Дайте визначення що таке культура

ПЛАН

1. Дайте визначення що таке культура?
2. Що вивчає наука культурологія?

3. Культура Месопотамії.

4. Українська художня культура на початку ХХ ст.

5. Микола Хвильовий і його творчість.

6. Життя і творчість академіка Вернадського.

7. Видатні люди Криворіжжя – наші сучасники.

1. Дайте визначення що таке культура?

Визначення об'єкта і предмета культурології  концентрується навколо поняття  культури, яке має багатозначний  характер і використовується як у  буденному його значенні, так і  в глобальному контексті. Одні під  культурою розуміють цінності духовного  життя.

Інші, звужуючи це поняття, відносять  до культури лише ідеологію, яка повинна  обслуговувати сферу виробництва. Деякі культурологи вважають, що сьогодні існують понад 500 визначень культури. Це пояснюється багатогранністю феномена та широким вживанням терміна «культура» в конкретних дисциплінах.

Термін «культура» у початковому  його тлумаченні не позначав якогось  особливого предмета, стану або змісту. Він був пов'язаний з уявленнями про дію, зусилля, спрямовані на якусь  дію, і тому вживався з певним допов-ненням, що позначало завжди культуру якусь: культуру духу, культуру розуму тощо.

Самим словом «культура» (від лат. cultura — обробіток, вирощування, догляд) спочатку позначали землеробську працю. В переносному значенні культура — це догляд, покращання, ушляхетнення тілесна – душевно -духовних нахилів та здібностей людини; відповідно існує культура тіла, душі і духовна культура (в цьому смислі Цицерон говорить уже про cultura animi — культуру душі). Термін cultura, таким чином, використовується практично як синонім грецького «пайдейя» (виховання у відповідності з традиціями етосу). Культура в Античності усвідомлюється як свого роду вихованість, що дає можливість відрізнити цивілізований (від лат. civilis — що відноситься до громадянина) народ від варварів. Вважалось, що «культурність» передбачає громадянські чесноти і політичну зрілість, здатність займати будь-який державний пост у співвідношенні з постійним намаганням досягнення космічної гармонії і творчої витонченості.

Таким чином, культуру стали розуміти як «людяність», тобто те, що виділяє  людину з природи, варварського стану. Культура стала мірою, що відрізняла римлянина від варвара, цивілізовану людину від дикуна, природне від неприродного (штучного).

Класичний постулат про категоричне  розмежування культури й цивілізації, обгрунтований французькими й німецькими філософами XVII—XIX ст., проіснував аж до середини XX ст., коли завдяки працям американських антропологів А.Кребера  та К.Клукхона, а також відомій  роботі французького вченого Ф. Броделя, цивілізація знову стала визначатися  крізь призму культури, а в сучасній науці взяв гору підхід до визначення культури як до «зібрання культурних характеристик і феноменів».

В сучасній культурології культура у найзагальнішому вигляді визначається як сукупність створених людиною матеріальних і духовних цінностей, а також система історично сформованих знань, ідей і соціальних норм, що відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу і спрямовані на врегулювання суспільних відносин.

Разом з цим, під культурою  розуміють рівень освіченості, вихованості  людей, а також рівень оволодіння будь-якою галуззю знань чи діяльності (культура виробництва, культура праці, правова культура, моральна, політична, естетична, культура побуту).

Специфіка культури як якісної  характеристики духовно-практичного  освоєння людиною світу (зовнішнього  та власного, внутрішнього) відбивається у тому, що саме вона (культура) свідчить, в якій мірі людина стала для себе та інших людиною, як вона відчуває та усвідомлює себе такою. Власне культура й робить людину людиною. Інакше кажучи, культура є якісною характеристикою розвитку суспільства.

2. Що вивчає наука культурологія?

Термін «культурологія»  вперше запровадив у своїх працях американський антрополог Леслі  Уайт. Саме він вперше виділив культурологію  як самостійну науку у комплексі  суспільних наук.

