Есхіл - видатний давньогрецький драматург

Зміст

Вступ………...……………………………………………………………..3

1. Есхіл - видатний давньогрецький драматург………………..…………..5
2. Трагедія «Жертва біля гробу» (Хоефори)……………………………...10
3. Образ Ореста в трагедії………………………………………………….15

Висновок………………………………………………………………....18

Список літератури………………………………………………...…....20

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

Есхіл - (грец. Αισχύλου, англ. Aeschylus, 525 до н. е., Елефсін — 456 до н.е.) — давньогрецький трагік, автор класичної трагедії, перший із трьох великих афінських трагіків V ст. до н. е. поряд із Софоклом та Евріпідом.

До Есхіла власне драматичний  елемент поступався в трагедії ліричному  елементові: трагедія мала форму діалогу  актора з хором, причому ліричні  партії домінували. Есхіл впровадив  у трагедію другого актора, що дозволило  суттєво драматизувати дію та зменшити обсяг партій хору.

Вагоме місце у драматургічній спадщині Есхіла належить трилогії «Орестея»  — єдиній, що збереглася до наших  днів. У першій її частині («Ага-мемнон») автор подає своєрідне трактування  теми Троянської війни.      

За своє життя Есхіл створив  близько 70 трагедій і 20 сатиричних драм. Театральні вистави в Афінах відбувались  у формі драматичних турнірів на Діонісійських святах: Великих (міських) Діонісіях, які продовжувались більше тижня (березень); Малих (сільських) Діонісіях (грудень) і Ленеях (лютий). Якщо на Великих Діонісіях драматичні поети виступали зі своїми новими творами, то на Ленеях ставилися вже відомі трагедії.  

Видатний давньогрецький драматург, за загальним визнанням, "батько трагедії" Есхіл жив  і творив у період становлення афінської рабовласницької демократії. 

Саме Есхіл сформував  канон давньогрецької трагедії, надав  їй пафосу громадянського та морально-філософського  звучання, ввів багато новацій, завдяки  чому вона набула державницького значення у житті Греції класичного періоду.  

З усієї кількості  написаних ним трагедій до нас  дійшло лише сім. Це "Перси", "Благальниці", "Семеро проти "Фів", "Прометей прикутий" і єдина трилогія, Що зберіглася повністю, "Орестея" ("Агамемнон", "Жертва біля гробу", "Евменіди").

Як і всі трагіки  до Софокла, він сам виконував ролі у своїх драмах, але наймав також і професійних акторів. Вважається, що саме Есхіл зробив надзвичайно важливий крок у розвитку драми, ввівши в дію другого актора.

Трилогія «Орестея» була написана в 458 до н. е. і складається з таких частин:

- «Агамемнон» («Άγαμεμνον» ),

- «Жертва біля  гробу“ («Хоефори», " Χοηφόροι ", «Choeforoi»),

- «Евменіди» («Ευμενίδες», «Eumenides»).

Міф про Електру, дочку  Агамемнона і Клітемнестри, послужив темою другої частини Есхілової  трилогії ”Орестея“, і трагедії Софокла  ”Електра“. Слід відзначити, що кожен трагік, відповідно до свого світогляду, надає цьому давньому міфові якісь певні риси. Есхіл зображує свою героїню досить схематично і роль Електри в ”Хоефорах“ другорядна, оскільки головну роль відведено Оресту.

У другій частині трилогії «Хоефори» («Ті, що приносять жертви на могилі») Клітемнестрі та її спільникові і коханцеві Егісфу доведеться заплатити за вбивство Агамемнона й узурпацію влади. Клітемнестра страждатиме особливо тяжко, адже в ролі месника виступає її власний син Орест.

