Контрольная работа по "Фінансам"

Зміст

1. Фінансова діяльність суб’єктів  господарювання без створення  юридичної особи           3

2. Фактори і інструменти  дивідендної політики, її ефективність  7

3. Валютне регулювання  і валютний контроль у сфері  ВЕД  13

Задача          19

Список використаної літератури      20

1. Фінансова діяльність суб’єктів  господарювання без створення  юридичної особи

В умовах ринкової економіки громадяни  мають два основних способи заробити на прожиття: працювати за наймом або  самому займатися підприємницькою  діяльністю. Зараз, коли Україна знаходиться на шляху до ринкової економіки, який супроводжується зростанням безробіття, невиплатою зарплати на ряді підприємств, усе більше людей замислюються над можливістю організувати свій власний бізнес, самостійно зайнятися підприємницькою діяльністю.

Громадянин, що бажає  зареєструватися як підприємець, повинен  представити в органи реєстрації: * документ, що засвідчує його особистість; * копію довідки про присвоєння ідентифікаційного номера; * дві  фотокартки; * квитанцію про сплату реєстраційного збору; * заповнити реєстраційну картку, яка водночас є заявою про державну реєстрацію. Плата за реєстрацію складає 25 гривень (1,5 неоподатковуваних мінімуми).

Якщо всі документи  оформлені правильно, то орган реєстрації повинен протягом 5 робочих днів видати громадянину свідоцтво про державну реєстрацію суб’єкта підприємницької діяльності - фізичної особи. У такий спосіб громадянин одержує статус підприємця, але він у даному випадку займається підприємництвом без створення підприємства (для простоти будемо називати такого підприємця індивідуальним підприємцем). Це найпростіша форма підприємництва.

Її перевага полягає  в тому, що не треба утворювати підприємство, розробляти статут, створювати статутний  фонд, вести бухоблік, звітність  та іншу документацію, пов’язану з діяльністю підприємства. Індивідуальні підприємці можуть використовувати спрощену систему оподатковування, про що мова йтиме нижче. Оподатковування індивідуальних підприємців здійснюється, в основному, відповідно до Декрету КМУ "Про прибутковий податок із громадян" від 26.12.92 р. (із змінами від 13.02.98 р.) Але така підприємницька діяльність, на жаль, має й свої недоліки.

Головний з них полягає  в тому, що індивідуальний підприємець  відповідає за борги від підприємницької діяльності усім своїм майном, включаючи частку сім’ї  в майні (див. Закон "Про банкрутство" у ред. від 30 червня 1999 р.). Інший недолік полягає в тому, що податкові органи мають право обстежити житлові помешкання таких індивідуальних підприємців, оскільки вважається, що вони використовують свої житлові помешкання для одержання прибутків. Таким чином, перед нами виникла фігура підприємця.

У зв’язку з цим  закономірне питання: "А чи усі  громадяни мають право бути підприємцями?" Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути громадяни України та іноземці, не обмежені законом у дієздатності. (Нагадаємо, що повна дієздатність наступає з 18 років, а також при вступі в шлюб до досягнення цього віку).

Не мають права займатися  підприємницькою діяльністю: військовослужбовці, посадові особи органів прокуратури, суду, державної безпеки, внутрішніх справ, арбітражу, державного нотаріату, а також органів державної влади і управління, які здійснюють контроль за діяльністю підприємств; особи, котрим суд заборонив займатися визначеними видами діяльності, пов’язаними з підприємництвом, а також особи, що мають непогашену судимість за корисливі злочини.

Але всі перераховані вище особи можуть бути акціонерами  й одержувати дивіденди по акціях. Говорячи про підприємництво, необхідно зупинитися на принципах підприємницької діяльності, що визначені в Законі "Про підприємництво".

Справа в тому, що багато громадян, що мають намір стати  або вже стали підприємцями, звично оглядаються на органи влади, виходять з того, що з ними треба погоджувати будь-який свій крок, будь-яку дію. Проте це не так, оскільки Закон проголошує свободу підприємницької діяльності. Це означає, що підприємець може без обмежень приймати рішення та здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.

