Додаткова вартість та прибуток

План

1. Теорія трудової вартості К.Маркса.
1. Закон Вартості
2. Додаткова вартість
3. Прибуток та теорії прибутку.
4. Валовий прибуток і його структура
5. Теорії прибутку.

Теорія  трудової вартості К.Маркса

     Підхід, згідно з яким за основу цінності товару беруть кількість витраченої праці, дістав назву вартісного, а теорія, на якій він заснований - вартісної. Основи вчення трудової теорії вартості заклали англійські економісти У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо. Але найбільш повно її розробив К.Маркс. Розкриваючи еволюцію форми вартості, він довів, що форма вартості, хоча вона реально й існує, безпосередньо не сприймається, а виявляється лише у мінових відносинах. Товар набуває форми вартості лише при зіставленні з іншими товарами. Світовій економічній науці відомі й інші теорії вартості: ті, що в центр уваги ставили витрати, і ті, що перемістили його на кінцеві результати виробництва.

     Крім  трудової вартості, до "витратних" концепцій належать також теорія витрат виробництва і теорія трьох  факторів виробництва. Представники теорії витрат виробництва (Р.Торренс, Н.Сеніор, Дж.Мілль) розглядають витрати виробництва як основу мінової вартості і цін, вважаючи, що нова вартість створюється не лише живою, а й минулою, уречевленою працею.

     Французькі  економісти першої половини ХІХ ст. Ж.Б.Сей і Ф.Бастіа трактували формування вартості в процесі виробництва як результат витрат трьох його основних факторів: праці, капіталу, землі. Всі вони беруть рівноправну участь у створенні вартості. Кожний з цих факторів "створює" відповідну частину вартості: праця - заробітну плату, капітал - відсоток, а земля - ренту. 
 
 
 
 
 
 
 

Закон Вартості

     У товарному виробництві діє закон  вартості. Його сутність полягає у  тому, що обмін товарів і послуг між виробниками та їх купівля  на ринку здійснюються відповідно до суспільно необхідних витрат на їх виготовлення. Це є процесом-наслідком закону вартості. Механізм дії цього закону зображено на рис. 1.

Рис.1 Механізм дії закону вартості 

( Індивідуальний  робочий час — це час, витрачений  працівником на 1 виготовлення певного товару

     Мірилом ринкової (суспільної) праці є не індивідуальний робочий час, а суспільно  необхідний.

     Суспільно необхідний робочий час — це мірило вартості товару, оскільки це час, який потрібен для виготовлення будь-якої споживної вартості за існуючих суспільно нормальних умов виробництва і середнього в цьому суспільстві рівня вміння та інтенсивності праці

     Суспільно нормальні умови — це такі умови, за яких створюється більшість товарів. Інакше кажучи, ці умови є найтиповішими  в суспільстві

     Якщо, наприклад, для пошиву одягу одні виробники використовують ручні  швейні машини, другі — машини з  ножним приводом, а треті — електричні, то витрати на виготовлення певної споживної вартості за середньої  умілості та інтенсивності праці  у них будуть різними. Перша група товаровиробників витрачатиме 12 год і вироблятиме 10 тис. одиниць товару, друга — відповідно 10 год і 100 тис. одиниць товару, третя — відповідно 8 год і 8 тис. одиниць товару. Отже, 10 годин є суспільно нормальними умовами, які визначають вартість цього товару. Реалізація товарів за їхньою суспільною вартістю призведе до того, що перша група товаровиробників з вищими індивідуальними витратами втрачатиме дві години на кожну одиницю готової продукції, а третя група, навпаки, виграватиме дві години, оскільки їхні індивідуальні витрати менші, ніж суспільні.

     Споживні  вартості, призначені для обміну на ринку, не тільки різні за своїми властивостями, а й є результатом різної за складністю праці. Одна з них є  результатом простої праці, яка  виконується працівниками без спеціальної підготовки з використанням нескладних знарядь праці. Інші створюються із застосуванням найновітнішої техніки як результат складної праці, що потребує високої професійної майстерності, глибоких спеціальних знань, високої загальної культури виробника.

