Адміністративно-правове регулювання у сфері економіки

Варіант 39

1. Метод адміністративного  права.

2. Види адміністративно-правових  норм.

3. Адміністративно-правове  регулювання у сфері економіки.

1. Метод адміністративного  права.

Адміністративно-правовий метод - це сукупність правових засобів і способів (прийомів), які застосовують органи управління для забезпечення регулюючого впливу норм адміністративного права на суспільні відносини.

Метод адміністративно-правового регулювання відрізняється від інших методів владним, імперативним характером. Практичне значення цього методу, як і предмета адміністративно-правового регулювання, полягає в тому, що з їх допомогою здійснюється розмежування різних правових галузей.

Особливість методу адміністративного права полягає в тому, що його норми орієнтовані на задоволення не приватних та особистих, а публічних інтересів - інтересів людей, держави і суспільства, вони передбачають пряме застосування адміністративних санкцій.

Крім того, суспільні відносини, що регулюються нормами адміністративного права, завжди передбачають нерівність учасників, жорстке підпорядкування волі, яка скерована єдиною управлінською волею.

Слід звернути увагу на те, що методу адміністративного права притаманні як загальні методи правового регулювання: імперативний і диспозитивний, які реалізуються шляхом: а) використання приписів; б) встановлення заборон; в) надання дозволів; так і спеціальні, притаманні тільки цій галузі: субординації, координації, реординації, адміністративного договору, реєстрації, стимулювання, інвестицій та ін.

Імперативний метод правового регулювання - це метод владних приписів, характерний для адміністративного права.

Диспозитивний метод (метод координації), на відміну від імперативного метода, передбачає юридичну рівність учасників правовідносин і застосовується, як правило, в цивільному праві, але має місце в приватному адміністративному праві. Диспозитивний метод в адміністративному праві застосовується для встановлення правового статусу державних службовців і для здійснення ними посадових повноважень у сфері державного управління. Юридичним фактом у даному випадку, як правило, виступає договір.

Тобто можна зазначити, що адміністративний, або адміністративно-правовий, метод являє собою сукупність методів права, які відображають владну природу державного управління, а врегульовані цим методом відносини визначаються як відносини влади і підпорядкованості.

2. Види адміністративно-правових  норм.

Значна увага у теорії адміністративного права приділяється класифікації норм адміністративного права. Класифікація норм — це розподіл їх на види (групи) залежно від обраного критерію (ознаки).

Правильне розмежування адміністративно-правових норм має важливе теоретичне та практичне значення. Воно дає змогу чіткіше відобразити характер адміністративно-правового регулювання та обрати найбільш доцільні для конкретних об'єктів регулювання правові засоби.

Найбільш практично значущою є класифікація видів норм адміністративного права за наступними ознаками.

1. За способом правового регулювання поведінки суб'єктів необхідно розрізняти: норми-завдання, норми-принципи, норми-дефініції, норми установчі, норми загальнокомпетенційні (статусні), норми-доручення, норми-стимули, норми-рекомендації, норми договірні, норми-заборони, норми-санкції, норми-стандарти та нормативи. Ці норми дають можливість створювати різноманітні комбінації для розпорядчого, дозвільного, регламентаційного та інших способів правового регулювання.

- Норми-завдання містять  нормативну орієнтацію розвитку  галузей, сфер управління та регулювання, інших об'єктів, а також виступають  орієнтиром діяльності суб'єктів  адміністративного права. До норм-завдань можна віднести програми, плани, які є нормами тривалої дії. 

 - Норми-принципи виражають стійкі сутнісні характеристики як суб'єктів, так і об'єктів управління. 

- Норми-дефініції дають нормативні визначення, обов'язкові для застосування в тексті закону або іншого правового акту.

- Норми установчі характеризуються перетворюючим потенціалом та виражаються у формуванні управлінських структур, фінансово-господарських комплексів. 

- Норми компетенційні окреслюють статус, права, обов'язки та відповідальність суб'єктів адміністративного права. Найчастіше вони містяться в положеннях про органи, посадових осіб.

- Норми-доручення означають вказівки щодо рішень або дій, вибір яких може бути більш вільним. 

- Норми-стимули заохочують розвиток та діяльність права у тому напрямі, яке вважають важливим та корисним органи, що приймають адміністративно-правові акти. 

