Контрольная работа по "Монетарнай політике"

 

 

 

 

 

 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

 

з дисципліни:     Основи економічної теорії.

за  темою №39:   Монетарна політика.

 

 

                             

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Київ  – 2010

Зміст

 

Вступ........................................................................................................................................3

1. Витоки і засновники монетаризму

1.1. Теорії грошей і їх еволюція.............................................................................................4

1.2. Мілтон Фрідман...............................................................................................................7

2. Цілі та  об’єкти монетарної політики…………………………………………………….8

3. Попит на гроші…………………………………………………………...……………….8

4. Грошовий ринок………………………………………………………….……………...10

5. Методи контролю та  інструменти монетарної політики…………...………………...12

6. Банківська система та ефект мультиплікатора………………………………………..13

7. Особливості  проведення монетарної політики  на сучасному етапі розвитку………14      Висновок………………...…………………………………………………………………17 Список використаної літератури……………………………………………………….18

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Вступ

 

За останні  три десятки років кейнсіанської  теорії був кинутий виклик альтернативними  макроекономічними концепціями, зокрема  монетаризмом і теорією раціональних очікувань (ТРО). Розробку цих теорій очолили видатні вчені з світовим ім'ям. Так, кейнсіанську концепцію  зайнятості не стабілізаційної політики, що домінувала  після другої світової війни в макроекономічних переконаннях більшості економістів всіх країн з ринковою індустріальною економікою, розробила група, яка складалася з п'яти майбутніх Нобелівських лауреатів - Поля Самуельсона, Франка Модільяні, Роберта Соло, Джеймса Тобіна і Лоуренса Клєїва.

Інших поглядів дотримувався лауреат Нобелівської премії по економіці 1976 р., Мілтон Фрідман, що став інтелектуальним лідером монетаристської школи. Він поклав початок емпіричним і теоретичним дослідженням, що показують, що гроші грають набагато важливішу роль у визначенні рівня економічної активності і цін, чим припускала кейнсіанска теорія.

Але економічна думка не стоїть на місці, через деякий час Роберт Льюкес, Томас Саржент  і Нейл Уоллес розробляють  теорію раціональних очікувань (ТРО), що представляє  частину так званої нової класичної  економічної теорії.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1. Витоки і засновники монетаризму.

1.1. Теорії грошей і їх еволюція.

Зв'язок грошей з виробництвом відмічений давно. Гроші  є важливим елементом будь-якої економічної  системи, який сприяє функціонуванню економіки. У залежності, перш за все, від оцінки ролі грошей і грошової системи в розвитку економіки існують різні теорії грошей. Ці теорії виникають, отримують підтвердження і якийсь час панують. Проте деякі з них, навпаки, не набувають поширення, оскільки практика не підтверджує, а то і просто спростовує їх.

Розрізняють три  основні теорії грошей – металеву, номіналістичну і кількісну.

Металева  теорія грошей. Дана теорія виникла в Англії в період первинного накопичення капіталу в XVI – XVII ст. одним із засновників металевої теорії був У.Стаффорд (1554-1612). Для металевої теорії грошей було характерне ототожнювать багатство суспільства з дорогоцінними металами, яким приписувалося монопольне виконання всіх функцій грошей. Прихильники цієї теорії не бачили необхідності і закономірності заміни повноцінних грошей паперовою, тому пізніше вони виступали проти паперових грошей, не розмінних на метал.

Номіналістична теорія грошей. Номіналістична теорія грошей виникла при рабовласницькому ладі. Вона заперечувала внутрішню вартість грошей для виправдання псування монет з метою збільшення доходів казни.

Ця теорія повністю сформувалась у ХVІІ - ХVIII ст., коли грошовий обіг був наповнений неповноцінними (білонними) монетами. Першими представниками номіналізму були англійці Дж. Берклі і Дж. Стюарт. Вони вважали, що, по-перше, гроші створюються державою; по-друге, їх вартість визначається номіналом; по-третє, сутність грошей зводиться до ідеального масштабу цін. Наприклад, Дж. Стюарт визначав гроші як масштаб цін з рівними поділами.

