Болонський процес

Міністерство освіти, науки, молоді та спорту України

Полтавський національний педагогічний університет імені В.Г. Короленка

Психолого-педагогічний факультет

Кафедра педагогіки та андрагогіки

ЗМІСТ ТА ВИМОГИ БОЛОНСЬКОЇ ДЕКЛАРАЦІЇ

ДО ВИЩОЇ ОСВІТИ В СУЧАСНИХ ОФІЦІЙНИХ ДОКУМЕНТАХ

ТА ПРАКТИЦІ ВУЗІВ УКРАЇНИ

Контрольна робота

студентки V курсу психолого-педагогічного факультету,

групи ДВ-56

Афоніної Анни Олегівни

Науковий керівник:

ас. Петренко Л.М.

Полтава 2011

План

Вступ

1.                       Зміст Болонської декларації.

2.                       Саламанкське звернення.

3.                       Рішення Празького самміту.

4.                       Берлінська конференція.

5.                       Входження України в європейський простір вищої освіти

Список використаних джерел

Вступ

У багатьох відносинах, Болонський процес став революційним у сфері європейської вищої освіти. Його початок можна віднести ще до середини 1970-х років, коли Радою міністрів Європейського союзу була прийнята резолюція про першу програму співробітництва у сфері освіти. Потім чотири з міністрів освіти, що брали участь у святкуванні 800-річчя паризького університету Сорбона в 1998 році, зійшлися думками про те, що сегментація європейської вищої освіти в Європі заважає розвитку науки та освіти. Ними була підписана Сорбонська декларація (англ. Sorbonne Joint Declaration, 1998). Рішення брати участь у добровільному процесі створення Європейського простору вищої освіти (ЄПВО) було оформлено через рік у Болоньї, представниками 29 країн (Болонська декларація, 1999). В даний час очевидно, що це було унікальна угода, тому що сьогодні процес включає в себе 47 країн-учасниць, з 49 країн, які ратифікували Європейську культурну конвенцію Ради Європи (1954). Офіційною датою початку процесу прийнято вважати 19 червня 1999 року, коли було підписано Болонську угоду. Болонський процес відкритий для приєднання інших країн.

Росія приєдналася до Болонського процесу у вересні 2003 року на берлінській зустрічі міністрів освіти європейських країн. У 2005 році в Бергені Болонську декларацію підписав міністр освіти України. У 2010 році в Будапешті було прийнято остаточне рішення про приєднання Казахстану до Болонської декларації. Казахстан - перша центральноазіатська держава, визнана повноправним членом європейського освітнього простору.

«Сорбонська декларація» була підписана в 1998 році міністрами чотирьох країн, а саме Франції, Німеччини, Великобританії та Італії. Мета декларації полягає у створенні спільних положень з стандартизації Європейського простору вищої освіти, де мобільність слід заохочувати як для студентів і випускників, так і для підвищення кваліфікації персоналу. Крім того, вона повинна була забезпечити відповідність кваліфікацій сучасним вимогам на ринку праці.

Цілі Сорбонської декларації були підтверджені в 1999 році, при підписанні Болонської декларації, в якій 29 країн висловили свою готовність взяти на себе зобов'язання підвищити конкурентоспроможність європейського простору вищої освіти, підкреслюючи необхідність збереження незалежності і самостійності всіх вищих навчальних закладів. Всі положення Болонської декларації, були встановлені, як заходи добровільного процесу узгодження, а не як жорсткі юридичні зобов'язання.

У рамках Болонської декларації, раз на два роки проводяться конференції міністрів, міністри висловлюють свою волю за допомогою комюніке.

1. Зміст Болонської декларації

Сорбонська декларація, яку підписали у 1998 р. міністри освіти Великої Британії, Італії, Німеччини і Франції, отримала позитивну оцінку з боку їх колег, працівників вищої школи інших європейських країн і стала основою для їх подальшої спільної роботи. На запрошення італійського міністра освіти у Болоньї 19 червня 1999 р. відбулася зустріч міністрів освіти провідних країн Європи. Учасники зустрічі, ознайомившись з доповіддю експертів, констатували необхідність продовження спільних дій щодо формування спільного європейського простору вищої освіти. Разом з тим була засвідчена низка розбіжностей в програмах, структурі, організації навчального процесу, учених ступенях тощо, що необхідно було усунути найближчими роками. Результатом дискусії стала Болонська декларація „Зона європейської вищої освіти”, яку підписали 29 європейських країн: Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швейцарія, Швеція.

