Управління зовнішньоекономічної діяльності ВАТ «Електровимірювач»

ЗМІСТ

ВСТУП …………………………………………………………………………….3

РОЗДІЛ 1. Теоретичні аспекти  управління зовнішньоекономічною діяльністю

1.1  Сутність зовнішньоекономічної  діяльності та її значення  ………………..6

1.2 Теоретичні аспекти організації  експортно-імпортних операцій  ……......18

1.3 Методика здійснення ЗЕД на підприємстві  ……………………………....27

РОЗДІЛ 2. Дослідження системи управління зовнішньоекономічної діяльності ВАТ «Електровимірювач»

2.1 Загальна характеристика підприємства ВАТ «Електровимірювач». Виробництво електровимірювальних приладів в Україні   ……………..…..32

2.2.Аналіз фінансово-господарської  діяльності підприємства …………..…43

 2.3 Аналіз здійснення зовнішньоекономічної діяльності на ВАТ «ЕЛЕКТРОВИМІРЮВАЧ».  ……………………………………………...……55

РОЗДІЛ 3. ШЛЯХИ  ВДОСКОНАЛЕННЯ УПРАВЛІННЯ ЕКСПОРТНИМИ ОПЕРАЦІЯМИ НА ПІДПРИЄМСТВІ ВАТ «ЕЛЕКТРОВИМІРЮВАЧ».

3.1 Резерви підвищення  управління зовнішньоекономічною  діяльністю…………………………………………………………………….….63

3.2. SWOT - аналіз ВАТ «ЕЛЕКТРОВИМІРЮВАЧ» ………………………. 65

3.3. Вдосконалення  організаційної структури управління експортною діяльністю ВАТ «ЕЛЕКТРОВИМІРЮВАЧ»  …………………………….….. 68

ВИСНОВКИ ……………………………………………………………………..74

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ …………………………………..78

ВСТУП

Повноцінне  функціонування економіки жодної країни не може відбуватися без розвиненої системи зовнішньоекономічної діяльності. Включення національної економіки в систему світових господарських процесів позитивно впливає на розвиток економіки країни, сприяє підвищенню технічного рівня виробництва, раціональному використанню природно-сировинних ресурсів, ліквідації дефіциту окремих товарів і, тим самим, підвищенню рівня життя населення.

Одним із найдискусійніших протягом останніх десяти років було питання співвідношення політики лібералізації  зовнішньої торгівлі й захисту національного товаровиробника в умовах перехідного періоду.

 На основі  практичного досвіду, щодо застосування  засобів протекціонізму в міжнародній  торгівлі, сформувалися новітні  тенденції у галузі розвитку  державного регулювання експортно-імпортних  операцій.

Важливу роль у підтримці національних виробників повинна відігравати система фінансового стимулювання і кредитування експорту, яка має забезпечувати дешевими фінансовими ресурсами.

В Україні політика експортно-імпортного регулювання  у 90-х роках призвела до досить суперечливих результатів. Поряд із тим, oо лібералізація експорту сприяла збільшенню поставок на зарубіжні ринки українських товарів, його структура залишається недосконалою. Більше того, вільне вивезення окремих видів сировини і матеріалів, які використовуються у національному виробництві, спричинило зменшення їх пропозиції на внутрішньому ринку, підвищення внутрішніх цін на них, і в результаті знизилася конкурентоспроможність відповідних видів національного виробництва.

В Україні не тільки відсутні механізми пільгового фінансування й страхування експорту, а й спостерігається хронічне неповернення експортерам сплаченого ПДВ, причому сума заборгованості держави становить, за різними оцінками, від 3,5 до 6 млрд. грн. Це істотно знижує конкурентоспроможність українських експортерів на міжнародних ринках.

