ЗП Фінляндії

Зміст

Вступ........................................................................................................................3

1. Зовнішня політика країни в 1950-1970-ті  рр. .................................................4

2. Фінляндія і європейські інститути в 1980-1990-ті рр. ....................................9

3. Зовнішня політика Фінляндії в рамках ЄС.....................................................11

4. Відносини з НАТО............................................................................................15

5. Поглиблення європейської інтеграції. Політика нейтралітету Фінляндії...17

6. Фінсько-російські відносини...........................................................................20

7. Фінсько-українські відносини..........................................................................22

Висновок................................................................................................................25

Література..............................................................................................................27

Вступ

З другої половини ХХ ст. Фінляндія стала одним з великих економічних, політичних і торгових партнерів СРСР серед європейських країн. Керівники Фінляндії розуміли, що такі відносини з Радянським Союзом можна використовувати як важіль для створення деякої дистанції між Фінляндією і Сполученими Штатами протягом всього періоду холодної війни. Історія розвитку міжнародних відносин з моменту виходу Фінляндії з Другої Світової війни свідчить, що Фінляндія ніколи не виявляла в своєму зовнішньополітичному курсі агресивності або зацікавленості участі у військових блоках. Знаходячись в тісному зв'язку з СРСР, Фінляндія боялася залишитися ізольованою від іншого світу, перш за все виходячи з свого економічного інтересу.

Фінляндія є державою-членом Європейського союзу, Ради Європи і ОБСЄ. Фінляндія має  певну політичну вагу на міжнародній арені, а також входить в десятку найбільш економічно розвинутих країн – членів Європейського Союзу. Не дивлячись на те, що для Фінляндії характерна деяка нестійкість у внутрішньополітичному становищі, її зовнішньополітичні пріоритети залишаються непохитні. Пріоритетність мають відносини з іншими державами – членами Європейського Союзу, а також відносини, що історично склалися, з Росією. Крім того, Фінляндія, як і раніше, постійно підтримує добрі відносини з балтійськими державами колишнього СРСР.

1. Зовнішня політика Фінляндії в 1950-1970-ті рр.

В кінці 1944 р. в Хельсінкі знаходилися тільки три іноземні місії; в 1945 р. число представництв Фінляндії за кордон було – п'ять. Проте після закінчення війни дипломатичні відносини швидко відновлювалися, і в кінці 1945 р. Фінляндія обмінялася місіями з шістьма країнами, зокрема з СРСР, Францією і США. Знов було відкрито і представництво в Лондоні, але Великобританія чітко слідувала принципу, згідно якому повернення до нормальних дипломатичних відносин стало можливий тільки після підписання в 1947 р. остаточного мирного договору.

Вже при підготовці Паризького мирного договору Фінляндії довелося зіткнутися з післявоєнною реальністю – «холодною війною». Відмовляючись від допомоги, передбаченою програмою післявоєнного відновлення Європи, «планом Маршалла», ініціатором якої виступили США, але якій опирався СРСР, уряд послався на прагнення Фінляндії залишатися зовні суперечностей між великими державами.

Про прагнення Фінляндії до нейтралітету вдалося згадати в преамбулі до Договору про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу, підписаного з СРСР в 1948 р. (Договір 1948 р.). Значення цього Договору як відправної крапки для встановлення нових відносин між сусідніми державами визначалося, перш за все, тим, що СРСР отримав гарантії безпеки своєї північно-західної межі, яких до другої світової війни Фінляндія була не здатна дати. За Договором Фінляндія узяла на себе зобов'язання всіма силами, у разі потреби при підтримці СРСР, захищати свою територію, щоб через неї не можна було здійснити напад на Радянський Союз. Фінляндія також зобов'язалася, проводити військові консультації з своїм партнером за Договором з тим, щоб запобігти нападу. Зате її війська не могли бути використані для підтримки СРСР за межами держави, і Фінляндія не повинна була орієнтуватися на СРСР в своїй зовнішній політиці.

