Турецький вектор зовнішньої політики Б. Хмельницького

                                                                             ЗМІСТ

ВСТУП………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. Українське козацтво у міжнародних відносинах XVI – першоїполовиниXVIIст……………………………………………….7

1. Традиціїзапорозькоїдипломатії……………………………7
2. Зовнішньополітичні аспекти початку Національно – визвольної війниБХмельницького…………………………13                                                                                                                             

 РОЗДІЛ 2. Українська держава Б. Хмельницького в системі міжнародних відносин Центрально -Східної Європи

           2.1. Основні напрямки зовнішньої  політики козацької держави 

                 У 1654-1657…………………………………………..………21            2.2.  Концепція полівасалітетної підлеглості Б.  Хмельницького                     …………………………………………………………….....38

РОЗДІЛ 3. Україно - турецькі та україно - кримські відносини

            3.1 Стосунки між Військом запорізьким та  Туреччиною у

                1648 -1654 рр………………………….……………………….43

            3.2.Дипломатичні відносини держави Б. Хмельницького з 

               Османською Портою та Кримом в 1654-1657 рр………….48

ВИСНОВКИ…..…………….…………………………………………..…54

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ…..........60

                                                                  ВСТУП

Актуальність  теми: Протягом останніх років українські вчені продовжують успішно займатися дослідженням україно-турецьких зв’язків за допомогою широкого залучення нового фактичного матеріалу і засвоєння досягнень світової історіографії.

Серед найважливіших  завдань сучасної вітчизняної історіографії  – осмислення минулого України як невід’ємної складової європейського і світового історичного процесу. Піднесення національної самосвідомості, а також прагнення незалежної української держави знайти своє місце в сучасній системі міжнародних відносин потребує нового погляду на історію взаємин українців з іншими народами та їх впливу на розвиток української державності. Тому увага до гетьмана Богдана Хмельницького, фундатора Української держави та його турецької політики зумовлена тим, що з ними пов’язані важливі віхи репрезентації України на міжнародній арені середини XVII ст.

У сучасній українській  зовнішній політиці відносини із Туреччиною посідають далеко не останнє місце. В історичній ретроспективі окремі аспекти двосторонніх взаємин все ще потребують уваги дослідників, саме що стосується зовнішньополітичного напрямку Б.Хмельницького по утвердженню своєї влади в регіоні.  

Мета дослідження – на основі сукупності джерел та наукової літератури висвітлити проекти турецького напряму політики Богдана Хмельницького та їх реалізацію, показати суперечливість значення та наслідків окремих аспектів стосунків козацької держави з Османською імперією та Кримським ханством.                                                                  Завдання, які треба вирішити:  

• Дослідити традиції запорозької дипломатії та їх значення  розгортання національно-визвольної війни;
• встановити місце Української козацької держави в середині XVII століття в міжнародній системі держав Центрально-Східної Європи;
• схарактеризувати воєнно-політичний союз України з Туреччиною в середині XVII століття, проаналізувати україно-турецькі економічні зв’язки як підґрунтя для нього;
• розкрити сутність та значення «турецького вектору» політики Богдана Хмельницького, виокремити в ньому україно-кримські відносини
• деталізувати україно-кримські союзні відносини, показати фактори їх еволюції та значення для Української держави.

Об’єкт дослідження - україно-турецькі та україно-кримські зв’язки середини XVII ст. в контексті міжнародної ситуації в Центрально-Східній Європі.

Предметом дослідження – економічні, політичні та воєнні реалізації турецького напряму зовнішньої політики Богдана Хмельницького та вплив україно-турецького та україно-кримського союзів на зростання ролі Української держави в міжнародній політиці.

