Творчий доробок М.В.Лисенка у контексті мистецької педагогіки

Міністерство освіти і науки України

 Тернопільський національний педагогічний університет

 імені В.Гнатюка

Інститут  мистецтв 
 

Кафедра

інструментального виконавства 
 
 

  ДИПЛОМНА РОБОТА

  «Творчий доробок М.В.Лисенка

  у контексті

мистецької  педагогіки»

      Виконала:

студентка 3 курсу Інституту мистецтв заочної форми навчання Зендран Н.М.

Науковий  керівник:

кандидат  педагогічних наук, доцент Гринчук І.П. 
 
 

Тернопіль – 2010

ЗМІСТ 

Вступ……………………………………………………………………………3

Розділ  І. Творча постать  М. В. Лисенка в контексті української музичної культури

1. Життєвий шлях митця………………………………………...8
2. Мистецька спадщина композитора……………………………………...20

1.3 Виконавська та педагогічна діяльність М.В.Лисенка ………………….33

Розділ  ІІ. Роль музично-педагогічної спадщини М.Лисенка в сучасному процесі музично-естетичного виховання школярів

2.1 Місце творів М.В. Лисенка у програмах з музики у СЗОШ…………...39

2.2 Методичні аспекти вивчення творчої спадщини М.Лисенка в початковій та основній школах..………………………………………..........45

2.3 Експериментальна робота з використання фортепіанних творів композитора у практиці музично-естетичного виховання школярів……...56

Висновки ……………………………………………………………………..80

Список  використаної літератури …………………………………………84

Додатки………………………………………………………………………..87

Вступ 

     В історію української культури Микола Віталійович Лисенко (1842 – 1912) увійшов як визначна багатогранна творча особистість – композитор, фольклорист, піаніст-виконавець, просвітянин, організатор національної мистецької освіти і культурно-мистецької діяльності загалом. Він заслужено визнаний класиком українського музичного мистецтва, котрий на ґрунті глибокого вивчення національних традицій і особливостей народної творчості, під впливом кращих традицій європейської музичної культури заклав основи національної професійної музичної школи.

     Микола  Лисенко – великий композитор-романтик, піаніст і педагог, що першим серед  панівного на той час в Україні  дилетантського ставлення до музики обрав шлях фахового музиканта. Він  був митцем за покликанням, а за переконаннями  – щирим патріотом, і цим визначилося не тільки його власне життя та діяльність, але й доля його творчої спадщини. Ім’я Миколи Віталійовича Лисенка ще за життя композитора отримало виразні ознаки незаперечного авторитету у царині музичної творчості за свій особливий внесок до національної культурної скарбниці. Особливу повагу виявлено до митця в Галичині, що викликало поширення «осяйних», надзвичайних характеристик цієї людини: «український Боян», «Батько», «сонце української музики».

    Своєю творчістю М.Лисенко вперше спробував підсумувати величезний період розвитку вітчизняної музики на підвалинах глибокого і всебічного вивчення народного життя і народної творчості. Величезний пласт народної музики, ряд поодиноких талановитих музичних творів різних жанрів знайшли логічне і достойне обрамлення титанічною діяльністю митця, який встановив чітке й однозначне визначення цьому феномену — українська музична культура.

     Зерна, посіяні щедрим і великим талантом М.Лисенка проросли на мистецькій ниві України. У творах С.Людкевича і Л.Ревуцького, Б.Лятошинського і М.Вериківського, М.Колесси і Г.Майбороди, К.Стеценка і В.Косенка, в оригінальних мелодіях наступних поколінь митців звучить виплекана М.Лисенком інтонація народної пісні.

     Заслуга М.Лисенка-композитора полягає у  розвитку майже всіх існуючих в українській музичній творчості жанрів: у його спадщині значна кількість прекрасних опер та музично-драматичних творів, багато хорів, романсів і камерно-інструментальних композицій.

     Микола  Лисенко заклав основи новочасної української фортепіанної музики – національно визначеної та артистичної. Сучасні дослідники вбачають у творах Лисенка «максимально стиснену в часі працю на перспективу, тобто водночас коріння й паростки нового в українській фортепіанній музиці» [33].

