Конституційний статус президента україни

ЗМІСТ

1. Соціально-політичне значення Президента України………………………2

2. Конституційне регулювання порядку обрання Президента України……...4

3. Конституційні повноваження Президента України. Рада національної безпеки і оборони України при Президентові України……………………...……7

4. Конституційне регулювання питання припинення повноважень Президента України………………………………………………………………..18

Список використаних джерел……………………………………………………..20

1. Соціально-політичне значення Президента України

Конституційно-правовий статус Президента України виник і дістав своє нормативно-правове закріплення, після проголошення незалежності України.

Законом "Про Президента Української РСР" від 5 липня 1991 р. в Україні було запроваджено посаду Президента України, який згідно зі ст. 1 Закону визнавався найвищою посадовою особою Української держави і главою виконавчої влади.

Згаданий правовий статус Президента України було уточнено ст. 19 Конституційного договору між  Верховною Радою України та Президентом  України "Про основні засади організації  та функціонування державної влади  і місцевого самоврялування в  Україні на період до прийняття нової Конституції України" від 18 червня 1995 р., за якою Президент України визнавався главою держави і главою державної виконавчої влади в Україні.

Нарешті, Конституція України 1996 р. визначила, що Президент України  є главою держави і виступає від  її імені.

Глава держави — це або конституційний орган, або водночас і вища посадова особа держави. У першому випадку глава держави відповідно до Конституції розглядається як невід'ємна складова парламенту, тобто законодавчої влади, оскільки без його підпису закон є недійсним (Велика Британія). У другому він є главою виконавчої влади і водночас главою держави (США). У третьбму лише главою держави, який не входить до будь-якої гілки влади: законодавчої, виконавчої та судової (ФРН)[4, 357].

Главою держави звичайно є особа, яка посідає вище місце в ієрархії державних інститутів і яка здійснює верховне представництво як у внутрішньоекономічному житті, так і на міжнародній арені. Нарешті, це символ державності народу.

Правовий статус президента визначається республіканською формою правління.

Роль глави держави  в президентських республіках досить важлива, оскільки він поєднує повноваження глави держави і глави уряду.

Сутність напівпрезидентської  моделі зводиться перш за все до міцної президентської влади, яка здійснюється в умовах нежорсткого поділу влади, як це спостерігається у президентських республіках. Глава держави звичайно відповідає за розв'язання загальних стратегічних питань, контролюючи при цьому певні сфери діяльності уряду, в той час як прем'єр-міністр несе безпосередню відповідальність за здійснення державного управління.

Така модель притаманна і  правовому статусу Президента України[4, 258].

При зв'ясуванні місця і  ролі будь-якого органу держави і  посадової особи, які визначаються Конституцією, принциповим є: визначення його функціонального призначення і місце, яке орган або посадова особа посідає у системі державних органів.

Згідно з Конституцією України Президент України є главою держави. Проте місце і роль глави держави в системі органів саме державної влади у Конституції чітко не визначені.

Надання Президентові статусу глави держави пояснюється перш за все необхідністю підвищити рівень представництва держави всередині країни і за її межами в період проголошення і становлення України як незалежної держави, а здійснення цих функцій у всіх країнах з напівпре-зидентською формою правління завжди притаманне Президентові країни.

Виходячи з цього, слід визнати, що здіснення ним представницької функції і функції гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина дає можливість Президентові України посідати особливе місце в системі органів державної влади і не входити до жодної з її гілок[5, 161].

У процесі здійснення представницької  функції Президент України визначає основні напрями внутрішньої  і зовнішньої політики держави відповідно до Конституції і законів України, виходячи з передвиборної програми Президента, в якій визначено стратегічні напрями побудови держави, суспільства, їх економічного, соціального і культурного розвитку.

Він представляє Україну  всередині країни і в міжнародних відносинах.

Президент вживає відповідних  заходів, пов'язаних з охороною суверенітету України, її територіальною цілісністю, використовуючи при цьому лише визначені Конституцією його власні повноваження.

Він несе персональну відповідальність за додержання Конституції України, захистом прав і свобод людини і  громадянина.

