Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Диригентсько-хорове мистецтво Галичини другої половини ХІХ - першої третини ХХ століття

ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КЕРІВНИХ КАДРІВ

КУЛЬТУРИ І МИСТЕЦТВ

МОРОЗ Леся Василівна

УДК 78.03 (477.83/86) “18/19”

ДИРИГЕНТСЬКО-ХОРОВЕ МИСТЕЦТВО ГАЛИЧИНИ

ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ - ПЕРШОЇ ТРЕТИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

17.00.01 - теорія та історія культури

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня

кандидата мистецтвознавства

Київ - 2003

Дисертацією є рукопис.

Робота виконана у Прикарпатському університету імені Василя Стефаника

Науковий керівник: доктор мистецтвознавства, пpoфecop,

Черепанин Мирон Васильович,

Прикарпатському університету імені Василя Стефаника, завідувач кафедри музикознавства

Офіційні опоненти: доктор мистецтвознавства, професор

Козаренко Олександр Володимирович,

Львівська державна музична академія ім.М.Лисенка, професор кафедри композиції

кандидат мистецтвознавства, доцент

Ржевська Майя Юріївна,

Київська дитяча Академія мистецтв,

проректор з наукової роботи

Провідна установа: Інститут мистецтвознавства, фольклорис-тики та етнології ім. М.Т.Рильського, відділ

музикознавства, НАН України, м. Київ

Захист відбудеться: “ 22 ” квітня 2003 р. о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 26.850.01 у Державній академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м. Київ, вул. Січневого повстання, 21, корп. 15).

З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Державної академії керівних кадрів культури і мистецтв (01015, м.Київ, вул. Січневого повстання, 21, корп. 11).

Автореферат розісланий 21.03.2003 р.

Вчений секретар

спеціалізованої вченої ради Уланова C.I.

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ

Актуальність дослідження. Зростання інтересу до культурної спадщини українського народу – домінуюча тенденція у наукових дослідженнях останньої третини ХХ століття. Особливу увагу мистецтвознавців привертають процеси формування та розвитку української музики у другій половині ХІХ – на початку ХХ століття.

Для Галичини цей період характерний пожвавленням культурного життя на рівні всіх його складових. Незважаючи на складність політичних обставин, в яких відбувалося становлення національної самосвідомості української інтелігенції, – невизна-ченість юридичного статусу галицьких територій під владою Австро-Угорщини, Польщі, Росії, Німеччини, – її громадська позиція щодо відновлення історичної справедливості, – тобто права народу на власну мову та збереження духовних традицій успадкованих ним від предків, визначила загальну спрямованність культурно-історичних процесів та обумовлене ними піднесення національно-визвольного руху в усіх українських землях.

Проте, “теоретична історія” наукових розвідок, які висвітлюють особливості їхнього проходження у Галичині, містить у собі багато “білих плям”, що вимагає більш широкого залучення та детального опрацювання джерельних матеріалів.

Найменш вивченими з цих матеріалів є ті, що містять інформацію про багатовекторність творчих здобутків галичан, зокрема у сфері музичної культури. Інтерес до них визначився у публікаціях, датованих першою половиною ХХ століття (В.Витвицький, О.Залеський, Б.Кудрик, З.Лиська, Ф.Стешко). Дослідниками була зроблена перша спроба виокремити ті тенденції, які обумовили регіональну своєрідність музичних явищ та розглянути їх у контексті мистецьких зв’язків Галицького краю з Наддніпрянщиною та Західною Європою. Накреслений напрямок визначив подальшу стратегію дослідження музичної культури Галичини у радянський період. З’являються праці, автори яких прагнуть відтворити її “портретні” характеристики в різних сферах музичного життя та на прикладах творчої і просвітницької діяльності відомих митців ХІХ – першої половини ХХ ст.: композиторів, диригентів, виконавців тощо (Ю.Булка, Й.Волинський, Я.Колодій, Л.Мазепа, С.Павлишин, Л.Ханик, Ю.Ясіновський та ін.). В них необхідно виокремити підходи, що передають можливість поглянути на розвиток музичної культури Галичини цілісно (М.Загайкевич), у взаємозв’язку різних напрямків композиторської, концертно-виконавської та музично-просвітницької діяльності (М.Черепанин), розмаїтті міжнаціональних (українських, польських, німецьких, чеських) стильових впливів (Л.Кияновська, Н.Костюк).

Жанрова багатоликість композиторської творчості краю викликала зростання наукового інтересу до проблеми формування виконавських професійних шкіл, потребу в яких диктувала тогочасна практика музикування.

Найвагомішу спадщину серед них залишила хорова. Тому не випадково, що саме її здобутки сприяли появі ґрунтовних праць, у яких хорова культура представлена не тільки як складна багаторівнева система з відбиттям усіх складових частин у їхній взаємодії (А.Лащенко), але й з погляду її культурно-історичних та регіональних ознак (В.Іванов, А.Мартинюк).

У хорознавчому музикознавстві Галичина репрезентована епізодично. Крім окремих статей, у його науковий доробок входить поки що єдине цілісне дослідження, в якому узагальнюються особливості формування пісенно-хорової культури у прикарпатських районах краю, Гуцульщині, Покутті, Бойківщині, Опіллі (Р.Дудик).

Отже, аналіз літератури свідчить, що проблематика, пов’язана з розвитком хорової культури Галичини, розглядалася фрагментарно, з позицій різних концепцій, в яких доводилася своєрідність художньо-історичних процесів становлення національних форм музичного професіоналізму. Це й обумовило вибір теми: “Диригентсько-хорове мистецтво Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття”.

Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана згідно з програмою наукових досліджень та планами наукової діяльності кафедр музикознавства, співів і диригування Інституту культури і мистецтв Прикарпатського університету імені Василя Стефаника.

Мета дослідження – виявити особливості розвитку дириґентсько-хорового мистецтва в культурно-історичному контексті музично-художнього життя Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття.

Для досягнення поставленої мети необхідно було вирішити такі завдання:

– простежити історичну динаміку формування аматорської гілки диригентсько-хорового мистецтва Галичини в проекції на ті функції, які воно виконувало у процесах становлення національних виконавських традицій у визначений період;

– розглянути культурно-історичні передумови, що сприяли зростанню фахового рівня диригентсько-хорового виконавства в цьому регіоні;

виявити провідні тенденції у розвитку диригентсько-хорового мистецтва наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ століття;
з’ясувати змістовні компоненти, що визначили якісні відмінності підготовки професійних кадрів у системі галицьких інститутів музичної освіти і виховання;
уточнити історичні характеристики розвитку диригентсько-хорової діяльності на галицьких тернах у ракурсі взаємодії різних виконавських традицій та виокремити її стильові ознаки.

Об’єкт дослідження – диригентсько-хорове мистецтво Галичини.

Предмет дослідження – становлення професійної диригентсько-хорової школи Галичини: друга половина ХІХ – перша третина ХХ століття.

Для досягнення мети дисертантом використані такі методи дослідження: аналітичний – при вивченні мистецтвознавчих параметрів обраної теми; історичний – у накопиченні первісних даних, архівних матеріалів і документів; системний – у створенні загального “портрета” організаційних форм, у яких відбувався розвиток диригентсько-хорового мистецтва на Галичині; метод історичного моделювання – при розгляді особливостей динаміки руху у формуванні галицької диригентсько-виконавської професійної школи; культурологічний – у відтворенні специфічних рис, притаманних розвитку цієї школи, порівняно з іншими; теоретичний – для підведення підсумків дослідження.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що:

вперше в українському музикознавстві здійснено комплексне дослідження диригентсько-хорового мистецтва Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття на джерельній основі документальних архівних матеріалів, датованих означеним періодом, що дало змогу створити цілісну панораму розвитку цієї галузі музичної творчості;
висвітлено історичну динаміку формування диригентсько-хорового мистецтва Галичини від аматорських до професійних форм;
уточнено історичні характеристики, в яких відбувалася професіоналізація диригентсько-хорової діяльності в Галичині в контексті тих міжкультурних зв’язків, що детермінували загальну спрямованість культуротворчого процесу в Україні цього періоду: опанування західноєвропейського досвіду музичного просвітництва та його використання для забезпечення національних духовних потреб;
розглянуто роль просвітницької, освітньо-педагогічної і видавничої діяльності музичних товариств Галичини у вихованні професійного ставлення до диригентської та співацької професій;
досліджено особливості концертно-виконавського життя хорових колективів та розглянуто творчі здобутки тих, хто сприяв поетапному поступу галицької диригентсько-хорової школи до професіонального самовизначення;
охарактеризовано систему підготовки хорових диригентів та виконавців, принципи організації навчального процесу у тогочасних музично-освітніх закладах;
введено у науковий обіг нові архівні документи й матеріали, які дозволяють відтворити реальну картину розвитку диригентсько-хорового мистецтва Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття.

Практичне значення дослідження. Одержані результати можуть бути використані для подальшого теоретичного осмислення загальних тенденцій розвитку української музичної культури та інтенсифікації творчих зв’язків між західноєвропейською і українською художніми культурами на сучасному етапі; стати основою для подальших музикознавчих та культурологічних розвідок у цьому напрямку. Сформульовані в дослідженні теоретичні положення й висновки корисні і для викладацької практики лекційних курсів з історії української музики, етнокультурології, виконавського мистецтва й музичної педагогіки, спецкурсів краєзнавчого характеру для музичних факультетів вищих спеціальних навчальних закладів; культурно-просвітницької діяльності громадських організацій і товариств, які займаються проблемами відродження національних культурних традицій та духовності.