Зміцнення міжнародної  конкурентоспроможності українських  підприємств, а не штучне їхнє відгороджений  від зовнішнього конкурентного  середовища є одним із центральних  завдань уряду. Політика нарощування  конкурентоспроможності повинна бути активною, спрямованою на створення стійких конкурентних переваг у найсучасніших і найдинамічніших секторах економіки. Це потребує стимулювання таких чинників конкурентоспроможності, які пов'язані із сучасним науково-технічним прогресом, оперативним створенням новітніх товарів і впровадженням сучасних технологій міжнародного маркетингу.

Ціллю кваліфікаційної  роботи є дослідження теоретичних  основ управління експортними операціями і вдосконалення шляхів його здійснення.

Об’єктом дослідження являється експортна діяльність ВАТ «Електровимірювач» .

Предметом курсової роботи є система економічних  зв’язків в процесі управління експортними  операціями на ВАТ «Електровимірювач».

Завдання дослідження  полягають у наступному:

- визначення сутності експорту як виду зовнішньоекономічної діяльності;

- дослідження  експортних операцій на прикладі ВАТ «Електровимірювач»;

- виявлення  суб’єктів міжнародного середовища  управління експортними операціями;

- оцінка ефективності  експортних операцій на прикладі ВАТ «Електровимірювач».

Кваліфікаційна  роботи складається зі вступу, трьох  розділів, висновків та пропозицій та списку використаної літератури.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ ЕКСПОРТНОЮ ДІЯЛЬНІСТЮ

1.1 Сутність  зовнішньоекономічної діяльності та її значення для держави

Зовнішньоекономічна діяльність — це заснована на взаємовигідних економічних відносинах діяльність у галузі міжнародної торгівлі, руху капіталів, міграції робочої сили, передаванні  технологій. У всіх країнах, а особливо з перехідною економікою, де відбувається значна лібералізація зовнішньоекономічної діяльності, її державне регулювання є об'єктивною необхідністю. Таке регулювання спрямоване на забезпечення захисту інтересів країни та суб'єктів її зовнішньоекономічної діяльності, створення для останніх рівних можливостей розвивати всі види підприємницької діяльності та напрями використання доходів і здійснення інвестицій, розвиток конкуренції і ліквідацію монополізму.

Основними видами зовнішньоекономічної діяльності є:

• зовнішня торгівля,
• фінансово-кредитні операції,
• підприємницька діяльність,
• науково-технічна кооперація з іноземними підприємцями,
• надання їм різноманітних послуг.

Міжнародна  торгівля — історично перша форма  міжнародних економічних відносин, що являє собою обмін товарами та послугами між державами. Для національного господарства участь у міжнародній торгівлі набуває форми зовнішньої торгівлі.

Зовнішня торгівля—  це торгівля однієї країни з іншими країнами, яка складається з вивозу (експорту) та ввозу (імпорту) товарів та послуг. У сукупності зовнішня торгівля різних держав утворює міжнародну торгівлю.

Міжнародна  торгівля — це складна соціально-економічна категорія, яку можна розглядати в двох аспектах: 1. Як процес безпосереднього  обміну товарами та послугами між суб’єктами МЕВ 2. Як особливий тип суспільних відносин, що виникають між державами в процесі та з приводу обміну товарами.

Залежно від  масштабів втручання держави в міжнародну торгівлю розрізняють два типи зовнішньої торговельної політики: вільна торгівля і протекціонізм.

Політика вільної  торгівлі не передбачає втручання держави в зовнішню торгівлю. За цих умов експортно-імпортні відносини регулює не держава, а ринок на підставі співвідношення попиту та пропозиції. Саме вільна торгівля стимулює конкуренцію, примушує національні підприємства підвищувати якість своєї продукції та знижувати ціни. Протекціонізм — це державна політика захисту внутрішнього ринку від іноземної конкуренції через систему певних обмежень. Така політика, з одного боку, сприяє розвитку національного виробництва та захисту вітчизняного виробника, а з іншого — може призвести до застійних явищ в еко номіці, посилення монополізму та зниження конкурентоспроможності національних товарів. Як правило, країни ведуть гнучку зовнішньоторговельну політику, котра поєднує як елементи вільної торгівлі, так і протекціонізм. Політика вільної торгівлі переважає за умов високого рівня розвитку продуктивних сил і ринкових відносин, а протекціонізм — за умов становлення ринкових відносин і недостатнього розвитку експортного потенціалу країни[9, 10-14].

