Контрольная работа по «Політологія»

Міністерство  освіти і науки  України

Інститут  туризму ФПУ 
 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

З дисципліни: «Політологія» 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

Виконав: студент  4-го курсу заочного відділення

Іванчук Андрій Васильович 
 
 
 
 
 

Київ-2011

1. Основні концепції виникнення держави.

    Із  виникненням держави виникають  і розвиваються різноманітні теорії про неї. Політико-правова свідомість людей є частиною загальнолюдської суспільної свідомості, що відображає різноманітні теорії про державу. Протягом довгого історичного розвитку держав різних типів виникали та історично  розвивалися теоретичні уявлення передових  людей про покращення наявного становища, про підвищення місця й ролі людини в державі та суспільстві. На сьогодні у теорії держави і права існують  різні класифікації концепцій про  державу. Розглядають концепції, що пояснюють виникнення держави, її сутність і соціальне призначення. Можна  розглядати ці аспекти в концепціях соціологічного, юридичного спрямування, у теоріях анархізму, етатизму тощо. До основних сучасних концепцій соціологічного спрямування належать теорії, що виникли  в ХІХ - ХХ ст.

    Теорія  солідаризму. Ця теорія поширилась у другій половині XIX - першій половині XX ст. Л. Дюгі (1859-1928), критикуючи марксизм на основі ідей французьких соціологів О. Конта, Л. Буржуа, Б. Дюркгейма, розвинув концепцію соціальної солідарності. Державу він вважав засобом забезпечення соціальної солідарності класів, організованою силою суспільства, яка встановлює взаємозалежність і спільність інтересів різних соціальних груп і класів. Дюгі відкидав класові суперечності, політичну боротьбу і соціалістичну революцію.

    Держава загального благоденства. В основі цієї теорії лежать ідеї та висновки соціології. Розробив теорію англійський економіст Дж. Кейнс (1883-1946) у праці "Загальна теорія зайнятості, відсотка і грошей". Головний зміст теорії зводиться до того, що: а) сучасна демократична держава втратила класовий характер і діє в інтересах усіх членів суспільства. Вона використовує такі економічні важелі, як політика цін, податки, інвестиції, державне замовлення, кредити, регулювання експорту та імпорту і цим впливає на приватний сектор, пристосовує його для блага всіх; б) держава, реалізуючи функцію соціальних послуг (матеріальна допомога, поліпшення умов праці, підвищення заробітної платні та пенсій, покращення житлових умов, охорони здоров'я, освіти), забезпечує вищий рівень життя населення всієї країни; в) поступово відмирає репресивно-каральна функція держави, звужується сфера державного примусу [11, 21].

    Теорія  плюралістичної демократії. Ця теорія також спирається на положення і висновки соціології, але використовується не сфера економічної та соціальної діяльності держави, а її політична система. Представники цієї теорії - Г. Ласкі, М. Дюверже, р. Дарендорф, р. Ален та ін. - вважають, що сучасна держава являє собою сукупність соціальних груп і прошарків, які виникають унаслідок певних інтересів. Для захисту своїх інтересів ці спільноти утворюють різні об'єднання громадян, які, своєю чергою, через їхні зацікавлені групи" чи "групи тиску" впливають на політичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів (потреб).

    Отже, соціальні групи і прошарки беруть участь у здійсненні політичної влади, а держава координує та узгоджує можливості всіх обєднань громадян у  реалізації державної влади.

    Теорія  еліт. Поширилася наприкінці XIX - на початку XX ст. Засновниками цієї теорії були італійські вчені-політологи Г. Моска (1858-1941) і В. Парето (1848-1923). Сутність її зводиться до того, що народ не здатний управляти суспільством. Г. Моска демократію вважав утопією і твердив, що в усіх цивілізованих суспільствах виникають два класи: правителі й ті, ким управляють. В. Парето стверджував, що політичне життя - це постійна боротьба еліт, зміна яких відбувається через насильства, що еліта виникає в трьох найважливіших сферах суспільного життя: економічній, політичній та інтелектуальній, де індивіди виокремлюються із середовища інших людей. Він обґрунтовував теорію конкуренції еліт. р. Міхельс (1876-1936) застосував теорію еліт до політичних партій. Він вважав, що партії занепадають. Рядові члени партії, що не здатні самі управляти, обирають своїх представників, які рано чи пізно відокремлюються від рядових товаришів по партії та перетворюються на партійну еліту. Демократія в партії переходить в олігархію. У партійних елітах теж ведеться боротьба, що призводить до заміни однієї партійної еліти іншою.