     Вивчення  багатогранної творчості заклало цілий напрям українського музикознавства – лисенкознавство. Його постать привертала увагу багатьох дослідників-музикознавців (М.Гордійчук, Л.Архімович, М.Загайкевич, Л.Корній та ряду інших). Значну цінність для лисенкознавства складають роботи Ф.Колесси, зокрема «Спогади про Лисенка» (1947). Особливості стилю композитора досліджували свого часу С.Людкевич, Л.Яросевич, М.Горіла. Роль вокально-хорової творчості М.Лисенка аналізувала Т.Булат, зокрема значення М.Лисенка як вихователя цілої плеяди послідовників, серед яких М.Леонтович, К.Стеценко, О.Кошиць та ряд інших митців.

    Вивчення  творчої спадщини композитора продовжується  і сьогодні. Так, захищено ряд дисертацій з лисенкознавчої тематики, публікуються розвідки сучасних етнологів, музикологів (Л.Пархоменко, В.Грабовського, Р.Скорульської, О.Козаренка, Б.Дем’янко, П.Гусарчук, О.Осадця та ряд інших).

    Дослідники-лисенкознавці, висвітлюючи значення митця у  становленні національного класичного музичного мистецтва, підкреслюють роль М.Лисенка у формуванні засад національного музикознавства та фольклористики, розвитку музично-педагогічної думки, у культурному єднанні всього українського народу.

     Творчий мистецький та теоретичний доробок  М.Лисенка – невичерпне джерело  не лише для теоретичного вивчення і узагальнення, але і для поширення його у мистецьку практику та освіту. Його твори широко залучені до концертної, та навчальної мистецької практики на всіх її рівнях: загальної, спеціальної та музично-педагогічної освіти.

     Так, зразки фортепіанної музики різних жанрів митця прикрашають репертуар вітчизняних та зарубіжних виконавців, входять до навчального репертуару в класі фортепіано, зокрема, у старших класах ДМШ, в курсі музичного училища та вищих навчальних закладів, закладаючи міцні підвалини виконавської майстерності, виховуючи почуття краси, розуміння інтонаційних особливостей національної музичної мови.

     Тому  завдання вивчення та популяризації  творчої спадщини М.Лисенка залишається  актуальним для науково-педагогічних досліджень, практики фахової мистецької освіти та масового естетичного виховання підростаючого покоління.

     Наведене  вище і визначило тему дослідження: «Творчий доробок М.Лисенка у контексті мистецької педагогіки».

     Об’єкт дослідження – творча постать М.В.Лисенка у контексті завдань сучасної мистецької освіти.

     Предмет – вивчення творчої спадщини М.Лисенка у практиці естетичного виховання школярів.

     Мета – розробити методичні аспекти використання композиторської спадщини М.В.Лисенка у практиці музично-естетичного виховання школярів СЗОШ.

     Завдання:

      – висвітлити різні напрями творчої діяльності М.В.Лисенка;

      – представити виконавську та педагогічну  діяльність митця;

      – проаналізувати фортепіанну творчість  композитора в контексті її залучення  до практики музично-естетичного виховання;

      – вивчити місце творів М.Лисенка у рекомендованому репертуарі для слухання музики в СЗОШ;

      – розробити та апробувати методичні  аспекти використання фортепіанних творів М.Лисенка на етапі слухання музики на уроках в СЗОШ.

      Теоретичну  основу дослідження склали теоретичні положення щодо національного виховання в контексті соціокультурного розвитку особистості, забезпечення єдності освіти і національної культури (І.Бех, І.Зязюн, В.Кремень, О.Сухомлинська, Б.Ступарик), праці музикознавців (Л.Архімович, М.Гордійчук, М.Загайкевич, О.Шреєр-Ткаченко), сучасних дослідників (Л.Корній, Л.Кияновської, Н.Кашкадамової), сучасна теорія музично-педагогічної освіти (О.Олексюк, Г.Падалка, О.Ростовський, О.Рудницька, О.Щолокова, Л.Масол).

      Для досягнення мети було використано  комплекс наукових методів теоретичного та емпіричного рівнів.

      Першу групу склали методи ретроспективного та структурно-системного аналізу джерел, їх класифікація, порівняння та узагальнення, історико-логічна інтерпретація  фактів, ретроспективний аналіз власного педагогічного досвіду.

