Голодомор в Україні 1932-33 годах

Название реферата: Голодомор в Україні 1932-33 годах 

ЗМIСТ

ВСТУП

Голодомор 1932–1933 років - масовий, навмисно організований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйоних людських втрат у сільській місцевості на території України та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці. Викликаний свідомими і цілеспрямованими заходами вищого керівництва Радянського Союзу і Української СРР на чолі зі Сталіним, розрахованими на придушення українського національно-визвольного руху і фізичного знищення частини українських селян.

Спланована конфіскація  урожаю зернових та усіх інших продуктів  харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодoмору. Злочинні дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися, та ніхто причетний до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючи Сталіна, знало про факти загибелі людей від голоду. Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати. Бездіяльність радянської прокуратури та інших органів влади стосовно факту злочину масового вбивства людей штучним голодом яскраво демонструє стан реалізації «радянської законності» у тоталітарній радянській державі.

1. ПРИЧИНИ ГОЛОДОМОРУ

Героїчна і  водночас трагічна історія українського народу. Давні джерела зберегли гіркі свідчення про голодні лихоліття українського народу.

"У нас  є окремі випадки і навіть  окремі села голодуючих, однак  це лише результат місцевого головотяпства, перегинів, особливо відносно колгоспів. Всілякі розмови про «голод» на Україні треба категорично відкинути." З листа генерального секретаря ЦК КП(б) У.С. Косіора Сталіну  25 квітня 1932 р.

Жахливою подією в історії людької цивілізації  постає голод  1931-1933 років.

Голод був спричинени  насильницькою суцільною колективізацією, хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою розкуркулення, відвертим масовим терором тоталітарного режиму проти селян Україні.

Велика армія партійної й державної номенклатури, яка була багатонаціональною за своїм складом, не обстоювали інтересів якоїсь однієї  нації, а дбали насамперед про зміцнення економічних підвалин комуністичної імперії.

Причиною голоду вважають його штучний характер, походження, тобто свідомо організований тодішнім політичним керівництвом. Існує  думка, що голод був наперед спланований задля фізичного винищення українських селян.

Голод стався внаслідок  насильницького  запровадження  комуністичної  доктрини у сільському господарстві, яку українські селяни  не сприйняли,  той що від діда - прадіда займалися хліборобством на власній землі. Дослідники доводять,  що це був наслідок безтямної політики  добування коштів на індустріалізацію, коли частка селян просто не бралася до уваги.

Очевидно одне - голод в Україні виник не в наслідок стихійного лиха, а був організований. Основною  причиною голоду  стала розвестка, яку повторно запровадили в січні 1928 р. далі, офіційно її називали хлібозаготівельним планом.  Хлібозаготівлі  супроводжувалися  репресіями,  фізичними та моральними знущаннями над селянами, яким  поступово  стало  брауквати все більше хліба. Селяни чинили опір, почали  ховати  хліб  на  «чорний день». Уряд вишукував нові форми і методи заготівель  сільськогосподарської продукції, щоб забезпечити шалені темпи  «соціалістичної  індустріалізації». Вихід було знайдено. Керівники партійних установ вирiшили, що саме масова  колективізація  сприятиме подоланню зернової проблеми.

Мета масової  колективізації це створення декількох  десятків тисяч   колгоспів замість 5 мільйонів розпорошених  селянських  господарств,   що   сприяло б швидкому виконанню хлібозаготівель. Колективізація призвела  до   різкого падіння продуктивності сільського  господарства. У 1930 році   валовий збір зерна в Україні становив 23 мільйони тон, в 1931 році -  18, в 1932 році - 13. Цього цілком вистачало, щоб прогодувати населення республіки,  однак союзний уряд  продовжував  встановлювати  для  Україні непомірні хлібозаготівельні плани. У 1931 році республіканське керівництво  звернулося до Москви з проханням знизити планові цифри. Сталін  погодився на незначне зменшення плану, але це не могло врятувати  ситуацію.  Як  наслідок, вже наприкінці 1931року в Україні почався голод.

