Iсторія економічної думки другій половині XVIII ст. і впродовж XIX ст

№1 Промисло́ва револю́ція або промисловий переворот — перехід від ручного, ремісничо-мануфактурного до великого машинного фабрично-заводського виробництва, який розпочався в Англії у другій половині XVIII ст. і впродовж XIX ст. поширився на інші країни Європи, США та Японію. Важливою складовою промислової революції було впровадження у виробництво і транспорт робочих машин і механізмів, які замінили ручну працю людей; створення самостійної машинобудівної галузі. Промислова революція знаменує важливий поворотний момент в історії, вона деякою мірою мала вплив майже на кожен аспект повсякденного життя. Зокрема, середній рівень доходів населення почав проявляти безпрецедентне постійне зростання. Протягом двох століть після 1800 року, середньо-світовий дохід на душу населення збільшився у понад десять разів, у той час як населення світу зросло у понад шість разів[2]. За словами лауреата Нобелівської премії Роберта Лукаса, «вперше в історії рівень життя простих людей почав проявляти стійке зростання ... Нічого, що хоч віддалено нагадує цю економічну поведінку не траплялося раніше»[3]. У Англії, де промислова революція розпочалася, у другій половині XVIII ст. традиційна аграрна економіка була заміщена економікою, у якій стало домінувати виробництво машин і механічне виробництво, що стало можливим після винаходу парового двигуна. Це змінило баланс політичних сил від лендлордів у бік промисловців і сприяло створенню міського робітничого класу. Перша промислова революція, яка почалася в 18 столітті, злилася з так званою Другою промисловою революцією у 1850 році, коли технологічний і економічний прогрес набрав обертів завдяки розвитку парових кораблів, залізниць, а потім в 19 столітті двигуна внутрішнього згоряння та електричної енергії. Період часу, що охоплюється промисловою революцією у різних істориків коливається. Ерік Хобсбаум вважав, що вона спалахнула у Великобританії в 1780-х роках і не була повною мірою відчутна до 1830-х або 1840-х років[4], а Томас Ештон вважав, що це сталося приблизно між 1760 і 1830 роком[5].

Промисловий переворот почався  у легкій промисловості внаслідок  необхідності зменшити авансований  капітал і пришвидшити його оборот. Нагромаджений капітал і попит  на засоби виробництва сприяли механізації  важкої промисловості та транспорту.

Підсумки промислового перевороту:

o формування аграрно-індустріальної економіки, яка визначається як ранньоіндустріальна. Промисловість остаточно відокремилася від сільського господарства. Продовжувалося формування індустріального технологічного способу виробництва;

o пришвидшення розвитку науково-технічного  прогресу: наука почала набувати технологічної та матеріально-виробничої функцій, перетворюватися на безпосередню продуктивну силу, а виробництво - на сферу прикладання науки;

o основною формою організації  промислового виробництва стала  фабрика (завод) зі стандартизованою, значно дешевшою і якіснішою  продукцією, ніж ремісничо-мануфактурна;

o переважання в загальному обсязі  промислової продукції частки  галузей групи "Б";

o зростання темпів та обсягу  валового промислового виробництва,  підвищення продуктивності та інтенсивності праці;

o виникнення промислових міст і районів, урбанізація;

o формування соціальної структури індустріального суспільства, зростання чисельності та посилення концентрації промислових найманих робітників;

o зростання значення промислової  буржуазії у політичному житті;

o утвердження економічного лібералізму;

o перехід від політики протекціонізму  до вільної торгівлі (фритредерства), поглиблення міжнародного поділу праці (МПП), початок процесу інтернаціоналізації міжнародного економічного життя.

