Дипломатичні привілеї та імунітети

1. Дипломатичні  привілеї та імунітети. Функції дипломатичних  представництв.
2. Міжнародна законність і міжнародний правопорядок.
3. Розв’яжіть практичне завдання:

У спорі про  континентальний шельф Егейського моря Міжнародний суд зіткнувся  з безпрецедентним випадком, коли одна із сторін – Греція – вирішила обрати суддю ad hoc, тоді як Туреччина утрималася від участі в судовому розгляді. У такій ситуації можна було стверджувати, що участь у суді ad hoc тільки від однієї сторони могло порушити рівновагу у складі Суду і нашкодити принципу рівноваги сторін.

      Запитання до задачі:

1. Яка ваша точка зору з даного питання(обґрунтуйте її з посиланням на міжнародно-правові документи)?
2. Як ви розумієте використанням суддів ad hoc при розгляді справ у Міжнародному судді ООН?

Згідно зі ст. 31 Статуту Міжнародного Суду ООН, крім п'ятнадцяти членів Суду, при розгляді окремих справ можуть брати участь так звані судді ad hoc, тобто ті, які обираються за вибором держави-сторони у спорі, якщо вона не представлена у Суді.

Судді ad hoc не є постійними членами Суду і беруть участь у засіданні лише у конкретних справах, для розгляду яких вони призначені.

Суддів ad hoc мають  право голосу і обираються сторонами.

Якщо держава  зобов'язалася підкорятися компетенції  Суду, справа проти неї може бути розпочата за одностороннім письмовим зверненням держави-позивача.

Згідно зі ст. 25 Статуту, Міжнародний Суд може утворити три види камер:

- спрощеного  провадження,

- для розгляду певної категорії справ,

- для розбору  окремої справи.

Останній вид  камер має деяку подібність із арбітражем. Причому воно збільшується, якщо при створенні камер застосовується стаття 31 Статуту Суду, пункти 2 і 3 якої надають сторонам у суперечці право вибрати суддю по власному розсуду, якщо в складі судової присутності немає судді - громадянина однієї зі сторін або обох сторін. Отже, камера ad hoc може складатися із суддів - громадян кожної із сторін і третього судді, призначеного Судом. Число суддів, що утворять камеру ad hoc у відповідності зі Статутом “визначається Судом із схваленням сторін”.

Отже, можливе  створення камери, що складається  з одного судді.

Вирішення міжнародних  суперечок шляхом звертання до камер ad hoc, безсумнівно, сприяє активізації  діяльності Міжнародного Суду ООН. У  принципі, пункт 2 статті 26 Статуту не містить виражених обмежень відносно спірних питань, і, отже, у камеру ad hoc можуть передаватися будь-які суперечки, що мають або технічний (як у справах затоки Мен; ELSI), або регіональний аспект (Буркіна Фасо/Малі; Сальвадор/ Гондурас). Так само, відповідно до Статуту Суду камери не мають потреби в представництві всіх найголовніших форм цивілізації й основних правових систем миру. Але система звернень до камери ad hoc може бути сприйнята як можливість компромісу між судовим рішенням і арбітражем. Це неправильно, тому що камери ad hoc жодним чином не повинні бути прирівняні до арбітражного суду, оскільки сторони не цілком вільні у визначенні складу камери й правил судочинства. Камера є відгалуженням Суду, її рішення, як передбачає стаття 27 Статуту, є рішенням Суду. Таким чином, камери ad hoc можуть діяти тільки на підставі Статуту й Регламенту Суду. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

     1 питання

     Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року приділяє значну увагу дипломатичним  привілеям та імунітетам. І це не випадково, тому що інститут привілеїв та імунітетів існує спеціально для забезпечення виконання дипломатичним представництвом і його персоналом своїх функцій. Цей інститут виник у глибокій давнині й спочатку його норми діяли в якості звичаєвих. В даний час вони зафіксовані в багатьох багатосторонніх і двосторонніх угодах.