2. Голод - геноцид в Україні

Ця трагедія, масштаби якої просто неможливо усвідомити, завдала Україні непоправного удару, соціальні, психологічні і демографічні  наслідки  якої давали знати багато рокiв. Вона також пiдiрвала успiхи радянської  системи і методи їх досягнення.

Саме жахливе  в голодоморі  1932-1933 рр.  те,  що  його  можна було  уникнути. Сам Сталін заявляв: «Ніхто не може заперечувати, що  загальний урожай зерна 1932 р. перевищує 1931 р.». Як  відмічають  Роберт  Конквест  і  Богдан Кравченко, урожай 1932 р. всього лише на 12 % був  менше  середніх  показників 1926 і 1930 рр.  Інакше  кажучи,  продуктів  вистачало.  Однак  держава систематично вилучала  велику  їх  частину.

Незважаючи  на прохання і попередження українських керiвникiв,  Сталін  підняв завдання по хлібозаготівлям в Україні на 44 %. Його рішення і та  жорстокість, з якою воно виконувалося, прирекли мільйони людей на  смерть  від штучно створеного голоду.

Молотов на політбюро ЦК КП(б)У  30  жовтня  1932  р.  інформував,  що  зобов'язання  України  меншають  на  70  млн.  пудів   і  встановлюється  остаточний хлібозаготовчий план в об'ємі 282 млн. пудів, в тому числі по  селянському сектору 261 млн. Іншими словами,  у селян   потрібно  було  вилучити стільки ж, скільки вже було заготовлено з червня  по  жовтень.

Зрив заготівель пояснювався відсутністю не хліба, а боротьби за  хліб.  І дійсно, боротьби не було. Партійні, радянські і господарські працівники,  яких майже в повному складі кинули  на хлібозаготівлю, бачили власними  очима трагізм ситуації.  Багато хто з них не міг залишатися лише  гвинтиками бездушної державної машини.  Сталін  на  січневому  (1933  р.)  об'єднаному пленумі ЦК і ЦКК ВКП(б)  прямо  звинуватив  місцеві  кадри  в  саботажі: «Наші сільські комуністи, принаймні більшість з них...  почали  боятися того, що селяни не здогадаються притримати хліб для  вивозу  його  потім на ринок по лінії колгоспної торгівлі і, чого доброго, візьмуть так  і здадуть весь свій хліб на елеватори».

Свідченням повної байдужості режиму до людських життів, що  приносяться в жертву його політиці, стала серія заходів,  здійснених  в 1932 р. У серпні партійні активісти дістали право конфісковувати зерно  в  особистих селянських господарствах; тоді ж був ухвалений закон  «про  три  колоски»,  що передбачав смертну страту за  крадіжку соціалістичної  власності. Будь-який дорослий і навіть дитина, спіймані хоч би з  жменею  зерна біля державної комори або колгоспного поля,  могли  бути  страчені.  При пом'якшувальних обставинах подібні «злочини проти держави»  каралися десятьма роками таборів. Щоб перешкодити  відходу  селян  з  колгоспів в пошуках продуктів,  вводилася  паспортна  система.  У  листопаді  Москва  ухвалила закон, по якому колгосп не міг видавати селянам зерно,  поки  не  був виконаний план здачі хліба державі.

1 січня 1933 р. Запропонувати ЦК КП(б)У і СНК УССР широко оповістити через сільраду  колгоспи, колгоспників і трудящих одноосібників, що:

- ті з них, які добровільно здають  державі  раніше  розкрадений  і  прихований хліб, не будуть зазнавати репресій;

- відносно колгоспників, колгоспів і одноосібників,  що  наполегливо  продовжують вкривати розкрадення і прихований  від  обліку  хліб,  будуть  застосовуватися найсуворіші заходи стягнення, передбачені постановою  ЦИК і СНК СРСР від 7 серпня 1932 р. (про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперації і зміцненні суспільної соціалістичної власності). Секретар ЦК ВКП(б) І. Сталін.

Надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне положення. У  поїздах і на станціях бригади  працівників  ГПУ  перевіряли  багаж  пасажирів  і  конфісковували продовольство, яке селяни придбали  за  великі  гроші  або  обміняли на цінні речі в сусідніх з Україною  місцевостях,  щоб привезти  голодуючим сім'ям. Деякі села заносилися на «чорну дошку».  У  цих  селах селяни позбавлялися права на  виїзд,  і  якщо  в  селі  не  було  запасів  продовольства, населення вимирало. Зокрема,  на  Дніпропетровщині  велике  село Гаврилівка Межевського району вимерло повністю,  село Вербки  Павлоградського   району - наполовину. Під   загальним керівництвом  надзвичайної  хлібозаготівельної  комісії Молотова загони партійних активістів в пошуках хліба обшарювали кожний будинок, зламували  підлоги,  залізали  в  колодязі.  Навіть  тим,  хто  вже  пухнув  від  голоду,   не  дозволялося залишати собі зерна. Марфа Іванівна Затуливітер з села Товмач Шполянського району на Черкащині згадувала: “…Ходила така комісія-  “макогонщики”, і все в людей забирали-грабували.  Навіть  зерно з динь,  кавунів і гарбузів у вузликах забирали. Це була  страшна весна 1933-го.

Люди паслися на траві, як худоба, їли листя з  липи,  і  очерет  жали  на  ставках  та варили “капусту”, і так рятувалися. Але кожний  третій  падав -  умирав з голоду”

Люди,  що  не  виглядали  голодними,  підозрювалися в прихованні  продуктів. Звертаючись до подій того часу, один  з  партійних  активістів  так змальовував мотиви своїх  дій: «Ми  вірили в мудрість Сталіна як  керівника... Ми були обдурені, але ми  хотіли  бути  обдуреними.  Ми  так  беззавітно вірили в комунізм, що були готові на  будь-який  злочин,  якщо  його хоч трохи прикрашали комуністичною фразеологією».

Розповсюджуючись протягом всього  1932  року,  голод  досяг  піка  на  початку 1933-го. Підрахунки показують, що  на  початку  зими  на  середню  селянську сім'ю  в п'ять чоловік доводилося біля 80 кг зерна до наступного  урожаю. Іншими словами, кожний член сім'ї отримував для виживання 1,7  кг  зерна в місяць. Залишившись без хліба, селяни  поїдали домашніх  тварин,  пацюків,  ялини,  кору  і листя дерев,  харчувалися покидьками   кухонь  начальства,  що  добре  забезпечені. Як пише один радянський автор: «Спочатку вмирали  чоловіки. Потім діти. Останніми вмирали жінки. Однак ще перед  смертю  багато  хто  божеволів,  втрачав людський вигляд». Незважаючи на те, що вимирали вже цілі села, партійні активісти продовжували відбирати зерно. Один  з них, Віктор Кравченко, пізніше писав: «На полі битви люди вмирають швидко,  їх  підтримують товариші і почуття обов'язку. Тут я побачив людей,  вмираючих в самотності, поступово, вмираючих жахливо, безцільно, без надії,  що  їх  жертва оправдана. Вони попали в капкан  і  залишилися  там  вмирати  від  голоду, кожний в себе в будинку, за політичним рішенням, прийнятим десь в  далекій столиці.  Не  було  навіть  утіхи  неминучості, щоб полегшити цей жах...

З 1 листопада 1932  р. по  1 лютого 1933 р.  молотовська  комісія  додатково «заготовила» в Україні всього 104,6 млн. пудів зерна.  Загальна  кількість хліба, вилученого державою з урожаю 1932 р., становила  260,7 млн. пудів. Таким чином. Молотов справився з виконанням  хлібозаготовительного плану, хоч вивіз з республіки майже всі готівкові  запаси. На початку 1933 р. практично ніде в Україні  хлібних запасів  не  залишилося, а треба  було ще дожити до нового урожаю. Зимова  хлібозаготівля фактично  відривала останній  шматок  хліба у тих,  що  голодують.