Договір 1948 р. разом з Паризьким мирним договором чітко визначив принципи, відповідно до яких слідувало розвивати відносини між Фінляндією і СРСР. Договір був тричі завчасно відновлений – в 1955, 1970 і 1983 рр. і після розпаду СРСР він ще деякий час залишався в силі в незмінному вигляді.

З настанням миру уряд Фінляндії протягом довгого часу не був обізнаний щодо своїх можливостей у сфері зовнішньополітичних відносин. На перших порах в нього були відсутні і засоби для підтримки міжнародних контактів. Фінляндії довелося спостерігати із сторони не тільки за розвитком співпраці між Скандінавськими країнами, але і за роботою нарад багатьох міжнародних організацій, право на участь в яких давало Фінляндії її членство в них. Так, наприклад, вона не брала участь, в роботі Асамблеї Міжнародної Організації Праці, скликаною осінню 1945 р., яка проходила незабаром після неї в Женеві Європейської економічної конференції.

Відразу після ратифікації Паризького мирного договору фінни вважали, що Фінляндія, як і інші союзники Німеччини, добилися нормалізації своїх відносин з союзними державами, мали право негайно стати членом ООН. Для прояснення цього питання МЗС Фінляндії увійшов до безпосереднього контакту з Генеральним секретарем ООН, який дав хід заяві Фінляндії з проханням прийняти її в цю організацію. Проте Схід і Захід у той час вже знаходилися в стані «холодної війни», у зв'язку з чим в ООН побоювалися, що поява нових членів може поставити під загрозу існуючий баланс сил. Пройшло цілі вісім років, перш ніж завдяки компромісу, досягнутому між СРСР і його супротивниками, Фінляндія змогла стати членом цієї всесвітньої організації.

       Хоча після укладення Паризького мирного договору уряду вдалося залишитися в стороні від таких проектів співпраці, беручи участь в яких йому довелося б зайняти певну позицію відносно суперечностей між великими державами, поступово Фінляндія повернулася до офіційних і неофіційних зв'язків, які вона підтримувала раніше, наприклад, до роботи в Міжпарламентському союзі (МС).  Першою великою міжнародною нарадою, організаторами якої виступали фінни, стала III Всесвітня лісова конференція, проведена в Хельсінкі в липні 1949 р. за пропозицією уряду Фінляндії. Відміна віз в межах північноєвропейського регіону в тому ж році, з свого боку, полегшила пересування фіннів за кордоном.

        У вересні того ж року Фінляндія – єдина країна з числа потерпілих поразку в Другій світовій війні – повністю розрахувалася з своїми боргами СРСР по військових репараціях.

Подією, важливою в політичному відношенні, стали проведені в Хельсінкі Олімпійські ігри 1952 р., в яких СРСР брав участь вперше в історії ігор. Делегація СРСР також вперше взяла участь в організованому через три роки в Хельсінкі нараді Міжпарламентського союзу.

     1955 р., що поклав початок першому періоду розрядки, у багатьох відношеннях був поворотним з погляду міжнародного положення Фінляндії. СРСР, погодившись повернути Фінляндії територію Порккала-Удд (що, як вважав президент Паасикиві, створює передумови для фінляндського нейтралітету), без жодних заперечень віднісся до вступу Фінляндії до створеного трьома роками раніше Північної ради.

Через свої зобов'язання за Договором 1948 р. вже через рік після його підписання  Фінляндія виявилося в скрутній ситуації, коли Норвегія і Данія приєдналися до військової організації Північноатлантичного договору (НАТО). Сприятливим збігом обставин для Фінляндії стало те, що Швеція вирішила залишитися нейтральною і зміцнювати свою оборону власними силами.

Саме те, що в Договорі 1948 р. Фінляндія взяла на себе зобов'язання боротися проти можливої агресії збоку свого останнього супротивника часів Другої світової війни – Німеччини або будь-якої союзної з нею держави, зробило її положення проблематичним пізніше, коли ФРН почали переозброювати і інтегрувати із Заходом.

