Конституційне право зарубіжних країн

МІНІСТЕРСТВО  освіти і НАУКИ  УКРАЇНИ

____________________________________________________________ 
 
 
 

кафедра ___________________________________ 
 
 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА 

з предмету:____________________________________________________ 

на тему:________________________________________________________

_______________________________________________________________ 
 
 

Виконав(ла):                                                          ст. _______________________ 

гр.________________________ 

Номер залікової книжки:                                      __________________________ 

Дата  здачі на перевірку:                                        «____»______________20___г 

Керівник:                                                                __________________________ 
 
 
 

Запоріжжя - 2010 

 

       

ЗМІСТ 

1. Загальна характеристика Основного закону ФРН. 3

2. Розвиток ідеї «класичної» та інших шкіл в російській дореволюційній науці. 6

3. Президент, як глава держави. 9

4. Припинення громадянства. 12

Список використаної літератури 15 
 

 

  1. Загальна  характеристика Основного  закону ФРН
 

       Основний  закон ФРН від 23 травня 1949 р. є  четвертою в історії Німеччини  конституцією; його попередниками були імперські конституції 1849 р., 1871 р., 1919 р., Веймарськая конституція; остання  проголошувала Німеччину республікою. Нині чинний основний закон був ухвалений  Парламентською радою. У його склад  входили 65 депутатів, які представляли у той час всі політичні  партії і були вибрані ландтагами західнонімецьких земель як гості до складу Ради входило 5 представників  від Берліна; головою Ради був К.Аденауер.

       У основному законі знайшли своє віддзеркалення традиційні риси німецького буржуазного  конституціоналізму; у нім був  врахований досвід конституції Веймарської республіки. У вмісті акту помітно вплив західних держав-переможниць (США, Великобританії, Франції), відчуємо суспільно-політичний компроміс післявоєнного розвитку Німеччини оскільки основний закон ухвалювався на тлі підйому антифашистського і демократичного руху в західних землях.

       Конституція Німеччининосить назву "Основний закон", що було обумовлене обставинами: 1) прагненням до об’єднання Німеччини після об’єднання дія закону повинна була поширитися на всю німецьку територію; 2) тимчасовим характером його дії - до набирання чинності конституції, прийнятої вільним волевиявленням всього німецького народу.

       Конституція базується на лаві основоположних принципів: демократизм, парламентаризм і розділення властей, плюралізм, рівність і тому подібне Одним з головних є  принцип федерального пристрою держави; згідно абз. 3 ст. 79 основний закон не допускається зміни його норм, що зачіпають  розділення федерації на землі, принципи співробітництва земель в законодавстві  і так далі. Настільки строго основний закон охороняє і такі принципи як гідність людини, народний суверенітет, зв’язаність законодавчої влади конституційних , а виконавчої влади і правосуддя - законом і правом.

       ФРН визначається основним законом як демократична і соціальна федеральна держава (абз. 1 ст. 20). Вся державна влада виходить від народу, яка здійснюється ним  шляхом виборів і голосувань, тобто  безпосередньо і через виборні  органи. Основний закон встановлює гарантії функціонування ФРН як демократичної  держави, закріплюючи норми про  існування багатопартійної системи, органів, прав і свобод громадян, місцевого , незалежного суду і ін. У акті закріплюється спеціальне положення про те, що всі німці мають право чинити опір всякому, хто спробує усунути конституційних буд, якщо інші засоби не можуть бути використані (абз. 4 ст. 20).

       Основний  закон (хоча і в декілька приглушеному вигляді) говорить про ФРН (землях як про правову державу (мало не вперше в Европе) і про його основоположні  ознаки, зокрема, встановлюючи, що всі  громадяни, органи і організації (публічні і приватні) зобов’язані підкорятися праву (ст.ст. 1, 2, 5, 9, 10, 11, 12, 14, 19 і ін.), що судді незалежні і підкоряються тільки закону (ст. 97), що не допускається створення надзвичайних судів (ст. 101) і додання закону зворотної сили (ст. 103) і т.д.