Образ Ореста — найяскравіший  і найтрагічніший у драмі. Це образ  месника мимоволі, котрий із надзвичайним внутрішнім болем зважується стратити матір і своєю чергою розплачується  за скоєне.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Есхіл - видатний давньогрецький драматург

Есхіл (грец. Αισχύλου, англ. Aeschylus, 525 до н. е., Елефсін — 456 до н.е.) — давньогрецький трагік, автор класичної трагедії, перший із трьох великих афінських трагіків V ст. до н. е. поряд із Софоклом та Евріпідом.    

Видатний давньогрецький драматург, за загальним визнанням, "батько трагедії" Есхіл жив і творив у період становлення афінської рабовласницької демократії.

Відомості про Есхіла відомі головним чином з життєпису, що міститься  у складі рукопису його трагедій XI ст. Згідно цих даних, Есхіл народився в 525 до н. е. в сусідньому з Афінами містечку Елевсіні, його батьком був Евфоріон, що належав до стародавньої афінської аристократії, евпатридів. Есхіл воював з персами у Марафонській битві (490 до н. е., цей факт із гордістю відзначається у його епітафії , написаній собі самому, Есхіл жодного слова не говорить про себе як трагічного поета, а згадує лише про свою воїнську звитягу:  
      Тут Есхіла Афінського, Евфоріонова сина, Гели плодюча земля тіло його прийняла. Згадує гай Марафонський відвагу його, то ж і плем'я Довговолосих міфян - в битві пізнали її), де загинув його брат Кинагир, брав участь також у битві при Саламіні (480 до н. е.), оскільки розповідь про цей бій у «Персах» швидше за все належить очевидцеві, і, ймовірно, при Платеях (479 до н. е.). За молодості Есхіла, за часів упадку Пісістратидів, Афіни були малозначним містом, але йому довелось стати свідком тріумфу демократичного ладу, який вивів Афіни на провідне місце в грецькому світі, що сталося після греко-перських воєн.

У той же час його світова слава пов'язана саме зі служінням музі трагедійного мистецтва - Мельпомені. Писати Есхіл почав після двадцяти років, але успіху домігся лише після сорока.  Майже все життя Есхіла пов'язане з Афінами, славу яких він відстоював мечем і пером і які залишав лише двічі - його поїздки були пов'язані з Сицилією.

Вперше Есхіл взяв участь у змаганні трагіків бл. 500 до н. е., під час першої Олімпіади, разом з Хірилом й Пратином, але перший приз йому вдалося здобути тільки в 484 до н. е., коли йому виповнилось сорок один рік. У 472 одержав першу нагороду за трилогію, що включала «Персів», у 467 перемогла фіванська тетралогія; у 463 — тетралогія про Данаїд, у 458 — шедевр «Орестея», єдина грецька трилогія, що дійшла до нас. Есхіл здобував перше місце щонайменше 13 разів і 15 посмертно (що було можливо лише тому, що як виняток його п'єси були допущені до повторних постановок). Афіняни дуже високо цінували його твори. Про це можна судити вже з того, що після його смерті в Афінах була прийнята ухвала, що всякий бажаючий поставити п'єсу Есхіла «одержить хор» від влади (тобто отримає дозвіл зробити постановку драми на святі Діонісій). Есхіл кілька разів (471—469) їздив на Сицилію і ставив там свої драми, а також склав трагедію «Етнянки» на честь заснування Етни тираном Гієроном, тодішнім правителем Сіракуз. Переказ про те, начебто в 468 до н. е. Есхіл залишив Афіни, тому що його обурив успіх молодшого суперника Софокла, очевидно недостовірний, бо у 467 до н. е. Есхіл уже знову в Афінах на постановці своєї трагедії «Семеро проти Фів». Після 458 до н. е. Есхіл знову поїхав до Сицилії, де помер у м. Гелі в 456 до н. е. Надгробний напис вважається твором самого поета:

Тут, у землі хлібодайної Гели, впокоївсь  навіки

Житель  афінський - Есхіл, Евфоріона син.

Довговолосі мідійці змогли оцінить його силу,

А марафонські  гай і плем’я - свідки відваги його.

