Субект злочину за кримінальним правом

ВСТУП

Актуальність  теми дослідження: Реалізація конституційних принципів побудови демократичної держави вимагає законного й обґрунтованого притягнення особи до кримінальної відповідальності.

У цьому контексті особливу актуальність викликає дослідження  проблематики відповідальності суб’єктів  злочину за чинним законодавством України. Суспільно небезпечне діяння і суб’єкт  злочину — нероздільні поняття  кримінального права, пов’язані  з багатьма його інститутами, а також  іншими юридичними дисциплінами.

Дослідження набуває особливої  актуальності на тій підставі, що прийнятий 5 квітня 2001 року Кримінальний кодекс України  впровадив у правову дійсність  ряд новел, котрі визначають поняття  спеціального суб’єкта злочину, що встановлюють нові види спеціальних суб’єктів, у  раніше діючому законодавстві не зазначених.

Виділення ознак суб’єктів  злочинів має важливе значення при  кваліфікації злочинів, оскільки ознаки, зазначені в конкретному складі злочину, набувають обов’язкового  значення при кваліфікації діяння за статтею Кримінального кодексу.

Важливим аспектом, що характеризує актуальність і наукову значимість обраної теми, є постійна потреба  приведення кримінально-правової теорії відповідальності суб’єкта злочину  у відповідність із сучасними  положеннями, пов’язаними як із новим  етапом розвитку кримінального законодавства, так і з послідовною необхідністю переосмислення ряду теоретичних положень та постулатів, обумовлених поступальним розвитком сучасного суспільствознавства.

Мета і задачі дослідження: Метою дослідження є з’ясування місця і ролі норм про суб’єкт злочину в структурі основних інститутів сучасного кримінального права, визначення системно-правових основ кримінальної відповідальності суб’єктів злочину. Реалізація означеної мети зумовила постановку ряду завдань:

проаналізувати генезис  визнання осіб суб’єктами кримінальної відповідальності: історія виникнення проблеми та підходи до її вирішення;

на основі аналізу  щодо можливості й доцільності визнання фізичних, юридичних та неповнолітніх осіб суб’єктами кримінальних правопорушень. Оцінити іноземний досвід щодо втілення в законодавстві кримінальної відповідальності суб’єктів злочинів.Сформулювати підстави і умови притягнення  осіб до кримінальної відповідальності;

Об’єкт дослідження є: Фізичні осудні особи

Предмет дослідження: Законодавство зарубіжних країн і норми міжнародного права в частині регулювання кримінальної відповідальності суб’єкта злочину; вітчизняне і радянське кримінальне законодавство; теоретичні розробки українських і зарубіжних вчених по проблемах поняття суб’єкта злочину, її юридичної, зокрема кримінальної, відповідальності, підставам і умовам такої відповідальності та іншим питанням, що мають відношення до теми дослідження.

Аналіз останніх досліджень і публікацій: Проблемі відповідальності суб’єкта злочину присвятили свої роботи П.П. Андрушко, Л.В. Багрій-Шахматов, В.І. Борисов, В.М. Бурдін, В.А. Владіміров, В.О. Глушков, С.Б. Гавриш, Л.Д. Гаухман, Н.А. Гуторова, П.С. Дагель, А.Ф. Зелінський, Н.Ф. Кузнєцова, І.П. Лановенко, Н.С. Лейкіна, Т.А. Леснієвски-Костарєва, А.В. Наумов, В.О. Меркулова, Н.А. Мирошниченко, А.А. Музика, В.С. Орлов, Р. Оримбаєв, В.Г. Павлов, В.В. Сташис, С.А. Семенов, Є.Л. Стрєльцов, Ш.С. Рашковская, С.А. Тарарухін, В.Я. Тацій, П.Ф. Тєльнов, В.І. Тєрєнтьєв, А.П. Тузов, В.В. Устименко, В.Д. Філімонов, С.А. Химченко й інші вчені. Однак слід зазначити, що в більшості випадків або проводився аналіз спеціальних ознак суб’єктів окремих видів злочинів, особливості їхньої кваліфікації, або проблематика суб’єкта розглядалася як окремий випадок характеристик складу злочину.