Ще більш значущим був несподіваний візит Хрущова до Фінляндії у зв'язку з 60-річчям президента Кекконена у вересні 1960 р. Було досягнуто взаєморозуміння щодо того, як Фінляндія могла б забезпечити свої інтереси на життєво важливих для неї ринках у межах Європи, що інтегрується. У результаті зупинилися на асоційованому членстві в ЕАСТ за умови: стабільний розвиток «східної торгівлі» повинен бути гарантований шляхом надання Радянському Союзу режиму найбільшого сприяння, аналогічного тому, який Фінляндія надала країнам – членам ЕАСТ. Повноправним членом ЕАСТ Фінляндія стала тільки в 1986 р.

     У зв'язку з розколом соціал-демократів були видимі ознаки втручання іноземних держав у внутрішні справи Фінляндії. Як підтвердив в своїх спогадах президент М. Койвісто, тоді як АС за сприяння СРСР надавав підтримку своїм прихильникам, Організація профспілок Фінляндії (ОПФ), створена СДПФ, на чолі якого був В. Леськінен, одержувала фінансову допомогу від Заходу.

Фінляндський нейтралітет припускав виконання чотирьох умов: 1) іноземні держави визнають його; 2) вони довіряють йому; 3) власний народ підтримує його і 4) у Фінляндії є достатні можливості для віддзеркалення спроб порушити її нейтралітет.

Для торгово-політичних рішень, прийнятих Фінляндією після відмови від допомоги за планом Маршалла, було характерне те, що вони не припускали поступок в сфері зовнішньої політики. Також привернув увагу той факт, що на початку 1969 р. президент Кекконен був готовий схвалити вступ Фінляндії до Організації економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яка узяла на себе задачу продовжити роботу Організації Європейського економічного співробітництва (ОЄЕС), створеної свого часу для розподілу допомоги, що надавалася за планом Маршалла. В Хельсінкі тепер були схильні нехтувати політичним ризиком, пов'язаним з членством в ОЕСР, заради економічних вигод, які обіцяв вступ до цієї організації, перш за все заради доступу до інформації, що надається ОЕСР.

     У Фінляндії в 1960-ті роки сподівалися на те, що розвиток співпраці між країнами Північної Європи міг би компенсувати втрати від неучасті Фінляндії в західноєвропейській інтеграції. Підписаний в Хельсінкі в 1962 р. договір про співпрацю, націлений на досягнення доцільного розподілу праці між країнами Північної Європи, здавалося, намітив шлях до дозволу на інтеграційній основі цілого ряду питань – крім правових, соціальних і тих, що стосуються розвитку освіти і транспорту, також економічних. З планом економічного співробітництва північноєвропейських держав – «Нордек», до розробки якого приступили в 1968 р. за ініціативою Данії.

Прагматичній політиці нейтралітету, Фінляндії було властиве те, що вона прагнула будувати свої відносини з так званими «розділеними державами», такими, як Німеччина, Корея і В'єтнам, тільки в практичній площині, уникаючи при цьому їх офіційного визнання. В найбільш «близькому» і складному випадку, що торкався відносин з Німеччиною, цьому принципу слідували вже з 1949 р. Як в Східній, так і в Західній Німеччині були відкриті консульства. Не дивлячись на тиск на Хельсінкі збоку Москви, Фінляндія посилалася на свій статус нейтральної держави і не погоджувалася визнати тодішні ФРН і НДР.

Із зміною ситуації, чому сприяла розрядка міжнародної напруженості, коли в 1973 р. обидві Німеччині уклали договір про взаємне визнання, уряд Фінляндії заявив, що готовий до переговорів про визнання обох країн і розвиток нормальних відносин з ними. Договір був підписаний наступного року, хоча друга частина запропонованого Фінляндією проекту розв'язань – прохання про те, щоб обидві держави з свого боку погодилися відшкодувати збитки, заподіяні Фінляндії німецькими військами в період війни в Лапландії – була знехтувана як в Бонні, так і в Східному Берліні.

2. Фінляндія і європейські інститути в 1980 – 1990-ті рр.

