Етапи впровадження стратегії подолання бідності та підвищення рівня життя як головної державної суспільної послуги

Зміст

Вступ

Перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки виявився набагато складнішим, ніж це уявлялося на початку соціально-економічних перетворень. Сьогодні цілком очевидно, що, незважаючи на приблизно рівні стартові можливості, країни колишньої соціалістичної системи виявилися в дуже неоднаковому економічному становищі. Високомонополізована одержавлена економіка багатьох з цих країн, у тому числі України, виявилася слабко чутливою до ринкових принципів організації господарської діяльності. Останнім часом приходить розуміння того, що істотну роль у виникненні цих розбіжностей відіграють інституціональні особливості кожної країни, дослідженню яких приділялося недостатньо уваги.

При цьому держава, покликана проводити активну і сильну конкурентну політику, сама виявилась нездатною до рішучих кроків щодо подолання перешкод для нормального розгортання ринкових принципів. У результаті вантаж невирішених проблем постійно накопичується, ставлячи під загрозу саме існування деяких галузей економіки. До їхнього числа відноситься насамперед, сфера послуг суспільного сектора економіки, яка представлена галузями життєзабезпечення, що знаходяться в державній власності і є переважно природними монополіями (електроенергеика, залізничний транспорт, житлово-коммунальне господарство тощо). Відсутність нормального відтворювального, і насамперед, інвестиційного, процесу в цій сфері протягом тривалого часу (у тому числі і через хронічні неплатежі населення і підприємств за послуги підприємств цієї сфери), поставило її не просто на межу виживання, але і створило постійно зростаючу загрозу техногенних катастроф. У цій ситуації подальше зволікання з реформуванням даної сфери стає не тільки нетерпимим, але й небезпечним. Разом з тим, саме в цій сфері особливо важливим є наукове обґрунтування тих чи інших реформаторських заходів, тому що ціна помилок у проведенні реформування даної сфери багаторазово зростає.

1. Етапи впровадження стратегії подолання бідності та підвищення рівня життя як головної державної суспільної послуги

Останніми роками соціально-економічна ситуація в Україні докорінно змінила життя населення. Перебудова економічних відносин в умовах спаду виробництва, інфляції, зміни форм власності призвела до різкого зниження рівня життя населення, зменшення його платоспроможності, розшарування суспільства за рівнем доходів, зростання безробіття [4, с.208].

За 1990 - 2010 роки валовий внутрішній продукт скоротився майже на 60 відсотків, обсяги виробництва промислової продукції – на 48,9, сільського господарства – на 51,5 відсотка. Реальна заробітна плата зменшилась у 3,8, а реальна пенсія – в 4 рази.

У 2010 році при відчутних темпах зростання цілої низки макроекономічних та галузевих показників розвитку (валовий внутрішній продукт зріс на 6 відсотків, промислове виробництво – на 12,9, валова продукція сільського господарства – на 9,2 відсотка), підвищенні економічної активності населення помітного відновлення втрачених внаслідок кризи доходів ще не відбулося. Зберігається тенденція до дальшого розшарування населення за рівнем доходів і збільшення масштабів бідності.

Істотно змінилися величина та структура доходів і витрат населення. У структурі грошових доходів питома вага заробітної плати зменшилась.

Основні доходи сім'ї отримують із традиційних джерел, зокрема це заробітна плата, яка становить 40,1 відсотка сукупного і 56,9 відсотка грошового доходу, та надходження від особистого підсобного господарства (20,2 відсотка сукупного доходу). Вагомою є частка пенсій (12,8 відсотка сукупного та 18,2 відсотка грошового доходу).

Підвищення цін у попередні роки призвело до погіршення структури та якості споживання населення. Реальна заробітна плата залишається на рівні, що не забезпечує обсягів споживання матеріальних благ, достатніх для відновлення фізичної та інтелектуальної здатності до праці.

Про зростання масштабів бідності свідчать дані про розподіл кількості працівників за розмірами нарахованої їм заробітної плати, які відпрацювали 50 і більше відсотків робочого часу, встановленого за станом на грудень 2010 року. Місячну заробітну плату нижчу від мінімальної отримували 22,3 відсотка працівників у галузях економіки, нижчу від прожиткового мінімуму – 70 відсотків працівників. Залишаються низькими розміри пенсій, допомоги та соціальних виплат [7, с.57].