- Близькими до них є  норми-рекомендації (типу організаційно-методичних, науково-методичних та інших), які  містять поради щодо раціональних дій.

- Своєрідність договірних  норм полягає в їх природі  як узгоджених норм рівних  партнерів з добровільно прийнятими  зобов'язаннями. 

- Норми-заборони містять застереження щодо можливих неправомірних дій, норми-санкції — вказівки на заходи відповідальності щодо винних осіб або органів. 

- Норми-стандарти містять  техніко-економічні, соціальні, екологічні, технологічні та інші нормативи техніко-юридичного характеру.

2. За регулятивною спрямованістю адміністративно-правові норми поділяються на матеріальні норми та процесуальні норми. Розмежування матеріальних та процесуальних норм має надзвичайно важливе значення для адміністративного права.

Матеріальні норми адміністративного права встановлюють юридичні межі та обсяг правового регулювання, визначають права, обов'язки та відповідальність учасників регульованих суспільних відносин, тобто фактично їх адміністративно-правовий статус. Переважна більшість процесуальних норм адміністративного права сприяє реалізації матеріальних норм, оскільки регламентує процедуру (процес, порядок) реалізації прав та здійснення обов'язків, встановлених матеріальними нормами. Існують і процесуальні норми, котрі мають цілком “автономне” значення, тобто не зв'язані безпосередньо з потребами реалізації матеріальних норм (наприклад, норми, що регулюють процесуальні відносини в адміністративному судочинстві).

Залежно від того, які відносини регулюють процесуальні норми адміністративного права (“позитивні” чи відносини, які виникають у зв'язку з правопорушеннями), можна виділити:

- адміністративно-процедурні  норми (які забезпечують порядок  реалізації норм у сфері публічного  управління, внутрішньо-організаційної і контрольної діяльності);

- адміністративно-юрисдикційні  норми (які забезпечують порядок  реалізації норм щодо розгляду  справ про адміністративне правопорушення  чи інше правопорушення, яке перебуває  у сфері адміністративно-правового  регулювання).

Російський учений Ю. О. Тихомиров пропонує додатково виділяти серед адміністративно-процесуальних норм наступні:

- адміністративно-ієрархічні  норми, які сприяють розглядуспорів у порядку підлеглості; 

- адміністративно-юрисдикційні  з використанням судових процедур (цю групу норм виділяють прихильники  такої точки зору за аналогією  з цивільним та кримінальним процесуальним правом);

- функціонально-процесуальні, присвячені порядку діяльності  у певній сфері (вони регламентують  “позитивну” діяльність суб'єктів управління);

- регламентні, які вводять  організаційні регламенти, розпорядки, правила.

3. За формою припису (деякі  автори називають цей критерій  інакше — за юридичним змістом, за формою вираження), виділяють наступні види норм:

- зобов'язуючі (приписні), що  містять юридичну вказівку діяти  відповідним чином у передбачених нормою умовах;

- забороняючі (категоричні, імперативні), що містять заборону на вчинення тих чи інших дій в умовах, які визначаються даною нормою. Заборони можуть мати загальний або спеціальний характер;

- уповноважуючі (дозволяючі, дозвільні, диспозитивні), що передбачають можливість адресата діяти у рамках вимог даної норми на власний розсуд, але з дотриманням правового режиму, нею встановленого. Такі дозволи дають можливість вибору того чи іншого варіанту дії у межах певного правового режиму, який створюється даною нормою;

 - стимулюючі (заохочувальні), що забезпечують відповідну поведінку  з допомогою певних засобів  матеріального або морального  заохочення учасників регульованих відносин;

- рекомендаційні, що дають  можливість обирати найбільш  доцільні варіанти розв'язання  певних завдань. Особливість правової природи цих норм у тому, що рекомендації, які містяться у цих нормах, не мають юридично обов'язкового характеру. Такі норми не містять прямих приписів.