Здійснення Президентом  України цих функцій не дає  підстав стверджувати, що його влада  поширюється на всі гілки державної  влади.

У Конституції України  закладено загальні засади системи стримувань і противаг, яка покликана сприяти взаємодії і взаємозалежності законодавчої, виконавчої та судової влади. При цьому Президент України забезпечує погоджене функціонування і взаємодію всіх органів державної влади," виступаючи як своєрідний арбітр[4, 360].

2. Конституційне регулювання порядку обрання Президента України

Президент України обирається на п’ять років громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні. Обрання однієї особи на більш як два терміни поспіль не допускається. Обрання на третій і четвертий строки можливе, але тільки після перерви. Це є певною гарантією від узурпації влади, засобом забезпечення періодичної змінюваності глави держави, стимулює приток свіжих ідей і нових державних діячів.

Вибори Президента України  здійснюються на основі Конституції  України, законів України «Про вибори Президента України», «Про Центральну виборчу комісію» та нормативних  постанов Центральної виборчої комісії.

Право обирати Президента надається громадянам України, які  досягли віку 18 років. Участь у виборах  є добровільною, кожний виборець має  лише один голос. Від виборів відсторонюються  лише особи, визнані судом недієздатними.

Юридичні вимоги до кандидатів у Президенти України цілком укладаються  у прийняті світовим конституціоналізмом. Ним може бути обраний громадянин України, який на день проведення виборів досяг віку 35 років, має право голосу, постійно проживає в Україні протягом останніх 10 років та володіє державною мовою. Не можуть бути висунуті претендентами на кандидатів у Президенти України громадяни, які перебувають у місцях позбавлення волі або мають судимість за вчинення умисного злочину, якщо ця судимість не погашена і не знята у встановленому законом порядку. Від кандидатів не вимагається спеціальної освіти чи досвіду роботи, нема обмежень верхньої вікової межі. Скупі конституційні вимоги до кандидата у Президента – ознака демократичного підходу до виборів глави держави, вони сприяють розширенню кола осіб, з якого може бути обраний Президент. Водночас зрозуміло, що главою держави повинен ставати тільки громадянин, який має великий життєвий і політичний досвід, тісно пов’язаний з інтересами народу і здатний керувати державою. Тому помірні вимоги до кандидатів покладають підвищену відповідальність за якість вибору на самих виборців[6, 224].

Конституційне законодавство  України закріплює демократичні засади організації та проведення виборів  глави Української держави, що забезпечує громадянам реальну можливість здійснення своїх виборчих прав. Виборчий процес по виборах Президента України складається  з кількох послідовних стадій: 1) призначення виборів; 2) формування територіальних виборчих округів та виборчих дільниць; 3) висування і  реєстрація претендентів на кандидата  у Президенти України; 4) збір підписів на підтримку претендентів на кандидати  у Президенти України; 5) реєстрація кандидатів у Президенти України; 6) утворення територіальних та дільничних виборчих комісій; 7) складання списків  виборців; 8) передвиборна агітація; 9) голосування; 10) визначення підсумків голосування. У разі необрання Президента у  першому турі можливі стадії повторного голосування та остаточного визначення підсумків виборів. Кожна із стадій має чітко окреслені законодавством часові межі та коло учасників.

Згідно з ч.5 ст.103 Конституції  України чергові вибори Президента України проводяться в останню  неділю жовтня п’ятого року його повноважень. У випадку дострокового припинення повноважень Президента України вибори проводяться у період 90 днів з дня припинення повноважень.

Право висування кандидатів на пост Президента належить партіям, які зареєстровані Міністерством  юстиції України, і реалізується ними як безпосередньо, так і через  об’єднання кількох партій у виборчий блок. Кандидат може бути висунутий також зборами виборців, якщо в них беруть участь не менше 500 громадян України, що мають право голосу. Збори виборців можуть проводитися за місцем проживання або на підприємствах, в установах, організаціях[7, 182].

Вибори Президента України  відбуваються по єдиному загальнодержавному виборчому округу, що включає в  себе всю територію України. Підготовку і проведення виборів здійснюють виборчі комісії, які є незалежними  від органів державної влади  та органів місцевого самоврядування[2].