    Нині  поширення набула теорія неоелітаризму, або елітарної демократії. Представники цієї теорії - X. Ласуел, Д. Сарторі, Г. Зейглер - вважають, що народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Аби цього не сталося, треба зробити так, щоб у суспільстві управляла компетентна еліта. Для цього необхідно поєднати елітаризм з елементами плюралістичної демократії. Вони пропонують теорію елітарної демократії, сутність якої зводиться до того, що: у сучасному суспільстві діють не одна, а кілька еліт; між елітами існує конкуренція; еліти контролюються народними масами через загальне виборче право, що стимулює конкуренцію еліт; доступ в еліту залишається відкритим для всіх, вона поповнюється за рахунок вихідців із народу.

    Теорія  конвергенції. Сутність цієї теорії зводиться до існування у світі двох протилежних систем: капіталізму і соціалізму. Вони поступово зближуються, втрачають відмінності між собою і на певному етапі розвитку зливаються в постіндустріальне суспільство. Ця теорія виникла в 50-60-х роках XX ст.; її основоположниками були р. Арон, Д. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Тінберген та ін. Теорія втілюється в життя, зокрема в незалежних державах колишнього Радянського Союзу.

    Доктрини  технократії. Нині посилюється вплив науки і техніки на політичне життя в різних країнах, зростають місце і роль науково-технічних працівників у державному управлінні. На цій основі й виникають різні теорії технократії. Сутність їх зводиться до того, що покращити політику можна за допомогою кращого управління. Інженери, техніки, науковці, менеджери та інші керівники науки й виробництва, як це вони роблять в економіці, можуть успішно керувати і політичними процесами. Представниками цієї теорії були Т. Веблен, Г. Скот, Ф. Тейлор, Г. Саймон, Д. Бел, Б. Беквіт, Ж. Бжезінський та ін. [13, 12].

    Ідеї  анархізму та етатизму. Анархізм виникає одночасно з марксизмом. Його сутність полягає в запереченні державності. Сучасний анархізм поділяють на анархо-комунізм (повне заперечення політичної влади) і анархо-синдикалізм (наявність політичної влади в руках профспілок). Основними провідниками анархістських ідей були М. Штірнер, П. Ж, Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін.

    Теорії  етатизму. Протилежністю анархізму є етатизм, тобто одержавлення всіх сфер суспільного життя. Етатизація суспільства веде до диктатури. Г. Моска різновидами диктатури вважав соціалізм і фашизм.

    Фашизм охоплює конгломерат найреакційніших політичних ідей, націлених на виправдання й заохочення низьких спонукань, спираючись на які можна обґрунтувати будь-яку антилюдську дію. Однією з ідеологічних підвалин фашизму стало вчення Ф. Ніцше (1844-1900). Він умотивовував ненаситне прагнення до влади, поділяв волю на аристократичну й рабську, обґрунтовував расизм, тоталітаризм, вождизм, культ грубої сили, вихваляв ідеал справжнього арійця. Ідею фашизму було втілено в Німеччині Адольфом Гітлером. Основною ідеєю німецького фашизму було проповідування і втілення в життя расизму, тобто поділ людей за біологічними й соціальними ознаками на раси. При цьому одна раса оголошувалася вищою, істинними представниками роду людського, а інші - напівтваринами, що мають забезпечувати процвітання панівної раси. Фашистські лідери всіляко пропагували расизм: "Живуть інші народи в достатку чи дохнуть з голоду, цікавить мене лише тією мірою, якою ми відчуваємо потребу в рабах для підтримки нашої культури", - цинічно заявляв один зі сподвижників А. Гітлера -Генріх Гіммлер.

    Фашизм  вихваляв тоталітарну державу, де всі  аспекти життя суспільства чітко  регламентовано. У такій державі - "живому організмі народу" - вимагається  беззаперечне підкорення індивіда державі. Всяка ініціатива окремого індивіда придушується, практично ліквідуються всі права і свободи.