Економіка періоду промислового перевороту характеризувалася значним розвитком  продуктивних сил. Основні технічно-наукові  винаходи:

o 1733 р. - Д. Кей удосконалив ткацький  верстат "летючим човником", що вдвічі підвищило продуктивність праці (Велика Британія);

o 1733 р. - Дж. Уатт застосував витяжний  валик для прядіння (Велика Британія);

o 1709 р. - А. Дербі склав проект  печі для виплавляння чавуну  на коксі, у 1735 р. уперше застосував  нову технологію (Велика Британія);

o 1765 р. - Д. Харгрівс винайшов механічну прядку "Дженні", на якій можна було працювати 1618 веретенами (Велика Британія);

o 1767 р. - Т. Хайс створив прядильний  верстат (ватерну машину), що працював  на водяному двигуні (Велика Британія);

Класична політична економія була панівною течією економічної думки  першої половини XIX ст. У Великій Британії провідні позиції до 40-х років XIX ст. займала сміторікардіанська школа політичної економії. Видатний англійський економіст Д. Рікардо завершив її формування як логічної та послідовної системи на основі закону вартості, розглядав економіку як складну систему, підпорядковану дії об'єктивних законів і механізмів самореалізації, досліджував економічні відносини виробництва та розподілу, які забезпечують зростання матеріального багатства та рівновагу ринкової економіки. У середині XIX ст. у рамках економічного лібералізму виокремилися дві тенденції: радикальна, або фритредерська, її виразником була манчестерська школа, представники якої виступали за свободу торгівлі, принцип невтручання у внутрішні справи інших держав, проти діяльності профспілок щодо регулювання трудового законодавства, та ліберально-реформістська, засновником якої були економіст Джеймс Мілль, філософ Ієремія Бентам.

Ідеї І. Бентам а мали велике значення для розвитку економічної думки, для них характерні: традиції гедонізму як поєднання морального добра із насолодою та задоволенням; утилітаризм, який визнавав властивістю предмета корисність (utility), принцип найбільшого щастя для найбільшої кількості людей; "арифметика щастя" як ранжування задоволення та страждань, об'єктивна оцінка суб'єктивних переживань людей (основа принципу граничної корисності); прагматизм економічної політики; концепція соціальної політики, цілями якої є забезпечення прожиткового мінімуму, безпеки, достатку і рівності.

Головним ідеологом ліберального реформізму, рікардіанцем і завершувачем класичної політичної економії був англійський економіст, філософ і соціолог Джон Стюарт Мілль. Своїм завданням він вважав систематизацію та перевірку об'єктивності вчень класиків політичної економії, написання оновленого варіанта "Багатства народів" відповідно до нових філософських, політичних і соціально-економічних умов середини XIX ст. Учений обґрунтував новий напрям у політичній економії, що отримав назву соціальний реформізм, заснований на ідеї поступової трансформації капіталістичного суспільства у справедливе суспільство шляхом створення розумного законодавства.

У Франції продовжувачем і популяризатором економічних ідей А. Сміта був Ж.Б. Сей, який сформулював основи багатьох теоретичних концепцій, започаткував французьку школу політичної економії.

Трансформаційні соціально-економічні процеси, пов'язані з утвердженням ринкової індустріальної системи та загостренням соціальних конфліктів, зумовили у 20-40-х роках XX ст. виникнення нових поглядів на розвиток економіки, розгалуження та поділ класичної політичної економії на окремі течії. З критикою рікардіанства виступили Н. Сеніор у Великій Британії, Ф. Бастіа у Франції, Г.Ч. Кері у США. Залишаючи незмінними системоутворювальні положення класичної політичної економії, вони критично переглянули ті, що втратили актуальність, розробили нові ідеї, які зберегли і збагатили класичну політичну економію. У Франції виникли реформаторські ідеї економістів-романтиків Ж.Ш. Сісмонді та П.Ж. Пру-дона, які критикували капіталізм, класичну політичну економію з позиції інтересів дрібних власників.

Виникла німецька історична школа, вчення якої розглядають як гетеродоксальне  в економічній думці. Продовжувався  розвиток соціалістичного вчення. Сформувався марксизм, який розглядався як перетворення утопічного соціалізму на науку.