Свобода підприємництва означає також право будь-якої особи залучати на добровільних засадах  майно і кошти юридичних осіб і громадян, використовувати працю  найманих робітників, вільно розпоряджатися прибутком, що залишається після  виплати всіх передбачених законодавством податків і зборів. Безумовно, свобода підприємницької діяльності не може бути безмежною.

Інтереси охорони навколишнього  середовища, національної безпеки, здоров’я громадян потребують введення визначених обмежень у сфері підприємництва. Так, Закон забороняє підприємництво в сфері обороту наркотичних засобів, виготовлення і реалізації бойової зброї і боєприпасів та інші обмеження. Крім цього, для близько 50-и видів підприємницької діяльності потрібно одержати спеціальний дозвіл (ліцензії), на цьому ми детальніше зупинимося в інших розділах книги.

Закон особливо підкреслює, що підприємець зобов’язаний не завдавати  шкоди навколишньому середовищу, не порушувати прав та інтересів громадян, підприємств, установ і держави, що охороняються законом. За заподіяний збиток і шкоду підприємець несе майнову та іншу, встановлену законом, відповідальність. Але, передбачаючи юридичну відповідальність підприємця, держава, зі свого боку, бере визначені зобов’язання й на себе.

Так, держава гарантує всім підприємцям, незалежно від обраних ними організаційних форм підприємницької діяльності, рівні права і створює однакові можливості для доступу до матеріально-технічних, фінансових, трудових, інформаційних, природних та інших ресурсів. Держава гарантує недоторканність майна і забезпечує захист права власності підприємця.

Вилучення державою в  підприємця його основних і оборотних  коштів та іншого, належного йому, майна  не припускається, за винятком випадків, передбачених законодавством. Державні органи і посадові особи можуть давати підприємцям вказівки тільки відповідно до своєї компетенції. У випадку видання цими органами актів, що перевищують їхню компетенцію, підприємець може звернутися в суд із заявою про визнання таких актів недійсними.

Збитки, заподіяні підприємцю внаслідок виконання незаконних указівок державних або інших органів, або їхніх посадових осіб, а також внаслідок неналежного здійснення такими органами або їхніми посадовими особами своїх обов’язків стосовно підприємця, підлягають відшкодуванню цими органами. Збитки, заподіяні підприємцю внаслідок порушення громадянами або юридичними особами його майнових прав, що охороняються законом, також відшкодовуються підприємцю відповідно до чинного законодавства.

Такими є основні  принципи підприємницької діяльності, про які необхідно знати тим, хто займається або має намір зайнятися підприємницькою діяльністю.

2. Фактори і інструменти дивідендної політики, її ефективність.

Дивідендна політика — це набір цілей і завдань, які ставить перед собою керівництво підприємства у галузі виплати дивідендів, а також сукупність методів і засобів їх досягнення. Оптимізація дивідендної політики — це оптимізація співвідношення між прибутком, що виплачується у вигляді дивідендів, і тим, який реінвестується з метою максимізації доходів власників.

Приймаючи рішення в  галузі дивідендної політики, слід враховувати, що вони впливають на ряд  ключових параметрів фінансово-господарської  діяльності підприємства: величину самофінансування, структуру капіталу, ціну залучення фінансових ресурсів, ринковий курс корпоративних прав, ліквідність та ряд інших. Найбільш чітко вираженим є зв’язок між дивідендною політикою та самофінансуванням підприємства: чим більше прибутку виплачується у вигляді дивідендів, тим менше коштів залишається у підприємства для здійснення реінвестицій. Якщо ж приймається рішення про тезаврацію прибутку, то збільшується величина власного капіталу, а отже, змінюється загальна структура капіталу підприємства, що за певних обставин впливає на його вартість.

Зв’язок між дивідендною  політикою і ринковим курсом корпоративних  прав описується класичним алгоритмом: курс акцій прямо пропорційний дивіденду  та обернено пропорційний процентній ставці за альтернативними вкладеннями  капіталу на ринку.

Стабільний рівень дивідендних виплат може сигналізувати про те, що вкладений інвесторами в підприємство капітал працює ефективно. Отже, за інших рівних умов дивідендні виплати позитивно впливають на ринковий курс корпоративних прав. З іншого боку, відсутність дивідендів або їх різке коливання свідчить про нестабільність і ризиковість підприємства-емітента корпоративних прав. Як наслідок — ринковий курс падає. Щоправда, інвестори можуть високо оцінити вартість акцій підприємства навіть і без виплати дивідендів, якщо вони добре поінформовані про його програми розвитку, причини невиплати або скорочення виплати дивідендів і напрямки реінвестування прибутку.

