Антична філософія

АНТИЧНА ФІЛОСОФІЯ

Антична філософія (спершу грецька, а  потім римська) охоплює більш  ніж тисячолітній період із VI ст. до н. е. до VI ст. н. е., зародилася в стародавньогрецьких  полісах (містах-державах) демократичної  орієнтації і змістом, методами і  метою відрізнялася від східних способів філософствування, міфологічного пояснення світу, притаманного ранній античній культурі. Формування філософського погляду на світ підготовлено стародавньогрецькою літературою, культурою (творами Гомера, Гесіода, гномічних поетів), де ставилися питання про місце і роль людини в універсумі, формувалися навички встановлення мотивів (причин) дій, а художні образи структурувалися відповідно до почуття гармонії, пропорцій та міри. Рання грецька філософія використовує фантастичні образи й метафоричну мову міфології. Але якщо для міфу образ світу й справжній світ віддільні, нічим не відрізнялись і, відповідно, порівняні, то філософія формулює як свою основну мету: прагнення до істини, чисте й безкорисливе бажання наблизитися до неї. Володіння повною і визначеною істиною, за античною традицією, вважалося можливим лише для богів. Людина ж не могла злитися із «софією», оскільки смертна, скінченна, обмежена в пізнанні. Тому людині доступне лише невпинне стремління до істини, ніколи не завершене повністю, активне, діяльне, пристрасне бажання істини, любов до мудрості, що випливає із самого поняття філософія.

Для давніх греків, які жили в період становлення  цивілізації, світ - величезне зіб  рання різноманітних природних  і суспільних сил та процесів. Як жити у такому світі? Хто править світом? Як узгодити власні можливості з таємними й могутніми силами природи? Що є буття і які його підмурки, початок? Буття асоціювалося з численністю постійно змінюваних стихій, а свідомість - з обмеженою кількістю понять, що стримували хаотичний прояв стихій. Пошук стійкого першопочатку в змінному кругообігу явищ неосяжного Космосу - основна пізнавальна мета стародавньогрецької філософії. Тому античну філософію можна зрозуміти як учення про «перші початки і причини». За своїм методом такий історичний тип філософії прагне раціонально пояснити буття, реальність як цілісність. Для античної філософії є значущими розумні докази, логічна аргументація, риторико-дедуктивна раціональність, логос. Перехід «від міфу до логосу» створив відомий вектор розвитку і духовної культури, і цивілізації Європи.

У розвитку античної філософії виділяється чотири основних етапи.

Перший етап - охоплює УІІ-У стст. до н. е. і називається  досократівським. Філософи ж, які жили до Сократа, так і називаються -досократики. До них належать мудреці із Мілета (так звана Мі-летська школа - Фалес, Анаксимандр, Анаксимен), Геракліт із Ефеса, Елейська школа (Парменід, Зенон), Піфагор і піфагорійці, ато-місти (Левкіпп і Демокріт). У центрі ранньої - досократівської -грецької натурфілософії стояли проблеми фізики та Космосу.

Другий етап - приблизно із середини V ст. до н. е. - до кінця IV ст. до н. е. - класичний. Софісти  й Сократ, які вперше спробували визначити суть людини, здійснили  антропологічний поворот у філософії. Філософська спадщина Платона й Арістотеля, що характеризується відкриттям надчуттєвого і органічним формулюванням основних - класичних - проблем, найповніше узагальнює і відображає досягнення класичної епохи грецької античності.

Третій етап у розвитку античної філософії - кінець ІУ-ІІ стст. до н. е. — звичайно називають елліністичним. На відміну від попереднього, пов’язаного з виникненням значних, глибоких за змістом і універсальних за тематикою філософських систем, формуються різноманітні еклектичні конкуруючі філософські школи: перипатетики, академічна філософія (Платонівська Академія), стоїчна й епікурейська школи, скептицизм. Усі школи об’єднує одна особливість: перехід від коментування вчень Платона й Арістотеля до формування проблем етики, моралізаторською відвертістю в епоху присмерку й занепаду елліністичної культури. Тоді популярна творчість Теофраста, Карнеада, Епікура, Піррона та ін.

