Невербальная коммуникация

ЗМІСТ

ВСТУП 4

Розділ 1. ОСОБЛИВОСТІ  НЕВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ 7

1.1. Поняття та сутність невербальної комунікації 7

1.2. Особливості використання невербальної комунікації 10

1.3. Класифікація невербальних елементів комунікації 12

1.3.1. Роль жестів у  спілкуванні 14

1.3.2. Особистий простір 15

1.3.3. Постава як засіб  невербального спілкування 16

1.3.4. Передавання інформації  мімікою 17

Висновки до розділу 1 18

Розділ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА НЕВЕРБАЛЬНОЇ СКЛАДОВОЇ

АНГЛІЙСЬКОЇ ТА УКРАЇНСЬКОЇ КОМУНІКАЦІЇ 19

2.1. Проксемна і тактильна складова комунікації 19

2.2. Кінесична та паравербальна комунікація 23

2.3. Емоційність в культурі  англійців та українців 25

Висновки до розділу 2 28

Розділ 3. СПОСОБИ  ВІДОБРАЖЕННЯ НЕВЕРБАЛЬНОЇ

КОМУНІКАЦІЇ В  ПИСЬМОВИХ ТЕКСТАХ 29

3.1. Поєднання мовлення персонажів з невербальними

елементами комунікації 29

3.2. Номінація невербальних компонентів 32

3.3. Перекладацький аналіз невербальної комунікації в текстах 33

Висновки до розділу 3 39

ЗАГАЛЬНІ ВИСНОВКИ 40

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ 42

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ФАКТИЧНОГО МАТЕРІАЛУ 46

ДОДАТКИ 47

ВСТУП

У випускній кваліфікаційній роботі розглядаються особливості невербальної складової англійської та української комунікації, зокрема проблеми перекладу невербальної комунікації в письмових текстах.

Невербальна комунікація – це система знаків, що використовуються у процесі спілкування і відрізняються від мовних засобами та формою виявлення. Якщо раніше як у теоретичному, так і в практичному аспекті невербальній комунікації відводилася допоміжна, другорядна роль порівняно з вербальною, то за останні десятиріччя інтерес різних наук до вивчення цього виду спілкування дедалі підвищується.

Як вербальна комунікація  відрізняється залежно від типу культур, так і невербальна мова однієї нації відрізняється від невербальної мови іншої нації. Багато вчених досліджують особливості міжкультурної невербальної комунікації, серед них М. Б. Бергельсон, І. Н. Горєлов, Т. Г. Грушевицька,   В. О. Лабунська, Е. Холл та інші [3; 9; 10; 17; 30]. Увагу дослідників привертає також аналіз способів відображення невербальної поведінки людини у письмових текстах (Ф. Поятос, Б. Корте) [37; 34].

Актуальність теми кваліфікаційної роботи зумовлена потребою більш детального висвітлення та вивчення особливостей англійського невербального спілкування у порівнянні з українським, зокрема його перекладацького аспекту. Така необхідність обумовлена тим, що англійська мова є найпоширенішою мовою світу, тому уміння читати і застосовувати знаки невербальної комунікації у спілкуванні з представниками англомовних країн допоможуть оптимізувати комунікативний процес.

Метою дослідження є аналіз особливостей невербальної комунікації, використання засобів невербальної комунікації в англійській та українській культурах спілкування та проблеми перекладу лексичних одиниць англійської мови, які передають її невербальну складову в художніх текстах.

Досягнення поставленої  мети потребує вирішення таких завдань:

1. дослідити загальну характеристику невербальної комунікації за допомогою існуючих теоретичних розробок;
2. проаналізувати особливості та функції основних елементів невербальної комунікації;
3. виявити характерні риси невербальної складової англійської та української комунікації;
4. дослідити перекладацьку інтерпретацію концептів англійської та української невербальної комунікації, що функціонують у тексті, зокрема у художній літературі.

Об’єктом дослідження є лексичні одиниці англійської мови, які передають її невербальну складову в художніх текстах, та українські еквіваленти цих одиниць.

Предметом дослідження є мовні та перекладацькі засоби, що відтворюють особливості невербальної складової англійської та української комунікації.