У архивах не виявлено документації надзвичайної хлібозаготівельної  комісії. Тому що її і не було. Молотів, а іноді Каганович, здійснювали інспекційні поїздки по Україні, давали  усні  вказівки, а  всі  письмові  постанови відносно «посилення» хлібозаготовок,   які   вони   вважали  потрібними  прийняти,  йшли  під  грифом  республіканських   органів   за  підписами генерального секретаря ЦК КП(б)УС. Косіора,  голови  Совнаркома УССР В. Чубаря і інш. У постанові Совнаркома УССР «Про  заходи по посиленню  хлібозаготовок»  від  20  листопада  1932 р.  був  пункт  про застосування «натуральних штрафів». Йшла мова про штрафування м'ясом тих  колгоспів, які «заборгували» по хлібозаготовкам, але не мали  хліба,  щоб розрахуватися з державою.

Штрафи повинні були стягуватися  не тільки  спільною  худобою,  але  і  худобою колгоспників. Санкцію на них в кожному окремому випадку  повинен  був давати облвиконком.

Керуючись цією нормою, власті почали відбирати у селян, що  не  мали   хліба, всі інші продовольчі запаси.

У всіх  місцевостях  України,  крім   прикордонних,   розповсюдилися  подвірні обшуки з конфіскацією, крім хліба, будь-яких апасів  продовольства: сухарів, картоплі, буряка, сала, соління, фруктової сушки і т.п., заготовленого селянами до нового урожаю. Конфіскація застосовувалася як покарання за  «куркульський саботаж»  хлібозаготовок.  Під виглядом хлібозаготівельної кампанії на величезній території України був розгорнений небачений терор голодом, щоб  навчити  тих, хто виживе,   «розуму-розуму»,  тобто добросовісному труду на державу в суспільному господарстві колгоспів.

Те, що відбувалося в  Україні  в  1933 р.,  ніде  не  відображене  в документах  офіційних установ. Причиною є те, що Сталін наказав відноситися до голоду як до неіснуючого явища.  Навіть  в стенографічних  звітах пленумів ЦК КП(б)У і протоколах політбюро ЦК КП(би)У цього періоду слово «голод» не згадується.

Не  підлягає  сумніву,  що  до  загибелі  мільйонів   селян   привело холоднокровне рішення Сталіна вилучити у українських  селян  всі  з’їстні запаси, а потім обкутати тих, що голодують завісою  мовчання,  заборонити  яку-небудь допомогу їм з боку міжнародної або  радянської  громадськості.

Почалися масові спроби втечі людей за  межі  України.  Лікар  із  Сум  Шевченко  Микола  Анатолійович  писав:  “…По  залізниці  відбувався   рух  голодного люду всі поїзди і товарні, і пасажирські-  були  забиті  сірою,  голодною масою. То висохлі, як тріски,то набряклі,  як мішки з просом,  мільйони людей зрушили з місця. Вошей на людях було стільки, що вони  мов тирса вкривали підлогу. Сотні голодних  людей присідали спочивати під насип залізниці там і зоставались, хто вмирав одразу,а хто ще довго лежав без руху ”.Щоб український селянин не міг вирватися з України виставили кордони. Кордони  між республіками - Україною, Росією і Білорусією загороджували внутрішні  війська.

