Розвиток інтеграційних процесів банківських та страхових інститутів

ВСТУП

Актуальність  теми. Останнє десятиріччя в розвитку страхового бізнесу дійсно можна назвати революційним. Сьогодні в Україні почався новий етап взаємодії банків та страхових компаній. Світовий досвід свідчить про наявність передумов для їх інтеграції. Актуальність проблеми полягає в тому, що розвиток страхових та банківських інституцій як базових ланок фінансової системи, які активно беруть участь у русі суспільного капіталу, має важливе значення в стабілізації та динамічному зростанні національної економіки. Банки та страхові організації – носії підвищеного соціально-політичного ризику, дестабілізація яких веде до загрози економічній безпеці країни.

Інтеграція банківського й страхового секторів здійснюється з метою отримання синергічного ефекту від координації продажів, поєднання страхових та банківських продуктів, спільного використання каналів їх розповсюдження й виходу на одну й ту ж клієнтську базу. Адже страхування банківських ризиків та надійне забезпечення інвестиційної складової страховиків у банківському секторі укріплює фінансові інститути та сприяє розвитку економіки. Взаємодоповнення діяльності страхових та банківських організацій сприяє мобілізації внутрішніх інвестиційних ресурсів та є умовою захищеності банківської та страхової діяльності, а також усієї фінансової системи в цілому, фактором збереження національного капіталу.

Актуальність теми дослідження  обумовила його мету.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є визначення перспективних форм інтеграції комерційних банків та страхових компаній в Україні на основі дослідження теоретичних основ їх взаємовідносин у фінансовій системі, зарубіжного досвіду, а також сучасної практики організаційно-економічних форм взаємовідносин страховиків і банків.

Для досягнення поставленої мети в роботі були виконані наступні завдання:

• з’ясовано сутність фінансових посередників, зокрема, банків та страхових компаній, а також досліджено спільні та відмінні функціональні ознаки даних інституцій;
• визначено основи конкуренції та критерії співпраці банків та страхових компаній;
• узагальнено історичні та зронологічні передумови взаємодії банківського та страхового ринків;
• проаналізовано динамічні показники страхового та банківського секторів України з метою відокремлення особливостей їх розвитку;
• визначено організаційно-економічні форми взаємовідносин страхових компаній та банків в Україні;
• з’ясовано поняття фінансового супермаркета як форми інтеграції банківських та страхових компаній;

– узагальнено зарубіжний досвід у сфері співробітництва банківських та страхових установ, виокремлено основні напрямки їх діяльності;

• з’ясовано основні напрямки інтеграції страхового та банківського секторів, а також перспективи створення їх альянсів.
• визначено перспективи використання полісів комплексного банківського страхування в Україні.

Об’єкт дослідження – інтеграція банківського та страхового секторів, як складових фінансової системи.

Предмет дослідження – теоретичні й методичні форми інтеграції банківських та страхових компаній у фінансовій системі.

Дослідженість проблеми. До проблем дослідження банківського й страхового секторів, а також взаємозв’язків банківських і страхових компаній у фінансовій системі зверталося багато науковців та економістів України, таких як Василик О.Д., Павлюк К.В., Савлук М.І., Мороз А.М., Пуховкіна М.Ф., Опарін В.М., Осадець С.С.,

Загребной В. Н., Шкарпова О., Василенко І., Мочерний С., Гришак Л., Близнюк Н., Фурман В., Грудзевич У. Я., Дзюблюк О. В., Мартинюк Ж. М., Гладких Д. Окремі аспекти теоретико-методологічного та практичного обґрунтування банківського й страхового ринків розглядаються в працях таких зарубіжних фахівців, як Видяпина В.И., Журавлева Г.П., Тагирбекова К.Р., Кожевникова И.Н., Лаврушина О.И., Рейтман Л. Й., Турбота К.Е., Шимкович В., Кричевський А., Ланчер Д., Гиффорд Ч.

