Контрольна робота з "Історії України"

13

1.      Східнослов’янські племена в IV-IX ст.: розселення, заняття, побут.

Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст.вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельбиу Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території. Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися. Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'ян- ська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська; східно-слов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки — анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу. Протягом VII та VIII ст. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни — на північному заході, сіверці — на північному сході, уличі й тиверці — на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багато, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані 30—40 миль. У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому скандінави називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Доба VI—IX ст. в історії східного слов'янства характеризується глибокими якісними суспільними змінами, визріванням, та становленням тих факторів суспільного життя, що сприяли в IX ст. виникненню Давньоруської держави на теренах Східної Європи.

 Соціально-економічна сфера. Система господарювання східних слов'ян ґрунтувалася головним чином на землеробстві. Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли. Протягом VII—IX ст. значно удосконалюється техніка землеробства. Саме на цей час припадають поява і поширення залізних наральників, серпів, кіс-горбуш, мотик, ручних жорен. Розширюється асортимент вирощуваних злаків, починають активно культивуватися пшениця, жито, ячмінь, овес. Археологічні знахідки зерен ярих та озимих культур свідчать про застосування двопільної системи землеробства.

 Підвищення продуктивності праці й зростання виробництва додаткового продукту сприяли кардинальним змінам у соціальній сфері. Земля, насамперед орні ділянки, і результати праці на ній все частіше почали переходити у власність окремих сімей, які ставали своєрідними господарськими одиницями суспільства. Поступово розгортається процес розпаду родових патріархальних зв'язків і відбувається перехід до сусідської територіальної общини.

 Розвиток продуктивних сил сприяв соціальному розшаруванню, розкладу родово-общинного ладу, формуванню феодальної системи. Військова та племінна знать дедалі більше концентрує у своїх руках гроші, цінності, багатства, використовує працю рабів та збіднілих общинників (смердів). На цьому ґрунті спочатку зароджується, а потім поглиблюється класова диференціація — землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники трансформуються на феодально залежне населення, що створює передумови для активного державотворчого процесу.

 У IV—VII ст. у східнослов'янських племен значного поширення набувають ремесла — залізообробне, ювелірне, косторізне, гончарне та ін. Найрозвинутішими були залізодобування та металообробка, тобто саме ті галузі, що визначали рівень розвитку суспільства, його здатність до прогресивних змін, адже саме від них залежав стан двох основних життєзабезпечуючих сфер — землеробства та військової справи.

 На цьому етапі металургія відокремлюється від ковальства, помітно розширюється асортимент залізних виробів (понад 30 назв), удосконалюється технологія, якість продукції підвищується.

 Прогресивні зміни в розвитку ремесла зумовили поглиблення суспільного поділу праці, обміну як між общинами, так і всередині общин, що сприяло активізації торгівлі та виникненню і зростанню кількості постійних поселень, у яких відбувався міжобщинний обмін, — «градів».

 Відокремлення ремесла від сільського господарства, зародження товарного виробництва в VIII—X ст. сприяли активізації не тільки внутрішнього обміну, а й розширенню зовнішньої торгівлі. Особливо жвавими були торговельні зв'язки з Великою Моравією, Болгарією, Хоза-рією, Візантією та іншими країнами. Розширення торгівлі, з одного боку, — збагачувало слов'янську родоплемінну знать, посилювало диференціацію суспільства, з іншого — надзвичайно гостро ставило питання про захист важливих торговельних шляхів та створення власної державності. До того ж торгівля сприяла державотворчому процесу, ніби «зшиваючи» в одне ціле строкаті клаптики земель слов'янських сусідських територіальних общин.