Основні результати дослідження: У теорії кримінального права суб’єктом злочину є фізична, осудна особа, яка до вчинення злочину досягла віку кримінальної відповідальності . Це поняття детально визначають А.Ш. Акулов і Ю.В. Олександров, які вважають, що суб’єктом злочину, за кримінальним правом, є фізична осудна особа, що досягла віку, з якого настає кримінальна відповідальність, винна у вчиненні суспільно небезпечного діяння, передбаченого кримінальним законом як злочин. Такої ж позиції дотримується А.М. Ігнатов. Згідно з ч. 1 ст. 18 КК України, суб’єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці з якого може наставати кримінальна відповідальність. Ознаками суб’єкта злочину є:

1) наявність статусу фізичної  особи;

2) досягнення встановленого  законом віку кримінальної відповідальності;

3) осудність .

Розглянемо їх докладніше. Законодавець встановив два віки кримінальної відповідальності:

-  загальний вік, що  починається з 16 років;

-  знижений вік з  14 років.

В основу зниження віку кримінальної відповідальності покладені наступні критерії:

1. Рівень розумового розвитку, свідомості особи, що свідчить, що з 14 років особа усвідомлює  як суспільну небезпеку, так  і протиправність злочинів, перерахованих  у ч. 2 ст. 22 КК України.

2. Значна поширеність  цих злочинів серед підлітків.

3.Тяжкість шкоди в результаті  їхнього вчинення .

У зв’язку з цим особа  у віці від 14 до 16 років не несе відповідальності за злочини, що законом не визначені, навіть у тому випадку, коли вона є  співучасником особи, котра є  суб’єктом іншого злочину. Така особа  може нести кримінальну відповідальність лише в тому випадку, коли в її діях містяться ознаки злочину, за який встановлений вік кримінальної відповідальності з 14 років. Зазначена позиція заснована на міжнародно-визнаних принципах ювенального кримінального права кримінальної безвідповідальності неповнолітніх, розуміння і вихованості . Ювенальне кримінальне право вимагає максимальної індивідуалізації правосуддя для неповнолітніх.

Разом із тим, чинне кримінальне  законодавство має істотний недолік, пов’язаний із визначенням віку суб’єкта злочину. Вік, як відзначалося раніше, є не стільки хронологічною властивістю  людини, а і визначеною соціально-психологічною  категорією. Підлітковий вік виключає стійкі погляди і переконання. Це період формування людини як особистості, орієнтація його на вчинення соціально-корисної функції в суспільстві. Однак  період формування особистості не пов’язаний із однозначно визначеним конкретним моментом часу, рубежем. Це досить тривалий процес формування підлітка як особистості, пов’язаного з різними зовнішніми факторами, що виявляються під впливом  соціального середовища, а також  із внутрішніми фізіологічними процесами; процес індивідуалізації “готовності” підлітка до усвідомлення особливостей своєї поведінки.

Бачиться необхідним підтримати думку В.І. Тєрєнтьєва щодо законодавчого  закріплення можливості звільнення від кримінальної відповідальності осіб, що досягли віку кримінальної відповідальності, однак у силу різних причин не можуть бути визнані осудними. У зв’язку з цим представляється  можливим доповнити ст. 22 КК України  частиною 3 наступного змісту: “Особа, що вчинила злочин у неповнолітньому  віці, але внаслідок відставання  у своєму психічному розвитку під  час вчинення злочину не була здатна усвідомлювати суспільно небезпечний  характер своїх дій або керувати ними, не підлягає кримінальній відповідальності”. Зазначене положення більш чітко  дозволить індивідуалізувати відповідальність стосовно осіб, що мають затримку у  своєму психофізіологічному розвитку, і дозволить, на нашу думку, не пов’язувати  встановлення суб’єкта злочину з  подією, що не залежить від волі підлітка; інтегративно підходити до визначення можливості притягнення до кримінальної відповідальності, з огляду на фізіологічні і психологічні властивості особи підлітка; створити додаткові процесуальні і матеріально-правові гарантії для неповнолітніх, що вчинили суспільно небезпечне діяння .

Закон не встановлює обмежень максимального віку кримінальної відповідальності, тому особа, що вчинила злочин у похилому віці, розглядається як суб’єкта злочину, однак дана обставина може бути визнана  судом у якості пом’якшуючої. Висловлені в літературі пропозиції про впровадження в законодавство основ можливості непритягнення до кримінальної відповідальності суб’єктів похилого віку потребують, на нашу думку, більш глибинної розробки і наступного наукового аналізу .