У розвитку культурологічного  знання виділяють три історичних періоди: донауковий етап уявлень про  культуру (від Стародавнього світу  до XVIII ст.), етап становлення знань про культуру у межах інших наук (ХУІІІ-ХІХст.), формування культурології як самостійної науки (XX ст.).

Становлення культурології  як самостійної специфічної сфери  соціального знання сягає своїми коріннями Нового часу. Саме в цей  період оформляються перші культурологічні  парадигми, чітко виділяються й  розмежовуються такі поняття, як «природний», «цивілізаційний» та «культурний».

Становлення культурології  як науки в середині - кінці XIX — на початку XX ст. відбувається під впливом цілої низки наукових ідей, серед яких можна виділити два основних підходи до визначення культури — адаптаціонізм (що виходить із розгляду культури як специфічного, властивого виключно людині способу діяльності, взаємодії з навколишнім середовищем) та ідеаціонізм. Найвпливовішими концепціями культури, сформованими в межах адаптаціонізму, є антропологічна (або функціональна) та марксистська теорії культури.

Антропологічна концепція  представлена в роботах видатного  англійського вченого Б.К.Маліновського, французького етнолога та соціолога  К.Леві-Строса, американського етнографа  А. Кребера. Основою даної концепції  є ідея про залежність культури від  основних потреб людства.

Марксистська концепція  культури виходить із принципу, відповідно до якого визначальною в походженні та розвитку культури є матеріально-перетворююча діяльність, спрямована, насамперед, на задоволення матеріальних потреб людей, а також на формування культурної людини як суб'єкта суспільної діяльності.

Спробою об'єднати основні  підходи до розгляду культури стала  інформаційно-семіотична концепція  культури. Спираючись на ідею адаптаціонізму про те, що культура є результатом  людської діяльності (сукупністю артефактів), представники даної теорії вказують і на іншу, не менш важливу, складову культури — світ змістів (сукупність знань, цінностей і регулятивів), які й надають значення предметам  матеріальної культури. Специфіку культурології як самостійної науки у комплексі суспільних наук на початку XX ст. вбачали у її інтегративному характері: культурологія розглядалась як міждисциплінарна наука, орієнтована на поєднання самих різних знань про культуру з метою отримання повної картини буття та діяльності людини й суспільства як цілісних феноменів.

Отже, культурологія є  самостійною, автономною наукою про  культуру в усіх її формах та проявах. Враховуючи сучасні соціально-наукові  підходи до розгляду культури, можна  визначити, що в якості єдиного об'єкта культурології виступає весь світ створених  людиною речей, споруд, окультуреної території, історичних подій, технологій діяльності, форм соціальної організації, знань, понять, символів, мов комунікації  тощо.

Предметом культурології (тобто  конкретною спрямованістю даної  самостійної науки) не є вивчення окремих феноменів культури, а  системне дослідження процесів генези і морфології культури, її структури, сутності і змісту, типології, динаміки і мови. Отже, специфіка культурології полягає саме у системному підході до вивчення культури — культурологія прагне не до простого зображення «сукупності матеріальних і духовних цінностей, накопичених людством», а до усвідомлення всього світу людської культури як системної єдності. Культурологія, таким чином, є системою знань про сутність, закономірності існування та розвитку культури, про механізми функціонування культурних форм, явищ та процесів.

Культурологія занурює людину у світ духовних цінностей, дозволяє осмислити як єдиний комплекс міфологію, релігію, філософію, мистецтво, етичні та естетичні пристрасті.

3. Культура Месопотамії.

У Передній Азії особливо зручною для землеробства була природно-історична область між Тигром і Євфратом, яку стародавні греки називали Месопотамією (Межиріччям).

Творцями шумеро-аккадської цивілізації  були шумери — стародавній народ, який прийшов на південь Месопотамії  з гірських районів Еламу, та семітські  племена Аккаду з сірійсько-месопотамського  степу. Протягом періодів Уруку та Джемдет-Насру вони досягли великого прогресу в усіх галузях виробництва і культури.