Апробація результатів дисертації. Основні положення дослідження оприлюднені у виступах на: Міжнародних наукових конференціях “Слов’янскі народи в другій світовій війні” (Київ – 2000); “Музична культура Галичини в контексті українсько-польських взаємин (від князівсько-пястовської доби до 2000 року) (Коломия – 2000); Всеукраїнській науковій конференції “Галичина у другій світовій війні (1939-1945 рр.)” (Івано-Франківськ – 1999 р.); щорічних наукових конференціях у Прикарпатському університеті імені В.Стефаника (1999 – 2001 рр.).

Публікації. Основні теоретичні положення і висновки дисертації знайшли своє відображення у восьми одноосібних статтях, з них – 4 у фахових виданнях ВАК України з мистецтвознавства.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних джерел (435 найменувань, з них 19 – польською мовою). Загальний обсяг роботи – 180 сторінок, з яких 151сторінок – становить основний текст.

Основний зміст дисертації

У вступі обґрунтовано актуальність теми та її зв’язок з науковими програмами і планами, сформульовано предмет, мету і завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано методи дослідницької роботи, розкрито наукову новизну, практичне значення роботи, висвітлено апробацію та впровадження здобутих результатів у практику, публікації.

У першому розділі “Особливості функціонування аматорського диригентсько-хорового мистецтва у контексті суспільно-політичного життя Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття”, що складається з 2-х підрозділів, висвітлюються характерні риси розвитку диригентсько-хорового мистецтва як частини культурно-мистецького життя Галичини.

У процесі дослідження дисертантом було виявлено, що початок процесу формування диригентсько-хорового мистецтва краю слід шукати в діяльності аматорських хорів польських музичних товариств. З неї починається активне поширення хорового співу серед населення західноукраїнських земель.

З середини ХІХ століття вагому роль у розвитку та популяризації хорового мистецтва виконувало Галицьке музичне товариство, яке щорічно організовувало близько десяти музичних заходів, на яких виконувалась камерна музика різних жанрів відомих західноєвропейських музик і місцевих композиторів-аматорів.

Найвищий рівень популярності це Товариство мало за часів, головування у ньому з 1858 р. Кароля Мікулі. За його ініціативою та підтримки були організовані аматорський симфонічний оркестр і декілька хорових колективів: чоловічий, жіночий та мішаний, що дало змогу включати до програм музичні твори, виконання яких передбачало участь солістів, хору і оркестру.

Особливу увагу громадськості привертали концерти, на яких публіка ознайомлювалась з шедеврами західноєвропейської духовної музики. У відгуках на них підкреслювався високий професійний рівень виконання, який більше відповідає амбіціям столичного, ніж периферійного колективу.

Галицьке музичне товариство і подібні до нього утримували не тільки хори та оркестри, а й організовували бібліотеки, займалися активною видавничою діяльністю. Проте, у 80-х роках у них простежується тенденція, спрямована на “вузьку спеціалізацію” за інтересами. Її започаткувала група співаків, яка вийшла зі складу Галицького музичного товариства, організувавшись у співацьке товариство “Лютня”. Спочатку це був потрійний чоловічий квартет, який швидко розростаючись та збагатившись жіночими голосами, згодом перетворюється на хор з репертуаром зі складних творів відомих композиторів.

Щоб підвищити професійну підготовку хорових виконавців товариство “Лютня” відкриває у 1886 році як один із своїх підрозділів музичну школу, в якій проводяться лекції із сольного та хорового співу, гармонії, контрапункту, музичних форм, історії музики.

Все це дало змогу ускладнити та урізноманітнити хоровий репертуар творами, різними за стилем та жанрами: “Stabat Mater” Дж.Перґолезі, “Requiem” В.Моцарта та Л.Керубіні, “Mors et Vita” і “Super flamina Babylonis” Ш.Ґуно, “Вальпурґієва ніч” Ф.Мендельсона тощо.

Оскільки членами “Лютні” було чимало українців, то за їхньою ініціативою до репертуару включалися також і твори українських композиторів: М.Вербицького, І.Воробкевича, А.Вахнянина, М.Лисенка, П.Ніщинського, що обумовило широкий попит на публічні виступи цього колективу. Хор “Лютня” постійно бере активну участь у всіх національних та релігійних святкуваннях не тільки у Львові, але й по всій Галичині і навіть за рубежем. Великий успіх його концерти мали у Варшаві (1885 р.), музична громадкість якої оцінювала їх за найвищими професійними показниками.

Для активізації композиторської діяльності в галузі хорового мистецтва товариство “Лютня” оголошувало конкурси написання музичного твору. Всі надіслані твори хор виконував на публічному концерті без оголошення імені автора. Комісія визначала переможців і відповідно до професійного рівня нагороджувала їх. До участі в роботі комісії запрошувалися відомі музиканти та громадські діячі: Г.Ярецький, Л.Марек, К.Мікулі, А.Вахнянин, Р.Шварц, Ф.Сломковський, В.Вшелячинський, В.Висоцький, С.Цетвинський, С.Невядомський, Е.Люкас.

У 90-ті роки репертуарна політика хору дещо змінюється, крім класичної, його силами виконується й сучасна музика, а також обробки українських народних пісень. У репертуарі починають переважати сольні та ансамблеві форми виконання, що приводить до поступової втрати колективом творчих потенцій.

Паралельно з хором “Лютня” у 80-ті роки розпочинають свою діяльність “Львівський чоловічий хор” та польське співацьке товариство “Ехо”. Про активізацію хорового руху в цей період свідчить зростання чисельності хорових колективів, які створюються на базі інших: літературних, спортивних, драматичних товариств. Серед них найбільш відомими були хор “Зоря”, “Академічний хор”, “Технічний хор”, хор Товариства Друкарів “Вогнище”, “Робітничий хор” тощо.

Зростання інтересу до хорової діяльності сприяло розвитку хорового мистецтва, дозволило збагатити його тематику та стилістику здобутками різних композиторських шкіл Європи, спонукало до формування власного національного досвіду у цій галузі музично-творчої діяльності, пожвавлення концертного життя краю.

Стимулюючим чинником для розвитку хорової культури в Галичині було не тільки аматорство. У другій половині ХІХ століття інтенсивнішим стає інтерес суспільства до проведення у вигляді музичних імпрез ювілейних свят, пам’ятних дат, історичних подій тощо. “Престижними” концертами вшановуються пам’ять видатних діячів української культури, творчі здобутки відомих українських композиторів та високих гостей, що відвідують Галичину в цей період. В них беруть участь найкращі хорові колективи різних за програмами своєї діяльності громадських організацій, що сприяло розширенню мережі культурно-просвітницьких та хорових осередків.

До організації та проведення музичних вечорів залучались, крім музикантів-аматорів, професійні диригенти й виконавці (А.Вахнянин, С.Людкевич, О.Нижанківський, сестри Крушель-ницькі та ін.). Це позитивно відбилося на якості і змісті програм, в якіх досить часто включалися нові твори молодих українських композиторів поряд з тими, що вже здобули всеукраїнську славу – С.Гулака-Артемовського та М.Лисенка.

Пропагуючи вітчизняну хорову музику, числені культосвітні товариства (“Руська бесіда”, “Зоря”, “Сокіл”, “Воля”, “Молода громада”, “Просвіта”, “Основа” та ін.) не обмежувалися лише такими великими містами, як Львів, Станіслав, Тернопіль, Самбір, Перемишль. Наприкінці ХІХ –початку ХХ століття їхні осередки діяли й у приміських селах та найвіддаленіших закутках краю, що позначилося зростанням музичної культури аматорських хорових колективів. На такий висновок наводять аналіз репертуару, представленого обробками народних пісень М.Леонтовича, М.Лисенка, К.Стеценка, Ф.Колесси, О.Кошиця та відгуки преси про їхнє виконання. В ньому зростає також кількість творів галицьких композиторів-аматорів (П.Бажанського, І.Біликовського, Й.Кишакевича, І.Левицького, П.Любовича, Я.Лопатинського, Г.Топольницького, Я.Ярославенка).

У першій третині ХХ століття жанрова палітра хорової музики, яка виконувалася у музичних гуртках, була досить різноманітною, що давало змогу організовувати тематичні вечори. Особлива увага приділялася збереженню українських пісенних традицій. З цією метою проводилися конкурси-змагання серед аматорських колективів на краще виконання обробок народних пісень; з 1935 року такі конкурси стали постійними.

Динаміка змін, що відбувалися у хоровому репертуарі, складі виконавців та керівників, які очолювали аматорські колективи, свідчить не тільки про зростання їхнього професійного рівня.

Загальний розмах хорового руху доводить, що диригентсько-хорове мистецтво поступово набуває якостей вагомої складової української художньої культури, стає засобом духовного збагачення народу, пробудження його творчого потенціалу та виховання національної свідомості.

У другому розділі “Шляхи професіоналізації диригентсько-хорового мистецтва Галичини”, що складається з трьох підрозділів, розкривається вплив хорових традицій церковних осередків Галичини на процес професіоналізації диригентсько-хорового мистецтва краю; аналізуються взаємозв’язки музичних культур Галичини, Наддніпрянщини та Західної Європи; висвітлюється освітньо-педагогічна діяльність музичних навчальних закладів нижчого та середнього рівня з підготовки співаків аматорських хорових колективів.