Обраним вважається кандидат, який отримав більше половини голосів  виборців, що взяли участь у голосуванні. Центрвиборчком визнає вибори такими, що не відбулися, у разі вибуття всіх кандидатів у Президенти України. У  випадку, коли до бюлетеня було включено більше двох кандидатів і жоден з  них не був обраний, призначається  повторне голосування по двох кандидатах, які отримали найбільшу кількість  голосів виборців (так званий другий тур, характерний для країн з  багатопартійною системою). За підсумками повторного голосування обраним  вважається кандидат, що отримав більшу, ніж інший кандидат, кількість  голосів виборців, які взяли участь у голосуванні. У разі, коли повторне голосування проводилося лише по одній кандидатурі, кандидат вважається обраним Президентом України, якщо він одержав більше половини голосів  виборців, які взяли участь у голосуванні.

Новообраний Президент вступає  на посаду не пізніш як через 30 днів після  офіційного оголошення Центрвиборчкомом результатів виборів. При вступі на посаду Президент складає присягу  народові України, текст якої міститься  у Конституції України. Передбачено, що присяга приноситься в урочистій обстановці у присутності членів парламенту. Приведення Президента України до присяги здійснює Голова Конституційного Суду України. З моменту складання присяги Президент приступає до виконання своїх обов’язків[6, 230].

3. Конституційні повноваження Президента України. Рада національної безпеки і оборони України при Президентові України

Конституція України у  ст. 106 наділяє Президента України досить широкими функціями і повноваженнями. Проте реальний обсяг їх на практиці залежить від: стану розмежування в Основному Законі повноважень законодавчої влади і Президента; особливостей функціонування усіх гілок влади; конкретної політичної ситуації, яка визначається співвід-ношенням сил всередині країни.

Стаття 106 Конституції України, на жаль, не визначає, що саме закріплено в ній: компетенцію, сукупність предметів  відання, прав та обов'язків, або лише повноваження Президента України[1].

Виходячи з цього, компетенцію Президента, як сукупність предметів відання, прав та обов'язків можна поділити на певні групи, які зумовлені функціями глави держави. .

Оскільки компетенція  будь-якого органу публічної влади  є похідною від покладених на нього  функцій, можна систематизувати  функції Президента України виходячи з того, що наявність глави держави, який не входить у жодну з гілок  державної влади, ніяким чином не порушує принципу поділу влади, оскільки його головні повноваження спрямовані на виконання "внутрішніх" щодо державного механізму функцій, у першу чергу, на забезпечення організаційної та функціональної єдності державної влади.

Загальну систему функцій  Президента України становлять: забезпечення єдності державної влади, представництво держави, забезпечення державного суверенітету та національної безпеки України, забезпечення реалізації основних прав і свобод громадян, установча, нормотворча, кадрова функція, а також керівництво зовнішньополітичною діяльністю.

Перші дві функції мають  прерогативний характер, тобто властиві тільки главі держави, і зумовлюють необхідність існування самого цього  інституту, інші теж мають важливе значення, але можуть бути наявні в інших державних органах.

Функція забезпечення єдності державної влади поділяється на три підфункції: 1) координація діяльності всіх гілок влади; 2) урівноважування гілок влади, створення балансу сил; 3) припинення дій органів, які порушують єдність влади.

Водночас залежно від  сфери вияву функція представництва держави поділяється на дві підфункції: внутрішньополітичне і зовнішньополітичне представництво.

На сьогодні найважливіші повноваження Президента закріплені в Конституції України, а решта визначені законами України ( "Про міжнародні договори України", "Про оборону України", "Про громадянство України" та ін.). Компетенція глави держави, як і його правовий статус взагалі, не можуть визначатися підза-конними нормативними актами, а у чинній Конституції України завдання, функції та компетенцію Президента викладено впереміш, іноді неповно і неточно[4, 364].

Між тим це має важливе значення щодо виділення певних груп (сфер) повноважень Президента України залежно від такого критерію, як предмет відання. Залежно від цієї істотної ознаки звичайно виділяються такі групи повноважень: державне будівництво; нормотворча діяльність; забезпечення конституційної законності; повноваження у галузі оборони і національної безпеки; реалізація гарантій щодо забезпечення прав і свобод громадян; зовнішня політика та міжнародні відносини; нагородна політика.