Господарство східних слов'ян ґрунтувалося на землеробстві з розвинутим скотарством і сільськими промислами. На зламі VIII—IXст. удосконалюється техніка землеробства, ремесла, а також видобутку заліза та способів його обробітку. Орне землеробство перетворюється у домінуючу галузь господарства. У Середньому Подніпров'ї, області, що в своєму соціально-економічному розвитку випереджала інші східнослов'янські землі, відбувалося переоснащення землеробського виробництва більш досконалими знаряддями. Пожвавилися процеси суспільного поділу праці, збільшується асортимент вирощуваних злаків, розвивається парова двопільна система землеробства. В цих умовах пожвавлюється як внутрішня, так і зовнішня торгівля. Зростає кількість поселень, де відбувався міжобщинний обмін, виникають укріплені гради. Все це створювало матеріальні передумови для розвитку феодальних виробничих відносин і закладання тут основ ранньокласового суспільства.

Напередодні утворення Давньоруської держави головною формою суспільної організації східних слов'ян були союзи племен та племінні княжіння. Кожне з цих утворень становило окрему етнічну групу з визначеною територією, властивими їй елементами матеріальної культури, побуту і звичаїв. Територіально-політичні утворення східних слов'ян характеризуються сучасною наукою як об'єднання зі сталою територією і зародками державності. Утворення і виникнення племінних княжінь східного слов'янства було першим етапом у формуванні Давньоруської держави. Основу внутрішньої соціально-економічної системи організації племінних союзів слов'ян становила сільська община. Вона складалася з одного-двох чи більше селищ — «гнізд» споріднених поселень. У володінні общини перебував весь земельний фонд, що становив, однак, власність усього племені. З перебігом часу, вже в третій чверті першого тисячоліття в общинному середовищі східних слов'ян виразно виявляються дві лінії розвитку: колективна та індивідуально-приватновласницька. Прогресуюча соціальна поляризація членів общини зумовлювала зростання у її надрах, з одного боку, власників землі, що поступово перетворювалися на феодалів, а з другого — безземельних селян. Процеси соціального розшарування общини прискорювало також патріархальне рабство, наявність якого у східних слов'ян фіксується за джерелами принаймні вже в VI—VII столітті. Втім, праця рабів у землеробстві слов'ян не використовувалась і сфера їх застосування була обмеженою. Це пояснюється тим, що рабовласницька формація у східних слов'ян не склалася. В період розкладу первіснообщинного ладу рабовласницький уклад не став основою соціально-економічного життя східнослов'янського суспільства.

Суспільний устрій східних слов'ян напередодні об'єднання їх в єдину ранньофеодальну державу набував характерних рис, притаманних вищій стадії родоплемінного ладу — «військовій демократії».

Підсумовуючи, зазначимо, що внутрішній соціально-економічний розвиток східнослов’янського суспільства, зокрема досягнутий ним у VII—VIII ст. рівень розвитку продуктивних сил і соціальних відносин, суспільний поділ праці об'єктивно зумовили зародження феодальних відносин, становлення і розвиток ранньофеодальної держави.

2.      Вірування, культура  східнослов’янських племен у IV-IX ст.

3.      Утворення держави у східних слов’ян. Початок княжної доби.

Східні слов’яни починаючи з VI-VII ст. розселилися на величезному обширі Східної Європи, утворюючи союзи племен. “Повість временних літ” складена п’ять століть тому, малює грандіозне полотно цього розселення: “Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами, другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, - за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами… А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами.” Цей процес розселення в цілому завершився у VIII-IX ст.

Першим етапом утворення держави у східних слов’ян було утворення протягом VII – першої половини ІХ ст. перед державних утворень – полянського князівства Кия, Дулібо-Волинського союзу та ін. Східнослов’янські союзи племен являли собою виразні етнокультурні спільності, які мали певні локальні особливості. Згодом, породження родоплемінного ладу – великі і малі союзи племен у перебігу розвитку східнослов’янського суспільства поступово переросли в утворення більш високого соціально-політичного рівня – племінні княжіння.