Смертність  від  голоду  почалася  вже  в перший  місяць діяльністi  молотовської комісії. З березня 1933 р. вона стала масовою. Майже  скрізь  органи ГПУ реєстрували випадки людоїдства і трупоїдства.  “Голод  на  той  час розлютів. Так і косив людей, так і косив. Нас  скотомогильник  порятував: здохне яка коняка в колгоспі з голоду, тато примітять, коли її  відвезуть, а вночі до ями підкрадуться,  відрубають  стегно  з  конячого  трупа і додому несуть. Мама потім днів зо два те м’ясо у воді вимочувала,  щоб воно карболкою не тхнуло, а тоді вже варили і їли. Але  й  конина  не  порятувала: першою Марійка померла, потім Галя, Люба і Мишко… Слава  богу на дворі вже на весну йшлося…Трава довкола наростала ми  на  споришеві  й  паслися… Бабку на толоці рвали та  їли,  свиріпу.  А  як  зацвіла  акація ми від неї відірватись не могли.”- так пригадувала свідок того часу  Винник Поліна Петрівна.

3. Діти - жертви голодомору

Незносніше  всього був вигляд маленьких дітей, в яких  роздулися  животи, висохли, як у скелета, руки та ноги. Голод перетворив  їх  в змучені страхітні видіння; тільки в очах  залишався відблиск  далекого  дитинства.

Сталінська політика, що прирікала на  напівголодне існування, а потім і на голод хлібовиробні  регіони  країни,  злочинність зимових хлібозаготівель 1932-33 років у голодуючій місцевості  найбільш яскраво  розкриваються  у  документах,  що  стосуються  дитячого  харчування.

В березні 1931  року  до  Наркомату  освіти  УРСР  надійшов  лист  від  Кам’янського райвиконкому на Дніпропетровщині: “Діти залишаються  зовсім без хліба…” 220 дітей дитячої колонії в Кам’янці треба було  терміново рятувати, оскільки централізоване постачання хлібом припинилося, децентралізоване (з правом вільної закупівлі продуктів) -  заборонялося,  а місцевих продовольчих ресурсів не існувало.

У1931  році  діти  в  сім’ях  ще  якось  перебивалися,  а  в  школах -  інтернатах, дитячих будинках, колоніях, притулках  діти,  перебуваючи  на  державному утриманні, страждали від голоднечі найбільше,  бо  ці  заклади  цілком залежали від зовнішнього постачання. І ось  у  березні  1931  року  Наркомос довідується, що в 180 районах України,  які  не  виконали  плани хлібозаготівель, дитячі заклади знято з постачання.  Заступник наркома освіти Полоцький у зв’язку з цим пише  до  ЦКК-  НК  РСІ та  Наркомату постачання: “Цим районам заборонено з поточних  хлібозаготівок  постачати дитячі інтернатні установи і виділяти  продукти  для  гарячих  безплатних сніданків. З централізованого фонду для цих районів теж нічого  не виділено. Це утворило  катастрофічний  стан з постачанням,  особливо  дитячих інтернатних установ, що не мають жодних запасів. Діти цих установ  примушені тікати, чим збільшують безпритульність…”

Такі тривожні вісті протягом першої половини 1931 року  надходили  до Наркомосу  звідусіль. Лавина таких листів заповнила  центральні  і  місцеві  органи, але  практичну  допомогу  могли  подати  переважно  з  центру,  в  розпорядженні якго були деякі продовольчі резерви. Вже в березні 1931 року  Наркомат постачання УСРР  дав  термінове  розпорядження про  позачергове  постачання дитячих закладів у тому числі й децентралізовано тобто шляхом  закупок продовольства на місцях, де ще були такі можливості. А  в  червні  того ж року за спеціальною рознарядкою Наркомосу України для 42000 дітей в  інтернатних  закладах  було  відпущено  35000   килограмів   м’яса   5000  килограмів вершкового масла, понад 105000 штук яєць,  інші  продукти.  Хоча  норми споживання продуктів були мінімальними проте вже можна було якось протриматися до нового врожаю, бо  щомісяця  виділялася  певна кількість продовольства для дитячих закладів.

Масштаби трагедії, яка винищувала цілі покоління, змусили замислитись уряд  над остаточними наслідками  голодомору,  особливо  серед дітей.