       У основному законі записано, що загальновизнані  норми міжнародного права є складовою  частиною внутрішнього права ФРН (тобто  федерального права). Він закріплює  примат таких норм перед нормами  федерального права і підкреслює, що ці норми породжують права і  обов’язки безпосередньо для осіб що проживають на території ФРН (ст. 25).

       Прагнучи  здолати тоталітарне минуле, враховуючи уроки ураження в другій світовій війні, основний закон чітко проголошує, що дії, здатні порушити мирне співіснування  народів і що робляться з цією метою, зокрема, для підготовки до ведення  агресивної війни, єантиконституційними і повинні каратися (абз. 1 ст. 26). Зброя, призначена для ведення війни, може виготовлятися, ввозитися і поступати в оборот тільки з дозволу Федерального уряду (абз. 2 ст. 26).

       У конституції відсутній спеціальний  розділ про основи економічних засад, у ній записані (причому в розділі про основні права) лише положення про власність. Зокрема, встановлено що власність і право спадкоємства гарантуються. Їх вміст і межі встановлюються законами (абз. 1 ст. 14); відчуження власності можливе тільки в цілях спільного блага, воно може проводитися згідно із законом або на підставі закону при відшкодуванні, що справедливо враховує інтереси суспільства і осіб, яких зачіпає відчуження (абз. 3 ст. 14). Одночасно підкреслюється, що власність зобов’язала - користування нею повинно служити спільному благу (абз. 2 ст. 14).

       Крім  того, основний закон визначає, що земля  надра, природні багатства і засоби виробництва можуть бути в цілях  усуспільнення передані в суспільну  власність або інші форми суспільного  господарства законом, який регулює  вигляді розміри відшкодування (ст. 15).

       Конституція закріпила у ФРН структуру  парламентарної республіки і федеральну форму територіального пристрою. 

       Звертає на себе увагу ще одна особливість  основного закону ФРН: включення  в нього значного числа норм про  можливості і умови оголошення в  країні особливого режиму (стан напруженості – ст.. 80-а, стан оборони - більше десятка  статей під літерами від "а" до "л" і спільної цифри 115), що по суті єодному з різновидів режиму надзвичайного положення який через низку обставин (і перш за все історичних) в основному законі навіть не згадується. Правда, ці норми були включені в 1968 р. - в період "холодної" війни, але їх присутність в акті має і цілком певний підтекст, оскільки основний сенс надзвичайного законодавства "віддзеркалення небезпеки, загрозливої існуванню або основам вільних демократичних будФедерації або землі" (ст. 87-а). Основний закон ФРН належить до жорстких конституцій за способом його зміни. Він може бути змінений тільки законом, який його спеціально змінює або доповнює; такий закон має бути ухвалений більшістю в дві третини голосів депутатів Бундестагу і дві третини голосів членів Бундесрата (абз. 1 і 2 ст. 79). За більш ніж 46 років дії основного закону було ухвалено понад 41 закон про внесення поправок і доповнень.

  1. Розвиток  ідеї «класичної»  та інших шкіл в  російській дореволюційній науці
 

       Конституційно-правова  наука відгалузилась від філософії, соціології та інших наук тільки у  першій половині ХІХ ст., тобто значно пізніше від інших юридичних  наук (цивільного, кримінального, процесуального права). Вона об’єктивно стала можливою і необхідною лише тоді, коли правове регулювання форм і способів здійснення влади у державі досягло певного рівня розвитку, зокрема, коли склалась більш-менш розгорнута система правових норм, які регулювали цю сферу відносин.

       Наука конституційного права не знайшла  у попередньому розвитку юридичної  науки будь-якої значної вихідної опори. У неї був інший плацдарм. Це політична філософія ХVІІІ  століття і в першу чергу праці  таких її представників, як Ш.Монтеск’є, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локк, Д. Дідро та Т.Джефферсон. Саме у працях цих мислителів були сформулювати теорії та концепції народного суверенітету, розподілу влад, природних і невідчужених прав людини, парламентаризму, верховенства конституції, що дозволило створити розгорнуту конституційно-правову доктрину, яка стала не тільки самостійною, але й провідною галуззю юриспруденції. Становлення зарубіжного конституційного права у великій мірі визначалась її практико-прикладною функцією: викладом і систематизацією норм права, виробленням нових юридичних понять, конструкцій, технологій (наприклад, виборчих систем, законодавчої техніки, законодавчої процедури та ін.).