Інтенсивний розвиток аматорського хорового співу в історії музичної культури Галицького краю не випадковість. Незважаючи на скрутне матеріально-економічне та політичне становище українців у складі Австро-Угорської імперії, вони ретельно зберігали все те, що становило їхню духовну спадщину: пісенну творчість, українське слово та віру своїх предків. Для багатьох із них саме церква давала змогу відчути свою національну належність. З церковних осередків вийшли й перші галицькі просвітителі, які відіграли значну роль у відродженні інтересу серед населення до хорової музики.

Священики навчали церковному співу у парафіяльних школах, створюючи у великих містах церковні хори з учнів духовної семінарії. У 30-ті роки ХІХ століття церковний хоровий спів на теренах Галичини – розповсюджене явище. Серед його організаторів відомі імена Г.Шашкевича, М.Вербицького, Й.Левицького, І.Лаврівського, Я.Нероновича та ін.

Репертуар церковних хорів вміщує переважно твори українських композиторів Д.Бортнянського, А.Веделя. Проте досить часто програми концертів духовної музики складалися так, щоб слухачі мали змогу порівняти їх з сучасними зразками літургійних композицій.

У дисертації підкреслюється, що виконання духовної хорової музики не обмежувалося обрядовою практикою. З другої половини ХІХ століття до цієї справи підключаються й громадські організації, світські навчальні заклади, хорові товариства, професійні композитори та музиканти, театральні діячі, що суттєво вплинуло на мистецьке життя краю, зростання професійного рівня виконавців та в цілому хорової культури.

Завдяки священницьким осередкам у цей період відновлюються зв’язки галицької української громадськості з Наддніпрянщиною. Суттєвий вплив на розвиток хорового мистецтва мала літературна творчість М.Максимовича, Т.Шевченка, Г.Квітки-Основ’яненка. Міцні контакти встановлюються між галицькими композиторами та М.Лисенком, творами якого захоплювалися гімназійні хористи, співацьке товариство “Львівський Боян” та подібні до нього.

Наприкінці ХІХ – початку ХХ століття проходить ряд урочистих заходів, присвячених вшануванню творчості М.Лисенка, де численні хорові колективи виконували його твори в різних жанрах.

Зміцненню творчих контактів українців Галичини та Наддніпрянщини сприяли обмін композиторськими доробками, – саме так і галичани познайомилися з творчістю П.Ніщинського, – організація загальноукраїнських ювілеїв, присвячених 100-літтю української літератури та представникам красного письменства, які були визнані її фундаторами: І.Котляревського, Т.Шевченка та ін.

У першій третині ХХ століття ці контакти пожвавлюються в галузі концертного життя виступами Республіканської капели під керівництвом О.Кошиця. Вагомий внесок у формування національного хорового мистецтва належить польським музикантам, ними також була започаткована професійна школа українських співаків та диригентів.

Чимало зроблено було у цьому напрямку викладацьким колективом консерваторії ім.К.Шимановського, відкритої польським музичним товариством. За часів директорства відомого композитора і дириґента А.Солтиса тут працювало та навчалося багато українців, серед них: Р.Любинецький, М.Колеса, М.Сабат-Свірська, О.Любич-Парахоняк, П.Пшеничка, Є.Козак.

Зростання суспільного інтересу до хорового мистецтва позитивно вплинуло на розвиток музичної освіти. З 1891 р. починає працювати мережа музичних шкіл співацького товариства “Боян”, в яких навчали, крім гри на музичних інструментах, сольному та хоровому співу. Вони давали можливість отримати музичну освіту тим, для кого недоступними були приватні навчальні заклади.

Не менш авторитетними були й музична школа співацького товариства “Торбан”, а також музичний інститут Галицького музичного товариства. Грунтовну хорову освіту давали церковні школи співу та дяківські бурси.

На початку ХХ століття вокальне мистецтво починає усвідомлюватися як ефективний засіб національно-патріотичного виховання. Зростає інтерес до нього з боку педагогічної громадськості, товариства “Рідна школа”, яка бере під свою опіку всі питання, пов'язані із проблемою вдосконалення методик викладання предмета “спів” у школах та гімназіях. Діяльність цього Товариства сприяла залученню до її розв’язання найкращих фахівців, зусиллями яких було оновлено зміст диригентської та співацької підготовки в учительських семінаріях та на курсах. Серед них: С.Людкевич, В.Матюк, А.Вахнянин, М.Бойко, Ф.Колесса та інші – автори шкільних співаників для дітей та вчителів музики.

Все це якісно позначилося на подальшому розвитку музичної освіти та виховання.

У третьому розділі “Розвиток професійного диригентсько-хорового мистецтва Галичини наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ століття”, який має три підрозділи, аналізуються тенденції, що сприяли становленню професійного диригентсько-хорового мистецтва Галичини.

На початку ХХ століття виникають перші професійні музичні організації – об’єднання діячів культури, композиторів, диригентів, співаків і музикантів інших професій: “Союз співацьких та музичних товариств”, “Союз українських хорів”, Музичне товариство імені М.Лисенка. Мета їхньої діяльності полягала в тому, щоб закцентувати зусилля на створення української вищої музичної школи, здатної виховувати диригентські та співацькі кадри і спроможної відстоювати інтереси розвитку національного музичного мистецтва.

Незважаючи на те, що у повному обсязі виконати всі, передбачені метою, завдання не вдалося з різних причин, насамперед об’єктивних (Перша світова війна), проведені цими організаціями заходи мали певні позитивні результати. З’являються хорові колективи з професійним складом виконавців, які очолювали керівники з ґрунтовною диригентсько-хоровою освітою. Це “Український Наддніпрянський хор” Д.Котка, “Студіо-хор” М.Колесси, “Хор української молоді” С.Сапруна. Більшість з них мала консерваторську освіту, що визначило нові підходи до побудови репертуару та організації роботи над ним. Добираючи концертні твори, керівники намагалися більше включати у програму ті з них, які дозволяли ширше ознайомити публіку із здобутками західноєвропейської та російської музики, не забуваючи при цьому звертатися до місцевого фольклору та шедеврів української класики.

Зорієнтованість диригентського хорового мистецтва на авторський стиль інтерпретації музичного твору обумовила зростання кількості хорової методичної літератури та музичної періодики, де вагоме місце відтводиться проблемам хорового виконавства: “Артистичний вістник” (орган “Союзу співацьких товариств”, “Музичний вістник” (орган Музичного товариства імені М.Лисенка), місячник “Боян” Дрогобицького хорового товариства “Боян”, “Українська музика”, журнал, який видає “Союз українських професійних музик”. Значним досягненням у справі професіоналізації диригентсько-хорового мистецтва Галичини було видання “Диригентського порадника”(1938) та ряд хорових репертуарних збірників під редакцією Ф.Колесси та З.Лиська.

Наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ століття диригентська професійна освіта виокремлюється у фаховий напрямок підготовки музикантів. Так, у 30-ті роки навчання сольному та хоровому співу в консерваторії Галицького (польського) музичного товариства досягла 8 років, за які передбачалося опанування не тільки практичним курсом, але й ґрунтовними музично-теоретичними знаннями з поліфонії, гармонії, музичних форм, “енциклопедії”.

Клас хорового співу в консерваторії викладали відомі в Галичині та за її межами музиканти: С.Неведомський, К.Мікулі, М.Солтис та А. Солтис – вихованці різних європейських шкіл, що сприяло збагаченню методик викладання різними ідейно-художніми та виконавськими принципами. Тому професійний рівень випускників був досить високий. Серед них багато відомих виконавців: В.Безкоровайний, А.Руджицьків, Б.Сарамога, Є.Форостин.

Великим авторитетом у диригентів-хормейстерів користува-лася консерваторія імені С.Монюшка у Станіславі, яка згодом відкриває свою філію в Коломиї. Вона давала не лише виконавську освіту, але й педагогічну. У навчальних планах всіх спеціальностей обов'язковим був диригентський курс та хоровий спів, що надавало можливість випускникам працювати в хорах, музичних та загальноосвітніх школах, гімназіях, учительських семінаріях.

Гостру боротьбу за “пальму першості” серед вищих музичних закладів веде Львівський музичний інститут, з 1931 року – Львівська консерваторія імені К.Шимановського, яка організовує свої філії майже у всіх містах Галичини. У такому ж напрямку розгортає свою діяльність Вищий музичний інститут імені М.Лисенка, створений за ініціативою “Союзу співацьких і музичних товариств”.

За інститутськими програмами оволодіння диригентсько-хоровою спеціальністю передбачало поглиблене вивчення церковного співу та музично-теоретичних предметів. Особлива увага приділялася наявності в учнів розвинутого музичного слуху, сильного голосу, відповідної статури.

Для кандидатів у вчителі музики і співу у 1929 році відкривається також повсякчас діючий музично-педагогічний семінар. Щоб піднести рівень викладання в класах сольного й хорового співу, дирекція постійно запрошувала висококваліфіко-ваних фахівців, випускників європейських консерваторій. Серед них багато українців: О.Ясеницька, З.Козловська, Р.Любинецький, Н.Крушельницька, О.Пясецька, М.Сокіл та ін. З 1931 р. по 1939 рік хорове диригування в інституті веде М.Колесса.