Четвертий етап у розвитку античної філософії (І  ст. до н. е. -У-УІ стст. н. е.) - період, коли вирішальну роль в античності став відігравати Рим, під вплив якого потрапляє Греція. Римська філософія формується під впливом грецької, особливо елліністичної. У римській філософії виділяються три напрямки: стоїцизм (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій), скептицизм (Секст Емпірик), епікуреїзм (Тит Лук-рецій Кар). У ІІІ-У стст. н. е. в римській філософії виникає і розвивається неоплатонізм, визначний представник якого є філософ Пло-тін. Неоплатонізм значно вплинув не тільки на ранню християнську філософію, але й на всю середньовічну релігійну філософію.

Перші грецькі  філософи - мудреці займалися осмисленням  природи, Космосу, з’ясовуючи причини й початок світу, їх часто називають «фізиками», які інтуїтивно формували субстанціональну модель світу за допомогою з’ясування першопричини усього сущого як основи, суті, їх методологія має безліч пережитків міфологічного асоціативного мислення: у міфі людські властивості й стосунки перенесено на явища природи, на небо і Космос, а також і в ранній грецькій філософії властивості й закони Космосу перенесено на людину та її життя. Людину розглядали як Мікрокосм стосовно Макрокосму, як частину і своєрідне повторення, відображення Макрокосму. Таке уявлення про світ у стародавньогрецькій філософії дістало назву космоцен-тризм. Та в поняття космоцентризму вкладається ще один зміст. Космос - протилежність Хаосу, відповідно - порядок і гармонія протиставляються невпорядкованості та ін. Тому-то космоцентризм ранньої античності пояснюється як орієнтація на вияв гармонії в людському бутті. Адже якщо світ гармонійно впорядкований, якщо світ - Космос, Макрокосм, а людина - його відображення і закони людського життя подібні до законів Макрокосму, то, отже, і в людині є прихована подібна гармонія. Загальноприйняте значення космоцентризму таке: визнання за зовнішнім світом (Макрокосм) статусу, що визначає всі інші закони й процеси, включаючи й духовні. Така світоглядна спрямованість формує онтологізм, виражений у тому, що перші мудреці - фізики шукали причини початку буття.

Що ж таке буття? Для Парменіда найважливіше визначення буття - осягання його розумом: те, що можна пізнати тільки розумом, і є буття. Почуттям же буття недоступне. Тому «одне й те ж є думка і те, про що думка існує». У такому твердженні Парменіда підкреслюється тотожність буття й мислення. Буття - це те, що є завжди, що єдине й неподільне, що непорушне й несуперечливе, «як думка про нього». Мислення ж - це здатність осягати єдність у несуперечливих формах, результат мислення - знання (ерізіете). Почуттєве сприйняття має справу з безліччю різноманітних речей і одиничних предметів, що оточують людину. Людина може мати гадку, погляд (сіоха) -звичайне, повсякденне уявлення, що протистоїть знанню як наслідку осягнення єдиного. Прагнучи віднайти глибоку основу всього існуючого, Парменід зауважує: ніщо із безпосередньо даного в чуттєвому досвіді не може задовольнити його через явно минущий і скінченний характер. Усі речі, в чому смертні вбачають істину, вірячи в неї, все це - лише ім’я порожнє: бути, але також і не бути, народжуватися, але й гинути, місце на місце міняти, змінювати колір і забарвлення - так яскравими виразами Парменід спростовує чуттєво сприймані речі та явища як щось зовсім не гідне уваги філософа через «неістинність» їх існування, тобто через їх скороминучу, підвладну змінам і перетворенням, тлінну природу. Його цікавить те, що залишається неминущим у вічному потоці загальних змін. Від безпосередньої даності буття як множинного Парменід іде до визнання існування, справедливо вважаючи, що без існування світу як єдиного не було б і його чуттєвої множинності. Та потім зосереджує увагу на грані єдиного в бутті, що відкрилася йому. Абсолютний, нетлінний і неминущий характер єдиного буття затьмарює множинне й чуттєве. Тепер буттям філософ називає тільки єдине й нерухоме, а множинне й чуттєве ~ небуттям, всупереч судженням людей. Звідси всі парадокси вчення Парменіда.

