Етика. Загальні питання

Міністерство  освіти і науки України

Інститут  післядипломної освіти

Відділення  інтенсивних технологій навчання

Київського  національного університету

Технологій  та дизайну

Контрольна  робота з етики ділового спілкування

Студента  гр.. Фпз-10 
спеціальність: 
художнє фотографування 
Викладач: Жорняк Н. В

Київ 2011

1. Головні етапи історичного розвитку етичної думки

Становлення і розвиток етичної  думки — тривалий процес, витоки якого можна знайти вже на ранніх етапах розвитку людського суспільства, коли звичайні уявлення про мораль під впливом досвіду, що поширювався, отримували новий зміст та ставали основою для виникнення загальних теоретичних висновків. Перші ж етичні системи, що досліджували моральні процеси, з'явилися на відносно розвинутій стадії класових відносин.

1. Етичні ідеї  Стародавнього світу

Одним із важливіших напрямів розвитку етичної думки у Давньому Китаї був даосизм. Засновником даосизму вважається легендарний мудрець Дао-цзи (Лао Дань) (народ. 604 p. до н. е.) на думку даосистів, людина, як і весь світ, є закономірним породженням Дао, вона — частка природи, її призначення — крокувати шляхом доброчинності. Це є життя, яке відповідає природі. усі численні лиха людства трапляються через те, що люди відступають від заданих природою законів.

Конфуціанство, засноване Кун-Фу-цзі (551—479 pp. до н. е.) головне місце в етиці Конфуція займає поняття «жень» («гуманність») — моральний принцип, який потребує покори підлеглих, турботи про суспільні інтереси, повагу до батьків і старших за віком.

Джайнізм, заснований в Індії у VI ст. до н. е. у головних етичних положеннях близькій до буддизму.Моральна концепція джайністів передбачала, що людина сама впізнає добро і зло через шлях спроб і намагань (постать Бога не розглядалася як така, що може втручатися у людські справи).

Буддизм, заснований Сіддхартхой Гаутамой (близько 583—483 pp. до н. Е центром вчення Будди є чотири благородні істини, згідно з якими, по-перше, життя у його багатьох проявах є страждання; по-друге, причина страждань — людські бажання і пристрасті (жадоба до життя); по-третє, знищення причин страждання криється у знищенні цієї жадоби життя. Четверта буддійська істина — відмова від життя, присвяченого чуттєвим радощам, прагнення життя аскетичного, сповненого самокатування. Людина, яка слідує всім чотирьом благородним істинам, є святою і наближається до кінцевої мети — нірвани (вгасання), яка розуміється не як загибель, а як вихід з кругообігу перероджень у стан блаженства, де не діють закони карми, де свята суть людини споглядає за всім без душевного болю.

Іудаїзм, засновником якого був Мойсей, розробив один з найдавніших та найпоширеніших кодексів моральної поведінки, сформульований у так званому «П’ятикнижжі» Моїсеєвому, або Торі (перші п’ять книг Вєтхого Завіту), та Талмуді. Мойсей подав деталізоване зведення правил, які регулюють yсі сфери життя єврейського народу.

Першим філософським вченням Давньої Греції, в якому започаткувалася моральна проблематика, була натурфілософія, яка вийшла з грецької міфології, але на відміну від неї ставила запитання не про те, хто народив усе суще, а з чого це сущє вийшло, при цьому майже не розглядався моральний бік існування людини. Людина, на думку натурфілософів, — це істота «природна». Вона не може пізнавати себе відокремлено від природи, а лише як складову частку її, що має всі якості цілого і змінюється адекватно йому.

Мілетці перші космологічні моделі світу, космос вважався живим, мав розум і душу і розвивався за своїми законами, головним з яких був Логос (закон), а Земля зображалася здебільшого у вигляді диска, оточеного повітрям або водою (Фалес, Анаксімен, Анаксімандр — VI ст. до н. е.)

Геракліт (близько 544—483 pp. до н. е.) вважав що усім править Доля (необхідність), з якою тісно пов’язаний Логос (закон). Останній існує об’єктивно, не є добрим чи злим у людському розумінні, і дотримання його є істинним і мудрим. Усе пізнається через розум, а орієнтація на чуттєве віддаляє людину від Логосу.