Державне регулювання  зовнішньої торгівлі може бути одностороннім та багатостороннім. Одностороннє полягає в застосуванні певних методів регулювання міжнародної торговельної діяльності з боку однієї країни без погодження з іншими торговельними партнерами. Багатостороннє регулювання передбачає попереднє узгодження регулюючих механізмів між державами, що мають торговельні угоди. Прикладом такого багатостороннього регулювання торговельних відносин країн світової співдружності є діяльність Всесвітньої торгової організації (ВТО), яка використовує структури Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) та положення про торгівлю між членами угоди. У рамках ГАТТ (ВТО) проводяться переговори з актуальних проблем зовнішньоторговельної політики та міжнародної торгівлі.

Для оцінки маштабів, темпів, тенденцій, напрямів розвитку міжнародної торгівлі використовують систему показників, яка складається  з 6 груп:

1. Абсолютні  показники: експорт (реекспорт), імпорт (реімпорт), зовнішньоторговельний обіг (ЗТО), «генеральна» торгівля,«спеціальна» торгівля, фізичний обсяг зовнішньої торгівлі.

2. Структурні показники: товарна структура експорту та імпорту, географічна структура експорту та імпорту.

3. Показники  інтенсивності торгівлі: обсяг експорту, імпорту чи зовнішньоторговельного обігу на душу населення; експортна, імпортна чи зовнішньоторговельна квота.

4. Підсумовуючі  показники: сальдо торговельного  балансу, сальдо балансу послуг  та некомерційних операцій, сальдо  балансу з поточних операцій, індекс «умови торгівлі».

5. Показники  динаміки 

6. Показники зіставлення.

Сучасний етап розвитку міжнародної торгівлі характеризується такими особливостями:

1. Різким зростанням  обсягів експорту та імпорту

2. Зростанням  ролі зовнішньої торгівлі в економічному розвитку більшості країн, про що свідчить зростання експортної квоти країн

3. Зміни в  товарній структурі світової  торгівлі:

- збільшення  питомої ваги готових виробів  та напівфабрикатів;

- зростання  частки машин, обладнання та  транспортних засобів;

- інтенсифікація  обміну продукцією інтелектуальної  праці (ліцензіями, «ноу-хау», інжиніринговими  послугами).

4. Зрушення в  географічному розподілі товарних  потоків.

5. Розповсюдження  сталих та довгострокових відносин  між постачальниками та покупцями, зростання питомої ваги внутрішньофірмових постачань у межах ТНК.

6. Зростання  ролі країн, що розвиваються, у  світовій торгівлі.

7. Послаблення  позицій США, Великобританії, Франції,  Італії при істотному зміцненні  позицій Японії та нових індустріальних країн.

8. Посилення  конкуренції між трьома центрами  світового економічного розвитку: США, Японією та країнами ЄС.

9. Активізація  (починаючи з другої половини 70-х років) зустрічної торгівлі.

10. Посилення  протекціоністських тенденцій у  зовнішньо-економічній політиці більшості країн.

11. Поява тенденції  до створення замкнутих економічних  просторів.

Експорт - вивіз за кордон товарів національного походження або значною мірою перероблених в країні з метою їх продажу[7, 66].

Для визначення експорту як явища української економіки слід звернутися до законодавчої бази:

Експорт товарів  – продаж товарів українськими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності іноземним  суб'єктам господарської діяльності з вивезенням або без вивезення  цих товарів через митний кордон України. Таким чином, український суб'єкт зовнішньоекономічної діяльності, що здійснює експорт товарів, є експортером.