Уподібнення буття  кулі пояснюється уявленням давніх філософів про кулю як про найперше, найпрекрасніше і найдовершеніше з  усіх тіл, одночасно кінцеве й  безмежне, рухоме й непорушне. Кулю древні визначали як тіло, замкнене в самому собі, самодостатнє, що має в самому собі свою визначеність, а не визначається зовнішніми умовами. Тому куля здавалася їм найбільш підходящим зразком для ілюстрації тієї реальності, з якої виникає як основа самої себе, чужа рухові й змінам, вічна, ні від чого не залежна й неминуща. У довершеності кулі вбачали зразок довершеності буття. Визначення єдиного Парменід отримує шляхом спростування множинного, відмінностей, диференціювання. Розуміння єдиного, разом з тим, має субстанціальний характер, що свідчить про непослідовність, проте не чужі думки про загальну закономірність у природі, що випливає із властивостей світу як єдиного.

Отже, антична  філософія в особах багатьох видатних представників вперше висунула і професійно обговорила проблеми онтології, гносеології, логіки, антропології тощо. Філософія Стародавньої Греції мала визначальний вплив на розвиток усієї філософії аж до сучасності.

2. Релігія (від лат. - благочестя, набожність, святиня, предмет культу) є формою світогляду, в якій світ розділений на земний, природний, що сприймається органами почуттів людини, і потойбічний — небесний, надприродний. Спілкування з таким світом здійснюється через культові дії. Релігія дає відповіді на всі питання, що виникають у процесі життєдіяльності людини. У їх основі лежить віра в існування надприродних сил, які визначають і спрямовують все, що відбувається у світі і житті окремої людини. За допомогою молитви та інших культових дій люди звертаються до надприродних сил, щоб попросити у них допомоги у розв’язанні життєво важливих проблем і захисту. Тому найважливішою особливістю релігії є поклоніння надчуттєвим силам, які уособлює Бог.

Природа релігійного  світогляду складна і суперечлива, має тисячолітні традиції й увібрала явища духовної культури, соціальний досвід людей, ідеологію та інші аспекти життєдіяльності людини. Роль релігії в розвитку суспільства не піддається однозначній оцінці. Поряд з фанатизмом і ворожнечею до людей іншої національності, чому немало прикладів у минулому і сучасному, у релігійному світогляді є і важливі для сучасного людства ідеї та думки: збереження миру на Землі, єдність людського роду, збереження загальнолюдських цінностей, культивування духовності і моральних початків особистості та ін. Проявляється близькість релігії та філософії. І релігія і філософія ставлять подібні завдання, переслідують певну мету: з’ясування суті світобудови, суті буття суспільства і кожної людини та формування відповідного мислення і поведінки людей. Проте мету і завдання релігія і філософія реалізують різними методами і способами

3. Виникнення та розвиток свідомості

Матеріалістичний  підхід до розкриття проблеми свідомості з необхідністю ставить питання про можливість походження свідомості у ході розвитку матерії. Ще Йоганн Дуне Скот казав про те, що матерія мислить. Внесок у розвиток уявлень про свідомість зробив Бенедикт Спіноза, розглядаючи свідомість як атрибут матерії. Далі ніж усі просунувся Дені Дідро, коли висловив припущення, що у самому фундаменті матерії є особлива властивість, по суті схожа з відчуттями, із якої і виникає здатність до відчуттів, а згодом - мислення. Для підтвердження припущення Дені Дідро навів приклад з яйцем та курчам. Яйце не має здатності до відчуттів, а живе курча - має. Отже, здатність до відчуттів виникає з неодухот-вореної матерії. Теорія про зв’язок матерії та свідомості розроблена в діалектичному матеріалізмі. Тут свідомість розуміється як атрибут матерії, результат розвитку можливостей, що є у самій матерії, як специфічна людська, вища форма відображення.