Особа вважається такою, що досягла певного віку в нуль годин  наступної за днем народження доби. Вік її встановлюється за особистими документами або експертним шляхом. У випадках, коли вік обвинуваченого неповнолітнього встановлює судово-медична  експертиза, днем його народження слід вважати останній день визначеного  року, а визначаючи вік мінімальною  і максимальною кількістю років, виходять з пропонованого експертизою  мінімального віку цієї особи . Осудною, згідно з ч. 1 ст. 19 КК України, визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Проблемі осудності приділена  досить велика увага в кримінально-правовій літературі. Осудність виступає обов’язковою умовою кримінальної відповідальності і є однією із загальних ознак  суб’єкта злочину. Тобто осудність  — це такий стан психіки, коли людина в момент вчинення суспільно небезпечного діяння може усвідомлювати свої дії  і керувати ними. Лише з таким  станом психіки і пов’язана здатність  особи відповідати за свої дії .

Неосудна особа не підлягає кримінальній відповідальності за вчинене  нею суспільно небезпечне діяння, оскільки воно вчиняється без відповідного усвідомлення або волі. До такої особи за призначенням суду можуть застосовуватися примусові заходи медичного характеру, якщо така особа за характером вчиненого нею діяння і за своїм психічним станом становить небезпеку для суспільства.

Неосудність, відповідно до ч. 2 ст. 19 КК України, — це неспроможність особи усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними внаслідок хронічного душевного захворювання, тимчасового  розладу психічної діяльності, недоумства або іншого хворобливого стану психіки.

Однак не слід думати, що будь-яке  психічне захворювання особи дає  підстави для визнання її неосудною. Далеко не будь-яке психічне захворювання впливає на здатність особи усвідомлювати  свої дії і керувати своїми вчинками. Осудною може бути визнана не тільки психічно здорова людина, а й така, яка страждає на яке-небудь психічне захворювання, але за умови, що в  момент вчинення суспільно небезпечного діяння вона усвідомлювала свої дії  і могла керувати ними. Отже, осудність  є передумовою вини особи, а вина особи, своєю чергою, є обов’язковою умовою кримінальної відповідальності та покарання .

Суб’єкти деяких злочинів характеризуються ще й додатковими  спеціальними ознаками. Залежно від  їхньої наявності чи відсутності  суб’єкти поділяються на загальні і спеціальні . Спеціальним суб’єктом  злочину (відповідно до ч. 2 ст. 18 КК України) є фізична осудна особа, що вчинила  у віці, з якого може наставати  кримінальна відповідальність, злочин, суб’єктом якого може бути лише певна особа.

Важливою є характеристика особи злочинця, сутність якої значно ширша за поняття суб’єкта злочину. Ця сутність визначається не лише юридичними ознаками суб’єкта і його поведінкою в процесі вчинення злочину, але  й усією сукупністю його особливих  рис і якостей, що виявляються  в його поведінці у суспільстві  до вчинення суспільно небезпечного діяння.

У кримінальному праві  особа злочинця розуміється як “сукупність  усіх соціально-психологічних властивостей і особливостей, які притаманні злочинцю’’. Кримінальне законодавство і теорія кримінального права чітко розмежовують ці два поняття.

Зокрема, С.М. Іншаков визначає особу злочинця як сукупність її негативних, криміногенних якостей, які зумовили (або могли зумовити) вчинення людиною  злочину . Аналогічної думки дотримується і В.М. Бурлаков, який зазначає, що особа злочинця - це сукупність соціально-психологічних якостей особи, яка за певних ситуаційних обставин (або поза ними) призводить до вчинення злочину .

З точки зору Ю.М. Антоняна, особа злочинця є сукупність інтегрованих у ній соціально значущих негативних якостей, що утворилися в процесі  різноманітних і систематичних  взаємодій з іншими людьми. Порівняльне  психологічне вивчення особи злочинців  і законослухняних громадян дає  підставу зробити висновок, що злочинець - це особа з надзвичайно високим рівнем занепокоєності та невпевненості у собі, імпульсивності та агресивності, відчуженості від суспільних цінностей і корисного спілкування. Це поєднується з високою вразливістю в міжособистісних відносинах, тому такі особи часто застосовують насилля у різних конфліктах. Вони нехтують вимогами правових та моральних норм, відчужені від суспільства та його цінностей, від малих соціальних груп (сім’ї, трудових колективів та ін.), у них погана соціальна пристосовуваність, а відтак виникають чималі труднощі при спробах адаптуватися у тих же малих групах. Саме вказані ознаки у сукупності з антисуспільними поглядами й орієнтаціями відрізняють злочинців від не злочинців, а їхнє поєднання (не обов’язково, звичайно, усіх) у конкретної особи виступає як безпосередня причина вчинення злочинів .