Про смерть Есхіла існує  легенда, згідно з якою він знав від  оракула, що загине від удару з  неба. Щоб уникнути випадкового падіння  на голову якого-небудь предмета в місті, він вирушав у поле і там  обдумував і писав свої твори. Та втекти від долі йому не судилось. Якось орел, тримаючи в пазурах черепаху, шукав скелю, об яку можна було б розбити панцир своєї жертви. Оскільки Есхіл був лисий, то орел помилково сприйняв його голову за блискучий камінь і випустив зі своїх пазурів черепаху просто на поета.  
      За своє життя Есхіл створив близько 70 трагедій і 20 сатиричних драм. Театральні вистави в Афінах відбувались у формі драматичних турнірів на Діонісійських святах: Великих (міських) Діонісіях, які продовжувались більше тижня (березень); Малих (сільських) Діонісіях (грудень) і Ленеях (лютий). Якщо на Великих Діонісіях драматичні поети виступали зі своїми новими творами, то на Ленеях ставилися вже відомі трагедії.  

На змагання зазвичай допускались три драматурги, які  представляли свої твори у формі тетралогій (три сюжетно пов'язані трагедії і одна сатирична драма із сатирико-гумористичним змістом). Ім'я поетів відповідно до отриманих місць і назви всіх частин представлених тетралогій викарбовувались на мармуровій стелі - дикаскалії, яка встановлювалася після визначення переможців поблизу театру в місці, присвяченому Діонісу. Найбільш почесним, безумовно, вважалось перше місце. Есхіл завойовував його 13 разів, що свідчить про надзвичайно високий рівень його драматургічної майстерності.  
      Саме Есхіл сформував канон давньогрецької трагедії, надав їй пафосу громадянського та морально-філософського звучання, ввів багато новацій, завдяки чому вона набула державницького значення у житті Греції класичного періоду. Якою ж була есхілівська трагедія, що її наслідували і розвивали згодом видатні майстри цього жанру Софокл (496-406 роки до н. е.) та Еврипід (480/84-406 роки до н. е.)?

Дія в трагедії розігрувалася  між хором, який складався з 12 або 15 хоревтів, тобто співаків, на чолі з корифеєм (заспівувачем) і актором (протагоністом). Есхіл ввів другого актора (девтерагоніста), що певною мірою обмежило хор і зробило розвиток дії більш напруженим і динамічним. Софокл, спираючись на досвід Есхіла, ввів третього актора (тритагоніста).  
      Есхіл же запровадив типову для давньогрецької трагедії форму трилогії - три сюжетно пов'язані між собою трагічні події, обов'язково почерпнуті з міфології. Єдиним винятком в історії давньогрецької трагедії є трагедія самого Есхіла "Перси", присвячена сучасній авторові події - Саламінській битві (480рік до н. е.), у якій він брав активну участь. "Перси", постановником (хорегом) якої був майбутній уславлений вождь Афін Перікл, посіла на Діонісіях 472 року до н. е. перше місце.  

Хвилюючі й злободенні для свого часу проблеми людської долі в зіткненні з невблаганним фатумом, невідворотність покарання за злочини супроти божественних настанов, проти Правди й Справедливості, єдність греків перед навалою перської агресії могли бути вирішені лише у формі трилогії. Емоційна напруженість трагічних подій упродовж трьох драм вимагала психологічної розрядки, отже Есхіл, як згодом Софокл та Еврипід, завершує свої трилогії веселою сатиричною драмою.  