Важливим є також  обернений зв’язок між ринковим курсом корпоративних прав і фінансово-господарською  діяльністю емітента. Вплив низького ринкового курсу проявляється під час залучення підприємством фінансових ресурсів. За низького ринкового курсу корпоративних прав емісія може або взагалі не відбутися, або з мінімальним курсом емісії, відповідно і мінімальним емісійним доходом. Отже, якщо підприємство планує залучати кошти за рахунок додаткової емісії, йому слід реалізувати дивідендну політику, спрямовану на підвищення ринкового курсу корпоративних прав.

До основних завдань, які слід вирішити в ході формування та реалізації дивідендної політики, слід віднести:

• виявлення основних факторів, які впливають на прийняття рішення щодо виплати дивідендів чи реінвестування прибутку;
• визначення оптимального співвідношення між розподіленим і тезаврованим прибутком;
• оцінку впливу рішення щодо порядку розподілу чистого прибутку на ринкову вартість корпоративних прав підприємства та його інвестиційну привабливість;
• визначення оптимальної для підприємства величини статутного і власного капіталу;
• узгодження стратегії виплати дивідендів із податковим законодавством;
• вибір найприйнятнішого методу та форми нарахування і виплати дивідендів;
• оцінку впливу дивідендної політики на вирішення конфлікту інтересів між власниками, кредиторами та керівництвом підприємства.

Рішення щодо розподілу  прибутку, а отже, вибору тих чи інших пріоритетів при реалізації дивідендної політики приймаються зборами власників підприємства. Завданням менеджменту в цілому і фінансового менеджменту зокрема є обґрунтування необхідності прийняття того чи іншого рішення в галузі дивідендної політики. Для цього слід проаналізувати фактори впливу на неї. До основних з таких факторів належать:

Стадія життєвого циклу  підприємства (для нещодавно створених  підприємств доцільним є максимальне  реінвестування прибутку).

Наявність у підприємства прибуткових інвестиційних проектів. Якщо в підприємства відсутні обґрунтовані плани щодо прибуткового реінвестування прибутку, то найраціональнішим буде максимальний розподіл прибутку (виплата дивідендів).

Альтернативні джерела  капіталу. Цей чинник пов’язаний з доступністю і вартістю залучення коштів із зовнішніх джерел, які можна використати для покриття потреби в капіталі, що залежить від:

• кредитоспроможності підприємства та наявності в нього кредитного забезпечення;
• вартості залучення позичкового капіталу;
• інвестиційної привабливості та можливостей залучення додаткового акціонерного чи пайового капіталу (шанси розміщення нової емісії);
• накладних витрат, пов’язаних із залученням власного капіталу із зовнішніх джерел.

Обмеження. Законодавством, статутом чи угодами підприємства можуть бути встановлені певні обмеження на виплату дивідендів. Ці обмеження можуть застосовуватися, як правило, в таких випадках:

• у разі заборгованості власників (учасників) за внесками до статутного капіталу;
• за наявності на момент виплати дивідендів підстав щодо порушення справи про банкрутство підприємства чи виникнення таких підстав у результаті виплати дивідендів;
• власний капітал підприємства є меншим за обсяг його статутного та резервного капіталу;
• повністю не сплачені поточні та накопичені дивіденди за привілейованими акціями;
• відсутність відповідних фінансових джерел виплати дивідендів;
• наявність договірних обмежень, наприклад з банком-кредитором.

Преференції найважливіших  груп власників: більшість з них  орієнтовані на споживання (дивіденди) чи заощадження (тезаврація та збільшення вартості підприємства).

Податкові наслідки застосування того чи іншого типу дивідендної політики: для власників та для самого підприємства.

Рівень процентних ставок на ринку капіталів, а також ставки дивідендів у конкурентів та в інших підприємств, які належать до тієї самої чи суміжних галузей виробництва..