Методи дослідження. При постановці й розв’язанні поставлених у роботі завдань застосовувалася наступна методологічна база. Діалектичний метод наукового пізнання й системний підхід дозволив вивчити таке економічне явище, як фінансове посередництво, визначити сутність і місце фінансових посередників у фінансовій системі, а також виокремити такі з них, як банки та страхові організації. Метод наукової абстракції, індукції та дедукції дозволили пізнати загальні функціональні характеристики банківського та страхового секторів, а на основі них виокремити суттєві особливості кожного. Методи аналізу, синтезу та порівняння допомогли виділити спільні та відмінні риси в діяльності банків та страховиків, а також об’єднати їх спільні функції з урахуванням взаємозв’язків між ними. Історичний та інші методи пізнання об’єктів і процесів застосовувались у  визначенні процесів становлення страхової та банківської справи в тій історичній послідовності, у якій вони розвивалися і змінювалися. Економіко-статистичні методи збору та обробки інформації, зокрема, групування, статистичного порівняння та інші були використані при дослідженні стану й тенденцій розвитку банківського та страхового секторів, установленні позитивних та негативних рис кількісного і якісного характеру, визначення пріоритетних напрямів подальшого розвитку інтеграційних зв’язків банківських та страхових установ.

Інформаційна  база. У дослідженні використана інформація з законів та інших законодавчих актів та інструкцій, економічних довідників та енциклопедій, навчальних посібників та підручників, курсу лекцій, наукових статей та монографій, різноманітних періодичних видань, інтернет-конференцій, науково-практичних конференцій, економічних та державних сайтів.

Структура роботи. Відповідно до мети та завдання даного дослідження, робота складається з трьох розділів, вступу, висновків, списку використаної літератури та додатків.

РОЗДІЛ 1

ТЕОРЕТИЧНІ  ОСНОВИ ВЗАЄМОВІДНОСИН СТРАХОВИХ ОРГАНІЗАЦІЙ  ТА БАНКІВСЬКИХ УСТАНОВ 

1.1. Страхові  компанії і банки у фінансовій системі

Сучасна економічна теорія під фінансовою системою має на увазі  сукупність окремих її ланок, що мають  особливості у формуванні, розподілі і використанні фондів фінансових ресурсів, що зосереджені в розпорядженні держави, не фінансового сектора економіки, певних фінансових інститутів, домогосподарств для фінансового забезпечення економічних і соціальних потреб суспільства в цілому, окремих його верств населення, господарських структур, окремих громадян [14, с. 22]. Сфера фінансів у зарубіжній та вітчизняній практиці включає фінансові ринки та фінансових посередників (фінансових агентів).

“Фінансове посередництво – є першим сегментом ринку фінансових послуг, відображає відносини, які складаються на фінансовому ринку в  процесі руху фінансових ресурсів і грошових коштів” [52, с. 215]. Фінансове посередництво в ринковій економіці забезпечує: акумуляцію вільних грошових коштів підприємств і населення, тобто внутрішніх інвестиційних ресурсів та їх розміщення – фінансування важливіших суспільних потреб; додатковий дохід юридичним та фізичним особам.

Функціонування більшої  частини фінансового ринку забезпечують фінансові посередники, які здійснюють, з одного боку, мобілізацію тимчасово  вільних ресурсів, а з іншого –  їх продаж. Вони позитивно впливають на кругообіг капіталу в процесі розширеного відтворення, розвиток виробництва, торгівлі, інших сфер економіки. Особливо важлива їх роль у переміщенні грошових заощаджень домашніх господарств в оборот ділових підприємств. Це зумовлено тим, що ці заощадження є найбільшим джерелом інвестицій в економіку, проте вони перебувають у величезної кількості власників, індивідуальні розміри їх невеликі, отже, перерозподілити їх без посередників було б технічно неможливо. У цілому до фінансових посередників відносять комерційні банки та небанківські установи, фінансові, факторингові й лізингові компанії, інституційні інвестори, фондові і валютні біржі [52, с. 216]. Щодо цього питання немає єдиної точки зору ні у вітчизняній, ні в зарубіжній літературі. У вітчизняній літературі найпоширенішим є поділ фінансових посередників на дві групи:

• банки;
• небанківські фінансово-кредитні установи, які інколи називають ще спеціалізованими фінансово-кредитними установами, чи парабанками [20, с. 291- 292].