Докорінною причиною утворення держави у східних слов’ян як і у всіх інших народів, було виникнення соціально неоднорідного суспільства, тобто суспільства з приватною власністю, майновою нерівністю, соціальним розшаруванням. Посилення руху населення (в ході торговельних зв’язків, воєн, переміщення сільського населення у міста), наростання соціальної напруженості переросли регулюючі функції роду і вимагали принципово нового регулятора – публічної влади з потужним апаратом примусу, підкріпленим ідеологічною системою. Східні слов'яни перебували на тому рівні соціально економічного розвитку, який створює внутрішні передумови для виникнення держави. Головними їх заняттями були орне землеробство, ремесла, торгівля. Істотно удосконалилися основні сільськогосподарські та переробні знаряддя праці. Удосконалення знарядь праці підвищувало продуктивність праці та врожайність зернових культур. Швидко розвивалася металургія та інші ремесла. Утворилися міста, окремі з яких перетворилися на політичні центри племінних союзів.

Особливістю і додатковим стимулом генезису державності у східних слов’ян була загострена потреба в організації захисту від зовнішньої загрози – в першу чергу з боку хозар, об’єднаних у потужний каганат, а також варягів, Візантії, Польщі.
Формування державного апарату стимулювала також перспектива отримання великих прибутків від великих торговельних шляхів у разі налагодження їх утримання і охорони. Особливо це стосувалося шляху “Із варяг у греки”.

Головними ознаками існування державності в ранньосередньовічному суспільстві сучасні історики вважають наявність влади, відчуженої від народу, розміщення населення за територіальним принципом і стягання данини для утримання влади. Можна додати до цього як обов’язкову ознаку успадкування влади князем. В умовах Київської Русі Х ст. конкретними формами державності були: окняження земель (підкорення владі державного центру територій племінних княжінь) і поширення на ті землі систем збирання данини, управління й судочинства.

Першими київськими князями, існування яких зафіксоване літописцями, були Аскольд і Дір. Полянське князівство Кия, Аскольда і Діра стало етнокультурним, політичним і соціальним осереддям, довкола якого наприкінці ІХ ст. почала зростати Руська держава. Можливо, літописець Нестор мав підстави, роблячи під 860-м роком запис про похід Аскольда і Діра на Константинополь, відзначити, що з того часу “начася прозивати Руска земля”.

4.      «Норманська теорія». Антинорманісти.

Норманська теорія — наукова теорія, за якою, нормани (від скандинавського терміну, що означає "північна людина"; у літописах - варяги) є засновниками східнослов'янської державності, в т.ч. й Київської Русі. Творцями Норманської теорії були німецькі історики Г.3.Байєр, Г.Ф.Міллер і А.Л.Шльоцер, які працювали у другій половині 18 століття у Петербурзькій АН. Підставою для висновку про скандинавське походження Русі (держави і назви) слугувало довільне тлумачення ученими-норманістами писемних джерел, насамперед, статті 862 третьої (1118) редакції "Повісті минулих літ" про закликання слов'янами на князювання трьох варязьких князів - Рюрика, Синеуса і Трувора. Опосередковано ця теорія доводила провідну роль скандинаво-германських народів у постанні руської державності.

Теорії доводять, що саме ім’я Русь виникло від того самого кореню як і співзвучне фінське ім’я для Швеції (Ruotsi) похідне від старонорвезького слова "людина яка веслує",тому що веслування було тоді основним способом навігації річками. Також це співзвучно з назвою узбережжя Швеції Roslagen або Roden, звідки варяги прибули до Русі згідно Повісті Врем’яних Літ.

Норманську теорію вперше розробив німецький історик Герхардт Фрідріх Міллер (1705-1783) який працював для Російської Академії Наук у 1748 році. Науковець зробив доповідь у 1749-му році виголошуючи: "Славетні скандинави підкорили всі руські землі з їх всепереможною зброєю". Решта промови, яка складалася зі списку військових поразок слов’ян від германців і шведів, була врешті перервана патріотично настроєною аудиторією. Різка критика Ломоносова, Крашеннікова і інших академиків примусила призупинити роботу над своєю теорією до дня смерті Ломоносова. І хоча друкована копія оригінального докладу була знищена, Міллер переписав свою роботу і перевидав з назвою Походження росичів (Origines Rossicae) у 1768 році.