Не втратила гостроти проблема безробіття, яка є одним із головних факторів поширення бідності. Особливо це стосується сімейного безробіття (коли безробітними є декілька членів сім'ї).

Потребують посиленої уваги питання працевлаштування осіб з обмеженими фізичними можливостями, молоді та випускників навчальних закладів.

Головними причинами виникнення та поширення бідності є зменшення рівня зайнятості населення, зростання рівня безробіття, низький рівень оплати праці та пенсійного забезпечення, заборгованість із заробітної плати і соціальних виплат, що мають суто економічне підґрунтя, відсутність розвинутої системи страхування життєвих ризиків та адресної соціальної допомоги.

Така ситуація зумовила необхідність розроблення Стратегії подолання бідності (далі – Стратегія), основними принципами якої мають стати забезпечення економічного зростання, підвищення рівня продуктивної зайнятості населення та вжиття заходів щодо блокування найгостріших проявів бідності, реформування системи соціальної підтримки населення шляхом консолідації всіх соціальних програм і видів допомоги на основі оцінки сукупного доходу сім'ї, інтеграції осіб з обмеженими фізичними можливостями у суспільне життя.

Стратегія визначає основні напрями проведення політики подолання бідності шляхом:

– створення економічно-правових умов для збільшення доходів і зростання економічної активності працездатних громадян;

– підвищення ефективності соціальної підтримки найбільш уразливих груп населення шляхом реформування системи соціального захисту.

Політика подолання бідності має поєднуватися з політикою становлення середнього класу.

Очікується, що проведення соціальних реформ надасть змогу справедливо розподіляти економічні результати шляхом:

– забезпечення динамічного зростання рівня реальних доходів населення;

– створення умов для закріплення середнього класу.

Відбудеться істотне поліпшення матеріального становища більшості населення та всього комплексу соціальних показників, що характеризують якість життя людей.

Передбачається, що на період до 2015 року прогнозні показники бідності становитимуть (у відсотках).

Стратегічні напрями подолання бідності.

Підвищення зайнятості населення та розвиток ринку праці.

Бідність не можна подолати лише шляхом підтримки нужденних. Потрібні комплексні підходи, орієнтовані як на бідні, так і на відносно забезпечені верстви населення.

Необхідною передумовою подолання бідності є створення працездатним верствам населення умов для самостійного розв'язання проблем підвищення власного добробуту, що можливо лише в разі забезпечення продуктивної зайнятості, збалансування попиту і пропозиції на ринку праці, запобігання безробіттю [1, с.195].

На першому етапі передбачається зупинення скорочення зайнятості в усіх сферах економічної діяльності та стабілізація тривалості пошуку роботи.

Другий етап характеризуватиметься поступовим зниженням безробіття з одночасним збільшенням обсягів зайнятості.

Метою третього етапу визначено зростання сукупного попиту на робочу силу та забезпечення кількісної і якісної збалансованості робочих місць та робочої сили.

Державна політика зайнятості населення здійснюватиметься шляхом реалізації державної та регіональних програм зайнятості за такими основними напрямами:

– збереження наявних та створення нових високопродуктивних робочих місць;

– формування професійно-кваліфікаційного складу робочої сили відповідно до потреб ринку праці;

– забезпечення активної участі у міжнародному розподілі праці;

– створення умов для розвитку самозайнятості населення та підприємницької ініціативи, поширення вторинної зайнятості працездатного населення;

– створення правової основи соціально-трудових відносин на селі, що виникають внаслідок розпаювання та передачі землі у приватну власність;

– підтримка регіонів, у яких склалася критична ситуація на ринку праці, шляхом створення механізму сприяння розвитку колишніх депресивних територій;

– сприяння працевлаштуванню не конкурентоздатних на ринку праці верств населення (осіб з обмеженими фізичними можливостями, молоді, жінок, осіб, які звільняються з місць позбавлення волі або примусового лікування) і створення надійного економічного механізму забезпечення їх зайнятості;

– забезпечення роботою працездатних осіб із сімей з дітьми;

– розвиток громадських робіт, що оплачуються за рахунок бюджетів.

