Зростання ролі політики і політології в сучасному світі

Міністерство  аграрної політики України

Харківський національний аграрний університет  ім.В.В.Докучаєва 
 

Кафедра історичних і соціально політичних дисциплін 
 

Реферат

на тему:

„ Зростання ролі політики і політології  в сучасному світі  ” 

                Виконала:

Студентка 3 курсу 2 групи

ФЗО «Менеджменту та економіки»

Спеціальності«Менеджмент організацій»

               Любарцева О.В.

                  Перевирив:

                 Кравцов А.І. 
 
 

Харків  – 2011

План:

Вступ

1.Зміст і сутність політики та політичного життя в суспільстві

2. Політологія як наука, її категорії, закономірності та методи

Список  використаної літератури

Вступ

       Політика (гр. politike — мистецтво управління державою) — це одне з основних явищ у системі найважливіших сфер життя суспільства: економічної, ідеологічної, право-вої, культурної, релігійної тощо. Термін «політика» виник завдяки твору видатного мислителя античного світу Арістотеля про державу, правління й володарювання, що мав назву «Політика». Саме з цього періоду майже до кінця ХІХ ст. політика традиційно трактувалася як учення про державу. І лише за нової доби розвиток політичної думки та положень про державу завершився виділенням цілої системи наук про державу та їх відособленням від політичної науки.

     Політика належить насамперед до сфери духовного життя суспільства, до сфери усвідомлення людьми свого ставлення один до одного, до себе, до світу. Її виникнення було зумовлене цілою низкою об’єктивних чинників у різних сферах суспільного життя, але насамперед — у сфері виробництва та сфері економічних відносин. Політика має місце в період переходу від первіснообщинного життя суспільства до цивілізації.

     З розкладом первіснообщинного ладу і з переходом до цивілізації  не тільки відбувається класове розшарування суспільства, а й загострюються  суперечності поміж соціальними  суб’єктами на основі посилення існуючих відмінностей стосовно відношення до засобів виробництва і результатів  праці. Поглиблюються й загострюються суперечності між інтересами різних соціальних суб’єктів. Відтак виникає потреба в новій організації суспільства. Формування цієї нової організації зумовлене розробкою особ-ливих правил, норм, настанов, законів, що регулюють стосунки між людь-ми, а також створенням відповідних органів, інститутів, які б забезпечували виконання цих правил, норм, законів і регламентували поведінку людей у суспільстві. Так відбувається становлення публічної влади, головним орга-ном здійснення якої стає держава. 
 

     1.Зміст і сутність політики та політичного життя в суспільстві

     Діяльність  держави як всередині країни, так  і поза її межами та відношення до цієї діяльності класових сил відтак стали визначатися поняттям «політика». Вже набагато пізніше, під час бурхливого розвитку демо-кратичних процесів, коли з’явилися нації, а згодом — політичні партії та масові суспільні організації, кожна з яких захищала інтереси та настрої ба-гатьох людей, політика набуває нового змісту.

     Політика  виражає докорінні інтереси різних спільнот, партій, держав і цілі, якими  вони керуються. В усіх сферах, де здійснюється політика, вона набуває різноманітних  форм вияву. Теорія виділяє дві великі, тісно зв’язані сфери політики — внутрішню та зовнішню. Водночас багатогранність реального життя дозволяє і зобов’язує виокремити у внутрішній і зовнішній політиці більш вузькі й у той самий час важливі сфери політики, такі як економічна, соціальна, національна, політика розвитку народовладдя, куль-турна політика тощо.

     Зрозуміло, що багатоплановість такого важливого  суспільного явища, як політика, вимагає  виділення та розгляду інших більш  конкретних сфер діяльності суспільства. Наприклад, тільки у сферу економічної політики входять такі її складові, як науково-технічна, структурна, аграрна, фінансова, інвестиційна, зовнішньоекономічна політика. Необхідно визначити і такі сфери політики, як економічна, демографічна, кадрова, національна, молодіжна тощо. Кожна з них може бути предметом самостійної теорії політики.

     Слід  підкреслити, що термін «політичне життя суспільства» — це за-гальна систематизуюча політологічна категорія. Перевага поняття «політичне життя» для визначення сфери усього політичного полягає не тільки в тому, що воно дозволяє охопити всі елементи, всю політичну сферу, а й у тому, що воно дає можливість відобразити їх динамізм та ак-тивність.