      До  другої групи увійшли методи педагогічного  спостереження, індивідуальної бесіди, опитування, інтерв’ювання, вивчення навчальної документації та результатів  діяльності.

      Теоретичне  значення дослідження полягає в аналізі праць, присвячених проблемі творчої спадщини М.В.Лисенка, сучасних напрацювань у галузі мистецької педагогіки.

     Практичне значення дослідження полягає в аналізі методичних підходів щодо використання національної музичної спадщини у практиці навчально-вихованого процесу, у вивченні фортепіанної творчості М.Лисенка з метою оновлення та збагачення репертуару із слухання музики в школі, у розробці ряду бесід, присвячених творчій постаті митця.

     Матеріали роботи можуть бути використані у  практичній діяльності вчителів музики загальноосвітньої та музичної шкіл, організаторів у позашкільних закладах мистецького напрямку.

     Апробація роботи проводилась шляхом виступів на студентських науково-практичних конференціях, на засіданні кафедри інструментального виконавства Інституту мистецтв ТНПУ ім. В.Гнатюка (2008 – 2010), на методичному об’єднанні Озернянської дитячої музичної школи Зборівського району Тернопільської області.

     Структура роботи складається із вступу, двох розділів, висновків, списку використаної літератури. 

РОЗДІЛ  І.

Творча постать М. В. Лисенка в контексті української музичної культури 

1. Життєвий  шлях митця

    Народився Микола Віталійович Лисенко 10 березня 1842 року в селі Гриньки Кременчуцького повіту Полтавської області, яке належало двоюрідному дядькові Ольги Єреміївни, матері Миколи, поміщикові М.Булюбашу. Він надзвичайно любив свою племінницю, а народження Миколи стало для нього справжньою радістю. Батько майбутнього композитора, Віталій Романович Лисенко, офіцер орденського кірасирського полку, був людиною освіченою, з передовими поглядами на розвиток суспільства, глибоко знав і любив літературу, народну творчість.

    Мати митця походила з полтавського поміщицького роду Луценків та отримала освіту у петербурзькому Смольному інституті шляхетних дівчат. Аристократичне виховання наклало свій відбиток на все подальше життя Ольги Єреміївни, вигранивши її характер та світогляд. Розмовляла вона виключно французькою мовою, в усьому намагаючись створити таку атмосферу, яка б не мала навіть натяку на щось народне, українське.

    Тут, у Гриньках, як згадував пізніше М.Старицький, над М.Лисенком «...зіткнулись два цілком протилежних і навіть ворожих впливи; з одного боку — французька мова, манери і аристократична манірність (мати й гувернантка), з другого боку — українська мова... пестощі і зайва простота манер. Перша сторона переслідувала не тільки простонародне слово, але навіть і російське, забороняючи всякі зносини з «пейзанами», а друга, навпаки, заохочувала всяку простоту, зацікавлювала розум і фантазію дитини казками народними та піснями, а вечорами відпускала весь полк служниць для забав з паничем; звичайно, забави ці полягали в різноманітних народних іграх.

      Протести  матері тут були безсилими, і вперта наполегливість і сльози дитини, які  енергійно підтримувала обожнююча  свого внука бабуся М.В.Булюбаш, переважали протести, тим більше, що і батько став на сторону тітки»[32].

      У такому середовищі, серед таких людей  і виростав майбутній композитор. Але саме народна стихія, культура і побут народжували у серці  малого Миколи невгасиму любов до рідної пісні, мови, мистецтва.

    З п'яти років хлопчик виявив надзвичайні  музичні здібності і почав  систематично займатись музикою. Першим його вчителем була мати-піаністка, а  згодом — спеціально запрошена вчителька. Коли Лисенкові було 8 років, він  вперше зустрівся зі своїм троюрідним братом Михайлом Старицьким, що жив тоді у с.Захарівці недалеко від Гриньків. Хлопці були однолітками і дуже швидко здружились між собою. Ця дитяча дружба згодом переросла у міцну творчу співпрацю, внаслідок якої з’явилося кілька видатних музично-драматичних творів.