На наш погляд, найбільш повне визначення особи злочинця запропонував А.Ф. Зелінський. Особа  злочинця — це сукупність соціально-демографічних, психологічних і моральних характеристик, тією чи іншою мірою притаманних  людям, винним у злочинній діяльності певного типу. Таке поняття необхідно  відрізняти від поняття “особи, що вчинила злочин”, тобто особи  випадкового правопорушника .

У КК України йдеться про  особу злочинця у зв’язку з  призначенням покарання і звільненням  від нього (розділи ХІ та ХІІ КК України). У всіх інших нормах Загальної  частини КК України поняття особи, що стосується будь-яких ознак особи  злочинця, не трапляється. Однак соціально-психологічні властивості злочинця мають важливе  значення у виявленні причин і  мотивів вчинення злочину, для індивідуалізації покарання.

Останніми роками чимраз частіше  злочинні діяння вчиняють державні службовці, зокрема й особи, які обіймають  відповідальні посади. При цьому  вчинення такими особами злочинів є  причиною підвищеного ступеня суспільної небезпеки. Відтак постає низка юридичних  запитань щодо тлумачення самого поняття  “службова особа”.

Відповідно до п. 1 примітки до ст. 364 КК України, службовими особами  є особи, які постійно чи тимчасово  здійснюють функції представників  влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в  установах чи організаціях незалежно  від форми власності посади, пов’язані  з виконанням організаційно-розпорядчих  чи адміністративно-господарських  обов’язків, або виконують такі обов’язки за спеціальним повноваженням. Згідно з п. 2 цієї примітки, службовими особами також визнаються іноземці або особи без громадянства, які  виконують обов’язки, зазначені  в п. 1 цієї примітки. Кримінальний закон  передбачає відповідальність за вчинений злочин лише фізичної особи.

Це положення випливає зі змісту багатьох статей кримінального  закону (ст. 2, 4-10). Так у ст. 7 ідеться  про відповідальність громадян України, громадян іноземної держави, осіб без  громадянства, які вчинили злочини  за межами України. Водночас установлення кримінальної відповідальності за вчинений злочин лише фізичних осіб означає, що суб’єктом злочину не може бути юридична особа (установи, підприємства, організації). За злочинні діяння, що виявлялися у процесі діяльності юридичної  особи, відповідає фізична особа, яка  вчинила такі діяння.

За словами С.Я. Лихової  та П.С. Матишевського, питання щодо кримінальної відповідальності юридичних  осіб є дискусійним. Воно по-різному  вирішувалось у кримінальному законодавстві  багатьох держав. Зокрема, на початку  ХХ ст. законами США передбачалась  кримінальна відповідальність юридичних  осіб, винних у злочинних діях у  сфері господарювання, з покаранням за такі дії штрафом. У 1978 р. Європейський Комітет із проблем злочинності  Ради Європи рекомендував європейським державам визнати юридичних осіб суб’єктами кримінальної відповідальності за екологічні злочини. Це давало б  змогу судам застосовувати у  таких справах покарання не лише у вигляді штрафу, а й у вигляді  заборони діяльності підприємств чи інших об’єктів, якщо їхня діяльність завдавала великої шкоди людям, суспільству чи самій природі. Такою  рекомендацією скористалися Англія і Франція. Більшість європейських держав не реалізувала її, очевидно, тому, що вона не відповідає принципу кримінального  права — особистої (індивідуальної) відповідальності особи за вчинений злочин. Ця проблема має вирішуватися за допомогою адміністративного  або цивільного права із застосуванням  до таких підприємств штрафних санкцій  з обмеженням або забороною їхньої діяльності.