Раднарком УСРР переглянув свої закони про припинення  централізованого  продовольчого  постачання дитячих установ.  Було  трохи  збільшено мережу притулків та ясельних будинків у містах.  Шостого  травня  1933 року  ЦК  КБ(б)У прийняв постанову  “ Про боротьбу  з  дитячою  безпритульністю  ”.

Знову з’явилася  Всеукраїнська комісія дя роботи з безпритульними  дітьми, але порівняно з пiслявоєнними роками їх було значно  більше. Вона  діяла при РНК УССР, а до її складу входили представники від ДПУ,  Наркомздоров’я,  Наркомосвіти, Наркомпраці, Уповнарком шляхів,  а  також  від Харківського облвиконкому. Останню очолював   заступник   начальника   Харківського  обласного управління ДПУ О.О. Бронєвой.

Комісія займалася  різними  справами:  створювала  дитпритулки  у  селах, влаштовувала харчування у школах, стримувала в’їзд безпритульних дітей до міст, притягала до  відповідальності  осіб,  що  не  допомагали  голодним дітям, вимагала коштів для працевлаштування підлітків.

Чутки про діяльність комісії дійшли до сіл.  Селяни  сподiвалися,  що  у  містах приймуть їхніх дітей до ясел. З усіх  районів  України  привозили  дітей до Харькова і  Києва.  На  вулицях з’явилися десятки тисяч  безпритульних. Зокрема, 14 травня 1933 року у  Щитовських  і  Салтовських  бараках розміщували малолітніх дітей віком до чотирьох років, яких  масово  підіймали на вулицях та залізницях. Удитячих будинках  Харькова залишали  переважно дітей до одного і більше років, які були безнадійно  хворими і кволими. У доповідній записці міського відділу здоров’я повідомлялося про те, що діти у бараках дуже виснажені, а щомісяця помирає більше  третини.  Якщо 14 травня 1933 року у Салтовських бараках перебувало 450 дітей,  то  на 1 червня -  уже 900.  Вони  масово  прибували до Харькова, тулилися великими юрбами під будинками просто на вулицях. В архивах  збереглося  чимало матеріалів, що засвідчують страхітливі картини дитячої безпритульності. Харків був тоді не лише столицею України,  а  й  центром невимовного і нестерпного дитячого болю і відчаю. З 11402 чоловік, підібраних на вулицях Харкова за січень-травень, 8557 були   діти.  Комісією, яку очолював Бронєвой було затримано  лише  на  залізниці  1000  дітлахів.

Голодували  діти по всій Україні.  Станом на 25 березня  у  66  районах  Київської  області голодувало 398201 чоловік,  з  них  178544  дітей.  А 15  квітня від голоду страждали 493644 чоловіка і зних 262109 становили діти.

Майже 20000 дітей  чекали смерті. 1 серпня 1933 року. ЦК КП(б)У організував  планове переселення безпритульних дітей з міст до колгоспів, тобто  дітей повертали  батькам,  які  вже  померли  від  голоду.  Розселяли  дітй  по колгоспах групами - по 5-20 чоловік.

Смертність  дітей сягала за  деякими  підрахунками  50  і  більше відсотків до загальної  кількості  померлих.  Діти  значно  швидше  захворювали внаслідок  тривалого недоїдання і фізичного  виснаження.

У 1932-1933 роках  смертність  дітей становила  щонайменше  половину  померлих від голоду селян України. За  неповними  даними  лише  кількість  учнів у початкових, неповносередніх, професійних школах, а також дітей  у  дошкільних закладах за три голодних  роки  зменшилася  на 1 мільйон  71 тисячу чоловік. Стали пусткою сільські  школи,  бур’яном  поросли  дитячі майданчики, а відсутність учнівсько-педагогічного колективу сягала  подекуди 96-98 рівня попередніх років.

Для забезпечення життєздатності дитячого організму, не  нижче  навіть  голодної норми, необхідно було мати  щодня:  300  грамів  хліба,  склянку  молока, пів-яйця, 5 грамів цукру, жирів і 25 грамів м’яса. Такоі норми не  мали навіть робітники у містах, а тим паче діти. Уряд дбав про новобудови  п’ятирічки, зводив підвалини,  а затьмарені  від  голоду діти мріяли тоді про рятівний шмат хліба.