    Лідери  фашизму обґрунтовували ідею вождизму. На чолі держави і нації стоїть фюрер, наділений абсолютною владою. Право - це те, чого прагне народ, а волю народу відображає фюрер, який має вищий авторитет, і його діяльність не підлягає критиці. Усе, що він каже і робить, є правильним, позаяк силу він черпає безпосередньо з містичної душі нації. Витримується чітка ієрархічна побудова влади. Партійний і державний чиновник визнається безпосереднім і незаперечним авторитетом, вождем на певній території.

    У відносинах між людьми та між державами  проповідувався культ сили. Насильство було оголошено важливим чинником розвитку суспільства, а гуманізм розглядався  як виправдання слабовольності і  боягузтва.

    Отже, фашизм - антилюдська, антигуманна ідеологія, що обґрунтовувала самоуправство, беззаконня, насильство, використовуючи найнижчі людські інстинкти. Це реакція на гострі кризові явища в суспільстві. Необхідно давати рішучу відсіч поширенню  неофашистських ідей у суспільстві. 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 
 

2. Політичний  лідер, його легітимність та роль у суспільстві.

    Однією  з головних функцій політичної еліти  є висування зі свого середовища політичних лідерів (від англ. leader -ведучий, керуючий). Лідери виступають ключовими фігурами політичного життя і реально впливають на суспільні процеси. До таких прийнято відносити індивідів, які визнаються суспільством як керівники і отримують в силу цього право на прийняття політичних рішень. В ролі лідерів можуть виступати не тільки окремі особистості, але й цілі організації: партії (КПРС в колишньому СРСР), держави (США у сучасному світі).

      Політичне лідерство як спосіб  організації і реалізації влади  методом надання виняткових повноважень  окремим суб'єктам політики випливає  з самої природи людини. Розвиваючись  паралельно з еволюцією самого  суспільства, лідерство на кожному історичному етапі набуває своїх специфічних форм. Так, на ранніх стадіях розвитку цивілізації воно проявлялося у вигляді силового домінування окремих індивідів. В період Античності авторитет лідера опирався на його знання та досвід, а саме лідерство існувало у вигляді наставництва. Феодальна епоха створила тип лідерства, в основу якого був покладений принцип приналежності до сім'ї або клану. Лідерство розумілося як богообраність. Нарешті, в Новий час (XX ст.) сформувалися дві протилежні форми лідерства: однією з них (характерна для авторитарних і тоталітарних режимів) є вождізм, другою ж (характерна для демократичних режимів) - легальне лідерство, засноване або на призначенні, або на виборі керівника населенням [11, 146].

      Незважаючи на різницю у проявах, лідерство постає явищем універсальним. Універсальність проявляється в єдності функцій, які у всі історичні епохи покладалися суспільством на лідерів.

      До таких належать:

    діагностична - люди очікують від лідерів авторитетної, точної і своєчасної оцінки політичної ситуації у суспільстві;

    стратегічна - люди очікують від лідерів вироблення оптимального політичного курсу, що відповідає ситуації, яка склалася у суспільстві;

    мобілізуюча - люди очікують від лідерів постійного обґрунтування вірності даної ними оцінки політичної ситуації і їх спонукання до дій для досягнення поставлених  завдань;

    інтегративна - люди очікують від лідерів створення  атмосфери, в якій різноманітні суспільні групи могли би відчувати себе єдиним цілим;

    патронажна  і арбітражна - люди очікують від  лідера захисту від беззаконня і свавілля бюрократії, допомоги при надзвичайних і кризових ситуаціях;

    персоніфікація  політичних явищ. Ця функція знімає відчуття безособовості політичних процесів, тому відповідальність за значні події суспільного життя, які  мають як позитивні, так і негативні  наслідки, покладаються на політиків. Наприклад, процеси лібералізації  радянської системи, виражені терміном "перебудова", у суспільній свідомості асоціюються з іменем М.Горбачова, а ринкові реформи в Україні - з іменем В.Пинзеника. [22]