Завдяки землеробському таланту шумерів  Месопотамія перетворилась у  квітучий край. Густа мережа зрошувальних каналів й ретельна обробка землі давали змогу одержувати багаті врожаї, були розвинуті ремесла, торгівля, будівництво, зводилися величні палаци, храми й гробниці. Існувало досконале ювелірне мистецтво, виготовлялися золоті речі, дорогоцінні прикраси, вперше у світі було одержано кольорове скло. Завдяки створенню першої в світі регулярної армії правителю Кдшу Саргону І в кінці XXIV ст. до н. е. вдалося об’єднати інші міста-держави Месопотамії у єдине царство.

Шумери досягли багатьох культурних звершень, що стали важливим надбанням світової цивілізації. Вони удосконалили піктографічну писемність й створили більш зручний клинопис, склали перші астрономічні календарі та правові кодекси, започаткували в літературі епос міфологічного змісту. Тут була винайдена арифметика і зародилася геометрія, для обчислення використовувалися таблиці множення, дроби, квадратні й кубічні корені. Освіту майбутні жерці-чиновники здобували в школах при храмах, де вивчали математику, астрономію, астрологію, оволодівали писемністю, спеціальними знаннями з богослов’я, права, медицини та музики.

На особливу увагу заслуговують досягнення шумерів у різних галузях  художньої творчості, їх надзвичайно  розвинутий естетичний смак яскраво відбився в образотворчому, ювелірному та будівельному мистецтвах.

Завдяки торговельним та міждержавним зв’язкам культурний вплив шумерів поширювався й на сусідні країни і народи, особливо на Малу Азію, Закавказзя, Єгипет. Заклали вони основи й для культурного розвитку своєї, спадкоємниці у самій Месопотамії, якою з II тис. до н. е. стала цивілізація Вавілону. Цю державу, яка проіснувала до VI ст. до н. е., створили завойовники - Месопотамії — кочові семітські племена аморитів.

У шумеро-вавілонському епосі знайшли відображення мрія про безсмертя, проблема життя та правомірності смерті. В епічній літературі Месопотамії існували й міфи про Золотий вік людства та райське життя, які згодом увійшли до складу релігійних уявлень інших народів Передньої Азії, до біблійної літератури.

Одночасно ускладнювалися й ритуали  поклоніння небесним та «земним» богам, обрядова сторона культу, який дедалі набував офіційно-державного характеру. З жерців формується окремий соціальний прошарок, який з розвитком шумерського суспільства перетворюється на його керівну еліту. Вищі жрецькі посади зосереджуються в руках царів (лугаль) та правителів залежних від них міст і провінцій (патесі, енсі) Серед служителів храмів, які називали «будинками Бога», були жерці-адміністратори, що розпоряджались їх майном, й жерці, що займалися здійсненням обрядів жертвоприношень та ворожбою на нутрощах принесених в жертву тварин. Спеціально навчені жерці супроводжували ці церемонії грою на лірах, арфах, цимбалах та флейтах. Нарівні зі жерцями існували й жриці, до обов’язків яких входило «служіння богам тілом». Храмова проституція була оточена ореолом святості.

З часом жерці захоплюють монополію  не лише на релігійні знання, проголосивши їх «вищим таємним знанням усього, що відбувається на небі та землі», а й на світські знання, використовуючи їх для зміцнення свого виняткового становища у суспільстві. В сакральних цивілізаціях Шумеру та Вавілону усі галузі знання були спрямовані, насамперед, на управління суспільною системою. Тому жерці володіли обширними знаннями про психіку людини, набутими протягом тривалого часу, мали великий досвід навіювання та гіпнозу.

Досягнутий шумерами високий рівень культури та багатовіковий досвід суспільно-політичної організації сприяли появі ретельно розроблених юридичних норм для усіх сфер життя. Першим законодавцем в історії людства був Уруінімгіна, правитель Лагаша, який склав і запровадив найстаровинніший правовий кодекс.