4. За адресатом приписів (інколи цей критерій називають інакше — з точки зору становища учасників правовідносин) можна виділити норми, які регламентують:

- права й обов'язки  громадян у сфері державного  управління та в інших сферах, що регулюються адміністративним правом;

- окремі аспекти функціонування  різних недержавних об'єднань, підприємств, закладів;

- правове становище підприємств, установ, організацій;

- взаємні права і обов'язки  суб'єктів, які не підпорядковані один одному;

- адміністративно-правовий статус громадських об'єднань;

- питання організації  та діяльності державних установ  та підприємств;

- адміністративно-правовий статус державних службовців;

- організацію та діяльність  різних ланок апарату державного  управління (системи органів виконавчої влади);

- порядок взаємодії державних і недержавних органів.

5.  За обсягом регулювання адміністративно-правові норми поділяються на:

- загальні, які поширюються  на всі сфери та галузі державного  управління, місцевого самоврядування  і які регламентують найбільш  важливі питання реалізації публічної влади;

- міжгалузеві, які регламентують  ті або інші сфери управлінської  діяльності, котрі є загальними  або суміжними для всіх галузей  державного управління та мають  при цьому спеціальний характер;

- галузеві, які регламентують  ті або інші сфери управлінських  відносин, що виникають у межах  галузей, закріплених за органами  виконавчої влади галузевої компетенції;

- місцеві, що містяться  в актах місцевих органів виконавчої  влади, а також органів місцевого  самоврядування.

6.  За змістом адміністративно-правові норми можна об'єднати у відносно самостійні правові інститути. Правовий інститут означає сукупність певних норм, об'єднаних однорідністю врегульованих ними суспільних відносин.

7. За порядком дії у часі, просторі та за колом осіб адміністративно-правові норми поділяються:

- за порядком дії у часі — на: тимчасові; постійні (безстрокові); надзвичайні;

- за порядком дії у просторі — на: норми, які діють на території України, норми місцевого характеру; норми загального і галузевого характеру; норми локального характеру;

- за порядком дії за колом осіб — на: норми, що поширюються на усіх громадян; норми, що поширюються на окремі соціальні групи (військовослужбовців і т. ін.).

8. За повнотою викладених приписів розглядувані норми поділяються на:

- визначені (мають повно викладене правило поведінки);

- відсилочні (викладають правило поведінки неповно, відсилаючи до інших норм або правових актів);

- бланкетні (передбачають, що відповідне правило поведінки встановлюється іншим уповноваженим суб'єктом).

Крім того, адміністративно-правові норми можна поділити:

- за юридичною силою — на: викладені в законах; указах; постановах; рішеннях; наказах тощо. Деякі автори пропонують за вказаним критерієм більш вузьку класифікацію: законодавчі; підзаконні; галузеві (відомчі); локальні.

- за характером юридичного захисту — на: норми, які захищаються адміністративними санкціями; норми, що захищаються дисциплінарними санкціями. Інколи пропонуються й інші класифікаційні групи адміністративно-правових норм. Наприклад, вони можуть мати або внутрішньосистемний (їх дія поширюється тільки на нижчі ланки системи виконавчої влади), або загальнообов'язковий (їх дія поширюється на всіх учасників регульованих відносин) характер і т. Ін.

3. Адміністративно-правове  регулювання у сфері економіки.

З усіх галузей і сфер, які регулюють адміністративно-правові норми, найскладнішими є ті, що належать до економіки. Формування Україною власної економічної політики пов’язується з визначенням головних її напрямів на основі принципів демократії, свободи підприємництва й відкритості для інтеграції у світове економічне співтовариство. Ефективна національна економіка є гарантією незалежності держави, її територіальної недоторканності і цілісності, забезпечення умов нормальної життєдіяльності суспільства. Економіку визначають як єдиний комплекс господарських відносин, що охоплює усі ланки виробництва, торгівлі та обміну у суспільстві Розвиток законодавства з питань комплексного регулювання економічних відносин з урахуванням інтересів різних категорій осіб: суб’єктів господарювання, їх об’єднань, споживачів, найманих працівників, територіальних громад, держави, а також міжнародної спільноти, пов'язаний зі змінами в правових формах регулювання економічної сфери, переходом до ринкових механізмів.

Держава в особі її органів влади здійснює економічну й соціальну політику з метою комплексного та збалансованого забезпечення інтересів усіх верств населення, стимулює ринкову економіку, забезпечує ефективність її функціонування з одночасним обмеженням і попередженням негативних наслідків економічної влади власників, особливо монополістів; гарантує захист національних інтересів і внутрішнього ринку від зовнішньої економічної та політичної експансії.