Однак Сталін в  ці трагічні місяці небаченого  в  історії  голодомору  спромігся  визнати публічно лише «продовольчі труднощі в ряді  колгоспів».  У мові на Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників 19 лютого 1933 р. він цинічно заспокійливо заявив: «Принаймні,  порівняно з тими  труднощами,  які переживали робочі 10-15 років тому, ваші нинішні труднощі,  товариші  колгоспники, здаються дитячою іграшкою».

Аналіз що стали  доступними даних демографічної  статистики 30-х  рр.  свідчить про те, що прямі втрати населення України  від  голоду  1932  р.  складають біля 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р.  3-3,5 млн.  людей.

Повні демографічні втрати, включаючи зниження народжуваності під  впливом голоду, досягають за 1932 1934 рр. 5 млн. людей.

Звичайно, Сталін і його оточення дивилися на речі інакше. У  1933  р.  Мендель Хатаєвич,  ще  один  з  сталінських  ставлеників  в  Україні,  що  очолював кампанію хлібозаготовок, гордо  заявляв:  «Між  нашою  владою  і  селянством йде безпощадна боротьба. Це боротьба не на життя, а на смерть.

Цей рік став випробуванням нашої сили і витримки. Він обійшовся в мільйони життів, однак колгоспна система затвердилася. Ми виграли війну!»

Радянська статистика того часу відома своєю невисокою  достовірністю (відомо, що Сталін,  незадоволений  результатами  перепису  1937  р.,  що  показали страхітливий  рівень  смертності,  наказав  розстріляти  ведучих організаторів перепису). Тому визначити  чисельність  жертв  голоду  дуже складно. Підрахунки, засновані на  методах демографічної  екстраполяції,  показують, що число загиблих під час голодомору в Україні склало від 3 до  6 млн. чоловік.

У той час  як в Україні, особливо в південно-східних  її районах, і  на  Північному Кавказі (де жило багато українців) звірствував  голод,  велика  частина Росії ледве  відчула  його.  Одним  з  чинників,  що  допомагають  пояснити цю обставину, було те, що  відповідно  до  першого  п'ятирічного  плану «Україні  поставлено  стати  колосальною лабораторією  нових форм  соціально-економічної і виробниче-технічної реконструкції для усього  Радянського Союзу».  Важливість  України для   радянських   економічних прожектів підкреслювалася, наприклад, в редакційній статті «Правди»  за  7  січня 1933 р., заглавленої: «Україна вирішальний чинник  хлібозаготовок». Відповідно і задачі, поставлені перед республікою,  були  непомірно  великі.  Як показав Всеволод Голубіїчий, Україна, що забезпечувала 27% загальносоюзних урожаїв зерна, повинна була дати 38 %  загальних  планів  хлібозаготовок. Богдан Кравченко затверджує, що українським колгоспникам платили невеликi грошi.

4. ЗВЕРНЕННЯ УВАГИ СВІТОВОГО  СУСПІЛЬСТВА НА ГОЛОД В УКРАЇНІ

Українці, з  їх  традицією  приватного землеволодіння, чинили  опір  колективізації більш  запекло чим росіяни. Саме тому  режим  здійснював  в  Україні  свою політику інтенсивніше і глибше, ніж де-небудь  ще,  з  всіма  витікаючими звідси страшними наслідками.  Як  вказував  Василь  Гроссман,  письменник і колишній партійний активіст «Було ясно, що  Москва  покладає  свої надії на Україну. Результатом стало те, що найбільший гніт згодом  обрушився саме на Україну. Нам говорили, що приватновласницькі  інстинкти тут значно сильніше, ніж в Російській республіці. І дійсно,  загальний  стан справ на Україні був значно гіршим, ніж в нас».