Саме через компетенцію  реалізуються функції органу, причому  функція ніби розкладається на елементи. Компетенція органу похідна від його функцій і більш рухома за обсягом; водночас функції органу виявляються саме через сукупність усіх елементів компетенції.

Повноваження Президента України у сфері державного будівництва  зводяться до прав та обов'язків  щодо формування органів державної  влади, їх реорганізації та ліквідації, які умовно можна поділити на такі групи: 1) установчі повноваження щодо створення, реорганізіції та ліквідації органів державної влади; 2) номінаційні  щодо формування персо-нального складу державних органів; 3) процедурні щодо ініціювання процедури формування органів державної влади. Існуючий обсяг номінаційних повноважень глави держави є надлишковим, оскільки містить загрозу перетворення Президента на опозиційний Верховній Раді України центр політичної влади, домінуючий навіть над Кабінетом Міністрів, що в свою чергу може призвести до підриву самого принципу поділу влади як однієї з основ конституційного ладу України. Розв'язання даної проблеми вбачається у коригуванні кадро-вих повноважень глави Української держави.

Тому на конституційному  рівні доцільно було б закріпити  правило про те, що припинення повноважень Прем'єр-міністра, так само як і його призначення, потребує згоди Верховної Ради України, а припинення повноваженнь членів Кабінету Міністрів України, керівників інших центральних органів виконавчої влади, а також голів місцевих державних адміністрацій можливе лише за поданням Прем'єр-міністра України. Ці зміни знімуть питання про "формального" і "реального" главу виконавчої влади, зміцнять єдність центру політичної влади в особі парламенту (який за Конституцією є єдиним органом, повноважним визначати засади внутрішньої та зовнішньої політики) і ще більше зобов'яжуть вищі органи державної влади діяти узгоджено і йти на певний компроміс при розробці та прийнятті владних рішень [8, 212 ].

У сфері нормотворчої діяльності до компетенції Президента України належать такі повноваження: право законодавчої ініціативи, право вето, повноваження щодо підписання та обнародування законів, а також право призначати всеукраїнський референдум.

Право вето глави держави  є, по суті, похідним від його повноваження щодо підписання і обнародування  законів, і його існування покликане  слугувати засобом стримування  парламенту від недостатньо обгрунтованих рішень. Нині назріла потреба чіткого законодавчого врегулювання процедури реалізації цього права Президента. Зокрема, слід встановити механізм, який запобігав би виникненню ситуацій порушення термінів підписання і обнародування прийнятих законів, а також передбачав відповідальність Президента у тому разі, коли він не підписує і не повертає на повторний розгляд поданий йому для промульгації закон протягом встановленого строку.

У переважній більшості країн глава держави наділений таким важливим засобом впливу на парламент, як право вето.

Існують два різновиди  цього інституту — абсолютне  і відкладальне вето.

Абсолютне вето полягає у тому, що відмова глави держави схвалити прийнятий парламентом законопроект є остаточною і не може бути подолана. В сучасний період абсолютне вето практично не застосовується, за винятком деяких монархічних держав.

Відкладальне вето наділяє главу держави правом повернути переданий йому законопроект для повторного обговорення у парламенті. Цей різновид вето звичайно долається простою (Греція, Італія, Румунія, Угорщина) або кваліфікованою більшістю голосів членів парламенту (США, Росія, Польща, Чехія).

Як правило, вето поширюється на законопроекти в цілому. В деяких країнах (Франція, Мексика, Еквадор) застосовується "вибіркове" вето, що накладається главою держави на окремі статті і положення закону[4, 366].

В Україні конституційне закріплено відкладальний різновид вето, яке долається кваліфікованою кількістю голосів депутатів Верховної Ради України не менш як двома третинами від ії конституційного складу (ч. 4 ст. 94 Конституції України), причому вето поширюється на весь законопроект у цілому. Згідно з ст. 106 Конституції Президент України має право вето щодо прийнятих Верховною Радою України законів із наступним поверненням їх на повторний розгляд Верховної Ради України.