      Як значущий елемент політичної  системи лідерство викликає постійний  і незатухаючий інтерес в учених, що висловлюють найрізноманітніші  погляди на вузлові його аспекти.  Різні думки викликає питання про те, кого слід відносити до лідерів. На думку одних, лідерами є всі великі політичні діячі, які виконують управлінські функції: державні чиновники вищого рівня, призначені на свої посади (наприклад, міністри) або вибрані на них (президент, парламентарії). Інші автори, на противагу виказаній позиції, заявляють, що лідерство - це форма визнання авторитету не усіх політичних керівників, а лише найбільш видатних. З цією метою вони ділять всіх політичних діячів на великих і звичайних або взагалі не визнають останніх такими. Видатним лідерам - рятувальникам нації або реформаторам (в Україні до таких відносять Б.Хмельницького, який визволив український народ з-під польського гніту; в США - Ф.Рузвельта, який утілив у життя програму виходу країни з кризи; в Німеччині - Г.Коля, який зробив дуже багато для об'єднання країни) - протистоять керівники-менеджери з набагато скромнішою місією і більш вузькою сферою діяльності. Кількість реальних лідерів, таким чином, значно зменшується. Вона стає ще меншою, якщо підходити до питання про сутність лідерства з позицій третьої групи учених, які вважають, що лідерство є неформальний, заснований тільки на авторитеті аспект управління і як такий протистоїть формальному керівництву - управлінню, заснованому на значенні офіційної посади. Згідно з даною точкою зору, реально лідерами визначаються лише значні суспільні діячі, механізм взаємодії яких з керованими будується на впливові сили авторитету, особистої харизми, а самі вони при цьому виступають у ролі своєрідного персоніфікованого центру національної орієнтації свого народу. Прикладом подібного лідерства є М.Ганді.

      Перелічені підходи відображають окремі прояви феномену політичного лідерства. Думається, що праві ті дослідники, які вважають, що лідерство - це явище комплексне і може поєднувати у собі два аспекти: неформальний статус, пов'язаний з суб'єктивними можливостями і можливостями особистості впливати на послідовників, і формально-посадовий, що дає право приймати політичні рішення та використовувати різноманітні правові й адміністративні ресурси. З цієї точки зору політичний лідер - це будь-який учасник політичного процесу, що активно впливає на нього і стимулює соціальну групу чи суспільство в цілому на досягнення певної мети.

      Немає єдиної думки і щодо природи лідерства. Одні дослідники вважають, що лідерство є результатом психопатології особистості. Одним з перших цю версію у XIX ст. висунув італійський лікар Ч.Ламброзо в книзі "Геніальність і божевільність". Він вважав, що природа геніальності як у мистецтві, науці, так і в політиці має в основі психічну аномалію. За Ч.Ламброзо, саме геніальним безумцям (революціонерам, "пророкам", реформаторам), здатним передбачати потреби часу, народи зобов'язані прискоренням історичного розвитку [21].