Методика викладання хорового співу в інституті мала суттєві відмінності від традиційних: по-перше, навчання проходило відокремлено для жінок та чоловіків і, по-друге, опановуючи основи цього курсу, учні паралельно засвоювали знання з елементарної теорії музики та гармонії. Проте, в цілому навчальні плани були зорієнтовані на стандарти європейської освіти, що давало змогу молодим музикантам продовжити її в музичних академіях Берліна, Відня, Праги.

З 1913 року Вищий музичний інститут розгортає свою діяльність. У різних містах Галичини створюються його філії, які працюють за єдиними з центральним проводом навчальними програмами. Це дозволило зберегти спадкоємність у педагогічних принципах і загальних підходах до професійної підготовки диригентів та співаків, що згодом обумовило правомірність ствердження про наявність оригінальної диригентсько-виконавської школи у Галичині.

Після об’єднання західноукраїнських земель з Наддніпрянщи-ною робота над її створенням не припиняється. При відділі культурної праці Українського Центрального Комітету організо-вуються курси диригентів під керівництвом В.Витвицького та М.Колесси (1945), з денною та вечірньою формами навчання; аналогічний курс відкривається також за ініціативою Інституту народної творчості, що позитивно вплинуло на зростання професійного рівня диригентсько-хорового мистецтва в цьому регіоні.

У висновках підсумовуються результати дослідження.

1. Доведено, що розвиток диригентсько-хорового мистецтва Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття відображає етнокультурні тенденції та орієнтації у процесах становлення української професійної виконавської школи, зберігаючи, водночас, універсальні якості, притаманні формам, традиційним для цього різновиду національної музичної культури.

2. Встановлено, що історична динаміка трансформаційних змін, які в них відбуваються, віддзеркалює поетапність переходу від аматорського хорового музикування до професійного. Спираючись на просвітницький досвід Галицького музичного товариства, перші українські хорові колективи активно включаються в музично-концертне життя Галичини. Однак характер їхньої діяльності свідчить про те, що вона була більш поліфункційною, ніж у попередників. Це показують особливості репертуару та заходи, спрямовані на підвищення кваліфікаційного рівня виконавців.

3. Виявлено, що своєрідність диригентсько-хорового мистецтва на галицьких землях обумовлена органічним поєднанням культурних здобутків, які узагальнює в собі музична творчість представників різних поколінь митців вітчизняних та західноєвропейських. Проте така співтворчість не була самодостатньою. Опосередковуючи ці здобутки у вигляді репертуару, українська хорова спільнота завжди прагнула виокремлювати в них актуальні для національної свідомості ціннісно-смислові чинники.

4. Аргументовано, що їхня структура відображає зростання соціокультурних потреб щодо вдосконалення художньо-виражальних засобів, накопичених аматорською диригентсько-співацькою практикою.

5. Охарактеризовано тенденції, що сприяли формуванню в аматорському музичному середовищі професійного ставлення до диригентської та співацької професій: художні досягнення вітчизняної композиторської творчості; зростання її соціального статусу завдяки зближенню та взаємообміну художніми досягненнями між Наддніпрянщиною і Галичиною; репертуарна політика, спрямована на популяризацію української та зарубіжної хорової музики різних жанрів; концертно-просвітницька й організаційно-творча діяльність професійних хорових диригентів, які здобули музичну освіту у кращих консерваторіях Європи; проведення конкурсів хорових колективів та популяризація хорового мистецтва серед населення регіону.

6. Реконструйовано систему фахової підготовки професійних кадрів, які забезпечували розвиток диригентсько-хорового мистецтва наприкінці ХІХ – у першій третині ХХ століття, та з’ясовано відмінності у принципах, на яких вона була побудована, порівняно із західноєвропейськими аналогами.

7. Показано роль українських музичних товариств у її створенні та науково-методичному забезпеченні діяльності освітніх інститутів, які здійснювали виховання професійних кадрів для цієї галузі музичного виконавства.

8. Введено у науковий обіг нові архівні матеріали, які підтверджують існування самобутнього диригентсько-хорового мистецтва у Галичині.

Дослідження не вичерпує всіх напрямків розробки теми. Воно може мати подальше розкриття у вивченні хорової творчості галицьких композиторів, особливостей виконавського стилю тих часів, створенні загальної концепції розвитку української хорової культури.

Основні положення дисертації відображені у таких публікаціях:

Музичні традиції Галичини у формуванні професійної пісенно-хорової культури кінця ХІХ – початку ХХ ст. // Теоретичні та практичні питання культурології: Зб.наук.статей. – Вип. ІІ. – Запоріжжя: ЗДУ, 1999. – С. 100-106.
Українські співаки і музиканти на Львівській сцені у 1941-1944 роках // Історія слов’янських народів: актуальні проблеми дослідження. Вип. 6: Слов’янські народи в другій світовій війні. Зб.наук.праць. – К., 2000. – С. 217-220.
Польське товариство “Лютня” у Львові // Вісник Прикарпатського університету: Мистецтвознавство. – Вип. ІІ. – Івано-Франківськ, 2000. – С. 46-54.
Школи церковного співу та їх вплив на розвиток вокально-хорової культури Галичини // Музика Галичини: Наукові збірки ЛДМА імені М.Лисенка. Вип.5. – Том VІ. – Львів, 2001. – С. 203-208.
Церковно-музична тематика на сторінках часопису “Дяківський глас” // Калофонія: Наук.зб. з історії церковної монодії та гімнографії. – Число 1. – Львів, 2002. – С. 313-316.
Микола Лепкий і хорова культура Станіслава кінця ХІХ – початку ХХ століття // Теоретичні та практичні питання культурології. Зб.наук.статей. – Вип.ХІ. – Мелітополь, 2002. – С.81-87.
Духовна хорова культура церковних осередків Галичини // Вісник Прикарпатського університету. Мистецтвознавство. – Вип.ІV. – Івано-Франківськ, 2002. – С.3-11.
“Коломийський Боян” в контексті хорової культури Галичини // Науково-методичний збірник Коломийського педагогічного коледжу Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. Українознавчий аспект у системі підготовки вчителів музики, музичних керівників. – Вип.ІV. – Коломия: КПКПУ, 2002. – С.17-23.

Мороз Л.В. Диригентсько-хорове мистецтво Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ ст. – Рукопис.

Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата мистецтвознавства за спеціальністю 17.00.01 – теорія та історія культури. – Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Київ, 2003.

У дисертації розглядаються проблеми розвитку національного диригентсько-хорового мистецтва Галичини другої половини ХІХ – першої третини ХХ століття у контексті регіональних, загальнонаціональних та європейських культуротворчих процесів. Розкрито особливості функціонування польських та українських аматорських хорових товариств у контексті суспільно-політичного життя краю, виявлено основні тенденції становлення професійного диригентсько-хорового мистецтва, висвітлено діяльність класів хорового співу та диригування польських і українських навчальних закладів.

Ключові слова: Галичина, хорові товариства, диригентсько-хорове мистецтво, концертно-просвітницька діяльність.

Мороз Л.В. Дирижерско-хоровое искусство Галиции второй половины ХІХ – первой трети ХХ столетия. – Рукопись.

Диссертация на соискание ученой степени кандидата искусствоведения по специальности 17.00.01 – теория и история культуры. Государственная академия руководящих кадров культуры и искусств, Киев, 2000.

В диссертации рассматриваються проблемы развития национального дирижерско-хорового искусства Галиции второй половины ХІХ – первой трети ХХ века. Исследуется деятельность польских хоровых коллективов Галицкого музыкального общества: “Лютня”, “Эхо”, “Львовский мужской хор”. Она анализируется в сравнительных характеристиках аналогичных форм деятельности украинских культурно-просветительных обществ “Боян”, “Просвіта”, “Руська бесіда”, “Зоря”, “Академічне братство”, “Рідна школа”, “Сокіл”. Отмечается, что последние оказали большое влияние на развитие музыкальной жизни Галиции. Эти коллективы выступали с сольными программами, принимали участие в концертах хоровой музыки и в музыкальных вечерах, посвященных особо важным для польского и украинского народов праздничным и историческим датам.

Однако, в отличие от польських, украинские хоровые коллективы больше ориентировались на национальные потребности и вели активную концертно-просветительскую деятельность, воспитывая уважение к народной песне и культурным традициям украинского народа.

Все это привело к активизации общего интереса со стороны населения Галиции к хоровому пению. Появляются многочисленные любительские коллективы в селах и городах с разным по тематике концертным репертуаром, в котором, кроме произведений украинских композиторов, звучала разно-жанровая польская, немецкая, чешская музыка.

В исследовании анализируются тенденции, которые указывают на расширение диапазона культурных связей между представителями музыкального искусства Галиции и Надднепрянской Украины, что повлияло на выбор художественных ориентиров для развития дирижерско-хорового искусства в последующем времени. Определяющей доминантой в них можно считать курс на возрождение традиционных форм церковного пения.

Не менее существенным моментом для них представлялось в этой связи создание своих национальных институтов музыкального профессионального образования. Аналогом для них стал западноевропейский опыт организации профессиональной подготовки музыкальных кадров.