Матеріалом дослідження послужили 70 текстових одиниць невербальної комунікації в текстах англійських романів Дж. Ашер,                  Дж. Колган, M. Аміс та А. Баєт (загальним обсягом 1557 сторінок).

В роботі використовувалися  такі методи: метод цілеспрямованої вибірки (для добірки лексичних одиниць англійської мови), системно-функціональний метод (для аналізу невербальних одиниць у їх взаємодії з вербальними), метод порівняння та співставлення (для пошуку різниці у невербальній комунікативній поведінці носіїв англійської та української мов), метод інтерпретації тексту (для врахування смислової єдності тексту).

Практична цінність дослідження визначається можливістю застосування основних положень та результатів у навчальному процесі на лекціях та практичних заняттях з дисциплін «Основи теорії мовної комунікації» (теми «Процес комунікації», «Базові елементи процесу комунікації: знаки та символи», «Види комунікації», «Розуміння в процесі комунікації») «Психологічні аспекти перекладацької діяльності» (тема «Practical Work and Translator’s Behaviour»), «Мовний етикет» («Opinions. Approval and Disapproval», «Apologies and Excuses. Requests and Suggestions»); при написанні курсових і дипломних робіт.

Апробація результатів дослідження. Деякі положення цього дослідження обговорювались під час Науково-практичної конференції студентів, аспірантів і молодих учених СУЕМ «Наука-2010: проблеми та перспективи розвитку» (СУЕМ, Черкаси, 22.04.2010), Студентської науково-практичної конференції «СНПК-2011» (СУЕМ, Черкаси, 14.04.2011), Міжвузівської студентської наукової конференції «Актуальні проблеми сучасного перекладознавства та зарубіжної літератури» (СУЕМ, Черкаси, 19.05.2011).

Публікації :

1. Дікалова Я. О. Особливості невербальної складової англійської, німецької та української мов: компаративний аспект / Я. О. Дікалова,                  А. С. Піддубний // Наука-2010: проблеми та перспективи розвитку : Наук.-практ. конф. студентів, аспірантів і молодих учених : 22 квітня 2010 р. : тези доповіді. – Черкаси : СУЕМ, 2010. – С. 148-149.
2. Дікалова Я. О. Культура та особливості невербальної комунікації в англійській та українській традиції спілкування / Я. О. Дікалова,                    А. С. Піддубний // Економіка та менеджмент підприємництва в параметрах національної економічної моделі України та в умовах глобалізації : міжнародна наукова конф. 14-15 квітня 2011 р. : тези доповіді. – Черкаси : СУЕМ, 2011. – Т. 2. – С. 64-65.
3. Дікалова Я. О. Роль невербальних засобів комунікації в дискурсі прощання / Я. О. Дікалова, А. С. Піддубний // Актуальні проблеми сучасного перекладознавства : міжвузівська наукова конф. 19 травня 2011 р. : тези доповіді. – Черкаси : КНУКІМ, 2011. – Ч. 2. – С. 54-56.

Структура роботи. Робота складається зі вступу, трьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел, списку джерел фактичного матеріалу та  додатку.

РОЗДІЛ 1

ОСОБЛИВОСТІ НЕВЕРБАЛЬНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

В усі часи в процесі  спілкування та взаєморозуміння людей важлива роль відводиться «невербальній комунікації».

Невербальна комунікація (від лат. verbalis − усний і communicatio − спілкуватися) − поведінка, що сигналізує про характер взаємодії і емоційних станах спілкуються індивідів. Це жести, міміка, поза, одяг, вираз обличчя,інтонація та модуляція голосу та інше.

Невербальна комунікація  є найдавнішою формою спілкування  людей. Історично невербальні засоби комунікації розвинулися раніше, ніж мова. Невербальне спілкування здебільшого супроводжує і доповнює мову, по-своєму відображаючи зміст висловленого або сприйнятого [11, c. 214].

Невербальні засоби комунікації  вивчає паралінгвістика. Це нова мовознавча дисципліна, що займається вивченням  факторів, які супроводжують мовне  спілкування та які беруть участь у передачі інформації.

Для спілкування з  представниками інших культур необхідно  знати і розуміти невербальні  форми спілкування, властиві тій чи іншій нації.