Шумерське право згодом стало зразком  для складання законодавства наступних цивілізацій як у самій Месопотамії, так і в сусідніх країнах. Своєрідність й вишуканість мистецтва Шумеру і Вавілону, багатство та досконалість художніх прийомів створених тут релігійно-міфологічних епосів були продовжені іншими цивілізаціями Передньої Азії — халдейською, ассирійською, урартською, сірійською, хеттською, фінікійською, іудейською. З середини II тис. до н.е. клинопис став міжнародна дванадцять сузір’їв та зодіакальних знаків, що символізували ці сузір’я. Знання в галузі астрономії дали змогу їм створити перший у світі календар, схожий на сучасний, точно передбачати сонячні та місячні затемнення.

Проте шумерські і вавілонські  мислителі прагнули пояснити сутність природи та власної цивілізації, спираючись, передусім, на традиційні релігійно-міфологічні уявлення. Характерним зразком цього е оригінальна концепція божественних законів «Ме», виклад яких міститься у міфі про Енкі та Інанну. У цих законах, на думку авторів, знаходиться вся мудрість і наука, бо вони створені богами для забезпечення гармонії в існуванні природи та суспільства.

Досягнення духовного життя  та художньої творчості Вавілону були також запозичені його завойовниками — персами. Образи та сюжети вавілонської міфології, у яких відбилась культура Месопотамії, через біблейську літературу й живопис увійшли до скарбниці християнської духовності, надихаючи багатьох славетних мислителів, митців.

4. Українська художня культура на початку ХХ ст.

Розвиток української  культури XX ст. можна характеризувати  як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р. українською революцією. Дійсно, повалення царизму, боротьба за незалежну  українську державу, соціально-економічні зрушення, що відбулися в цей період, стимулювали піднесення духовного  життя суспільства, його інтенсифікації, відкритості, дали могутній поштовх  національно-культурному відродженню  України. Цьому сприяла ліквідація численних заборон, що тяжіли над  Україною вподовж століть і заважали її органічним контактам із Заходом.

Відмітною ознакою того часу стало відкриття українських  шкіл. Протягом 1917—1918 навчального року в Україні відкрилося 30 українських  гімназій, переважна більшість яких діяла по селах. Вивчення української  мови, літератури та історії було обов'язковим  у всіх середніх школах і гімназіях.

Подальшого розвитку українська освіта, наука, культура набули при  гетьмані П. Скоропадському. У сфері  культури активно тоді працювали  такі визначні особистості, як Микола Василенко, В. Науменко, В. Вернадський, І. Огієнко, П. Холодний, Б. Кістяківський, А. Кримський, Д. Граве, М. Туган-Барановський, Л. Курбас, С. Єфремов, П. Саксаганський.

Йшов процес українізації народної освіти, створення української  національної школи, який започаткувала  Центральна Рада.

На час гетьманату припадає створення Української Академії наук.

Видатний вклад у справу створення Академії вніс академік                       В. І. Вернадський .

Значним здобутком у царині культури стало відкриття у серпні 1918 р. Національної (академічної) бібліотеки України. У ній збиралися всі  пам'ятки духовного життя українського народу — як рукописні, так і друковані (всього понад 1 млн. томів). Були засновані  також національний архів України, національна галерея мистецтв, український  історичний музей.

У 1918 р. Панас Саксаганський  організував у Києві Народний театр. На його основі 1922 р. було створено український драматичний театр   ім.        М. Заньковецької, у творчому житті якого П. Саксаганський брав найактивнішу участь.

У період національно-визвольних змагань виникали музичні, хорові колективи. В 1919 р. була створена Українська республіканська капела. Основи професійного хорового виконавства створила державна заслужена академічна хорова капела України.

Завданням держави було підкорення більшовиками освіти. Тут важливим напрямом ставала ліквідація неписьменності населення. В грудні 1919 р. у Росії  з'явився декрет про ліквідацію неписьменності, в якому підкреслювалося, що все  населення віком від 8 до 50 років, яке не вміє читати і писати, зобов'язане  навчатися грамоті російською або  рідною мовою — за бажанням. За десять пореволюційних років в Україні  навчалися грамоті понад 2 мільйони дорослих. Набувала розвитку вища освіта. На кінець 1920 р. у вузах України  навчалося 57 тисяч студентів.