Економісти-класики стали першовідкривачами  ідей, які пізніше були використані представниками неокласичного напряму економічної теорії.

№2 Методологію вчення А. Сміта характеризують:

o матеріалізм як філософська  основа світогляду;

o застосовування абстрактно-логічного  (виокремлення найважливіших моментів  певного явища, що визначають  суть останнього, їх об'єктивне  дослідження) і причинно-наслідкового (каузального) методів;

o визнання об'єктивності економічних  законів, обґрунтування їх дії  у вченні про "невидиму руку  ринку", яку він розглядав як "систему звичайної свободи", ринковий механізм саморегулювання,  коли об'єктивні закони ринкової  економіки діють незалежно від  волі та бажань окремих людей,  спонтанно забезпечують гармонію  інтересів особи та суспільства,  а реалізація власних інтересів людини забезпечує суспільні блага. Принцип "невидимої руки" - це механізм стихійної координації економічної поведінки та узгодження економічних інтересів суб'єктів господарювання за умов ринкової економіки, суспільні умови та правила економічної гри;

o принцип невтручання держави  в економіку (отримав назву  "держава - нічний вартовий"), згідно з яким втручання держави  у природний порядок гальмує  процес зростання багатства та  економічно ефективне розміщення  ресурсів. Втручання держави у  господарське життя має бути  мінімальним: здійснення правосуддя (охорона життя, свободи і власності  громадян), організація суспільних  робіт, забезпечення зовнішньої безпеки. А. Сміт висловлювався за державне регулювання податкової системи, мінімуму заробітної плати, норми позикового процента;

Принцип повного невтручання держави  в економіку країни - "laissez faire", за Смітом, - є умовою багатства, а державне регулювання необхідне лише у разі виникнення загрози загальному благу.

Сміт сформулював чотири правила оподаткування:

o пропорційність - податки мають  сплачувати всі громадяни, кожний відповідно до своїх доходів;

o мінімальність - податок має  бути мінімальним і встановлюватися  за принципом справедливості;

o визначеність - податок, який слід  сплатити, має бути точно наперед  визначеним і не змінюватися  довільно;

o зручність для платника - всякий  податок має стягуватися у  такий час і спосіб, який найменш  обтяжливий для платника

№3

У теорії вартості яскраво виражена суперечливість поглядів Сміта. У своїх  працях він визначає три підходи  до поняття вартості:

1) вартість визначається витратами  праці;

2) вартість визначається працею, що купується, тобто кількістю  праці, на яку можна придбати певний товар. Це положення справедливе для простого товарного виробництва, а в умовах капіталістичного виробництва - ні, оскільки товаровиробник при обміні отримує більше, ніж витратив на оплату праці;

3) вартість визначається прибутками, тобто джерелами прибутку, до  яких вчений відносив заробітну  плату, прибуток і ренту. Це  визначення носить назву "догма  Сміта" і лягло в основу теорії факторів виробництва.

Визнаючи, що до вартості одиничного товару, крім прибутків, входить також  вартість спожитих засобів виробництва, Сміт, однак, стверджував, що їхня вартість створюється живою працею в інших  галузях, тому, зрештою, вартість сукупного  суспільного продукту зводиться  до суми прибутків. Таким чином, виходить, що вартість засобів виробництва, створена працею минулих років, зникла.

Сміт вважав, що заробітна плата - це "продукт праці, винагорода за працю". Розмір заробітної плати залежить від економічної ситуації в країні, оскільки при збільшенні багатства збільшується попит на працю. Прибуток - це "вирахування з продукту праці", різниця між вартістю виробленого продукту і заробітною платою робітників. Земельна рента - це також "вирахування з продукту праці", який створюється неоплаченою працею працівників. Капітал - це частина запасів, на яку капіталіст розраховує отримати прибуток.