Хронологічні рамки дослідження. Події безпосередньої реалізації «турецького вектору» зовнішньої політики Б. Хмельницького датуються 1648-1657 рр. Нижня межа пов’язана з початком визвольних змагань українського народу та першими дипломатичними контактами гетьмана з турецьким султаном. Верхня межа пов’язана із смертю гетьмана

  Методологічна основа та методи дослідження. Принципи історизму, об`єктивності та всебічності становлять методологічну основу роботи. У роботі використано як загальнонаукові (систематизації, типологізації), так і спеціально-історичні методи. Написання роботи здійснювалося на основі таких історичних методів:     проблемно-тематичний; хронологічний; порівняльно-історичний.

          Стан наукової розробки теми. Дослідження даної теми має обширну історіографію. Українські козацькі літописці: «Самовидець» [31], Величко [32], а за ними й автори пізніших хронік та компіляцій XVIII ст. вважали Хмельниччину за основний момент нової української історії, а самого Богдана Хмельницького за її центральну постать.

В 1822 р. Д.Бантиш-Каменський видав свою «Историю Малой России», оперту головно на актах із московських і українських архівів. В ній добі Б. Хмельницького присвячено велику увагу, хоч викладено її доволі сухо й освітлено в надто офіціозному дусі [6].

Розвиток опозиційних  настроїв серед свідомої національної частини українського громадянства в останніх десятиліттях XIX віку, в зв'язку з постійним підкреслюванням з боку офіційних і русофільських кругів ролі Богдана Хмельницького як «возсоеденителя» Русі, не міг сприяти популярності Хмельницького й заохочувати до студій над його добою. М. Грушевський справедливо зазначив факт, що, наприклад, одинокий український історичний журнал «Киевская Старина» за всі 25 років свого існування приніс мінімальне число статтей і матеріалів про Хмельниччину. До цього можна додати, що й те, що було надруковане, належало здебільшого не українським авторам [19, с.6]. В цілому, М.Грушевський негативно ставився до союзу з Хмельницького Кримом.

За радянських часів велику увагу було приділено  соціально-економічним аспектам україно-турецьких та україно-кримських відносин, але із ліквідацією кримськотатарської автономії в СРСР  дослідження козацько-кримського союзу та факту прийняття Хмельницьким зверхності султана повністю ігнорувалися. На увагу заслуговує праця І.Крип’якевича [28].

           В українській діаспорній літературі україно-турецькі та україно-кримські відносини розглядалися через призму україно-російських зв’язків, і за рахунок переосмислення останніх  досить позитивно сприймався «турецький вектор» політики Хмельницького. Серед  досліджень   треба відзначити праці Липинського В.[31], Пріцака О. [49].

На сучасному  етапі турецький напрямок зовнішньої політики Б.Хмельницького стає як предметом окремого дослідження так і в контексті європейського існування Української держави. В цьому зв’язку треба відмітити роботи Л.Гвоздик-Пріцак [15],  Я. О. Федорука [55], Т. В. Чухліба [68-70], В.А. Брехуненка [7-8].

Наукову вагу мають  праці В.Смолія та В.Степанкова, присвячені персоналії Б.Хмельницького [ 45-46 ], дисертаційна робота Туранли Фергад Гардашкан-оглу [59]  та дослідження російських авторів Г.А.Саніна  [ 50 ] та Б.М.Флорі [ 64-65  ].

Джерельна база дослідження. Для узагальнення перспектив та прорахунків гетьманської політики щодо Туреччини та Криму на сьогодні є достатня джерельна база. Це опубліковані збірки джерел з  історії українських визвольних змагань середини XVII ст. [ 61, 70 ]   відносин, це матеріали діловодства гетьманської адміністрації Б.Хмельницького, дипломатичне листування тощо. Окремо згадаємо міжнародні договори, саме  «Договір між Цісарем Турецьким і Військом Запорозьким з народом Руським, стосовно торгівлі на Чорному морі» 1649 р. [ 29 ].

Практичне значення. Результати дослідження стануть у нагоді при розробці інтеграційних  курсів «Історія України», «Історія міжнародних відносин», «Історія країн Сходу». Матеріали та висновки випускної роботи можна використовувати в загальноосвітній школі для підготовки уроків та позакласних заходів з фаху.                                                                Структура роботи будується на проблемно-хронологічному принципі. Робота складається зі вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел та літератури.