     У процесі реалізації товарів у  будь-якій країні проста праця є  вихідною, з якою порівнюють усі  види складної праці. За одиницю часу складна праця створює більшу вартість, ніж проста. Зведення складної праці до простої здійснюється на ринку одночасно з прирівнюванням індивідуальних витрат до суспільно необхідних.

     В умовах розвиненого товарного виробництва  закон вартості діє як закон цін. Це зумовлено тим, що здійснювати  безпосередній облік кожного  товару в робочих годинах неможливо. Для цього застосовують опосередкований вимірювач, яким є загальний еквівалент у вигляді грошей.

     Через механізм цін закон вартості виконує  функції регулятора товарного виробництва, рушійної сили розвитку продуктивних сил, диференціації товаровиробників.

     Функція закону вартості як стихійного регулятора виробництва полягає в тому, що через механізм цін він сприяє поділу праці за різними галузями відповідно до суспільних потреб. Якщо, наприклад, певного блага виробляється менше, ніж існує суспільна потреба  в ньому, то попит на нього зростатиме, і відповідно ціна буде вищою, ніж вартість. Той, хто виробляє такі товари, отримуватиме більші прибутки, що сприятиме припливу в цю галузь капіталу. Виробництво товарів розширюватиметься. Проте, як тільки випуск цієї продукції перевищить платоспроможний попит, ціна стане нижчою за суспільну вартість. Тоді розпочнеться зворотний процес: згортатиметься виробництво і відбуватиметься переливання капіталу, всіх елементів виробництва у галузі, де виробляється благо, суспільна потреба в якому не задовольняється.

     Функція закону вартості як рушійної сили зумовлена  тим, що обмін товарів за суспільною вартістю стимулює товаровиробників постійно зменшувати індивідуальні випрати  виробництва. Кому це вдається, той  отримує найбільші вигоди і додатковий прибуток. Для того щоб не програти у конкурентній боротьбі або утримати свої позиції на ринку, товаровиробник мас постійно вдосконалювати виробництво, запроваджувати нову техніку і технологію, поліпшувати якість продукції, що сприяє розвитку продуктивних сил, зростанню суспільної продуктивності праці.

     Закон вартості активно впливає на суспільну  диференціацію товаровиробників, перетворюючи певну частину з них на тих, хто збільшує масштаби виробництва, і на тих, хто розорюється і  виштовхується з ринку. Цей процес охоплює різні групи товаровиробників, особливо дрібних і середніх, посилюючи їхню майнову диференціацію. Зазнає банкрутства і розорюється переважно та група підприємців, у якої індивідуальні витрати виробництва вищі за суспільні. І навпаки, товаровиробники, в яких вони нижчі за суспільні, розширюють виробництво і збагачуються особисто.

     У товаровиробників, у яких індивідуальна  вартість товару збігається із суспільною, відбувається нормальний процес відтворення. Ця група становить у суспільстві більшість і, для того щоб не збанкрутіти, вона має застосовувати досконаліші засоби виробництва і підвищувати кваліфікацію своїх працівників.

Отже, закон  вартості сприяє розвитку виробництва. Водночас він стимулює прогрес виробництва, оскільки економічними методами позбавляє товарне господарство від неефективних підприємств. А це, в свою чергу, впливає на розвиток суспільних потреб, пришвидшуючи науково-технічний і суспільний прогрес. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Додаткова вартість

     Природу додаткової вартості тривалий час виявити не вдавалося. Вперше до її наукового обґрунтування підійшов А. Сміт. Він є родоначальником трудової теорії вартості. Виходячи з того, що вартість створюється працею, Сміт виникнення додаткового доходу пов'язував з купівлею-продажем живої праці. Проте тут же виникає проблема: як можна продати працю, коли вона є не предметом, а процесом.

     Найглибше обґрунтування суті додаткової вартості дав К. Маркс. Він показав, що на капіталістичному ринку з'являється особливий товар - робоча сила, власником якого є робітник.