Найважливіші досягнення науки  та техніки переконують в тому, що кожне матеріальне утворення  відображає інші, що впливають на нього  та само відображається у них. Всезагальність відображення як якості, що є у фундаменті матерії, визначається універсальністю матеріальної взаємодії. Тіла, процеси, явища взаємодіють між собою і внаслідок змінюються. Чи інакше: один об’єкт впливає на інший і залишає у ньому певний слід, в свою чергу, об’єкт, що зазнав вплив, фіксує у своїх змінах певні властивості того об’єкту, який впливав на нього. Відображення - це загальна властивість матерії, що полягає у здатності матеріальних об’єктів (явищ, предметів, систем) відтворювати у своїх властивостях особливості інших об’єктів внаслідок взаємодії з ними.

Розглядаючи матеріальну взаємодію  як необхідну умову та основу усіх процесів відображення, слід враховувати  якісну своєрідність процесів, їх генетичну ієрархію в розвитку неживої і живої природи, а також людського суспільства. До розкриття проблеми відображення слід підходити історично. Відображення у неживій природі є найпростішим і відбувається на механічному, фізичному, хімічному рівнях, кожен з яких специфічний. У неживій природі кожен об’єкт реагує на вплив іншого дуже визначено, зміни, що з ними відбуваються, відповідають властивостям об’єкту, що здійснює вплив. Так, залізо під впливом води ржавіє, під впливом сонця - нагрівається, під впливом магніту - притягується. На такому рівні відображення відбувається переважно зруйнування чи якісна зміна об’єкту, що зазнав впливу, чи виникає проста подоба оригіналу, його копія (відбиток, дзеркальне відображення). Найбільш високого рівня у неживій природі відображення набуває у колоїдних системах, розвиток яких і розглядають як передумову виникнення життя. Цим системам властиве звикання, захист - своєрідні хімічні аналоги пристосувальної діяльності живих істот.

Перехід від неорганічної до органічної природи приводить до виникнення ряду нових властивостей відображення, що надає йому якісно іншого характеру. Відображення на рівні живої природи називають інформаційним. За даними сучасної науки, зокрема молекулярної біології, інформація є фундаментом життя. Так, у молекулах ДНК і РНК зафіксована і відтворюється інформація, що програмує індивідуальний розвиток і зв’язок поколінь живих організмів. Генетична інформація - це специфічна форма відображення попередньої історії розвитку живих об’єктів у молекулах ДНК. Ще одна найважливіша форма інформаційного відображення у живих організмах - імунітет - механізм, за допомогою якого відбувається «розпізнавання» власних та чужих елементів у внутрішньому середовищі організму. Відображення у живій природі одержало назву інформаційного і на тій підставі, Що відбувається активне використання результатів зовнішніх впливів як орієнтирів, що несуть .певну інформацію про зовнішнє середовище. На ґрунті закладеної у живих організмах внутрішньої програми, Що закодована у їх матеріальному субстраті (внутрішньої інформації), У них є здатність активно ставитись до предметів і явищ зовнішнього світу як до орієнтирів для саморуху та саморегуляції (використання зовнішньої інформації у процесі життєдіяльності). На біологічному рівні у процесах життєдіяльності відбувається складна взаємодія. Синтез внутрішньої і зовнішньої інформації, тобто зовнішні дії впливають на стан системи не прямо, а опосередковано: активізують внутрішню програму побудови руху, що закладена в матеріальній системі, а не викликають сам рух. Тому однією з найважливіших властивостей відображення на рівні живої природи є її опосередкований характер (інакше кажучи, відбувається за схемою вплив - програма - реакція). Опосередкований характер інформаційного відображення, що обумовлений наявністю у живих організмів внутрішньої програми життєдіяльності, народжує і такі специфічні властивості інформаційного відображення, як вибірковість (активність) і випереджаючий характер. Вибірковість інформаційного відображення полягає в тому, що організм не просто відчуває вплив зовнішнього середовища, а активно використовує життєво значущі фактори, що служать для самозбереження і розвитку, не реагує на життєво-нейтральні і, по можливості, прагне уникати чи нейтралізувати шкідливі фактори.