В американській літературі фінансових посередників заведено поділяти на три групи:

- депозитні інституції;

- договірні ощадні  інституції;

- інвестиційні посередники  [48, с. 83].

Відмінність наведених  класифікацій пояснюється різними  критеріями оцінки. Тому більш правомірним є класифікація всіх фінансових посередників за одним критерієм – участю їх у формуванні пропозиції грошей. За цим критерієм вони поділяються на:

• банки, які здатні впливати на пропозицію грошей;
• небанківські фінансові посередники, які такої здатності не мають.

Усередині кожної з цих  груп посередники можуть класифікуватися  на види за іншими критеріями. Наприклад, розрізняють банки центральні та ділові; універсальні та спеціалізовані; комерційні, ощадні тощо. Небанківських  фінансових посередників поділяють  на страхові компанії, інвестиційні інститути, кредитні спілки, пенсійні фонди, лізингові компанії, факторингові компанії тощо [21, с. 442 - 443].

Отже, з наведених класифікацій можна виділити важливих агентів, системоутворюючі ланки фінансової системи та економіки в цілому – банківські установи та страхові організації. Адже від їх стану та розвитку залежить зростання економіки та добробут населення.

Банківські установи за своїм функціональним призначенням беруть участь у формуванні пропозиції грошей і мають можливість впливати на ринкову кон’юнктуру та економічне зростання, інші ж посередники такої можливості не мають. Банки можуть надавати економічним суб’єктам  широкий асортимент різних послуг, тоді як інші спеціалізуються на окремих [21, с. 443].

В українському законодавстві спочатку переважав надто широкий підхід до визначення банку. У першому Законі України “Про банки та банківську діяльність” (березень 1991 р.) банком названо будь-яку установу, що виконує функції кредитування, касового і розрахункового обслуговування народного господарства та здійснює інші банківські операції, передбачені цим законом (ст. 3). Таких операцій у законі зазначено 16, однак не застережено, чи банк повинен виконувати всі ці операції, чи тільки одну з них для того, щоб одержати відповідний статус. Ця обставина давала можливість надто широко трактувати поняття банк і сферу банківської діяльності, розмивала правову межу між банками і небанківськими фінансовими посередниками.

Проте українська банківська практика не пішла цим  шляхом. У 1993 р. у закон були внесені уточнення, що забороняли небанківським установам відкривати рахунки, приймати вклади, здійснювати розрахунки та кредитування. Але й це уточнення остаточно не вирішило питання. Незважаючи на такі розбіжності в законодавчому трактуванні сутності банку, можна знайти дещо спільне в усіх указаних підходах і визначити банк у правовому аспекті як фінансового посередника, що виконує одну чи кілька операцій, віднесених законом до банківської діяльності.

Законодавство України відносить до банківської діяльності комплекс із трьох посередницьких операцій:

- приймати грошові вклади від  клієнтів;

• надавати клієнтам позички і створювати нові платіжні засоби;
• здійснювати розрахунки між клієнтами.

Виконання цього  комплексу операцій можна вважати визначальною економічною ознакою банку. При невиконанні будь-якої з цих операцій зв'язок між попитом і пропозицією на грошовому ринку буде розірваним або він повинен буде здійснюватися у формі прямих контактів між продавцями і покупцями грошей.