Експортно-імпортні операції є найбільш поширеними в  міжнародній торгівлі. Тож слід детальніше описати теоретичні аспекти таких  операцій і при цьому особливу увагу звернути на експортні операції.

Експортна операція являє собою діяльність, спрямовану на продажів і вивіз за кордон товарів  для передачі їх у власність іноземному контрагенту. Для продавця не має  значення, що буде робити з цим товаром покупець – пустить в переробку, реалізує на внутрішньому чи ринку перепродасть у третій країні. Для продавця і його країни в будь-якому випадку це буде експортна операція. Її основними ознаками є висновок контракту з іноземним контрагентом і перетинання товаром границі країни - експортера. Факт експорту фіксується в момент перетину товаром митного кордону держави.

Перед здійсненням  експортної операції необхідно вирішити питання про метод експорту.

Метод експорту - це спосіб здійснення експортної операції. У міжнародній торговій практиці застосовуються два методи експорту:

Прямий експорт - здійснення операції безпосередньо  між виробником і споживачем через  власну зовнішньоторговельну фірму  або відділ зовнішньоекономічних зв'язків.

На сьогодні у міжнародному бізнесі, особливо серед індустріально розвинутих країн, переважають різні форми прямого експорту. Це пояснюється тим, що безпосередній контакт зі споживачем має значні переваги і часто стимулює підвищення якості та своєчасну модернізацію виробів. При прямому методі торгівлі виникає визначена фінансова вигода, оскільки скорочуються витрати на суму комісійної винагороди посереднику, знижуються ризик і залежність результатів комерційної діяльності від можливої несумлінності чи недостатньої компетенції посередницької організації.

З іншого боку, прямий експорт потребує адекватного  інформаційного забезпечення, знання зовнішнього ринку та створення власного експортного відділу, а також інфраструктури послуг торговельних посередників для технічного обслуговування товарів і отримання актуальної ринкової інформації. Крім того, пряме експортування призводить до подовження платіжного терміну порівняно з реалізацією товару зовнішньоторговельному підприємству на внутрішньому ринку, що заморожує капітал і збільшує кредитний ризик[13, 4].

Непрямий метод - вихід на зовнішній ринок за допомогою посередників.

Більш половини міжнародного товарного обміну здійснюється при сприянні торгових посередників, тобто незалежних від виробників і споживачів товарів торгових фірм, організацій і осіб.

При непрямому  експорті здійснюється продаж товару національним виробником національному  зовнішньому торговцю. Тим самим  експортна діяльність виробника  обмежується підготовкою товару до експорту, а подальший розподіл усіх витрат і ризику здійснюється проміжними торговцями, особливо у сфері. транспортування та пошуку замовника.

Внаслідок цього  прибутки виробника зменшуються  порівняно з прямим експортом. Особливо вигідним непрямий експорт є для  малих і середніх підприємств, оскільки вони, як правило, не можуть створити власну мережу збуту на зовнішньому ринку внаслідок обмеженості фінансових ресурсів і через поставки на окремі зовнішні ринки незначних за обсягами партій товарів.

Цей метод також  дозволяє постійно знаходитися на ринку, враховувати його зміни і вчасно на них реагувати. У той же час використання прямого методу торгівлі має на увазі наявність комерційної кваліфікації і торгового досвіду. У іншому випадку фінансові витрати не тільки не скоротяться, але можуть значно зрости. Крім того, міжнародна торгівля в порівнянні з внутрішньої є більш ризикованої, що обумовлено економічними, політичними, правовими і соціальними умовами в різних країнах, їхніми традиціями й звичаями, а також великими відстанями між торговими партнерами. У результаті часто буває доцільно, а іноді просто необхідно використовувати посередників для проведення міжнародних торгових операцій.

Значення експорту для усієї економіки та для  окремого підприємства можна прослідкувати  крізь призму стимулювання експортних операцій[1, 4-5].

