Контрольна робота з "Релігієзнавства"

МІНСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ, МОЛОДІ ТА СПОРТУ УКРАЇНИ

ОДЕСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ПОЛІТЕХНІЧНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ

 

 

 

 

ІНСТИТУТ ЗАОЧНОЇ ОСВІТИ

 

 

 

__________________________________

(назва дисципліни)

 

 

КОНТРОЛЬНА РОБОТА № _____

 

Варіант №_____

 

 

Виконав ст. гр. ________________________________________

                                     (П.І.Б. студента)

 

 

Перевірив викладач: __________________________________

                                         (П.І.Б. викладача)

 

 

 

 

                                           ______________                          ____________________                                                                   

                                               (оцінка)                                    (дата перевірки)

 

 

Домашня адреса: _________________________

Дом. телефон: ________________

 

2011

ЗМІСТ

 

ВСТУП                           3

РОЗДІЛ 1 ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ      4

РОЗДІЛ 2 ПРЕДМЕТ І ОБЄ’КТ РЕЛІГІЄЗНАВСТВА     8

РОЗДІЛ 3 ФУНКЦІЇ НАУКИ                18

ВИСНОВОК                   21

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ І ЛІТЕРАТУРИ                                          22

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Людині одвічно було притаманне прагнення до пізнання Всесвіту, суспільства, власного буття.

Нині титанічними зусиллями  багатьох поколінь нагромаджено величезний обсяг знань.

Водночас незнаного, незрозумілого  не стало менше. І світ і людина залишаються значною мірою тайною, що сягає вищого начала, вищої розумової  сили – Абсолюту або Бога. Віра в  реальне існування цього вищого начала є основою такого феномену як релігія.

Наукою яка осягає поняття  релігії є релігієзнавство.

Релігієзнавство – це галузь гуманітарних знань, спрямованих на осягнення суті, закономірностей  походження і функціонування релігії  на всіх етапах розвитку культури (суспільства, соц.. групи, особи).

Релігія така ж давня як і сама людина.

Немає жодного народу на планеті, який би не знав релігії, як і  не має жодної людини яка не потребує її.

Від кам’яного віку й  до сучасної космічної ери зазнаючи дивовижних змін і метаморфоз, перебуває  вона у зв’язку з людським духом .

Релігія була вирішальним  імпульсом у багатьох історичних рухах. Прийняття Азією буддизму, поширення християнства в Європі, експансія ісламу – стали відчутними подіями в історії людства.

Релігієзнавчі знання  - надбання багатьох століть.  Але як самостійні знання вони отримували риси виділяючись з онтології, філософії, етики, естетики, тощо.

Отже, людство прагнуло віднайти відповіді, пов’язані з загадковим оточуючим світом, тому згодом це прагнення  спричинило появу окремої галузі філософських знань – релігієзнавства.

 

РОЗДІЛ 1 ІСТОРІЯ ВИНИКНЕННЯ І РОЗВИТКУ

 

Перші спроби зрозуміти сутність релігії та причини її виникнення відносяться до античної старовини.

Ще в середині I тис. до н. е. грецькі філософи, одними з перших намагалися раціоналістично осмислити світ, звернули увагу на те, що релігійні уявлення не іманентно властиві людині, що люди вигадали своїх богів. Навіщо і для чого вони це зробили. Відповідаючи на це питання, древні філософи вважали,що це було зроблено, щоб переконати людей страх, примусити їх виконувати закони. Страх перед грізними явищами природи, як вважав Демокрит, лежить в основі релігії.

Наївні, але не позбавлені сенсу концепції древніх про  походження та соціальних функціях релігії заклали фундамент наукового релігієзнавства.  
 Поширення християнства на довгі століття покінчило з практикою античного вільнодумства, направивши пошуки істини в русло богослов'я.

  І хоча християнська теологія дала світові чимало непересічних мислителів, їх судження про релігію зазвичай обмежувалися строгими рамками церковної догми, за межами яких горіли багаття святої інквізиції для єретиків і вільнодумців. Тому лише з епохи Відродження і особливо в епоху Просвіти, коли всесилля церкви стало зникати під тиском нових явищ і процесів (виникнення капіталізму в сфері соціально - економічній, реформація в сфері церковної), традиція античного вільнодумства відродилася - цього разу на новому, більш високому рівні.