Номіналісти повністю відкинули вартісну природу грошей, розглядаючи їх як технічну зброю  обміну. Панівне становище номіналізм зайняв в політекономії в кінці XIX – на початку XX ст., але, на відміну  від раннього номіналізму, об'єктом  його захисту стали не білонні монети, а паперові гроші (казначейські білети).

Найбільш яскраво  сутність номіналізму проявилась в  теорії грошей німецького економіста Г. Кнаппа в праці 1905 р. "Державна теорія грошей". Основні її положення  зводились до наступного:

• гроші –  продукт державного правопорядку, творіння державної влади; 
• гроші – хартальний платіжний засіб, тобто знаки, наділені державою платіжною силою;

• основна функція  грошей – засіб платежу.

Помилковість  теорії грошей Кнаппа полягає в тому, що: по-перше, гроші – категорія не юридична, а економічна; по-друге, металевим грошам притаманна самостійна вартість, а не отримання її від держави, представницька вартість паперових грошей також визначається не державою, а обумовлена об'єктивними економічними законами; по-третє, основною функцією грошей є не засіб платежу, а міра вартості.

Австрійський  економіст Ф. Бендіксен ("Про цінність грошей", "Про гроші як загальний  знаменник") спробував дати економічне обґрунтування державній теорії грошей, оцінюючи гроші як свідоцтво про надання послуг членам суспільства, яке надає право на отримання зворотних послуг. Але його спроба економічно обґрунтувати номіналізм не вдалася, так як при оцінці сутності грошей він ігнорував теорію вартості.

В період економічної  кризи 1929-1933 рр. номіналізм отримав подальший розвиток як теоретична основа для виправдання відмови від золотого стандарту.

Так, Дж. М. Кейнс ("Трактат про гроші", 1930 р.) назвав золоті гроші "пережитком варварства", "п'ятим колесом возу". Ідеальними він вважав паперові гроші, які більш еластичні, ніж золото, і повинні забезпечити постійне процвітання суспільства. Витіснення з обігу золота паперовими грошима він розглядав як емансипацію грошей від золота і перемогу теорії Кнаппа. Кейнс вважав, що всі цивілізовані гроші є хартальними і кнапповський харталізм повністю здійсненний.

Помилковим в  теорії Кейнса було твердження, що металічний обіг нееластичний: в дійсності еластичність досягається шляхом випуску банкнот, розмінних на золото. Практична мета номіналізму Кейнса полягала в теоретичному обґрунтуванні скасування золотого стандарту, переходу до паперово-грошового обігу і регулювання економіки через управління інфляційним процесом.

В сучасних умовах номіналізм – одна з домінуючих теорій грошей. Так, відомий американський  економіст П. Самуельсон вважає, що гроші є умовними знаками та розглядає їх як штучну соціальну умовність.Таким чином, всім різновидам номіналізму характерні одні і ті ж вади: ігнорування товарного походження грошей, відмова від їх найважливіших функцій, ототожнення грошей з масштабом цін, ідеальною лічильною одиницею.

Кількісна теорія грошей Кількісна теорія грошей, яка стверджує, що ціни товарів визначаються об'ємом платіжних засобів, що знаходяться в обігу, належить до числа найстаріших доктрин в історії економічної думки. Період її зародження датується XVI ст., коли бурхливе зростання товарних цін в Європі наполегливо вимагало пояснення причин цього явища. Крім того, це був період панування в економічних трактатах ідей меркантилізму з його благоговійною вірою в особливі властивості благородних металів як важливого елементу суспільного багатства.