У процесі реалізації обраного типу дивідендної політики підприємства вдаються до специфічних  прийомів. Такими прийомами є:

• збільшення статутного капіталу та виплата дивідендів акціями;
• подрібнення акцій;
• викуп акціонерним товариством акцій власної емісії (або зменшення номіналу);
• формування резервів виплати дивідендів.

Важливим інструментом дивідендної політики є збільшення статутного капіталу підприємства без залучення додаткових внесків власників. У такому разі відповідна частина прибутку підприємства трансформується у статутний капітал. Причому до статутного капіталу може спрямовуватися як прибуток звітного року, так і залишок нерозподіленого прибутку минулих років. Вдаючись до цього прийому, підприємства можуть досягти двох цілей:

• забезпечити певний рівень самофінансування, оскільки прибуток залишається на підприємстві;
• збільшити базу для нарахування дивідендів.

Збільшення статутного капіталу супроводжується, як правило, виплатою дивідендів акціями, які емітуються за номінальною вартістю, тобто без ажіо. Виплата дивідендів акціями здійснюється відповідно до частки участі кожного з власників у статутному капіталі. Зазвичай така виплата не змінює пропорцій участі всіх акціонерів (власників) у статутному капіталі підприємства-емітента. Акціонери, які бажають отримати грошові кошти, можуть реалізувати безоплатно отримані акції (Gratisaktien) на ринку. До цієї форми виплати дивідендів вдаються підприємства, які динамічно розвиваються і мають постійну потребу в капіталі. При емісії цих акцій необхідно стежити, щоб така операція суттєво не вплинула на «розмивання» статутного капіталу та на ринковий курс корпоративних прав. Після збільшення статутного капіталу можна підвищити абсолютну суму дивідендів за стабільної ставки їх нарахування.

Якщо збільшення статутного капіталу відбувається в рамках реалізації певного типу дивідендної політики, то курс емісії, як правило, встановлюється на рівні номіналу або дещо перевищує його. Курс емісії повинен бути встановлений таким чином, щоб це дало змогу забезпечити стабільний розмір дивідендів після збільшення номінального капіталу.

Досить відомим інструментом дивідендної політики, до якого вдаються підприємства європейських країн та США, є подрібнення акцій та викуп акціонерним товариством акцій власної емісії. Механізм подрібнення акцій у рамках дивідендної політики застосовується за високого ринкового курсу акцій та високого рівня капіталізації. За рішенням загальних зборів акціонерів АТ може бути проведене подрібнення акцій (спліт): кожна з випущених товариством акцій замінюється на кілька акцій меншого номіналу. Величина статутного капіталу при цьому не змінюється. Однак, як і у випадку зі збільшенням статутного капіталу, досягається зменшення ринкової ціни акції. Провівши подрібнення акцій, наприклад у співвідношенні 1 : 3, емітент може викупити у власника певну кількість акцій та анулювати їх, досягши при цьому зменшення загальної номінальної вартості акцій, які є в обігу, з одночасним зростанням їх ринкової ціни. Грошові компенсації за викуп акцій можна трактувати як дивідендні платежі, що до того ж не підлягатимуть оподаткуванню.

Резерв дивідендів. Підприємства здебільшого прагнуть забезпечити стабільний рівень дивідендних виплат, що позитивно впливає на стабілізацію курсу їх корпоративних прав. З цією метою в роки з високим обсягом чистого прибутку останній повністю не розподіляється, а спрямовується на формування резервів, у т. ч. прихованих. У роки з недостатнім рівнем прибутковості підприємство може спрямовувати на виплату дивідендів частину раніше сформованих резервів. Зазначені резерви також використовуються для забезпечення дивідендних виплат за привілейованими акціями.

3. Валютне регулювання і валютний контроль у сфері ВЕД

Декрет «Про систему  валютного регулювання і валютного  контролю» передбачає здійснення трьох  видів валютних операцій:

• операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності, за винятком операцій, що здійснюються між резидентами у валюті України (типовим прикладом є купівля-продаж іноземної валюти);
• (операції, пов'язані з використанням валютних цінностей в міжнародному обігу як засобу платежу, з передаванням заборгованостей та інших зобов'язань, предметом яких є валютні цінності.