Отже, комплекс із трьох базових операцій — депозитних, кредитних і розрахункових — створює первинну сферу банківської діяльності, а фінансовий посередник, що виконує цей комплекс, є банківським інститутом, банком в економічному розумінні [49, с. 7].

Якщо ж посередник грошового ринку не виконує жодної з названих базових операцій, тобто позбавлений ознак банку, він належить до небанківських фінансових інституцій. Небанківські установи, зокрема, страхові компанії, також є фінансовими посередниками грошового ринку, які і здійснюють акумуляцію заощаджень і розміщення їх у дохідні активи: у цінні папери та кредити (переважно довгострокові). У своїй діяльності вони мають багато спільного з банками:

1. функціонують у тому самому секторі грошового ринку, що й банки, — у секторі опосередкованого фінансування;
2. формуючи свої ресурси (пасиви), вони випускають, подібно до  банків,  боргові  зобов'язання,  які   менш   ліквідні,   ніж  зобов'язання банків, проте теж можуть реалізовуватися на ринку як додатковий фінансовий інструмент;
3. розміщуючи свої ресурси в дохідні активи, вони купують боргові зобов'язання, створюючи, подібно до банків, власні вимоги до інших економічних суб'єктів, хоч ці вимоги менш ліквідні і більш ризиковані;
4. діяльність їх щодо створення зобов'язань і вимог грунтується на тих самих засадах, що й банків. Перетворюючи одні зобов'язання в інші, вони, як і банки, забезпечують трансформацію руху грошового капіталу на ринку — трансформацію строкову, обсягову і просторову, а також трансформацію ризиків шляхом диверсифікації [21, с. 470].

Формування  грошових ресурсів небанківських фінансово-кредитних установ має ту особливість, що воно не є депозитним, тобто переданими їм коштами власники не можуть так вільно скористатися, як банківськими чековими вкладами. Як правило, ці кошти вкладаються на тривалий, заздалегідь визначений строк. Чим довший цей строк, тим із більшими ризиками пов’язане таке розміщення і тим вищі доходи воно повинно приносити.

Недепозитне залучення коштів може здійснюватися  двома способами: на договірних засадах та шляхом продажу посередником своїх цінних паперів (акцій, облігацій). Звідси всі ці посередники поділяються: на договірних фінансових посередників, які залучають кошти на підставі договору з кредитором (інвестором), та на інвестиційних фінансових посередників. які залучають кошти через продаж кредиторам (інвесторам) своїх акцій, облігацій, паїв тощо.

Усередині кожної з цих груп фінансові посередники  класифікуються за видами послуг, які вони надають своїм кредиторам понад доходи на залучені кошти. Усередині групи договірних посередників за цим критерієм можна виокремити:

• страхові компанії;
• пенсійні фонди;
• ломбарди, лізингові та факторингові компанії. 
  Усередині групи інвестиційних посередників за цим критерієм можна виокремити:
• інвестиційні фонди;
• фінансові компанії;
• кредитні товариства, спілки тощо.

Загальна  схема класифікації небанківських  фінансово-кредитних установ наведена у Додатку А.

Але не всі вчені та економісти відносять страхові організації  до фінансових посередників. Так, наприклад, у монографії “Основы банковской деятельности” відмічається, що за допомогою механізму ринкових інвестицій відбувається природний перерозподіл капіталу від осіб, які мають вільні кошти, до організацій, які здійснюють – при посередництві банків, бірж, інвестиційних компаній та різноманітних фондів – професійну інвестиційну діяльність… Залучаючи кошти від населення, банки та фінансові посередники надають їх на конкурентній основі державі, муніципалітетам та підприємствам [53, с. 63]. Але страхова діяльність є фінансово-посередницькою, що проявляється при накопичувальному страхуванні життя. Страхові компанії формують резерви за рахунок страхових внесків юридичних та фізичних осіб та активно інвестують їх.