                                            РОЗДІЛ 1

 УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО У МІЖНАРОДНИХ ВІДНОСИНАХ                     XVI ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ XVII СТ.

1.1 Традиції запорізької дипломатії

Зовнішньополітична служба України має давні традиції, засновані, передусім, на дипломатичному досвіді  Київської Русі. 

Після занепаду і розпаду Давньоукраїнської держави, реальний поступ української дипломатії став особливо помітним у Козацьку добу. 

Розпочавши своє формування у першій половині XVI ст., українське козацтво поступово перетворюється на носія національної державності. З кінця XVI століття Запорізька Січ почала активно виступати на міжнародній арені. Кіш приймав представників різних держав – Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Туреччини та Кримського ханства, вів переговори з іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави або їх коаліції, військова сила запорожців, їх участь у воєнних компаніях справляли помітний вплив на міжнародне становище. В силу історичних обставин Запорізька Січ перетворилася на життєздатний політичний організм, який довгий час фактично самостійно виконував зовнішньополітичні функції[ 2, c. 338 ].

         В першій половині XVI ст. козаки діяли майже в межах "держзамовлення" - литовсько-польського чи московського урядів. У другій половині XVI ст. спостерігається вироблення власної позиції козацтва щодо татарського чинника [3, c. 265]. З початку 1576 р. напади козаків і турків стають майже безперервними. Дійшло до того, що комендант Ісламкермену повідомляв ханові, що всі татари повтікали в Крим за Перекоп. Тоді ж відбулася інша знаменна подія - татари, побоюючись нападу козаків, уперше відмовилися від походу на Литву. Але це не відвернуло козацького наступу, і того ж 1576 року був здобутий і вщент зруйнований Ісламкермен (при цьому загинув козацький ватажок Богдан Ружинський). Невдовзі спустошень від козаків зазнали передмістя Тягині та Очакова.

  Упродовж Псковської війни козаки не переставали втручатися у татарські справи. Під час боротьби хана Мехмеда II проти свого брата Алп-Гірея, на бік останнього перейшли також інші брати Мехмеда - Алі та Селямет, які, однак, були змушені переховуватися в українському степу. Обидва брати були впіймані 1581р. на Дніпрі козаками Яна Оришовського та віддані в розпорядження Стефана Баторія. Під час облоги Пскова до королівського табору прибув турецький посол, який вимагав видачі ханських братів, але король відмовився це зробити, відклавши питання до завершення кампанії, правда, забігаючи наперед, запропонував посадити котрогось із цих братів на ханство. С. Баторій вважав за потрібне використати таку ситуацію для того, щоб назавжди вирішити питання, але натрапив на недалекоглядність свого оточення і нагода була втрачена[2, c. 128].

Право запорожців на міжнародні зносини базувалося на традиції і  не мало міцних правових підвалин. Територіальні  та автономічні претензії Запоріжжя  засновувалися на грамоті Стефана  Баторія (1576 р.) та Універсали Богдана  Хмельницького (1655 р.). На початку XVII ст. Військо Запорізьке стає суб'єктом міжнародних зносин, впливовим військово-політичним фактором у Східній і Південно-Східній Європі. У 1594 році козацтво уклало договір з представниками християнського союзу держав "Священною лігою" про спільну боротьбу проти Османської імперії. Січ вперше за свою історію стає повноправним учасником міжнародної коаліції[5, c. 73].