     Щоб розкрити сутність та зміст категорії «політичне життя суспільства», розглянемо категорію «суспільне життя», котра виступає більш за-гальною щодо попередньої. Якщо (з погляду сутності) суспільне життя можна визначити як процес виробництва (відтворення) суспільних відносин між людьми, то сутність політичного життя суспільства може бути охарак-теризована як процес виробництва (відтворення) політичних відносин між людьми.

     Поняття «політичне життя» аналогічне поняттям «економічне», «духов-не», «матеріальне», «релігійне життя» та іншим його видам, застосовується для узагальненої оцінки політичної сфери конкретних епох, країн, суспільств, діяльності й політичної поведінки класів, суспільних верств, груп та окремої людини.

     Політичне життя — це підсистема суспільства, певна цілісність з еле-ментами, видами й формами її вияву як діяльності та спілкування між людьми. Воно завжди виступає в конкретно-історичній формі, що зумовле-но матеріальними  й соціокультурними факторами. Це сукупність усіх політичних явищ, що функціонують у суспільстві. Воно включає в себе соціальних суб’єктів з їхніми потребами та інтересами, їхні відносини й діяльність, політичні інститути, норми, свідомість і культуру, політичну владу та інші компоненти. Між ними існують певні закономірні зв’язки, їм притаманні специфічні функції, напрямки діяльності.

     Кінцевою  метою будь-якої політичної діяльності є оволодіння та ви-користання людьми державної влади для захисту  своїх життєвих інтересів. Державна влада — це головний предмет політичних інтересів, і тому спрямованість на неї політичної діяльності є суттєвою рисою цієї діяльності, її головною особливістю, що надає їй власне політичної якості. Можна сказати, що ця спрямованість політичної діяльності людей на державну владу є віссю, що на ній тримається все політичне життя суспільства в його різних виявах. Таким чином, специфіка політичних зв’язків полягає в тому, що вони складаються поміж людьми у процесі такої їхньої діяльності, яка спрямована на оволодіння державною владою й її використання. У цьому полягає головна ознака політичних зв’язків, саме це й відрізняє їх від усіх інших.

     Політичне життя визначає основні соціальні  та політичні структури влади, тип  політичної системи, партійних систем, політичної організації суспільства, спосіб правління, тип державного устрою і політичного режи-му, стан суспільного порядку тощо.

     Формування  політичного життя перебуває  під серйозним впливом культурно-історичних традицій та національних особливостей народу, які проникають у політичний побут державних, суспільних структур або в са-моуправління тощо. У формуванні політичного життя людини й суспільства велику роль відіграють економічні, ідеологічні, культурні, пра-вові, релігійні та інші форми спільного життя людей і суспільних відносин. На розвиток політичного життя сильний вплив справляє існуючий у суспільстві стан громадянських і політичних прав та свобод людини (сво-бода слова, зборів, совісті тощо).

     2. Політологія як наука, її категорії, закономірності та методи

     Розглядаючи це питання, слід зазначити, що політологія, якою вона є сьогодні — це явище новітнього часу. Вона з’явилася на сучасному етапі людської цивілізації — у період утвердження індустріального суспільства, коли вод-ночас із бурхливим розвитком наукового знання виникли нові нетрадиційні відносини між людиною і навколишнім світом. Нові історичні умови життя спричинили великий попит на ідеї демократії, яка дедалі більше починає виступати в суспільстві як форма організації суспільно-політичного життя. Демократичній організації суспільства потрібна така державна політика, яка б грунтувалася на теоретичних політичних знаннях, а не на соціальних утопіях. Відповіддю на цю історичну необхідність стала поява ліберальної демократії з її гострим попитом на політологічні знання. Ліберальна демо-кратія створила сприятливі умови для розвитку суспільно-політичної думки і, зокрема, політології як науки.

     Організаційне оформлення політологія набула у  країнах Заходу лише після другої світової війни, бо ще до середини ХХ ст. у гуманітарній науці розуміння  політичної системи обмежувалося вченням  про державу. Саме право, насамперед державне й міжнародне, повністю домінувало при вив-ченні політичних систем. І тільки після другої світової війни з’явилися тео-ретичні праці, в яких під політикою стали розуміти не тільки життя держав, а й діяльність політичних партій, суспільно-політичних рухів, громадських організацій та інших політичних інститутів. Саме тоді остаточно сформува-лося поняття сучасної політології.