Кожна класична давньогрецька  трагедія починалася з прологу, в  якому актор або актори сповіщали глядача про наступну дію і про те, що їй передувало.  
      Потім на сцену (орхестру) виходив хор і, вишикувавшись чотирикутником обличчям до глядачів, виконував першу пісню, яка називалась пародом. До кінця дії хор залишався на сцені й брав участь у дії як колективний актор і надзвичайно емоційний резонер і коментатор подій. Після пароду йшли епісодії, тобто схожі на сучасні акти або дії, в яких хор брав участь нарівні з акторами, що надавало виставі високої естетичної багатобарвності (діалоги, сповнені мудрих висловів, афоризмів, дотепів; музика та співучі й пластично-рухливі втручання хору) і психологічної напруги. Кожний епісодій, яких було чотири чи п'ять, супроводжувався стасимом - урочистою піснею хору без акторів. Завершувалася трагедія ексодом - заключною піснею хору та його урочистим виходом з орхестри. У деяких трагедіях (особливо у Есхіла) ексодові предував коммос - піднесено-речитативна пісня хору разом з акторами, в якій оплакувалась трагічна доля героїв і висловлювалось їм співчуття.  
      Отже, есхілівська трагедія мала складну сюжетно-композиційну й емоційно-психологічну структуру, насичену актуальними для свого часу проблемами та смислами. Тому не дивно, що вона справляла надзвичайно велике враження на глядачів, залучаючи їх до світу високих вчинків, почуттів, пристрастей і страждань і очищаючи їх від усього буденно-низького та пересічного. Це очищення через співчуття до трагічної долі легендарних героїв Аристотель назвав катарсисом.  

Ця якість притаманна всім трагедіям Есхіла, бо саме він започаткував низку могутніх і монументальних образів - Прометея, Ореста, Кассандри, Клітемнестри - носіїв надзвичайних доль, нечуваних пристрастей і незламних характерів, які стали вічними супутниками людства.   

З усієї кількості  написаних ним трагедій до нас дійшло лише сім. Це "Перси", "Благальниці", "Семеро проти "Фів", "Прометей прикутий" і єдина трилогія, Що зберіглася повністю, "Орестея" ("Агамемнон", "Жертва біля гробу", "Евменіди").

Як і всі трагіки  до Софокла, він сам виконував ролі у своїх драмах, але наймав також і професійних акторів. Вважається, що саме Есхіл зробив надзвичайно важливий крок у розвитку драми, ввівши в дію другого актора.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2. Трагедія «Жертва біля гробу» (Хоефори)

Розглянемо ”Хоефори“ (”Ті, що несуть жертву на могилу“, або  ”Жертва біля гробу“). Дія починається  з того, що рабині-троянки, які становлять хор, за наказом цариці йдуть на могилу Агамемнона, щоб принести жертву.

Клітемнестра боїться, що дух вбитого нею чоловіка буде її переслідувати. Троянки-рабині ненавидять царицю. Вони плачуть над своєю  долею, проклинаючи Клітемнестру, благають про помсту. Разом із рабинями до гробниці прийшла Електра. Вона скаржиться вбитому батькові: в рідному домі вона, як служниця, брат поневіряється на чужині, батькове майно розграбовано вбивцями [7; с. 233].

Електра з дівчатами  приносить жертву і вмовляє богів  послати месника, брата Ореста, якого  мати віддала комусь на чужині. На ці думки Електру наштовхує пасмо волосся, що вона бачить на могильній плиті: вона здогадується, що воно належить Орестові [7; с. 235-236].

До могили приходять  син Агамемнона Орест із другом Піладом. Вони помічають натовп дівчат з Електрою і ховаються у кущах. Коли виходить Орест зі своїм другом Піладом, відбувається пізнавання: в юнакові-чужинці Електра впізнає рідного брата. Орест зізнається сестрі, що прибув за наказом Аполлона, щоб помститися матері за вбивство батька [7; с. 238].

Орест разом зі своєю рідною сестрою Електрою, яку утискує Клітемнестра, складає на могилі батька план помсти. І оскільки вбити свою рідну матір Орестові наказує Аполлон, то це вбивство відбувається.

Орест і Пілад приходять до Клітемнестри і повідомляють, що її син Орест  ніби загинув десь у чужих краях. Клітемнестру охоплює радість від звістки про загибель сина, вона наказує покликати до палацу Егіста, щоб він сам почув розповідь чужинців.

