Адміністративна юстиція в україні

Зміст

Вступ………………………………………………………………………………3

Розділ 1. Теоретичні засади адміністративної юстиції в Україні

1.1.Адміністративна юстиція:  поняття, сутність, зміст…………………………...4

1.2. Сутність адміністративної  юстиції в умовах адміністративно-правової реформи в Україні………………………………………………………………….12

Розділ 2. Розвиток адміністративної юстиції як інституту адміністративного права та адміністративної науки

2.1. Виникнення та історичний розвиток адміністративної юстиції в Україні………………………………………………………………………………15

2.2. Особливості адміністративної юстиції в Україні в умовах здійснення судової й адміністративної реформ ………………………………………............31

Висновки………………………………………………………………………...34

Список використаної літератури………………………………….….36

Вступ

Вирішальну роль у забезпечення законності, захисту порушених прав і свобод людини і громадянина  у сфері адміністративно-правових відносин має відігравати адміністративна  юстиція як форма судового контролю виконавчої влади, удосконалення позасудового захисту прав і свобод громадян тощо.

Реформа адміністративного права України передбачає основні шляхи реформування адміністративного законодавства, суттєве оновлення змісту адміністративно-правового статусу громадян, реформування законодавства про державну службу, законодавства щодо засад функціонування системи виконавчої влади, організації діяльності та правового статусу окремих її органів.

Загалом спостерігається тенденція  розширення впливу апарату управління в усіх сферах суспільного життя, зокрема його поширення на особисте життя громадян, що зумовило потребу  в існуванні спеціальних органів  для контролю діяльності органів  державного управління, щоб не допустити  узурпацію, свавільне використання влади всупереч інтересам громадян.

Обов’язок правової держави –  гарантувати суб’єктивні права  громадянина у відносинах з адміністративними  органами, що зумовлює необхідність створити адміністративну юстицію в Україні, яка б, з одного боку, захищала суб’єктивні  права громадян, а з іншого –  забезпечувала через свою судову практику законність діяльності органів  державної влади, таким чином  сприяючи зміцненню правопорядку в  державі.

Адміністративна юстиція, як один з  найважливіших інститутів правової держави, – це ефективний засіб контролю діяльності органів виконавчої влади.

Основним завданням цього інституту  є захист від свавілля органів  державної та муніципальної служби, гарантування прав та законних інтересів  фізичних і юридичних осіб.

Розділ 1 Теоретичні засади адміністративної юстиції в Україні

1.1.Адміністративна юстиція: поняття, сутність, зміст.

Проблеми  реформування адміністративного права  України, зміна його предмета, створення  нових інститутів та реформування тих, що дістались у спадок від адміністративно-командної  системи, проведення судової реформи, розробка теоретичних основ адміністративного  та управлінського процесів, забезпечення прав і свобод громадян в публічному праві з боку судової влади  можна без перебільшення назвати  одними з найбільш важливих на шляху  побудови правової держави та громадянського суспільства.

Таке  реформування вимагає нових підходів у дослідженні кожної гілки державної  влади, й у першу чергу виконавчої, яка найближче знаходиться до населення і внаслідок цього, може частіше, ніж інші гілки державної  влади, порушувати права і свободи  громадян. Відтак, закономірно виникає  проблема пошуку нових форм і засобів  контролю за діяльністю органів державної  виконавчої влади, як однієї з найактуальніших  як у науці так і в законодавстві  України. Серед цих форм і засобів  чільне місце повинен займати  інститут судового захисту у справах  за скаргами на неправомірні рішення, дії та бездіяльність органів  державної влади, їх посадових осіб, як ефективний засіб захисту прав і свобод фізичних та юридичних осіб.