Найбільш розповсюджений у ХVIII-ХІХ ст. варіант кількісної теорії стверджував, що при умові  саеіегіа рагіЬиз (незмінності інших  умов) рівень товарних цін в середньому змінюється пропорційно зміні кількості грошей. Це положення спочатку застосовувалось до металевих (золотих та срібних) грошей, а після виходу робіт Д. Рікардо, і до паперових (нерозмінних) грошей. Кількісна теорія включає, як правило, два базисних положення: постулат причинності (ціни залежать від кількості грошей) і постулат пропорційності (ціни змінюються пропорційно зміні кількості грошей). 
В період свого зародження кількісна теорія не претендувала на пояснення причин зміни цін. Її головним завданням було обґрунтування погляду, що гроші принципово відрізняються від інших представників товарного світу завдяки відсутності в них внутрішньої вартості. І лише з часом в кількісній теорії почала домінувати теза про зв'язок стану грошового обігу з динамікою цін.

Першим, хто висловив припущення про залежність рівня  цін від кількості благородних  металів, був французький філософ  Жан Боден. Однак він не висував  твердження про пряму, а тим більше пропорційну залежність між зміною кількості грошей та зміною цін.

Окремі положення цієї теорії в загальних рисах сформулював Дж. Локк (1632-1704 рр.). В більш розробленій формі вона викладена Дж. Вандерлінтом (помер в 1740 р.), Ш. Монтеск'є (1689-1755 рр.) і Д. Юмом (1711-1776 рр.). Прихильником кількісної теорії був і Д. Рікардо (1772-1823 рр.).

Таким чином, для  ранньої кількісної теорії були характерні три постулати:  
1) причинності (ціни залежать від маси грошей);

2) пропорційності (піни змінюються пропорційно  кількості грошей); 3)універсальності  (зміни кількості грошей чинять однаковий вплив на ціни всіх товарів).

Між тим очевидно, що по мірі розвитку форм грошей структура  грошової маси стає далеко не однорідною, так як включає не тільки готівкові  гроші, а й банківські вклади. По-різному  реагують на збільшення грошової маси й ціни на різні групи товарів, які зростають нерівномірно. Подальший розвиток кількісної теорії грошей пов'язаний з включенням в неї апарату економетричного аналізу і елементів мікроекономічної теорії ціни. Суттєвий внесок до модернізації кількісної теорії вніс І. Фішер (1867-1947 рр.) – видатний представник математичної школи в сучасній економічній теорії, один із творців і перший президент Міжнародного економічного товариства (1931-1933 рр.). В праці "Купівельна сила грошей, її визначення і відношення до кредиту, відсотків і криз" (1911 р.) він намагався формалізувати залежність між масою грошей і рівнем товарних цін. Математично рівняння обміну можна представити у вигляді формули:

МV = РQ,

де, М (money) – середня  кількість грошей, що знаходяться  в обігу в даному суспільстві протягом року;

V (vеlосіtу) –  середня кількість оборотів грошей  в їх обміні на блага; 
Р (рrіcе) – середня продажна ціна кожного окремого товару, що купується в даному суспільстві;

Q (quantity) – сукупна  кількість товарів.

 

Формула Фішера є некоректною для умов золотомонетного стандарту, оскільки ігнорує внутрішню вартість грошей. Однак при обігу паперових грошей, нерозмінних на золото, вона набуває певного раціонального змісту. В цих умовах зміна грошової маси впливає на рівень товарних цін (хоч, звичайно, І. Фішер в певній мірі ідеалізував ціновий механізм, так як мав на увазі абсолютну еластичність цін). Фішер, як і інші неокласики," відштовхувався від моделі досконалої конкуренції і поширював свої висновки на економіку, в якій існували монополії, і ціни вже в значній мірі втратили еластичність. В концепції Фішера є й інші недоліки, характерні для кількісної теорії, зокрема, перебільшення впливу грошей на товарні ціни. З його формули випливає, що грошова маса виконує активну роль, а ціни – пасивну. У Фішера лише грошова маса виступає як незалежна змінна, тоді як в дійсності має місце відповідний взаємозв'язок. В умовах монополістичного ціноутворення зростання товарних цін нерідко е причиною розширення грошового обороту.