    У 1852 році хлопця відвезли до Києва в  пансіон Вейля, звідки він, провчившись  усього декілька місяців, переходить до іншого — пансіону француза Гедуена. У цьому закладі музика займала  не останнє місце у вихованні  та навчанні. Одинадцятирічний хлопчина показав себе майже одразу як у здібностях, так і в старанності. Він учиться гри на фортепіано, виявляє неабиякий хист піаніста-виконавця і пише перші невеличкі салонні п'єски на теми українських народних мелодій. Відомо, що один з таких творів — полька для фортепіано — був надрукований у Києві.

    Літні канікули Микола завжди проводив у  рідному селі. На той час туди приїжджав з Полтавської гімназії і Михайло Старицький. Хлопці залишали науку і відпочивали, але за розвагами Микола ніколи не забував про музику, любов до якої зростала разом з ним. Він двічі на день сідав за фортепіано і старанно вивчав ту чи іншу п’єсу або технічні вправи.

    Після закінчення пансіону Миколу віддають до 2-ї Харківської гімназії. Навчаючись в ній, М.Лисенко став активним учасником музичного життя міста. Він постійно виступав на вечорах та під час «актів» у гімназії, на благодійних концертах, його запрошували до музичних салонів місцевої інтелігенції. Відкритий і товариський за натурою юнак любив спілкування зі слухачами, охоче виступав перед ними, – ця риса залишилася в ньому на ціле життя.

    Тож, переїхавши після закінчення гімназії у 1860 р. до Києва, М.Лисенко вже не продовжував навчання музики, а зразу ж активно включився до музичного життя як талановитий та ініціативний музикант-аматор. Його заслуги в цій сфері тим значніші, що культурно-мистецьке життя тогочасного Києва було достатньо інертним. З виконанням серйозних творів класичного репертуару та транскрипцій симфонічної музики М.Лисенко виступав у різних музичних гуртках, а з відкриттям Київського відділення Російського музичного товариства (РМТ) став одним з його найдійовіших членів-виконавців.

    У 1859 році Микола Віталійович вступає  на природничий факультет Харківського університету, а ще через рік переходить на той же факультет Київського університету. 1860-ті роки (період навчання у Київському університеті) – це час швидкого формування української національної свідомості Лисенка.

    «Він  усвідомив, чим він є, де він, у  якому краї живе, серед якого люду, які його громадські обов'язки. Вперше його наука, музика, талант стали у пригоді справі: майже з перших студентських років він став етноґрафом-музикантом»[2]. У цей період збір, запис, вивчення, обробка і популяризація народних пісень стає одним з основних його занять. У той же час він пише багато власної музики, причому звертається не лише до дрібних інструментальних жанрів, але й до музично-драматичних творів.

    В університеті М.Лисенко виявив себе і як організатор та керівник студентського хору, з яким він часто виступав публічно. Репертуар цього хору складався переважно з народних пісень, записаних і оброблених самим Лисенком.

    Після закінчення (у 1865 р.) Київського університету М.Лисенко деякий час працював у Таращанському повіті на посаді мирового посередника. Вільний від роботи час Микола Віталійович присвячував збиранню різних етнографічних та музичних фольклорних матеріалів, мав змогу глибше вивчати специфіку виконання пісень народом. Проте дедалі більше відчувалась потреба музичної освіти, набуття спеціальних професійних навичок, юнака вабила консерваторія.

    Сповнений бажання вести активну діяльність у галузі культури й мистецтва, Лисенко прийняв рішення стати музикантом-фахівцем, що вимагало від нього більш солідної освіти. Тож 1867 року він вступає до Лейпцизької консерваторії, яка вважалась однією з кращих у Європі.

    Яскраве музичне обдарування дало йому можливість засвоїти повний курс навчання за два роки (1867 – 1869). Крім обов'язкових класних занять, Лисенко в Лейпцигу вивчав музику М.Глінки, О.С.Даргомижського, О.М.Сєрова, знайомив з нею своїх співучнів та педагогів; він часто відвідував концерти, де слухав твори Й.-С.Баха, Л.Бетховена, В.-А.Моцарта, К.Вебера та інших у виконанні кращих артистичних сил, брав уроки гри на скрипці та органі. Все це дало значно більшу користь для виховання молодого музиканта, ніж консерваторське навчання в Лейпцигу, формалізм і схоластика якого не могли задовольнити М.Лисенка, якому праглося більших і ґрунтовніших знань, хотілося вдосконалювати виконавську майстерність.