     У міжнародній доктрині існує декілька принципових підходів до обґрунтування  надання дипломатичних привілеїв  та імунітетів: 
— принцип взаємності — у його основі лежить розуміння того, що надання дипломатичних привілеїв та імунітету здійснюється на взаємній основі; 
— принцип альтернативності — у його основі лежить твердження про те, що надання привілеїв та імунітетів є правом, а не обов'язком держави; 
— принцип функціональної необхідності — у його основі лежить визнання того, що в державі перебування дипломатичному представництву іноземної держави повинні бути створені належні умови для ефективної діяльності. Слід зазначити, що саме на такому підході базується Віденська конвенція про дипломатичні зносини 1961 року.

     Під дипломатичними привілеями розуміються  особливі переваги і пільги, надані представництвам і їхнім співробітникам, у порівнянні з громадянами держави  перебування.

     Під дипломатичними імунітетами розуміють  вилучення представництва і його співробітників із юрисдикції і примусових дій із боку держави перебування.

     У міжнародному праві розрізняють  привілеї та імунітети дипломатичних  представництв і привілеї та імунітети  їхніх співробітників (особисті привілеї та імунітети).

     До привілеїв та імунітетів дипломатичних представництв належать такі:

     — недоторканність помешкань представництва —вона означає, що власті держави  перебування не можуть ступати в  це помешкання без згоди глави  представництва. Більш того, на країні перебування лежить спеціальний обов'язок приймати всіх належних заходів для захисту помешкань представництва від усякого нанесення шкоди і вторгнення та запобігання всякого порушення спокою або образи його гідності. Помешкання представництв, предмети їхньої обстановки й інше майно, що знаходиться в них, а також засоби пересування користуються імунітетом від обшуків, арешту, реквізиції і виконавчих дій. При цьому термін «помешкання» тлумачиться розширювально й охоплює будинки або частини будинків, використовувані для представництва, включаючи резиденцію глави представництва, кому б не належало право власності на них, включаючи обслуговуючу даний будинок або частину будинку земельну ділянку. Але це ні в якій мірі не означає, що помешкання дипломатичного представництва є суверенною частиною території держави, що акредитує. Територія дипломатичного представництва знаходиться під суверенітетом держави перебування, але їй, відповідно до міжнародного права, наданий особливий правовий режим (режим екстериторіальності) із метою успішного виконання функцій, покладених на представництво;

     — фіскальний імунітет (від латин, fiscalis — казенний) означає звільнення дипломатичних представництв від  усіх державних, районних і муніципальних  податків, зборів і мит, крім зборів за конкретні види обслуговування. Збори, стягнуті представництвом при виконанні своїх обов'язків (наприклад, за видачу віз), звільняються від усіх податків і мит держави перебування;

     — недоторканність архівів і документів представництва — ці об'єкти недоторканні у будь-який час і незалежно від їхнього місцезнаходження, тобто де б вони теоретично не знаходилися. Офіційна кореспонденція представництва недоторканна. Дипломатична пошта не підлягає ні розпечатуванню, ні затримці;

     — свобода зносин представництва —  означає, що дипломатичне представництво має свободу зносин із своїм урядом, іншими представниками і консульствами акредитованої держави, де б вони не знаходилися. Для здійснення цих зносин дипломатичні представництва вправі користуватися всіма засобами, які підходять, включаючи дипломатичних кур'єрів, закодованими або шифрованими депешами. Дипломатичні кур'єри користуються особистою недоторканністю і підлягають особливому захисту з боку держави перебування. Державою, що акредитує, або представництвом може бути призначений дипломатичний кур'єр (наприклад, командир цивільного повітряного або морського судна, що несе прапор держави, що акредитує). У цьому випадку імунітети припиняються в момент доставки дипломатичної пошти за призначенням. Дипломатичні представництва вправі за згодою країни перебування встановити радіостанцію і використовувати її, а також володіють позачерговим правом користування засобами цивільного електрозв'язку. У свою чергу, держава перебування для належного й ефективного виконання функцій дипломатичних представництв зобов'язана сприяти полегшенню їхньої роботи, забезпечити свободу пересувань і повідомлень, надати всі можливості для виконання функцій дипломатичних представництв;

     — право користування прапором і емблемою держави, що акредитує, — це право належить як самому представництву, так і його главі. Ці символи держави, що акредитує, розміщуються на помешканнях представництва, включаючи резиденцію глави представництва, а також на його засобах пересування.