Егіст першим спокутує свій злочин: прийшовши  до палацу Орест убиває його. На крик слуг прибігає Клітемнестра. Зрозумівши, що перед нею Орест, вона починає благати його про пощаду:

Стривай, синочку! Згляньсь на груди мамині!

А не боїшся ти прокляття  матері?

[7; с. 259-260].

Орест дослухається до цих молінь і розгублюється: ”Що діяти, Піладе? Рідну мати вбю?“, але Пілад нагадує  йому про веління Аполлона. Після  короткого діалогу Орест веде Клітемнестру до палацу і вбиває її [7; с. 261].

Слід відзначити, що Есхіл часто вживає прийом трагічної іронії. Вже сама назва трагедії ”Хоефори“ - тобто ”ті, що приносять жертву на могилі“, містить таку іронію. Клітемнестра сподівалась жертвою умилостивити дух вбитого чоловіка, але сама стає жертвою.

Коли Орест вбиває матір, зявляються страшні богині помсти Ерінії:

Орест О, ні! Це не видіння - не дрімаю ж я:

Це матері собаки - люті месники.

Провідниця хору Ще кров он, бачу, свіжа на руках твоїх,

Од неї в тебе й  розум, видно, хмариться.

Орест Владарю Аполлоне! Як багато їх!..

З очей у них спливає  чорна кров гидка.

[7; с. 265].

Друга частина трилогії ”Хоефори“  закінчується тим, що напівбожевільний Орест тікає від них, а хор  сподівається на очищення юнака і  розмірковує про долю людини. Есхіл  перший у світовому мистецтві  поставив проблему злочину і кари. За уявленнями сучасників Есхіла, невідворотність відплати - один з аспектів цієї проблеми.

Трилогія, розроблена за допомогою давніх героїчних образів, до яких приєднуються також і образи богів та демонів, а нагромадження численних жахів робить стиль трагедії патетичним. Урочиста й піднесена мова трагедій Есхіла пересипана афоризмами, які стали крилатими фразами. Есхіл заперечує закон ”кров за кров“.

Розглянемо образи трагедії. У Есхіла вони в основному прямолінійні та схематичні. Такими постають образи Електри та Егіста. Зовсім іншим постає образ Клітемнестри - монументальний і суперечливий.

Мабуть, це був перший в історії світової літератури образ  ”демонічної жінки“. Клітемнестра була насамперед знаряддям демона родового прокляття і сама себе усвідомлює таким.

Неможливо не згадати, якою була Клітемнестра в першій частині  трилогії, бо в ній ми можемо побачити мотиви, якими вона пояснює свій злочин - вона нібито вбила чоловіка, помщаючись за принесену в жертву Іфігенію і за зраду чоловіка з Кассандрою.

Клітемнестра врешті постає як зосередження всіх негативних людських рис. Героїня задовго до прибуття чоловіка замислила план вбивства і власноручно здійснила його. Небагато чоловіків здатні на такий  вчинок. З цього боку Есхіл не пошкодував барв для зображення її люті, мстивості, жорстокості та безжальності.

Доречно нагадати, що у  міфах більш поширеним був  варіант, за яким Агамемнона вбиває Егіст. Щоб надати образові Клітемнестри більшого драматизму, Есхіл вкладає меча в її руки. Напевно невідомо, але Есхіл використав або мало поширений варіант міфу, або навмисне змінив його.

Жорстока і владна, брехлива й підступна, цинічна й  брутальна, але стримана й розсудлива, навіть смілива - саме такою Клітемнестра постає в різних сценах трагедії. Разом з тим, їй притаманні суто людські почуття і мрії, вона хоче жити просто й спокійно і навіть примиритися з демоном помсти.