Збільшення доходів від трудової діяльності [1, с.196].

На першому етапі реалізації Стратегії пріоритетним напрямом має бути збільшення рівня заробітної плати - основного джерела доходів населення та забезпечення випереджального зростання номінальної заробітної плати порівняно з ростом споживчих цін.

Дії другого етапу спрямовуватимуться на підвищення платоспроможності населення шляхом невпинного зниження кількості та питомої ваги працівників, які отримують заробітну плату, меншу за прожитковий мінімум, поступового наближення інших основних соціальних стандартів та гарантій (пенсій, допомоги) до прожиткового мінімуму.

Третій етап передбачає забезпечення динамічного зростання рівня реальної заробітної плати та інших доходів від трудової діяльності, підвищення купівельної спроможності населення, закріплення середнього класу, що здійснюватиметься шляхом:

– посилення мотивацій до продуктивної праці, запровадження погодинної системи оплати праці із застосуванням мінімального розміру погодинної заробітної плати;

– встановлення економічно та соціально обґрунтованих рівнів мінімальної заробітної плати з поетапним наближенням її розміру до прожиткового мінімуму;

– забезпечення своєчасної виплати заробітної плати та недопущення виникнення заборгованості з її виплати;

– розвитку соціального партнерства і договірного регулювання трудових відносин у сфері оплати праці, вдосконалення процедури укладання колективних договорів і угод та контролю за їх виконанням;

– приведення системи організації оплати праці в сільськогосподарському виробництві у відповідність із новими умовами господарювання;

– поступової відмови від оплати праці натурою;

– легалізації всіх трудових доходів громадян шляхом зменшення оподаткування фонду оплати праці та заміни системи оподаткування доходів громадян на таку, що стимулює їх зростання [6, c.31].

У стислі строки необхідно розробити і прийняти закони та інші нормативно-правові акти, які визначали б механізми, що гарантують індексацію заробітної плати, пенсій, стипендій, інших соціальних і страхових виплат, відшкодування і збереження заощаджень громадян у банках. Для цього має бути створено механізми, що стимулюють заінтересованість громадян в отриманні доходів (передусім заробітної плати) через банки, а також прийнято нормативно-правові документи щодо страхування банківських вкладів населення.

Соціальне страхування як спосіб захисту особи від втрат доходу.

Окремим стратегічним напрямом подолання бідності є запровадження страхових принципів соціального захисту працівників, що убереже їх від ризику потрапити до категорії бідних.

Система загальнообов'язкового державного соціального страхування має бути спрямована на посилення соціального захисту працівників і членів їх сімей від імовірної бідності внаслідок неможливості отримувати доход у разі втрати роботи або працездатності через хворобу, нещасний випадок, каліцтво, старість чи смерть годувальника. З цією метою необхідно запровадити:

– систему пенсійного страхування, що гарантуватиме значно більший рівень пенсійного забезпечення майбутнім пенсіонерам і даватиме змогу збільшувати надалі розмір пенсії;

– систему медичного страхування, що сприятиме підвищенню якості медичного обслуговування населення та забезпеченню гарантованого рівня надання безоплатної кваліфікованої медичної допомоги у визначеному законодавством обсязі [8, с.381].

На першому етапі реалізації Стратегії має бути забезпечено реформування діючої солідарної пенсійної системи (системи поточних виплат), її збалансованість і сталість, що надасть змогу підтримувати купівельну спроможність нинішніх пенсіонерів; регулярно індексувати пенсії з урахуванням індексу цін і зростання середнього розміру заробітної плати; створення добровільної системи недержавного пенсійного забезпечення, основу якої становитимуть недержавні пенсійні фонди; створення системи державного регулювання та контролю у сфері пенсійного страхування. Для цього потрібно невідкладно прийняти Закони України «Про загальнообов'язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення», вжити заходів, спрямованих на посилення платіжної дисципліни із збору на загальнообов'язкове державне пенсійне страхування, завершення автоматизації персоніфікованого обліку та створення єдиної бази даних застрахованих осіб, зміцнення технічного та кадрового резерву Пенсійного фонду України.