Одним з перших потряс сліпу  віру в церковні догми на рубежі  
XVII ст. Ф. Бекон, що порівняв розум людини з кривим дзеркалом, що спотворюють реальність, і тим що дав поштовх до прямої критики релігії. Співвітчизник  Бекона англієць Т. Гоббс у своєму знаменитому творі «Левіафан» заявив,що саме страх перед невидимою силою, уявної на підставі вигадок,допущених державою, називається релігією. Невігластво і страх, за  
Гоббсом, породили релігію, а влада свідомо використовувала це у своїх інтересах. Так народилася теорія релігії як свідомого обману.

Ще різкіше обрушився  на релігію голландський філософ  Б. Спіноза, який стверджував, що все те, що коли-небудь шанувалося з помилкового благочестя, нічого, крім фантазій і марення пригніченою і невпевненою душі, не являло. Витоки релігії Спіноза бачив в невпевненості людини у своїх силах, в постійних коливаннях його між надією та страхом.  
 Ідеї XVII ст. підготували грунт для розквіту в XVIII ст., столітті знаменитих філософів, просвітителів і енциклопедистів, ще більш викривальної критики релігії. П. Гольбах вважав релігію вигадкою, створеним людською уявою.

В якійсь мірі близький до цієї ідеї був і Вольтер з його класичним тезою: «Якби бога не було, його слід було б вигадати». П. С. Марешаль порівняв релігію з наркотиком, з опіумом, звернувши при цьому увагу на силу релігійної традиції.  
Різкі, уїдливі, саркастичні нападки французьких філософів XVIII ст. на релігію і бог а не тільки відродили традиції античного вільнодумстві, але і стали фундаментом для розвитку в XIX ст. наукового релігієзнавства з усіма його школами, направленнями, концепціями.

Період становлення релігієзнавства  завдячується певним школам та концепціям.

 

Міфологічна школа.

 

На межі XVIII - XIX ст. стали  з'являтися ґрунтовні дослідження, що ставили собі за мету комплексно вивчити проблему сутності і походження релігії.

Так. Ш. Дюпюн прагнув показати, що всі стародавні боги і герої були уособленням небесних явищ, причому до числа астрально - міфологічних образів він відніс і Христа. На початку XIX ст. на основі цих ідей склалася міфологічна школа, найбільш відомі представники якої (брати Я. і В. Грімм, М Мюллер) пов'язували міфологію і релігію різних народів,. прагнучи довести, що релігійні вірування суть відгомони древнього астрально-міфологічного культу. Вивчивши величезний матеріал з історії стародавніх міфів і тим самим дав поштовх розвитку ряду наук (етнографії, фольклористики і т. п.), прихильники цього напрямку, однак, виявилися не в змозі дати переконливим аналіз складних і розвинених релігійних систем, у чому і виявилася слабкість їхньої школи.  

  Антропологічна школа

 

Значним кроком вперед у  пізнанні вищеназваних систем стала антропологічна школа. Предтечею її можна вважати вчення Л. Фейєрбаха,який писав про те, що богів створює сила фантазії, уяви людини, що релігія - це в кінцевому рахунку продукт діяльності, мислення і емоцій людей. Фейєрбах звів «релігійний світ до його земної основі», а «... Релігійну сутність до людської сутності».

Проте сутність людини не є абстракт, властивий окремому індивіду, як це фактично випливає з побудов Фейєрбаха, бо насправді ця суть «... є сукупність усіх суспільних відносин ». Прихильники антропологічної школи, і перш за все найвидатніший її представник англійський етнограф Е. Тейлор, спиралися на ту ж основу, що і Фейєрбах, тобто на мислячого індивіда, силою свідомості і емоцій створює релігійні уявлення.  
 Первісна форма цих уявлень - віра в духів, тобто анімізм.  
 Одухотворити світ первісна людина, дикун-філософ, створює цих духів силою своєї уяви. Хоча спиралася на капітальні етнографічні дослідження теорія Тейлора була суттєвим кроком вперед у науці у первісному суспільстві.

Антропологи-еволюціоністи  розвивали теорію Тейлора, уточнюючи окремі її положення, як це було зроблено, зокрема, у працях Д. Фрезера, Л. Леві-Брюля та деяких інших дослідників. В етнографічних дослідженнях Фрезера акцент був зроблений вже не стільки на абстрактну рефлексію мислячого дикуна-філософа, скільки на асоціативні уявлення первісних людей, які сприяли встановленню спотворених зв'язків між реальністю та її сприйняттям і тим поклали початок магії, однією з найдавніших форм релігії.