В умовах наближення польсько-турецької війни 1620 р. відбувся похід козаків прямо на Стамбул, при чому страх перед козаками був настільки великий, що турецьких моряків киями зганяли на галери, якими планували йти проти козаків. Турецьке військо не змогло нічого  вдіяти і козацтво рушило далі на Варну, котру спалило дощенту. Французький посол у Стамбулі повідомляв, що козаки "бушували" по всьому морю, як і де хотіли. Це змусило турків пришвидшити військові приготування і розпочати війну проти Речі Посполитої, в якій козаки добре відзначилися у битві під Хотином. Після турець- ко-польського перемир'я козакам знову було заборонено ходити морем на турецькі землі. Але уряд не виплачував обіцяних грошей, а козакам треба було з чогось жити. Тоді козаки таки організували 1622 р. новий похід на Туреччину, але виходили не Дніпром, а Доном, щоб не компрометувати польського уряду. В липні 30 козацьких чайок наблизилися до Стамбула, але обмежилися лише руйнуванням Анатолійського побережжя. Французький посол повідомляв, що поголос про чотири козацькі чайки на Чорному морі лякає турків більше, ніж чума в Мореї або Берберії - так налякані вони з цього боку"[15, c. 152].

         Навесні 1623 р. відбувся черговий похід козаків на море - з огляду на неприхильне ставлення сейму до козацтва, хотинські подвиги яких були швидко забуті владою, козаки вважали, що мають право тепер діяти на власний розсуд і навіть погрожували підняти повстання. Стамбул і цього разу був безборонний, оскільки турецький флот стояв у Кафі. Наприкінці літа козаки знову вибралися на турецькі землі, а крім того, М. Дорошенко здійснив похід на Перекоп як помсту за напад ногайських орд на чолі з мурзою Кантеміром на Покуття.

Того ж 1623 р. в Кримському ханстві відбулися зміни - ханом став Мехмед III Гірей, котрий прославився тим, що давніше зі своїм братом Шагін-Гіреєм створив розбійницьку державку в околицях Білгорода і поводився незалежно як щодо Криму, так і щодо Туреччини. Згодом султан вибачив братів, і завдяки сприянню візира дозволив Мехмеду стати ханом, а Шагінові - калгою. Відтоді спостерігається зближення між татарами та козаками[7, c. 88].

У грудні 1624 р. Шагін уклав  угоду з козаками, в якій обіцяв (присягаючи Аллахові і Магометові) утримуватися від кривд стосовно козаків і вимагав того ж від  них, а також обіцяв допомагати проти їхніх ворогів (а козаки йому навзаєм). Це був перший відомий трактат Орди з Запорожжям, фактично мілітарний союз, угода про ненапад та взаємодопомогу.

Козаки продовжили свої походи проти татар у межах домовленостей з Московісю, а татари на чолі з Іслам-Гіреєм 1586 р. пішли походом на Україну. Під час цього походу їх зупинили козацькі загони гетьмана Богдана Микошинського та вперше в історії велика татарська орда мусила повернути назад під тиском козацтва[11, c. 173].

 В 1630 р. козаки, облишивши на певний час татарські справи, продовжили звичні морські походи на турецькі землі - нападали на Ізмаїл, Кілію, Мідію (Кийїкьой, сучасна Мідьє), Балічку (поблизу Варни), Сізеболі (тепер - Созопол). І це все відбувалося одночасно із так званою переяславською кампанією - боротьбою козаків під проводом Тараса Федоровича і Антона Бута проти наступу польського війська. Подальші заходи польського уряду щодо стримування козаків від морських виправ не давали результатів - уже 1632 р. вони здійснили експедицію на Синоп. Але вже з середини 30-х років козацтво повернулося до участі в військово-політичному житті Кримського ханства[7, c. 89-91].

Попри дружні відносини з татарами у 1635-1637 рр., козаки продовжували набіги на турецькі володіння при Чорному та Азовському морях - і найгучнішою акцією стало так зване азовське сидіння, коли запорожці спільно з донцями захопили й утримували впродовж п'яти років фортецю Азов. Прелюдією до цієї акції стала спроба запорожців Івана Сулими (з незначною підмогою від донських козаків) здобути Азов 1634 р., коли після двотижневої облоги турецька фортеця була за крок від поразки і її врятувало лише наближення ногайської орди. Однак козаки зробили висновок, що здобуття Азова є цілком можливим, і впродовж кількох наступних років не полишали цього задуму. Справа набула міжнародного розголосу - Туреччина почала здійснювати тиск на Москву, а остання - на донських козаків, які виправдовувалися, що у поході з їхнього боку брав участь лише незначний загін[22, c. 187].