Отже, у Болонській декларації 1999 р. було проголошено шість цілей, які, на погляд керівників освіти зазначених країн є першочерговими і які мають бути досягнуті в межах першого десятиріччя ХХІ ст., це:

1. Прийняття системи прозорих та порівняльних ступенів (кваліфікаційних рівнів), що присвоюють європейські вищі навчальні заклади з метою полегшення працевлаштування громадян Європи і міжнародної конкурентоспроможності європейських ВНЗ. Для забезпечення визнання кваліфікацій планується повсюдне використання Додатка до диплома, який рекомендований ЮНЕСКО.

2. Уведення системи, заснованої на двох основних циклах навчання (undergraduate, graduate): 1-й – до одержання першого академічного ступеня і 2-й – після його одержання. При цьому тривалість навчання на 1- му циклі має бути не менше 3-х років. Причому ступінь, що здобувається після першого трьохрічного циклу, повинна означати здобуття вищої освіти і відповідати європейському ринку праці як достатній рівень кваліфікації. Навчання впродовж другого циклу може передбачати отримання ступеня магістра ( через 1,5 - 2 роки навчання після одержання 1-го ступеня) і/або докторського ступеня (за умови загальної тривалості навчання 7-8 років).

3. Запровадження кредитної системи як засобу підвищення мобільності студентів. Запропоновано запровадити в усіх національних системах освіти систему обліку трудомісткості навчальної роботи в так званих кредитах (залікових одиниць трудомісткості)). При цьому надати громадянам можливість здобувати кредити й поза сферою вищої освіти, в процесі «навчання впродовж усього життя», якщо це визнано відповідними університетами.

4. Сприяння мобільності студентів і викладачів, вільному їх пересуванню в спільному європейському освітньому просторі, тобто сприяння тим студентам, що виявили бажання на будь-якому етапі продовжити навчання в іншому вищому навчальному закладі й у іншій країні, й тим викладачам, дослідникам, адміністративним працівникам, у яких виникла потреба вести там наукові дослідження або викладацьку діяльність.

5. Контроль якості освіти шляхом утворення спеціальних акредитаційних агентств, незалежних від національних урядів і міжнародних організацій. Оцінка буде ґрунтуватися не на тривалості або змісті навчання, а на тих знаннях, уміннях і навичках, що отримали випускники. Одночасно будуть встановлені стандарти транснаціональної освіти.

6. Утвердження європейської складової у вищий освіті, особливо при розробці навчальних планів, співпраці між навчальними закладами, розробці схем мобільності та інтегрованих програм навчання й наукових досліджень.

Таким чином, Болонська декларація орієнтувала вищі навчальні заклади на кінцевий результат: знання й уміння випускників повинні бути застосовані і практично використані на користь усієї Європи. Усі академічні ступені й інші кваліфікації мають бути затребувані європейським ринком праці, а професійне визнання кваліфікацій має бути спрощене. Водночас, очевидно, деякі положення Болонської декларації є результатом прагнення промислових лобі західноєвропейських країн уніфікувати систему вищої освіти в Європі заради отримання кваліфікованої робочої сили з країн Східної Європи й здешевіти підготовку кадрів через визнання трьохрічного першого циклу повною вищою освітою і скорочення фундаментальної й гуманітарної складової вищої освіти.

Болонська декларація започаткувала процес формування „Зони європейської вищої освіти” (єдиного європейського простору вищої освіти). У подальшому розвитку зазначеного процесу особливо велику роль відіграли: конференція керівників університетів, що відбулася у м.Саламанка (Іспанія) у березні 2001р., Празький саміт міністрів освіти 29 країн-учасниць Болонського процесу, що відбувся травні 2001 р. та Берлінська конференція міністрів освіти, що відбулася у травні 2003 р.

2. Саламанкське звернення

На Саламанкській конференції 2001 р., у якій взяли участь представники понад 300 європейських університетів, була створена Європейська асоціація університетів, був прийнятий підсумковий документ „Формування європейського простору вищої освіти”, основними ідеями якого стали:

- подальший розвиток і розбудова вищої освіти на основі наукових досліджень;

- розробка взаємоприйнятих механізмів для оцінки, гарантій і підтвердження якості диплому про вищу освіту;

- забезпечення сумісності різних інститутів, програм, ступенів;

- сприяння мобільності студентів, персоналу й можливості працевлаштування випускників в Європі;

- підтримка зусиль з модернізації університетів у тих країнах, де існують значні проблеми щодо входження в Зону європейської вищої освіти;

- проведення змін заради більшої відкритості, привабливості, конкурентоспроможності вищої освіти вдома, в Європі й у світі;

- дотримання позиції, що вища освіти має бути відповідальною перед суспільством.