Види покарання, що застосовуються в країнах, які визнають юридичну особу суб’єктом злочину, мають  переважно майновий характер. У кримінальних справах проти юридичних осіб у Франції перевагу в усіх випадках надавали штрафу. Отже, притягнення  юридичних осіб до кримінальної відповідальності полягає у застосуванні санкцій  майнового характеру. Їх відмінність  від цивільно-правових санкцій полягає  лише в тому, що вони стягуються на користь  держави. Якщо злочином потерпілому  заподіяно майнову шкоду, вона відшкодовується  на підставі заявленого в кримінальній справі цивільного позову (ст. 28 КПК  України). Як цивільного відповідача  може бути визнано і громадянина, і юридичну особу. Якщо особа не пред’явила цивільного позову в кримінальній справі, вона має право пред’явити його в порядку цивільного судочинства. Відтак, якщо йдеться про відшкодування завданої злочином майнової шкоди, то сучасне кримінальне процесуальне законодавство передбачає можливість її стягнення і з юридичної особи. Для потерпілих не має значення, чи визнана вона суб’єктом злочину, - головне, чи є можливість застосувати до неї санкції майнового характеру, що стягуються в користь держави. Отже, щодо юридичних осіб не можливе досягнення основної мети покарання. Кримінальна відповідальність є персональною. До неї притягаються лише ті особи у діях яких наявні всі елементи складу злочину, у тому числі вина. Вина ж юридичної особи - це вина її працівників. Проте її відповідальність - це відповідальність за працівника. За словами С.В. Познишева, змішати винність усіх членів колективу і вивести з цього якесь визначене ціле неможливо, вина кожного має свій особливий відтінок. Якщо ж визнати, що фізичні особи, які входять до складу юридичної особи, повинні відповідати кожний згідно зі своєю виною, то втрачається сенс відповідальності юридичних осіб. Тому визнати юридичну особу суб’єктом злочину означає відмовитися від принципу персональної відповідальності в кримінальному праві. Аналогічної позиції дотримуються й інші вчені. Отже, на підставі вищевикладеного ми вважаємо, що юридичні особи не можуть бути визнані суб’єктами кримінальної відповідальності.

РОЗДІЛ 1 ЗАГАЛЬНЕ ПОНЯТТЯ СУБ'ЄКТА ЗЛОЧИНУ

1. Поняття і ознаки суб’єкта злочину

Суб'єкт (від латинського  слова subjectus — лежачий знизу, такий, що знаходиться в основі), носій наочно-практичної діяльності і пізнання (індивід або соціальна група), джерело активності, направленої на об'єкт. Арістотель мав на увазі під цим терміном індивідуальне буття і матерію, Гегель -абсолютний дух. У логіці суб'єкт - це логічний підмет, в граматиці - підмет в пропозиції.

У теорії має рацію суб'єкти - це індивіди або організації , які володіють правосуб'єктністю, тобто здатністю бути учасником правовідносин.

Суб'єкти, щоб стати учасниками правовідносин, повинні пройти два  етапи наділені юридичними властивостями:

-знайти властивості суб'єктів, як потенційних суб'єктів правовідношення - через відповідність певним правовим вимогам про правосуб'єктність;

- знайти додаткові властивості  юридичного характеру в конкретній  юридично значущій ситуації - суб'єктивні  юридичні права і обов'язки, що  додаються їм правовими нормами [51, с. 385].

Таким чином, суб'єкти правовідносин - це "індивідуальні або колективні суб'єкти  , які використовують свою правосуб'єктність в конкретному правовідношенні, виступаючи реалізаторами суб'єктивних юридичних прав і обов'язків, повноважень і юридичної відповідальності". [51, с. 385] У кримінальному праві суб'єкти кримінальних правовідносин називають суб'єктами злочину.

Проблема суб'єкта злочину  багатогранна, і кримінальне право  розглядає її в аспекті кримінальної відповідальності. Оскільки злочин - явище соціальне, здійснюване вольовими діяннями конкретної особи або особами, то суб'єкт злочину в кримінальному праві - це один з обов'язкових елементів складу злочину. У складі злочину суб'єкт є сукупністю ознак, вказаних в кримінальному законі, і позначає особу, яка може і зобов'язана нести перед державою кримінальну відповідальність у разі здійснення ним суспільно небезпечного діяння.