 

Концепція праномотеїзма.

 

У XX ст. на противагу антропологічної  школі з її спробами бачити в релігії результат помилкових асоціацій, нелогічність мислення, абстракції неосвіченого дикуна, були висунуті нові, більш ґрунтовні концепції.

Одна з них - концепція  прамнотеізма, автор якої католицький священик

В. Шмідт у своїй 12-томної праці «Походження ідеї бога »прагнув довести існування свого роду первісного «Божественного одкровення». В. Шмідт досліджував величезний фактичний матеріал і виявив величезну ерудицію.

Однак його апріорно прийнята ідея довести сутність божу і наявність в тій чи іншій формі уявлень про єдиного бога чи не у всіх народів світу практичної користі науці принести не могла.

 

Теорія психоаналізу З. Фрейда.

 

Інша доля в теорії психоаналізу З. Фрейда. Ця теорія в набагато більшою мірою відноситься до області психіатрії, навіть до медицини, ніж релігієзнавства. Проте вона зіграла суттєву роль у розвитку сучасного буржуазного релігієзнавства. Релігійний аспект теорії Фрейда зводиться до того, що релігія у своїх ранніх формах (тотемізм) виникла як наслідок свідомого придушення несвідомих інстинктів., перш всього статевого. Сублімація такого роду завжди загрожує вибухом. Звідси й релігійні уявлення - це ілюзії, що виступають як виконання найдавніших, найсильніших, нав'язливих бажань людства; таємниця їхньої сили,вважав Фрейд, полягає в силі цих бажань. "Едипів комплекс" (згідно з давньогрецького міфу, Едіп, не знаючи того, убив батька і одружився на матері) завжди, згідно з Фрейдом, створював в чоловіках подвійне ставлення до їх батькам - як до батьків і як до суперників, що призвело потім до тотемізм:тотем замінив батька. Надалі такого роду "замінником батька" став бог.  
 Слід зрозуміти, що Фрейд зміг багато чого побачити і зрозуміти в підспудно, ірраціональному внутрішньому "я" індивіда.

Деякі висновки у його аналізі явно відносяться до неврозів, навіть патології. Але релігія аж ніяк не була надбанням лише здорових людей. Невротичні недуги часом навіть сприяли релігійно-активним діячам (ченцям, шаманів, пророків, тощо) здійснювати "дива", приходити в стан екстазу, мати "бачення",чути "голос Бога" і в підсумку вести за собою здорових, що нерідко перетворювало цих діячів у засновників нової релігії.

 Теорія Фрейда, таким чином внесла вагомий внесок у з'ясування низки аспектів, які мають пряме ставлення до релігієзнавства, наприклад в аналіз причин так званої "Потреби в релігії".

 

РОЗДІЛ 2 ПРЕДМЕТ І ОБЄ’КТ РЕЛІГІЄЗНАВСТВА

 

Релігієзнавство — система знань про релігію, його об'єктом є природа і сутність світу людини, система відносин між ними; а предметом — усі структурні компоненти релігії в їх становленні, еволюції і функціонуванні. Ці компоненти — релігійна віра, що є сутністю релігійної свідомості, релігійна діяльність, релігійні суспільні відносини і релігійні організації.

Релігійна свідомість специфічна за своїм поділом світу на природний, земний, що сприймається органами чуття людини, скінченний у своєму існуванні; і світ потойбічний, небесний, надчуттєвий, що сприймається на віру і, порівняно з людським існуванням, є вічним.

Релігійна свідомість догматична. Всі положення релігійного віровчення визнаються нею беззаперечно істинними, вічними і незмінними божественними  настановами, обов'язковими для всіх віруючих. Крім того, релігійні догмати  поєднують адекватне і неадекватне. У релігійних книгах часто розповідається про події, що реально відбувалися, але у міфологічній формі та відповідній  інтерпретації. Так, повінь у них  перетворюється на всесвітній потоп; страждання і злидні людей — на покарання за гріхи; страх — на страх господній; щастя — на радість спілкування з Богом; поклоніння — на милування іконою Богоматері; любов — на любов до Бога.