Поняття стимулювання експорту з'явилося наприкінці XIX ст., заклавши основи формування державної політики стимулювання експорту як складової зовнішньоекономічної політики. Причинами такої появи можна вважати численні кризи надвиробництва у провідних країнах світу та формування у деяких країнах неомеркантилістської торгової політики.

В теоретичному розумінні політика стимулювання експорту є важливою невід'ємною частиною зовнішньоекономічної політики держави, спрямованої на збільшення обсягів  експорту і як наслідок функціональної відкритості економіки.

Держава, проводячи  політику стимулювання експорту, має  на меті виконання завдань, що лежать у макро- і мікроекономічній площинах.

З макроекономічної точки зору внаслідок реалізації такої політики можна досягти:

а) внутрішньої  економічної рівноваги, яка тісно пов'язана з політикою зайнятості. В результаті форсування експортної діяльності та розширення або відкриття зовнішніх ринків збуту виникає можливість створення додаткових робочих місць чи гарантування існуючих, що має велике значення для внутрішньої економіки з високим рівнем безробіття. Незважаючи на те, що за сучасних умов досягти внутрішньої економічної рівноваги практично неможливо, стимулювання експорту може, принаймні, допомогти зменшити рівень безробіття;

б) зовнішньої економічної рівноваги, яка пов'язується з політикою щодо платіжного балансу. Державне стимулювання експорту допомагає побудувати активний платіжний баланс внаслідок нарощування позитивного або ж зменшення негативного сальдо торговельного балансу. Це є актуальним для усіх країн. Високорозвинуті країни за допомогою позитивного сальдо торговельного балансу покривають негативні сальдо балансів капіталу і послуг. Країни з перехідною економікою та країни, що розвиваються, з свого боку, таким чином можуть імпортувати більше високотехнологічного обладнання і товарів, які внаслідок структурних деформацій економіки виробляються вітчизняними продуцентами у недостатній кількості. При цьому рівновага платіжного балансу забезпечується не за допомогою золотовалютних резервів, а через рівновагу торговельного балансу[23, 39-41].

У мікроекономічній площині держава може, використовуючи організаційні та фінансові засоби, допомогти суб'єктам економіки  в освоєнні нових ринків збуту  на кожному етапі прийняття підприємством  експортних рішень під час проведення експортної діяльності. Виділяють шість етапів експортної діяльності, на кожному з яких у (потенціального) експортера виникають специфічні для зовнішньоекономічної діяльності труднощі і проблеми:

1. Пізнання ринку  і умов діяльності на ньому. 

2. Підготовка експортної операції

3. Формування  пропозиції.

4. Фінансування  замовлення.

5. Виконання замовлення і його гарантування

6. Оплата. Останнім етапом експортної діяльності є сплата ціни контракту іноземним клієнтом. Під час виникнення платіжних зобов'язань, особливо довгострокових, які в умовах жорсткої конкуренції дедалі частіше мають місце, експортер стикається з великою небезпекою невиконання їх вимог. Це може статися під дією чинників економічного або політичного характеру. Економічний ризик охоплює втрату платоспроможності імпортера та його готовності платити. Політичний ризик стосується заходів вищого порядку. Це - обмеження платежів з боку держави, заборона конвертації і трансфертних операцій, а також платіжні мораторії, що призводить до невиконання вимоги (її замороження).

Стимулювання  експорту могло б дати новий імпульс  у розвитку зовнішньої торгівлі України. Особливо гостру потребу відчувають вітчизняні виробники у функціональних інструментах стимулювання експорту, які, до речі, відіграють величезну  роль і за кордоном. Адже за умов децентралізації зовнішньоекономічної діяльності після розпаду Радянського Союзу кожен з них має самостійно приймати рішення щодо експорту, фактично «з нуля» досліджувати іноземні ринки, встановлювати контакти з потенціальними клієнтами. Такі дослідження можуть собі дозволити лише великі підприємства. Однак і їм за обмеженості обігових коштів робити це дуже важко. Та й результат не є прогнозованим. Тому багато підприємств відмежовуються від експортування, а це негативно впливає на економічне зростання, на технічне і технологічне оновлення підприємств, зайнятість, бюджет тощо[27, 76-77].