     Робоча  сила - це прихована (потенційна) здатність  до праці, а не сама праця. Щоб краще  це зрозуміти, наведемо аналогію, зрозумілу  кожній людині, яка хоч раз відчувала  голод: здатність шлунка перетравлювати їжу і сам процес перетравлювання - не одне й те саме. Так і здатність до праці ще не є праця; щоб вона відбулася, робітникові необхідно попередньо продати "робочі руки" тим, у кого є засоби і предмети праці, - капіталістам.

     Товар робоча сила, як і будь-який інший  товар, має дві властивості: вартість і споживну вартість. Вартість товару робоча сила визначається вартістю матеріальних і духовних благ, необхідних для нормального відтворення робочої сили і робітника як особистості, а також для утримання його сім'ї. Споживна вартість даного товару полягає в його здатності виробляти додаткову вартість.

     На  капіталістичному підприємстві робочий  день ділиться на дві частини: необхідний робочий час, протягом якого відтворюється  вартість робочої сили, і додатковий, коли створюється додаткова вартість.

     Розуміння суті експлуатації необхідне кожному  для того, щоб можна було відрізняти її від іншої системи економічних  відносин, визначити своє місце в  економічному ладі суспільства, обґрунтовано боротися проти експлуатації, де б  вона не виникала.

     Індивідуальна приватно-капіталістична власність була пануючою на ранніх етапах розвитку капіталізму. Це був період розвитку вільної конкуренції. Його завершення припадає на першу чверть XIX ст.

     Найглибше обґрунтування суті додаткової вартості дав К. Маркс. Маркс виділяє 2 види додаткової вартості- абсолютну та відносну.

     Додаткова вартість — це вартість, створена працівниками понад вартість робочої сили і безкоштовно привласнена власником засобів виробництва. Виходячи з цього, вартість товару (W) можна виразити так:

W = с + V + т, де т — додаткова вартість.

     Джерело додаткової вартості - особливий товар - здатність до праці або робоча сила.

     Ступінь експлуатації робочої сили можна  визначити за допомогою норми  додаткової вартості - це відношення додаткової вартості до перемінного капіталу, виражений у відсотках:

де t приб.- додатковий робочий час, t необх.—  необхідний робочий час.

     Норма додаткової вартості показує, у скільки  разів робітник на капіталіста працює більше, ніж на себе. Це і є відносним  показником.

     Абсолютна величина експлуатації виражається показником «маса додаткової вартості». Її можна визначити декількома способами:

     Під час визначення абсолютної величини експлуатації в суспільстві в  цілому формула маси додаткової вартості набуде виду:

M =m1 x n;

де m1 - додаткова вартість, створена одним робітником,

п —  кількість експлуатованих робітників.

     Маса  додаткової вартості буде тим більше, чим вище норма додаткової вартості і чим більше маса експлуатованої найманої праці.

     Для збільшення додаткової вартості використовують 2 основних способи:

     1. Абсолютна додаткова вартість, одержувана внаслідок зростання маси додаткової праці, що досягається двома шляхами:

- збільшенням  тривалості робочого дня;

- зростом  інтенсивності праці.

     Цілком  очевидно, що неможливо нескінченно збільшувати тривалість робочого дня: він має фізичні і соціальні границі.

     Фізичні зв'язані з тим, що робітник не може трудитися 24 години на добу, а соціальні  обумовлені необхідністю мати вільний  час для задоволення духовних потреб (інтелектуальних, культурних, політичних, і т.д.). Важливим фактором, що має вплив на фактичну тривалість робочого дня, є багатовікова боротьба робітників за його скорочення. У 1866 році конгрес I Інтернаціоналу висунув вимогу про 8-го динну тривалість робочого дня. Але лише в 1919 році у Вашингтоні була укладена міжнародна угода про введення з 1921 року 8-годинного робочого дня, хоча воно не було ратифіковано багатьма країнами. III Конгрес Європейської конфедерації профспілок у 1979 році прийняв рішення про необхідність установлення 35-годинного робочого тижня.

     Разом з тим, потрібно підкреслити, що на ряд  галузей економіки (сільське господарство, заготівлі, торгівля), сферу платних  послуг закон про восьмигодинний робочий день не поширюється.