Багато сучасних економістів характеризують рівняння обміну як рівність: MV = РQ. Ця рівність, з їх точки зору, виражає акт обміну: Г – Т стосовно всієї маси товарів, тобто сума грошей, на які куплені товари, рівна (тотожна) сумі цін куплених товарів. Однак це тавтологія, і формула обміну не може служити для пояснення сукупного (абсолютного) рівня цін. Формула обміну, як вважають прихильники кількісної теорії, пояснює абсолютну величину ЕQо (в той час як механізм попиту і пропозицій пояснює лише відносні відхилення від неї).

Різновидом кількісної теорії грошей є монетаризм.

Монетаризм – економічна теорія, відповідно до якої грошова маса, що знаходиться в обігу, грає визначальну роль в стабілізації і розвитку ринкової економіки. Монетаризм виник в 50-ті роки. Монетаристський підхід до управління економікою широко використовувався в США, Великобританії, ФРН і інших країнах в період подолання стагфляції 70- х – початки 80- х років, а також на початку 90- х років при переході до ринкової економіки в Росії.

Вершиною теоретичних розробок монетаризму стали концепції стабілізації американської економіки і відома “рейгономіка”, реалізація яких допомогла США ослабити інфляцію і укріпити долар. Після кейнсианства концепції школи Чикаго стати другим прикладом ефективного використання економічної теорії в економічній практиці США.

Основоположником  монетаризму є творець школи Чикаго, лауреат Нобелівської премії 1976 р. М. Фрідман.

 

1.2. Мілтон Фрідман.

Мілтон Фрідман (рід. у 1912 р.) — американський економіст, лауреат Нобелівської премії по економіці 1976 р., присудженій "за дослідження в області споживання, історії і теорії грошей". Уродженець Нью-Йорку, закінчив Рутгерський (1932) і Чикагський (1934) університети. До 1935 р. був асистентом-дослідником університету Чикаго, потім стає співробітником Національного комітету з ресурсів, а з 1937 р. — співробітником Національного бюро економічних досліджень. У 1940 р. викладає в університеті Вісконсина, в 1941—1943 рр. — співробітник Міністерства фінансів у складі групи дослідників в області податків. З 1943 до 1946 р. займає посаду заступника директора групи статистичних досліджень військової сфери в Колумбійському університеті, де і отримав (1946) ступінь доктора.

У 1946 р. повертається в університет Чикаго як професор економіки, де і залишився. А світову популярність йому принесли, перш за все, праці з монетарної тематики. У їх числі видана під його редакцією збірка статей "Дослідження в області кількісної теорії грошей" (1956) і книга, видана в співавторстві з Ганною Шварц "Історія грошової системи США, 1867—1960" (1963). Фрідменовськая монетарна концепція, кажучи словами американського економіста Г.Элліса, привела до "повторного відкриття грошей".

Ім'я М. Фрідмана — Нобелівського лауреата в сучасній економічній теорії асоціюється, як правило, з лідером монетарної "школи Чикаго" і головним опонентом кейнсіанської концепції державного регулювання економіки. Це особливо стало помітним в ті роки (1966—1984), коли йому довелося вести щотижневу колонку в журналі "Ньюсуїк", що стала як би пропагандистським рупором його монетаристської теорії.

Тим часом М. Фрідман в своїй творчості багатогранний і, що вельми важливе, його наукові інтереси охоплюють і область методології економічної науки. Адже вже багатьох років в своїх дискусіях з даної проблеми економісти не обходяться без аналізу фрідмановского есе "Методологія позитивної економічної науки" (1953). Так само як і без есе на подібну тему, написані Л. Роббінсом (1932), Р. Хайлбронером (1991) і М. Алле (1990), або знаменитій лекції, прочитаною П. Самуельсоном на церемонії вручення йому Нобелівської премії по економіці (1970), і ін.