Суттєвим компонентом  релігійної свідомості є релігійні почуття — емоційно-психологічні переживання віруючих, що виявляються у відчутті ними своєї гріховності, смиренні, покорі, співчутті ближньому, очікуванні дива, надії на потойбічну віддяку тощо. Після появи й закріплення у свідомості віруючої людини ці почуття перетворюються на її духовну потребу, надаючи життю людини нових спрямування, змісту і значення. Джерелами виникнення релігійних почуттів здебільшого є певної спрямованості притчі і розповіді, літературні твори, живопис, скульптура, різноманітні графічні зображення. Їх слухання і розглядання здатні загострювати в людей релігійні почуття, сприяти релігії у наверненні до неї нових послідовників.

Релігійна свідомість функціонує за допомогою релігійної лексики (від  гр. — словесний, словниковий) —  сукупності слів релігійної мови. Це слова, що позначають реальні предмети і  їхні властивості (ікона, хрест, храм, монастир, кардинал, єпископ тощо), і слова, що ними позначаються гіпостазовані  істоти, властивості, зв'язки (Бог, ангел, диво, пекло, Судний день тощо).

У період формування і поширення  релігії догми релігійної свідомості передавались в усній формі. Винайдення письма та його використання дали можливість фіксувати релігійний зміст і  значення думок у письмовому вигляді. З'явились релігійні тексти, а  згодом сформувалась і віра в те, що самі знання і вимовляння божественного  імені впливають на предмети, істоти, людей. Виникли предметна магія  і словесні табу.

У свою чергу релігієзнавство  для вивчення свого предмета широко використовує слова, терміни і поняття, що умовно можуть бути поділені на шість  груп:

• загально-філософські — буття, свідомість, матеріальне виробництво і продукування духовних цінностей, культура, суспільство та ін.;
• загальнонаукові — система, структура, функція, закон таін.;
• конкретно-наукові — право, віра, почуття, настрій, мова, життя, смерть та ін.;
• релігієзнавчі — релігія, теологія, конфесія, храм, пантеїзм, деїзм, атеїзм та ін.;
• клас понять, термінів і слів з логіки, етики і естетики — совість, відповідальність, знак, значення, краса, піднесення, зміст та ін.;
• клас термінів, слів і понять щодо змін у релігії — еволюція релігії, сакралізація (від лат. — священний) релігії, секто утворення, секуляризація (від лат. — мирський, світський), модернізація тощо.

Релігійна свідомість формується і закріплюється під впливом  суспільного буття і суспільної свідомості, а також у процесі  специфічного виховання людей та їхньої релігійної діяльності. Це специфічно людська форма активного ставлення  до навколишнього світу з позицій  релігії; вияв тієї активності релігійних індивідів, груп і спільнот, інститутів і організацій, що мотивується релігійними  переконаннями і почуттями, релігійним обов'язком, культовими настановами, релігійними  завданнями. Вона реалізується поза культовими і культовими засобами.

Поза культова релігійна діяльність здійснюється як у духовній, так і в соціальній сферах. Її формами у духовній сфері є створення релігійних догматів, їх систематизація й інтерпретація, підготовка і видання богословських і релігійних філософських творів і т. ін.

До форм поза культової діяльності у соціальній сфері належать: місіонерство, участь у роботі соборів та інших релігійних зборів, викладання богословських дисциплін у духовних навчальних закладах, управління системою релігійних організацій та інститутів, пропаганда релігійних поглядів через ідеологічні видання, радіо, телебачення, релігійне виховання в сім'ї тощо. Як правило, поза культова діяльність містить у собі значну кількість елементів культу.

Культ (від лат. — поклоніння) — вид релігійної діяльності, практично-духовного освоєння світу, сукупність дій (рухів тіла, читання або співу релігійних текстів і т. ін.) з метою забезпечення видимого прояву релігійного поклоніння або залучення до суб'єктів діяльності божественної "сили", так званих таїнств. Об'єктом культу, культової діяльності є ті сили, що у формі релігійних образів панують над людьми у повсякденному житті. Зміст культу визначається певними релігійними уявленнями, ідеями, догматами у вигляді культових текстів, що до них відносять тексти Святого Письма, Святого Переказу, молитов-псалмів, співів, їх відтворення під час виконання культу актуалізує у свідомості його учасників релігійні образи і міфи.