     Підвищення  інтенсивності праці (напруженості, щільності трудових процесів) означає сховану форму подовження робочого дня. Ріст інтенсивності праці супроводжується зміною структури витрат праці. В даний час інтенсивність ручної фізичної праці в розвитих країнах уже досягла фізіологічних меж. Посилення інтенсивності йде у формі підвищення нервової і розумової енергії робітника.

     2. Відносна додаткова вартість, отримана при скороченні необхідного робочого часу в рамках того ж за тривалістю робочого дня. При цьому відбувається відповідне збільшення додаткового часу і маси додаткової вартості. Матеріальною основою виробництва відносної додаткової вартості є науково-технічний прогрес, що веде до зросту і відносного зменшення робочого часу, необхідного для відтворення вартості робочої сили.

     Різновидом відносної додаткової вартості є надлишкова додаткова вартість, одержувана на підприємствах окремих капіталістів унаслідок упровадження досягнень науково-технічного прогресу, підвищення продуктивності праці і скорочення на цій основі індивідуальної вартості нижче рівня суспільної вартості.

     Надлишкова  додаткова вартість — це різниця  між суспільною й індивідуальною вартістю продукції. Оскільки ця різниця  виникає лише на тих підприємствах, на яких рівень технічної оснащеності  і продуктивності праці вище, ніж у середньому по галузі, погоня за надлишковою додатковою вартістю є важливим чинником, що стимулює науково-технічний прогрес і розвиток продуктивних сил. Варто підкреслити, що надлишкова додаткова вартість має тимчасовий характер і існує лише доти, поки всі підприємці галузі не впровадять на своїх підприємствах технічні нововведення. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Прибуток  та теорії прибутку. 

     Економічний зміст прибутку. В сучасній економічній  літературі сутність прибутку тлумачиться  по-різному. Так, англійські економісти стверджують, що прибуток — це різниця між виручкою, отриманою від продажу продукції, і повними альтернативними факторними витратами, пов'язаними з виготовленням цієї продукції. В економічній енциклопедії за редакцією Л. Абалкіна прибуток характеризується "перевищенням доходів від продажу товарів і послуг над затратами на виробництво і продаж цих товарів". Такі визначення, однак, розкривають лише кількісний бік даної категорії за різними методиками, але не зачіпають важливішої для з'ясування сутності якісної сторони.

     У марксистській економічній літературі від часів К. Маркса домінувало визначення прибутку як перетвореної форми додаткової вартості. З кількісного боку прибуток є різницею між ціною продажу  товару і затратами капіталу на його виробництво. Як перетворена форма додаткової вартості прибуток на практиці є породженням всього авансованого капіталу, усіх факторів виробництва. Такими факторами за сучасних умов західна економічна наука називає працю, капітал (засоби виробництва), землю, діяльність управлінського персоналу з організації виробництва, підприємницьку діяльність, а також ризик, інформацію, час. На відміну від цього, марксистська політична економія стверджувала, що прибуток створюється лише в результаті експлуатації найманої праці капіталом. Кожен погляд є певною мірою однобічним. Крім того, визначення прибутку як перетвореної форми додаткової вартості, хоча й підкреслює зв'язок цієї категорії з додатковою вартістю (і таким чином фіксує основне джерело прибутку), але є некомплексним, а отже, розкриває зміст прибутку недостатньо.

     Насправді прибуток створюється не лише працею найманих робітників у сфері матеріального  виробництва. До працівників також  належать великий штат менеджерів різних ланок (вищої, середньої, нижчої), наукові  працівники, спеціалісти, зайняті збором, обробкою і наданням інформації, функціонуючий капіталіст.Засоби виробництва, земля, як зазначалося, самі собою прибутку не створюють. Зокрема, прибуток створює праця, що витрачається на покращення якості землі, її родючості. Стосовно засобів виробництва, то за сучасних умов значної фондоозброєності, енергоозброєності праці, ні праця, будучи відокремленою від засобів виробництва, ні засоби виробництва, відокремлені від праці, прибутку не створюють. У процесі їх поєднання виникає нова продуктивна сила, так званий синергічний ефект, який створює видимість створення прибутку самими засобами виробництва.