Проте, саме з позитивістського методологічного есе М. Фридмана можна черпнути неординарні думки про те, що економічна теорія як сукупність змістовних гіпотез приймається тоді, коли може "пояснити" фактичні дані, тільки з яких витікає, чи є вона "правильною" або "помилковою" і чи буде вона "прийнята" або "знехтувана"; що у свою чергу факти ніколи не можуть "довести гіпотезу", оскільки вони здатні встановити лише її помилковість. В той же час очевидна його солідарність з тими ученими, хто вважає неприпустимим представляти економічну теорію такою, що описує, а не пророчою, перетворюючи її на просто замасковану математику. По думці М.Фрідмана, стверджувати про різноманітність і складність економічних явищ, — означає заперечувати скороминущий характер знання, що містить в собі сенс наукової діяльності, і тому "будь-яка теорія з необхідністю має скороминущий характер і схильна до зміни з прогресом знання". При цьому процес виявлення чогось нового в знайомому матеріалі треба обговорювати в психологічних, а не логічних категоріях і, вивчаючи автобіографії і біографії, стимулювати його за допомогою афоризмів і прикладів.

 

2. Цілі та об’єкти монетарної політики

Більшість сучасних економiстів розглядають монетарну (кредитно-грошову) політику як найбільш прийнятний для демократичного суспільства інструмент державного регулювання національної економіки, що не призводить до надмірного диктату уряду і зменшенню господарської самостійності окремих iндивiдуумів. Найвища кінцева ціль монетарної політики полягає в забезпеченні стабільності цін, повної зайнятості і зростанні реального обсягу ВНП. Ця ціль досягається за допомогою заходів в рамках грошово-кредитної політики, що здійснюються досить поволі, розраховані на роки і не є швидкою реакцією на зміни кон'юнктури. В зв'язку з цим поточна монетарна політика орiєнтiруется на конкретні і доступні цілі, чим зазначене вище глобальне завдання, наприклад на фіксацію кількості грошей в обігу, певного рівня банківських резервів чи норми і т. п.

В тому і іншому випадку провідником  монетарної політики є центральний  банк країни, а об'єктами є пропозиція і попит на грошовому ринку. Під  пропозицією грошей розуміється  загальна кількість грошей, що знаходиться  в обігу. Пропозиція грошей складаєтся із M1, M2, M3.

3. Попит на гроші

Попит на гроші формується із попиту на гроші  як засоб обігу (iнакше, діловий, операційний чи попит на гроші для укладення угод) і як засіб збереження вартості (iнакше, попит на гроші як на активи, попит на додану вартість чи спекулятивний попит).

Попит на гроші як засіб обігу визначається рівнем грошового чи номiнального ВНП (прямо пропорційно). Чим більше прибуток в суспільстві, чим більше укладається  угод, чим вище рівень цін, тим більше буде потрібно грошей для укладення економічних угод в рамках національної економіки. З певним спрощенням можна сказати, що операційний попит на гроші не залежить від ставки проценту, при цьому графік попиту має вигляд як на мал. 1.

Попит на гроші як засіб збереження вартості залежить від величини номiнальной ставки проценту (обернено пропорційно), оскільки при володінні грошами в формі наличностi і чекових вкладів, які не приносять власникові відсотків, виникають певні альтернативні витрати у порівнянні з використанням заощаджень у вигляді цінних паперів.

Розподіл  фінансових активів, наприклад на наявні гроші і облігації, залежить від величини ставки проценту: чим вона вище, тим нижче курс цінних паперів і вище попит на них, тим нижче попит на готові гроші (нижче спекулятивний попит), і навпаки.

Так, загальний  попит на гроші залежить від рівня  номiнальної процентної ставки і  обсягу номiнального ВНП.

На  мал. 3: номiнальна процентна ставка - на вертикальній осі, загальний попит  на гроші - на горизонтальній осі. Функціональна залежність цих параметрів дає сукупність кривих, кожна з яких відповідає певному рівню номiнального ВНП. Переміщення уздовж кривої показують зміни процентної ставки. Причому при високих процентних ставках крива стає майже вертикальною, оскільки всі заощадження укладаються в цій ситуації в цінні папери, попит на гроші обмежується операційним попитом і вже не знижується при подальшому зростанні проценту.