    У XX ст. трактування лідерства як дефектів особистості було продовжене у психоаналітичних теоріях. В межах цього напрямку популярність отримало складання психобіографій відомих політиків, написаних, як правило, під впливом теоретичних ідей основоположника психоаналізу З.Фрейда або його учня О.Адлера. З.Фрейд вважав, що природа всіх суспільних інститутів, в тому числі політичних, а також феномен лідерства пов'язані з проявом двох основних інстинктів людини: сексуального, втілюваного через енергію лібідо, і агресивного. Ця енергія може розряджатися різними способами, в тому числі в соціально прийнятих видах активності: у творчості, професійній діяльності, спорті, політиці. З.Фрейд позначив цей процес переводу енергії терміном "сублімація". Але можливі патологічні прояви цих інстинктів. З цієї точки зору жорстокість, садизм та підступність відомих тиранів (наприклад, Нерона, Сталіна) є не що інше, як прояв невротичної агресивності. До речі, цю ідею З.Фрейда розвиває сучасний американський психоаналітик Д.Ранкур-Лафррієр. В книзі "Психіка Сталіна" він висловлює версію про сформований в дитинстві у майбутнього вождя комплекс незахищеності, який потім переріс у бажання помсти - "бити", знищувати опонентів. Могутній вплив на дослідження природи лідерства спричинили ідеї учня З.Фрейда - О.Адлера. Згідно з цим ученням, джерелом прагнення індивіда до влади і зверхності є відчуття власної неповноцінності. Комплекс неповноцінності бере початок у ранньому дитинстві (переживання дитячої незахищеності й залежності від батьків, фізичних дефектів) і пізніше компенсується в різних формах поведінкової активності. Прибічники цієї теорії намагаються довести її, використовуючи посилання на історичні приклади: американський президент Ф.Рузвельт, який страждав від паралічу, шведський король Карл XII і Наполеон, низький ріст яких ніби визначив їх орієнтацію на завойовницьку політику. Ідея О.Адлера про можливість патологічної компенсації (гіперкомпенсації) неповноцінності лежить в основі трактувань феноменів тиранії Й.Сталіна (фізичні вади) та А.Гітлера (сексуальні проблеми, невдача при вступі до віденської Академії мистецтв). Дещо інший варіант розуміння природи лідерства запропонував американський політолог Г.Лассуелл. Бажання влади, властиве окремим людям, є спроба компенсації неадекватної самооцінки (відчуття моральної та інтелектуальної неповноцінності, відчуття слабкості, відчуття власної посередності) або якоїсь травмуючої події дитинства. За Г.Лассуеллом, пережите у дитинстві відчуття сорому є ключем для розуміння природи лідера-агітатора (потреба викривати інших), а крах дитячих та юнацьких надій пояснює феномен лідера-теоретика. В полі уваги політичних психологів цього напрямку знаходяться проблеми мотивації лідерства, тобто спонукальних причин, які змушують людей прагнути до влади, стилі лідерства, а також питання ранньої соціалізації майбутніх політиків, в тому числі вплив взаємовідносин у сім'ї на формування самооцінки і мотивів самореалізації у політиці. Однак навряд чи буде вірно розглядати феномен лідерства тільки як компенсацію психологічних дефектів особистості. Незгідні з цим дослідники запропонували інші теорії. Одна з найоригінальніших версій була запропонована Л.Гумільовим. Імпульсом до лідерства є пасіонарність - особливий вид енергії, особлива пристрасть, притаманна лише окремим людям і спрямована на перетворення оточуючого світу. На думку ученого, Наполеон, Олександр Македонський та інші історичні особистості - приклади пасіонаріїв, які зуміли поламати інерцію традиції і дали пасіонарний імпульс для історичного злету своїх народів. [22]

      У 40-50-х pp. XX ст. в західній політології  отримала поширення теорія рис,  яка пояснювала феномен лідерства  природженими особистими якостями: енергійністю, компетентністю, гостротою  розуму, здатністю брати на себе відповідальність, хоробрістю тощо. Але прибічникам цього напрямку не вдалося прийти до спільної думки щодо тих рис, які обов'язкові для висування індивіда у лідери. Кількість цих рис нараховувалася десятками у одних і досягала двохсот у інших. Слід визнати, що дійсно, позиція лідерства вимагає прояву особливих якостей. Навряд чи нерішуча, закрита й нездатна до спілкування людина буде намагатися реалізувати себе у політиці. Але ці теорії не враховували того, що не все у політиці залежить від якостей лідера. Якщо б становище індивідів у системі владних відносин визначалося тільки природженими якостями та психологічною орієнтацією на домінування чи підпорядкування, не було б самого факту політичної боротьби. Остання ж доводить, що природа лідерства визначається й іншими факторами, зовнішніми стосовно людини: ставленням виборців до політика, організаційною підтримкою, можливістю використовувати переваги свого посадового становища у передвиборних кампаніях. Ці фактори були враховані у концепціях, які прийшли на зміну теорії рис.

    Ситуаційна  теорія наполягає на тому, що лідерів формує ситуація: місце, час, обставини. Кожна ситуація висуває на передній план тих людей, які здатні її вирішити, а тому різні обставини вимагають появи якісно різних лідерів. Так, наприклад, мітингова стихія робить затребуваним тип політика-агітатора, але ця людина може виявитися неефективною як політик, здатний запропонувати програму виходу країни з кризи. І навпаки, політик-теоретик може почуватися безпорадним в ролі публічного лідера на мітингу, оскільки ситуація змінилася, і від нього вимагаються якості оратора, здатного зрозуміло й емоційно пояснити власне бачення суспільних проблем.