Для цілісності і всебічності підтримки вітчизняних  експортерів треба ще багато зробити. Програмою стимулювання експорту продукції  закладено лише принципи побудови системи стимулювання експорту. Для її виконання треба розробити і ухвалити ряд законопроектів, зокрема щодо інформаційного забезпечення експортування, зовнішньоекономічного кредитування і експортного страхування. Потрібен певний час, щоб набуті знання наших молодих фахівців з міжнародного бізнесу було підкріплено відповідним професійним досвідом. Тоді вже можна буде говорити про ефективність системи і політики стимулювання експорту на український зразок.

Стимулювання  експорту всієї номенклатури товарів та послуг звісно ж не є можливим за даних умов. Тому ще одним пріоритетним напрямком державної політики у сфері управління експортною діяльністю має стати формування експортної спеціалізації країни.

Українська  економіка може пропонувати на експорт продукцію як високих технологій, так і традиційну, в тому числі - сировину. Найбільший ефект українським підприємцям може принести просування на зовнішні ринки високотехнологічної продукції. За даними Світового банку, з точки зору основних показників розвитку науки і технологій Україна посідає досить високе місце і має певні передумови для переорієнтації пріоритетів міжнародного співробітництва з експорту сировинних матеріалів на готову наукомістку продукцію та новітні технологи[9, 12-15].

Нині в структурі українського експорту переважають порівняно низькотехнологічні товари, перш за все - продукція чорної металургії та основної хімії, а також сировина і матеріали, серед яких слід відзначити марганцеву руду і продукцію сільського господарства. Поряд з тим в Україні збереглися високотехнологічні виробництва, деякі з яких є унікальними. У більшості випадків вони були складовими радянського воєнно-промислового комплексу. Отже, при пошуках Україною свого місця у світовому поділі праці найперспективнішими, на наш погляд, є спроби просунути на зовнішні ринки високотехнологічну продукцію, в першу чергу - військову техніку, літаки, кораблі.

Аналіз показує, що всі українські суб'єкти міжнародної  діяльності зустрічаються з двома  основними проблемами. По-перше, специфіка ефективної міжнародної спеціалізації України вимагає розробки обгрунтованих маркетингових програм та організації державної підтримки щодо створення міжнародних конкурентних переваг для українських промислових товарів на світових ринках. По-друге, необхідною є конкретна адаптація міжнародного досвіду до умов перехідної економіки з метою формування власної бізнес- та маркетингової стратегії українських підприємств, що функціонують у міжнародному середовищі.

Серед найважливіших  організаційних факторів успіху українських компаній на зовнішніх ринках можна виділити такі:

- формування  чітких цілей і пріоритетів  міжнародної спеціалізації та  зовнішньоекономічної політики  України;

- розробка сучасних  міжнародних маркетингових програм,  які б ефективно поєднували світові досягнення у сфері маркетингу з досвідом експортно-імпортної діяльності та господарською орієнтацією України;

- визначення  сильних і слабких позицій  українських виробників, які працюють  у міжнародному середовищі, та  створення дійової системи державної підтримки міжнародно спеціалізованих підприємств;

- підготовка  обгрунтованих бізнес-планів виходу  та присутності українського  бізнесу на міжнародних ринках;

- створення  та просування українських торгових  марок і брендів, які б легко  ідентифікувалися та впізнавалися на зарубіжних ринках.

Якщо конкретизувати сьогоднішні експортні можливості України, то йтиметься перш за все  про ракетну техніку, літаки, панцирну техніку та кораблі - сферу бізнесу, де ефективність маркетингових програм  значною мірою залежить від суто політичних чинників.