Колишнє кримінальне законодавство  термін "суб'єкт злочину" не використало. Замість нього в нормах кримінального закону вживалися слова: "винен", "засуджений", "особа засуджена" і ін. Ознаки суб'єкта злочину були розсереджені серед норм Загальної частини колишнього КК України, конкретно вказані не були (наприклад, "фізична особа") або ж витікали зі свого антипода (наприклад, "неосудність - осудність"). Безумовно в колишньому КК України закріплювався тільки диференційований вік кримінальної відповідальності.

У новому КК України законодавець не тільки використовує термін "суб'єкт злочину", але і дає його визначення в частині 1 статті 18 розділу IV "Особа, що підлягають кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)". У ній вказано, що "Суб'єктом злочину є фізична осудна особа, що скоїла злочин у віці, з якого відповідно до справжнього Кодексу може наступати кримінальна відповідальність" [2, с. 444].

Аналіз положень, що містяться в частині 1 статті 18 КК України, дозволяє прийти до висновку, що законодавець, конкретно вказуючи ознаки суб'єкта злочину, підкреслює, що останньою може бути не всяка особа взагалі, а тільки особа, що володіє певними властивостями або ознаками. Таким чином, з усіх властивостей суб'єкта законодавець виділяє тільки ті, які свідчать про його здатність вступати в кримінальні правовідносини з державою і нести кримінальну відповідальність.

Стаття 18 УК України передбачає три групи ознак, які характеризують суб'єкта злочину:

-особа фізична (фізична природа суб'єкта злочину);

-осудність (наявність  у особи здорової психіки і свідомості);

-досягнення віку кримінальної  відповідальності (рівень генезису).

Проаналізуємо ці групи ознак:

Закріплення в кримінальному  законі такої ознаки суб'єкта злочину, як "фізична особа" дозволяє зробити висновок , що законодавець, як і раніше, дотримується принципу індивідуалізації кримінальної відповідальності і покарання. Тому, кримінальна відповідальність за кримінальному правом України має завжди індивідуальний характер, тобто відповідальності підлягає тільки та фізична особа, яка скоїла злочин або була співучасником його здійснення. Це означає неможливість застосування кримінальної відповідальності за принципом колективної відповідальності і ін.

Кримінальне право повинне  впливати на поведінку людей, і тому правосуддя має справу тільки зі свідомою діяльністю людини. Заходи покарання, вживані судом, можуть мати силу і  виконувати своє призначення лише відносно людини, що володіє нормальними психічними здібностями, які дозволяють правильно орієнтуватися в подіях, що відбуваються, і явищах навколишній дійсності. Карати того, кого не знає, не розуміє що робить - безглуздо [21, с. 173]. Тому суб'єктом злочину може вважатися тільки людина, яка, скоюючи злочин, усвідомлює при цьому свої дії, може управляти ними і здатна розуміти сенс і значення їх наслідків. Тому мають кримінально-правове значення такі якості особи, які відображають здатність віддавати звіт в своїх діях і керувати ними. Такою відмітною якістю у людини є психіка: наявність свідомості і волі.

Психіка — це властивість  високоорганізованої матерії, що є  особливою формою віддзеркалення суб'єктом  об'єктивної реальності. Психічне віддзеркалення, виникаючи на певному ступені  біологічної еволюції, змінюючись і  ускладнюючись, набуває у людини якісно іншої форми - форму свідомості, що породжується його життям в суспільстві, тими суспільними відносинами, які  опосередковують його зв'язки зі світом [68, с. 587]. Віддзеркалення явищ зовнішнього світу в свідомості людини, здатність останнього пізнавати їх відносини між собою, спричиняє за собою освіту в корі головного мозку тимчасових зв'язків і асоціацій. Користування ними, здатність абстрактно мислити відірвано від об'єкту, дозволяє людині розуміти характер здійснюваних ним дій і передбачати їх наслідки. Проте здатність усвідомлювати особою характер своїх дій недостатньо для можливості усвідомлено керувати ними. Вчинки людини визначаються і контролюються не тільки його свідомістю, але і волею - здібністю до вибору мети діяльності і внутрішніх зусиль, необхідних для її здійснення [68, с. 90]. Неможливість мобілізувати волю робить фізичну особу рабом спонук. Тому, тільки володіючи волею і свідомістю в їх сукупності, особа має свободу вибору, можливість і здатність обирати і реалізовувати модель поведінки, у тому числі і кримінально карану. Саме здатність особи усвідомлювати характер і наслідки своїх дій, а також усвідомлено керувати ними, дозволяє обертати до нього заборони кримінального закону, ставити йому в провину здійснювані ним діяння.