Фінляндія, що знаходилася за межами інтеграційної співпраці, стала членом Ради Європи тільки в 1989 р. В тому ж році разом з іншими країнами – членами ЕАСТ вона почала вести переговори про створення більш широкого Європейського економічного простору (ЄЕП), ідея якого належала Співтовариству. Вступ в ЄЕП в 1994 р. не створив Фінляндії політичних проблем, оскільки не йшлося про наднаціональну організацію і членство в ній не вважали компрометуючим нейтралітет.

Мотиви, що спонукали уряд ухвалити рішення про вступ Фінляндії в ЄС, справляли враження суперечливих, оскільки фінни, здавалося, шукали в інтеграції головним чином безпеки, але все таки були не готові відмовитися від своєї нейтральної зовнішньої політики і організації оборони власними силами. Як однієї з можливих оборонно-політичних передумов розглядали закупівлю Фінляндією 65 ультрамодерних і дорогих американських винищувачів-перехоплювачів «Хорнет», що означало відоме зближення з США. Хоча офіційно вибір постачальника обгрунтовували технічними і економічними причинами, спостерігачами не залишилося непоміченим, що, роблячи цей вибір, Фінляндія проігнорувала пропозиції як Франції, що веде країни ЄС, так і нейтральної Швеції.

Хельсінкі бачили в членстві в ЄС і участі в політичних структурах і структурах безпеки Співтовариства свій стратегічний якір в новому порядку, і страховий поліс на випадок нестабільності в Росії.

В той же час уряд, готуючись до вступу в ЄС (переговори про членство в ЄС почалися в лютому 1993 р.), продовжував слідувати офіційній лінії, згідно якої Фінляндія залишилася б нейтральною відносно можливого розвитку подій «на довколишніх територіях» (в Росії і Прибалтиці), а також не відступила б від своєї політики неучасті в конфліктах з використанням військової сили. Даючи обгрунтовування застосуванню цих доктрин, посилаються на приклад нейтральної Ірландії; проте в Брюсселі завірили, що нейтральна Ірландія явилася виключенням, від якого хочуть позбутися.

З другого боку, вже після розпаду СРСР, уряд, починаючи з 1991 р. відзначав, що розв'язання, що стосуються оборони Фінляндії, в майбутньому будуть залежати від конкретної ситуації на той або інший момент. На цій основі Фінляндія розвивала також свої відносини з ЄС, Західноєвропейським союзом, ставши його спостерігачем. За прикладом багатьох країн Східної Європи Фінляндія також прагнула зблизитись з НАТО в рамках програми «Партнерство заради миру».

Фінляндія стає все більш тісно пов'язаною з Європою не тільки в результаті приєднання до ЄС, але і завдяки імміграції.

3. Зовнішня політика країни в рамках ЄС

Вже виконалося 12 років з того дня в 1995 р., коли Європейський Союз вперше в історії вийшов безпосередньо на межу з Російською Федерацією. Це стало результатом вступу в найбільшу господарсько-політичну організацію Європи Фінляндської Республіки – одного з недавніх найважливіших партнерів колишнього СРСР в капіталістичному світі. До цього Фінляндія сповідалувала  повне "неприєднання" до будь-яких західних союзів.

Вступ Фінляндії в ЄС означав серйозну зміну в її зовнішньополітичній доктрині. Вона була офіційно сформульована і закріплена в спеціальному докладі Державної ради. На перше місце серед причин, що спонукали країну вступити в ЄС, в ньому були висунуті чинники безпеки. Головна теза нової доктрини свідчила: "Членство в Європейському союзі, незалежна оборона, контакти з НАТО і добрі відносини з сусідніми країнами – надійна основа комплексної політики безпеки Фінляндії".

Що стосується дії приєднання до ЄС на зовнішньополітичну стратегію країни, то, починаючи з 1995 р., Фінляндія формує свою зовнішню політику відштовхуючись від загальних інтересів Європейського Союзу і підтримує його колективну позицію. Значення співпраці між північними країнами для неї зменшилося. Співпрацю з Росією вона хотіла б тісніше пов'язувати з своєю взаємодією з європейськими структурами. Крім того, ООН і ОБСЄ мають для Фінляндії менш важливе значення, ніж це було раніше.