Деякі вважають,  що  голодомор  був  для  Сталіна  засобом  подолання  українського націоналізму. Зрозуміло, що взаємозв'язок національного  підйому і селянства  не  вислизнув  від  уваги  радянського  керівництва.   Сталін затверджував,  що  «селянське  питання в своїй основі  є суттю національного питання. По суті, національне питання це селянське   питання». У 1930 р. головна газета комуністів України розвивала цю думку:   «колективізація на Україні має перед собою спеціальну мету: зруйнувати   соціальну основу українського націоналізму індивідуальне селянське   господарство».  Отже,  щонайбільше можна зробити висновок,  що  смерть   мільйонів людей була для Сталіна неминучою ціною індустріалізації.  У   гіршому ж випадку можна передбачити,  що  він свідомо дозволив  голоду   змести всяку подібність опору в цій особливо  неспокійній частині його імперії.

Примітним  аспектом  голодомору  були  спроби  влади стерти  його  з   людської пам'яті. Зрозуміло, якби  істинні масштаби голодомору стали загальновідомими,  це  нанесло б непоправного збитку тому образу «світоча світу і  прогресу»,  який  Москва  намагалася затвердити в свідомості людей як всередині СРСР, так і за  рубежем. Тому довгий час режим забороняв навіть згадувати про цю трагедію.

Деякі газети на Заході інформували громадськість  про голод, однак тут   також не відразу усвідомили його страхітливі масштаби. Експорт зерна,  що   не припинявся в 1930-і роки і відмову режиму прийняти  будь-яку іноземну   допомогу вводили в помилку західний світ, де насилу  могли повірити,  що при таких умовах в Україні може  лютувати  голод.  Здійснивши  ретельно  організовані і обставлені владою подорожі по СРСР, такі західні  світила,  як Бернард Шоу або колишній прем'єр-міністр Франції Едуард Ерріо, яскраво  описували  досягнення   радянської   влади,   не   забуваючи,   звичайно,  розказувати  про  задоволених  життям,  процвітаючих  селян.  Московський кореспондент в «Нью-Йорк таймі» Уолтер Дюранті, стараючись  сподобатися  Сталіну, неодноразово заперечував в своїх  статтях  факт  голоду  (хоч  в  приватних бесідах допускав можливе число жертв  голоду  в  10  млн).  «За  глибину,  об'єктивність,  тверезу  оцінку  і  виняткову   ясність»   його  репортажів з СРСР Дюранті в  1932  р.  був  нагороджений  Пулітцеровською  премією.

Хоч західні  уряди знали про голод, їх позиція  в  цьому  питанні  була схожою на ту, що  була  викладена в одному  з документів  британського  міністерства іноземних справ: «Ми дійсно маємо в розпорядженні досить інформації, що свідчить  про голод на півдні Росії, аналогічної тієї, що з'являється в пресі...  Проте ми не вважаємо можливої робити її надбанням громадськості, оскільки  це може зачепити радянський уряд і ускладнити наші відносини з ним». До того ж під час Великої депресії значна частина західної інтелігенції, охоплена прорадянськими симпатіями, рішуче не сприймала ніякої критики СРСР, тим більше в питанні про голод. Як відмітив Р. Конквест,  «ганьба полягала не в тому, що вони були готові виправдати будь-кого дії Рад, а  в  тому,  що  вони не  бажали  навіть  чути  про  що-небудь  подібне,  не  були  готові  поглянути правді в очі».

Світова історія  знає чимало жахливих масових злочинів. Але рідко який за своїми масштабами й садизмом може зрівнятися з тим, який було скоєно в 1932-1933  роках комуністичним  режимом супроти української  нації. Скільки загинуло українців  у цей голодомор ніхто  точно  не  знає.

Є різні здогади ще 1935 року кореспондент газети «Нью-Йорк  Америкен» писав, ніби Скрипник, з яким він був знайомий сказав йому,  що  кількість жертв голодомору в Україні й на Кубані перевищила 8 мільйонів.