У культовій діяльності розрізняють  два її різновиди: магію (чаклунство) і умилостивлення (через звернення  до бога з думками і словами  подяки, любові, повної йому покірливості, захопленості) . їх суб'єктами можуть бути релігійна група або віруючий індивід. Якщо це група, то вона складається  з осіб, які керують здійсненням  культу (наприклад, шаман, жрець, священик, пастор, мулла, проповідник), та інших  учасників дійства. Якщо це індивід, то він має бути істинно віруючим і добре знати ритуальні тексти, види й засоби реалізації культового обряду. Предметами культової діяльності у різних релігіях є матеріальні  речі, тварини, рослини, ліси, гори, ріки, Сонце, Місяць, гіпостазовані істоти — духи, боги, єдиний всемогутній  Бог, а засобами — ритуальні танці, заклинання духів, богослужіння, релігійні  обряди, проповіді, молитви, релігійні  свята, паломництва і т. ін. Засобами культової діяльності також можуть бути храм, молитовний дім, релігійне  мистецтво (архітектура, живопис, скульптура, музика), різноманітні предмети (хрест, свічки, церковні прикраси, вбрання  священиків і т. ін.). Всі вони мають  символічне значення.

Щодо предметів, засобів  і методів реалізації, культові дії  можуть бути простими (поклони, колінопреклоніння, падіння долу, схилення голови, складання  рук, хресне знамення і т. ін.) і складними (жертвоприношення, обряди, проповіді, молитви, богослужіння, свята, таїнства хрещення, причастя, покаяння, вінчання тощо).

Результатом культової діяльності є задоволення релігійних потреб віруючих і активізація їхньої релігійної свідомості. Культ може бути фактором динаміки психологічного стану віруючих, його зміни від гнітючого неспокою, збудження, незадоволення, суму, журби, туги до полегшення, гармонії, радощів, припливу нових сил. У процесі відправлення культу можуть задовольнятися й естетичні потреби віруючих. Справжню художню й естетичну насолоду може приносити споглядання ікон, оздоблення й архітектури храму, слухання музики, читання молитов і псалмів.

Наступним компонентом структури  релігії і предмета дисципліни "Релігієзнавство" є релігійні суспільні відносини. Це різноманітні зв'язки у релігійній духовній сфері життя людей, що формуються відповідно до специфіки релігійної свідомості, існують і реалізуються за допомогою релігійної діяльності. їх суб'єктами є індивіди, групи людей, інститути й організації, етноси, класи, сім'ї, держава. Особливо впливовими серед них є групи, які сформувались на релігійних засадах: варна брахманів у стародавньому індійському суспільстві, жерці у Стародавньому Римі, верстви духовенства у середньовічній Європі, сучасне духовенство у різних країнах. Релігійні суспільні відносини між віруючими, між віруючими і невіруючими, між гіпостазованими істотами, між ними і людьми моделюються за допомогою таких схем, як панування і підпорядкування (на зразок "Господь і раб Господній"); державно-правові зв'язки ("Бог — Цар Небесний", Папа — "монарх"); зв'язки судочинства (Бог — "суддя", "Судний день"); сімейні зв'язки ("Бог-Отець", "Бог-Син"). При цьому всім релігійним відносинам надається моральне значення. Вони можуть бути відносинами солідарності, терпимості, нейтралітету або конкуренції, конфлікту, фанатизму, але завжди — відносинами переваги "своєї" релігії, конфесії, церкви, секти, іншого будь-якого релігійного утворення над іновірцями.

У релігійних суспільних відносинах виокремлюються поза-культові і культові. Змістом поза культових відносин людей є духовно-виробничі зв'язки; зв'язки педагогічного процесу в релігійних навчальних закладах ("викладач — семінарист", "ректор — педагогічний колектив"); місіонерство; релігійне виховання у сім'ї; інформаційні зв'язки; механізми настанови, повідомлення, адаптації; зв'язки координації і субординації.

У культових відносинах увага акцентується на зв'язках гіпостазованих істот. Це відносини сповідності, проповідництва, обрядності. Так, хрещення у православ'ї встановлює зв'язок хрещеного сина (дочки) з хрещеними батьком і матір'ю, вінчання — між нареченим і нареченою за нормами церковного шлюбу і т. ін.

Формами реалізації релігійних суспільних відносин є поза-культові (церковні ради, ревізійні комісії, департаменти преси, ректорати релігійних навчальних закладів) і культові (клір, дияконат, єпископат) релігійні організації.