     До  особистих привілеїв та імунітетів належать:

     — недоторканість особи дипломата  — особа дипломатичного агента недоторканна, він не підлягає арешту або затримці в будь-якій іншій формі. Держава  перебування зобов'язана ставитися  до нього з належною повагою і  приймати належних заходів для запобігання  яких-небудь зазіхань на його особу, свободу, гідність.

     — недоторканність житла — приватна резиденція дипломатичного агента користується тією ж недоторканністю і захистом, що і помешкання дипломатичного представництва (приватна резиденція дипломатичного агента містить у собі будь-яке помешкання, у якому може мешкати дипломат: квартиру, номер у готелі, будинок). Папери дипломатичного агента, його кореспонденція, крім ряду випадків, пов'язаних із цивільною юрисдикцією держави перебування, є недоторканними;

     — імунітет від юрисдикції — дипломатичний агент користується імунітетом від карної, цивільної й адміністративної юрисдикції держави перебування. Він має абсолютний імунітет від карної юрисдикції.

     За  загальним правилом дипломат не повинен  порушувати законів держави перебування, проте у випадку вчинення ним кримінально караного діяння кримінальна справа стосовно нього не порушується в силу даного імунітету. Така особа оголошується persona non grata і їй пропонується залишити територію держави перебування. Разом з тим, сторона, що приймає, може клопотатися перед урядом держави, що акредитує, про відмову в імунітеті дипломату, що вчинив злочин. При його одержанні така відмова повинна бути ясно і точно виражена.

     На  дипломатів також поширюється імунітет від цивільної юрисдикції, крім таких випадків:

     а) речових позовів, що належать до приватного не рухомого майна на території країни перебування, якщо він не володіє  цим майном для цілей представництва;

     б) позовів, що стосуються спадкування, стосовно яких він виступає в якості виконавця  заповіту, попечителя, спадкоємця або  відмовоодержувача спадщини. Таким  чином, дипломатичний агент не може посилатися на дипломатичний імунітет як підставу для відмови від явки при розгляді позову або іншої справи, що належить до спадкування;

     в) позовів; що належать до будь-якої фахової  або комерційної діяльності дипломатичного агента за межами його офіційних функцій.

     Дипломати також користуються імунітетом від  адміністративної юрисдикції держави перебування і тому на них не можуть накладатися штрафи й інші адміністративні стягнення.

     Водночас  слід мати на увазі, що імунітет дипломатичного агента від юрисдикції держави перебування  не звільняє його від юрисдикції акредитованої  держави;

     — фіскальний імунітет — дипломатичний  агент звільняється від усіх мит  і податків, особистих і майнових, державних, районних і муніципальних, за винятком:

     а) непрямих податків, що включаються  в ціну товару й обслуговування;

     б) збору податків на приватне нерухоме майно, що знаходиться в акредитованій державі, якщо він не володіє ним від імені акредитованої держави, або з метою представництва;

     в) податків на спадщину і мита на спадкування, що стягуються країною перебування;

     г) зборів і податків на приватний прибуток, джерело яких знаходиться в країні перебування;

     д) судових, реєстрових зборів, іпотечних  зборів і гербового збору стосовно нерухомого майна, що знаходиться на території держави перебування. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2 питання 
 

Міжнародна законність – це політико-правова реальність міжнародних відносин, яка характеризує міжнародно-правову дійсність під кутом зору правотворчої і правозастосовчої діяльності учасників міжнародного співробітництва, морально-політичні засади системи міжнародного права, оціночні критерії її зв’язків з міжнародними політичними інститутами, політичними режимами членів світового товариства. 