На другому етапі необхідно забезпечити функціонування реформованої солідарної та добровільної систем недержавного пенсійного страхування, відпрацювання системи державного регулювання та контролю у сфері пенсійного страхування, створення передумов для запровадження обов'язкової накопичувальної пенсійної системи, що сприятиме досягненню більш високого рівня пенсійного забезпечення, збільшенню обсягу заощаджень населення, а отже й інвестицій в економіку, пожвавленню фінансового ринку та економічному зростанню.

На третьому етапі має бути запроваджено відрахування внесків до обов'язкової накопичувальної пенсійної системи, забезпечення її повноцінного функціонування.

Пріоритетним має стати розвиток мережі нестаціонарних установ різних типів, що надають соціальні послуги (центри комплексного соціального обслуговування, спеціалізовані відділення соціальної допомоги вдома тощо). З цією метою на першому і другому етапах реалізації Стратегії розвиватиметься система соціального обслуговування непрацездатних громадян з активним залученням до цього процесу громадських організацій, використанням волонтерської праці; здійснюватиметься перехід від бюджетного фінансування відповідних державних установ до програмного фінансування на конкурсних засадах громадських організацій, які надаватимуть такі послуги. Має бути здійснено передачу органам місцевого самоврядування повноважень щодо планування, фінансування та організації надання соціальних послуг.

На третьому етапі потрібно перейти до єдиної централізованої та максимально спрощеної системи соціального обслуговування населення за всіма державними соціальними програмами, використовуючи для цього високопродуктивні новітні інформаційні технології.

Необхідно невідкладно встановити та затвердити критерії межі бідності з урахуванням їх регіональних відмінностей, розмір опікуваного державою доходу, розробити і внести на розгляд Верховної Ради України законопроект про соціальні послуги, завершити розроблення та впровадження державних соціальних стандартів, створити ефективне законодавче та нормативно-правове поле для благодійництва та меценатства.

У зв'язку з поширенням бідності необхідно особливу увагу звернути на сім'ї з дітьми, передусім багатодітні, неповні та з дітьми віком до трьох років або з дітьми-інвалідами. З метою забезпечення всім дітям рівного доступу до освіти, медичного обслуговування, професійної підготовки мають бути створені умови для:

– розвитку нових соціальних технологій підтримки сім'ї та стимулювання добровільного страхування життя дітей і молоді;

– надання молодим громадянам пільгових кредитів для здобуття освіти у вищих навчальних закладах;

– запровадження довгострокового пільгового кредитування молодих сімей;

– забезпечення державних соціальних гарантій на безкоштовну медичну допомогу та освіту, харчування та медикаментозне забезпечення дітей раннього віку, оздоровлення та відпочинок, соціальну підтримку.

2. Соціальні нормативи як відправна  точка соціальної політики держави

Соціально-економічні норми і нормативи – один із найважливіших засобів державного регулювання. Вони є базовим елементом при розробленні територіальних планів, а також при обґрунтуванні плану розвитку країни загалом [5, c.31].

Система соціально-економічних норм і нормативів, що регулюють процес споживання, охоплює норми і нормативи:

– споживання товарів;

– споживання послуг;

– розвитку матеріальної бази соціальної інфраструктури;

– економіко-екологічні.

У кризових умовах передбачаються мінімальні норми споживання товарів на душу населення, зокрема основних харчових продуктів, виробів легкої промисловості, мінімальні нормативи забезпечення населення та середні терміни використання предметів культурно-побутового та господарського призначення. Ці показники розробляють і затверджують відповідні органи з метою використання в ході підготовки планів соціально-економічного розвитку країни та її регіонів.

У кризових умовах нормативи споживання платних послуг є взаємопов'язаною системою оцінювання рівнів споживання їх окремих видів на душу населення. Основою їх визначення є науково обґрунтовані мінімальні потреби. Такі нормативи подаються за видами послуг по Україні і затверджуються законодавчими органами з метою подальшого використання у плановій роботі. Крім того, вони мають бути диференційовані в розрізі областей країни [1, с.195].