Певна сукупність поза культових і культових організацій утворює релігійне об'єднання. Його початковий осередок — релігійна громада. В об'єднаннях існує також низка інших складових зі своєю інфраструктурою. Механізмами контролю за ними й індивідами, за їхньою діяльністю слугують норми релігійного права і моралі, санкції і зразки, авторитети.

Серед типів релігійних об'єднань виокремлюють три: церкву, секту, деномінацію.

Церква (від гр. — божий дім) — тип релігійної організації, конструктивними елементами якої є спільне віровчення, культова і позакультова діяльність, система управління життям, діяльністю, поведінкою віруючих. У багатьох церквах їхні суб'єкти поділяються на духовенство і мирян. Стосунки між ними упорядковані за ієрархічними й авторитарними принципами.

Секта (від лат. — зразок думок, вчення) — тип релігійного об'єднання, що виникає як опозиційна течія стосовно тих або інших релігійних напрямів. Для секти характерні: претензії на винятковість своєї ролі, доктрини, догматики ідейних принципів, цінностей, настанов; настрої "вибраності"; тенденції до ізоляціонізму і релігійного фанатизму; відмова від інституту священства. Лідерство у релігійній секті вважається харизматичним, право на нього визнається за особою, яка отримала нібито як милість божу надзвичайну здатність бути керівником. У секті особливо підкреслюється рівність усіх її членів і проголошується принцип добровільності їх об'єднання. Історичні долі релігійних сект різні. Деякі з них невдовзі після заснування припиняють свою діяльність, інші перетворюються на церкви або деномінації.

Деномінація (від лат. — надання спеціального імені) — тип релігійного об'єднання, що перебуває на стадії становлення, організаційного оформлення. Проте для деномінації характерні: чітка організація як по горизонталі, так і по вертикалі; принцип постійного і суворо регламентованого членства; ідея "вибраності" і духовного відродження віруючих. Ізоляція від "світу" і замкненість всередині релігійної групи не вважаються обов'язковими ознаками "істинної" релігійності. Тому деномінації закликають віруючих до активної участі у житті суспільства.

Релігієзнавство досліджує  релігію на підставі низки принципів. Перший з них має назву принципу пізнаваності. Релігія — явище  суспільне і, як будь-яке таке явище, вона пізнаванна, тобто у процесі  її дослідження немає місця ні агностицизму, ні ірраціоналізму, ні будь-яким іншим проявам окультизму. Сутність і природа пізнання мають соціальний характер, тому релігія не може бути зрозумілою в ізоляції від практично-предметної діяльності людей. Суб'єкт пізнання — похідний від суб'єкта практики; він не ізольований від інших  людей індивід ("гносеологічний Робінзон"), а людина, яка включена у соціальне  життя, тому змушена використовувати  для його пізнання суспільно вироблені  форми пізнавальної діяльності, як матеріальні (знаряддя праці, інструменти, прилади), так і ідеальні (мова, поняття, судження, умовиводи).

Вихідні дані про релігію  даються людині вже у чуттєвому  пізнанні — відчуттях, сприйняттях, уявленнях, у відображенні ними стихійних  природних і соціальних сил. Водночас наукове релігієзнавство протистоїть  хибному витлумаченню теологією  сенсуалізму; воно підкреслює неможливість зведення раціонального пізнання (мислення) до простого арифметичного складання  або механічного перетворювання даних органів чуття. Результати розумової діяльності не тільки дають  нові знання, що безпосередньо не виводяться з даних органів чуття, а й  активно впливають на структуру  і зміст чуттєвого пізнання. Тому ті емпіричні дані про релігію, з  якими релігієзнавство має справу, утворюються в результаті використання теоретичних настанов для описання змісту чуттєвого досвіду і передбачають низку теоретичних ідеалізацій. Разом з тим чуттєвий досвід, що є вихідною першоосновою, підґрунтям пізнавального процесу, є моментом активної практичної чуттєво-предметної діяльності людини, а не виконує функцію пасивного фіксування впливу предметів зовнішнього світу на її органи чуття. Саме тому наукове релігієзнавство, аргументовано й цілком відповідно до об'єктивної реальності, рішуче відкидає можливість існування ікон, що "плачуть", "нетлінних" мощей, життя після смерті та інших подібних "чудес", що їх пропагують теологи.