Основною метою державного регулювання економіки є виконання завдань, що впливають на організацію ринку, ринково-конкурентних відносин, досягнення економічних, соціальних та фіскальних цілей, спрямованих на підтримку та забезпечення ринкового порядку в державі, корегування розподілу ресурсів з метою впливу на господарюючу структуру та структуру національного продукту.

Державна економічна політика – це закріплені у відповідних економіко-правових документах (прогнозах, програмах, законодавчих актах) цілі і завдання, що ставить держава, забезпечуючи комплексне вирішення подвійного завдання: поєднання в економічному житті ринкових засад господарювання і соціальної спрямованості економіки. При цьому держава застосовує економічну стратегію та економічну тактику.

В ст. 10 Господарського кодексу України (далі ГК) закріплені основні напрями економічної політики держави: структурно-галузева, інвестиційна, амортизаційна політика, політика інституційних перетворень, антимонопольно- конкурентна і зовнішньоекономічна політика.

Відносини в економічній сфері регулюються нормами багатьох галузей права, однак тільки адміністративне право правовими засобами впорядковує певну частину економічних відносин, надаючи їм організаційного змісту.

Адміністративно-правове регулювання відносин у сфері економіки здійснюється за кількома основними напрямами:

1) Забезпечення стратегічних  пріоритетів розвитку економіки: стимулювання розвитку окремих  галузей і виробництв, сфер економічного  розвитку; залучення іноземних інвестицій; ціноутворення тощо.

2) Впорядкування відносин  власності шляхом визначення  тих сфер економіки, які можуть  складати об'єкт недержавної власності  та механізм її набуття —  наприклад шляхом приватизації, а також антимонопольного регулювання (створення конкурентного середовища) та чітке закріплення статусу  суб'єктів державної власності.

3) Адміністративно-правове  регулювання зовнішньоекономічних  відносин.

До видів зовнішньоекономічної діяльності, які здійснюють в Україні суб'єкти цієї діяльності, належать: експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили; надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг; наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація на комерційній основі; міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України; кредитні та розрахункові операції; спільна підприємницька діяльність; підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності; організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі; товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі; орендні, в тому числі лізингові, операції; операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку; роботи на контрактній основі; інші види зовнішньоекономічної діяльності, які не заборонені прямо і у винятковій формі законами України.

4) Адміністративно-правові  засоби державного впливу у  сфері економіки: реєстрація, ліцензування, патентування, квотування, сертифікація, надання дозволів, реалізація адміністративно-юрисдикційних  прав тощо.

Отже, зміст державного регулювання в сфері економіки полягає в: удосконаленні взаємодії центральних органів виконавчої влади й органів державної виконавчої влади на місцях, органів місцевого самоврядування, організацій та об'єднань роботодавців; чіткому закріпленні компетенції центральних і місцевих органів виконавчої влади в економічній сфері; поглибленні децентралізації в управлінні економікою, гарантуванні реалізації економічних прав місцевих органів виконавчої влади, підприємств і установ, невтручанні в питання, віднесені до їх компетенції та компетенції органів місцевого самоврядування; удосконаленні правового статусу міністерств і комітетів, що здійснюють управління галузями народного господарства; конкретизації в нормативних актах (статутах) завдань і функцій центральних органів виконавчої влади, їх повноважень по координації і регулюванню у відповідних галузях і сферах управління.

Складовими елементами економічної системи України є: промисловість, енергетичний комплекс, агропромисловий комплекс, транспорт та дорожнє господарство, зв'язок, житлове господарство, фінансова сфера тощо.

Список використаної літератури

1. Бандурко О.М. . Адміністративна діяльність. Частина особлива: Підручник. 2000 р.

2. Битяк Ю. П. Адміністративне право України: Навчальний посібник. - Харків «Право», 2000 р.

3. Кузьменко О. В., Колпаков В.К. Адміністративне право України: Навчальний посібник. - Київ «Хрінком Інтер», 2003 р.

4. Шишка Р. Б. Підприємницьке право України: Підручник. - Харків: «Еспада», 2000 р.