Головний чинник нагромадження  капіталу, за Смітом, - ощадливість. Сміт увів поділ капіталу на основний і оборотний. Під основним капіталом він розумів капітал, який не вступає в процес обігу, а під оборотним - капітал, який змінює форму в процесі виробництва. Однак відповідно до своєї теорії вартості, яка не враховувала вартості засобів виробництва, створеної працею минулих років, він ігнорував постійний капітал.

№4 Розкрийте сутність теорії розподілу і доходів А. Сміта

У теорії розподілу доходів Сміт виходив з того, що в суспільстві  є три основні класи: капіталісти, землевласники і наймані робітники. Вони основні, тому що доходи, які вони одержують, є первинними: капіталісти отримують прибуток, землевласники - ренту, наймані робітники - заробітну плату. Доходи решти груп населення - вторинні, адже їх джерелом є перерозподілені первинні доходи, прибуток чи заробітна плата.

Теорії розподілу Сміта властива така сама дуалістичність, що й теорії вартості. Це зумовлено тим, що розподіл доходів він трактував як із позицій теорії трудової вартості, так і з позицій теорії витрат виробництва.

Визнаючи заробітну плату "продуктом  праці", що "становить природну винагороду за працю", Сміт вказує, що за умов "первісного стану суспільства", коли у виробництві застосовувались власні засоби виробництва і не було найманої праці, працівник одержував у винагороду повний продукт своєї праці. Йому не доводилось ділитись своїм доходом ні з землевласником, ні з роботодавцем.

За умов капіталістичного виробництва, коли праця стала найманою, заробітна  плата стає "природною ціною  праці", величина якої визначається вартістю засобів існування, необхідних для робітника та його сім'ї. Сміт стверджував, що заробітна плата  повинна дещо перевищувати рівень, достатній для можливості існування людини. В іншому випадку робітникові неможливо утримувати сім'ю і "раса робітників вимерла б після першого ж покоління".

Сміт завершив теоретичне виділення  категорії прибутку. Ґрунтуючись  на теорії трудової вартості, він визнавав прибуток частиною вартості, яка залишається  після відрахування заробітної плати. Класик також зазначав, що вартість, яку робітники додають до вартості матеріалів, розпадається на дві частини: одна з них іде на оплату праці робітників, а друга - на оплату прибутку підприємців. Водночас Сміт визначав, що прибуток є також частиною доходу підприємця, який залишається після сплати ним ренти і відсотка. Виходячи з теорії витрат виробництва, він трактував прибуток і як результат використання продуктивного капіталу, і як винагороду капіталістові за ризик і працю щодо авансування капіталу.

Ренту Сміт розглядав як надлишок вартості над заробітною платою робітників і середнім прибутком фермера-орендаря, який сплачується землевласнику. Разом із тим Сміт трактував ренту також з позицій фізіократів, тобто розглядав її як продукт природи, який залишається після відрахувань і заміщення всього того, що створено працею людини. Він розкрив також причини та умови існування диференціальної земельної ренти.

Як А. Сміт визначає капітал?

У теорії капіталу Сміта очевидною є більш прогресивна позиція порівняно з фізіократами. На відміну від них Сміт справедливо вважав продуктивним капітал, зайнятий не тільки в сільському господарстві, айв усій сфері матеріального виробництва.

Капітал Сміт тлумачив з двох боків: як вартість, яка приносить прибуток, і як запаси засобів виробництва, потрібні для продовження процесу виробництва. Згадані запаси, зауважував Сміт, складаються з двох частин, від першої з них "очікують одержати дохід", а "друга частина - це та, що йде на безпосереднє виробниче споживання..." Виходячи з цього, автор "Багатства народів" поділив капітал на основний і оборотний, уперше ввівши ці терміни в науковий обіг.