Інститут  судового захисту у справах за скаргами на неправомірні рішення, дії  чи бездіяльність органів державної  влади та їх посадових осіб, як самостійний  розділ сучасної української науки  не відзначається достатньою розробленістю  та дослідженням. Окремі публікації [1] у Радянському Союзі на цю тематику мали у деяких випадках практичне  спрямування, однак, в цілому, носили епізодичний характер. В сучасний період, незважаючи на те, що окремі вчені  та практики звертають увагу на проблеми запровадження адміністративної юстиції (Крупчан О.Д., Стефанюк В.С. та ін.), цілісної теорії застосування цього інституту до умов української правової дійсності поки що не створено. Саме з цією метою було вирішено закцентувати у цій публікації на окремих теоретичних аспектах поняття адміністративної юстиції, її характерних ознаках.

Ухвалення Верховною Радою України 28 червня 1996 року Конституції України можна  вважати завершальним етапом створення  в Україні основ демократичного суспільства та початком нового етапу  в її історії впродовж якого ці основи необхідно стверджувати.

У колишньому Радянському Союзі, суд розглядався  як орган, покликаний охороняти від  неправомірних дій державу, відповідальності ж держави перед своїми громадянами  не надавалось належного значення. Проголошення незалежності України, прийняття  Декларації про державний суверенітет  України, схвалення Акту проголошення незалежності України, прийняття Конституції  України та цілої низки законів  засвідчили те, що Україна дійсно стала  на шлях побудови правової держави  та громадянського суспільства, де належне  місце відводиться судовій владі.

В Конституції  України 1996 року було вперше задекларовано  ідею про те, що людина є найвищою соціальною цінністю суспільства, а  діяльність держави спрямовується  на реалізацію та захист її законних прав, свобод та інтересів.

Поклавши  на суди обов"язок захищати права  та свободи людини і громадянина, Конституція України піднесла статус суду на принципово новий рівень. У  ній чітко визначено межі повноважень  кожної складової частини державної  влади, при цьому здійснення правосуддя віднесено до виключної компетенції  судів України, юрисдикцію яких поширено на всі правовідносини, які виникають  в державі. Підвищення ролі судової  влади в державі та її значення у стабілізації суспільства можливе  лише в умовах забезпечення реального  права кожного громадянина на незалежний та неупереджений суд [2, с.2].

Згідно  статті 124 Конституції України, судочинство  в Україні здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної  юрисдикції [3, с.249]. В системі судів  загальної юрисдикції утворюються  загальні та спеціалізовані суди окремих судових юрисдикцій. Цю норму Конституції України законодавець деталізує у статті 19 Закону України від 7 лютого 2002 року "Про судоустрій України" [4, с.9], який серед інших, зараховує до спеціалізованих і адміністративні суди.

Зазвичай, судовий контроль за управлінською  діяльністю органів виконавчої влади, посадових осіб, державних службовців називають адміністративною юстицією. Дослідження з приводу виникнення цього інституту демонструють, що існують різні погляди на часові детермінанти його зародження. Окремі вчені вважають, що паростки адміністративної юстиції зустрічаються вже у стародавній Греції та Римі, інші доводять, що цей інститут формується у середні віки.

Так чи інакше, зауважимо, що різні версії дати зародження інституту адміністративної юстиції  можна переконливо обґрунтовувати крізь призму особливостей суспільно-політичного  розвитку конкретної держави в конкретний період її історичного розвитку, і  кожна, з огляду на це матиме право  на існування. Однак, якщо вести мову про наукове обґрунтування цього  інституту, то воно з"являється значно пізніше, ближче до 19 століття.