Не втрачали своєї популярності серед сільського населення «Просвіти». В 1921 р. їх налічувалося 4003, а в 1922 р. — 4500 з читальнями і Народними  домами. Вони зосереджували свою роботу на питаннях національної культури, освіти селянства рідною мовою, їхня діяльність мала яскраво виражений національний характер.

В цей час стала посилюватися тотальна ідеологізація культури, тобто  підкорення її функцій потребам офіційної  ідеології.

Як контрреволюційна сила розглядалася інтелігенція. «Полювання на відьом», яке почалося на початку 20-х років, за принципом класового  походження виштовхнуло на чужину або  примусило надовго замовкнути багатьох видатних представників української  інтелігенції.

На шлях українізації Україна  стала в 1923 р. 17 липня був прийнятий  декрет РНК УСРР «Про заходи у справі українізації шкільно-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня — постанова  ВУЦВК і РНК УСРР «Про заходи забезпечення рівноправності мов та про допомогу розвиткові української мови».

Українізація торкнулася різних галузей культури. Протягом 1924—1927 рр. тираж українських газет  збільшився в 5 разів. На початку 30-х  рр. українськими була переважна більшість  театрів.

20-ті роки характеризувалися  бурхливим розвитком української  літератури та мистецтва. Характерними  рисами цього періоду був новаторський  підхід митців до зображення  дійсності, наявність великої  кількості різноманітних течій,  організацій та груп.

В 1922 р. з'явилась перша  літературна організація «Плуг» — спілка селянських письменників. Активними членами «Плугу» були С. Пилипенко, Д. Бедзик, А. Головко, Н. Забіла, О. Копиленко, В. Минко, П. Панч та ін.

У 1923 р. засновано спілку пролетарських письменників України  «Гарт», яку очолив Василь Еллан-Блакитний. Членами «Гарту» були І. Микитенко, В. Поліщук, В. Сосюра, І. Сенченко, П. Тичина, М. Хвильовий та інші. «Гарт» відстоював позиції пролетарської літератури.

В Україні у 1926—1930 рр. було видано 24 томи творів письменника Володимира Винниченка. Такої кількості видань своїх творів, такої читацької популярності не мав жоден український письменник першої третини XX ст.

Але з 1932 р. становище змінилося. Твори В. Винниченка стали недоступними для українського читача. Їх було вилучено з програм та театрального репертуару і він перестав одержувати гонорари з Радянського Союзу. Враховуючи заслуги В. Винниченка перед української  культурою, Український фонд культури встановив щорічну премію його імені  в галузі української літератури, театрального мистецтв та за благодійницьку діяльність.

Великою популярністю користувалися  твори драматургів Миколи Куліша та Івана Антоновича Кочерги.

У новій тоді галузі —  кінематографі — світової слави  зажив Олександр Петрович Довженко—  один з основоположників української  кінематографії, якого Чарлі Чаплін назвав найбільшим поетом кіно.

В 20-ті роки значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Друга половина 20-х років  стала піком популярності визначного українського живописця-монументаліста і педагога, одного з основоположників українського монументального мистецтва, професора Київського художнього інституту  М. Л. Бойчука.

Інтенсивними новаторськими  пошуками в 20—30-х роках позначена  українська музика. У 1923—1928 рр. діяло  республіканське музичне товариство ім. М. Леонтовича, яке певний час  зберігало своєрідну автономію. Напрям модернізму в українській  музиці репрезентував композитор                     Б. Лятошинський, створивши у європейському стилі оперу «Золотий обруч».

На 20—30-ті рр. припала творча діяльність композитора Віктора  Степановича Косенка (1896—1938). У цю добу завданням першочергової ваги він вважав надання українському мистецтву високого професіоналізму, наближення його до світового рівня. Його музиці характерні високий гуманізм, реалістичність та глибока змістовність.

Українські митці мали здобутки і в галузі архітектури  та скульптури. Найбільш значними спорудами, створеними в довоєнний час, стали  Канівський музей-заповідник «Могила  Т. Г. Шевченка, будинки Верховної  Ради Української РСР, Раднаркому УРСР, інженерно-будівельного інституту. Монументальна і монументально-декоративна скульптура збагатилась пам'ятниками Т. Шевченку в Харкові (1935), Києві та Каневі (1939) роботи російського скульптора М. Манізера, скульптурними портретами                          Т. Шевченка, І. Франка, О. Довженка, автором яких був Г. Пивоваров.