    Теорія  визначаючої ролі послідовників розвиває тезу про те, що лідерів "роблять" оточуючі їх послідовники. Лідер трактується як людина, яка найбільш успішно здійснює орієнтацію на вираження потреб інших людей. Існують різні версії цієї теорії. Згідно з однією з них лідер здатний розпізнати потреби та інтереси своїх послідовників і запропонувати їм програму їхнього здійснення. За іншою версією лідер - лише маріонетка в руках своєї групи і виконує її прямі вказівки.

    Нарешті, ще одна група учених захищає точку  зору, згідно з якою лідерство є  результатом сукупного впливу цілої  низки факторів, в тому числі й вище зазначених (інтегративна теорія). Лідерство постає явищем багатомірним, що визначається цілим комплексом змінних величин, серед яких: індивідуальні риси лідера (суб'єктивні якості, мотивація, яка визначає прагнення до лідерства),фактори зовнішнього стосовно індивіда середовища (ситуація, характеристика послідовників), а також механізм його взаємозв'язку з послідовниками.  

    Легітимність.

    У сучасній соціальній та політичній філософії  поняття леґітимності означає, що існують  достатні арґументи на користь вимоги визнавати певний політичний режим  як добрий та справедливий. Леґітимний лад — це такий суспільно-політичний устрій, що заслуговує на визнання.

    Одна  з проблем у нашому суспільному  житті полягає в тому, що люди повсякчас незадоволені існуючою владою .Вони втратили Довіру до Інститутів держави, що формують і реалізують політику в Україні . Про це свідчать дані порівняльного аналізу загальнонаціональних досліджень за період 2007 - 2009 років про  стан корупції в Україні, підготовленого спільно "Менеджмент систем інтернешнл" та Київським міжнародним інститутом соціології. Згідно з ним  рівень довіри до Інституту Президента впав з 2007р.- 15,3% до 4,7% в 2009 році, та вдвічі зменшилася кількість людей, які зберегли довіру до Верховної Ради. У 2007 році Верховній  Раді довіряли 10,8% громадян України, у 2008му - 9%, а в 2009 році - лише 4,2% [6].

    Чому  це відбувається ? На мою думку, -це є  фактом, коли добробут громадян не є  захищеним від економічних потрясінь, коли порушуються владними  елітами  демократичні принципи та свободи, коли діалог Влади та народу замінюється  «дешевим соціальним популізмом», коли корупція вкорінюється у вищих ешелонах влади, коли зловживання владою є  нормою для політиків, коли оперативність  і воля  при  прийнятті політичних рішень в потрібний момент , особливо, в сфері здійснення реформ в державі  не є рисою поведінки і функціонування політичних груп та їх лідерів у  владних інституціях.

    В ідеальному стані влада має бути і легітимною, і легальною. Проте, за певних умов, може скластися ситуація, коли політична влада є цілком легальною проте нелегітимною, або  ж коли вона є легітимною, однак  не є легальною. Подібна невідповідність  є ознакою політичної кризи, і  в більшості випадків має негативний характер та призводить до поглиблення  кризових явищ. Відсутність відповідності  між легітимністю та легальністю  не потребує від владних інституцій та суспільства внесення чітких змін у суспільно-політичне життя. В  залежності від умов та настроїв ці зміни можуть відбуватися за двома  головними напрямками: або шляхом демократизації політичної системи, або  – посилення адміністративного  примусу та пожвавлення діяльності карально - репресивної системи.

    Історія знає приклади, коли визнана народом  влада чинила не на користь, а на зло громадянам і, навпаки, влада, встановлена  силоміць, через примушення, врешті-решт бувала сприятливою для добробуту  суспільства.

    Політолог Є. Цокур визначає  ряд передумов, які зумовлюють легітимність влади: а)легітимізація політичної системи  та політичних інститутів у відповідності  до традицій державотворення та вимог  суспільства; б)особисті харизматичні риси політичного лідера; в)дотримання демократичних норм та процедур формування органів влади; г)приведення у відповідність  законодавства та системи державного управління до реалій політичного життя; д)успішне здійснення державної  політики, підтримка законності та політичної стабільності [20]. Прикро, що сучасні «аристократи політики»(еліта) зловживають варіантом Г , задля власної «політичної доцільності» , навмисно вписуючи в законопроекти «прогалини в праві», щоб потім показати свою ефективність роботи, коли ці суперечності дороблюються чи замінюються .