Розумне керівництво економікою збоку уряду дало можливість Фінляндії без зусиль виконати Маастріхтські критерії для вступу до Європейського економічного і валютного союзу. Таким чином, ця найпівнічніша країна в ЄС зайняла місце в першій низці країн, підготовлюваних ввести єдину валюту.

На відміну від своїх скептично набудованих північних сусідів Швеції і Данії Фінляндія хоче встановити більш тісні зв'язки з Брюсселем і убачає в завершенні створення загального ринку важливу ціль, а не загрозу.

Фінляндія, усвідомлюючи свої глибокі історичні зв'язки з Москвою і її 1300-кілометровий кордон з Росією,  прагне не хвилювати свого східного сусіда в плані військової загрози. Саме це, наприклад, переконало її відмовитися від членства в НАТО на користь Західноєвропейського союзу. Фінський уряд виступає за розвиток загальної європейської зовнішньої політики і політики безпеки, яка діяла б разом з НАТО, не підкоряючись йому.

1 липня 1999 р. естафета головування в Європейському Союзі перейшла від Німеччини до Фінляндії члену ЄС у 1995 р.

Серед питань, які прем'єр-міністр включив в програму головування, важливе місце відводилося відносинам ЄС з сусідами Фінляндії, перш за все з Росією. Саме Фінляндія ініціювала ухвалення  концепції "північного вимірювання" значною мірою націленої на Росію в плані широкої взаємодії з нею по всіх напрямах, включаючи вироблення загальних підходів в зовнішній політиці і політиці безпеки. Вона ж активно брала участь в розробці російської стратегії ЄС.

Хельсінкі зобовязалися також працювати над більш активним виконанням Угоди про партнерство і співпрацю “Російська Федерація – Європейський Союз”, щоб зміцнити економічні, науково-технічні і політичні зв'язки між ними. Ще до періоду головування Пааво Ліппонен увіряв, що ці зв'язки потрібні перш за все самій Європі.

Як член “керівної трійки” вона разом з Австрією і Німеччиною брала найактивнішу участь в опрацьовуванні і розв'язанні кардинальних задач ЄС.

Одночасно йшла активізація зовнішньополітичної діяльності не тільки в рамках Євросоюзу. Президенту країни Мартті Ахтісаарі було довірено представництво Євросоюзу на переговорах з президентом Югославії, які він вів спільно з представником президента РФ Віктором Черномирдіним і які завершилися ухваленням Слободаном Мілошевічем мирного плану і припиненням натівських бомбардувань. Він же приймав в Хельсінкі міністрів закордонних справ і оборони Росії і США, коли вони вирішували питання про участь російського контингенту в Міжнародних миротворчих силах.

Впитанні про Косово Ахтісаарі виявив строгу дисципліну в проведенні в життя тих рішень, які були прийняті в Брюсселі. Йшлося про повну підтримку ЄС військової акції НАТО. Президент Фінляндії неодноразово затверджував, що натівським бомбардування не було альтернативи.

Фінська зовнішня політика, будується на двох засадах – зміцнити звязки з ЄС і всіляко не дратувати Росію. Знаходячись на північно-східній околиці Європейського Союзу, Фінляндія стала центральним гравцем за столом переговорів. В Брюсселі в той же час вона зберегла тісні торгові і економічні звязки з Росією, з якою в неї загальна межа в 1300 км.

Хоча Фінляндія вступила в ЄС тільки в 1995 р., вона енергійно сприйняла його політику, рівно як і Європейський економічний і валютний союз. Вона була однією з перших країн, що сприйняли Маастріхтські критерії, і зобов'язалася стати одним з членів-засновників єдиної валюти.

Після Другої світової війни Фінляндія дотримувала нейтралітет і всіляко прагнула розвивати ділові відносини з Москвою. В області політики безпеки це переконало всі її уряди уникати членства в НАТО і мати не такі тісні оборонні зв'язки із Заходом.

