Контрольная работа по "Региональной экономике". 7

МІНІСТЕРСТВО  ОСВІТИ І НАУКИ  УКРАЇНИ

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТЕХНІЧНИЙ  УНІВЕРСИТЕТ 
 
 
 
 
 

КОНТРОЛЬНА  РОБОТА

ПО  КУРСУ

РЕГІОНАЛЬНА ЕКОНОМІКА 
 
 
 
 
 

   студентки групи ЕПР 08 з

   Євланєнкової  О.О.

   Залікова  книжка № 064365 
 

Донецьк – 2010 

  У списку №10.

Питання:

2.5.  Яка роль місцевого самоврядування в розвитку територій? 

16.19. Визначте основні напрями розвитку зовнішньоекономічних   зв'язків України. 

4.2. Охарактеризуйте потенціал, проблеми і перспективи розвитку Причорноморського економічного району (АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь) та його роль в економіці України. 

5.18. Опишіть значення лісів для життя людину і стан лісових ресурсів в Україні.  

9-10.6. Яку сировинну базу використовує чорна металургія України:

1. залізняк;
2. поліметалічні руди;
3. мідні руди;
4. марганцеві руди;
5. вапняки. 

11.19. Як стан і перспективи розвитку автомобільної промисловості в Україні? 

14.15. Дайте оцінку стану і перспективам розвитку скотарства і свинарства в Україні. 
 
 
 
 
 
 
 
 

2.5.  В нескінченних дискусіях щодо темпів економічного зростання, динаміки макроекономічних показників, реалізації геостратегічних амбіцій та намірів, боротьби політико-економічних кланів та пошуку політичних компромісів з поля зору більшості політиків та дослідників, на жаль, досить часто випадає визнана Конституцією України первинна ланка суспільного організму - територіальна громада. Між тим, саме за територіальною громадою закріплено право самостійно вирішувати питання місцевого значення шляхом місцевого самоврядування. В усіх розвинених країнах це право підкріплюється достатніми правовими гарантіями та економічними можливостями. Міцна територіальна громада є основою демократичного ладу суспільства.

     Попри прийнятий в Україні комплекс законодавчих актів, покликаних сприяти розвиткові територіальних громад та реалізації їхнього права на місцеве самоврядування, інститут останнього в Україні вкрай недосконалий і не реалізує усіх своїх потенційних можливостей. Він так і не став вагомим інструментом забезпечення демократії, стабілізації суспільно-політичного ладу і економічної ситуації. Процес створення фінансово-економічних основ місцевого самоврядування знаходиться в початковому стані. Існуюча система розподілу фінансових ресурсів сприяє їхній концентрації у великих містах та окремих регіонах, внаслідок чого переважна більшість територіальних громад знаходиться у депресивному стані.

     Між тим, забезпечення дійсної сталості позитивних економічних тенденцій, стійкості економічного зростання та розвитку неможливе без побудови суспільного консенсусу навколо основоположних складових економічного поступу, який забезпечуватиме легітимність та дієвість державної політики. Такий консенсус можливо сформувати лише в разі практичного поширення результатів економічного зростання на рівень територіальних громад, становлення останніх як дієздатних суб’єктів реалізації політики економічного розвитку, інструментів максимально ефективного використання потенціалів територій, з яких, власне, і складається національний потенціал розвитку.

     Залучення до активного суспільного та економічного життя територіальних громад є невід’ємною  умовою побудови в Україні громадянського суспільства, що, у свою чергу, має  стати обов’язковим кроком на шляху  до інтеграції України у світову та європейську спільноти. Важко переоцінити актуальність вказаного завдання менш ніж за півтора року до виборів Президента України, на тлі ініційованої політичної реформи.

     Авторами  даного дослідження зроблено спробу визначити головні особливості реалізації функцій місцевого самоврядування в умовах України, правового та фінансово-економічного середовища цієї реалізації. Не претендуючи на вичерпну повноту дослідження, автори звертають увагу на потенціал стимулювання економічного розвитку, який міститься в територіальних громадах. У роботі не ставиться завдання охопити весь украй різноманітний спектр вже наявних в Україні та можливих форм самореалізації територіальних громад, проте зроблено спробу узагальнити ключові завдання та стратегічні напрями діяльності органів місцевого самоврядування, спрямовані на прискорення соціально-економічного розвитку та становлення економічної демократії в Україні.