Один з найбільших та найкращих у світі комплексів з виробництва ракетно-космічної  техніки "Південмаш" і КБ "Південне" були практично єдиними виробниками  радянських військових ракет середньої  дальності "СС-20", більшості носіїв для радянських космічних апаратів та унікальних стратегічних ракетних комплексів підземного базування, які пересувалися в тунелях по залізничних рейках. Після розпаду СРСР Україна добровільно відмовилася від ядерної зброї, відтак, їй стали непотрібними і засоби її доставки. "Південмаш" пережив період великих труднощів. У середині 90-х років інтерес до нього виявляли німецькі компанії, які були готові інвестувати в комплекс до 1,5-2 млрд. дол. з тим, щоб налагодити виробництво ракет-носіїв для космічних апаратів у межах західноєвропейської космічної програми. Проте, внаслідок недостатніх гарантій з боку Українського уряду і тиску з боку російських партнерів "Півден-машу", ідею не було реалізовано. Значним маркетинговим успіхом об'єднання за останні роки можна вважати йога участь у спільній українсько-американсько-норвезько-російській програмі комерційного запуску супутників з морської платформи на водній поверхні поблизу екватора "Sea Launch". Доход від космічних програм на сьогоднішній день становить понад 100 млн. дол[23, 27-31].

Іншим високотехнологічним  продуктом, який Україна могла б  продавати на світовому ринку, є  авіаційна техніка. Сьогодні Україна -одна з семи країн світу, що мають  повний цикл літако- та вертольотобудування, тобто вона могла б самостійно розробляти і виробляти найрізноманітніші типи літаків та вертольотів.

Україна є шостою країною в світі, що має власну технологію вертольотобудування: перший український вертоліт "Ангел" уже проходить випробування. Він  має унікальні технічні характеристики і може широко використовуватися для швидкої доставки хворих та потерпілих у катастрофах, рятування людей під час стихійних лих та пожеж, патрулювання доріг, сільськогосподарських, комунальних та інших цілей. З його створенням розпочинається широкомасштабна державна програма щодо формування цілої галузі вертольотобудування, на продукцію якої існує попит і на вітчизняному, і на зарубіжних ринках .

Експортною  галуззю виступає і українська легка  промисловість. Ще на початку 90-х років  на замовлення великих швейних фірм Німеччини було проведено маркетингове дослідження порівняльної ефективності пошиття одягу в Північній Африці, Південно-Східній Ази та Україні. Виявилося, що персонал українських швейних фабрик є найкваліфікованішим з цих трьох регіонів і водночас згоден працювати за найнижчу зарплату. Проте недосконалість і нестабільність українського законодавства призвели до того, що західноєвропейські швейні фірми відмовилися від великих інвестицій в українську швейну промисловість, і, на жаль, у цій сфері досі зберігаються примітивні форми співробітництва. Так, західні виробники одягу замовляють на українських підприємствах лише "роботу". Моделі - західні, лекала та тканини - теж у більшості випадків західні. Вироби поставляються за кордон у вигляді напівфабрикатів. Там товар "доводиться": наприклад, пришиваються ґудзик і бірка, скажімо, "Made in Germany". Таким чином, більшість західних споживачів української продукції навіть уявлення не мають, що носять одяг, пошитий в Україні. Таке співробітництво є дуже невигідним для українських підприємств. По-перше, вони заробляють набагато менше, ніж могли б за інших умов, отже, не мають достатньо коштів на розвиток і оновлення виробництва. По-друге, назви підприємств, їх товарні марки залишаються абсолютно невідомими західним споживачам. Українські виробники працюють на просування іноземних торгових марок та брендів[36,70-71].

1.2 Теоретичні аспекти організації  експортно-імпортних операцій.

В світовій практиці існують певні форми здійснення експортних операцій, кожна з яких має свою специфіку та форми здійснення розрахунків по ним.