Фінляндія є членом НАТО в усіх відношеннях, окрім формального. Її збройні сили тісно співробітничають з силами союзу.

Ініціатива, оголошена в 1997 р. прем'єр-міністром Пааво Ліппоненом, прагне підкреслити взаємозалежність ЄС, Росії і регіону Балтійського моря. Ліппонен вважає, що Фінляндія може грати осьову роль в цьому процесі, розповсюдивши його від проблем безпеки до проблем соціального добробуту, енергетики і політики в області екології.

В одній лише області енергетики потреба ЄС в імпортній енергії можна було б задовольнити, надавши Росії допомогу в розробці її головних природних родовищ.

Ліппонен і його міністри вважали цю сферу одним із способів ще більше інтегрувати Росію до Північної Європи, а це, у свою чергу, також дасть Фінляндії і її сусідам в ЄС – Швеції і Данії можливість створити противагу південному, так званому "середземноморському клубу" країн ЄС. На їх думку, важливість північної межі ЄС підвищиться з наступним етапом розширення, і Балтійський регіон міг би стати одним з самих найважливіших регіонів процвітання в Союзі.

Ураховуючи, що на ЄС доводиться майже 40 % зовнішньої торгівлі Росії – а Балтійське море явилося її головним торговим шляхом – фінни хочуть гарантувати, щоб і надалі відносини залишалися як можна більш спокійними.

Уряд планував використовувати своє президентство для просування в розв'язанні чотирьох ключових проблем: інституційна реформа, склад комісії, голосування в інститутах ЄС і важка проблема ухвалення розв'язань кваліфікованою більшістю.

4. Відносини з НАТО

Питання про приєднання країни до НАТО не включено в офіційну програму нового уряду, що приступив 15 квітня 1999 р. до виконання своїх обов'язків, а керівництво Фінляндії  при всякій слушній нагоді підтверджує свою прихильність політиці неучасті у військових союзах. В даний час ця лінія будується на чотирьох основних тезах:

-  збереження нинішнього курсу на військове неприєднання як найбільш доцільного в існуючих міжнародних умовах;

-  право переглянути цей курс, якщо того зажадають умови, що змінилися;

- тісна співпраця з міжнародними організаціями і структурами, у тому числі з НАТО, на користь підтримки міжнародного миру, включаючи найактивнішу участь в програмі "Партнерство заради миру - в операціях НАТО по підтримці миру і врегулюванню криз.

В 1994 р. Фінляндія приєдналася до натівської програми ПМЗ і направила в штаб- квартиру альянсу свого представника для координації дій в рамках програми з іншими європейськими країнами. Тоді ж фінські міністри оборони і закордонних справ вперше взяли участь в натівському форумі, що обговорював питання партнерства, перші фінські офіцери пройшли навчання на натівських курсах в Німеччині і Італії.

Вступивши в 1995 р. в Європейський Союз; Фінляндія підтвердила, що залишиться за рамками альянсу, але буде брати участь в заходах щодо програми партнерства.  Для цього вона виділила механізований і саперний батальйони. Тоді ж фінські військові вперше взяли участь у військових в Данії, проведених під егідою НATO. Фінляндія направила першу групу своїх миротворців до Боснії під натівським командуванням.

Наступного року у Фінляндії вперше побував секретар НАТО, а представники альянсу ознайомилися з роботою міністерств закордонних справ і оборони і головного штабу оборонних сил країни. Фінляндія брала участь в переговорах альянсу в Брюсселі з питання про поглиблення зв'язків і про розширення НАТО. Фінляндія підтримала курс на розширення, але знов підтвердила, що сама вона залишиться за рамками союзу.

В 1997 р. президент Мартті Ахтісаарі вперше виступив на натівському саміті в Мадриді і Фінляндія призначила свого представника при штаб-квартирі НАТО.