     Політична наука стала настільки самостійною, що почала активно взаємодіяти з  іншими гуманітарними науками, не розчиняючись у них. Тоді ж оформлюються сучасні  методології суспільних наук, чіткіше розмежову-ються їх предметні сфери, спостерігається взаємодія політичної науки із суміжними галузями знань; у сфері політичної науки виникає система нау-кових шкіл і напрямків (дослідження свідомої та підсвідомої мотивації політики, політичної поведінки, психології вольових актів влади, аналіз зовнішньої політики, понять політичного реалізму і т.п.); відбувається, як і в інших соціальних науках, спеціалізація наукового знання (дослідження внутрішньої, зовнішньої політики, політичних систем, політичного лідерства, типології влади та інше); завершується перехід від праці ізольованих груп та окремих вчених до організації наукових установ, ме-режі навчальних закладів, набирає силу видавнича діяльність, з’являються спеціалізовані періодичні видання. Політична наука стає у розвинутих країнах повноправною частиною науки як соціального інституту з числен-ними й організованими професійними кадрами; виникають міжнародні та національні організації політичної науки.

     Слід  звернути увагу на те, що політика виступає об’єктом вивчення ба-гатьох гуманітарних дисциплін. У чому ж полягає специфіка  політології як науки? Щоб відповісти на це запитання, треба насамперед згадати, що політику, крім власне політології, вивчають ще п’ять основних типів, або циклів суспільствознавства: філософський, соціологічний, право- й держа-вознавчий, історичний і, нарешті, психологічний.

     Розглянемо  тепер, як розмістилися ці дисципліни у неосяжному про-сторі політичного життя. Філософія вивчає політику як феномен світового розвитку і компонент людської цивілізації; соціологію цікавить вплив соціального середовища на політичну сферу, наприклад питання взаємодії підсистем власності та духовної культури зі сферою владних відносин; пра-вознавство досліджує «прикордонну» сферу правових і державних норм та інститутів; історію цікавлять питання послідовного хронологічного збиран-ня й описування емпіричних фактів щодо розвитку політичних інститутів та ідей; а психологія звертається до тонкої матерії психологічних механізмів і стереотипів політичної поведінки людей. Можна говорити і про цілий ком-плекс наук, що вивчають політику, які виникли на межі власне політологічних та інших суспільствознавчих знань: політичної філософії, політичної соціології, політичної історії, теорії держави і права, політичної психології тощо. Разом із такими дисциплінами, як політична етнографія, політична демографія, політчна статистика, еко- й біополітологія, цей комплекс знань створює політичну науку, або політологію у широкому розумінні.

     Поряд із нею існує й політологія  у вузькому її значенні — як загальна теорія політики, що становить «душу  та серце» політичної науки. Політологію (загальну теорію політики) відрізняє від інших політичних на-ук те, що вона не займається лише окремими аспектами політики і не вив-чає політику в ряді інших, неполітичних об’єктів. Специфіка теорії політики полягає в тому, що вона, по-перше, спеціально досліджує політику як цілісний об’єкт, і, по-друге, своїм основним предметом має групу внутрішніх, іманентно властивих тільки політиці, специфічних закономірностей владних відносин.

     Таким чином як загальне визначення предмета політології можна було б запропонувати  таке: політологія у більш вузькому розумінні (загальна теорія політики) вивчає специфічну групу закономірностей  відносин соціальних суб’єктів з приводу влади.

     Необхідно зазначити, що вихідний теоретичний  матеріал пізнання будь-якої науки  становлять категорії — найбільш загальні фундамен-тальні поняття науки, які відбивають найсуттєвіші риси її предмета. Кате-горії розкривають або необхідні зв’язки, вузлові пункти науки, або най-суттєвіші елементи її структури. У порівнянні з іншими суспільними науками, що досліджують проблеми політичного життя, категорії політології мають конкретніший характер. Так, наприклад, проблема свідомості в соціології досліджується як проблема групової свідомості, в теорії держави й права — як проблема правової свідомості, а в політології — як проблема політичної свідомості.