    Одним із головних джерел легітимації політичної влади виступає виборчий процес, який дає змогу поєднати, звичайно, за певних  умов владну легальність  та владну легітимність. Проте не завжди можна вважати легітимними владні інституції, сформовані через вибори. Виною тому технологізація виборчого  процесу. На сучасному етапі виборчий процес, в значній мірі, перетворився із змагання ідей, теорій та моделей розвитку суспільства, з поміж яких має обирати громадянин, у змагання технологій маніпуляції його свідомістю. Реальні характеристики претендентів та владні повноваження замінені на віртуальні. Фактично реалізується технологія штучної харизматизації особистості політичного лідера. Особливо актуальною ця проблема є для держав, які не мають значного досвіду реальної участі у державотворенні та реально діючих інститутів громадянського суспільства [20].

    Особливо  актуальною проблемою для країн  з «молодою демократією», як Україна , є проблема публічності влади, наскільки  вона є втаємниченою. Викликами тут  є: 1) сам процес прийняття рішення, особливо кулуарний спосіб, коли не відомі конктректні пропозиції, хто  їх замовник; 2) не справжні , приховані  відносини між учасниками політичних ігор, їх характер і мета, яка не завжди відома людям.

    Кожна людина вправі знати про наміри влади, інакше вона не буде господарем своєї  країни.

    Для політики недостатньо сказати, на що вона орієнтована, - необхідно чітко  визначити, які результати очікуються від її здійснення в різній перспективі. Крім того, цілі політики мають бути оприлюднені, щоб ті, хто братиме  участь у її реалізації, й ті, на кого спрямована політика, розуміли та згодні були підтримувати її [5].

    Публічність- це стиль роботи, це є режим динамічної комунікації, коли ти як державець не протираєш штани в інститутах влади , не чекаєш дня зарплати, а  відаєш себе,  свій інтелект,  щоб  забезпечити благополуччя свого  народу.

    Щодо  Фрондизму – як ознаки громадянського суспільства. Зазначимо, що етимологічно слово «фрондувати» означає  виявляти невдоволення, зазвичай з особистих, не принципових мотивів, демонструвати свою незгоду і непокору [18].

    Сучасне суспільство більш відкрите й  ліберальніше, ніж за часів розвиненого  соціалізму, тому опозиційна неформальна  культура не замикається на моді й  музиці, а за формою її носіями стають не лише неформальні молодіжні організації, але і структури громадянського суспільства, які зароджуються.

    В результаті, на місцях утворюється  потужна протидія директивній політиці перших осіб. Люди, що користуються безумовним авторитетом, традиційно перебувають  в інтелектуальній або духовній опозиції до влади.

    Зіткнення офіційно правильної позиції з неформальною неправильною починаються з базових  понять. В Україні гостро підіймаються питання мови, НАТО, УПА, вшанування жертв Голодомору з наказів владних  осіб, використання методів «переписування»  історії тією чи іншою політичною елітою, що перебуватиме при владі .

    Злиденні  умови існування, погане медобслуговування, повна зміна ідеологічної парадигми  та пов’язана з нею зневага  до ідеалів старшого покоління різко  знизили його соціальну адаптацію, перетворивши, по суті, на величезну  неформальну групу стабільно  опозиційного настрою. Плюс безліч самотніх пенсіонерів слабо пов’язані  з суспільством, якому до них просто немає діла. Так, до молодіжного та творчого неформального середовища додалося немолоде неформальне середовище [17].

    Фрондизм  стає більш радикальнішим, коли держава  при здійснення своєї політики в  ім’я всіх громадян не допускає альтернативності розвитку подій чи якщо і визнає її, то комплексно не підтримує.

    Отже, політичний фрондизм можна розуміти як вираження громадянської думки, вияв соціальної незгоди щодо управлінської  політики, і поки що є маловживаним механізмом легальності інститутів влади та її суб’єктів.

    Фрондизм  є чинним і сьогодні, бо наша влада  діє приблизно як і середньовічні  вельможі – не цікавляться справами підданих, не тримають на увазі професійні здатності громадян і не будують  щодо них перспектив для успіху всієї  країни. Варто критикувати, але конструктивно.