В конце ХІХ столетия формируется система учебных музыкальных заведений ранних уровней подготовки. Их развитие было тесно связано с дальнейшими судьбами хорового движения в Галиции, когда делаются попытки создания общекраевых организаций: “Союза певческих и музыкальных обществ”, “Союза украинских хоров”, Музыкального общества имени Н.Лысенко. Они взяли на себя инициативу поддержать процессы формирования национальной профессиональной музыкальной школы исполнительства.

К работе с любительськими хоровыми коллективами привлекаются ведущие хоровые дирижеры Галиции. В это время появляются также и первые профессиональные хоры: “Студіо-хор”, “Український наддніпрянський хор”, проводятся смотры-конкурсы среди известных и новых хоровых объединений.

В диссертации особое внимание уделяется анализу методической литературы репертуарных хоровых сборников, журнальной периодики, которая содержит материалы о протекании процессов формирования профессионального дирижерско-хорового искусства.

Впервые целостно представлено описание составных учебно-воспитательной работы в консерваториях польского музыкального общества, музыкально-драматического общества имени С.Монюшко и других учебных заведениях подобного типа. Приводятся имена многих украинских музыкантов, певцов и дирижеров, которые являются их выпускниками, даются краткие творческие биографии тех, кто снискал славу украинской дирижерско-хоровой школы Галиции.

В диссертации показывается, что накопленный педагогический опыт подготовки профессионалов-хормейстеров обобщает в своей деятельности Высший музыкальный институт имени Н.Лысенко, который создал широкую сеть своих филиалов для формирования оригинальной западноукраинской исполнительской дирижерской школы.

Ключевые слова: Галиция, хоровые общества, дирижерско-хоровое искусство, концертно-просветительская деятельность.

Moroz L.V. “Dirizhersko-choral’s frost art Galician of second half XIX – first third XX century”. – Manuscript.

Thesis on competition of a scientific degree of the candidate of art on the speciality 17.00.01. – Theory and History of Culture. – State Academy of Managing Personnel of Culture and Arts. Kyiv, 2003.

In the dissertation problems of development of national dirizhersko-choral art of Galician of second half XIX – first third XX century in a context regional, national and European culture made processes are considered. It is opened features of functioning of the Polish and Ukrainian amateur choral societies in a context of political life of edge the basic tendencies of becoming of professional dirizhersko-choral art, was open activity of classes of choral singing and conducting of the Polish and Ukrainian educational institutions are revealed. It is opened educational, educational – pedagogical and publishing.

Work musical company in a direction of increase of a professional level of singers. Concert-executive and creative – organizational activity is investigated. Conducting choral conductors of edge also it is investigated them role in becoming national dirizhersko-choral school Galician. The multilevel system of preparation of choruses – conductors is characterized. And executors specificity of the organization of educational process in Polish and Ukrainian maximum educational establishments Galician.

Key words: Galician, choral societies, amateur choruses, dirizhersko-choral art, dirizhersko-choral school, concert repertoire, concert-educational activity.

Страница: 1 Страница: 2

По вопросу доставки диссертации по этой теме пишите на электронный адрес: [email protected]

Меню

	контактная информация
	российские диссертации
	агентский договор

Явище “українська музична періодика” та його формування в ХІХ столітті

Олена Немкович

Звернення до проблеми становлення і розвитку української музичної періодики є актуальним сьогодні з огляду принаймні на дві обставини. По-перше, осмислення названої проблеми вписується в річище наукознавчих досліджень, що в загальнонауковому знанні ХХ ст. утворили достатньо масштабну галузь. Проте історіографічний напрямок українського музикознавства на межі ХХ і ХХІ ст. перебуває лише в процесі становлення. По-друге, оглядові роботи, присвячені зазначеній проблемі, репрезентують собою один із багатьох аспектів узагальнення великого пласта нововідкритих протягом 90-х рр. ХХ – перших років ХХІ ст. фактологічних даних, що стосуються української музичної культури. Водночас робіт, спеціально присвячених розгляду національної музичної періодики, досі не існує. Немає аналогічних статей у шеститомній російській “Музыкальной энци-клопедии”, “Літературній енциклопедії”, преса окремих періодів розглядається в “Енциклопедії українознавства. Лише в останні роки було заплановано ввести узагальнюючу статтю про національну музичну періодику в “Українську музичну енциклопедію”, підготовка якої до друку на даному етапі триває.

Разом з тим поняття “музична періодика” залишається недостатньо чітко визначеним. Усталеним є розуміння його як сукупності періодичних видань, спеціально присвячених питанням музичної культури, серед яких, наприклад журнал “Музика”, щорічник “Українське музикознавство”. Однак історично склалось так, що публікації про музичну культуру з’являлись не лише у фахових виданнях. У ХІХ ст., якому присвячена дана стаття, таких видань в Україні практично не існувало, хоча наявним був величезний масив публікацій з питань української музики. Він був уміщений переважно на сторінках найрізноманітніших за своїм профілем періодичних видань, за винятком власне фахових. Отже, очевидно, тлумачення змісту поняття “музична періодика” потребує певного його розширення й диференціації. Потрібно уточнити й зміст поняття “українська музична періодика”, що співвідноситься не лише з поняттями “періодика”, “музична періодика”, але й із поняттями “українська культура”, “українська музична культура”, котрі на сучасному етапі зазнали суттєвих корективів, порівняно з радянським часом. Не існує систематизованої емпіричної бази й бібліографії для вивчення національної музичної періодики. Тим більше в сучасній музикознвчій думці відсутнє концепційне осмислення обраного предмета розгляду.

Звернення до даної теми вперше в українському музикознавстві визначило розгляд її в єдності двох аспектів, а саме: логічного й історичного. Перший передбачав уточнення меж і змісту понять “музична періодика” і “українська музична періодика”, другий – розкриття конкретно-історичного стану обраного явища в ХІХ ст., коли воно проходило етапи формування й становлення. Водночас невивченість предмета дослідження обумовила приділення особливої уваги джерелознавчому ракурсу його розкриття – створенню певної панорами українських музичних періодичних видань ХІХ ст. (з наведенням окремих прикладів надрукованих у них матеріалів про українську музичну культуру, прізвищ ряду авторів таких матеріалів), бібліографії для опрацювання названої теми (крім першоджерел, у ній враховувались відомості про українські музичні періодичні видання, розосереджені в різного роду матеріалах – спеціальних бібліографічних публікаціях, бібліографічних додатках до різного роду книжкових видань, документальній частині статей у енциклопедіях, роботах, присвячених українській пресі, посиланнях у музикознавчих працях, коментарях і примітках видань вибраних праць вітчизняних музикознавців, великій кількості інших публікацій). Безумовно, ті близько 150 назв періодичних видань, які наводяться в даній розвідці, є лише частиною надзвичайно масштабної панорами національної музичної періодики вказаного часу. Існує також величезна кількість опублікованих і рукописних, здійснених в Україні і за її межами, джерел, з яких можна дізнатись про ті чи інші українські періодичні видання ХІХ ст. Незначна їх частина, що лягла в основу цієї статті, наведена нижче, в бібліографічному додатку до неї. Отже, в зазначеній розробці започатковано побудову систематичної фактологічної бази й бібліографії до вказаної теми. Досягнення їхньої вичерпності може бути завданням спеціального довідкового видання. Автором також зроблено перший крок на шляху пояснення наявної фактологічної основи – намічено зв’язок між особливостями еволюції української музичної періодики й логікою розвитку вітчизняного музикознавства зазначеного періоду і, ширше – інфраструктури в межах музичної культури, найбільш щільно пов’язаної з даною галуззю знання.

Сукупність періодичних видань ХІХ – початку ХХІ ст., в яких друкувались статті про музичну культуру, свідчить, що поняття “музична періодика” виступає у вузькому і широкому сенсах. У вузькому – це спеціальні, фахові музичні періодичні видання. У широкому – сукупність періодичних видань, репрезентуючих різні галузі культури, в яких друкувались матеріали з питань музичної культури. Отже, музична періодика в широкому сенсі містить у собі музичну періодику у вузькому сенсі, включає водночас ряд інших груп видань – таких, що стосуються мистецтва або художньої культури в цілому, їх окремих сфер (театрального мистецтва, художньої літератури), загальнонаукової думки або її різних галузей (історії, фольклористики, етнографії), одночасно мистецтва й науки (художньої творчості й історії, історії й літератури), найрізноманітніших проблем духовної культури (релігійних, філософських), суспільного життя (економічних, громадсько-політичних), у ХХ ст., імовірно, світу техніки тощо. У музичній періодиці виокремлюються різні типи видань – газети, журнали, щорічники, різного роду періодичні збірники наукових статей, матеріалів конференцій та ін.

Стан музичної періодики в різні історичні періоди, різних географічних регіонах визначається низкою факторів, які у свою чергу можуть зазнавати впливу стану музичної періодики. Серед таких факторів – стан музикознавчої думки, всієї інфраструктури в межах музичної культури, з якою найбільш безпосередньо пов’язане музикознавство (включає, крім музичної періодики, музичну практику, мережу музикознавчих відділів і кафедр у професіональних музично-освітніх закладах, інші осередки розвитку музикознавчої думки, кадрову ситуацію в галузі музикознавства, музичні бібліотеки), музично-культурного й музично-театрального життя (наявність театрів, виконавців, особливості репертуару, інтенсивність гастролей та ін.), особливості історико-культурного, політико-ідеологічного, фінансового (загальна економічна ситуація в країні, величина державних дотацій на культуру, видавничу справу та ін.) контекстів.