Вельми актуальною є сьогодні проблема юридичної форми президентського  вето. Оскільки накладання вето на закон  є актом не органу державної влади, а Президента, і призводить до значних  юридичних наслідків, йому має надаватися форма указу Президента про повернення законопроекту на повторний розгляд.

Доцільно запровадити у лексикон вітчизняного конституційного права загальновживаний у зарубіжному державознавстві термін "промульгація" , що означає санкціонування законопроекту главою держави у встановлені конституцією строки, а також опублікування закону в офіційному віснику. Застосування цього терміна замість вживаних Конституцією понять "оприлюднення" та "опублікування" ліквідує наявну сьогодні двозначність і невизначеність у процедурі введення в дію схвалених Президентом законів[5,170].

Центральне місце у  компетенції глави Української держави посідають повноваження у сфері забезпечення конституційної законності.

У механізмі захисту Конституції  Президенту належить провідна роль, про  що свідчать такі його повноваження, як право звертатись до Конституційного Суду України, скасовувати акти Кабінету Міністрів України та Ради міністрів Автономної Республіки Крим, рішення голів місцевих державних адміністрацій. Президент, здіснюючи зазначені повноваження, забезпечує належне виконання конституційних обов'язків усіма державними органами. Досягає він цього шляхом безпосереднього звернення до органів та осіб, чиї дії не відповідають нормам Основного Закону України, та через компетентні в цій галузі державні органи. Як засоби забезпечення конституційної законності можна також розглядати право Президента на відкладальне вето та його право приймати рішення про введення в Україні або окремих її місцевостях надзвичайного стану. Однак становищу глави держави, який забезпечує збалансованість влад, більше відповідало б не його повноваження діяти в ролі особи, що скасовує акти тих чи інших владних структур, а те, щоб своїм арбітражем забезпечувати узгодження позицій різних органів влади, пошук компромісних рішень в інтересах громадської злагоди. На увагу у зв'язку з цим заслуговують пропозиції деяких учених щодо доповнення переліку конституційних повноважень Президента України правом використовувати узгоджувальні процедури, а в разі недосягнення узгодженого рішення передавати розв'язання спору на розгляд відповідного суду.

До сфери оборони та національної безпеки належить майже  половина всіх повноважень Президента України, що загалом відповідає його конституційному статусу Верховного Головнокомандувача Збройних Сил України та гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина. Аналіз конституційних повноважень Президента в даній сфері дає підстави стверджувати, що роль Верховного Головнокомандувача зводиться не до оперативно-тактичного чи стратегічного управління військами, а до функції політичного керівництва державними органами, які забезпечують обороноздатність України. Фактично саме йому підпорядкована вся сфера державного управління обороною та забезпечення національної безпеки, оскільки реалізація таких завдань потребує концентрації і єдності влади, координації діяльності всіх гілок державної влади і максимально оперативного прийняття владних рішень[9, 354].

Президент також очолює Раду національної безпеки і оборони  України (п. 18 ст. 107 Конституції). Згідно зі ст. 107 Конституції, Рада національної безпеки і оборони України  є координаційним органом національної безпеки і оборони України. Вона не належить до жодної гілки державної влади.

Згідно з Законом, основними  функціями Ради національної безпеки  і оборони України є: 1) внесення пропозицій Президентові України щодо реалізації принципів внутрішньої  та зовнішньої політики у сфері національної безпеки і оборони; 2) координація  і здійснення контролю за діяльністю органів виконавчої влади у сфері  національної безпеки і оборони  у мирний час; 3) координація і  здійснення контролю за діяльністю органів  виконавчої влади у сфері національної безпеки і оборони в умовах воєнного чи надзвичайного стану та у випадках виникнення кризових ситуацій, що загрожують національній безпеці України[11, 614].

Персональний склад Ради національної безпеки і оборони  України формує Президент України. До складу Ради за посадою входять Прем'єр-міністр України, Міністр оборони України, Голова Служби безпеки України, Міністр внутрішніх справ України, Міністр закордонних справ України. Членами Ради можуть бути керівники інших центральних органів виконавчої влади за рішенням Президента України[3].