Елєати (Ксенофан, Парменід та Зенон — VI—V ст. до н. е.) також дотримувалися думки про безмежність і вічність світу, людину вважали невід’ємною часткою цього світу. Вперше розглядали рух як парадоксальне явище — він не може ні почалися, ні закінчитися (апорії Зенона).

Піфагорійці Піфагор і його послідовники (Алкмеон, Єпіхарм та ін. — WI—IV ст. до н. е.) розглядали світ з позицій співвідношення і боротьби двох першопочатків — одиниці (безмежна вища сфера. Сонце, Місяць) і двійки (обмежена нижча сфера, Земля). Вперше почали вважати людину поєднанням цих двох сфер.

Софісти (Горгій, Протагор, Гіппій та ін. — V ст. до н. е.) переорієнтували філософію з вивчення природи на етичний бік вивчення людини.

Емпедокл (487(82)—424 pp. до н. е.), який вважав, що людський розум може сприймати лише те, до чого подібний, і Анаксагор (близько 500—428 pp. до н. е.), який стверджував, що людина сприймає лише те, що не споріднене з нею, .також вважали першопочаток матеріальним, вічним і безмежним

Демокріт (близько 460—370 pp. до н. е.) вважав, що все у світі складається з малих часток (атомів), з чого виходило, і душа (вогонь) також матеріальна і смертна, бо складається з атомів. Вище благо — це блаженство, а останнє — спокій і веселощі душі, яких можна досягти лише завдяки помірному способу життя, приборканню своїх пристрастей. Усе виникає через необхідність, яка розглядалася як першопочаток.

Фактично, першим філософом, моралістом-просвітником, який присвятив  себе, насамперед, людським проблемам, був Сократ (469—399 pp. до н. е.), саме тому прийнято говорити «про сократівську революцію» в античній філософії,

Сократ вважав, що істинна  моральність — знання того, що є  благо, що є прекрасним, а разом  з тим і корисним для людини, що допомагає їй досягти блаженства і життєвого щастя, яке розумілось як справжня турбота про душу. Люди живуть погано тому, що не знають, як жити правильно, і через це страждають. Тому найвище завдання — не теоретичне, а практичне — мистецтво жити.

Основу етики Πлатона (427—347 pp. до н. е.) складають вчення про ідеї і про душу. У вченні про ідеї Платон стверджував, що існує відмінний від земного світу вищий світ ідей — ідеальних сутностей, які перебувають поза фізичним часом і простором і є прообразами усіх земних речей та явищ. Найвища ідея — ідея блага (Бог). За Платоном, мораль — надбання «неба», де знаходяться загальні зразки блага, справедливості, вона піднімається над реальними конкретними людьми.

Аристотель (384—322 pp. до н. е.) першим увів етику як самостійну дисципліну у систему науково-філософського знання, розмістивши її між психологією — наукою про душу, і політикою — вченням про державу. Він першим дав назву науці, що займається сферою міжособистісних стосунків і поведінкою індивіда як розумної і політичної (суспільної) істоти.

Видатним моральним вчителем елліністичного періоду був Епікyp (341—270 pp. до н. е.). З його ім’ям пов’язана одна з важливіших традицій філософської етики, що отримала назву евдемонізм (від грец. «eudaimonia» — «щастя»). Епікур вважав, що вирішення етичної проблеми міститься у правильному тлумаченні щастя. Щасливі люди є доброзичливими, у них немає ані потреби, ані приводу сваритися поміж собою — такий моральний пафос має вчення Епікура.

Одночасно з вченням Епікура  виникає такий напрям елліністичної думки, як стоїцизм, який мав дві форми — грецьку і римську. Засновником стоїцизму був грецький філософ Зенон (336—264 pp. до н. е.), який вбачав вищий сенс людського існування у підпорядкуванні природі, у повному сприйнятті світу. У світі, згідно з поглядами стоїків, царює жорстока необхідність, яка є вираженням космічного розуму. Протидіяти цій необхідності безглуздо, а підкорюваність їй -— є залученням до вищого розумного першопочатку.

Давні римляни, які запозичили багато ідей від греків у сфері  етики, найбільшу зацікавленість виявили  до стоїцизму та еклектицизму. Найвідомішими і найвпливовішими з них були представник еклектицизму Марк Тулій Цицерон, та стоїки Сенека, Епіктет, Марк Аврелій, які зробили важливий внесок у розвиток суспільної свідомості та моралі.