Першою  державою, де інститут адміністративної юстиції розпочав досліджуватись як наукова проблема, і де з"являється  наукова література з цієї проблематики, вважається Франція. Саме у цій державі, вже у перші десятиріччя 19 століття сформувалась відповідна наукова база і в 1817 році на основі законодавства  про адміністративну юстицію  у Паризькому університеті було створено кафедру адміністративного права. Необхідно зазначити, що у підручниках  з адміністративного права тієї доби, особлива увага приділялась  саме адміністративній юстиції, що була частиною курсу з адміністративного  права в університеті. Такі французькі вчені-адміністративісти як: М. Оріу, Ж. Ведель, М. Лесаж та низка інших продовжували досліджувати інститут адміністративної юстиції у 20 столітті. Характерним у їх науковій діяльності було відведення особливої ролі інституту адміністративної юстиції, яку він відігравав у суспільному житті Франції, зокрема в контролі за французькою адміністрацією та захисті прав і свобод французьких громадян. Г. Бребан та М. Лесаж підкреслюють високий престиж адміністративної юстиції у громадян Франції, високий авторитет Державної Ради¹, як органу, що покликаний підтримувати репутацію французької адміністрації як справедливої та такої, що захищає права та законні інтереси громадян. На думку Г. Бребана, адміністративна юстиція – це самостійна гілка правосуддя, і її ціллю є регулювати конфлікти між громадянами та органами державного управління або між самими органами та установами, а також виносити рішення, що ґрунтуються на нормах адміністративного права [6, с.27].

Наукове обґрунтування інституту адміністративної юстиції знайшло також широку підтримку і в іншій європейській державі – Німеччині. Вже в  середині 19 століття формується відповідна нормативна база, а наприкінці століття такі вчені як: Р. Гнейст, Л. Штейн та О. Майер стають авторами низки наукових праць присвячених цій проблематиці. О. Майер у свому відомому підручнику "Німецьке адміністративне право" вказував на адміністративну юстицію як на глобальну частину адміністративного права, як на інститут, без якого функціонування повноцінної правової держави є неможливим. Оскільки діяльність адміністративних та поліцейських органів проявляється у їх рішеннях та актах, які, як правило, торкаються прав і свобод громадян, ці акти повинні підлягати судовій перевірці, передовсім у тих випадках, коли громадяни ними не вдоволені. Тому О. Майер прямо вказував на те, що правова держава передбачає побудову управління, частину якого повинні складати адміністративні суди [7, с.6-7]. Поряд з тим, слід зауважити, що процес формування запровадження інституту судового контролю за управлінською діяльністю в Німеччині відбувався в гострій дискусійній обстановці і мав як прибічників, так і противників. У дискусії про впровадження адміністративної юстиції, що розгорнулась у 19 столітті в центрі уваги було два питання. Перше стосувалось того, чи повинен судовий контроль за публічною владою здійснюватись загальними судами чи адміністративними, друге ж стосувалося мети адміністративного судочинства, а саме чи покликана вона захищати суб’єктивні права окремих громадян, чи служить забезпеченню об’єктивного правопорядку? Відповідь на перше запитання, а одночасно й формування адміністративної юстиції у другій половині 19 століття відбувалось в дискусії між О. Бером, який вважав, що вищою інстанцією повинен бути єдиний суд для всіх цивільних і адміністративних спорів (він доводив необхідність розгляду адміністративних справ загальними судами), і Р. Гнейстом, який переконував у доцільності запровадження спеціалізованих адміністративних судів. Результатом цієї дискусії було створення в Німеччині три ланкової адміністративно-судової юстиції, що складалась з районного, окружного та Вищого адміністративного судів. Стосовно другого питання, то в той час, адміністративне судочинство у відповідності до пруської концепції, в першу чергу служило засобом непорушності об’єктивного правопорядку, а другорядним був захист суб’єктивних публічних прав особи. І тільки із набранням чинності Основного Закону Німеччини від 1949 року перемогла ідея індивідуального правового захисту, що, поряд з тим, не відкидає одночасного служіння адміністративної юстиції забезпеченню об’єктивного правового порядку.

Так чи інакше, адміністративній юстиції як науковій проблемі в 19 та 20 століттях було присвячено багато праць, в яких вона розглядалась в історичному, юридичному та порівняльно-правовому  аспектах. Проблема адміністративної юстиції в процесі свого розвитку на теренах України пережила найбільш різноманітні твердження та думки: від "чи існує адміністративна юстиція  в радянському праві?" [8, с.110], до "наявність органів адміністративної юстиції – це показник ступеня  полісистемності судової організації  в тій або іншій країні, тобто  ступеня розвиненості різноманітних  форм здійснення правосуддя." [9, с.51] або "адміністративна юстиція  – атрибут демократичної правової держави" [10, с.7].