1.1. Поняття та сутність невербальної комунікації

Фахівцями (М. Б. Бергельсон) підраховано, що сучасна людина вимовляє за день близько 30 тисяч слів або приблизно 3 тисячі слів за годину. Вербальне спілкування, як правило, супроводжується несловесними діями, що допомагають зрозуміти і осмислити словесний текст [3, c. 59].

Ефективність будь-яких комунікаційних контактів визначається не тільки тим, наскільки зрозумілі співрозмовнику слова та інші елементи вербальної комунікації, а й умінням правильно інтерпретувати візуальну інформацію, тобто погляд партнера, його міміку і жести, рухи тіла, позу, дистанцію, темп і тембр мови. Адже навіть якщо мова є найефективнішим і найпродуктивнішим інструментом людського спілкування, все ж цей інструмент не єдиний.

Такі видатні вчені, як І. Н. Горєлов, Г. В. Колшанський, Р. Бірдвістел, Ф. Поятос встановили, що за допомогою мови ми передаємо своїм співрозмовникам не більше ніж 35% інформації. Поряд з мовою існує досить велика кількість способів спілкування, які також слугують засобами повідомлення інформації, і ці форми спілкування вчені об'єднали поняттям «невербальна комунікація» [2, c. 86].

Невербальна (несловесна) комунікація − це система знаків, що використовується у процесі спілкування і відрізняються від мовних засобами та формою виявлення. Невербальне спілкування − це вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.

Невербальне спілкування  здебільшого супроводжує і доповнює мову, по-своєму відображаючи зміст висловленого або сприйнятого. За твердженнями вищезгаданих вчених, приблизно 60-80 % інформації передається у безпосередньому спілкуванні невербальними засобами, які сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями тощо [3, c. 43].

Невербальні повідомлення здатні передавати велику кількість  інформації. Перш за все, це інформація про особу комунікатора. Ми можемо дізнатися про його темперамент, емоційний стан у момент комунікації, з'ясувати його особисті  якості, комунікативну компетентність, соціальний статус, отримати уявлення про його внутрішній світ і самооцінку.

Вербальні та невербальні  засоби спілкування можуть підсилювати  або ослаблювати взаємодію. Тому інтерпретувати ці сигнали потрібно не ізольовано, а в єдності з урахуванням контексту. Бажано розвивати здатність читати невербальні сигнали, які нерідко мимовільно передає іншим наше тіло. Так, якщо співрозмовник говорить одне, а невербальні засоби свідчать про інше, тобто різні сигнали не є конгруентними, можна припустити, що суб'єкт щось приховує або просто говорить неправду. Характерно, що здебільшого люди віддають перевагу тій інформації, яку одержують через невербаліку [12, c. 141].

Знаки невербальної комунікації є предметом спеціальних досліджень. Як зазначає Є. Г. Крейдлін: «Немає жодного виразу обличчя, пози, або положення тіла, які б мали однакове значення в усіх культурах» [16, c. 233].

Невербальні засоби комунікації  вивчає паралінгвістика. Це нова мовознавча дисципліна, що займається вивченням факторів, які супроводжують мовне спілкування та які беруть участь у передачі інформації. Паралінгвістика розвинулась у 50-і роки ХХ століття. На сьогодні назва «паралінгвістика» утвердилася у мовознавстві для позначення галузі науки, яка займається загалом сферою несловесної комунікації.

Коло питань, які обговорюються  у межах паралінгвістики, охоплюють  всі види кінесики (від жестів до пантоміми), всі види фонації (від  мовлення до вокального мистецтва) і  всі види спілкування за участі так званого ситуативного тексту [11, c. 43].

Як вважають деякі  лінгвісти (М. Б. Бергельсон, Б. Корте) паралінгвістика, як наука про мову, не співіснує із соціолінгвістикою, етнолінгвістикою і т. п. (як порівняно самостійними розділами мовознавства), а є, скоріше, частиною інтралінгвістики, оскільки вивчення функціонування мови містить у собі вивчення зв'язків внутрішніх засобів мови з факторами, що супроводжують мовне спілкування і беруть участь у передачі інформації.