В окремих публікаціях  страхові організації відносять до банківської системи по критерію мобілізації всіх грошових коштів. Наприклад, у підручнику “Экономическая теория” в структуру банківської системи включаються три основні групи кредитно-фінансових інститутів: центральний банк, комерційні банки та спеціалізовані кредитно-фінансові установи. Саме до групи кредитно-фінансових установ і відносяться страхові компанії. Визначено, що “страховые компании, главная функция которых – страхование жизни, имущества и ответственности, превратились в настоящее время в важнейший канал аккумуляции денежных сбережений населения и долгосрочного финансирования экономики…”[27, с. 476].

Дані твердження можна  вважати недостатньо правильними  щодо оцінки страхування як фінансового  інститута мобілізації всіх грошових коштів та відношення страхових організацій до банківської системи. Страхування, справді, забезпечує мобілізацію грошових коштів, але це стосується страхування життя, що є довгостроковим та забезпечує довгострокове фінансування економіки. Інші ж види страхування компенсують матеріальних втрат населення та підприємств при настанні непередбачених подій. Але ці види не мобілізують грошові кошти, вони забезпечують лише страховий захист через перерозподіл ризику між учасниками страхових відносин. Отже, страхування слід віднести до небанківських фінансових інститутів.

“Страхування – це вид цивільно-правових відносин щодо захисту майнових інтересів громадян та юридичних осіб у разі настання певних подій , визначених договором  страхування або чинним законодавством за рахунок  грошових фондів, що формуються шляхом сплати громадянами та юридичними особами страхових платежів та доходів від розміщення коштів цих фондів”  [2, с. 73 ]. Страхові компанії — це фінансові посередники, що спеціалізуються на наданні страхових послуг.

Попит на страхові послуги зумовлюється тим, що в економічних суб'єктів (юридичних та фізичних осіб) постійно існує загроза настання якихось несприятливих, а то й катастрофічних подій, що призводять до значних фінансових втрат. Покрити ці втрати з поточних доходів практично неможливо, накопичувати для цього кошти через депозитні рахунки теж дуже складно. Страхування є найбільш вигідним відшкодуванням таких втрат, оскільки сума його може бути більшою страхових внесків.

Страхові  компанії умовно поділяються на компанії страхування життя і компанії страхування майна та від нещасних випадків. Методи роботи в них однакові: продаючи страхові поліси, вони мобілізують певні суми коштів, які розміщують у дохідні активи. З доходів від цих активів вони покривають свої операційні витрати, одержують прибутки. З мобілізованих коштів ці компанії створюють резерви для виплати відшкодувань при настанні страхових випадків. Відмінність між ними полягає в способах розміщення мобілізованих коштів у дохідні активи.

Відомо, що страховий бізнес у країнах із розвинутими ринковими економіками успішно розвивається, створюючи банкам потужну конкуренцію в боротьбі за заощадження населення

Значення й місце даних фінансових інститутів можна дослідити на основі вивчення функцій банків та страхових організацій.

Ряд авторів по суті ототожнює  функції та операції банків. “Операции  коммерческих банков… можно разделить  на три группы: пассивные (привлечение  средств), активные (размещение средств), комиссионно-посреднические и доверительные” [27, с.476]. Інші ж навпаки розділяють ці поняття. По-перше, функція банку – більш складне явище, ніж операція. Вона характеризує банк як абстрактну економічну структуру з позиції її впливу на все економічне середовище. Функція – це те, що властиве кожному банку постійно, незалежно від того, які конкретні операції він виконує. Операція ж характеризує певний вид роботи банку тільки в даний момент на мікрорівні [21, с. 450].

Тобто функції банків, страхових організацій та інших  фінансових інститутів мають показувати їх суттєву визначеність, форми задоволення конкретних суспільних потреб, сукупні характеристики їх діяльності на макрорівні по відношенню до економіки в цілому, які абстрагують багаточисельність реальної діяльності суб’єктів фінансового ринку, що досліджуються. 