4. Грошовий ринок

В цілому грошовий ринок може бути представлений  в вигляді графіку (мал 4). S - пропозиція грошей - представлена у вигляді вертикальної прямої, оскільки припускає, що грошово-кредитні і фінансові заклади створили певну кількість грошей, що не залежить від величини номiнальної ставки проценту. Крапка D - знаходиться на перетині кривих попиту і пропозиції грошей і визначає «ціну» рівновагу на грошовому ринку.

Розглянувши об'єкти монетарної політики, неважко уявити собі загальну схему її впливу і оцінити (поки що в самих загальних рисах) наслідки змін, що виникають в попиті і пропозиції на грошовому ринку.

Увимо, що змінюється пропозиція грошей, а попит на гроші залишається постійним.

Якщо пропозиція грошей зросла, то графік пропозиції грошей перемещується праворуч; діється  рух уздовж кривої попиту вправо вниз до точки Е1; ставка проценту знижується. Ці зміни iлюструє мал. 5.

Які реальні  процеси iлюструє мал. 5? При збільшенні пропозиції грошей виникає їх короткочасний  надлишок. Люди прагнуть зменшити кількість  своїх грошових запасів шляхом покупки  інших фінансових активів (наприклад, облігацій). Попит на них зростає, ціни, відповідно, збільшуються. Процентна ставка, чи альтернативна вартість зберігання грошей які не приносять вітсотків, падає. Оскільки ліквiдність стає меньш дорогою, населення і фірми поступово збільшують кількість готівки і чекових вкладів, що вони готові тримати на руках, і утворюється рівновага на грошовому ринку при більшій пропозиції грошей і меншому проценті.

 При  зменшенні пропозиції грошей  рівновага на грошовому ринку утворюється при меншій, ніж первісна, кількості грошей в обігу і більшій, ніж первісна, ставці проценту.

 Припустимо  тепер, що змінюється попит  на гроші, а пропозиція залишається  незмінною. 

 Якщо  попит на гроші зріс, то: крива  попиту на гроші зсувається  праворуч вгору, а процентна ставка підвищується. Ці зміни iлюструє мал.6.

 При  зменшенні попиту на гроші  будуть відбуватися зворотні  явища. 

 

Мал. 6 iлюструє наступні реальні процеси. Хай попит на гроші зріс внаслідок  зростання номiнального ВНП, тобто  населення і фірми хочуть держати більше активів у вигляді готових грошей і чекових вкладів, продаючи для цього інші авуари (наприклад, облігації). Але при незмінній пропозиції грошей рівновага на грошовому ринку може бути установлена тільки при зростанні "ціни" грошей, чи номiнальної ставки проценту.

 При  зменшенні попиту на гроші  (пропозиція незмінна) рівновага  на грошовому ринку встановлюеться  при понад низькій, ніж первисна, ставці проценту.

 

5. Методи контролю та інструменти монетарної політики

В світовій економічній практиці використовуються слідуючі інструменти регулювання грошової маси в обігу:

• операції на відкритому ринку, тобто на вторинному ринку казначейських цінних паперів;
• політика облікової ставки, тобто регулювання проценту по займах комерційних банків у Центрального банка;
• зміна норми обов'язкових резервів.

 Операції  на відкритому ринку 

В цей  час в світовій економічній практиці основним інструментом регулювання  грошової маси є операції на відкритому ринку. Шляхом покупки чи продажу  на відкритому ринку казначейських цінних паперів центральний банк може здійснити або уливання резервів в кредитну систему держави, або вилучити їх звідтіля.

Операції  на відкритому ринку проводяться  центральним банком звичайно спільно  з групою дорідних банків і інших  фінансово-кредитних закладів.

Розглянемо  схему проведення цих операцій на прикладі центрального банку США - Федеральної резервної системи (далі ФРС).