       Під час навчання в Лейпцизькій консерваторії М.Лисенко виступив у Празі 25 грудня 1867 року у грандіозному слов’янському концерті. Микола Віталійович грав українські пісні у власній обробці для фортепіано, викликавши величезне захоплення слухачів. Особливо вразила слухачів обробка пісні «Гей, не дивуйте!», прослухавши яку, відомий чеський музикант і етнограф Рейєр збуджено підхопився зі свого місця з вигуком: «То духи од степу!»[32].

     Схвальними  матеріалами на той концерт відгукнулася також газета «Narodni Listy»; одну з рецензій передрукував львівський журнал «Правда»: «...Найкраще ж подобались українські пісні, покладені ним самим з великою пильністю і дотепністю. Лицарський дух мелодії запорозької і оригінальність «козака» має для нас щось чаруючого і дивного. Пан Лисенко гадає намір надрукувати збірник українських пісень. Ми б дуже бажали, щоб швидше знайшов видавця, то тим виданням зробив би справді велику послугу слов’янській літературі...» [32].

     Окрилений успіхом на концерті у Празі, заохочений до подальшої творчої праці, Лисенко із новими силами домагається випуску своєї першої збірки українських народних пісень для голосу з фортепіано. Опублікування цієї збірки пісень композитор вважав загально-громадською справою, що має покласти початок збиранню, вивченню та художньому опрацюванню українського музичного фольклору і відкрити всьому світові чудесні мистецькі скарби українського народу.

     В першу збірку ввійшли такі пісні, як «Ой зійшла зоря» (пізніше була оброблена М.Леонтовичем для соліста-баса і хору), побутова пісня «Оженивсь козак», «Ой мила та Лимериха», ввійшли у збірку і композиції, які, по суті, переростають «обробки» – «Гей не дивуйте», «Максим – козак Залізняк», «Ой гаю мій, гаю», «Дощик» та інші.

     У 1868 році відзначались роковини з дня смерті Т.Г.Шевченка, і М.Лисенкові замовили написати музику до «Заповіту». Композитор із запалом взявся за написання музики, і через деякий час твір для соліста-тенора, хору і фортепіано був надісланий до Львова. Створенням цього хору Микола Віталійович започаткував велику серію музики до «Кобзаря», яка охоплює більш як 80 вокальних номерів різних жанрів – починаючи від пісні або романсу і закінчуючи монументальними кантатами.

     Влітку 1868 року Микола Лисенко одружився з Ольгою О’Коннор і вже разом з дружиною поїхав закінчувати навчання.

     В характеристиці, доданій до випускного свідоцтва про закінчення консерваторії, говориться: «Пан Лисенко при своїй зразковій старанності й чудовому таланті досяг блискучих успіхів і є піаністом, віртуозна техніка й характерне, піднесене та духовно наснажене виконання якого значно виходять за межі того, що звичайно вимагається від учнів. Те ж саме стосується і репертуару вивчених творів такої змістовності та багатогранності, які не часто можна зустріти» [3].

     У 1869р. молодий композитор повернувся на Україну і оселився на постійне мешкання в Києві, який на той час став вже досить значним осередком музичної культури. Від початку 1870 року М.Лисенко відновив свої концертні виступи в Києві вже в новому статусі – як піаніст-фахівець, а не аматор, учасник доброчинних програм. Для українського міста це було новим соціальним явищем, і для нього потрібно було «виховувати» відповідну публіку.

     Проте обставини української дійсності  були такими, що не дозволяли Лисенкові  обмежитися артистичною діяльністю, зрештою, він і сам цього не хотів. Головним своїм покликанням і завданням вбачав композиторську творчість і був націлений на написання великих творів – оперних, хорових, солоспівів.