Наступний крок у розвитку вітчизняної дипломатії був пов’язаний з національно-визвольною війною на українських землях, що розпочалась узимку 1648 р. козацьким повстанням на Запорозькій Січі. Вона увінчалась появою на політичній мапі Європи нового державного устрою - Української держави (Війська Запорозького). Становлення її спричинило істотні зміни в геополітичній обстановці в регіоні. Україна, яка до цього часу виступала здебільшого як об’єкт міжнародної політики, стає її важливим суб’єктом[ 9,  c. 117-121 ].

З приходом гетьмана Богдана Хмельницького, який "вільно розмовляв польською, руською, турецькою мовами і латиною, мав тонкий і проникливий розум, був терпеливий і хитрий" (Проспер Меріме), а головне - у зв'язку з його військовими перемогами, міжнародні контакти козацтва суттєво активізуються і розширюються.

Нагальна потреба в пошуку союзників  у боротьбі проти Речі Посполитої та забезпечення гарантій для існування  нової держави зумовлюють надзвичайно  активну зовнішньополітичну діяльність гетьманського уряду. Польський дослідик Л. Кубаня стверджував «…здається, не було і дня, щоб Б. Хмельницький не приймав чужоземних послів, дипломатичних агентів, кур’єрів та посланців і не посилав своїх»[ 12, c. 127 ].

У контексті розвитку геополітичних  процесів перед Б. Хмельницьким поставала дилема: залишитися наодинці з Річчю Посполитою і, можливо, повністю втратити основні завоювання, чи заради їх збереження прийняти протекторат однієї з сильних держав. Такими тоді були блискуча Порта і Росія. Іншого виходу з трагічної для Української держави геополітичної ситуації, на жаль, не існувало.

Від перших місяців Національно-визвольної війни Богдан Хмельницький зосередив  особливу увагу на дипломатичній  діяльності, спрямованій на зміцнення  міжнародного становища козацької  України, прагнув дипломатичного визнання Гетьманщини європейськими державами. Задля успішної боротьби проти Польщі, що була однією з наймогутніших країн тогочасної Європи, уряд Хмельницького мусив перешкодити польським дипломатам у створенні антиукраїнської коаліції, і навпаки створити антипольську коаліцію. З цією метою наприкінці лютого - на початку березня 1648 р. було укладено військово-політичний союз із Кримським ханством та його васалами - ногайськими ордами, хоча позитивну відповідь щодо залучення Кримського ханства на свій бік від турецького уряду він дістав ще у 1647 р. Уряд зумів уникнути загострення відносин із Московією і домовився з протестантською Трансільванією про погодження спільних воєнних дій проти Польщі. Молдавського господаря примусили відмовитися від здійснення ворожої щодо України політики. Було встановлено дружні відносини з Валахією, католицькою Венецією, розпочато пошуки способів порозуміння зі Швецією. Особливе місце посідали відносини з Туреччиною. Було укладено українсько-турецьку угоду (1648 чи 1649 p.), що надавала українським купцям право вільного плавання Чорним морем і право безмитної торгівлі в портах Османської імперії. Отже, завдяки активній зовнішній політиці гетьманський уряд спромігся зміцнити позиції України в світі[ 5, c. 62-66 ].

Аналіз зовнішньополітичної діяльності України після укладання Переяславсько-Московської  угоди 1654 р. дає можливість стверджувати, що боротьба з Річчю Посполитою продовжувала залишатись пріоритетним завданням  української зовнішньої політики[ 6, c. 251 ].

У своїй резиденції в  Переяславі Б.Хмельницький приймав  посланців європейських держав, трансільванського  князя Георгія Ракоці, послів султана  і московського царя. Він вів переговори з польськими представниками, налагодив і розвинув відносини зі Швецією[31, c. 56].