5. Микола Хвильовий і його творчість.

Інші псевдоніми — Юлія Уманець, Стефан Кароль. Справжнє ім'я — Микола Григорович Фітільов. Народився 13 грудня 1893 р. в селищі Тростянець на Харківщині в родині робітника. Навчався в початковій школі, в Богодухівській гімназії. Проте освіту здобував здебільшого самоосвітою. У 1914— 1916рр. воював на фронтах Першої світової війни, де саме в окопах, серед солдатської маси, усталюються його демократичні, частково й більшовицькі симпатії. Перші поезії почав друкувати в 1917 р, а далі — прозу. Був організатором збройної боротьби проти гетьманських військ на Харківщині. Був ініціатором, організатором і активним членом низки літературних організацій («Гарт», «Вапліте»).  
      У столичному Харкові у 1921р. Хвильовий дебютував як поет, видавши поетичні книги: «В електричний вік», «Молодість». У 1923 р. окремим виданням вийшла славетна збірка оповідань «Сині етюди», наступного року — збірка новел та оповідань «Осінь».  
            13 травня 1933 р. прогримів постріл, що обірвав життя Миколи Хвильового, одного з найталановитіших письменників XX ст. Сталося це ясного ранку в присутності М. Куліша, Г. Епіка, О. Досвітнього. Хвильовий грав на якомусь щипковому вірменському інструменті, декламував вірш М. Некрасова «Мужичок с ноготок», потім вийшов до сусідньої кімнати і там вистрілив собі у скроню. На столі залишив передсмертну записку: «Арешт Ялового (Михайла Ялового, першого президента ВАПЛІТЕ, напередодні було заарештовано) — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. Отже, як говорить Семенко,... ясно. Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче. Хай живе комунізм. Хай живе соціалістичне будівництво. Хай живе Комуністична партія».

І хоча самогубство дає  можливість звинуватити людину в  слабкодухості, але стосовно постаті  М. Хвильового говорити про слабкодухість  важко. Скоріш за все його рання трагічна смерть була своєрідним протестом, яким він хотів зупинити лавину репресій, що насувалася.З виходом першої поетичної  книги в 1921 р. постать Хвильового відразу привернула до себе увагу, адже свою поезію він творив у стильовій  манері неоромантизму та імпресіонізму. Та все ж за творчим обдаруванням М. Хвильовий був прозаїком, він  сам це скоро відчув і після  виходу другої збірки до поезії звертався  лише епізодично. Ерудиція і вроджений  талант лідера притягували до Миколи Хвильового сучасників. Він організував  найпотужнішу літературну структуру  — ВАПЛІТЕ, до якої увійшли колишні  члени «Гарту», «Жовтня», дехто з  «плужан». Керівництво здійснювали  М. Хвильовий, М. Яловий (президент) та О. Досвітній.  
      Перші збірки оповідань М. Хвильового «Сині етюди» та «Осінь» засвідчили його потужний мистецький талант, справили вибухове враження. Вони були зустрінуті найавторитетнішими тогочасними критиками як явище значне й цілком новаторське, дали підстави говорити про майстра, який витворив у нашій літературі власний стиль, своєрідний різновид лірико-романтичної, імпресіоністичної новели.  
            Крах комуністичних ідеалів, відсутність творчої свободи, насильство «казарменого соціалізму» і наближення «розстрілу цілої генерації», безкінечні звинувачення в «буржуазному націоналізмі» штовхнули Хвильового до самогубства. Куля в скроню була останньою крапкою в творчості письменника. Дуже прикро, що впродовж багатьох десятиліть твори Миколи Хвильового були вилучені з читацького вжитку, не передруковувалися, не згадувалися в радянських історіях української літератури, а ім'я письменника було забороненим. І радісно, що сьогодні, хоч і постфактум, але ми маємо можливість почути застороги талановитого митця, щоб ніколи не повторювати трагічних помилок минулого.