В економічному словнику знаходимо, що однією з важливих функцій  банку є “зосередження тимчасово  вільних коштів та надання їх у  тимчасове користування” [26]. По суті, при цьому відбувається перерозподіл фінансових ресурсів між суб’єктами підприємництва з метою їх ефективного використання й одержання прибутку [14, с. 325].

Другою важливою функцією є функція стимулювання заощаджень на основі гнучкої депозитної політики комерційних банків  [40, с. 11].

Третя функція – посередництво в платежах. Грошові потоки комерційних банків, що відображають розрахунково-касове обслуговування клієнтів, являють собою переміщення грошових коштів між окремими суб’єктами [52, с. 214].

М.І. Савлук, А.М. Мороз, М.Ф. Пуховкіна  та інші зазначають, що через трансформаційну функцію банківський сектор забезпечує перерозподіл вільних грошових коштів між секторами економіки, галузями і регіонами. Вона перетворює вільні грошові ресурси в джерело додаткових доходів для їх власників та в джерело додаткових фінансових коштів для підприємців і населення, забезпечуючи нарощування інвестицій у реальний сектор економіки. Полягає вона в зміні (трансформації) таких якісних характеристик грошових потоків, що проходять через банки, як рівень ризикованості, строковість, обсяги та просторове спрямування [23, с. 450].

Трансформаційна функція базується  на виконанні банківською системою 2-х основних функцій: акумуляційної (нагромадження коштів кредиторів та вкладників)  та інвестиційної (кредитування економіки).

 В економічній літературі  називають й інші функції банків, наприклад, функцію акумуляції коштів, функцію регулювання грошового обороту [23, с. 297]. Деякі автори вважають, що функція акумуляції коштів є складовою трансформаційної, оскільки будь-який вид трансформації вимагає попередньої акумуляції грошових коштів [21, с. 451].

Але багато авторів, виділяючи акумуляційну функцію банків, не аналізують об’єктивність  акумулюючої здатності банків, яка  виникає через суспільну потребу  капіталізації вільних грошових коштів населення та підприємств. Тобто дуже суттєвим є виділення такої банківської функції, як капіталізація вільних грошових коштів населення та підприємств, що реалізується через систему банківських операцій. Згадана функція розкриває й види діяльності банку, пов’язані з трансформацією заощаджень населення та коштів підприємств у кредити та інвестиції. Виконання зобов’язань банками можливе лише при інвестуванні коштів та їх капіталізації. Ця діяльність забезпечує отримання прибуткуй банку як комерційному підприємству. Звідси основні завдання його діяльності – збереження та примноження свого кредитного потенціалу та забезпечення ефективного його використання [52, с. 214 ].

Страхування являє собою відособлену  ланку фінансової системи, яка відображає відносини з приводу формування і використання колективних страхових фондів. Зміст страхування, як і інших категорій, розкривається в його функціях. Радянські економісти, визначаючи функції страхування, не торкалися його сутності, вважаючи, що функції страхування “...є зовнішніми формами, які дають змогу виявити особливості страхування як ланки фінансової системи. Категорія фінансів виражає свою економічну сутність передусім через розподільну функцію. Ця функція набуває конкретного, специфічного виявлення у функціях, притаманних страхуванню, — ризикованій, попереджувальній і заощаджу вальній” [61, с. 17 ].

Інша ситуація спостерігається в ринковій економіці, коли страхування відбувається на комерційних засадах (це не стосується обов’язкового соціального страхування, де страхові операції не передбачають отримання прибутку). Воно стає важливим напрямком підприємницької діяльності й розглядається як окрема галузь (індустрія). Природно, що кожна страхова компанія, як і будь-яке інше підприємство, має власне фінансове господарство, за допомогою якого забезпечує свою статутну діяльність. У цій частині страхування належить до сфери фінансів підприємств і галузей.