Існує також ряд об’єктивних і суб’єктивних факторів, які впливають передусім на функціонування не всієї музичної періодики в цілому, а окремих видань. Це склад їхніх редакцій і редколегій, керівництва, певна сталість “обличчя” або еволюція останнього в прогресивний чи регресивний бік, можлива зміна акцентів у характері видання, фінансові можливості (здійснення цих видань на кошти меценатів, музичних товариств, спілок, науково-дослідних інститутів, освітніх закладів, держави), рекламування, ступінь авторитетності видання у вузьких колах фахівців, широкій музично-культурній і, ширше – культурній громадськості в цілому, попит на дане видання, тираж. На сучасному етапі важливим фактором є також наявність назви видання у відповідному переліку ВАК України, від чого залежить ряд вищеназваних обставин. Залежно від конкретно-історичного стану музикознавства, мети і адресата видання, певною мірою – обсягу, осередка, на базі якого відбувається підготовка конкретного видання, галузі науки, культури, яку воно репрезентує, авторського складу, інших параметрів видання, у ньому вміщуються матеріали з питань музичної культури переважно одного спрямування, наприклад, науково-дослідного, науково-популярного, критико-публіцистичного, або співіснують наукові і науково-популярні, наукові і критико-публіцистичні, наукові і навчально-методичні, наукові й художні публікації.

Явище “українська музична періодика” також виступає у вузькому і широкому сенсах. У вузькому – це періодичні видання, в яких віддається перевага, або які цілком присвячені розгляду музичної україніки. Вони публікуються у Великій Україні, а також за її межами, як правило, представниками діаспори, головним чином, українською мовою, частково іншими мовами. Українська музична періодика в широкому сенсі утворюється сукупністю видань, що будь-яким чином причетні до української музичної культури і друкуються в Україні і за її межами діячами національної й іншонаціональних культур українською й іншими мовами, репрезентують музичну й інші галузі культури.

Відомості в періодиці, що стосувались національної музичної культури, трапляються до ХІХ ст. Наприклад, у російському журналі “Музыкальные увеселения” за 1774 р. містились відомості про український танець дергунець, а в “Московских ведомостях” за 1794 р. – про творчість Д. Бортнянського. На етнічних українських землях першою періодичною газетою була “Gazette de Léopol” (Львів, 1776). Однак систематичності публікації про національні музично-культурні явища або явища, які мали місце на українських землях, поступово набували протягом першої половини ХІХ ст., тоді тут активно формувалась періодика. Разом з тим почали інтенсивно розвиватись світські демократичні форми музичного – театрального й концертного життя (організація музичних товариств, благодійні концерти, гра оркестрів перед виставами, концерти з приводу різних урочистостей у навчальних закладах), ширшало коло місцевих виконавців-професіоналів і аматорів, а також музикантів-гастролерів. Стаючи частиною громадського життя, театральні й концертні події висвітлювались у наявних на той час періодичних виданнях. Однак протягом першої половини ХІХ ст. світські форми української музичної практики, як і відкриті, публічні форми музикування в Україні, перебували на стадії формування. Відбувалось лише зародження інфраструктури, найбільш безпосередньо пов’язаної з музикознавством (57, 58). Так, несформованою була мережа власних, українських професійних музично-освітніх закладів, майже відсутнє кадрове забезпечення даної галузі знання, вона поки що не утвердилась як фах. Характерно в цьому сенсі, що поняття “музикознавець” уперше став застосовувати С. Людкевич уже на початку наступного століття. Тому природно, що широка панорама видань, у яких друкувались матеріали з питань української музичної культури, поки що не включала фахових музичних видань, тобто, як уже зазначалось, іще не існувало музичної періодики у вузькому, спеціальному розумінні. Показовим було й те, що події власне української музичної культури, або ті, що мали місце на українських землях, висвітлювались не лише в місцевих газетах і журналах, але й у російських, польських, чеських, австрійських, угорських. Це було одним із проявів щільних контактів національної й іншонаціональних музичних культур у названий період (59). Зокрема, за межами України публікувались вітчизняні музиканти, які тоді навчались у російських чи західноєвропейських вузах або працювали на теренах інших національних культур внаслідок несформованості української інфраструктури музичної культури в цілому й тієї її ланки, що найбільш безпосередньо пов’язана з музикознавством. У зарубіжних виданнях згодом також одержували відгуки художньо вагомі явища вітчизняної музичної культури, що виходили за національні межі, дістаючи визнання європейської музично-культурної громадськості.

Серед видань, де висвітлювались питання музичної культури на українських землях у першій половині ХІХ ст., такі харківські видання, як літературно-мистецький і громадсько-політичний місячник при Харківському університеті “Украинский вестник” (1816–19), його продовження – літературно-мистецький, науковий і громадсько-політичний двотижневик “Украинский журнал” (1824–25), “Украинский альманах” (1831), “Харьковский еженедельник” (1812), а також “Киевский телеграф”, “Киевские объявления” (1835), “Одесский вестник”, “Journal d’Odessa” (1823, французькою і російською мовами), “Шематизм Перемиської єпархії”, “Галицько-руський вісник”. У тій частині України, яка входила до складу Російської імперії, після наказу 1838 р. про видання в губерніях “Губернских ведомостей” газети з відповідними назвами почали виходити на Волині, Поділлі, у Катерино-славі, Полтаві, Харкові (а також “Прибавление к “Харьковским губернским ведомостям”), Херсоні, Чернігові, Таврії. Українська тематика розглядалась і в таких виданнях, як “Северная почта”, “Северная пчела” (обидва – Петербург), “Москвитянин”, “Московский теле-граф”, “Московский городской листок”, “Чтения в императорском обществе истории и древностей российских” (Москва), “Русский вестник”, “Славянин”, “Журнал Министерства народного просвещения” та ін.

Основний масив публікацій з питань музичної культури, вміщених у названих і інших тогочасних періодичних виданнях, був створений нефахівцями (як от харківським рецензентом Веліховим). Такі матеріали здебільшого являли собою анонси, стислі інформації, інколи з елементами рецензії, про події театрального й концертного життя. У них пропонувались відомості про виконавців, програми концертів, давались оцінки суб’єктивно-смакового характеру таким подіям тощо. У контексті історичного процесу розвитку українського музикознавства всі зазначені публікації знаменували собою процес формування нових структурних ланок даної галузі знання, а саме критики й публіцистики, водночас свідчили про зародження в Україні музичної періодики.

Разом з тим на даному етапі в періодиці з’являлись і більш змістовні статті, що створювались високоосвіченими людьми того часу, інколи професійними музикантами. На-приклад, в “Украинском вестнике” (Харків) друкувався Г. де Кальве. У російському виданні “Сын отечества” (1839) В. Даль писав про “Наталку Полтавку І. Котляревського, в іншому російському виданні, а саме “Друг просвещения” Є. Болховітінов опублікував матеріали про Д. Бортнянського, у часописі “Русский” побачила світ стаття В. Одоєвського, в якій він виділяє “малоруську музику”, в “Отечественных записках” було вміщено відомості про старовинну церковну музику, в “Галатеї” – нарис, що стосувався Г. Рачинського. Подібні статті були першими відносно зрілими музично-критичними й музично-публіцистичними зразками, ряд із них свідчив про зародження протонаукової сфери українського музикознавства. Водночас поява низки таких публікацій у газетах і журналах знаменувала собою вихідний пункт тривалого шляху, який привів у майбутньому до виникнення в Україні фахової музичної періодики.

У другій половині ХІХ ст. в усіх сферах української світської музичної культури стались зміни кількісного і якісного характеру. Почалось активне становлення її національних форм, відбувався процес її професіоналізації, у своїх кращих проявах вона сягнула європейського рівня. У музичній практиці друга половина ХІХ – початок ХХ ст., як відомо, стали часом кристалізації національно специфічних стильових рис вітчизняної композиторської школи у творчості М. Лисенка і його сучасників, опанування ними основних жанрів європейської музики. Усе це вимагало осмислення зазначених тенденцій, не випадково в той час викристалізувались як відносно самостійні і достатньо розвинені структурні ланки вітчизняного музикознавства критика і публіцистика, все активніше формувались передумови науково-дослідної галузі. Зазначені тенденції в музикознавстві, регламентуючись наявною видавничою базою, репрезентованою передусім періодичним виданнями, разом з тим стимулювали розвиток останніх. На терені українського музикознавства виступила когорта представників різних фахів, а також професіональних музикантів, які здебільшого були вихованцями іншонаціональних вузів – Петербурзької (В. Чечотт, І. Рачинський, М. Тутковський, Є. Риб, А. Казбирюк), Московської (Р. Геніка, Г. Любомирський), Віденської (І. Воробкевич), Варшавської (Б. Підгорецький) консерваторій, Празького (В. Петр), Віденського (А. Вахнянин, Є. Мандичевський, Ф. Колесса) університетів, частково – українських навчальних закладів, наприклад, Харківського університету (П. Сокальський). Отже, уперше за час існування української музичної критики й публіцистики і разом з ними музичної періодики, виникало необхідне їх кадрове забезпечення. У Східній і Західній Україні зароджувалась мережа світських спеціальних навчальних закладів – різного роду музичних класів, шкіл, у ряді міст Наддніпрянської України – музучилищ ІРМТ, які відігравали тоді провідну роль у професіоналізації знань про музику в даному регіоні. Було утворено такі наукові центри, як Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, Етнографічна комісія в межах НТШ, Історико-філологічне товариство при Харківському університеті. Усі вони мали тоді помітне значення для формування наукових засад української фольклористики, зокрема музичної, водночас сприяли усвідомленню знань про музику в цілому як сфери української науки, отже, у свою чергу сприяли професіоналізації музичної періодики.