Одним із класичних наукових визначень поняття "адміністративна юстиція", яке  увібрало в себе характерні ознаки декількох моделей в різних державах, вважається визначення запропоноване  в свій час Д.М. Чечотом: "адміністративна юстиція – це порядок розгляду і вирішення в судовій процесуальній формі спорів, які виникають в сфері адміністративного управління між громадянами чи юридичними особами з одного боку, та адміністративними органами з іншого, який здійснюється юрисдикційними органами, спеціально створеними для вирішення правових спорів" [11, с.31].

В рамках традиційного підходу, адміністративна  юстиція характеризується певними  рисами [12, с.57], які вважається за доцільне відзначити. Серед них:

• наявність правового спору (адміністративно-правового, управлінського спору) про публічне право, який виник в зв"язку з реалізацією публічного управління, виконавчої влади, управлінської діяльності державних службовців, тобто в сфері управлінської діяльності. Адміністративно-правовий спір (в контексті адміністративної юстиції) являє собою юридичний конфлікт, який виник між державними органами, органами місцевого самоврядування, їх посадовими особами з одного боку та іншими субєктами права з іншого у зв’язку з порушенням суб’єктивних публічних прав фізичних чи юридичних осіб, що відбувається внаслідок здійснення адміністративної нормотворчості, що суперечить вимогам закону;
• адміністративні спори вирішуються в рамках здійснення правосуддя, тобто адміністративна юстиція – це судова влада. Цей момент є принциповим, оскільки в науковій літературі зустрічається і протилежна думка про те, що адміністративна юстиція в більшій мірі "вбудована" і є складовою системи виконавчої влади;
• однією з головних цілей адміністративної юстиції є правовий захист суб’єктивних публічних прав громадян та юридичних осіб. Власне порушення цих публічних прав і складає предмет адміністративної юстиції;
• адміністративні спори розглядаються за встановленими процесуальним законодавством правилами, які забезпечують учасникам правового спору формальну (процесуальну) рівність, тобто в рамках спеціально створених процедур розгляду скарг чи позовів. При розгляді адміністративної справи повинні дотримуватись всі принципи адміністративного процесу. Необхідно зауважити, що стаття 7 проекту Адміністративного процесуального кодексу України [13, с.7], серед принципів здійснення адміністративного судочинства передбачає: верховенство права, законність, змагальність сторін, гласність судового процесу, незалежність суддів адміністративного суду та підкорення їх тільки закону, інші.

Необхідно зауважити, що у деяких колишніх радянських республіках, національні парламенти вже прийняли закони про адміністративну  судову процедуру. Зокрема, ще у 1993 році, в Естонії було прийнято Закон  про адміністративну судову процедуру, що свідчить про значно дієвіші кроки  всіх гілок влади на шляху здійснення судово-правової реформи, намагання  якомога швидше наблизити власну правову систему до європейських стандартів;

• правовим наслідком вирішення органами адміністративної юстиції спорів у сфері управління є визнання адміністративним судом незаконними чи недійсними (або навпаки законними чи дійсними) прийнятих органами управління (посадовими особами) адміністративних актів чи вчинених ними дій (або бездіяльності).

Відомий вчений-адміністративіст Д.Н. Бахрах пропонує розрізняти адміністративну юстицію в широкому та вузькому розумінні. В широкому розумінні вона являє собою правосуддя, яке здіснюється на підставі звернень громадян з приводу законності дій органів управління та посадових осіб [14, с.53]. У вузькому розумінні, під адміністративною юстицією, вчений розуміє розгляд судами скарг громадян на акти посадових осіб (службовців) та органів управління [15, с.14].