Таким чином, осудність - це фактична і юридична передумова провини особи, а провина, у свою чергу, є обов'язковою умовою кримінальної відповідальності і покарання [10, с. 42-43].

Необхідно, торкнутися і  іншого аспекту цієї проблеми, який, не дивлячись на свою історичність, має важливе значення для кращого  розуміння психічних можливостей  людини і сьогодні. Так, загальновідомо, що психіка, свідомість (і подібні  властивості мозку) відсутні у тварин, а отже разом з ними відсутнє і психічне відношення до скоєного. Виходячи з цього, тварини не можуть бути суб'єктами злочину, навіть, якщо їх поведінка заподіює майнову, соціальну або іншу шкоду. Сьогодні дане кримінально-правове положення здається очевидним, проте в кримінальному праві стародавнього світу і середніх століть це питання вирішувалося інакше.

Наприклад, в кримінальному  праві рабовласницького суспільства суб'єктом злочину визнавалися не тільки люди, але і тварини, предмети. У Афінах суд эдилов розбирав справи про смертні випадки, що заподіюються предметами і тваринами, після чого призначалися жерці, що виконували вирок. У Франції в середні віки, аж до XVIII століття проводилися процеси у справах про злочини, здійснені тваринами, - наприклад, корова була засуджена ще в 1740 році. У Англії до середини XIX століття існувало правило, що предмет, що заподіяв смерть, конфісковувався на користь короля. У Росії в 1593 році був покараний батогом і засланий до Сибіру за державний злочин церковний дзвін.

Визнання тварин, предметів  суб'єктами злочину в рабовласницькому і феодальному кримінальному  праві, не можна пояснювати тільки помилкою. Як вказується, це було пов'язано з тим, що панували тоді містичні погляди на злочин як на діяння, що ображає Бога та світ, що охороняється ним; існуванням непорушного принципу – відповідальності кожного , що заподіяв шкоду (об'єктивне ставлення), і переслідуванням мети залякування покаранням [27, с. 217]. Коли на зміну феодальному праву прийшло буржуазне право, притягання тваринних і предметів до кримінальної відповідальності почало визнаватися неприпустимим, і було знехтувано [55, с. 283].

Слід відмітити, що і в  сучасному законодавстві низки  зарубіжних країн передбачається застосування кримінальних санкцій до тварин. Так, наприклад, в 1960 році в Англії засудили до страти собаку за те, що вона покусала дітей. Проте апеляційний суд вирок відмінив, замінивши страту на один рік позбавлення волі умовно [68, с. 64].

Кримінальне законодавство  України завжди вважало визнання тварин суб'єктами злочину неприпустимим. Останні можуть розглядатися правозастосовчими, наприклад, лише як знаряддя скоєння злочину, якщо їх використовують в злочинних цілях.

Існує думка, що передумовою  осудності є досягнення особою віку кримінальної відповідальності [37, с. 275]. З цим, на нашу думку, слід погодитися. Адже здатність усвідомлювати свої дії і їх фактичний характер, об'єктивно пізнавати явища навколишнього світу, виявляти їх внутрішній зв'язок, оцінювати, робити вибір між різними спонуками у індивіда виникає не з моменту народження, а значно пізніше, у міру біологічного і соціального розвитку, коли у нього з'являється певний рівень правової свідомості. Тому, встановлення в кримінальному законі мінімального віку кримінальної відповідальності обусловлюються , перш за все, нерозривним зв'язком між здатністю суб'єкта віддавати собі звіт в своїх діях, керувати ними і віковим розвитком. У зв'язку з цим вік кримінальної відповідальності не встановлюється в кримінальному законі доцільно. Перш за все, враховуються дані фізіології, загальної і вікової педагогіки про вік, починаючи з якого, у підлітка, що нормально розвивається, формуються вказані вище здібності. Досягнення особою встановленого законом віку кримінальної відповідальності припускає і його здатність адекватно сприймати кримінальне покарання і розуміти цілі, які їм переслідуються, — виправлення і перевиховання засудженого. Ці цілі можуть бути досягнуті тільки при їх усвідомленні особою, що несе покарання. Таким чином, мінімальний вік кримінальної відповідальності не може бути нижче за вік, коли у людини утворюються певні правові уявлення, коли він здатний з'ясувати правові заборони.