Кількісне і якісне зростання українського музикознавства й усієї інфаструктури, найбільш безпосередньо з ним пов’язаної, специфічно відобразилось у процесі становлення музичної періодики на даному етапі. Збагатилась панорама видань, у яких друкувались матеріали, присвячені українській музичній культурі. Чіткіше, ніж у першій половині століття, виявилась диференціація видань за напрямками. З’явились їх групи, спеціально присвячені питанням культури, окремим галузям мистецтва. У Росії в той час уже почала виходити у світ низка спеціальних музичних видань, в яких друкувались і вітчизняні музикознавці. Завдяки осмисленню в періодиці процесу становлення національних форм вітчизняної музичної культури, передусім формування національної композиторської школи, в даний період відбувалось активне формування національного “обличчя” музичної періодики. У ті роки вказаний процес особливо яскраво виявився в Західній Україні, у майбутньому – не менш переконливо – у Східній.

Частина матеріалів, що вміщувались у періодичних виданнях названого періоду, за традицією мала суто інформативний характер. Однак більшість статей про музичну культуру, котрі писались місцевими композиторами, вищеназваними професіональними музикознавцями, була позначена фаховими рисами. Саме ці статті у своїй сукупності репрезентували стан надзвичайно масштабного масиву музикознавчих матеріалів, уміщених в українській музичній періодиці другої половини ХІХ ст., отже, водночас безпосередньо свідчили про процес професіоналізації музичної періодики. Водночас синкретичність, часто перебування в неподільній єдності наукового і критико-публіцистичного, музично-історичного і фольклористичного, наукового й педагогічного аспектів розгляду матеріалу, перебування видавничої бази українського музикознавства на початковому щаблі свого розвитку обумовили і прояви такої синкретичності в музичній періодиці. В одних і тих самих виданнях уміщувались матеріали найрізноманітнішого характеру – перші фахові наукові розвідки, критико-публіцистичні статті, дилетантські або напівдилетантські протонаукові нариси, скромні інформації про події музично-культурного життя, підготовлені нефахівцями. Подібний синкретизм, який тією чи іншою мірою виявлявся на різних етапах розвитку музичної періодики, у цей час розкрився особливо рельєфно, будучи однією з характерних прикмет конкретно-історичного стану тогочасного українського музикознавства.

У Наддніпрянській Україні в другій половині ХІХ ст. статті про музичну культуру друкувались у таких київських виданнях, як “Киевские губернские ведомости” (публікувався, зокрема, В. Аскоченський), “Киевлянин”, “Киевское слово”, “Киевская газета” (в усіх трьох – М. Тутковский, В. Чечотт), “Заря” (М. Лисенко, В. Чечотт), “Труд”, “Радуга” (в обох – матеріали різних авторів про творчість М. Лисенка), Український альманах “Рада” (зокрема, один із найґрунтовніших на той час бібліографічних покажчиків нової української літератури, підготовлений М. Комаровим), “Киевский телеграф”, “Киевские епархиальные ведомости”, науковий місячний журнал “Труды Киевской Духовной академии” (1860–1917, у двох останніх – матеріали про старовинну вітчизняну церковну музику, проникнення елементів української музичної культури в Росію). Особливу роль у становленні української музичної періодики відіграв у кінці ХІХ ст. історико-етнографічний і белетристичний журнал “Киевская старина” (1882–1907, останній рік видавався українською мовою під назвою “Україна”). У ньому найширше тоді в Наддніпрянській Україні висвітлювались події і проблеми національної культури – історії, археології, етнографії, літератури, географії, музики. Навколо нього гуртувалось коло найпрогресивніших діячів української культури, у тому числі й музичної, у його виданні брали участь В. Антонович, П. Житецький, О. Лазаревський, П. Косач, М. Драгоманов, Д. Багалій, П. Мирний, М. Коцюбинський, Л. Українка, М. Костомаров та ін., друкували часто досконалі в професіональному відношенні матеріали про музичну культуру І. Франко, М. Лисенко, О. Русов, М. Старицький, Г. ґалаґан та ін. (83). У Харкові події музичного життя висвітлювались на сторінках газети “Южный край” (публікувався племінник П. Сокальського композитор і музичний критик В. Сокальський, псевд. – Дон Дієз), літературно-наукового додатку до “Харьковского календаря” (матеріали про А. Веделя), “Харьковского сборника”, “Харьковского коллегиума” та ін. Багато газет і журналів, у яких були вміщені матеріали про музичну культуру, виходило на Півдні Україні, зокрема в Одесі, у ряді видань якої було опубліковано низку класичних зразків тогочасної музично-критичної думки П. Сокальського. Серед таких видань “Одесский вестник” (публікувались І. Сокальський і П. Сокальський, псевд. – Фагот), “Одесские новости” (В. Чечотт), “Новороссийский телеграф”, “Одесский листок” (у двох останніх – П. Сокальський), “По морю и суше” (матеріали різних авторів про П. Ніщинького), “Ведомости одесского градоначальства”, “Южнорусский альманах”. Питання музичної культури висвітлювались і в періодиці інших міст, наприклад, у “Елисаветградском вестнике”, “Николаевском вестнике” (в обох – замітки про концертну подорож Д. Леонової і М. Мусоргського Україною), різних “Губернских ведомостях”.

У Західній Україні роботи музикознавчого характеру друкувались також у найрізноманітніших за своїм спрямуванням періодичних виданнях. Так, першою україномовною газетою в Галичині й усій Україні стала “Зоря Галицька” (Львів, 1848–1857, один із засновників – Т.-Б. Леонтович, матеріали Й. Левицького з Болшова про Д. Бортнянського). Навколо цієї газети згуртувалось коло тодішніх представників літературно-наукового й політичного світу – В. Шашкевич, Я. Головацький, І. Гушалевич, вищезгаданий Й. Левицький та ін. Як додаток до цієї газети функціонували “Поученія Церковния” (1853–54). Серед видань, у яких друкувались матеріали наукового характеру, передусім “Записки НТШ” (Львів, від 1892 р., однак у них у даний час публікувались, головним чином, не власне музикознавчі, а музично-фольклористичні дослідження). Товариство ім. Шевченка видавало також журнали “Правда” (1878–79), “Зоря” (1880–1897, НТШ видавало з 1885, серед редакторів – А. Вахнянин, В. Лукич-Левицький, матеріали про музичну культуру вміщували І. Франко, Дніпрова Чайка, В. Матюк, Ц. Білило, О. Нижанківський, І. Воробкевич, С. Смаль-Стоцький, В. Щурат). Наступником ж. “Зоря”, у якому були надруковані окремі матеріали з питань української музичної культури, став місячник літераури, науки й громадського життя “Літературно-науковий вісник” (1898–1906 у Львові, 1907–1914 – у Києві, 1922–1932 – у Львові, заснований за ініціативою М. Грушевського як видання НТШ, серед редакторів у той період – І. Франко, В. Гнатюк). Даний друкований орган був одним із тих, що відіграли непересічну роль у єднанні всіх культурних сил України, розділеної тоді чужими державними кордонами. Він був найвизначнішим у Галичині літературно-науковим журналом, навколо якого за період його існування об’єднався цвіт української інтелігенції. Крім вищеназваних діячів, це також О. Кониський, Б. Грінченко, А. Кримський, Л. Українка, Б. Лепкий, В. Стефаник, О. Кобилянська, М. Вороний, Г. Чупринка, В. Дорошенко, серед музикознавців у цьому виданні друкував свої наукові розвідки С. Людкевич.

У Галичині також існувала велика кількість інших видань, у яких друкувались матеріали про музичну культуру найрізноманітнішого характеру – від стислих інформацій про події музичного життя, написаних нефахівцями, до художнього слова про музику, розгорнутих критичних і публіцистичних статей, протонаукових розвідок з відчутними елементами наукового підходу. Це львівські журнали “Світ” (1881–82, ред. І. Франко та І. Белей, уміщена автобіографія М. Лисенка і його портрет поряд із портретами всесвітньовідомих діячів – Ч. Дарвіна, А. Міцкевича, М. Гоголя та ін.), “Житє і слово” (1894–1897, спочатку як вісник літератури, історії і фольклору, з 1896 – політичний орган, основоположник і редактор – І. Франко, серед авторів – В. Щурат), “Народ” (Львів і Коломия, 1890–1895, ред. І. Павлик та І. Франко), ілюстрований календар товариства “Просвіта” (друкувались В. Матюк, І. Воробкевич), ілюстрований календар “Львовянин”, альманах “Галичанин” (1862–63, стаття М. Вербицького про Перемишльську школу), літературний додаток “Бесіда” (1887–98, серед редакторів і авторів – В. Щурат, друкувався також І. Сінкевич, були вміщені матеріали про І. Лаврівського) до сатирично-гумористичного часопису “Страхопуд” (видавався у Львові і Відні, з 1894 “Бесіда” – самостійне видання, а “Страхопуд” – гумористичний додаток до нього, з 1900 р. – “Страхопуд” знову самостійне видання), а також “Дзвінок”, молодіжно-просвітницький орган “Словник русинів” (видавала “Бібліотека для молоді”), студентський журнал “Друг”(1874–77). Варто також назвати провідну галицьку газету, багато років єдиний український щоденник “Діло” (Львів, 1880–1939, існувала рубрика “Наука, штука й література”, у даний період друкувались А. Вахнянин, П. Бажанський, В. Матюк, Г. Топольницький та ін.). Серед газет це також львівські: “Слово” (1861–87, друкувались М. Вербицький, І. Воробкевич), додаток до даної газети “Письмо до Громади” (1867), щоденник москвофільського напрямку “Галичанин” (1893–1913), “Правда” (ред. А. Вахнянин, друкувались Т. Леонтович, І. Франко), часопис “Основа” (1870–1872, один із редакторів – Т. Леонтович, опубліковані матеріали про М. Вербицького), тижневик “Неділя” (1865–1867).