Наведене  визначення, на наш погляд, видається  не зовсім вичерпним та повинно містити  вказівку на ще декількох принципових  аспектах. А саме:

1. Адміністративна юстиція – це система органів, які здійснюють свою діяльність в межах певного процесуального порядку;
2. В рамках цього процесуального порядку органи адміністративної юстиції розглядають скарги чи позови як фізичних так і юридичних осіб;
3. Наслідком розгляду скарг чи позовів в рамках цього процесуального порядку є визнання органом адміністративної юстиції незаконними чи недійсними (або навпаки законними чи дійсними) прийнятих органами управління, їх посадовими особами адміністративних актів чи вчинених ними дій або бездіяльності.

Таким чином, необхідно констатувати, що інститут судового захисту у справах за скаргами на неправомірні рішення, дії  чи бездіяльність органів державної  влади та їх посадових осіб потребує глибокого теоретичного і практичного  вивченння та осмислення, і врешті решт повинен сформуватись як самостійний  розділ сучасної української науки. Незважаючи на те, що в сучасний період окремі вчені та практики звертають  увагу на проблеми запровадження  адміністративної юстиції, цілісної теорії застосування цього інституту, як вже  зазначалось, поки що не має. З іншого боку, прийняття Конституції України, Закону України "Про судоустрій України", набуття Україною членства в Раді Європи, підготовка проекту Адміністративного  процесуального кодексу України, низка  інших факторів свідчать про те, що створення та функціонування в  Україні органів адміністративної юстиції є закономірним та не відворотнім  процесом.

Переконаний, що законодавче встановлення адміністративно-судової  форми захисту суб’єктивних публічних  прав, а також розвиток теорії і  практики адміністративної юстиції  в цілому стане одним із важливих правових засобів реалізації ефективної державної політики в сфері захисту  прав людини і громадянина.

1.2. Сутність  адміністративної юстиції в умовах  адміністративно-правової реформи  в Україні

Сучасний етап побудови механізму  правової держави в Україні, яка  б реально забезпечувала права  і свободи громадян, передбачає “забезпечення  можливості громадян використовувати  судову форму захисту своїх прав і інтересів від свавілля будь-яких адміністративних органів”[8]. Інститутом, який покликаний надати можливість подібного захисту повинен стати інститут адміністративної юстиції.

Звернення в суд з метою захисту  своїх прав і свобод, вирішення  конфліктів і спорів, в тому числі  і з керівництвом установ і  організацій, державних органів  в умовах правової держави представляє  собою звичайну норму поведінки  людей [11].

До того ж, на думку окремих українських  вчених, введення адміністративної юстиції, повинно бути однією з основних рис демократичної правової судової системи України.

Питання про запровадження інституту  адміністративної юстиції в Україні не є новим для історії держави та права нашої країни.

Законодавство короткочасного існування  самостійної Української держави  в 1917-1920 рр. не обходило своєю увагою питання, які пов’язані з адміністративно-юстиційним забезпеченням прав і свобод громадян. Конституція Української Народної Республіки 1918 р. встановила, що судова влада в рамках цивільного, кримінального та адміністративного законодавства здійснюється виключно судовими органами. При цьому адміністративно-юрисдикційна діяльність адміністративних органів обмежувалася законом.

В період гетьмана Скоропадського законодавче  закріплення отримало положення  у відповідності з яким Генеральний  Суд Української держави отримав  повноваження по розгляду адміністративних справ, а в період Директорії проект Основного Державного Закону УНР достатньо багато уваги приділяв саме адміністративній юстиції.

В 20-х роках також проводилися  законопроектні роботи з питання, яке  досліджується. Так, в 1921 р. Інститутом радянського права при МДУ був розроблений проект декрету про адміністративну юстицію РРФСР, а в 1922 р. ідентичний проект був підготовлений НКЮ УРСР. Ці проекти стали основою для розроблених згодом проектів Адміністративного кодексу і Положення про Верховний адміністративний суд та про обласні і губернські адміністративні суди республік. Однак, остаточно інститут адміністративної юстиції так і не отримав законодавчого оформлення.