       У період антифеодальних революцій почали формуватися і новий державний  лад і конституційне право, яке  його сформулювало, надавши юридичну форму виробленим теоретиками демократичним ідеям. Учені-юристи чи не найбільшу увагу приділяли коментуванню нових конституційно-правових норм та інститутів. У цей період фактично і зароджується наука конституційного права.

       Як  зазначається в літературі, на першому етапі розвитку науки конституційного права (остання чверть ХІХ ст. і початок ХХ ст.) у ній панував напрям, який отримав назву “юридична школа”. Її називають також “класичною”, оскільки цей період розквіту вказаної науки позначений діяльністю таких славетних імен, як Г.Єллинек, А.Есмен, А.Дайсі, В.Орландо, Ф.Ф.Кокошкін, М.М.Коркунов та інших. Вони розробили основні поняття і категорії конституційного права, створили значущі юридичні конструкції, виявивши при цьому оригінальність думок. Висунуті в їх працях ідеї до цього часу або відтворюються в модернізованих творах у сучасних концепціях, або використовуються як відправні точки для подальших модифікацій. Серед дореволюційних російських учених другої половини ХІХ — початку ХХ ст. було чимало першокласних на той час фахівців з римського права. Проте, оскільки в Росії не набули поширення рецепції римського права, російські правознавці приділяли головну увагу не догмі або системі римського права, що становила собою пізніші переробки і спроби пристосування дигест Юстиніана до умов життя, що змінилися, а історії римського права. Розроблення такої історії було значним внеском у науку римського права, але і догма, або доктрина, що ґрунтувалася на тих самих дигестах і посилено розроблялася переважно в Німеччині, помітно вплинула на вироблення в Росії теорії цивільного права і теорії права взагалі, особливо у другій половині XIX ст. Російські університети залучали у свої навчальні плани як самостійні дисципліни не тільки історію, а й теорію римського права.

       Представники  російської дореволюційної юридичної науки (В. Спасович, А. Кистяківський, Н. Сергієвський, М. Таганцев, В. Хвостов) велику увагу приділяли розробці поняття об’єкта злочину, не дивлячись на те, що давали формальне визначення злочину. Існували різні точки зору про об’єкт злочину дореволюційних дослідників, оскільки у радянській період вони піддавалися нещадній критиці, а в даний час здійснюється повернення до їх „авторитету” і думки.

       Отже, своє головне завдання представники «класичної» школи вбачали у розробці основоположних принципів, норм, категорій державного (конституційного) права, систематизації його норм, що безперечно, було особливо важливим у становленні цієї науки. Для обгрунтування даного наукового підходу використовувалась методологія юридичного позитивізму – свідоме обмеження предмета юридичної науки тільки правовою формою суспільних явищ. Знаний російський правознавець Ф.Ф.Кокошкін у цьому зв’язку підкреслював, що наука державного права вивчає не сукупність усіх явищ, пов’язаних із державою, а лише “той правовий зв’язок, який з’єднує людей у такий союз, вона вивчає державне життя лише остільки, оскільки вона визначається нормами права. Вивчаючи явища державного життя тільки з одного боку, юридична наука не намагається дати цим явищам повної, всебічної, вичерпної характеристики, але намагається тільки з’ясувати їхню правову сутність, їх юридичну природу”.