Міжнародна законність є оціночним критерієм обов’язкового (необхідного) функціонування не лише міжнародного права, а й інших систем управління, які функціонують в міжнародній сфері. В цьому розумінні міжнародна законність виступає в ролі пов’язуючого компоненту міжнародного права, політики, релігій, моралі і т.п. 

Міжнародна законність є основоположною не лише для міжнародного права, а й для політики, моралі, етики, демократії тощо. Впливаючи на них, міжнародна законність, в свою чергу, акумулює в собі характерні особливості об’єктів впливу, а тому може проявлятися, як категорія політична, моральна, етична, правова і т. п. 

Політичні норми є важливим складовим компонентом міжнародної законності. Саме стан, рівень міжнародної законності визначає в якій сфері міжнародного співробітництва можна обмежитись політичними засобами управління міжнародними відносинами, а де необхідне вироблення юридичних засобів. Часто виявляється, що необхідно застосовувати ці засоби в комплексі. 

Міжнародна законність – це основа функціонування політичних інститутів. Стан законності в міжнародних  відносинах є спонукальною причиною створення різного роду міжурядових і неурядових міжнародних організацій. Вимоги, щоб міжнародні організації в своїй діяльності не виходили за межі Статутних положень на практиці часто не вирішує всіх проблем їх нормального функціонування. Саме міжнародна законність є показником їх належної поведінки як в рамках установчого договору, так і за його межами. 

Політичні інститути  другий (окрім норм) важливий компонент  міжнародної законності, її інституційний  механізм управління міжнародними відносинами. 

Важливим компонентом  міжнародної законності є сукупні політичні режими, які функціонують в міжнародній сфері. Від політичних режимів залежить склад і характер елементів міжнародної законності, її рівень. Єдина, універсальна міжнародна законність може функціонувати формально або реально. Багато в чому це залежить від політичних режимів, які взаємодіють в тому чи іншому регіоні земної кулі. З цим потрібно рахуватися, хоч не можна не 

визнати, що поділ  міжнародної законності на регіональну, як правило, негативно відбивався на розвитку універсальної законності самі по собі враховують і виходять з особливостей регіонів. Проте доводити цю особливість до заперечення універсальних принципів законності – значить заперечувати загальнолюдські цінності.

Політичний характер міжнародної законності проявляється в тому, що вона є атрибутом суб’єктів міжнародного права на міжнародній арені. Вона акумулює в собі владні властивості учасників міжнародних відносин, особливості їх правових систем, зовнішньополітичної діяльності. Законність в своїй першооснові – явище державне. Вона існує там, де є влада, є засобом її здійснення і діяльності. 

Важливою особливістю  міжнародної законності є її демократизм. Демократизм міжнародної законності проявляється в тому, що в її розвитку беруть участь не лише держави і  створені ними міжурядові організації і об’єднання, але і народи, громадські (не урядові) міжнародні організації і об’єднання і навіть фізичні особи. Використання фізичними особами права скарги на державу за Факультативним протоколом до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, оскарження порушень їх прав в Європейському суді з прав людини та ін. безперечно сприяє зміцненню міжнародної законності. 

Важливим каналом  зміцнення міжнародної законності є участь широкої міжнародної  громадськості у формуванні і розвитку міжнародної правосвідомості через плебісцити, відстоювання народами необхідності дотримання вимог міжнародної законності. 

З точки зору міжнародної правотворчої процедури  народи не є безпосередніми творцями норм міжнародного права. Вони, в основному володіють суспільними (громадськими) формами і установами контролю за належною реалізацією міжнародно-правових норм. Але, впливаючи на правотворчу і правозастосовчу, політичну, економічну та іншу міжнародну діяльність своїх держав, вони прямо впливають на рівень, стан міжнародної законності. 