До  1998 р. усього 1070 фінських військовослужбовців пройшли навчання на натівських курсах і у військових школах в рамках програми партнерства. Фінляндія визнала, що в перебіг вже деякого часу стала вводити в своїх оборонних силах стандарти НАТО. Було створено перший підрозділ сил швидкого розгортання, оснащений відповідно до вимог НАТО, для можливої участі під командування  НАТО в операціях по підтримці миру. В програму партії вперше була записана теза про співпрацю з НАТО в області підтримки миру і врегулювання криз при підтвердженні курсу країни на військове неприєднання другий аспект оборонної політики – акцент на незалежну обороноздатність – замінений акцентом на надійну обороноздатність, що, на думку експертів партії Лівий союз Фінляндії, що входить в уряд, відкриває можливість підкорення командуванню якійсь міжнародній структурі типу Західноєвропейського союзу або НАТО.

Восени 1999 р. на території  Фінляндії, вперше  після відходу радянських військ в 1956 р. ступили іноземні солдати. В країні були проведені військові навчання по програмі партнерства з участю Швеції, Данії і Норвегії.

Натівська агресія проти Югославії при умілій пропаганді, коли акцент робиться на звірствах сербів і підкреслюється "гуманітарний характер" співпраці з НАТО в наданні допомоги біженцям,  виявила у Фінляндії дві що суперечать один одному тенденції. З одного боку, громадська думка прим'яла офіційні аргументи на користь "неминучості" ударів по Югославії, в той же час, як вже говорилося вище, воно різко охололо до ідеї членства країни в НАТО. З іншою – ідеологічна підтримка натівської акції збоку офіційних інститутів ще більше втягнула її в натівський табір. Представляється, що саме операція в Югославії і послужила підставою для того, щоб вперше в історії в урядову програму була включена теза про співпрацю з НАТО.

5. Поглиблення європейської інтеграції. Політика нейтралітету Фінляндії

Вступ до Європейського союзу 1 січня 1995 р.  Фінляндії, що заявляла про свою прихильність політиці нейтралітету, змінює параметри, на основі яких відбувається становлення загальної зовнішньої політики, політики безпеки і загальної системи оборони.

Постійний нейтралітет Фінляндії – це прямий наслідок Другої світової війни. Піддавшись на початку цього конфлікту нападу з боку СРСР, який забрав в неї частину території, Фінляндія потім зв'язала свою долю з долею "третього рейху". Знаходячись після війни в таборі переможених держав, вона була вимушена підписати в 1947 р. паризький мирний договір. Цей договір, де ставиться за мету поступове відновлення суверенітету країни, забороняє їй будь-який альянс, направлений проти кого-небудь з переможців, і обмежує чисельність військовослужбовців і технічні потужності фінляндської армії. Оскільки Фінляндія хотіла примусити забути про свою участь у війні на стороні Німеччини і оскільки співвідношення сил в той момент виключало приєднання країни до Заходу, а скандінавський вибір здавався  маловірогідним, вона швидко зробила для себе очевидний висновок: щоб прийти до відновлення свого суверенітету, потрібно зайняти примирливу позицію по відношенню до Москви.

Таким чином, підписаний 6 квітня 1948 р. двома державами договір про дружбу, співпрацю і взаємну допомогу повинен був, в умовах початку "холодної війни", визначити фінляндсько-радянські відносини на майбутнє і, як наслідок, фінляндський нейтралітет. Для СРСР цей договір мав подвійний інтерес: запобігти приєднанню Фінляндії до Заходу і гарантувати радянську безпеку на західному фланзі. Хоча цей договір, що не включає зобов'язання автоматичної допомоги, не представляє собою військового пакту, він містить статтю, яка зобов'язує Фінляндію запобігати будь-якому нападу на СРСР, збоку Німеччини або її союзників, через фінляндську територію. Ця країна повинна буде також прийняти у разі потреби радянську допомогу. В цьому контексті про фінляндський нейтралітет не можна говорити цілком визначено: він грунтується тільки на зобов'язанні не заключати ніякого військового союзу і на бажанні, про яке заявлено в преамбулі договору, “залишатися зовні зіткнень інтересів великих держав”.