Валютне регулювання - це визначення правового режиму валютних цінностей, правші проведення валютних операцій, правового становища їх суб'єктів, порядку здійснення валютного контролю та відповідальності за порушення валютного законодавства.

Валютне регулювання  носить публічно-правовий характер, тобто:

а) воно спрямоване на забезпечення публічних інтересів щодо стабільності національної грошової одиниці, утримання  платіжного балансу, зміцнення валютно-фінансової системи держави в цілому;

б) здійснюється виключно за допомогою імперативних методів  регулювання.

Валютний контроль - це діяльність уповноважених органів державної влади та банків, спрямована на перевірку дотримання суб'єктами валютних операцій валютного законодавства, виявлення правопорушень та застосування санкцій до правопорушників.

Валютні операції підлягають також фінансовому моніторингу у вішалках, передбачених Законом України від 28 листопада 2002 р. «Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом».

Відповідно до Закону України від 20 травня 1999 р. «Про Національний банк України» Національний банк України діє як уповноважена державна установа при застосуванні законодавства України про валютне регулювання і валютний контроль (ч. 1 ст. 44). До компетенції НБУ у сфері валютного регулювання та контролю належать:

• видання нормативно-правових актів щодо ведення валютних операцій;
• видача та відкликання ліцензій, здійснення контролю, у тому числі шляхом здійснення планових і позапланових перевірок, за діяльністю банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів), які отримали ліцензію НБУ на здійснення валютних операцій, в частіші дотримання ними валютного законодавства;
• встановлення лімітів відкритої валютної позиції для банків та інших установ, що купують та продають іноземну валют}7. Валютна позиція - це співвідношення вимог та зобов'язань банку в іноземній валюті. При їх рівності позиція вважається закритою, при нерівності - відкритою. Відкрита позиція є короткою у разі, якщо обсяг зобов'язань по проданій валюті перевищує обсяг вимог, і довгою, якщо обсяг вимог по купленій валюті перевищує обсяг зобов'язань;
• застосовування заходів відповідальності до банків, юридичних та фізичних осіб (резидентів та нерезидентів) за порушення правил валютного регулювання і валютного контролю.

Повноваженнями у сфері  валютного контролю наділені також:

Державна податкова  адміністрація України - здійснює фінансовий контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами на території України;

Міністерство транспорту та зв'язку України - здійснює контроль за додержанням правил поштових переказів та пересилання валютних цінностей через митний кордон України;

Державна митна служба України - здійснює контроль за додержанням правил переміщення валютних цінностей через митний кордон України.

Окрім того, комерційні банки здійснюють контроль за валютними операціями, що провадяться резидентами і нерезидентами через ці банки.

Положення про валютний контроль, що затверджене постановою правління НБУ від 8 лютого 2000 р. № 49 визначає поняття «функцій агента валютного контролю», під якими розуміються обов'язки банку щодо здійснення контролю за валютними операціями, що проводяться резидентами і нерезидентами через ці банки. Змістом зазначеного контролю є запобігання банками проведенню резидентами і нерезидентами через ці банки незаконних валютних операцій та/або своєчасне інформування банками у випадках та в порядку, встановленому законодавством, відповідних державних органів про порушення резидентами і нерезидентами законодавства, пов'язаного з проведенням ними валютних операцій.

Відсутність в банках документів, що підтверджують правомірність  проведення ними валютних операцій своїх  клієнтів, за умови, що з дати здійснення цих операцій минуло не більше п'яти років, кваліфікується як нездійснення ними банками функцій агента валютного контролю.

Важливим засобом валютного  регулювання є ліцензування валютних операцій Національним банком України, яке регулюється ст. 5 Декрету Кабінету Міністрів України «Про систему валютного регулювання і валютного контролю».

НБУ видає два види ліцензій на здійснення валютних операцій, які підпадають під режим ліцензування згідно з цим Декретом:

• генеральні;
• індивідуальні.

Генеральш ліцензії видаються лише комерційним банкам та іншим фінансовим установам України на здійснення валютних операцій у комплексі, окрім тих валютних операцій, що потребують індивідуальної ліцензії, на весь період дії режиму валютного регулювання.

Індивідуальні ліцензії видаються резидентам і нерезидентам на здійснення разової валютної операції на період, необхідний для здійснення такої операції. Індивідуальної ліцензії потребують такі операції.