Характер і форми  вираження різних засобів спілкування дозволяють нам говорити про істотні відмінності вербальної та невербальної комунікації. Невербальні повідомлення завжди ситуативні, за ними можна зрозуміти стан учасників комунікації, але не можна отримати інформацію про відсутність предметів або явища, які відбулися в іншому місці, що можна зробити за допомогою  вербального повідомлення [12, c. 56].

Невербальні повідомлення є синтетичними, їх можна розділити  на окремі складові. Вербальні ж  елементи комунікації (слова, пропозиції, фрази) чітко відокремлені один від одного.

Невербальні повідомлення зазвичай не довільні і спонтанні. Навіть якщо люди хочуть приховати свої наміри, вони можуть добре контролювати свою мову, але невербальна поведінка  контролю практично не піддається. Тому дуже часто в реальній практиці комунікації виникають помилки через узагальнення на підставі лише однієї невербального дії. Наприклад, один з партнерів під час спілкування почухав свій ніс, а другий партнер може зробити висновок, що його співрозмовник обманює його, хоча у нього насправді чухався ніс [9, c. 234].

Невербальну мову люди, як правило, успішно опановують самі в природних умовах через спостереження, копіювання, наслідування, а говорити дітей вчать спеціально, цьому приділяє увагу і сім'я, і соціальні інститути. Так, коли ми помічаємо нещирість співрозмовника, ми часто посилаємося на свою інтуїцію, говоримо про шосте чуття. Насправді розпізнати співбесідника нам дозволяє увага, часто підсвідома, сприймати невербальні сигнали, вміти їх читати і відзначати неспівпадання зі словами [30, c. 163].

Таким чином, невербальна  комунікація являє собою багатовимірний процес, що виникає та функціонує здебільшого несвідомо.

1.2. Особливості використання невербальної комунікації

Невербальна комунікація є найдавнішою формою спілкування людей. Історично невербальні засоби комунікації розвинулися раніше, ніж мова. Вони виявилися стійкими і ефективними в своїх початкових функціях і не припускали високорозвиненої людської свідомості. Крім того, поступово з’явилися їх певні переваги перед вербальними: вони сприймаються безпосередньо і тому сильніше впливають на адресата, передають найтонші відтінки відносин, емоцій, оцінки, з їх допомогою можна передавати інформацію, яку важко або з якихось причин незручно висловити словами [4, c. 204].

В основі невербальної комунікації лежать два джерела − біологічний і соціальний, вроджений і набутий в ході соціального досвіду людини.

Наприкінці ХХ ст. з’явилась нова спеціальність − вчений-невербаліст. Як спеціалісту, що вивчає птахів, цікаво стежити за їх поведінкою, невербалісту цікаво стежити за невербальними проявами людей. Він спостерігає за людьми на різних заходах, на вулиці, по телевізору, у будь-яких місцях, де вони спілкуються. Він вивчає поведінку людей і хоче знати більше про те, як діють люди в тій чи іншій ситуації, для того щоб довідатися більше про себе й поліпшити відносини з іншими людьми [6, c. 85].

Майже неймовірно, що за весь період еволюції людини невербальні аспекти комунікації  почали активно вивчатися тільки з 60-х рр. минулого століття. Суспільство довідалося про мову жестів тільки з праць Джумуса Фаста, книга якого побачила світ у 1970 р. Вона являє собою короткий виклад досліджень, зроблених фахівцями з невербальних комунікацій. Але навіть сьогодні більшість людей не уявляють, що існує така мова, як мова жестів, і не знають, наскільки вона важлива у їхньому житті [13, c. 156].

Чарлі Чаплін і багато інших акторів  німого кінематографа були піонерами  невербальної комунікації, тому що в  той час це був єдиний спосіб сказати що-небудь з екрана. Кожен актор кваліфікувався як гарний чи поганий по тому, як він умів використовувати жести чи інші сигнали, щоб повідомити дещо з екрана. Коли почали знімати звукові фільми і приділяти менше уваги мові жестів, то багато акторів німого кінематографа просто зникли, а цінуватися стали ті, які вміли добре говорити [7, c. 162].

Можливо, найбільш важливою з праць  з мови жестів, створених до ХХ ст., була праця Чарльза Дарвіна «Вираження емоцій тваринами і людиною», опублікована в 1872 р. Ця праця вплинула на багато сучасних досліджень міміки й жестів, і багато ідей Ч. Дарвіна були продовжені в працях учених у всьому світі.