       Центральною тезою в юридичній школі державного (конституційного) права стала концепція  держави-суб’єкта права, тобто держави – юридичної особи або корпорації. Із поняття держави як суб’єкта права або юридичної особи виводиться статус органів держави, характер їх взаємовідносин, а також взаємовідносин між державою і підданими (громадянами). Із такого розуміння поняття держави робилися такі висновки: держава, будучи юридичною особою, може діяти тільки через свої органи; останні не є юридичними особами, носіями власних прав і обов’язків, тому їх взаємовідносини мають юридичний характер лише в тому розумінні, що вони регулюються правом. Але це не взаємовідносини самостійних юридичних осіб. На таких же засадах будується й теорія представництва, згідно з якою представники (виборні особи) не пов’язані будь-якими юридичними обов’язками стосовно своїх виборців, адже вони також утворюють один із органів держави. Чи не найважливішим висновком теорії є ствердження про належність суверенітету самій державі (теорія державного суверенітету), а не нації, органу, особі або народові.

justify">       З “класичною школою” “генетично”  у більшій мірі пов’язаний сучасний “модернізований юридичний” напрямок. Прихильники цього напрямку (наприклад, К.Хессе) намагаються, як правило, залишатися у рамках конституційної проблематики; їх основна увага спрямована на конституційний механізм держави. Основний підхід “модернізованого юридичного напрямку” – інституційний, тоді як прихильники політико-соціологічного напрямку віддають перевагу функціональному аналізу.  Сучасна наука конституційного права в зарубіжних країнах у цілому може бути охарактеризована як складний конгломерат політико-соціологічних, юридичних і релігійних ідей та концепцій, які відображають різні підходи щодо оцінки правового регулювання конституційно-правових проблем.
  1. Президент, як глава держави
 

       Глава держави є одним з найважливіших  елементів державного механізму. Це особа, що здійснює верховне керівництво внутрішніми і зовнішніми державними справами і займає формально найвище місце в структурі державних інституті, та водночас здійснює функцію представництва самої держави в цілому. З іншого боку, глава держави розглядається як один з вищих органів держави. Становлення інституту глави держави пов’язано з феодальною державою і навіть з більш ранніми часами, коли правитель не тільки виступав в ролі верховного носія влади, а й ототожнювався з самою державою. Юридичний статус і політичне значення сучасного глави держави залежать від форми державного правління. Його роль у здійсненні влади також залежить від існуючого в країні політичного режиму. У країнах з монархічними  формами державного правління главою держави є монарх, з республіканськими - президент.

       Президент (лат. praesidens (praesidentis) — той, що сидить спереду) — є титулом найвищої посадової особи держави, зазвичай з республіканською (тобто не монархічною чи з іншими формами спадкової передачі влади) формою правління. В німецькомовних країнах президентом називають главу уряду (Ministerratspräsident - президент ради міністрів) та голову парламенту (Parlamentspräsident - президент парламенту).

       Компетенція президента, як виборного глави держави і строк його дії визначаються конституцією. Звичайно президент наділений широкими повноваженнями: він представляє державу в міжнародник відносинах,  приймає іноземні  дипломатичні представництва. Як правило, він є верховним головнокомандувачем збройних сил країни. Президент володіє правом законодавчої ініціативи, в ряді країн він вправі накласти заборону (вето) на закони, що прийняті парламентом, йому належить також право видання нормативних актів, звичайно йому надається право нагороджувати орденами і іншими вищими знаками, правом помилування. Політико-правовий статус глави держави охоплює повноваження по охороні суверенітету, територіальної цілісності країни, додержання прав і свобод людини і громадянина. Це свідчить про необхідність і своєчасність заснування інституту глави держави.

       Главу держави в республіці - президента - обирають, що і є головною відмінністю  між монархією і республікою. Обираючи президента, виборці намагаються обрати з кола претендентів ту людину, яка б найкраще, на їхню думку, могла б впоратися з обов’язками глави держави, що є основною   рисою   демократичних  держав,   тобто   державна  влада  здійснюється   з дотриманням основних прав людини, із забезпеченням легальних можливостей вільного волевиявлення і врахування інтересів усіх груп населення через демократичні інститути (референдуми, вибори, в тому числі вибори президента держави).

       Президент є головний виконавчий урядовець  в державі, обов’язок якого втілювати в життя закони держави, за системи влади президент не є ні диктатором, ані монархом – він репрезентує народ і завжди відповідальний перед ним.