Поняття випереджального відображення запроваджено відомим фізіологом Петром Анохіним для позначення здатності живих організмів «перенастроюватися»відносно майбутніх подій на підставі закладених у них життєвих програм. Система, що використовує випереджаюче відображення, здатна упереджувати результати можливих взаємодій з зовнішнім світом, що дозволяє їй активно будувати свою поведінку, мобілізувати резерви, орієнтуючись на можливі наслідки. Інформаційне відображення має різні рівні: подразливість, чутливість, нейрофізіологічне відображення, психіка. Удосконалення форм відображення у живих організмів відбувається на основі виникнення та розвитку особливих регулюючих елементів клітини, згодом особливих клітин - чуттєвих, нервових, нарешті, нервової системи, психіки. Інформаційне відображення - необхідний спосіб саморегулювання живих систем

Первісна і найзагальніша форма  інформаційного саморегулювання у живій природі - подразливість, що виступає єдиною формою саморегулювання у нижчих тварин та рослин і як елементарна лежить в основі усіх більш високих рівнів прояву саморегулювання живого, аж до вищої психічної діяльності людини. Подразливість -це здатність усього живого відповідати на вплив ззовні процесом внутрішнього збудження, який забезпечує адекватне реагування на подразник. Це допсихічна форма регулювання пристосувальної поведінки, що здійснюється за рахунок використання енергії самого організму. Подразливість має різні форми: токсини, тропізми, настрої. Подразливості властиві усі основні елементи інформаційного саморегулювання. Але подразливість має ряд принципових обмежень. Тому в дальшому еволюційному розвитку живі системи виробляли на ґрунті подразливості нові, досконаліші форми саморегулювання.

Яку б складну внутрішню організацію  не мали рослини, їх життєдіяльність повністю регулюється подразливістю. Але для тварин такої форми вже замало. На відміну від рослин, що виробляють органічні речовини з неорганічних і тому не потребують просторового переміщення для здобуття їжі, тварини змушені активно боротися за здобуття рослинної та тваринної їжі у навколишньому середовищі тому, що процес їх життєдіяльності відбувається шляхом переводу органічних речовин у неорганічні. Тому можливість переміщення для тварин - життєво-необхідна умова. Якщо найпростіші, одноклітинні тварини ще здатні переміщуватися у просторі завдяки подразливості, то багатоклітинні потребують вже вироблення додаткових інформаційних механізмів. У багатоклітинних тварин різні клітини виконують різні функції і необхідні спеціальні клітини, які забезпечували б взаємозв’язок між різними клітинами та системами організму, виконували б регулятивну функцію і, тим самим, сприяли б життєдіяльності організму як єдиного цілого. Тому в процесі розвитку у тварин поступово формуються спеціалізовані клітинні структури, які відповідають за інформаційну саморегуляцію - нервові тканини, що розвиваються у складні нервові системи. Вже в найпростіших багатоклітинних є нервова система, що виконує подвійну функцію - здійснює зв’язок з зовнішнім середовищем і організує дію внутрішніх органів. Єдність двох функцій забезпечує цілісність організму. З виникненням нервової системи зв’язаний якісний переворот у розвитку саморегуляції живих систем — нейрофізіологічна саморегуляція, початковою формою якої виступає чутливість як здатність мати відчуття. Тут панівною формою стає інстинкт ~ система безумовних рефлексів, що здійснюються нервовою системою. Хоча інстинкт, як система безумовних рефлексів, у сформованому вигляді є повним автоматизмом реакцій, але помилково б вважати його абсолютно уродженою властивістю організму, формування якої не потребує попереднього навчання. Кінцевий засіб поведінки тварини залежить не тільки від генотипу, але й від індивідуальних умов розвитку організму, певної системи навичок, що послідовно сформувалися та закріпилися в реальну структуру поведінки, особисто у кожної особи.