     Водночас  політологія як комплексна і самостійна галузь суспільних на-ук не займається лише переведенням загальних філософських, соціологічних та інших наукових понять у політичну сферу. Предметом політології є аналіз сутності політики як цілісного суспільного явища: вияв на макро- та мікрорівні її необхідних структурних елементів, внутрішніх і зовнішніх зв’язків та відносин; визначення основних тенденцій і закономірностей, що діють у різних суспільно-політичних системах; розробка об’єктивних кри-теріїв соціального виміру політики.

     Політика  у суспільному житті виступає як своєрідна форма теоретич-ної  і практичної діяльності класів, націй, соціальних груп та окремих індивідів, головною метою діяльності яких є  завоювання, втримання та використання політичної влади. Ось чому, на нашу думку, категорія «політична влада» є центральною категорією політології і політики як сфери діяльності.

     На  сучасному етапі особливої ваги набувають теоретичні дослідження законів політичного розвитку. У політичній літературі за-раз зустрічається велика кількість понять, що іменуються «законами». У деяких випадках застосовується більш обережне визначення: «закономірність».

     Серед закономірностей, що відбивають вплив  зовнішніх факторів, слід виділити політико-економічну. Ця закономірність відбиває співвідношення між економічним базисом суспільства і політичною вла-дою як елементом надбудови. З погляду марксизму, політика й відповідна система політичної, державної влади детерміновані розвитком еко-номічних процесів. Економічні інтереси виступають як соціальна причи-на політичних дій. «Політична влада, — зазначав К. Маркс, — є тільки породженням економічної влади».

     Водночас  політична влада, будучи похідною стосовно економічної, ха-рактеризується самостійністю, що відкриває широкі можливості для  політичного впливу на економічні процеси. Проте самостійність політичної влади не можна абсолютизувати. Створення культу політичної влади, спро-би за допомогою адміністративного примусу «обминути» економічні зако-ни неминуче приречені на невдачу.

     Серед закономірностей, що відбивають вплив  зовнішніх факторів, треба також виділити політико-технологічну. Нині ніхто не може заперечувати мо-гутнього впливу розвитку техніки на динаміку політичних процесів. Даний зв’язок особливо наочний у таких сферах, як війна з її сьогоднішніми технічними можливостями знищення людства і всього живого на Землі; нау-ково-технічні досягнення у передових країнах і посилення їх політичного впливу на міжнародне співтовариство; широке залучення мас до політичних процесів під впливом радикальних технологічних і соціальних зрушень у суспільстві; залежність політичних подій від швидкості поширення й за-своєння інформації тощо.

     Існує цілий комплекс закономірностей, що відбивають дію внутрішніх зв’язків та тенденцій політичного життя. Це передусім розширення сфери політичного життя й підвищення його ролі у суспільстві, значення народ-них мас у політичному процесі, в розвитку демократії, самоуправління, у зміні політичних та державних форм.

     До  закономірностей політичного життя  належать також демократи-зація  політичних відносин, підвищення ролі «людського виміру» політичних процесів, ступеня соціалізації, гуманізації  політичних відносин, що забезпечують цілісність суспільства. Дедалі повніше  ре-алізується тенденція розвитку свободи  творчості, свободи спілкування  як основних цінностей та орієнтирів функціонування політичного життя, творчого потенціалу особистості, перетворення її в активного суб’єкта політичних процесів.

     Однією  із закономірностей політичного  життя слід вважати тенденцію  до зміцнення відносин у громадському суспільстві, а саме: обмеження втручання  політичних структур в управління різними  сферами суспільного життя, їх автономія від політики та держави.

     Одним із найважливіших законів політології  є закон поділу влади, який у світовій та вітчизняній науці у своїх  основних рисах (необхідність, за-гальність, повторюваність, інваріантність) ще недостатньо розроблений.

     Важливу роль у політології відіграють закони розвитку політичного життя, політичних систем, політичних відносин. Ці закони виступають як закони якісних перетворень на основі зіткнення протилежних сил і тен-денцій у межах певної сутності. Закони розвитку виявляються через бага-томанітність форм взаємодії соціальних суб’єктів політичного життя (політична боротьба, гегемонізм, співробітництво, згода, союз, ізоляція, нейтралізація тощо). При цьому політична боротьба виступає як засіб, а стабільність, життєздатність системи політичних відносин, збалансованість політичних інтересів — як мета.