Марк Тулій Цицерон (106—45 pp. до н. е.) у сфері етики поділяє позицію стоїків стосовно доброчинності: людина є розумна істота, яка має у собі щось божественне. Доброчинність — подолання всіх життєвих труднощів через свідоме і активне вольове втручання самої людини. Цицерон на відміну від багатьох філософів того часу, пропонував об’єднати всі філософські вчення в єдине.

Сенека (4 p. до н. е. — 65 p. н. е.) майже всі свої твори, серед яких найвідомішими вважаються «Про милосердя»; «Про щасливе життя», «Про вільний  час», «Про доброчинність» тощо, присвятив етичним проблемам. Головними ідеями і напрямами етики, за Сенекою, є принцип злагоди з природою (жити щасливо — жити у злагоді з природою) і принцип підкорення людини долі.

Головним ядром філософсько-етичної  концепції Епіктета (50—138 pp.) була думка  про покорення даній реальності, що призводило до пасивності. Дійсною  суттю людини є розум, тому слід турбуватися  не про тілесне задоволення, а  тільки про душевний спокій.

Менш провідними напрямами  у римській філософії були епікуреїзм (Тіт Лукрецій Кар — близько 95— 55 pp. до н. е. — обстоював принципи спокійного і щасливого життя, якого можна досягти тільки завдяки звільненню від страху, особливо перед богами, а також через пізнання), неоплатонізм (Плотін — 205—270 pp. — пов’язував добро з розумом (душею), а зло — з почуттєвим світом. При цьому акцент на першому призводить до повного придушення усього матеріального — (зародки аскетизму).

Узагалі у давньоримських філософів домінують не гордість і відчуття єдності з розумовим  началом світу, а навпаки, відчуття мізерності людини, розгубленості, надлому. Окрім цього, у римських стоїків присутні релігійні переживання, ідеї спасіння і спокутування. Різко підсилюється тема індивідуалізму, а разом з нею — тема повного відходу від земних справ у особисте моральне самовдосконалення. Мораль втрачає риси суворості й все більш виступає як співчуття, милосердя і жалість. У ній з’являється мотив любові і роздуми про її втілення у жорстокому світі.

2. Етична думка  Середньовіччя та Відродження

Середньовічна європейська  етика безпосередньо пов’язана  з християнською релігією. Центральне місце у ній приділялося темі Бога і людини. усі морально-етичні повчання цієї епохи зводяться, насамперед, до того, щоб вказати шляхи, які ведуть у царство Небесне. В основі будь-яких філософсько-моральних роздумів лежить тлумачення текстів священного писання — Біблії.

Моральна концепція християнства виходить із розуміння того, що Бог  — єдина творча сила. Він —  найвище Благо і моральний  Абсолют. Людина, на відміну від yсіx інших істот, схожа з Творцем, тому їй надані дух і свобода волі.

Загальні нормативні принципи християнської етики зводяться фактично до вищої заповіді — любові до Бога (любов до ближнього свого є, так би мовити, концентрацією любові до Бога). Слідування цій заповіді — зміст доброчинного життя.

Особливе місце в осмисленні цих та інших питань християнської  етики займають два її найяскравіші представники — Августин Аврелій (Блаженний) і Фома Аквінський (Аквінат).

Перехід від геоцентричного до антропоцентричного розуміння світу  відбувається в епоху Відродження, коли на перший план у культурі виходять гуманістичні мотиви. Гуманізм (від лат. «humanus» — «людський») узагалі означає визнання цінності людини як особистості, її права на необмежений розвиток і безперервний вияв своїх здібностей. Гуманізм починається тоді, коли людина розмірковує про саму себе, про свою роль у світі, про свою сутність і призначення, про сенс і мету свого буття, коли презирство до земного єства замінюється визнанням творчих здібностей людини, розуму, намаганням досягти людського щастя.

Франческо Петрарка (1304—1374 pp.), Піко делла Мірандоли (1463— 1495 pp.), Нікколо Макіавеллі (1469—1527 pp.)

3.Етичні вчення  Нового часу

Культура Нового часу (XVII—XIX ст.) і, відповідно, новоєвропейська  етична думка формуються за умов розвитку буржуазного засобу виробництва  і раціоналістичного типу свідомості.