Отже, страхування  не вміщується в рамки традиційного вузького розуміння фінансів як економічних відносин, що виникають у процесі формування, розподілу та використання доходів і грошових фондів. До речі, в англійському словнику страхових термінів страхування визначається “як система передання ризику і його комбінування”. Тобто в країні, де виникла більшість класичних видів страхування, зміст останнього пов’язують, насамперед, із переданням ризику від страхувальника до страховика. Створення й використання грошових фондів підпорядковується головній меті — забезпеченню можливості страховикові здійснювати свою діяльність.

Існує також  тісний взаємозв’язок між страховою і кредитною діяльністю. Населення багатьох країн надає перевагу заощадженню своїх коштів через страхові компанії, укладаючи з ними договори на страхування життя та здоров’я. До продажу страхових полісів нерідко залучаються й банки.

Завдяки страхуванню  акумулюються великі кошти, які до настання страхових випадків використовуються передусім як джерело кредитних ресурсів. Страхові поліси можуть бути гарантіями повернення позик. Матеріальні цінності, що їх у разі кредитування банки приймають як заставу, мають бути застраховані. Отже, існує тісний взаємозв’язок між страхуванням і кредитом. Але це не дає підстав для ототожнення специфічних економічних відносин, що становлять зміст страхування, з поняттям кредиту.

У світовій практиці страхові послуги як об’єкт специфічних відносин, що становлять зміст страхування, розглядаються як складова фінансових послуг. Так, у п. 5 Додатка з фінансових послуг до ухваленої 15 квітня 1994 року Генеральної угоди з торгівлі послугами зазначено: “Фінансові послуги охоплюють страхові послуги і ті, що, належать до страхових, а також усі банківські та інші фінансові послуги (крім страхування)” [65, с. 31 ]. Із цього визначення випливає також, що страхування, як і кредит та цінні папери, є складовою ланкою фінансів у їх широкому розумінні. Такий підхід підвищує можливості активнішого й водночас ефективнішого застосування кожної із зазначених ланок у складному механізмі ринкової економіки.

З урахуванням  наведених аргументів слід підходити  й до визначення та характеристики функцій страхування, які в сукупності мають конкретизувати його зміст у сучасних умовах. Із цих міркувань страхування виконує такі функції: ризиковану, створення й використання страхових резервів (фондів), заощадження коштів, превентивну [63, с. 26 ].

Ризикована  функція страхування полягає в переданні за певну плату страховикові матеріальної відповідальності за наслідки ризику, зумовленого подіями, перелік яких передбачено чинним законодавством або договором. Чим вищі ймовірність і розмір ризику, тим і плата за його утримання, обчислена на підставі тарифів, визначених за допомогою актуарних розрахунків, більша. Ризикована функція відбиває процес купівлі-продажу страхової послуги.

Функція створення й використання страхових резервів (фондів). У формуванні й використанні страхових резервів виявляється перерозподіл коштів між страхувальниками. Ті з них, для яких у певному періоді не настала страхова подія, сплативши страхові внески, не отримують жодних виплат. І навпаки: страхувальникам, які зазнали серйозних збитків від страхового випадку, виплачується відшкодування в сумах, значно більших за внесені страхові платежі. Формування страхових резервів — це спосіб концентрації та використання коштів, необхідних не лише для розподілу між усіма страхувальниками збитків, зумовлених страховими випадками поточного періоду, а й для відповідного покриття можливих масштабніших збитків, що можуть припасти на окремі роки наступних періодів.

Функція заощадження  коштів. У більшості країн світу першість за обсягами страхових премій посідає особисте страхування (на дожиття, пенсій, ренти тощо). Проте виплати, пов’язані із втратою життя і здоров'я внаслідок нещасного випадку, становлять менш як 10%. Решта припадає на заощадження. Вони виплачуються з урахуванням інвестиційного доходу в разі дожиття застрахованого до певного віку або події.