     Оскільки  без засобів виробництва синергічний  ефект неможливий, власники цього  фактора за умов сучасного капіталізму  також привласнюють частину прибутку. Проте привласнення ними основної маси прибутку є економічно невиправданим і свідчить про експлуататорський характер капіталістичного виробництва. Додаткову частину прибутку вони повинні привласнювати у випадку виконання функцій підприємця. У такому контексті прибуток можна вважати результатом дії (точніше, взаємодії) багатьох факторів. Якщо підприємець не привласнює частку прибутку у вигляді підприємницького доходу, він, за словами американських економістів Кемпбелла Р. Макконнелла і Стенлі Л. Брю "... переорієнтує свої зусилля з цього напряму діяльності на інший, більш привабливий, або навіть відмовиться від ролі підприємця заради одержання зарплати або платні".

     Ще  більший синергічний ефект виникає  у випадку поєднання інших  факторів виробництва, зокрема діяльності підприємців або вищих менеджерів щодо впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво, вмілого керівництва, маркетингової діяльності тощо. Тому з якісного боку категорія, прибуток, також виражає відносини економічної власності між капіталістами і найманими працівниками з приводу його створення.

     Ця  нова продуктивна сила створює враження про самостійну роль у створенні  прибутку таких факторів, як ризик. Насправді, кожен із них реалізується через сукупну дію інших факторів (підприємницьку діяльність, процес управління), але-самостійної ролі у створенні прибутку не відіграє.

Привласнення  прибутку при капіталізмі є головною метою і вирішальним мотивом  виробництва. Всі інші цілі (підвищення ефективності виробництва, стабільні темпи зростання та ін.) є похідними від неї. Внаслідок цього прибуток є найважливішим критерієм ефективності капіталістичного виробництва, будь-якої підприємницької діяльності.

     Важливо й те, що у прибутку втілена уже  реалізована у товарі або послузі додаткова вартість, а процес такої реалізації здійснюється за межами безпосереднього виробництва — у сфері обміну.

     На  основі вищесказаного доцільно дати таке коротке політекономічне визначення сутності прибутку: це перетворена  форма додаткової вартості, що виражає відносини економічної власності між найманими працівниками та капіталістами щодо створення та реалізації додаткової вартості.

     Розгорнене  визначення категорії "прибуток" має враховувати те, що його привласнення уособлює основну мету капіталістичного способу виробництва загалом, кожного капіталістичного підприємства зокрема, наявність синергічного ефекту як важливого джерела прибутку тощо. З урахуванням цього більш повно прибуток можна визначити так: це головна мета діяльності капіталістичного підприємства, що реалізується у процесі виробництва та реалізації товарів і послуг з використанням найманої праці, діяльності самих підприємців, отримуваного синергічного ефекту від взаємодії найманих працівників із засобами виробництва, а також виражає певну сукупність відносин економічної власності при здійсненні названих видів діяльності та праці.

     Основними формами існування прибутку є  середній прибуток (який привласнюють дрібні та середні капіталістичні підприємства), монопольний прибуток (привласнюють монополії, у т. ч. групові монополії або олігополії), прибуток транснаціональних корпорацій і транснаціональних банків (як різновид монопольного прибутку), прибуток державних підприємств та ін.

     Джерелом  монопольного прибутку, як зазначалось, є не лише експлуатація найманої праці  на монополістичних підприємствах  та інші похідні джерела, але й  привласнення частини додаткової вартості, створеної на підприємствах немонополізованого та державного секторів, частина додаткового продукту, створеного дрібними товаровиробниками, частина доходів споживачів та ін.

     Частину прибутку вилучає держава (в особі  центральних і місцевих органів  влади), певна його частка йде на виплату дивідендів, відсотків за банківські кредити. За сучасних умов деяку (зазвичай, незначну) частку прибутку привласнює частина тих висококваліфікованих найманих працівників, яка придбала певну кількість акцій.  
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Валовий прибуток і його структура.