Етичні системи Західної Європи XVII ст., епохи зародження раціоналізму, характеризуються складною і суперечливою взаємодією християнського вчення про  розумність створеного Богом світу і думкою гуманістичною, яка життєстверджує домінанти свідомості, перейняті вірою у можливість розумної перебудови світу та його удосконалення; розумово-прагматичним характером самої раціональності з орієнтацією на підприємницький успіх, ділову ініціативу і «здоровий глузд».

Мислителями того часу, Томасом Гоббсом (1588—1682 pp.), Джоном Локком (1632—1704 pp.), Бенедиктом Спінозою (1632—1677 pp.) та іншими, створювалася одна з найзначніших побудов суспільної думки Нового часу — теорія природного права, відповідно до якої право зумовлюється силою, що визначає суверенітет як особистості, так і держави. Стан держави у світовому співтоваристві подібний до стану громадянина у самій державі: і там, і тут діє не висока мораль, не воля Бога, а тверезий і холодний егоїстичний розрахунок. Як окремі індивіди, так і народи у своїх взаємовідносинах повинні покладатися лише на здорове, природне почуття самозбереження.

У філософсько-етичній рефлексії XVIII ст., що успадковує та змінює одночасно  ідеї морального розвитку XVII ст., однією з центральних стала тема осмислення людської природи, її сталості та мінливості, залежності й незалежності від зовнішніх умов або середовища. Серцевиною даної проблематики є теорія виховання, що розроблялася філософами-просвітителями Жан-Жаком Руссо, Дені Дідро, Клодом Адріаном Гельвецієм та іншими.

4. Західна етична  думка XX століття.

Аналіз етичних вчень  Нового та Новітнього часу свідчить, що вони розвивалися залежно від етапів еволюції суспільства. XX ст. — час бурхливих соціальних та культурних подій, час стрімкого розвитку науки і техніки, якісних змін у виробництві, глобальних проблем. Загальна криза культури і прагнення гармонізувати й удосконалити світ та душу індивідів віддзеркалилися й в етичних шуканнях.

Характеризуючи етичну думку XX ст., треба сказати, що у межах  різних філософських шкіл виникають самостійні концепції моральності, які базуються на принципах релятивізму, волюнтаризму, суб’єктивізму та відвертого цинізму.

Екзистенціалізм (К. Ясперс, М. Хайдеггер, Ж.-П. Сартр, А. Камю) визначає моральність не як істинне буття, а лише як засіб суспільного маніпулювання особистістю, тобто, в цілому, як дещо вороже людині.

Етична концепція прагматизму (Дж. Л’юї, Ч. С. Пірс, У. Джеймс та ін.) заперечує теоретичний аспект моралі та зводить її до розглядання утилітарних життєвих проблем, до «практичної науки».

У межах неопозитивізму існує суб’єктивно-ідеалістична теорія моралі (Б. Рассел, Р. Карнап, А. Айєр та ін.), яка заперечує об’єктивні засади моралі: особистість сама визичає зміст моральних цінностей, що і виправдовує будь-які їі дії.

Серед релігійних напрямів у етиці слід виділити неотомізм та неопротестантизм. Неотомізм (Ж. Марітен, Е. А. Жильсон та ін.) — офіційне вчення католицької церкви. Етика неотомізму виходить з того, що витоком моралі є Божий розум, який визначає моральні вимоги до людини.

Треба зауважити, що кінець ХХ ст. у європейській етиці характеризується переходом до прикладної етики. Прикладна  етика займається моральними колізіями  у конкретних сферах суспільної практики та існує як сукупність дисциплін — біоетика, етика бізнесу, етика науки, політична етика тощо.

Отже, ретроспективний погляд у минуле світової культури виявляє важливу особливість її розвитку. Вона полягає в тому, що проблеми морального буття людини завжди викликали пильний інтерес з боку найвидатніших мислителів. Розвивалась культура і одночасно розвивалась її етична самосвідомість. Жоден великий філософ минулого не оминув увагою питання моральності, аналізуючи не тільки дійсне, ай розмірковуючи про належне. Це свідчить про їх надзвичайну важливість для долі сучасних та майбутніх поколінь.