Нормативи споживання платних послуг установлюють на основі певних методичних підходів: виходячи із сучасних уявлень про рівні та якість обслуговування населення; розробляючи в середньому на душу населення України (при цьому оцінюються природні відмінності в потребах різних статевовікових груп населення, сімей – різних за розміром і складом, жителів міст і сіл); ураховуючи обмеження щодо грошових доходів населення, а також можливостей їх реалізації для оплати послуг. 
Розрахунок нормативів споживання платних послуг базується на двох принципах.

Перший принцип – вибір основного чинника, що визначає розмір потреб у певному виді послуг. Наприклад, для розроблення нормативів споживання послуг житлово-комунального господарства – це забезпеченість житловою площею на мінімальному рівні, для ремонтно-будівельних видів побутових послуг – забезпеченість одягом, меблями, складною побутовою технікою.

Другий принцип – облік демографічних характеристик населення країни. Нормативи споживання окремих видів платних послуг розробляють з розрахунку на сім'ю (наприклад, послуги з будівництва та ремонту будинків і квартир, ремонту і обслуговування транспортних засобів, складної побутової техніки, послуги житлового господарства, значна частина послуг зв'язку).

У розрахунках нормативів за видами послуг ураховуються певні контингенти споживачів, наприклад діти віком 3-6 років (послуги дитячих дошкільних закладів), Діти шкільного віку (послуги музичних шкіл, таборів літнього відпочинку).

Для розроблення нормативів споживання товарів і платних послуг застосовуються такі методи [4, с.208].

Нормативний метод. Передбачає мінімальні норми харчування, забезпеченості товарами тривалого використання, нормативи розвитку мережі установ комунально-побутового та соціально-культурного обслуговування населення, нормативи охоплення населення чи окремих його контингентів різними видами платних послуг (забезпеченість дітей послугами дитячих дошкільних закладів, відвідування медичних установ і закладів культури, нормативна кількість місць у закладах відпочинку і т. ін.), а також нормативи забезпеченості житловою площею, комунальними послугами, телефонами, нормативами споживання газу, електроенергії, води.

Статистичний метод. На початковій стадії розроблення нормативів здійснюють аналіз із метою виявлення закономірностей споживання товарів і платних послуг за їх видами, а також аналізують динамічні ряди показників доходів населення, споживчих витрат, матеріали бюджетних обстежень.

Евристичний метод. Для формування рівня раціонального споживання платних послуг використовують експертні оцінки із залученням матеріалів соціологічних досліджень.

Інформаційною базою розроблення нормативів споживання товарів і платних послуг є матеріали вибіркових обстежень бюджетів населення; дані про прогнозну чисельність і статевовікову структуру населення; чисельність і розміри сімей та ін.

Важливий елемент системи соціально-економічних нормативів, що формується на державному рівні, – нормативи забезпечення населення об'єктами соціальної інфраструктури. Рівень її розвитку багато в чому визначається ступенем задоволення потреб населення в матеріальних благах та послугах [3, с.57].

Планування в галузях невиробничого призначення за допомогою нормативних методів сприяє поліпшенню умов життя людей, усуває соціальні відмінності між окремими регіонами країни, містом і селом, забезпечує розроблення комплексних планів з урахуванням природно-кліматичних, соціально-географічних та інших особливостей території.

Систему соціально-економічних нормативів і норм розробляють з урахуванням показників розвитку матеріальної бази соціальної інфраструктури територіальних підрозділів.

Основним принципом формування зазначеної системи є методична єдність та порівнянність планово-аналітичних показників з нормативними параметрами.

3. Міністерство праці та соціальної політики як суб'єкт реалізації державних суспільних послуг

Особливого значення проблема соціального захисту набирає за умов соціально болючих процесів трансформації командної економіки в ринкову.

Соціальна політика – це соціально-економічні заходи держави, підприємств, місцевих органів влади, які спрямовані на захист населення від безробіття, інфляції, знеціненя трудових заощаджень.

Серед елементів соціальної політики звертає увагу на себе реалізація програм працевлаштування та перекваліфікації.

У багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою основні функції щодо регулювання ринку праці здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають у стадії формування ринкових відносин, коли елементи інфраструктури ринку праці не діють досить ефективно, не відпрацьований механізм громадського та інституціонального регулювання, здійснюється державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці.

Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці здійснюється за такими основними напрямами:

– законодавче встановлення умов праці, яке охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власниками засобів і найманою робочою силою, профспілками та підприємцями тощо;

– створення мережі центрів служб зайнятості і бірж праці для реєстрації безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги у працевлаштуванні, консультаціях;

– створення фондів сприяння зайнятості на загальнодержавному та місцевих рівнях;

– розроблення державної допомоги у працевлаштуванні, створенні і підтримці нових робочих місць для окремих категорій населення;

– створення системи матеріальної допомоги у зв'язку з тимчасовим безробіттям.

Основними нормативними актами, згідно з якими здійснюється регулювання ринку праці в Україні, є «Закон України про зайнятість населення» та Державна програма зайнятості.

Основні функції регулювання ринку праці в Україні здійснюють Міністерство праці та Міністерство соціального захисту населення. Для реалізації програми зайнятості і забезпечення громадянам відповідних гарантій по всій території України створено державну службу зайнятості. До її обов'язків входить: аналіз і прогнозування попиту та пропозиції на робочу силу, облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання допомоги громадянам у професійній орієнтації, доборі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств – у доборі необхідних працівників; організація при потребі професійної підготовки і перепідготовки громадян; реєстрація безробітних і виплата допомоги по безробіттю; участь у підготовці територіальних програм зайнятості та заходів щодо захищеності різних груп населення від безробіття.

Міністерство економіки та управління (департаменти) економіки місцевих державних адміністрацій здійснюють в складі індикативних планів розробляють зведений баланс трудових ресурсів, зведений баланс ринку праці, заходи щодо забезпечення зайнятості та соціального захисту населення [2, с.74].

У заходи щодо забезпечення зайнятості включають витрати на їх реалізацію за цільовими видами витрат. Джерелом фінансування таких витрат є державний фонд зайнятості, який утворюється за рахунок асигнувань з державного і місцевого бюджетів, обов'язкових внесків підприємств, організацій, кооперативів, добровільних внесків організацій і окремих громадян, коштів служби зайнятості за надання платних послуг підприємствам та організаціям. Розпорядником коштів фонду є державна служба зайнятості.

Оплата праці — це будь-який заробіток, обчислений, як правило, у грошовому виразі, який за трудовим договором власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану роботу або надані послуги.

У сучасній ринковій економіці суттєвий вплив на регулювання оплати праці справляють угоди профспілок з працедавцями, а значна частина спеціалістів залучається до праці за контрактом.

З метою захисту населення від зростання цін за умов кризового стану економіки України для гарантованого забезпечення прожиткового мінімуму здійснюється державне регулювання оплати праці, адекватне умовам перехідного до формування ринкових відносин періоду.

Оплата праці складається з основної заробітної плати і додаткової оплати праці. Основна заробітна плата працівника залежить від результатів його праці й визначається тарифними ставками, відрядними розцінками, посадовими окладами, а також надбавками і доплатами у розмірах, що не перевищують встановлені чинним законодавством.

Додаткова оплата праці залежить від результатів діяльності підприємства й встановлюється у вигляді премій, винагород, інших заохочувальних і компенсаційних виплат, які не передбачені законодавством або понад розміри, встановлені чинним законодавством.

Регулювання оплати праці існує двох видів – державне і договірне. Держава здійснює регулювання оплати праці шляхом встановлення мінімальної заробітної плати, інших державних норм і гарантій в оплаті праці, міжгалузевих співвідношень в оплаті праці, умов і розмірів оплати праці у бюджетних організаціях та установах, максимальних розмірів посадових окладів керівників державних підприємств.

Договірне регулювання оплати праці найманих працівників підприємств здійснюється на основі системи тарифних угод, що укладаються на міжгалузевому (генеральна тарифна угода), галузевому (галузева тарифна угода), виробничому (тарифна угода як складова частина колективного договору) рівнях.