У порівнянні з першою трагедією, в другій трагедії - ”Хоефори“, Клітемнестра стає дещо лагіднішою, більш  м’якою. Есхіл подібну зміну не пояснює, але ми можемо її зрозуміти, адже єдиним месником для Клітемнестри міг стати син Орест і довгі вісім років вона зі страхом чекала його прибуття. Саме тому вона не змогла стримати радості, коли дізналася про його ”смерть на чужині “.

Слід зазначити, що довголітній  тягар цього чекання не міг  не позначитися на такій могутній натурі, якою була Клітемнестра. І цей  тягар частково зламав її, от чому вона так проситиме в Ореста пощади.

Щоправда, на якусь мить колишня Клітемнестра прокинеться в ній: довідавшись про смерть Егіста, вона готова знову пролити кров, тепер вже кров сина, аби тільки зберегти своє життя:

Ой лишенько! З півслова здогадалася!

Як підступом  вбивали, так і гинемо.

Сокиру гостру в руки хто б то дав мені?

Впаду чи впаде ворог - ще побачимо!..

Страшна хвилина... Відступати нікуди...

[7; с. 259 ].

Дещо суперечливим постає і Орест. Нелегкою була його доля. Проданий матір’ю в рабство, він довго  жив на чужині, а потім нові удари  долі - наказ Аполлона, жахлива смерть батька. Орест увесь сповнений страждань.

Плануючи помсту, Орест  виявляє себе розсудливою, обачною  і далекоглядною людиною. Це виявляється  в тому, що знаючи про злочин матері, Орест ще раз хоче пересвідчитись у тому, що вона винна. Коли ж настає час відплати, Ореста охоплюють зрозумілі нам вагання - адже мова йдеться про вбивство власної матері. І тільки слова Пілада про наказ бога примушують Ореста діяти.

Справді, Орест - виконавець волі Аполлона, за його наказом помщається він за батька, але тільки після  страшних погроз бога, який обіцяє йому в разі непокори наслати на нього пошесті, язви, проказу, безумство, жахи...

Якби не вони, навряд чи здійняв би Орест меча на свою матір. Отже, роблячи висновок, можна відмітити, що образ Ореста - досить складний і  глибоко драматичний.

Доля штовхає Клітемнестру, Аполлон - Ореста на вбивство, проте, незважаючи на вищі сили, ми розуміємо, що вони - злочинці. А могли ними й не бути! Вони однаково винні й невинні, і драматизм  трагедії від цього зростає .

Окремо слід звернути увагу на мову героїв.

За словами самого Есхіла, який писав, що могутнім героям має відповідати й могутня  мова. Такою могутньою ми споглядаємо  мову трилогії. Велична, уповільнена, часом  сповнена й урочистості, різноманітна за багатством поетичних засобів, мова героїв справляє не менше враження, ніж напружена дія самої трагедії.

Есхіл уводить в неї  архаїчні вирази і слова, її урочиста піднесеність відповідає повільному розгортанню  сюжету, поступовому зростанню напруження драматичного конфлікту.

Приховані пристрасті героїв Есхіл часто передає довгими промовами, у своїх інтимних почуттях герої завжди стримані й зовнішньо виявляють їх рухами та досить сухими, напівофіційними словами чи виразами.

У промовах персонажів трагедії зявляються образи-метафори, що відбивають внутрішні страждання героїв. Про себе й сестру Орест говорить: ”...бачиш безпорадний виводок / Орла, що загинув, оповитий кільцями / Змії страшної...“ [7; с. 237].

Як висновок можна  зазначити, що Есхіл піднімає закон  помсти до рівня загальносвітової об’єктивної закономірності, посилює елемент суб’єктивної вини і відповідальності. Слід виділити наступні лейтмотиви, в яких головні ідеї трилогії отримують підчас образно-символічне значення:

- незворотність пролитої  крові;

- неминучість помсти  і розплати за неї;

- неможливість перешкодити  божественному задуму;

- образ звіра, що  потрапив у тенета.