5. Історія етичної  думки в Україні

Українська етична думка  у своєму розвиткові пройшла складний і дуже цікавий шлях, який можна  поділити на три головні доби.

Перша — у межах XI—XV ст., — питання, пов’язані із розвитком духовності людини розглядалися на фоні розвитку державного інституту, який домінував над усіма сферами життя тогочасного суспільства, а також і над питаннями вирішення загальнолюдських моральних норм. У силі була концепція «держава—Бог—людина», з якою було щільно пов’язане людське існування. Державно-релігійні настанови вимагали від людини бути смиренною, слухняною і терплячою.

Другу добу (XVI—XVIII ст.) можна охарактеризувати як підйом філософської думки не тільки в Україні (розповсюдження братств і братських шкіл), айв Європі взагалі. Ціле сузір’я філософів-українофілів (І. Копинський, П. Могила, І. Гізель, М. Смотрицький, Й. Борецький) ретельно готувало грунт для подальшого глибокого вивчення етичної проблематики у світлі тогочасних суспільно-політичних змін. Треба відмітити, що українська етична думка розвивалася в унісон іззахідноєвропейською, свідченням чого є звертання до питань самопізнання і морального самовдосконалення людини. Окремо в українській філософській думці виділялися постаті Ф. Прокоповича, Г. Кониського і Г. Сковороди, які розробляли проблематику добра і справедливості як головних категорій, що впливають на діяльність людського суспільства.

Третя доба (XIX—XX ст.) характеризувалася постановкою і розробкою концепції «людина—нація» (особливо під час національно-визвольної боротьби), у світлі опрацювання якої українська етична думка розмежувалась на два напрями — радикальний (людина задля свого щасливого існування повинна перебудувати суспільне життя) і академічний («філософія серця»). У XX ст. етичну проблематику в Україні розробляли майже виключно вчені-марксисти, які спромоглися «вбрати» етичні настанови в «одежу» марксистського розуміння головних етико-філософських питань.

Етика XX ст. остаточно розвинулася  як окрема наука і оперувала здебільшого  концепціями «людина—Бог» і «людина—суспільство» у їх протиставленні чи взаємовпливі. Здебільшого увага зверталася на такі проблеми, як загальна моральна відповідальність людини, антагонізм розвитку внутрішнього світу особистості й суспільства, криза взаємостосунків між людьми різних культур, вирішення проблем морального самовдосконалення тощо. Науковий атеїзм виявився великою перешкодою на шляху розвитку ідеї споріднення Божих моральних настанов і вказівок з людськими моральними принципами.Насамкінець можна підсумувати, що етика, виникнувши як необхідність пояснити колізії суспільного життя, зіткнення протилежних типів моральних настанов, пройшла довгий і складний шлях, який не може припинитися ніколи, тому що розвиток суспільства і людини набуває нового значення у контексті сучасного всесвітнього діалогу багатьох культур. Тому завдання сучасних стиків можна вбачати в тому, щоб знайти нові, узагальнюючі та прийнятні для всіх моральні настанови, заходи, які б змусили людство розвиватися у злагоді та гармонії.

2. Головні соціальні функції моралі

Сутність, специфіка моралі, її місце  і призначення у суспільстві  визначаються її соціальними функціями. Головними серед них є такі: соціалізація індивідів (гуманізуюча), гармонізація суспільних відносин, регулятивна, оцінювальна, світоглядна (ціннісно-орієнтаційна), пізнавальна, виховна тощо.

Функція моральної соціалізації (чи гуманізуюча функція моралі) передбачає, перш за все, олюднення індивідів  через моральну практику: і стихійну, і свідомо організовану, спрямовану. У цій функції відбивається моральна детермінація людського розвитку, що стає чинником, засадою свободи морального вибору й відповідальності людини, єдності моральних цілей і засобів. У цьому вбачається гуманістична роль моралі. Мораль створює орієнтир людяності, повертає людині цілісність, повнокровність існування. Ця функція тісно пов'язана з іншими, насамперед, світоглядною, виховною, пізнавальною.

