися

як спосіб створення необхідної природної установки на предметний світ,

набуваючи форми особливого емоційного середовища» [1,с.36]. Через  ілюзії та

віртуальні світи люди намагаються зменшити емоційну напругу, прикрасити

буденність свого існування, виправдати промахи та невдачі в  своєму житті,

позбутися почуття меншовартості  та відчуженості. Залишається відкритим

питання, чи можливий в нашому українському суспільстві процес

гуманістичної діяльнісно–структурної раціоналізації, в якій би

унеможливлювалась деформація життєвого світу людей з боку соціальних

структур держави у  вигляді «колонізації» та відчуження.

Виходячи з тези по те, що соціальний світ завжди структурований

шляхом певних мовних засобів, свій оригінальний спосіб осмислення буття

сучасної людини та вивчення динаміки систем мислення в історичному

контексті запропонував М. Фуко. Основні ідеї викладені в теорії археології

знання яка, на його думку, дозволяє відтворювати характер знань  про соціальні

феномени як минулого, так  і теперішнього. М. Фуко акцентує свою увагу не на

тому, що люди говорять, а  на вивченні дискурсу як практики, особливо в

контексті «знання і влада» та «істина і влада». Завданням  для себе він вбачає не

в тому, щоб розглянути дискурс  як сукупність знаків, а в тому, щоб  осмислити

їх як практики, що систематично утворюють об’єкти, про які вони говорять та

запропонувати свій метод  дослідження дискурсивних практик. Метод

складається з двох взаємозалежних прийомів: перший – це деконструкція

дискурсу на його складові компоненти. За допомогою даного прийому  можливо

визначити правила формування конкретного дискурсу в певну  історичну добу

та уникнути суб’єктивного  людського фактору, що міг бути потенційно

присутнім. Деконструкцію, як прийом, починаючи з М. Фуко, стали  розробляти

та використовувати в  інших течіях, наприклад у постструктуралізмі та інших

теоріях Постмодерну.

Другий прийом – це індуктивний  перехід від конкретних дискурсів  до

узагальненої епістеми та загальної системи мислення, наукового

теоретизування характерного для конкретного історичного  етапу розвитку. В

історії людської цивілізації, відповідно теорії археології знання, форми епістем

неодноразово суттєво  змінювалися в залежності від  того, який акцент

домінував у науках тих  часів. У середині ХХ століття соціально–політичні

науки опинились у кризі. Причину цього явища М. Фуко якраз  вбачає у

застарілій епістемі, що не відображає реалій сьогодення [8].

З кінця ХVIII століття центром  соціально–гуманітарних розмислів  стає

людина, однак дану епістему супроводжує заангажованість знання, що і

призводить до нав’язування людям викривлених форм світобачення та

світовідношення. Виходом  з кризового стану може стати, на думку Фуко,

перехід до нової епістеми в основі якої є «лінгвіністична  складова», або мовна

організація людського знання. Саме знакові і символічні системи  мови, як

відносно сталі фактори  порядку обумовлюють існування  об’єктів, що здатні

більш адекватно відтворювати дифузність та хаотичність сучасного  соціального

світу. Як уже зазначалось, Фуко великого значення надавав вивченню дискурсу

в контексті «знання –  влада» та вважав, що форми епістем  безпосередньо

пов’язані з характером численних владних відносин, що певна  форма знання

проявляє владу над  іншою і, таким чином, утверджує  контроль в суспільстві.

Різні групи людей (заможні  й бідні, здорові й хворі і  т.д.) говорять різними

мовами, мають різного  рівня та форми знання між якими  в сучасному світі

відсутній діалог. У результаті одна форма знання починає домінувати над

іншою, що має конкретне  виявлення в розвитку та утвердженні  інститутів

соціального контролю. Динаміка знання призводить до зміни характеру  влади,

інститутів соціального  контролю. Всі ці зміни відбуваються через зміну норм

дискурсу.

Таким чином, теорія археології знання надає дослідникам сучасний,

оригінальний інструмент вивчення динаміки соціальної реальності.

Користуючись деконструкцією дискурсу та переходячи від неї до формування

уявлення про епістему в конкретний історичний період, можливо  отримати

незаангажоване уявлення про характер влади та специфіку  окремо взятих сфер

життєдіяльності суспільства  того чи іншого часу. На сьогодні, в  добу «плинної

сучасності», коли соціальні  реалії мають характер дифузій, стають більш

розмитими, даний теоретико–методологічний інструментарій набуває все

більшої актуальності. В  таких умовах, як дещо відносно стале, є типи правил

дискурсивних практик, на які сучасні дослідники можуть спиратися  для

вивчення постіндустріального  суспільства.

Спробу вивести сучасну  суспільну думку з кризового  стану робить К.–О.