До основного капіталу Сміт відніс знаряддя праці та машини, будівлі та споруди торгово-виробничого призначення, трудовий досвід і здібності робітників, а до оборотного капіталу - матеріали, готові вироби, продовольство, необхідне для робітників, і гроші, потрібні для обігу товарів. З цього випливає, що основний капітал складається в тому числі "з набутих і корисних здібностей усіх жителів, членів суспільства", тобто включає "людський капітал". Відмінності між двома частинами капіталу Сміт вбачав у тому, що основний капітал приносить прибуток, не переходячи від одного власника до іншого, тоді як оборотний капітал, приносячи прибуток, постійно залишає свого власника в одній формі, а повертається до нього в іншій, перебуваючи у безперервному русі.

№5 

На думку Рікардо, рента - це надлишок вартості над середнім прибутком, який утвориться за рахунок різної родючості  та місцеположення земель. Підставою для отримання ренти є власність на землю. До чинників, що створюють ренту, Рікардо відносив:

o різну родючість земельних ділянок;

o місцеположення ділянки відносно  ринку збуту продукції.

Рікардо правильно охарактеризував диференціальну ренту як різницю між вартістю продуктів сільського господарства на кращих і на гірших ділянках.

Рікардо визнавав "закон спадної родючості ґрунту".

Головною умовою зростання економіки  він вважав стійкий грошовий обіг. Найкращою базою грошової системи Рікардо вважав золото. Можлива заміна золота на паперові гроші, але за твердим курсом. Цінність паперових грошей залежить від їх кількості в обігу.

Рікардо сформулював теорію порівняльної переваги. У цій теорії Рікардо довів вигідність (перевагу) міжнародної торгівлі на основі зіставлення порівняльних витрат. Тобто якщо різні країни володіють порівняльною перевагою щодо різних експортних товарів, то міжнародний поділ праці та торгівля між цими країнами є взаємовигідними.

Рікардо, розрізняючи споживну і  мінову вартість, вважав, що остання  зумовлюється кількістю витраченої праці, а також величиною і  тривалістю капіталовкладень.

Ціна товару в короткостроковому періоді визначається попитом і пропозицією, а в довгостроковому - витратами на виробництво товару.

Зміна заробітної плати працівників веде до зміни прибутку підприємця, а не ціни, причому зростання заробітної плати веде до зниження прибутку, і навпаки. Це положення називають "системою міжусобиці між класами". Зниження вартості грошей як товару веде до зростання заробітної плати і підвищення цін на товари. Заробітна плата, за Рікардо, являє собою прибуток найманого робітника, плату за працю.Заробітна плата залежить від демографічних процесів. Чим більша пропозиція робочих р ук, тим нижча заробітна плата працівників, і навпаки. Заробітна плата утримується в межах прожиткового мінімуму внаслідок природного закону чисельності народонаселення - "залізний закон" заробітної плати. Становище робітничого класу, незважаючи на економічне зростання, буде погіршуватись внаслідок зростання цін на сільськогосподарську продукцію. Тенденцію до падіння заробітної плати можна зупинити, запровадивши контроль заробітної плати з боку держави.

Прибуток, на думку Рікардо, є надлишком вартості над заробітною платою; це продукт неоплаченої праці робочого. Зростання продуктивності праці є одним зі способів збільшення прибутку.

Рікардо сформулював "закон падіння норми прибутку". Його сутність така: падіння продуктивності праці сільськогосподарського виробництва призведе до зростання цін на продукти харчування і зростання мінімальної заробітної плати, яка становитиме більшу частину вартості продукції, а отже, норма прибутку буде знижуватися.

№6

Теорія абсолютних переваг  Л.Сміта виходить з того, що добробут нації залежить від ступеня поглиблення поділу праці, в тому числі й міжнародного. А. Сміт дійшов висновку, що кожна країна має спеціалізуватися на виробництві та експорті тих товарів, у виготовленні яких вона має абсолютні переваги, тобто виробництво товарів, які певній країні обходяться дешевше, повинне орієнтуватися не лише на задоволення потреб своєї держави, а й забезпечувати продаж їх (експорт) за кордон. Купувати (ввозити, імпортувати) держава повинна ті товари, виробництво яких у її межах обходиться дорожче. Відбір тих галузей і видів виробництв, на яких спеціалізуватиметься країна, здійснює не уряд, а невидима рука ринку. Кожна нація виграє від міжнародної торгівлі, оскільки вона обов'язково має певну абсолютну перевагу у виробництві тих чи інших товарів.