     Коріння національної музики Лисенко виводив з народної творчості, а тому величезну увагу приділяв збиранню, опрацюванню та виданню народних пісень, постійному аналізу їхніх особливостей й застосовуванню найхарактерніших рис музичної мови народу у власних творах. Органічним продовженням збирацької роботи було виконання українських пісень хором, – тож Лисенко, починаючи з 70-х років, ціле життя керував хорами, навчав їх і готував з ними концертні виступи.

     Будучи  людиною, відкритою до спілкування, охоче гуртував навколо себе музикантів, закликав діячів української культури до єднання в боротьбі за національну справу. При кінці XIX ст. він став душею перших українських мистецьких організацій – Літературно-артистичного товариства, Українського клубу та ін., – де налагоджував плекання рідного мистецтва. А окрім всього цього, від часу повернення з Лейпцигу М.Лисенко постійно працював вчителем музики, бо це було основним, необхідним йому для життя, джерелом заробітку.

      У 1872 році гурток київських діячів культури на чолі з М.Лисенком і М.Старицьким добився дозволу на публічні вистави українських п’єс. Тоді ж давні товариші створили оперету «Чорноморці» (1872р.) та оперу «Різдвяна ніч». У 1874р. Лисенко з охотою дає згоду Ів.Нечую-Левицькому на спільне створення опери «Маруся Богуславка».

      Того  ж року М. Лисенко їде до Петербурга, де протягом двох років навчається в Петербурзькій консерваторії по класу інструментовки у М.А.Римського-Корсакова. Потрапивши до північної столиці Російської Імперії, Микола Віталійович майже одразу ж включився в дієву репрезентаційну працю. Він почав влаштовувати концерти, в яких демонстрував у хоровому виконанні кращі зразки музичного фольклору.

      Згодом він включив у ці виступи власні композиції та твори близьких йому за духом представників «Могучої кучки»: М.Мусоргського, О.Бородіна, М.Римського-Корсакова, М.Балакірєва. Ця спілка надзвичайно обдарованих музикантів продовжила розвиток художніх принципів, які свого часу заклав геніальний М.Глінка.

      На  початку 1875 року до Петербурга вперше приїхав відомий український  народний співак-кобзар Остап Вересай. М.Лисенко в усьому допомагав знаменитому землякові. Перший виступ Остапа Вересая відбувся у Географічному товаристві. Безсумнівно, через те, що поруч була давно знайома, чуйна, правдива, дорога і поважна людина, яким був для кобзаря Микола Віталійович, співак почував себе значно вільніше, розкутіше і з величезним піднесенням та натхненням виконав програму, проспівавши українські народні пісні та думи.

      Враження  від концерту було надзвичайним. Мовби  самі животворні вітри далеких епох і велич народу потужним поривом пронеслися через душі й серця слухачів. Особливого відчуття тому враженню надавало ще й те, що перед початком вечора було виголошено вступне слово відомого російського фольклориста професора О.Міллера, в якому поруч із загальними роздумами було сказано багато добрих слів і про М.Лисенка як про видатного вченого, збирача української народнопісенної творчості. Згодом О.Вересай з величезним успіхом виступив у так званому «Соляному Городку» в загальнодоступному концерті.

     У березні 1875 року в тому ж залі «Соляного Городка» — місці промислових і кустарних виставок — відбувся концерт слов’янської музики, організований М.Лисенком. Виконувалися українські, російські, польські, сербські пісні, композиції самого Миколи Віталійовича. Тут прозвучало вперше у Петербурзі шість номерів з опери «Різдвяна ніч». Виконавцями були артистки Каменська, Косецька, дружина М.В.Лисенка – Ольга Лисенко та інші.

     В концерті взяв участь також хор аматорів під керівництвом М.В.Лисенка. Передова критика знову відзначила великий успіх концерту, деякі рецензенти називали Лисенка «українським Глінкою». Виступив тут і кобзар Остап Вересай. Його спів супроводжувався «туманними картинами» з діапозитивів, які заздалегідь на замовлення М.Лисенка виконав український художник П.Мартинович, що навчався тоді в Академії мистецтв північної столиці. І знову — вражаючий успіх і добра слава про невичерпне багатство українського фольклору. Все це відіграло свою позитивну та конструктивну роль у формуванні в суспільстві цілісного і правдивого враження про справжній стан такої важливої особливості, показового фактора народного життя, яким є музична культура.