6. Життя і творчість академіка Вернадського.

Природознавець, мислитель і громадський  діяч, основоположник комплексу сучасних наук про Землю — геохімії, біогеохімії, гідрогеології, радіогеології, генетичної мінералогії тощо. Академік АН СРСР (академік Петербурзької АН з 1912), перший президент Української Академії Наук (1918-1921), член Чехословацької (1926) і  Паризької (1928) Академій. Праці В. І. Вернадського відіграли суттєву роль у становленні сучасної наукової картини світу. Особливо значним є його внесок у розробку цілісного вчення про біосферу та її еволюцію в ноосферу — нову, вищу стадію біосфери, пов'язану з виникненням і розвитком у ній людства, котре починає здійснювати визначальний вплив на хід процесів у охопленій його діяльністю сфері Землі.

В. І. Вернадський був прекрасним педагогом. Тривалий час він працював професором і ректором Таврійського університету, виступав із науковими  доповідями в багатьох університетах  Західної Європи. Мінералогічна школа  В. І. Вернадського і його численні талановиті учні і їх послідовники успішно продовжують  опановувати його невмирущі ідеї. Протягом усього життя Володимир  Іванович відстоював людську гідність, людину як особистість, позапартійність  науки. Тоталітарна держава не поділяла матеріалістичного світобачення і  філософських узагальнень Вернадського, його праці вважала антинауковими  та ідеалістичними. Багато праць вченого  за його життя так і не було опубліковано.

Володимир Іванович Вернадський (1863—1945 рр.) — геніальний вчений, людина нашої історичної доби — вкрай суперечливої, переламної й у розвитку науки, й у розвитку техніки, й у розвитку людства в цілому. Ця доба знайшла відбиток у його довгому житті і творчості як науковому, так і філософському, вплинула на його громадянську позицію, визначила напрям його моральних і наукових шукань.

Творчість Вернадського — живе втілення спадкоємності розвитку вітчизняного природознавства XIX—XX століть.

21 січня 1915 р., у розпал Першої  світової війни, В.І.Вернадський  звертається до Імператорської  академії наук із пропозицією  створити нову організацію - Комісію,  якій він одразу дав назву,  яка виявилась, можна сказати,  вічною — Комісія по вивченню природних продуктивних сил.

За ініціативою, за проектами і  під керівництвом Вернадського також  було створено понад 20 наукових установ  різних за профілем і призначенням. Установи й організації, які він створював і якими керував — Академія наук України, Радієвий інститут, Біогеохімічна лабораторія АН СРСР (нині Інститут геохімії й аналітичної хімії), Комітет по метеоритам, Комісія по історії знань АН СРСР (нині Інститут історії природознавства і техніки) та інші, – існують і розвиваються, також складають невід'ємну частину спадщини Вернадського.

Багато і плідно Вернадський  працював над створенням узагальнюючої  теорії еволюції природного середовища і суспільства, що дістала назву  теорії ноосфери.

За наказом Леніна і Сталіна  почалося переслідування тих, хто підписав звернення. Вернадський переїжджає в Полтаву. У квітні 1918 року приходить  до влади гетьман Скоропадський, проголошується Українська держава. Вернадського запрошують до Києва. Тут він очолив Комісію з організації Академії наук і Української національної бібліотеки, а також комісію з  питань вищої школи.

13 вересня 1918 року на засіданні  комісії за доповіддю Вернадського  було ухвалено заснувати щорічні  асигнування на наукові роботи, експедиції та ін. Комісія подбала  про Ботанічний сад Києва, про  створення Геодезичного інституту,  розробила Статут академії. У  жовтні Вернадського обирають  першим президентом УАН. Фізико-математичне  відділення академії прийняло  тематику Вернадського — почалося  створення біогеохімічної лабораторії.  Першим відкриттям було повідомлення  про наявність в організмі  мишей нікелю. Геохімічне дослідження  рослин стало основою гіпотези, що в землі є вже відомі  тоді 87 хімічних елементів.