У 19 столітті положення Норманської теорії розвивали російські історики М. Карамзін, С. Соловйов, М. Погодін, датський славіст В. Томсен. На рубежі 19-20 століть теорія зазнала значної модифікації у працях зарубіжних істориків Ф. Брауна, К. Пандера, С. Рожнецького, В. Вестберга. Не відмовляючись від традиційної концепції норманського завоювання, учені неонорманісти (Г.Янкун, Г. Штокль, Т. Арне, А. Стендер-Петерсен, Р. Пертнер, Т. Капелле, X. Арбман, В.Мошин, М. Таубе, Ю. Вернадський та ін.) запропонували теорії послідовної зміни іноземного панування над слов'янами, мирної норманської колонізації, вирішальної ролі варягів у формуванні соціальної верхівки Київської Русі, їх визначального впливу на економічний розвиток країни.

Імперський історик Ніколай Карамзін (1766-1826) і його послідовник Михаїл Погодін (1800–1875) фактично зафіксували в сучасній російський історичній науці, що варяги були запрошені володарювати і встановити державний порядок. (Див. Теорії походження київської держави).

Наукову когролритику Н.т. (антинорманізм) започаткував у другій пол. 18 ст. М. Ломоносов. У першій половині 19 ст. проти неї виступили історики-декабристи, слов'янофіли, пізніше - відомі російські вчені С. Гедеонов, Д.Іловайський, В.Васильєвський. На противагу норманістам вони висунули ряд теорій (балтійсько-слов'янська, литовська, готська), що спричинило розгортання дискусії на новому рівні. У радянській історіографії початкове відчувався значний вплив Н.т. Одночасно розпочалася її наукова критика з боку провідних істориків. Значний внесок у спростування постулатів норманізму зробили Б.Греков, М.Тихомиров, Б.Рибаков, Л.Черепній, В.Мавродін, В.Пашуто, Д.Ліхачов, 1. Шаскольський, польський учений Г.Ловм'янський.

Помітно менший вплив мала Н.т. на українську історіографію. Автор "Історії Русів" вважав, що назва Русь, як і держава східних слов'ян постала на місцевому ґрунті. М. Костомаров, виступаючи з критикою Н.т., обґрунтовував литовське походження Русі. Не надавали значення норманізмові В. Антонович та представники його школи. Видатний український історик М.Грушевський відстоював думку про "істнованє Руси в полудневих краях тоді ще, коли першого скандинавсько-руського князя, Ігоревого батька з його братами не могло бути й на світі" (Історія України-Руси, т. 1, с. 624). Учений доводив, що Н.т. є непотрібною для висвітлення питання про походження Київської Русі. М. Грушевський допускав лише певний вплив варязької військової організації на об'єднавчий процес давньоруських земель під владою Києва. Учні та послідовники М. Грушевського поділяли його погляди, однак, окремі історики "державної школи" в західноукраїнській історіографії 1920-30-х рр. 20 ст. - С. Томашівський, М. Кордуба, М. Чубатий, Б. Крупницький погоджувалися з окремими положеннями Н. т. Українські історики Д. Багалій, В. Пархоменко, що працювали в наукових установах УРСР стояли на позиції антинорманізму.

Сучасна українська історична наука, репрезентована працями учених П. Толочка, М. Брайчевського, М. Котляра, В. Барана та ін. доводить, що Н.т. як проблема походження Київської Русі втратила наукове значення. Доведеним фактом вважається існування протодержавних утворень у Подніпров'ї, Галичині і Волині задовго до літописного повідомлення про покликання варягів. Ряд сучасних російських істориків (Д. Мачінський, Г. Лебедев, 0. Мельникова) поділяють погляди норманізму і доводять північне походження Русі.

Норманська теорія походження Руси є основною в європейських наукових історичних колах.