Апель, створивши свою філософію  комунікацій, конструктивно поєднавши

традиції прагматичної та аналітичної філософії з герменевтикою, класичною

трансцендентальною філософією та філософією М. Хайдегера. Її особливістю  є

те, що вона поєднує інтерсуб’єктивність  з рефлексією. Апель відмовляється  від

теоретико–пізнавального соліпсизму Нового часу та вводить поняття

«порозуміння», «згода», «спілкування». Комунікація, порозуміння

передбачають суб’єкт–суб’єктний зв’язок та визнання в людині суверенної

особистості. Отже формою застосування остаточного обґрунтування моральних

норм до життєвої практики має виступати принцип відповідальності кожної

людини, як учасника реальної взаємодії, для досягнення погодження

(Konvention) та злагоди у  вирішенні нагальних проблем  сучасності. Вимоги всіх

членів спільноти комунікацій  можуть бути виправдані завдяки розумному

аргументу, а той, хто їх надає, має за допомогою також  аргументів пояснити

власні вимоги до інших: «Виходячи  з цього, члени спільноти комунікацій

(тобто, ми, всі мислячі  істоти) зобов’язані брати до  уваги всі можливі

домагання всіх можливих її членів, інакше кажучи, всі людські  «потреби» тією

мірою, якою вони можуть висувати вимоги до свого людського оточення

(Mitmenschen)» [4,с.412]. Постає  питання про критерії достовірності

аргументації. Адже в суспільстві, як зазначав Фуко, існують різні  форми знання

серед учасників комунікації, обумовлені різними причинами: рівнем освіти,

соціальним статусом, станом здоров’я тощо, що ставлять в нерівні  умови

учасників взаємодії та сприяють викривленню інформації. Це впливає  на

процес досягнення згоди, а іноді унеможливлює її. Людина, що вдається до

аргументів має водночас пам’ятати про реальну спільноту  комунікацій, членом

якої вона виступає через  процес соціалізації та ідеальну спільноту  комунікацій.

Вона має бути здатною  адекватно оцінити надані аргументи  та обговорити їх

істинність задля досягнення злагоди.

Можна стверджувати, що комунікативний дискурс, вивільнений від будь–

якого зовнішнього примусу, може протидіяти формальній раціоналізації

інформаційного суспільства, який колонізує життевий світ сучасної людини.

Саме дискурс є здатним  забезпечити процес комунікацій  в усіх сферах

суспільного життя його раціанально–гуманістичний  характер. Дискурс може

подолати процес колонізації  та існуючі форми відчуження, включаючи

відчуження між людьми, а також утвердити природну, аутентичну

комунікацію, тобто певний рівень поінформованості, освітченості, соціальної

активності саморефлексивних агентів, які є співучасниками дискурсу і

приймають участь у формуванні неінситуціональної думки в публічній  сфері.

Таким чином, протидіяти тотальній  раціоналізації життєвого світу

сучасної людини можливо  через набуття комунікативної компетенції  в процесі

соціалізації, виховуючи  в собі внутрішній спротив колонізації  повсякденного

життя. Комунікація набуває  значення універсальної реальності суспільного

буття. В умовах розбудови  демократичної держави українська спільнота має

визнати важливість рефлексивного  контролю повсякденного соціального  життя

та досягати за допомогою  практики комунікативних взаємин взаєморозуміння

та соціальної злагоди.

Список використаних джерел

1. Герасимова Е.М. Економічне  знання у дискурсі становлення  глобалізованого

світу: соціально–філософський аналіз. (Монографія)./ Герасимова Ельвіра

Миколаївна. – Чернігів: ЧДІЕУ, 2008. – 336 с.

2. Ильин И. П. Постмодернизм.  Словарь терминов/ Ильин Илья  Петрович – М.:

ИНИОН РАН (отдел литературоведения) – INTRADA, 2001. – 384 с.

3. Массовая культура: современные  западные исследования / Пер. с  англ. Отв.

ред. и предисл. В.В.Зверевой. Послесл. В.А. Подороги. – М.: Фонд научных

исследований «Прагматика  культуры», 2005. – 339 с.

4. Сучасна зарубіжна філософія.  Течії і напрями. Хрестоматія:  Навч. посібник /

Упорядники В.В. Лях, В.С. Пазенок. – К.: Ваклер, 1996. – 428 с.

5. Хабермас Ю. Философский  дискурс о модерне./ Хабермас Юрген.  – М.: Весь

мир, 2003. – 326 с.

6. Хабермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность: лекции и  интерью,

Москва, апр., 1989 г./ Хабермас Юрген. – 1992. – 175 с.

7. Ситниченко Л. А. Першоджерела  комунікативної філософії./ Ситниченко

Людмила Анатоліївна. – К.: Либідь, 1996. – 176 с.

8. Фуко М. Археологія  знання./ Фуко Мішель. – К.: Основи, 2003. – 326 с.