Також відмітимо, що елемент  субєктивності веде до більшої індивідуалізації образу в античному розумінні  цього слова.

Міф про Електру, дочку  Агамемнона і Клітемнестри, послужив темою другої частини Есхілової трилогії ”Орестея“, і трагедії Софокла ”Електра“. Слід відзначити, що кожен трагік, відповідно до свого світогляду, надає цьому давньому міфові якісь певні риси.

Сюжет трагедії, взятий Софоклом з Троянського циклу, багато в чому повторює зміст ”Хоефор“ Есхіла. Але якщо Есхіл зображує свою героїню досить схематично і роль Електри в ”Хоефорах“ другорядна, оскільки головну роль відведено Оресту, то Софокл у своїй трагедії ”Електра“ робить її головною, вона стає центральним персонажем.

3. Образ Ореста в трагедії

Орест (грец. Ορέστης) — герой давньогрецьких епічних переказів троянського циклу, син Агамемнона і Клітемнестри.

За міфами, після смерті батька виховувався в дядька, фокідського  царя Строфія. Син Строфія Пілад став вірним другом Ореста, допомагав йому, коли Орест, виконуючи волю Аполлона, помстився Клітемнестрі та її коханцеві Егісту за вбивство Агамемнона. Богині помсти еринії переслідували Ореста за пролиту кров матері. Юнак утік до Афін і сховався в храмі Афіни. На пагорбі Ареса було влаштовано суд, у якому брали участь найбільш шановані афінські старійшини (ареопаг). Орест намагався виправдатися тим, що злочин матері подвійний: вона вбила свого чоловіка і батька Ореста. Тому син мусив удатися до кривавої помсти. Еринії звинувачували Ореста в найтяжчому злочині — матеревбивстві, вважаючи, що Клітемнестра не порушила родових законів, оскільки не перебувала в кровному спорідненні з чоловіком, якого вбила. Аполлон захищав Ореста, твердячи, що батько як кровний родич важливіший, ніж мати: дитину створює не мати, а батько, мати лише годувальниця прийнятого насіння.

Клітемнестра пішла на страшний злочин, бо підняла руку на свого чоловіка — господаря. При однаковій кількості голосів за і проти Ореста справу вирішив голос Афіни, яка стала на бік батьківського права. Щоб уласкавити розгніваних ериній, вона встановила в місті культ цих богинь. Відтоді їх стали шанувати в Афінах під іменням евменід (добродумних). За однією з версій, оракул порадив Оресту привезти з Тавріди статую Артеміди, яка вилікує його від докорів сумління. Син Агамемнона вирушив у дорогу із своїм другом Піладом. У Тавріді їх схопила сторожа, закувала в кайдани і привела до жриці Артеміди. Жрицею виявилась сестра Ореста, та сама Іфігенія, яку Артеміда забрала з жертовника в Авліді. Брат і сестра впізнали одне одного, і вночі всі троє втекли, забравши з собою чудову статую. Згодом Орест убив Неоптолема, щоб одружитися з Герміоною, яка була йому обіцяна, й царював у Мікенах. Він успадкував також владу над Арголідою і Спартою. Помер в Аркадії, але прах його перенесено в Спарту.

Міфи про Ореста використали  грецькі трагіки Есхіл, Софокл, Евріпід, у новому європейському письменстві — Расін, Вольтер, Кребільйон, Альфієрі, Сартір. Сюжет «Гамлета» Шекспіра близький до змісту міфа про Ореста.