5.      Київський князь Олег. Відносини з Візантією.

Походження князя Олега. У кінці IX ст., після смерті новгородського князя Рюрика, варяга за походженням, до повноліття його сина Ігоря, фактичним правителем новгородської землі став Олег (ім'я походить від скандинавського слова helga — мудрий). Він здійснював численні завойовницькі й торгові походи, і у 882 році, як повідомляє «Повість временних літ», зібрав велике військо й вирушив походом на південь, до Києва. Заховавши дружину й човни, Олег представився купцем, що привіз дарунки київським князям. Коли Аскольд і Дір вийшли привітати торгового гостя, Олег заявив їм: «Ви не князі, і не княжого роду, а це син Рюрика», — і показав на малолітнього Ігоря, якого привели воїни. Аскольда й Діра підступно вбили. Аскольд був похований на Печерську (звідси й назва місцевості — Аскольдова могила), а Дір — поблизу того місця, де пізніше буде збудована церква святої Ірини (неподалік від Софійського собору).

Захопивши Київ, Олег зробив місто своєю резиденцією, наголосивши: «Бути Києву матір'ю містам руським». Так, у єдину державу об'єдналися слов'янські землі Півночі та Півдня.

Розширення кордонів Київської держави. 883 року Олег здійснив похід на деревлян і, підкоривши їх, розширив південно-західні кордони держави. Наступного року він вирушив на схід і приєднав сіверян, а згодом і радимичів. Звільнивши ці племена з-під гніту хозар, Олег призначив їм меншу данину, ніж вони платили каганату. Проте уличі й тиверці, попри всі намагання Олега, так і не визнали його влади.

Князь будував нові міста та могутні фортеці, у яких залишав своїх намісників, «святих і великих князів», що керували прилеглими територіями та військом. Найбільшими містами Олегової держави були Київ, Чернігів, Новгород, Смоленськ, Псков, Ростов.

Зовнішньополітична діяльність. Олег, майстер військової справи, здійснив два вдалі походи проти Візантії — 907 і 911 pp. Коли Олег уперше зайшов до Царгорода, то прибив свій щит на міських воротах на знак перемоги. Тоді ж уклали договір, за яким візантійці (як це було й раніше) мали сплачувати щорічно данину, руські купці дістали право безмитної торгівлі та безкоштовного проживання протягом 6 місяців і, крім того, повного забезпечення всім необхідним у столиці Візантії. Усе це за умови, якщо Олег буде надавати військову підтримку, братиме участь у війнах проти арабів тощо.

Реальну картину про встановлення взаємовідносин Олега з Візантією засвідчує додаткова умова від 2 вересня 911 року. Вона цінна тим, що вперше встановлює правові відносини наших предків з греками, визначає правила взаємовідносин в грецьких і руських містах, покарання за їх порушення, викуп невільників, взаємодопомогу у війні і т. ін. Для Військово - Морських Сил сучасної України ця угода князя Олега з греками є першоджерелом, витоком морського права Русі-України і виразно свідчить про високий і різнорідний розвиток військово-морського мистецтва наших далеких предків.

У першому договорі Олега говориться про утримання двору українців у Царгороді та забезпечення їхніх кораблів при поверненні на Русь. У другому договорі Олега цікавими для нас є пункти про кораблі, які зазнали лиха в морі. "Коли велика буря викине лодію на чужу землю, а знайдеться там хто від Русі, то має рятувати лодію з вантажем і відіслати її до грецької землі та провести її через усяке небезпечне місце аж дійде в місце безпечне. Коли така лодія від бурі або через мілину не може дістатися до свого місця, ми, Русь, допоможемо гребцям цієї лодії й допровадимо їх здорових із купівлею - якщо це трапиться близько грецької землі. Як така пригода трапиться лодії руській - проведемо її в руську землю". Коли ж було неможливим доставити корабель до порту його призначення то греки і русини взаємно зобов'язувалися вантаж продати, а гроші відіслати власнику корабля.