Вся нормотворча, правореалізуюча і контрольна діяльність держав і міжнародних установ  в світлі вимог міжнародної законності повинна будуватися на принципах  і нормах демократії. Демократизм  міжнародної законності випливає з координаційної сутності міжнародного права. Демократія – стрижень, на якому перевіряється справжність міжнародної законності. Це та межа, вихід за яку означатиме відмову від законності і перехід на засади свавілля, анархії і беззаконня. 

Міжнародна законність – морально-етична категорія. В основі міжнародної законності знаходяться правила міжнародної моралі і моральності. Вимоги міжнародної моралі і міжнародної законності, в ряді випадків, одні і ті ж. В тих випадках, коли, наприклад, міжнародні договори і звичаї суперечать принципам і нормам міжнародної моралі вони, як правило, визнаються такими, що порушують міжнародну законність.

Міжнародна законність – категорія моральності в  силу того, що основний компонент її вимог направлений на посилення гуманістичних засад міжнародного права. Міжнародне право не регулює відносини між фізичними особами. В такому разі опосередкованою ланкою між людиною і міжнародним правом є держава або держави і міжурядові організації. Проте зміст переважної більшості норм міжнародного права стосується і направлений на захист інтересів людини. Антигуманні норми міжнародного права не відповідають міжнародній законності. 

Міжнародна законність – категорія моральності ще й  в силу того, що її правила і принципи втілюють в собі досягнення світової культури, загальнолюдські цінності, ідеї свободи людини. Моральність міжнародної законності проявляється в її гуманістичних цілях, переважаючих морально-етичних тенденціях розвитку. 

Суворо керуючись  етичними засадами, міжнародне товариство добилось визнання недійсними міжнародні договори і угоди, укладені в результаті обману, підкупу, загрози застосування сили і т. п. 

Якщо міжнародне право формально вирішує питання  про використання у відповідь  на правопорушення таких примусових заходів як економічна блокада, бойкот, ембарго та ін., то міжнародна законність вимагає, щоб ці заходи застосовувались у виняткових випадках і, як правило, не відбивались на соціально-економічному становищі цивільного населення. 

Міжнародне право  функціонує не спираючись на апарат насильства і придушення. Багато в чому це відбувається в силу того, що міжнародна законність захищає міжнародне право, визначаючи для нього соціальні цінності, орієнтири, критерії, які відповідають прагненням народів. Це в свою чергу дозволяє уникнути помилок під час міжнародної правотворчої і правозастосовчої діяльності, привести норми міжнародного права у більшу відповідність міжнародним відносинам. В результаті цього відпадає необхідність створювати апарат насильства і придушення. 

Як етична категорія  міжнародна законність сприяє дослідженню  особливостей поведінки учасників  міжнародного спілкування і виробленню своєрідного морального кодексу  поведінки. Було б помилковим зводити  його лише до питань дипломатичного протоколу  і правил ввічливості, хоч ці норми і несуть відчутне міжнародно-правове навантаження. 

Основні в міжнародній  законності – її міжнародно-правові  властивості. Основні вимоги міжнародної  законності – юридичні: 1) Загальність  міжнародного права, тобто необхідність такого розвитку міжнародного права, при якому міжнародні відносини, які вимагають юридичного опосередкування, регулюються міжнародним договором, звичаєм чи іншими джерелами міжнародного права. Тут не може бути місця для свавілля, суттєвих прогалин і недовершеності, які дають можливість для довільних дій; 2) Верховенство Статуту ООН, тобто залежність від його положень всіх інших міжнародних угод; 3) Рівність всіх перед міжнародно- правовими зобов’язаннями, відсутність привілеїв у праві, однаковий масштаб поведінки для всіх; 4) Наявність юридичних механізмів забезпечення міжнародної законності; 5) Гарантія якісної реалізації норм міжнародного права, ефективна і рішуча боротьба з міжнародними правопорушеннями. Відповідальність кожного і всіх хто його вчинив; 6) Стабільність і стійкість міжнародного правопорядку, ефективна робота всіх механізмів правового регулювання.