Однак, зусиль гетьмана, в тому числі і дипломатичних, виявилося замало, щоб забезпечити  Україні незалежність. Після Б.Хмельницького  найбільший внесок у становлення  і розвиток української дипломатії зробили гетьмани Іван Виговський, Іван Мазепа і Пилип Орлик.

Наступний шанс української  дипломатії з'явиться аж через два  століття... 

Розділ 1.2. Зовнішньополітичні аспекти початку Національно- визвольної війни Б. Хмельницького

У середині XVII ст. надзвичайно ускладнилась соціально-економічна ситуація в українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Після закінчення виснажливої для Західної Європи 30-літньої війни саме Польща стає одним з головних експортерів хліба. Основний польський порт Гданськ з 1583 по 1648 р. у 2,5 рази збільшив вивіз зерна. Орієнтація на внутрішній та зовнішній ринок, а не на задоволення власних потреб суттєво вплинула на структуру поміщицьких господарств. Вони перетворюються на фільварки (виробництво, засноване на щотижневій панщині, та переробка сільськогосподарської продукції з чіткою ринковою орієнтацією). В основі цієї трансформації лежали два взаємопов’язані процеси - зміцнення феодальної земельної власності та посилення кріпацтва. Польські та полонізовані українські феодали намагались збільшити свої прибутки шляхом посилення експлуатації селян[ 20, c. 187 ]. Особливо зростає панщина в районах, сполучених із зовнішнім ринком. Наприклад, у Східній Галичині та на Волині вона досягла 5-6 днів на тиждень. Паралельно невпинно зростали натуральні та грошові податки. За оцінкою очевидця Г.Біплана, багатьом селянам в Україні у цей час жилось “гірше, ніж галерним невільникам”. Справді, влада пана була безмежною - він за своїм бажанням міг будь-кого з селян продати, обміняти, навіть убити.

Помітно погіршуючи соціальне  становище народних мас, фільварково-панщинна система одночасно гальмувала розвиток простої капіталістичної кооперації та початкових форм мануфактурного виробництва, які зароджувалися у багатьох галузях промисловості, крім того, вона заважала формуванню єдиного ринку України[24, c. 265].

Потерпали українські селяни і від здачі феодалами своїх  маєтків в оренду. Лише у 1616 р. більше половини українських земель, що належали Польщі, орендувалися єврейськими підприємцями, які, маючи на меті у короткий строк  повернути з прибутком вкладені гроші, нещадно експлуатували селян і виснажували землі[ 36, c. 185 ].

У складній ситуації в цей  час опинилось і міщанство, особливо в тих містах, які знаходились  у приватній власності феодалів. Воно повинно було виконувати повинності та сплачувати податки – чинш, церковну десятину та ін. Хоча на початку ХVII ст. більшість міст України користувалася Магдебурзьким правом, це самоврядування постійно обмежувалось. Війтів, як правило, призначав польський уряд, а не обирали міщани. Спираючись на право безмитного вивозу своїх товарів та на цілу низку монополій на виробництво та переробку різних видів продукції, феодальна знать досить успішно конкурувала з жителями міст у торговельно-промисловій сфері[ 4, c. 218 ].

Незадоволене своїм становищем було і заможне реєстрове козацтво, яке було проміжним станом між шляхтою і селянством. Як і шляхта, за виконання військової служби козаки звільнялись від кріпацтва та панщини, тобто користувались індивідуальною свободою. Разом з тим вищі козацькі верстви завжди бажали володіти закріпаченими селянами і мати рівні права зі шляхтою. На середину XVII ст. авторитет, вплив, активність та слава козацтва зростали, а права дедалі більше обмежувались[30, c. 164].