Відтоді дослідники знайшли майже  мільйон невербальних сигналів. Вони проаналізували, що в акті комунікації безпосередньо слова займають лише 7%, 38% − це звуки та інтонації і 55% − невербальна комунікація           [18, c. 134].

Професор Р. Бердвістел провів цікаві дослідження: за його підрахунками, у середньому людина говорить 10-11 хвилин на день і середнє речення звучить близько 2,5 секунди [33, c. 48]. Він з’ясував, що вербальний компонент розмови займає 35 %, а невербальний − 65 % [33, c. 146].

Більшість дослідників погоджується, що за допомогою слів передається  в основному інформація, а за допомогою  жестів − різне ставлення до цієї інформації, іноді жести можуть заміняти й слова.

Незалежно від рівня культури мовця  слова й жести настільки залежать одні від одних, що добре підготовлена людина може сказати, який жест чи рух  робить інша людина, не дивлячись на неї, а тільки чуючи її слова. Так само Р. Бердвістел навчився визначати, якою мовою говорить людина, тільки дивлячись на її жести.

1.3. Класифікація невербальних елементів комунікації

Розгляд елементів невербальної комунікації  допомагає краще зрозуміти способи, за допомогою яких виражається міжкультурний зміст спілкування. У цьому відношенні найважливішою особливістю невербальної комунікації є те, що вона здійснюється за допомогою всіх органів чуття: зору, слуху, дотику, смаку, нюху, кожен з яких утворює свій канал комунікації               [20, c. 146].

Кінесичні засоби спілкування  виражають загальну моторику різних частин тіла («мова тіла»). Поняття кінесики охоплює рухи тіла, пози, вираз обличчя, поведінку очей, автоматичні фізіологічні та психо-хімічні реакції. Рухи тіла – це жести та практичні дії. Жести відтворюють рухи частин тіла, що є чітко окреслені і мають умовне значення (напр. кивок головою, підняття руки). Практичні дії – це всі інші рухи тіла, що відтворюють рух і різні види практичної поведінки. Знання з цієї сфери допомагають уникнути непорозумінь у діловій взаємодії з іноземним партнером.

Проксеміка – це наука  про комунікативний простір і  про те, як людина усвідомлює і застосовує цей комунікатитвний простір. Пози, орієнтація у просторі, контакт очей, дотик і запах, стиль мовлення і гучність голосу змінюються відповідно до діяльності людей, їх взаємозв’язків, почуттів. Просторова організація визначає також тривалість взаємодії. Основні категорії проксеміки – це міжособистісна дистанція (відстань між людьми під час спілкування) та просторова орієнтація (організація людей по відношенню один до одного) [25, c. 6-8].

Екстралінгвістичні аспекти  спілкування охоплюють позамовну  сферу, в межах якої розвивається мова: просодичні − фонетичні характеристики мовлення (висота, інтенсивність тощо); у спілкуванні з приємним співрозмовником людина притишує звучання мови, надає їй м'яких, лагідних тонів, і навпаки − з неприємною людиною розмовляє «на підвищених тонах» з використанням різкого тембру голосу та пришвидшеного темпу мовлення; гаптичні (тактильні) − пов'язані з тактильними особливостями сприйняття; передаючи, наприклад, конфіденційну інформацію, адресант намагається наблизитися до співрозмовника, покласти йому руку на плече або передпліччя; інколи передавання найважливішої інформації здійснюється так: партнери стоять напроти, потискуючи руки і дивлячись один одному в очі; хронемічні − вплив фактора часу на спілкування (очікування у приймальні, тривалість розмови тощо); ольфакторні − вплив на комунікацію запахів тіла, косметики. Попри суттєві зміни функції нюху людини в процесі її еволюційного розвитку, запахи теж суттєво впливають на сприйняття і передавання інформації при спілкуванні [26, c. 132].

Розмовляючи з людиною, яка користується «різкими» парфумами, голосно і неприємно розмовляє, викликає неприємні відчуття при дотику, співрозмовник інстинктивно намагається відсторонитися від неї, а відповідно і від інформації, яку прагне передати ця людина.