Значення нервової системи полягає  не тільки в тому, що на її основі склався  вищий тип безумовних реакцій  у вигляді інстинкту, але й  у тому, що з виникненням інстинкту  у тварин утворюється принципова нова форма саморегуляції - умовний рефлекс. Умовний. рефлекс - реакція організму вже не тільки на безпосередньо життє-возначущі явища, але й на біологічно нейтральні, як визначені сигнали, що приводять у дію інформаційні програми життєдіяльності, до того переважно такі, що набуті в процесі індивідуальної життєдіяльності тварини. Умовний рефлекс, набуваючи все більшого значення, поступово ста’є панівною формою регулювання взаємодії тварини з зовнішнім середовищем. Вироблення набутої програми лише на основі узагальнення індивідуального досвіду тварини виявилася недостатньою. Отже, тварини виробили, особливий видовий спосіб формування набутої програми - формування системи умовних рефлексів, необхідних для життєдіяльності даного виду шляхом навчання малюків. Цей засіб одержав назву сигнальної спадковості. Якщо раніше інформаційне регулювання здійснювалося через послідовність двох інформаційних механізмів - генетичної програми і принципу зворотного зв’язку, то тепер залучається ще один механізм - інформаційна програма, що перетворило інформаційне регулювання тварин на ще більш опосередковане, аніж в інших живих організмах. Зворотний зв’язок коректує поведінку системи відповідно до набутої програми, що опосередкована генетичне заданою програмою. Така зміна характеру інформаційного регулювання стала можлива завдяки еволюційному розвитку нервової системи, у ході якого утворилися центри (головний і спинний мозок) і спеціальні органи сприйняття (органи чуття), що виступили фізіологічною основою для появи набутої інформаційної програми. Формування та розвиток нервової системи перетворився на фізіологічну основу для виникнення емоцій, завдяки чому пристосувальна поведінка тварин набула активно-спонукального характеру. Спонукальною основою поведінки тварини є її потреба - певний нестійкий стан системи, зв’язаний з нестачею чи відсутністю усередині неї певних життєво необхідних факторів. Цей стан і обумовлює взаємодію організму з зовнішнім середовищем. Але тільки з появою центральної нервової системи виникла здатність відобразити, відокремити такий стан з безпосереднього акту взаємодії і викликати у тварини емоційне переживання, тобто викликати потребу в пристосувальній дії ще до виникнення самої дії.

Дальший розвиток центральної нервової системи і органів чуття привів до появи вищої форми саморегулювання у тварини - психіки, фізіологічною основою якої стало, як вважають, виникнення кори головного мозку. Психіка, як зазначав Іван Павлов, не зводиться до системи умовних рефлексів, а передбачає образне відображення дійсності. І хоча питання про те, на якому рівні розвитку живих істот виникає психіка залишається дискусійним, зрозуміло, що з того факту, що психічне відображення властиве лише тваринам, які мають складну нервову систему, ще не випливає, що наявність нервової системи - достатня умова для психічного відображення. Адже образ - це цілісне відтворення у психіці структури окремого предмета чи сукупності предметів, чи відносин між предметами чи їх станами. Образ має цілісний характер і не може виникнути без синтезуючої, координуючої участі кори головного мозку, яка здійснює взаємозв’язок між окремими органами чуття і узагальнює інформацію, що надійшла від них, тобто психічне відображення не тотожне нейрофізіологічному і здійснюється у формі відчуття, сприйняття, уявлень, що притаманні всім вищим тваринам, які мають розвинуту кору головного мозку і органи чуття.

Психічне відображення - якісно новий  рівень саморегулювання живих організмів. Між образами сприйняття і уявленнями з одного боку, та відповідною реакцією організму, з іншого, - немає такої жорсткої залежності, як на допсихічному рівні між певними подразниками та відповідною реакцією організму. Образи можуть протягом життя викликати самі різні реакції: один і той же самий образ може викликати різні реакції, і навпаки,- одна й та ж сама реакція може бути викликана різними образами. Відсутність жорсткої залежності між образами і реакцією організму забезпечила унікальну пластичність у взаємодії тварин і зовнішнього світу: їх реакція стала настільки цілеспрямованою, що за своїми зовнішніми проявами дуже схожа на свідому дію людини. Сприйняття та уявлення дозволили фіксувати не тільки окремі властивості об’єктивного світу, але й їх взаємозв’язок, а також зв’язок між предметами та сукупністю предметів, тобто виникло предметне мислення, що ще більше посилює схожість. Проте свідоме відображення, свідома саморегуляція - це вже якісно нова форма в розвитку інформаційних процесів.