Теорія відносних переваг  Д. Рікардо передбачала, що кожна країна використовує свій капітал і працю у тих галузях, які забезпечують їй найбільші вигоди. Керуючись принципом егоїстичного індивідуалізму, забезпечується загальне благо для всіх. Таким чином, відбувається найефективніший і найбільш економічний поділ праці між різними націями. Суть концепції Рікардо: наявність абсолютної переваги у національному виробництві того чи іншого товару не є необхідною умовою для розвитку міжнародної торгівлі; міжнародний обмін можливий та ефективний за наявності порівняльних переваг. Порівняльні переваги виникають там, де для виробництва двох товарів використовується різна кількість праці. Наприклад, дві країни (Англія і Португалія) виробляють по два товари (сукно і вино). Португалія має абсолютні переваги перед Англією і у виробництві сукна, іу виробництвівина.

Порівняйте принцип  відносних витрат Д. Рікардо з принципом абсолютних витрат А. Сміта (у зовнішній торгівлі)

При визначенні переваг зовнішньоторговельних  зв'язків одним із основних критеріїв слугують ціни. При порівнянні внутрішніх і світових цін виявляється, що експортерам вигідніше продавати свою продукцію тоді, коли внутрішні ціни нижчі за світові. Звідси Сміт доходить висновку, що спеціалізуватися треба на тій продукції, у виробництві якої країна має абсолютну перевагу перед іншими країнами. У зовнішній торгівлі варто дотримуватись того ж принципу, якого дотримуються в кожному сімейному господарстві.

"Те, що уявляється розумним  у способі дії будь-якої приватної родини, навряд чи може виявитися нерозумним для всього королівства. Якщо яка-небудь чужа країна може постачати до нас який-небудь товар за дешевшою ціною, ніж ми самі в стані виготовляти його, набагато краще купувати його в неї на деяку частину продукту нашої власної промислової праці, прикладеної в тій галузі, в якій ми маємо деяку перевагу".

Сміт виступає проти меркантилістів, проти обмежень торгівлі. Він обґрунтовує принцип, відповідно до якого слід імпортувати товари з країни, де витрати абсолютно менші, а експортувати ті товари, витрати виробництва яких нижчі в експортера. А як бути, якщо країна не має у своєму розпорядженні абсолютної переваги? Чи буде у неї можливість брати участь у зовнішньоторговельному обміні? Чи виявиться торгівля вигідною для обох сторін?

Д. Рікардо на відміну від А. Сміта вважав, що передумовою для міжнародного обміну необов'язково слугують розходження абсолютних витрат. Досить, щоб відрізнялися порівняльні витрати. Хоча витрати виробництва сукна в Англії трохи вищі, ніж у Португалії, Англії все одно вигідно експортувати сукно, а Португалії - його купувати (хоча в неї витрати трохи нижчі). Зі свого боку, Португалія буде займатися експортом вина, виробництво якого там дешевше, ніж в Англії. В обмін на вино Португалія одержить більше сукна з Англії, ніж виробила б його сама. Усередині однієї країни такої картини не буде, тому що там відбувається вільне переливання капіталу, а в зовнішній торгівлі вона цілком природна.

Вигідність торгівлі встановлюється на основі розходжень у відносних витратах. Вигода полягає в тому, що за допомогою спеціалізації країна одержить більше товарів кращої якості, ніж можна виробити всередині країни за тих же витрат. Практично спеціалізація виробництва вигідна для будь-якої країни.