Таким чином укладені Олегом договори з Візантією започаткували українське морське право.

За легендою "Повісті плинних літ", князь київський Олег помер через пів- року після повернення з візантійського походу. Причиною його смерті наче б то став укус змії, яка жила у черепі його колишнього бойового коня.

Проте в хроніці арабського хроніста Масуді є розповідь про морський похід київського флоту з 500 лодій з 50-ма тисячами воїнів через Дон і Волгу на Каспійське море в 913 році. Під час цього походу руси розбили військо саманіїдів і протягом кількох місяців опанували всім Каспійським узбережжям. Як стверджує Масуді, лише на зворотній дорозі на обтяжене здобиччю військо русів напали хозари і "побили його велику кількість".

Отже, без всякого сумніву можна з впевненістю говорити про те, що такий далекий і складний похід міг організувати лише досвідчений і авторитетний князь-воїн.. Виглядає логічним і закономірним бажання князя Русі - України після гучної перемоги над Візантією відновити свй вплив і на Персію. Історик Михайло Грушевський стверджує, що це був останній похід князя Олега. Тож датою смерті цього видатного флотоводця древньокиївської держави найвірогідніше слід вважати 915 рік.

6.      Князь Ігор. Повстання деревлян.

Після смерті князя Олега Київська держава стала слабшати. Племена деревлян від мовилися платити данину Києву, а на кордонах Руської землі з'явилися могутні кочівники лихий час зайняв престол Рюриків син, князь Ігор. Він довів своє право на князювання: придушив виступи деревлян, наклав на них ще більшу данину, дав відсіч печенігам і навіть використав їх для зміцнення могутності Київської держави (найняв їх у військо) і своєї влади. Літописи сповіщають, що під владою Ігоря опинилося 20 «світлих князів руських». У Новгороді Ігор посадив намісником свого сина Святослава, чим здійснив певну консолідацію земель Руської держави.

941 року Ігор розпочав військовий похід проти Візантії, під час якого, за свідченням сучасників, його флот налічував 1 тис. бойових кораблів і 40 тис. воїнів. Однак похід виявився невдалим: візантійський флот перестрів русичів і застосував проти них «грецький вогонь» (суміш смоли, сірки, нафти та селітри, яку виливали з мідних труб). Утративши частину кораблів, Ігор відступив, та за 2 роки зібрав велику дружину, найнявши печенігів, і знову вирушив на Візантію. На цей раз візантійці вирішили не ризикувати й підписали з Києвом мирний договір.

943 року Ігорева дружина здійснила похід до Каспійського моря, розгромила багато мусульманських місій і з великою здобиччю повернулася до Києва. Невдовзі черговий акт непокори деревлян знову змусив Ігоря вирушити в похід, який виявився для нього останнім. Деревляни й на цей раз були змушені підкоритися та сплатити данину. Князь Ігор уже повертався додому, як незадоволена малою здобиччю дружина стала вмовляти його повернутися та взяти додаткову данину. Обурені деревляни зібралися на віче й вирішили покарати кривдників. «Унадиться вовк до овець, то знищить усе стадо», — вирішили вони. Ігореві дружинники потрапили в засідку, а самого князя прив'язали до верхівок двох дерев і розірвали. Щоб уникнути війни з Києвом, деревляни послали до столиці представницьке посольство.

Древля́нське повста́ння 945 року — найраніше із засвідчених писемними джерелами повстань народних мас у Київській Русі. Викликане спробою київського князя Ігоря провести у 945 році повторний збір данини в землі древлян. Під час повстання Ігоря було вбито. З повстання скористалася древлянська феодальна верхівка на чолі з князем Малом, щоб відокремитися від Києва.

В 946 році Древлянське повстання придушила жінка Ігоря княгиня Ольга. Вона на чолі київської дружини жорстоко помстилася древлянам — спалила їхню столицю Іскоростень і стратила біля п'ятьох тисяч мирних жителів. Проте, мусила провести певну регламентацію збору данини.