Вагоме місце у драматургічній спадщині Есхіла належить трилогії «Орестея»  — єдиній, що збереглася до наших  днів. У першій її частині («Ага-мемнон») автор подає своєрідне трактування  теми Троянської війни. Переможець Агамемнон і його родичі не відчувають справжнього тріумфу від перемоги, надто великими виявилися жертви і руйнування. Царя пригнічують похмурі передчуття, які посилюються нестямними пророцтвами Кассандри, полонянки Агамемнона. Вона віщує низку кривавих подій в аргоському палаці. Відтак у таборі переможців розгортається трагедія: Клітемнестра, дружина уславленого вождя Агамемнона, котра спочатку влаштувала чоловікові-переможцеві пишну зустріч, згодом убиває його у внутрішніх покоях палацу. Свій учинок вона виправдовує, посилаючись на родового демона помсти, який віддавна переслідує дім Атридів. У різних аспектах розвиваючи тему родової помсти, Есхілвисуває на передній план проблему особистої відповідальності за скоєне. У другій частині трилогії «Хоефори» («Ті, що приносять жертви на могилі») Клітемнестрі та її спільникові і коханцеві Егісфу доведеться заплатити за вбивство Агамемнона й узурпацію влади. Клітемнестра страждатиме особливо тяжко, адже в ролі месника виступає її власний син Орест.

Образ Ореста — найяскравіший і найтрагічніший у драмі. Це образ месника мимоволі, котрий із надзвичайним внутрішнім болем зважується стратити матір і своєю чергою розплачується за скоєне. У третій частині трилогії «Евменіди» («Милостиві») Орест страждає від переслідування страшних Еріній, богинь кревної помсти. Врятувати його від їхнього гніву може лише богиня Афіна, але вона відмовилася від одноособового рішення. На пагорбі, присвяченому богові Аресу, у своєму місті — Афінах — збирає мудра Зевсова донька судилище, яке має цивілізовано розглядати справи про кровопролиття, — Ареопаг. У заключній частині трилогії змальована боротьба двох сторін в Ареопазі: Аполлона, котрий спонукав Ореста до помсти, і самого Ореста, з одного боку, та Еріній — з другого. Ерінії захищають своє право мордувати Ореста, оскільки він пролив рідну, материнську кров, а натомість Клітемнестра вбила чоловіка, котрий належав до іншого роду. Аполлон же захищає чоловіче, батьківське право: Клітемнестра скоїла страшний злочин, убивши чоловіка, голову сім'ї і батька власних дітей, за що син справедливо покарав її. Присуд ухвалюють голосуванням, причому вирішальним стає голос самої Афіни, котра прислухалася до аргументів Аполлона. Афіна також вгамовує гнів невдоволених вироком Еріній. Вона запрошує їх оселитися у передмісті Афін і прийняти подобу нових богинь, що дарують родючість землі, мир і злагоду; відтак громадяни вшановуватимуть їх під новим іменем Евменід («Милостивих»). Трилогія завершується урочистим походом Еріній-Евменід до їхньої нової оселі на землі Аттіки.

Як бачимо, у своєрідній драматичній формі Есхіл передав  важливі історичні процеси: запеклу  боротьбу між матріархатом і патріархатом, утвердження нових, демократичних  інституцій, які зміцнюють авторитет держави, освячений протегуванням самої богині Афіни. «Орестея» — пізня трагедія Есхіла, що характеризується зрослою майстерністю автора, який, імовірно, уже зазнав впливу нової драматургії Софокла. Це виявилося у впровадженні у дію третього актора, збагаченні пластики персонажів, динамічнішому розвитку подій. Незважаючи на те, що Есхіл дещо скоротив партії хору, підпорядкувавши їх драматичному аспектові трагедії, проте вони продовжують відігравати важливу роль у його п'єсах. У «Евменідах» хор Еріній репрезентує одну із сторін конфлікту. У «Хоефорах» хор постійно спонукає до дії Ореста. І нарешті, цілком особливу роль відіграє хор в «Агамемноні». Хоча тут він не є дійовою особою, але зате створює виразне тло для розвитку дії. Завдяки пісням хору, передчуття майбутніх подій зростає з кожною сценою і готує глядача до катастрофи. У кожній із есхілівських трагедій можна знайти виразні, метафоричні партії хору, цікаві також їхнім внутрішнім перегукуванням.