Згодом економісти, що займалися  проблемами зовнішньої торгівлі, модифікували теорію порівняльних витрат Д. Рікардо.

У чому ви бачите основну  заслугу А. Сміта і Д. Рікардо - основоположників класичної школи політичної економії?

Процеси, що відбуваються в  економіці, "класики" представили  у найбільш узагальненому вигляді  як сферу взаємозалежних законів  і категорій, як логічно струнку  систему відносин.

А. Сміт і Д. Рікардо показали, що джерелом багатства є не зовнішня торгівля (меркантилісти), не природа як така (фізіократи), а сфера виробництва, трудова діяльність у її різноманітних формах. Трудова теорія вартості (цінності), що не спростовує остаточно корисність продукту, стала одним із вихідних положень політичної економії. Засновники першої справді наукової школи намагалися відповісти на запитання, що є мірилом праці. Було продемонстровано взаємозв'язок основних факторів виробництва; позначено проблеми, що не вкладалися в суворі рамки класичної теорії.

Від пошуку зовнішніх сил  або звернення до "розуму" владних  структур А. Сміт і Д. Рікардо спрямували аналіз у сферу виявлення внутрішніх причин, що лежать в основі функціонування ринкової економіки. Справа не просто в багатоплановості аналітичних висновків класиків, а в їх логічності та послідовності. Положення і висновки, яких дійшли "класики", набули більш повного і детального розкриття, ніж у працях послідовників і опонентів. Класична школа не просто сукупність принципів і постулатів. Подібна оцінка школи мала б надто загальний, багато в чому формальний характер. Класична теорія - це "будівельне риштування" і разом із тим фундаментальна основа науки, відкрита для розвитку і поглиблення, уточнення і розширення тематики, удосконалювання методології, обґрунтування нових висновків і положень.

№7  Як А. Сміт визначає капітал?

У теорії капіталу Сміта очевидною є більш прогресивна позиція порівняно з фізіократами. На відміну від них Сміт справедливо вважав продуктивним капітал, зайнятий не тільки в сільському господарстві, айв усій сфері матеріального виробництва.

Капітал Сміт тлумачив з  двох боків: як вартість, яка приносить прибуток, і як запаси засобів виробництва, потрібні для продовження процесу виробництва. Згадані запаси, зауважував Сміт, складаються з двох частин, від першої з них "очікують одержати дохід", а "друга частина - це та, що йде на безпосереднє виробниче споживання..." Виходячи з цього, автор "Багатства народів" поділив капітал на основний і оборотний, уперше ввівши ці терміни в науковий обіг.

До основного капіталу Сміт відніс знаряддя праці та машини, будівлі та споруди торгово-виробничого призначення, трудовий досвід і здібності робітників, а до оборотного капіталу - матеріали, готові вироби, продовольство, необхідне для робітників, і гроші, потрібні для обігу товарів. З цього випливає, що основний капітал складається в тому числі "з набутих і корисних здібностей усіх жителів, членів суспільства", тобто включає "людський капітал". Відмінності між двома частинами капіталу Сміт вбачав у тому, що основний капітал приносить прибуток, не переходячи від одного власника до іншого, тоді як оборотний капітал, приносячи прибуток, постійно залишає свого власника в одній формі, а повертається до нього в іншій, перебуваючи у безперервному русі.

Як Д. Рікардо характеризував капітал?

Рікардо характеризував капітал як "частину багатства країни, яка використовується у виробництві й складається з їжі, одягу, інструментів, сировини, машин тощо, необхідних, щоб привести в рух працю". Тут його позиція в цілому співзвучна з позицією інших представників класичної політичної економії, які звертались до теорії капіталу. Однак на відміну від них Рікардо зумів показати, що через нерівномірність прибутку на вкладений капітал останній "переміщується від одного заняття до іншого" (з галузі в галузь), тобто фактично розкрив механізм міжгалузевої конкуренції капіталів.