     Всі названі форми прибутку є одним із різновидів валового прибутку суспільства. Останній створюється, передусім, додатковою працею працівників у всіх сферах народного господарства й усіх сферах суспільного виробництва (насамперед, у безпосередньому виробництві). В узагальнюючому кількісному вимірі він дорівнює загальній сумі прибутку, отриманій всіма фірмами (у т. ч. підприємствами), компаніями різних сфер і галузей економіки. Із суто кількісного боку він представляє собою різницю між виторгом від реалізації товарів і їхньою собівартістю. З суми валового прибутку підприємство сплачує державі податки, відсотки за взяті кредити, ренту, штрафи та ін.

     Після їх сплати на підприємстві залишається  чистий прибуток, частка якого капіталізується (спрямовується на розширене відтворення), йде на поповнення резервного фонду, акціонерні компанії виплачують дивіденди, створюють преміальні фонди тощо.

     У західній економічній літературі також  розрізняють бухгалтерський прибуток, який визначають як різницю між доходами від продажу товарів і послуг і бухгалтерськими витратами (або явними витратами, що йдуть на оплату робочої сили, придбання основного та оборотного капіталу, оренду землі, транспортних і комунальних послуг, відсотків за кредит та ін.) й економічний прибуток — різницю між зовнішніми і внутрішніми (наявне обладнання, грошовий капітал, інші активи, у т. ч. підприємницькі здібності) витратами. Економічний прибуток також визначають як різницю між сукупними доходами і сукупними витратами (з урахуванням альтернативних витрат).

     Частиною  валового прибутку підприємства є підприємницький дохід. Щодо джерел та величини цього доходу в економічній літературі існують різні погляди. Вперше таку спробу здійснив німецький економіст Й. Тюнен (1783—1850). Він визначав підприємницький дохід як різницю між величиною валового прибутку від ділової операції та виплатами: а) відсотка на інвестований капітал; б) за управління; в) страхової премії за обчислювальні втрати через ризик. Загалом дохід підприємця він розглядав як дохід за прийняття на себе ризиків.

     А. Тюрго стверджував, що прибуток на капітал (надлишок над витратами виробництва) розпадається на підприємницький дохід: оплату праці, ризику й уміння капіталіста, земельну ренту. Капіталісту як власнику капіталу належить, на його думку, рента (землевласнику — земельна рента), а також винагорода за безпомилковий вибір об'єкта вкладення капіталу, мистецьке управління підприємством та турботи інвестора. Ця частка відповідає величині позичкового відсотка.

     А. Сміт розглядав величину винагороди управляючих залежно від кількості, складності їхньої праці та нагляду й управління. Прибуток, на його думку, належить промисловому капіталу, який залишається після сплати ренти землевласнику і позичкового відсотка банкіру. Прибуток, що залишається після цього, і є підприємницьким доходом. У даному разі А. Сміт виступав проти того, щоб називати прибуток іншим видом заробітної плати за управління підприємством (особливо це видно тоді, коли власник наймає управляючого, але сам привласнює прибуток).

     Д. Рікардо ввів поняття "підприємницький відсоток", під яким розумів різницю між грошовим еквівалентом майбутньої кінцевої продукції й сумою виплаченої заробітної плати, причому такий відсоток є результатом "розриву у часі", тобто очікувань підприємця.

     Дж. Мілль прибуток підприємця розглядав як:

     1) плату за ризик; 

     2) винагороду за утримання від  негайного витрачання свого капіталу;

     3) плату за працю та мистецтво  контролю над виробництвом.  

     Згідно  з теорією К. Маркса підприємницький  дохід є частиною прибутку, що залишається  у власності функціонуючого капіталіста після сплати відсотка за взятий у позику капітал. Цей капітал витрачається на купівлю засобів виробництва і робочої сили, яка у процесі виробництва створює додаткову вартість (прибуток). Частину прибутку капіталіст віддає банкірові за користування кредитом. Так відбувається поділ капіталу на капітал-власність і капітал-функцію. Спочатку такий поділ стосується лише позичкового капіталу, але з розвитком кредитування та акціонерної власності поділ прибутку на відсоток і підприємницький дохід набуває загального характеру. Нині основними формами підприємницького доходу є дивіденд, засновницький прибуток, плата за участь у роботі керівних органів великих акціонерних компаній тощо.