Припустимо, що на грошовому ринку спостерігається  надлишок грошової маси в обігу, і  центральний банк ставить завдання по обмеженню чи ліквідації цього надлишку. Для цього він активно починає пропонувати державні цінні папери на відкритому ринку банкам чи населенню, що купує державні цінні папери через спеціальних диллерів. Оскільки пропозиція державних цінних паперів збільшується, їх ринкова вартість падає, а процентні ставки по них зростають і, відповідно, зростає "привабливість" їх для покупця. Населення (через диллерів) і банки починають активно купувати державні цінні папери, що призводить до скорочення банківських резервів. Скорочення банківських резервів, в свою чергу, зменшить пропозицію грошей до пропорції, рівної банківському мультiпликатору. Крива пропозиції зсунеться ліворуч, процентна ставка зросте.

Припустимо  тепер, що на грошовому ринку спостерігається  нестача грошових засобів в обігу. В цьому випадку центральний банк проводить політику, спрямовану на поширення грошової пропозиції, а саме починає купувати державні цінні папери у банків і населення. Тим самим центральний банк збільшує попит на державні цінні папери. Внаслідок цього їх ринкова ціна зростає, процентна ставка по них падає, що робить казначейськi цінні папери "непривабливими" для їх власників. Населення (через диллерів) і банки активно починаює продавати державні цінні папери, що приводить в кінцевому рахунку, до збільшення банківських резервів і (з урахуванням мультиплікаційного ефекту) - до збільшення грошової пропозиції. Крива пропозиції грошей зсунеться праворуч, а процентна ставка упаде.

6. Банківська система та ефект мультиплікатора

Депозити комерційних банків служать резервами грошової системи. Пропозиція грошей містить у собі готівку поза банківською системою і чекові депозити. Сума коштів, що вкладені як депозити на банківські рахунки і не видані як кредити, тобто досяжні для забезпечення вимог вкладників у будь-який момент, становить фактичні або загальні резерви комерційного банку TR. Часткове банківське резервування — система, за якої банки тримають у резервах тільки частину загальної суми вкладів. Це означає, що всі комерційні банки повинні мати обов'язкові резерви R пропорційно до суми відкритих депозитів D. Норма обов'язкового резервування встановлюється законом і визначається як відношення суми обов'язкових резервів до суми залучених депозитів: r = RID. Надлишкові резерви — це величина, на яку фактичні резерви банку перевищують його обов'язкові резерви:

Е = TR - R.

Банківська система  у цілому може надати позики, обсяг  яких у кілька разів перевищує  її початкові надлишкові резерви.

Основу всієї  грошової маси країни становлять гроші  високої ефективності, або грошова база. Розмір грошової бази на поточний момент можна визначити за балансом Національного банку.

Система часткового резервування дає змогу комерційним  банкам створювати гроші, збільшуючи пропозицію грошей за рахунок кредитування економіки. Спроможність кожного комерційного банку створювати гроші визначається розміром його надлишкових резервів.

Коефіцієнт 1 / г  називається простим депозитним, або банківським, мультиплікатором.

Простий депозитний мультиплікатор (md = І І г) визначає максимальну кількість нових депозитних грошей, що створюється однією грошовою одиницею надлишкових резервів при заданому рівні норми обов'язкового резервування.

У моделі банківської  системи з урахуванням депозитних та готівкових грошей враховуються: роль Центрального банку, поведінка комерційних банків, можливий відплив частини грошей з депозитів банківської системи у готівку.

Для визначення формули складного грошового  мультиплікатора використовують такі показники.

Коефіцієнт депонування  грошей — це відношення готівки до депозитів: с = СІ D. Коефіцієнт депонування характеризує структуру зберігання населенням ліквідних коштів у вигляді розподілу їх між готівковими грошима С і коштами на поточних (чекових) депозитах D.

Грошова база —  сума готівки С та банківських резервів R: В = С + R.

Пропозиція грошей у цьому випадку — це грошовий агрегат Mj, або сума готівки та депозитів: Μ = С + D.