Українська РСР, перебуваючи у  складі СРСР, 1978 р. прийняла Конституцію, в якій у ст. 56 передбачалося право  оскарження дій посадових осіб, державних  і громадських органів. Скарги повинні  бути розглянуті в порядку і в  строки, встановлені законом. Дії службових осіб, які вчинені з порушенням закону, з перевищенням повноважень і які ущемляють права громадян, можуть бути у встановленому порядку оскаржені в суді. Громадяни УРСР мають право на відшкодування шкоди, заподіяної незаконними діями державних і громадських органів, а також посадових осіб при виконанні ними службових обов’язків.

Закріплення порядку реалізації конституційного  права на оскарження відбулося лише з прийняттям у 1987 р. Закону СРСР “Про порядок оскарження в суд неправомірних дій службових осіб, які ущемляють права громадян”, який практично не застосовувався. Предметом судового оскарження згідно з цим Законом, були дії службових осіб, вчинені з порушенням закону, з перевищенням повноважень, що ущемляють права громадян, внаслідок яких: громадянина незаконно позбавлено можливості повно або частково здійснювати право, надане йому законом чи іншим нормативним актом; незаконне накладання на громадянина якогось обов’язку.

В 1989 р. був прийнятий новий закон  з ідентичною назвою, в якому передбачалася  можливість оскарження не тільки одноособових, але й колегіальних управлінських дій.

За часи незалежності Української  держави положення вищевказаного  закону були розвинуті з включенням до Цивільного процесуального кодексу (ЦПК) України 31 жовтня 1995 року глави 31- А. В даній главі хоча і були виокремленні пріоритети, щодо можливості оскарження колегіальних і одноособових управлінських рішень, але вона не створила ефективного перетворення правового поля, в якому змогли б дієво вирішуватися адміністративні  справи, з врахуванням всієї специфіки  останніх і не є джерелом адміністративно-правового  регулювання для інституту адміністративної юстиції.

Цивільна процесуально-правова  форма, яка обслуговує, перш за все, майнові відносини не в змозі  адекватно впорядковувати захисні  дії судових органів в сфері виконавчої влади.

Так в цивільному судочинстві встановлено  правило, згідно якого вирішуються  питання не про захист суб'єктивних прав, що виникли з цивільних, трудових, сімейних та інших правовідносин  шляхом їх встановлення і визнання, а лише про поновлення прав чи свобод громадян, закріплених Конституцією України, законами та іншими нормативно-правовими  актами й порушених суб'єктами оскарження під час здійснення ними управлінських функцій (роз’яснення Пленуму Верховного Суду України "Про практику розгляду судами справ за скаргами на рішення дії чи бездіяльність органів державної влади, органів місцевого самоврядування, юридичних, посадових і службових осіб у сфері управлінської діяльності, які порушують права та свободи громадян" від 3 грудня 1997 р. № 13).

Розділ 2. Розвиток адміністративної юстиції як інституту адміністративного права та адміністративної науки

2.1. Виникнення  та історичний розвиток адміністративної юстиції в Україні.

Процес  створення  і  розвитку  в Україні  різних  форм  правового  контролю за діяльністю органів державного управління, у тому числі інституту судового контролю, пов’язаний з низкою умов і обставин, що  прямо  або  побічно впливають  на  його  становлення.

У Россії інститут адміністративної юстиції активно вивчався, про що свідчить значна кількість наукових досліджень з цього питання. Були переведені на російську мову і видані найбільш вагомі праці французьких  і німецьких юристів, присвячені адміністративним судам. Російські юристи одностайно визнавали, що адміністративна юстиція існує лише в тих країнах, де адміністративно-правові скарги розглядаються спеціальними органами, “установленнями”, “адміністративними судами”, або принаймні   особливими відділеннями загальних судів.[1] Незважаючи на глибину і серйозність опрацювання теорії (цілей, змісту, організаційних форм, юридичної природи), історії адміністративної юстиції, вчені не запропонували практичної моделі організації і діяльності адміністративних  судів  у  Росії.