Другим важливим принципом, що на його основі релігієзнавство  вивчає свій предмет, є принцип об'єктивності. Жодні абстрактні стереотипи щодо релігії (тільки схвалення або тільки засудження) релігієзнавство не сприймає. Воно розглядає лише підтверджені факти  з наміром якомога точніше  відтворити історію і функції  релігії без штучних виключень  і "білих плям".

У релігієзнавстві зміст  і історія релігії подаються  принципово мовою толерантності, терпимості, діалогу релігійного і нерелігійного світогляду щодо людини, суспільства, світу. І хоч їхні вихідні базисні позиції відмінні між собою, проте економічні, соціально-політичні, екологічні, моральні, естетичні та інші ідеї та цінності можуть збігатися, а загальнолюдські — взагалі збігаються.

Ще одним суттєвим принципом  релігієзнавства є культурологічний, завдяки якому воно вивчає релігію як феномен культури.

Релігійна культура є особливою  системою духовної діяльності людей, специфіка  якої визначається її спрямованістю  на надприродне, тобто на ілюзорне. Трактуючи його, вона репродукує, копіює те, що існує в природі або вже  досягнуто людством. Тому релігія  претендує на абсолютну істину, декларує довічність і незмінність своїх  догматів. У певних історичних умовах вона навіть стає домінантною у сфері  духовної культури (коли всі форми  суспільної свідомості отримують свої дані з релігійних джерел, а в  системі цінностей культури релігійні  цінності посідають високе привілейоване  місце).

Проте духовна культура не зводиться лише до релігійної. Навіть у Середні віки поряд з релігійною існувала народна культура. Добре  відомо, що монастирі в Європі були хранителями духовної культури, а  мистецтво століттями розвивалось  під покровительством і наглядом церкви. Однак у цьому виявлялися нерелігійні функції релігійних інститутів, а не віра у надприродне.

Отже, подібні факти не можуть бути підставою для висновків  про тотожність релігійної і духовної культури, як не можуть бути тотожними  частина і ціле. Не можна забувати і про те, що релігійна віра спрямовує  думки і прагнення людей у  бік ілюзорного потойбічного світу, виправдовує і висвітлює все 

існуюче як "установлення боже" і тим самим перешкоджає  пошукам нового в життєдіяльності  і культурі, гальмує суспільний прогрес.

Релігійна культура не є  однаковою у різних релігіях. Вона представлена культурою родоплемінних  релігій, індуїстською, іудаїстською, конфуціанською, синтоїстською, буддистською, християнською, ісламською та іншими культурами.

Очевидні у ній два  компоненти: сакральні тексти, теологія, елементи культу і філософія, мораль, мистецтво, що історично вплетені у  релігійно-духовну і культову діяльність, у церковне життя. Очевидно і те, що релігійна культура певною мірою  суттєво впливає на світську культуру в цілому та на окремі її складові.

Для вивчення свого предмета релігієзнавство використовує значну кількість методів пізнання: філософських, загальнонаукових і конкретно-наукових, теоретичних і емпіричних. Різноманітні методи застосовують також окремі його розділи: соціологія релігії — методи встановлення соціальних чинників (вивчення документів, інтерв'ю-анкетування, опитування по телефону), методи початкової обробки  отриманих даних (групування, ранжування, складання статистичних таблиць); психологія релігії — аналіз біографій, проективні тести, індивідуальні опитування, методи дослідження переконань і диспозицій особистості, соціометрію тощо. Серед  методологічних підходів у релігієзнавстві  актуальними й ефективними є: каузальний аналіз (з'ясування причинно-наслідкових  зв'язків виникнення й еволюції різноманітних явищ релігії); історико-логічний підхід, що використовується як інструмент пізнання логіки історії релігії для розуміння сучасного її стану; генетичний підхід, коли наступні етапи історії релігії виводяться з початкової її фази; порівняльно-історичне дослідження, коли зіставляються різні етапи еволюції однієї й тієї ж релігії у різні часи або порівнюються різні релігії, що існують одночасно, але перебувають на різних етапах розвитку; типологічний підхід, що має своїм змістом сукупність процедур групування релігій за певними ознаками; феноменологічний підхід, коли використовується сукупність прийомів з'ясування значень і сенсів у духовній взаємодії людей; структурно-функціональний аналіз та ін.