У прийнятому зверненні до урядів європейських країн містилося прохання полегшувати і заохочувати зміни, забезпечувати координацію і керівництво зближенням систем вищої освіти з урахуванням національних і європейських особливостей.

3. Рішення Празького саміту

На Празькому саміті 2001 р. було прийняте рішення продовжити регулярно, кожні два роки, зустрічі міністрів освіти країн-учасниць Болонського процесу. Додатково до тих шести проблем, що були визначені у Болонській декларації й потребують спільних зусиль для їх розв’язання, учасниками Празького саміту були названі ще три:

- організація навчання людей упродовж усього життя ( система безперервної освіти);

- підвищення ролі вищих навчальних закладів і студентів у розвитку європейської спільноти;

- забезпечення привабливості Зони європейської вищої освіти.

4. Берлінська конференція

На Берлінській конференції 2003 р. були вказані конкретні заходи щодо розв’язання дев’яти основних проблем ( 6 Болонських, 3 Празьких) Болонського процесу, названі строки виконання заходів. Серед них:

- до 2005 року створити міждержавні органи і установи, які здійснюватимуть акредитацію й сертифікацію європейських вищих навчальних закладів;

- до 2005 року розпочати реалізацію двоциклічної системи вищої освіти, а в перспективі включити до Болонського процесу ІІІ цикл освіти й отримання докторського ступеню;

- починаючи з 2005 року, всім випускникам університетів видавати автоматично й безкоштовно додаток до диплому, що написаний на одній з поширених європейських мов.

Збільшувалося число учасників Болонського процесу. В 2002 році до нього приєдналися Кіпр, Ліхтенштейн, Туреччина, Хорватія, в 2003 році – Албанія, Андорра, Боснія і Герцеговина, Ватикан, Македонія, Сербія і Чорногорія, Росія. У 2005 р. Болонську декларацію підписала Україна ( про що буде окрема розмова). На сьогоднішній день у Болонському процесі беруть участь уже 45 країн. Причому якщо спочатку членами „Болонського клубу” були тільки елітарні вищі навчальні заклади – університети, то згодом до нього увійшли й вищі технічні навчальні заклади, у яких здобувала освіту основна частина молоді.

Таким чином, Болонський процес спрямований на формування єдиного відкритого європейського простору у сфері освіти, впровадження кредитних технологій, стимулювання мобільності і створення умов для вільного пересування студентів, викладачів, науковців в межах європейського регіону, спрощення процедури визначення кваліфікацій, що сприятиме працевлаштуванню випускників і студентів на європейському ринку праці. Введення загальноєвропейської системи акредитації , кредитної системи накопичення, легко доступних кваліфікацій тощо сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти. Одним із головних завдань, що має бути вирішене в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу.

5. Входження України в європейський простір вищої освіти

Про своє бажання стати повноправним членом європейської спільноти Україна заявила ще на початку 1990-х років, майже відразу після проголошення державної незалежності. В якості домінанти прийнятих 2 липня 19993 р. Верховною Радою України „Основних напрямів зовнішньої політики України” визначено відновлення політичних, економічних, культурних, духовних та інших зв’язків з європейською цивілізацією, інтеграція України у європейський політичний, економічний, правовий, культурний простір, вступ до Європейського Союзу. Конкретні заходи щодо реалізації зазначеної мети містять затверджена 30 квітня 2002 р. Указом Президента України програма розвитку країни „Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки”, план дій „Україна – Європейський Союз” від 21 лютого 2005 р., низка інших документів.

У 1994 році між Україною і ЄС була підписана „Угода про особливе партнерство”, відповідно до якої в Україні створені спеціальні урядові інституції, що опікуються євроінтеграційними процесами, розширюються економічні, політичні й культурні зв’язки між країнами, з 2003 року Україна перебуває по відношенню до країн ЄС у статусі „нового дружнього сусіда”.

Важливою складовою зовнішньої політики Української держави стало входження до європейського простору вищої освіти. Перший крок до цього був зроблений у 1999 р., коли Верховна Рада України ратифікувала розроблену під егідою Ради Європи і ЮНЕСКО Лісабонську конвенцію (1997 р.) щодо визнання кваліфікації з вищої освіти в європейському регіоні. Знаменною подією для вітчизняної вищої школи стало підписання Україною Болонської декларації, яке відбулося 19 травня 2005 року у норвезькому місті Берген на Конференції міністрів освіти країн Європи. Україна приєдналася до Болонського процесу, зобов'язавшись внести відповідні зміни у національну систему освіти та приєднатися до роботи над визначенням пріоритетів у процесі створення єдиного європейського простору вищої освіти. Наступним рубежем має стати 2010 рік, до якого Україні необхідно виконати всі вимоги Болонського процесу, серед них:

– привести у відповідність до європейських вимог вітчизняну

законодавчу й нормативну базу, що стосується освітянської сфери;

– значно скоротити в наших університетах і академіях кількість навчальних напрямів і спеціальностей, яких у нас, відповідно, 76 та 584, тобто в декілька разів більше, ніж у західноєвропейських країнах;

– запровадити нові бакалаврські й магістерські програми, сумісні з європейськими;

– добитися визнання на вітчизняному ринку праці й у суспільстві рівня “бакалавр” як кваліфікаційного рівня, сформувати його затребуваність вітчизняною економікою;

– ліквідувати певну плутанину у розумінні рівнів спеціаліста і магістра, адже, з одного боку, має місце близькість програм підготовки спеціаліста і магістра, їхня еквівалентність за освітньо-кваліфікаційним статусом, а з іншого – вони акредитуються за різними рівнями, відповідно за III і IV;

– привести нашу систему наукових ступенів і вчених звань у

відповідність до тієї, що існує в більшості країн Європи і світу (магістр – доктор філософії);

– адекватно до потреб суспільства і ринку праці визначити місце технікумів і коледжів у системі освіти, тобто вирішити: вважати їх і далі вищими навчальними закладами ( попри те, що в їх діяльності практично відсутня наукова складова), зробити їх підрозділами університетів та академій чи надати їм статус професійних навчальних закладів.

Однак є ризик формального ставлення до Болонського процесу й до впровадження пов’язаних з ним новацій. Сам факт приєднання до процесу  виконання зазначених вимог не може підняти нашу освіту до європейського рівня, тим більше, що й у більшості західних країн не надається Болонському процесу такого великого, як у нас, значення. В очах „європейського освітнього співтовариства” зазначений процес є цікавим, але не пріоритетною справою. Науково-освітня активність керівництва ЄС концентрується не на формальних змінах у організації навчального процесу у вищих навчальних закладах, а на підвищенні ролі вищої освіти в розвитку природничих і інженерних наук і високих технологій. Лідери Європи усвідомлюють необхідність підвищення конкурентоспроможності своїх країн у змаганні з США і Японією у сфері створення й використання надвисоких технологій, що спираються на розвиток нано- та фемтонаук.

Щодо зазначених вимог власне Болонського процесу, то їх навряд чи можна вважати найбільш складними для виконання. Скажімо, у нас уже повсюдно запроваджена кредитно-модульна система. Так само можна без особливих складнощів замінити захист дисертацій на здобуття ученого ступеня кандидата наук захистом на здобуття ступеня доктора філософії, а уже існуючих кандидатів наук назвати докторами філософії, докторів наук – повними докторами. Набагато складніше підняти рівень роботи вітчизняної вищої школи до рівня кращих європейських університетів, а заробітну плату нашого професора і доцента довести до європейського рівня, підвищити престижність вищої освіти, знань, високої кваліфікації працівника.

Слід пам’ятати, що підписанню Болонської декларації передувало прийняття Великої Хартії Університетів, де були закріплена університетська автономія, інші демократичні засади життєдіяльності вищої школи, які, на жаль, поки що відсутні у вітчизняній системі вищої освіти. Важливо повсюдно поширити таку інтерактивну модель навчання, за якої взаємовідносини між викладачем і студентом здійснюються на підставі рівності, паритетності, взаємоповаги і неупередженості. Найважливішим завданням вищої школи було й залишиться навчити студента думати, бажати і вміти самостійно здобувати знання.

Необхідно оптимізувати ті фінансові, матеріально-технічні,

інформаційні ресурси й кадровий потенціал, які в якісному й кількісному вимірах відповідають європейським стандартам, а не визначаються за залишковим принципом. Зокрема, значним фактором виводу нашої вищої освіти на якісно новий рівень і підготовки кваліфікованих фахівців має стати подальша комп’ютеризація навчального процесу, запровадження інтернет-технологій, створення корпоративних мереж і віртуальних лабораторій, що дозволяють у реальному часі проводити експериментальні дослідження в процесі аудиторних занять.

Слід забезпечити високу якість підготовки наукових кадрів, досягти того, щоб вчені ступені й наукові звання отримувалися лише за актуальні наукові, зокрема дисертаційні дослідження. Певна річ, слід вжити негайних заходів щодо припинення дискредитації вчених ступенів через присудження їх високим посадовим особам, що скористалися чужою працею. Необхідно внести відповідні зміни в українське законодавство і чинну нормативну базу, які забезпечать високий авторитет вітчизняних дисертацій і взаємне визнання дипломів і атестатів кожною установою будь-якої країни. Не може не викликати занепокоєння те, що ми по суті втратили колись добре організовану систему підвищення кваліфікації та перепідготовки професорсько-викладацького складу, а нової системи, що задовольняла б потреби ринкової економіки, не створили. Тому дуже важливий загальноєвропейський принцип “освіта через усе життя” поки що в умовах нашої держави не може бути в повній мірі реалізований.