Вивезення, переказування  і пересилання за межі України  валютних цінностей. Загальне правило  про ліцензування операцій з переміщення іноземної валюти за межі України має ряд винятків, до яких належать:

а) вивезення, переказування  і пересилання за межі України  фізичними особами — резидентами  іноземної валюти на суму, що визначається НБУ.

Відповідні суми визначаються Інструкцією про порядок переміщення валюти України, іноземної валюти, банківських металів, платіжних документів, інших банківських документів і платіжних карток через кордон України, затвердженою постановою Правління НБУ від 12 липня 2000 р. № 283, та Правилами проведення валютних операцій при здійсненні міжнародних поштових переказів, затвердженими постановою Правління НБУ від 2 7 жовтня 2005 р. № 396;

б) вивезення, переказування  і пересилання за межі України  фізичними особами - резидентами  і нерезидентами іноземної валюти, яка була раніше ввезена ними в Україну на законних підставах;

в) платежі в іноземній валюті, що здійснюються резидентами за межі України на виконання зобов'язань у цій валюті перед нерезидентами щодо оплати продукції, послуг, робіт, прав інтелектуальної власності та інших майнових прав, за винятком оплати валютних цінностей та задоговорами страхування життя.

Таким чином, суб'єкти господарювання не обмежені будь-якими граничними сумами переказів іноземної валюти на виконання зобов'язань перед нерезидентами щодо поставки продукції, виконання робіт, надання послуг. Разом з тим вони повинні пред'являти до банківських установ відповідні зовнішньоекономічні договори (контракти) для підтвердження господарського характеру операції та забезпечення подальшого валютного контролю;

г) платежі в іноземній  валюті за межі України у вигляді  процентів за кредити, доходу (прибутку) від іноземних інвестицій;

д) вивезення за межі України  іноземної інвестиції в іноземній  валюті, раніше здійсненої на території України, вразі прішішення інвестиційної діяльності.

Положення пунктів г) і д) конкретизують зміст гарантій для іноземних інвесторів, які закріплені у статтях 11 та 12 Закону України від 19 березня 1996 р. «Про режим іноземного інвестування».

Ввезення, переказування, пересилання в Україну валюти України. Як виняток, не потребує ліцензування ввезення тощо в Україну сум у валюті України, які раніше були вивезені, переказані, переслані на законних підставах за кордон, - це кореспондує положенню ст. З Декрету, згідно з яким суми у валюті України, що були вивезені, переказані, переслані на законних підставах за кордон, можуть бути вільно ввезені переслані, переказані назад в Україну.

Надання і одержання резидентами кредитів в іноземній валюті Наразі здійснюється не ліцензування відповідних валютних опер вдій, а реєстрація кредитних договорів НБУ шляхом видачі резидентам реєстраційних свідоцтв відповідно до Положення про порядок отримання резидентами кредитів, позик в іноземній валюті від нерезидентів і надання резидентами позик в іноземній валюті нерезидентам, затвердженого постановою Правління НБУ від 17 червня 2004 р. № 270.

Використання іноземної валюти на території України як засобу платежу або як застави. Ряд винятків з правіша про ліцензування використання іноземної валюти на території України як засобу платежу встановлений Правилами використання готівкової іноземної валюти на території України, затвердженими постановою Правління НБУ від 26 березня 1998 р. № 119.

Розміщення валютних цінностей на рахунках І у вкладах за межами України, за винятком:

а) відкриття фізичними особами - резидентами рахунків у іноземній валюті на час їх перебування за кордоном;

б) відкриття кореспондентських рахунків банками:

в) відкриття рахунків у іноземній валюті дипломатичними, консульськими, торговельними та іншими офіційними представництвами

України за кордоном, а також філіями та представництвами підприємств і організацій України за кордоном.

Здійснення інвестицій за кордон, у тому числі шляхом придбання цінних паперів, за винятком цінних паперів або інших корпоративних прав, отриманих фізичними особами - резидентами як дарунок або у спадщину. Слід відзначити, що НБУ встановлює порядок інвестування за кордон лише валютних цінностей. Визначення порядку здійснення резидентами інвестицій за кордон у негрошовій формі належить до компетенції Міністерства економіки України.