Більшість дослідників вважає головною, ведучою функцією моралі саме регулятивну, оскільки вона дозволяє їй виступати як особливий спосіб впливу на поведінку людини. Мораль регулює поведінку як окремої людини у всіх сферах її життєдіяльності (на відміну від права, політики, релігії тощо), так і різних соціальних суб'єктів, суспільства в цілому. Вона ставить перед людиною, іншими соціальними суб'єктами максимальні вимоги, що йдуть від морального ідеалу. Кожен будує свою позицію, орієнтуючись на моральні цінності. Моральні цінності виступають центром духовного світу людини, спільнот й здебільшого впливають на їх політичні, правові, релігійні, етичні погляди, оцінки, позиції. Це й спричинює саморегулювання соціальної поведінки, діяльності людей. Автономність моральної свідомості дозволяє людині обирати лінію поведінки, не посилаючись на авторитет або закон. У критичних, екстремальних ситуаціях моральність залишається єдиною опорою людини. Регулятивна функція моралі пов'язана із світоглядною, оцінювальною, іншими, спирається на них й забезпечує погодження поведінки індивідів й інших соціальних суб'єктів.

Світоглядна (або ціннісно-орієнтаційна) функція моралі визначає мораль як складову часину узагальнених та певним чином субординованих поглядів особистості, спільноти, суспільства на зміст та характер моральних відносин. Мораль вміщує у собі життєво важливі для людини орієнтири. Вона не тільки є зведенням правил поведінки, а ще й обґрунтовує моральні вимоги. Моральна свідомість виводить людину на вищі моральні цінності, перш за все, на поняття сенсу життя. Це уявлення про призначення людини, мету життя, щастя, гідність тощо, що орієнтують на втілення цих цінностей у лінії поведінки, діяльності людини. Для цього моральна філософія має з'ясувати і картину світу, і місце людини у ньому, і ставлення людини до світу і до себе. У моральній філософії (теоретичному рівні свідомості) світоглядні позиції базуються на етичних поняттях (добра, зла, справедливості тощо). Реалізуючи свої основні властивості (імперативність, нормативність, оцінювальність), мораль допомагає у формуванні суспільного ідеалу, вирішенні завдань суспільного життя, розумінні процесів, що відбуваються. Таким чином, мораль існує як певна і цілісна система моральності, що має власні засоби впливу на суспільні процеси.

Оцінювальна функція моралі реалізується через моральну оцінку (самооцінку), яка є виразом морального переконання особистості та громадської думки. Моральна оцінка здійснюється за допомогою понять моральної свідомості: добро, зло, благо, справедливість, совість, гідність, честь тощо. У моральній свідомості реальне, суще зіставляється із належним, ідеальним. Моральні оцінки носять універсальний характер, поширюються на всі дії, вчинки людини, соціальних суб'єктів. Мораль оцінює соціальні явища і процеси зі своїх критеріїв.

Пізнавальна функція. Моральна свідомість бачить світ через призму добра і зла, обов'язку та відповідальності. Це є осмислення сенсу явищ за допомогою критерію людиномір-ності. Людина завжди шукає свою дорогу (шлях) у житті. Пізнання життя, вибір свого шляху здійснюється з позицій моральних критеріїв власними зусиллями. Щоб зрозуміти моральний сенс того, що існує і здійснюється у житті, необхідно до нього якось морально ставитись, для чого важливим є пізнання історичної й моральної необхідності. Зацікавлений погляд на світ, людей, самого себе дає можливість оцінити перспективи, отримати цілісне уявлення про сенс людського буття і власного. Так, за допомогою моралі людина пізнає світ морального життя, свій внутрішній світ, внутрішній світ інших людей, власні та людські моральні якості. Пізнання здійснюється з позицій загальнолюдських моральних цінностей, морального ідеалу, розуміння соціального та морального прогресу. Моральні якості людини як складники її загальної культури є важливою умовою будь-якого пізнання, у тому числі, наукового і художнього. У моральному пізнанні відіграють значну роль моральні почуття, інтуїція, а також віра. У процесі пізнавальної діяльності особистості формуються уявлення про зміст моральних відносин на почуттєвому та раціональному (теоретичному) рівнях, що дозволяє розуміти моральну сутність існуючого і прогнозувати розвиток подій. Зрозуміло, що пізнавальна функція моралі тісно взаємодіє із світоглядною, оцінювальною, виховною та є продовженням функції соціалізації.