       Становлення інституту президентства - досить тривалий історичний процес, і при його формуванні корисний багатий зарубіжній досвід функціонування президентської влади  в різних країнах. В наш час  з 183 країн - членів ООН більше як 130 країн  мають в своєму державному устрої пост президента. З однієї сторони, ця цифра відображає масштабність розповсюдження президентства в сучасному світі, а з іншої - важливо відзначити що в різних крашах президенти мають  різний об’єм повноважень. Фактично роль президента, як глави держави, не однакова в різних країнах. Найбільш велика роль глави держави в тих  країнах, де він є одночасно і  главою уряду - в президентських республіках (СІНА, країни Латинської Америки), що відображає тенденцію посилення виконавчої влади. З розширенням повноважень глави держави в деяких країнах він перетворюється на одновладного диктатора.

       Порядок обрання президента залежить від  обраної форми правління. В. Шаповал виділив такі основні ознаки парламентарних республік: глава держави обирається парламентом або спеціальною колегією; розділено посади глави держави і глави уряду; обмежено владні повноваження президента та віднесення більшості з них до уряду; формування уряду парламентом за номінальної участі президента;  формальне право президента розпустити парламент; контрасигнування – скріплення підписом актів президента прем’єр-міністром або відповідним міністром, котрі і несуть за них відповідальність.

       Головні риси президентських республік: запровадження   найбільш   збалансованої   системи   стримувань і противаг   у взаємовідносинах вищих державних органів держави; обрання президента на загальних виборах; поєднання посад глави держави і голови уряду в особі президента, перед яким уряд і несе політичну відповідальність; формування уряду президентом за обмеженої участі парламенту, відсутність інституту контрасигнування актів президента.

       В деяких країнах набула поширення  модель так званої напівпрезидентської  республіки, в якій своєрідно поєднуються  елементи парламентської і президентської республік. Президент тут обирається народом, він призначає прем’єр-міністра, який в свою чергу формує уряд.

  1. Припинення  громадянства
 

       У законодавстві держав про громадянство існує декілька засобів припинення громадянства. До них належать: вихід  із громадянства, втрата громадянства і позбавлення громадянства, припинення громадянства на підставі міжнародного договору. Встановлення підстав і  умов виходу з громадянства (відмови  від громадянства) відносяться до виняткової компетенції конкретної держави. У відповідності зі статтею 18 Закону України від 18 січня 2001 року вихід із громадянства України здійснюється за клопотанням особи, тобто заява про вихід із громадянства подається громадянином безпосередньо. Водночас, якщо Конвенцією 1961 року передбачена можливість прийняття в громадянство в результаті поданої заяви самою особою або «від її імені* (п. «Ь» абз. 1 статті 4), отже, такий же порядок можливий і при виході з громадянства. У виході з громадянства України може бути відмовлено, якщо особу, яка клопоче про вихід з громадянства України, в Україні притягнуто як обвинувачену у кримінальній справі або стосовно якої в Україні є обвинувальний вирок суду, що набрав чинності і підлягає виконанню. Датою припинення громадянства України є дата видання відповідного Указу Президента України.

       Міжнародне  право приділяє особливу увагу субінститутам  втрати і позбавлення громадянства. Це пояснюється насамперед тим, що в  «запуску» такого механізму припинення громадянства ініціатива належить винятково  державі, тобто індивід позбавляється  громадянства не тільки з волі держави, але і з його ініціативи. А це, звичайно, у випадках сваволі призводить до порушення загальновизнаних прав і свобод людини і громадянина. 
Тому в міжнародному праві існує ряд міжнародно-правових актів, що стосуються таких способів припинення громадянства. Насамперед слід зазначити Загальну декларацію прав людини від 10 грудня 1948 року, що у п. 2 статті 15 закріпила положення, відповідно до яких ніхто не може бути довільно позбавлений свого громадянства або права змінити своє громадянство.