     У процесі вивчення політичних явищ політична  наука використовує різні методи дослідження. Виходячи з того, що у сферу інтересів науки про політику входить величезна за своїми масштабами соціальна практика, політологія використовує власне всі методи інших соціальних наук: філософські, правові, соціологічні, історичні, математичні, логічні (аналіз, синтез, абстрагування, узагальнення, індукція і дедукція, аналогія й моде-лювання тощо). Із суто теоретичних методів можна назвати такі: теоретич-ний експеримент, математична формалізація, гіпотетично-дедуктивний ме-тод, метод поступового руху від абстрактного до конкретного, метод історичного опису та ін.

     Для більшості політологів як на Заході, так і в нас, в Україні, загальною  методологічною основою досліджень залишається діалектичний метод. Він визначається конкретно-історичним підходом до аналізу явищ дійсності, врахуванням впливу на політичні явища багатьох різноманітних факторів, що діють у суспільстві, визначенням пріоритетної дії економічної сфери життя суспільства, розглядом усіх політичних явищ і подій у розвитку та взаємодії тощо.

     У політичних дослідженнях суттєвого значення набувають системний підхід та структурно-функціональний аналіз. Зміст системного підходу ста-новлять філософські уявлення про цілісність об’єктивного світу, співвідношення цілого й частин, взаємодії системи з середовищем, загальні за-кономірності функціонування й розвитку систем, структурованість кожного системного об’єкта, активний характер діяльності суб’єктів соціально-політичних систем.

     У другій половині ХХ ст. значного поширення  у західній (особливо американській) політологічній школі набули біхевіористські  методи, тобто засоби дослідження  суспільних політичних явищ через вивчення і спостереження поведінки окремих  людей та суспільних груп. Отже, ви-значною у підході до розуміння цих методів стає категорія «політичної поведінки», основний зміст якої полягає у діях людини, що виконує певну політичну роль. Вивчення політичної поведінки особи має на меті отримання певної емпіричної інформації або за допомогою безпо-середнього спостереження, або шляхом здобуття опосередкованої інформації через експеримент, анкетування, інтерв’ю, аналіз доку-ментів тощо.

     Серед методів політичної науки порівняльні  методи найдавніші, але вони й досі широко застосовуються у політичних дослідженнях. Ними ко-ристувалися ще Платон, Арістотель, Монтеск’є, а також К. Маркс, М. Вебер, В. Парето та інші відомі мислителі нової та новітньої доби. Значне поширення цих методів зумовлене неможливістю широкого засто-сування експерименту в науці про політику і необхідністю спостерігати політичні явища та процеси в їх природному стані. Надзвичайно велика складність у застосуванні порівняльного методу спричинена складністю самого вибору явищ, які порівнюватимуться у наукових спостереженнях і дослідженнях. Характерною визначальною рисою цього методу є зіставлення двох (або більше) політичних об’єктів (або їх частин), які ма-ють спільні характеристики. Використання порівняльного методу дає змогу виявити, в чому полягає схожість досліджуваних об’єктів (або їх частин), а в чому вони відрізняються.

     Зараз у політології широко застосовуються емпірично-соціологічні ме-тоди, методи соціальної психології, статистики, моделювання. Основним об’єктом цих досліджень є функціонування політичних інститутів, дії політичних суб’єктів, динаміка соціальної думки. За допомогою названих методів можна вивчати стиль діяльності учасників політичних процесів, ефективність політичних рішень, рівень політичної свідомості і культури різних груп населення. Для цього використовуються аналіз статистичних даних, політичних рішень, усні методи (інтерв’ювання); письмові опиту-вання (анкетування); безпосереднє спостереження за об’єктом, що вив-чається, соціально-політичні експерименти. Застосовуючи ці методи, не-обхідно враховувати можливості типізації об’єктів, що вивчаються. 

     Список  використаної літератури: 

1. Піча В.М., Хома Н.М. Політологія: Навчальний посібник для студентів вищих закладів освіти. — Львів: „Новий Світ-2000”, 2003. – 344 с.
2. Політологія: Підручник. / За ред. О.В. Бабкіної, В.П. Горбатенка. – 2-ге вид. випр. і доп. — К.: Видавничий центр „Академія”, 2003. – 526 с.
3. Гелей С.Д., Рутар С.М. Політологія. Навчальний посібник. – К., 2004.