Серед періодичних видань, що виходили в Перемишлі – “Вісник Перемиської єпархії” (1889–1939, з 1914 р. – “Перемиські єпархіяльні відомості”), календар “Перемишлянин” (1850–1861, 1863–1864, друкувався Й. Левицький з Болшова). У Станіславові виходили журнали “Денниця” (1880, публікував свої поезії Данило Млака, він же – І. Воробкевич, у рубриці “Новинки” висвітлювались події театрального життя), “Вісник Станіславівської єпархії” (1895–1905), “Дяківський глас” (1895–1905, друкувались статті галицьких композиторів П. Бажанського, В. Матюка, І. Кипріяна). У ряді міст Галичини – Львові, Бережанах, Тернополі, Перемишлі видавалась “Книжочка Миссійна” (1890–1911, публікувався М. Вербицький). У Ярославі 1894 р. існував ілюстрований рукописний гумористичний часопис “Маска”, присвячений справам театру. Матеріали про музичну культуру публікувалися й у таких виданнях, як “Письма з Просвіти” (1878–79, ред. А. Вахнянин), “Вісник” (друкувався І. Лаврівський), “Руський Ліон” (М. Копко) та ін. На Буковині – це газета “Буковинська зоря” (перший український часопис на Буковині, 1870–71, серед авторів – І. Воробкевич), “Буковина” (найсолідніша українська газета в даному регіоні, 1885–1918, 1885–92 – у Чернівцях, 1915–1917 – у Відні, 1918 – у Чернівцях), додаток до названої газети “Неділя” (1895–1909, серед редакторів В. Щурат), щорічник товариства “Руська бесіда” “Православний Руський календар” (1874–1918), “Родимий листок” (обидва – Чернівці, серед редакторів і авторів – І. Воробкевич) та ін. На сторінках усіх цих видань не лише діставали своє відображення поточні події музично-культурного життя, але в різних аспектах – критичному, публіцистичному, науковому накопичувався фонд даних з питань західноукраїнської музичної культури, що становило важливу передумову для виникнення фахової музичної періодики в даному регіоні.

У Росії першим українським періодичним виданням був літературно-науковий місячник “Основа” (Петербург, січень 1861 – жовтень 1862), метою якого було наукове обґрунтування права українського народу на культурне самовизначення, усебічний вільний розвиток. У даному виданні, що виходило книжковими випусками, існувала рубрика “Библиографические и музыкальные известия”, друкувались як російські, так і українські діячі, зокрема О. Сєров, М. Максимович, О. Маркович. У названому журналі побачила світ стаття О. Сєрова “Музыка южнорусских песен” – одне з перших у Росії досліджень, у яких порушувались питання співвідношення фольклору і професіональної музики, становлення національних композиторських шкіл. В “Основі” було опубліковано матеріали про діяльність українського аматорського театру, нариси критичного характеру. Отже, потенціально даний журнал міг стати першим осередком національно визначеної музикознавчої думки за межами України, формування там української музичної критики, публіцистики, науки, музичної фольклористики, однак на заваді цьому стали переслідування імперською політикою і закриття названого друкованого органу царськими властями. Українські діячі друкувалися й у ряді російських видань, таких як петербурзькі “Северная пчела” (П. Куліш, О. Маркович), “Голос” (рецензії на концертні виступи М. Лисенка в Празі, Г. Лароша – на збірники українських пісень М. Лисенка, О. Рубця), “Санктпетербургские ведомости”, “Санкт-Петербургские новости” (вміщено рецензію на твір М. Лисенка “Плач Ярославны”), “Петербургский листок”, “Новости”, “Записки историко-филологического факультета императорского Санктпетербургского университета”, “Петербургский дневник театрала” (друкувався В. Чечотт), “Русская музыкальная газета” (друкувались В. Петр, В. Металлов, А. Преображенський, М. Лісіцин, уміщено автобіографію М. Лисенка), московські “Чтения в императорском обществе истории и древностей российских при Московском университете”, “Московские ведомости” (П. Сокальський), “Труды императорского Московского археологичекого общества (відомості про твори М. Дилецького в Тверському музеї), “Временник Императорского общества истории и древней России”, а також “Современник”, “Новое время” (рецензія на дебют С. Лисенко в Маріїнській опері), “Русский вестник”, “Русские ведомости” (відгук П. Чайковського на виконавське мистецтво О. Лярова), “Вестник Европы”, літературний додаток до “Нувеллиста” (матеріали про Д. Бортнянського), “Педагогический сборник” (матеріали про М. Лисенка), “Русский архив”, “Русская старина”, “Исторический вестник” (спогади М. Леонової про спільну подорож з М. Мусоргським по Україні), “Этнографическое обозрение” (А. Кримський про М. Лисенка, матеріали про український вертеп), “Православное обозрение”, Холмський греко-уніатський Місяцеслов (в аналізований період Холм належав Російській імперії; матеріали про І. Лаврівського), “Ежегодник императорских театров”, “Искусство”, “Артист”, “Театр и искусство”, “Обозрение театров” (у чотирьох останніх – В. Чечотт), “Музыкальный листок”, “Сцена и музыка”, “Баян” (у трьох останніх – П. Сокальський, В. Чечотт), “Музыка и пение” (нариси М. Лісіцина з історії церковної музики). З 1884 р. українські видання музичної літератури реєструвались у щорічнику “Список изданий, вышедших в России” (74).

Матеріали рецензійного характеру (наприклад, на концерти співака Ф. Левицького) вміщувались у газеті “Кавказ”. У варшавських газетах “Prawda” і “Kurjer Lwowski” публікувався І. Франко. Рецензії на концертні виступи М. Лисенка було надруковано в чеській газеті “Narodni Listy” (1867), німецькій “Leipzigen Tageblatt” (1869). У польській газеті “Gazeta Narodowa” подана рецензія на співогру М. Вербицького, у віденських виданнях – “Вестник для русинов Австрийской державы” (Відень, 1850–66, виходив замість львівського урядового “Галичо-Руского Вестника”), додатках до даного видання, як от “Отечественный сборник”, “Домова школка”, “Сіон, Церковь, Школа” (друкувався, зокрема, І. Лаврівський).

Таким чином, професіоналізація української музикознавчої думки і відповідно, музичного аспекту багатьох періодичних видань у Східній і Західній Україні, багата панорама таких видань у другій половині ХІХ ст., ряд яких було спеціально присвячено питанням духовної культури, мистецтва, безпосередньо підготували ґрунт для виникнення спеціальних періодичних музичних видань в Україні. Водночас поглиблення диференціації всередині музикознавчої думки, усе чіткіше виявлення в ній різних галузей передбачало в майбутньому подальшу диференціацію вже всередині фахової музичної періодики. Мається на увазі утворення видань, у яких перевага віддавалась би критико-публіцистичному висвітленню подій поточного музичного життя, а також більш об’ємних видань, де могло б відбуватись більш глибоке й різнобічне, значною мірою наукове осмислення музично-культурного процесу. Формування національно-специфічних рис музичної періодики (передусім відображення процесу творення національних форм в українській культурі, україномовність) створило передумови для рельєфного розкриття музичної періодики як національно визначеного явища на всій території України. Отже, усі зазначені моменти безпосередньо підготували базу для наставання нового етапу – кристалізації явища “українська музична періодика”, що припадає на першу третину ХХ ст.

1. Антонович М. Musica sacra: Збірник статей з історії української церковної музики. – Львів, 1997.

2. Архимович Л. Українська класична опера. – К., 1957.

3. Архимович Л., Гордійчук М. М. Лисенко. Життя і творчість. Третє видання, доповнене і перероблене. – К., 1992.

4. Бернандт Г., Ямпольский И. Кто писал о музыке: Биобиблиографический словарь… – Т. 1. – М., 1971; Т. II. – М., 1974; Т. III. – М., 1979.

5. Білинська М. І. Воробкевич. – К., 1958.

6. Булат Т. М. Лисенко. – К., 1973.

7. Булат Т. Український романс. – К., 1979.

8. Галушко М. Українські часописи Станіслава (1879–1944). – Львів, 2001.

9. Гозенпуд А. Н. В. Лысенко и русская музыкальная культура. – М.,1954.

Диригентсько-хорове мистецтво Галичини другої половини ХІХ - першої третини ХХ століття 📙 Дипломная → 🆔 5634