Президент України є Головою  Ради національної безпеки і оборони  за посадою і самостійно формує її персональний склад, спрямовує діяльність і здійснює загальне керівництво  роботою Ради, затверджує перспективні та поточні плани її роботи, час  і порядок проведення її засідань, особисто головує на засіданнях Ради, має право давати доручення членам Ради, пов’язані з виконанням покладених на нього функцій, заслуховувати  поточну інформацію Секретаря Ради про хід виконання її рішень, визначає функції, структуру і штатну чисельність  апарату Ради, а також здійснює інші повноваження, передбачені pаконом[6, 236].

Президент призначає на посади і звільняє з посад вище командування Збройних Сил України, інших військових формувань; здійснює керівництво у сферах національної безпеки та оборони держави (п. 17 ст. 107), приймає рішення про використання Збройних Сил України у разі збройної агресії проти України (п. 19 ст. 106).

Проголошення Президента України гарантом додержання прав і свобод людини і громадянина зумовлює наявність значних повноважень глави держави у сфері забезпечення основних прав і свобод громадян. З цією сферою корелюють практично всі повноваження глави держави, беручи до уваги, що розбудова незалежної держави, забезпечення її внут-рішньої та зовнішньої безпеки, конституційної законності та плідної міжнародної співпраці має на меті саме благополуччя громадян, якомога повнішу реалізацію їх прав і свобод. Однак зміст компетенції Президента України становлять і певні повноваження, які можна віднести до сфери забезпечення прав і свобод у вузькому розумінні слова: приймати рішення з питань громадянства та надання притулку в Україні, а також здійснювати помилування. Головною прикметою цих повноважень є чітко індивідуальна спрямованість та конкретність.

Повноваження глави держави у сфері зовнішньої політики та міжнародних відносин є необхідним атрибутом його конституційного статусу в усіх країнах світу, а конкретний їх перелік є типовим принаймні для держав з республіканською формою правління: право вести переговори й укладати міжнародні договори, акредитувати і приймати дипломатичних представників. Загалом зміст зовнішньополітичних повноважень глави Української держави полягає у переведенні зовнішньополітичних принципів та настанов, вироблених парламентом, у площину державно-владних рішень.

Президент України здійснює й інші повноваження, визначені Конституцією України (п. 31 ст. 106). При цьому він не може передавати свої повноваження іншим особам або органам[4, 369].

Конституція 1996 р. позбавила  Президента статусу глави виконавчої влади, іменуючи його виключно главою держави, але водночас зберегла за ним (майже у повному обсязі) повноваження, які належали Президентові за Основним Законом 1978 р. з його змінами і доповненнями.

Широкі повноваження з  формування виконавчої гілки влади  та контролю за її діяльністю дали можливість Президенту підпорядкувати собі як уряд, так і всю виконавчу вертикаль, що спричинилося до появи двох центрів політичної влади в Україні — глави держави і парламенту — та боротьби між ними за право визначати основні засади внутрішньої й зовнішньої політики. Таке протистояння є неприйнятним і підлягає вирішенню шляхом усунення внутрішніх суперечностей Конституції. Проголошення Президента України гарантом певних соціально-політичних цінностей не може слугувати обгрунтуванням його права діяти, виходячи за межі компетенції, закріпленої Конституцією, оскільки такий вихід здатен призвести до підриву засад конституційного ладу України.

Оскільки інститут глави  держави відзначається багатофункціональністю та універсальністю компетенції, його діяльність здійснюється практично у всіх правових формах: установчій, правотворчій, правозастосовній, інтерпретацій-ній і контрольно-наглядовій.

Установчу форму реалізації компетенції Президента України становлять шість видів проваджень, кожне з яких відрізняється кількістю та змістом етапів, колом суб'єктів, про-цесуальними строками, а також фактичним складом: з формування Верховної Ради України; зі створення, реорганізації та ліквідації центральних органів виконавчої влади; з формування персонального складу органів виконавчої влади; зі створення судів; з формування персонального складу Конституційного Суду України, а також судів загальної юрисдикції та спеціалізованих судів; зі створення допоміжних органів і служб.