1.3.1. Роль жестів  у спілкуванні. У невербальному спілкуванні кінесичні засоби («мова тіла») є найуживанішими і найважливішими. Вони можуть бути підсвідомими (емоційний стан співрозмовника) або свідомими (набуті, осмислено відпрацьовані сигнали певними частинами тіла). У традиціях багатьох народів сформувалися свої поведінкові механізми привітання, прощання (рукостискання, поклони, потирання носами), реакції на інформацію (кивки головою «так» і «ні»), спрямування очей під час привітань і розмови тощо.

Спілкування супроводжується  жестами, які є носіями різного  типу інформації, виражаючи позитивне  або негативне ставлення до співрозмовника і теми розмови, впевненість або  невпевненість, довіру чи недовіру, симпатію чи антипатію, рівність або домінування, відкритість чи закритість тощо.

Жести − свідомі чи несвідомі рухи людини, які сигналізують про її внутрішній емоційний стан [5, c. 187].

Жести, які сприяють глибшому розумінню висловленого, називають ілюстраторами. Наприклад, розводячи руками, співрозмовник говорить: «Ось такої величини» або, навпаки, зводячи руки: «Зовсім крихітний». Жести, за допомогою яких регулюють відносини, називають регуляторами. Вони вказують напрям, скорочують чи збільшують дистанцію спілкування. Наказуючи: «Йди сюди», вказують рукою, куди йти. Коли під час спілкування намагаються символічно відтворити суть висловленого, користуються жестами-емблемами. Наприклад, підняті догори вказівний і середній пальці рук (умовно буква V) символізують перемогу. У скрутних ситуаціях людина вдається до жестів-адаптерів, які свідчать про внутрішнє хвилювання. Це несвідомі фіксовані реакції (посмикування, почісування, прогладжування та інше) [14, c. 274].

Спостерігаючи за жестами, можна багато дізнатися про настрій людей, їх стосунки, потаємні цілі і бажання. Немало жестів є підсвідомими, тому реакція на них теж підсвідома. Наприклад, на жест, який видається ворожим, людина відповідає захисним або ще агресивнішим. Тому для кожної людини важливо вміти правильно оцінювати невербальні сигнали, перш ніж реагувати на них. За таких умов вона може керувати власною поведінкою, адекватно сприймаючи співрозмовника, оскільки іноді його жести можуть бути спричинені лише фізичними особливостями (наприклад, підморгування − як прояв нервового тику та інше) [10, c. 266].

Жести відносно легко  можна розшифрувати, тому співрозмовники за необхідності намагаються їх замасковувати  діями, які мають протилежний  зміст. Оскільки спілкування значною  мірою полягає у взаємному вивченні, оцінюванні, здогадах і маневруванні, воно не передбачає активне використання елементів гри і маскування.

1.3.2. Особистий  простір. Територія − це зона чи простір, який людина розцінює як свій особистий. Він ніби є продовженням її тіла. У кожної людини є своя особиста територія. Це зона, яка існує навколо її майна − дім і сад, огороджений тином, салон автомобіля, спальня, улюблене крісло та повітряний простір навколо тіла [5, c. 142].

Повітряний простір  людини («повітряний ковпак») залежить від густоти населення, де виросла людина; визначається культурним середовищем, соціальним статусом особистості.

За допомогою досліджень вітчизняних та зарубіжних вчених встановлено, що радіус повітряного простору навколо  людини середнього класу розвинутих цивілізованих країн практично однаковий [28, c. 211].

Його можна поділити на чотири основні зони [19, c. 56-58]:

1. Інтимна зона (від 15 до 45 см). Це найосновніша з усіх зон. її людина сприймає як особисту власність. Лише найближчим людям дозволено в неї входити. Ними можуть бути батьки, діти, тобто члени сім'ї, близькі друзі та родичі. У внутрішню зону (ближче 15 см) можна входити лише під час фізичного контакту. Це найбільш інтимна зона.
2. Особиста зона (від 46 см до 1,22 м). На такій відстані від інших ми знаходимося на офіційних прийомах, дружніх зустрічах, на роботі.
3. Соціальна зона (від 1,22 до 3,6 м). Якщо ми зустрічаємося зі сторонніми особами, то хочемо, щоб вони тримались саме на такій відстані від нас. Нам не подобається, коли сантехнік, столяр, поштарка, новий колега чи просто малознайома людина підходить до нас на ближчу відстань.
4. Публічна зона (понад 3,6 м). Якщо ви звертаєтеся до групи людей, то така відстань для нас є найбільш оптимальною.