       Проблема  позбавлення громадянства регулюється  Конвенцією про скорочення безгромадянства  від ЗО серпня 1961 року, відповідно до положень котрої істотно обмежуються  умови, при яких громадянин може бути позбавлений громадянства. Зокрема, стаття 9 Конвенції встановлює пряму  заборону на індивідуальне або групове  позбавлення громадянства з расових, етнічних, релігійних або політичних мотивів. 
У сучасному міжнародному праві інститут позбавлення громадянства вважається неприйнятним. Таке відношення було вироблено світовим співтовариством ще у відповідь на протиправні дії фашистських держав, що позбавляли громадянства окремих осіб або групи осіб за національними або расовими мотивами. Водночас не варто забувати, що вже в повоєнні роки в деяких тоталітарних державах, у тому числі в СРСР, дуже часто практикувалося позбавлення громадянства за політичними мотивами. Так, у сімдесяті роки XX сторіччя за критику політичного режиму у своїй країні громадянства СРСР були позбавлені видатні діячі культури і мистецтва (О. Солженіцин, М. Растропович, Г. Вишневська, Й. Бродський і багато інших). І хоча в СРСР така практика була згодом засуджена, вона донині нагадує нам про найбрутальніше порушення прав людини з боку держави.

       Законодавство суверенної України в цій галузі цілком відповідає загальновизнаним міжнародно-правовим нормам. Хоча варто підкреслити, що в першому національному акті профільного характеру — Законі України «Про громадянство» від 8 жовтня 1991 року у ряді позицій спостерігалися відступи від таких міжнародних норм. Але в нову редакцію Закону від 16 квітня 1997 року були внесені зміни, завдяки яким він був приведений у повну відповідність із ними. У цілому зміст статті 18 українського закону про громадянство відповідає положенням Конвенції 1961 року, що називає в числі таких причин протиріччя своєму обов'язку вірності державі, надання послуг іншій державі, отримання винагороди від іншої держави, приношення присяги або здійснення офіційної заяви про вірність іншій державі і т.д. (п. З статті 8). Правда, Конвенція використовує в цих випадках термін «позбавлення громадянства», від якого український закон відмовився. Крім цього, в українському законі згадується втрата громадянства, у зв'язку з представленням явно неправильних відомостей при його набутті. У початковій редакції закону передбачалася втрата громадянства особою, яка проживає за межами України і протягом п'яти років не стала на консульський облік. Редакція закону від 18 січня 2001 року, збільшивши цей термін до семи років проти п'яти років у початковій редакції закону, привела його, загалом, у відповідність із п. 4 статті 7 Конвенції 1961 року (закріплює семирічний безперервний термін проживання за кордоном). В Законі України від 18 січня 2001 року ця обставина відсутня зовсім. 
Втрата громадянства на підставі міжнародного договору має місце у випадках зміни статусу території, що були розглянуті стосовно оптації і переселення.

 

Список  використаної літератури

 
    1. Велика  радянська енциклопедія,  т.6, 1948.
    2. Європейська конвенція про громадянство // Офіційний Вісник України, 2006. – №41.
    3. Іноземне конституційне право / Червень редакцією І-67 проф. В.В. Маклакова. – М.: Юріст, 1996.
    4. Конституція України. – К., 1996.
    5. Конституційне право України: Підруч. / За ред. Ю.М. Тодики, В.С. Журавського. – К., 2002.
    6. Міжнародне приватне право: Навч. посіб. / Фединяк Г.С., Фединяк Л.С. – 2-е вид., допов. – К.: Юрінком Інтер, 2000.
    7. Про громадянство України: Закон України від 18.01.01 № 2235-ІІІ // Відомості Верховної Ради України, 2001. - № 13.
    8. Про ратифікацію Європейської конвенції про громадянство: Закон України від 20.09.06 № 163-V // Відомості Верховної Ради України,  2006. –  № 45.
    9. Сахаров Н.А. Інститут президентства в сучасному світі. Москва Вид. "Юридична література", 1994.
    10. Шаповал В.М. Конституційне право зарубіжних країн - Київ Вид "Артек", 1997.
    11. Чемерис В. Президент Київ Вид СП "СВЕНАС", 1994.
Конституційне право зарубіжних країн