У середині XVII ст. критичним було становище і в політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалась. Прогресуюча асиміляція українського народу поступово доходила до тієї межі, за якою він мусив зійти з історичної сцени як самостійний суб’єкт. Намагаючись прискорити хід цього процесу, польська сторона у цей час посилила національно-релігійне гноблення. Спираючись на католицизм, польські магнати здійснювали політику національного та культурного поневолення українського народу. Одним з основних інструментів окатоличення в їх руках стала уніатська церква, яку активно підтримувала римська курія. Папа Уран VIII (1623-1644 рр.) у своїх листах до керівництва Речі Посполитої неодноразово закликав сприяти поширенню унії та фізично знищувати її противників. Один за одним в українських землях виростали костьоли, кляштори (монастирі), колегіуми та школи єзуїтів, а паралельно дедалі більшого поширення набував процес передачі, захоплення або руйнації православних культових споруд, утисків православних за їх віру, переслідування української мови та поширення українських книг[ 18, c. 372 ].

У ході селянсько-козацький повстань першої половини XVII ст. український народ накопичував воєнний досвід, зростала його національна самосвідомість, посилювалась єдність козаків та селян у боротьбі за національне визволення, формувалась психологічна готовність боротись до переможного кінця.

Вибух повстання Богдана  Хмельницького був певною несподіванкою  для Речі Посполитої, яка у той час переживала чи не найкращі часи у своїй історії. Десятиліття після розгрому попереднього козацького повстання 1638 р. під проводом Якова Острянина, Карпа Скидана і Дмитра Гуні називали "золотим спокоєм". Річ Посполита втішалася своєю заможністю та стабільністю, особливо на тлі поруйнованої Тридцятилітньою війною Європи, заворушень у Туреччині, втрат Московії у Смоленській війні. Однак цей спокій виявився "затишшям перед бурею" - мирне життя країни пояснювалося простим небажанням самозадоволеної і забезпеченої шляхти втягуватися у військові авантюри короля Владислава IV (у той час військова політика держави набула оборонних рис). Відносно непоганий стан економіки ґрунтувався на екстенсивному веденні господарства, що супроводжувалося егоїстичним використанням праці непривілейованих прошарків населення, а внутрішня стабільність базувалася на безкомпромісній політиці щодо козацтва, котре оговтувалося після чергової поразки від урядових сил[ 15, c. 214 ].

Видимий добробут Литовсько-польської  держави мав забагато суперечностей, щоб це могло тривати надто довго і козацтво стало чинником, який поклав край такому стану речей. Цей неспокійний елемент був тимчасово упокорений нав'язаною йому "Ординацією війська запорозького реєстрового" 1638 р., але минув час, і сили були відновлені. Козацтво зсередини "розпирала" енергія, яка не знаходила належного виходу - передусім з огляду на заборону походів на море, а для козаків, чиє фінансування з боку держави завжди було нерегулярним і недостатнім (радше символічним), морські пригоди були важливим джерелом прибутків. Чимало прикордонних мешканців, які звикли добувати хліб щоденний зброєю, цього разу була позбавлена такої можливості. І без того незначний реєстр, зменшений "Ординацією 1638 р." до 6 тис., залишав поза ним величезну масу козацтва, якій пропонувалося повернутися у стан звичайних підданих[ 3, c. 408 ].

Це все відбувалося  у світлі традиційної для польського уряду політики, котра воліла не бачити те, що було невигідно бачити - на козаків уряд зважав тільки під час військових дій з іншими державами. У мирний же час козацький фактор існував лише у вигляді зла, яке потрібно знищити (таке відчуття ще дужче загострювалося з огляду на нову "миролюбну" зовнішню політику Речі Посполитої). Така недалекоглядна державна позиція рано чи пізно повинна була дати "збій". І справді, вистачило лише незначного, на перший погляд, інциденту особистого характеру (конфлікт Богдана Хмельницького та чигиринського підстарости Данила Чаплинського і подальша несправедливість щодо майбутнього гетьмана), щоб виявилося, що козацькі маси перебувають у повній готовності відстояти власні права зброє.[ 18, c. 276 ].