Говорячи про мобільність студентів як важливий напрям Болонського процесу, мусимо усвідомлювати, що мобільність залишиться лише одним з благих намірів, якщо наші студенти не будуть вільно володіти іноземними мовами, а „не читати й перекладати зі словником”, як зараз. Ми ніколи не станемо часткою спільноти європейських народів, якщо не зможемо спілкуватися з ними їх мовою. В цьому зв’язку можна згадати, що за часів Київської Русі люди вважали: скільки людина знає мов, стільки у не й розумів. Ярослава Галицького нарекли Осмомислом через те, що він знав вісім мов.

Водночас, запозичуючи кращий зарубіжний досвід і запроваджуючи європейські стандарти вищої освіти, необхідно усвідомлювати, що далеко не все із зазначеного слід механічно переносити на наш ґрунт. Зокрема, занадто вузьку професійну спеціалізацію, лише чисто механічне, виключно через тестування оцінювання знань студентів, повну свободу відвідування, точніше невідвідування навчальних занять тощо. Навряд чи доцільно йти по шляху створення привілейованих вищих навчальних закладів, як у так званих цивілізованих країнах, де політика правлячих кіл направлена на формування еліти і одночасно на зниження освітнього рівня основної маси населення, оскільки таким населенням легше управляти.

Пам’ятаючи про те, що національна система вищої освіти має свої здобутки і переваги, не можна відмовлятися від своїх національних традицій. Треба „чужого навчатися, але й свого не цуратися”. Мабуть, одна з переваг нашої, а точніше радянської системи освіти, полягала в тому, що студенти отримували не тільки професійну освіту, але й серйозні політичні, гуманітарні знання, що давало їм змогу успішно управляти виробничими колективами, проявити себе на державній службі, на політичному поприщі. Вітчизняна система завжди відрізнялася фундаментальною підготовкою фахівців, які були здатні завдяки цьому в достатньо стислі строки опанувати будь-яку спеціальність. Якщо погодитися з тими, хто вважає , що у колишній російській, згодом радянській і українській системі освіти немає переваг, то чим пояснити той факт, що не менше, ніж 50 тис. наукових працівників, що навчалися в радянські часи, виїхали останнім часом з України за кордон і нині там становлять еліту наукового й викладацького складу. Очевидно, наша держава зобов’язана створити вдома такі умови й стимули, щоби кожний науковець і й фахівець високої кваліфікації були зацікавлені реалізувати свої здібності й талант у себе на Батьківщині.

Список використаних джерел

1. Болонський процес у фактах і документах (Сорбона- Болонья- Сала манка- Прага- Берлін) / Упоряд. М.Ф. Степко, Я.Я. Болюбаш та ін. – Тернопіль: Екон. думка, 2003.– 60 с.

2. Болонський процес: Нормат.-правові документи / Уклад. З.І. Тимошенко та ін.– К.: Європ. ун-т, 2004.– 102 с.

3. Болонський процес: Модель структури додатку до диплому / Уклад. З.І.Тимошенко та ін..– К.: Європ. ун-т, 2004.– 73 с.

4. Болюбаш Я. Один з принципів Болонського процесу – мобільність студентів у європейському просторі / Я. Болюбаш // Освіта України. – 2006. – 20 січня . – С.4.

5. Журавський В.С. Болонський процес: головні принципи входження в Європейський простір вищої освіти / В.С. Журавський, М.З. Згуровський. – К.: Політехніка, 2003.– 200 с.

6. Модернізація вищої освіти України і Болонський процес: Матеріали до першої лекції / Уклад. М.Ф. Степко та ін. – К.: Наук.метод.центр вищ. освіти МОН України, 2004.– 58 с.

7. Основні засади розвитку вищої освіти України в контексті Болонського процесу (документи і матеріали 2003-2004 рр.) / М.Ф.Степко та ін.; за ред.. В.Г.Кременя. – Тернопіль: ТДПУ ім. В.Гнатюка, 2004.– 147 с.

8. Проблеми модернізації освіти України в контексті Болонського процесу: Матеріали Першої Всеукраїнської наук. практ. конф., К., 20-21 лют. 2004 р./ Редкол. З.І. Тимошенко та ін. – К.: Європ. ун-т, 2004.– 197 с.