Необхідно відзначити, що царська Росія не знала розгалуженої і розвинутої системи адміністративної юстиції. З одного боку, вона характеризувалася елементарністю, а з іншого – невиправданою ускладненістю. Простота полягала в наявності  двох інстанцій, причому в деяких  випадках вища інстанція – 1-й Департамент Сенату – відігравала роль і першої, і останньої. Складність побудови системи виявлялася у великій кількості різноманітних “присутствій”. Необхідно відзначити, що чіткого  поділу  компетенції між “присутствіями” не існувало. 

Отже, першою інстанцією були губернські присутствія, які розглядали обмежене коло адміністративних справ (про податки, військову повинність, порушення  поліцейських постанов, із земських та городових справ)[2], а також повітові й міські поліцейські управління, губернські управління, губернатори та  генерал-губернатори.

Другою й останньою інстанцією був 1-й Департамент Сенату. У більшості випадків він розглядав справи  по першій інстанції, хоча в законі перелік справ, віднесених до його підсудності, також не був визначений детально. У результаті багато справ не проходили через присутствія, які були звичайною першою інстанцією. Це дало підставу російському адміністративісту І.Т. Тарасову стверджувати, що “1-й Департамент Сенату як вищий адміністративний суд в імперії є в нашому законодавстві немов би куполом без будинку і фундаменту, оскільки ні середніх, ні нижчих загальних судово-адміністративних інстанцій чи адміністративних судів не існує, а слабкі подоби цих судів, звичайно, не можуть заповнити цієї істотної прогалини”[3] .

Судового процесуального порядку  в органах адміністративної юстиції не було. Панував письмовий принцип, сенатори призначалися з “осіб перших трьох класів”, причому наявність у них практичного стажу й освіти не було потрібним. Слухання справи, як правило, відбувалося за участю представника зацікавленого міністерства (сторони), якому нарівні із суддями належало право вирішального голосу.

Варто звернути увагу на недостатність, в той період часу, законодавчої регламентації процесуальних форм оскарження рішень і дій адміністративних органів, порядку розгляду даної категорії справ. Деякі нормативні положення свідчать про тенденції найбільшого сприяння адміністративним органам у випадках, коли вони виступали стороною у справі. Наприклад, скарги на постанови адміністративних установ повинні були передаватися до вищих інстанцій через ті нижчі інстанції, дії яких оскаржувались. Наприклад, скарги на розпорядження міністрів передавалися в 1-й Департамент Сенату тільки через  дані  міністерства.

Однією з характерних рис  процесуальної діяльності органів  адміністративної юстиції в дореволюційної Росії була велика кількість правил, регламентуючих порядок подання скарг до кожної з адміністративних установ нижчих  інстанцій.[4]

Варто звернути увагу також і  на те, що важливі кроки у бік  побудови інституту адміністративних судів у Росії зробили політики та практичні діячі. Центральне місце у програмі П.А. Столипіна в 1906–1907 рр. займала всеосяжна адміністративна система – створення цілісної системи цивільної адміністрації й організація адміністративних судів. Реформі не призначено було здійснитися, і вирішення адміністративних спорів продовжували здійснювати губернські присутствія по крайових, земських, міських справах, військовій повинності, квартирним, промисловому податку, фабричним, гірничозаводським справам. Деякі з тих справ лише умовно можуть бути віднесені  до  адміністративної  юстиції.

Автор дисертації поділяє думку  О.М. Бандурки та М.М. Тищенка щодо питання  про характерні ознаки адміністративної юстиції дореволюційної Росії, до  яких  він  відносить:

1) недосконалість побудови системи  її органів, що виявилось у відсутності чіткого поділу компетенції між ними і призвело до порушень інстанційності розгляду справ; 

2) відсутність властивих судочинству  принципів гласності, змагальності, усності в діяльності даних  органів, а також недосконалість  процесуальних форм їх діяльності, що, по суті, перетворювало їх з органів адміністративної  юстиції  в  органи  адміністративної  сваволі;