Конкретизацією функції соціалізації індивідів або гуманізуючої функції моралі є виховна, де простежується свідоме, цілеспрямоване виховання людини на загальнолюдських та конкретно-історичних моральних цінностях. Виховна функція моралі здійснюється через формування особистості, розвитку її самосвідомості, механізмів соціальної, зокрема, моральної саморегуляції, самовдосконалення. Без виховного процесу неможливо передати моральні цінності, досвід одного покоління іншому, вистраждані народами світу загальнолюдські цінності, надбання сучасників. Неможливі й становлення та розвиток моральної особистості. У центрі виховного процесу — моральне виховання, зусиллями якого й формується духовний стрижень особистості, механізми її саморозвитку, морального самовдосконалення. Мораль привчає людину дотримуватись правил поведінки, виховує здатність керуватися ідеалами добра, істини, прекрасного, вічного, обирати відповідну лінію поведінки, самовдосконалюватися, тобто формує певний тип особистості з її загальною й моральною культурою. Моральні погляди на мету, сенс життя, розуміння людиною обов'язку, відповідальності перед іншими людьми, оволодіння моральною культурою спілкування, почуттями гідності, честі формуються й викристалізовуються у процесі виховання та діяльності,   тобто   соціалізації.   Разом  із   світоглядною   та  іншими виховна функція моралі (або мораль) допомагає виробити нормативний код, що спрямовує на певний алгоритм поведінки.

У суспільстві, тим паче диференційованому, сучасному у різних соціальних груп (спільнот демографічних, етнічних, професійних, територіальних тощо), політичних угруповань, різних громадських об'єднань, особистостей що до них належать, існують власні інтереси, які не тільки не сходяться чи розходяться, а й нерідко бувають протилежними, непримиримими, що призводить до суперечностей у соціальній практиці, аж до антагоністичних. Мораль разом з іншими формами духовного життя і соціальними інститутами через свої цінності, механізми знаходить шляхи примирення, залагодження, зняття суперечностей заради єдності, цілісності суспільства відповідно до ідеалів добра, справедливості, гуманізму. Це і є функція гармонізації людських і суспільних відносин. На наш погляд, функції соціалізації індивідів та гармонізації суспільних відносин є ведучими, а інші — похідними від них, хоч така точка зору ще не панує серед філософів моралі.

Виокремлення соціальних функцій моралі є дещо умовним. У реальному житті вони злиті, нерозривні, взаємодоповнюють одна одну, діють у єдності. Мораль одночасно і орієнтує, і регулює, і оцінює, і виховує людину. У цілісності функціонування виявляється унікальність її впливу на життя людини, спільноти, суспільства. За допомогою своїх функцій мораль здійснює об'єднання, гармонізацію суспільних, групових та індивідуальних інтересів.

3. Структура моральної свідомості

Моральна свідомість — складний, суперечливий феномен духовної культури, що має свої рівні, форми, структуру. Вона функціонує на двох рівнях — емоційно-почуттєвому та раціонально-теоретичному, які існують у взаємодії, єдності, доповнюючи один одного.

За походженням і змістом  моральні почуття є соціальними, вони формуються і розвиваються тільки в суспільстві у процесі взаємодії соціальних індивідів за допомогою виховання і самовиховання. Культура моральних почуттів є вираженням міри моральної розвинутості особистості, її здатності до морального резонансу (милосердя, співчуття, співпереживання) і виявляється у вчинках, культурі поведінки. Почуття, переживання є основою мотивів, ідеалів, оціночних уявлень, ціннісних орієнтацій. Цей рівень пов'язаний з реакціями особистості на стосунки між людьми. Реакції виявляються у почуттях симпатії, антипатії; любові, ненависті; довіри, недовір'я;    обов'язку,    відповідальності;    національної    гордості, космополітизму; гідності, вимогливості; егоїзму, альтруїзму тощо.

Раціонально-теоретичний  рівень моральної свідомості виражається у системі моральних знань, перш за все, етичних, про норми, принципи, ідеали, оціночні судження, поняття, у яких теоретично обґрунтовується моральність та її елементи. Своїм змістом цей рівень моральної свідомості дає уявлення про те, якою має бути дійсність відповідно до потреб суб'єкта. Це ідеальна проекція того, що бажається, вимагається, необхідно бути, тобто загально-історичні абсолютні потреби суспільного розвитку, що складають одночасно і мету, і засіб такого розвитку.