Якщо ви дружньо обнімаєте  людину, з якою щойно познайомились, і вона зовні посміхається, виявляючи до вас симпатію, в глибині душі вона може почуватися негативно, але не хоче вас образити. Якщо ви хочете, щоб люди почувалися комфортно у вашій компанії, тримайте дистанцію. Чим ближчі ваші стосунки, тим ближче ви можете підходити.

1.3.3. Постава як засіб невербального спілкування. У процесі спілкування партнери можуть почерпнути корисну для себе інформацію, аналізуючи особливості постави та її динаміку [29, c. 194]. Постава може демонструвати внутрішню відкритість (повернутість голови і тіла у бік співрозмовника, нахилений тулуб уперед, вільні плечі) і внутрішню замкнутість (відхилення спини назад, схрещення рук на грудях, переплетення пальців); домінування (нависання над партнером, руки на плечі співбесідника) і залежність (погляд знизу, згорбленість); гармонію у спілкуванні (однакові постави тіла, зверненість їх назустріч одна одній, розслабленість м'язів) або протистояння (стиснуті кулаки, руки на паску, плечі спрямовані вперед). Постава – звичне положення тіла людини під час сидіння, ходіння тощо; властива манера триматися.

1.3.4. Передавання інформації мімікою. Під час спілкування важливо уміти розшифровувати повідомлення, які виражає міміка співрозмовника. Міміка − різноманітні вирази обличчя, рухи його частин [36, c. 195]. Відсутність міміки, невміння адекватно сприймати її і реагувати на неї суттєво ускладнюють спілкування, оскільки співрозмовникам непросто робити висновки про правдивість почутого, щирість намірів їх партнерів    [27, c. 84].

Міміка може виражати гнів (відкритий рот, опущені кутики губ, розкриті, примружені й блискучі очі, зближені до перенісся брови, вертикальні складки на лобі й переніссі, динамічне обличчя); презирство (рот закритий, кутики губ опущені, очі звужені, блискучі, брови зближені до перенісся, вертикальні складки на лобі й переніссі); страждання (рот відкритий, кутики губ опущені, очі широко розплющені, тьмяні, брови зближені до перенісся, обличчя статичне); страх (рот закритий, кутики губ підняті, блиск очей не виражений, брови підняті догори, горизонтальні складки на лобі, статичне обличчя); здивування (рот закритий, кутики губ підняті, очі примружені або розплющені, блискучі, підняті брови, динамічне обличчя, горизонтальні складки на лобі) та ін.

Варто пам'ятати, що співрозмовник також стежить і оцінює вирази обличчя партнера, отже, стриманість у прояві мімічних реакцій може істотно вплинути на результати комунікації.

ВИСНОВКИ ДО РОЗДІЛУ 1

Проаналізувавши та дослідивши особливості невербальної комунікації можна зробити наступні висновки.

1. Поряд із словесними засобами – мовленнєвими – на культуру спілкування впливають жести співрозмовників, інтонація, паузи, рухи тіла тощо. Невербальна комунікація є культурно-історичним і психологічним феноменом внутрішньо-особистісної природи, тісно пов'язаним з розвитком і становленням особистості, її психічним станом і властивостями. Вона слугує засобом об'єктивізації, одним із шляхів пізнання людини.
2. Невербальна поведінка може бути: засобом доповнення мовлення; автономним засобом комунікації, що існує паралельно з мовленням; єдиним засобом спілкування (за відсутності спільного вербального коду або неможливості його застосування).
3. Найважливішою особливістю невербальної комунікації є те, що вона здійснюється за допомогою всіх органів чуття: зору, слуху, дотику, смаку, нюху, кожен з яких утворює свій канал комунікації.
4. В парадигмі невербальних знаків основне місце посідають: кінесика (міміка, жести, пози), проксеміка (відстань між співрозмовниками), екстралінгвістика, до неї входять фонетичні, гаптичні, ольфакторні та хронемічні засоби комунікації (сила, тембр голосу, дотик, погляд та ін.).