     Проблема  побудови демократичної держави, яка  поєднує ефективний розвиток економіки  з її соціально орієнтованою спрямованістю, в Україні на дванадцятому році економічних реформ стає лише більш актуальною. Як було проголошено на початку 90-х років, соціально-економічні перетворення щодо побудови багатоукладної ринкової економіки і демократичної правової держави було розпочато в Україні з метою захисту прав і свобод людини. Відтоді свобода слова, преси, совісті, зібрань, створення суспільних об’єднань, право приватної власності і самостійної економічної ініціативи стали реальними досягненнями. Проте сьогодні ці свободи неспроможні забезпечити головного - рівноправної участі всіх громадян в управлінні справами суспільства і держави, не сприяють формуванню політичного і соціально-економічного курсу, який би випливав з виразу волі більшості населення, будувався на спільній зацікавленості у досягненні поставлених довгострокових та короткострокових цілей. Зберігається відчуженість більшості громадян від реальної влади і власності. В результаті “кулуарної” приватизації державних підприємств і корупції державного апарату значна частка власності зосередилася в руках обмеженої кількості непідконтрольних суспільству фінансово-бюрократичних угруповань.

     Відбулося закріплення “олігархічного” типу формування і узгодження корпоративних  інтересів. Невелика група бізнесменів і керівників підприємств, орієнтована на індивідуалістичні стратегії та вузькокорпоративні інтереси, одержує прямий вихід в серцевину політичної системи. Ця верхівка консолідованої економічної еліти фактично не потребує ані корпоративних форм самоорганізації, ані створення “партії інтересів”. Влада, до якої вона отримала постійний доступ, стає для неї одночасно і “партією”, і “корпорацією”. Їй потрібна стабільність у вигляді консервації поточного середовища - і як можливість зберегти свої привілейовані позиції в системі влади, і як засіб недопущення нових економічних потрясінь і політичних катастроф. Разом з тим, олігархічні угруповання не зупиняються перед ініціюванням наймасштабніших політичних потрясінь, якщо виникає реальна загроза їхньому монопольному впливові на владні структури.

     Панування “олігархічної” моделі фактично зводить  нанівець надбані демократичні свободи, знищує принципи рівноправності громадян. Проте й умови для її панування  поступово вичерпуються. З кожним днем стає дедалі більш очевидним взаємозв’язок між кризами політичної демократії й олігархічної системи управління економікою, що виявляється у відчуженості більшості громадян від засобів виробництва, продукту праці і процесу прийняття економічних рішень, як наслідок – хронічній неефективності останніх.

     Олігархія спотворює і підпорядковує своїм  інтересам демократичні інститути  і процедури. Відбувається інституціалізація  олігархії шляхом її симбіозу з політичною демократією. Цьому слугують засоби “керованої демократії” - наявність “провладних” і “опозиційних” партій, які практично не відрізняються за ідеологією, діяльність “кишенькових” громадських організацій та засобів масової інформації, використання “адміністративного ресурсу” під час виборів тощо.

     “Керована демократія” із усієї системи зв’язків між громадянами та владою залишає реальними лише зворотні, а прямі перетворює на віртуальні. Замість забезпечення залежності влади від громадян, налагодження ефективних прямих зв’язків, відбувається їхня профанація шляхом підміни базових інтересів народу інтересами еліти.

     Зусилля останньої спрямовані передусім  на зосередження економічних повноважень  та контролю за їхнім використанням  на тих рівнях влади, які є найбільш віддаленими від “джерела влади” - народу. Проекти політичних реформ зосереджуються в основному на різних варіантах перерозподілу владних повноважень всередині державного апарату, а також між центром та регіонами, що значною мірою відображує конкуренцію між адміністративно-олігархічними кланами.

     Подолання такої ситуації ми бачимо, насамперед, у розвитку демократичних начал в економіці. У ряді європейських країн була висунута й апробована концепція економічної демократії.

     Економічна  демократія - це система  суспільних відносин, яка ґрунтується  на безпосередній  участі більшості громадян у процесі прийняття та реалізації рішень у галузі економіки, забезпеченні їхніх економічних інтересів. Без утвердження економічної демократії реальна політична демократія неможлива.

     Економічна  демократія передбачає розширення економічних  повноважень органів представницької влади, зміцнення об’єднань підприємців і роботодавців, підвищення ролі профспілок тощо. Проте в умовах України найбільш дієвим напрямом утвердження економічної демократії слід вважати розвиток місцевого самоврядування, в якому найбільш яскраво виражається ідея наближення влади до народу.

     В Україні нині нараховується близько 12 тисяч територіальних громад, з  них 437 – міст, 9,5 тис. – сіл, понад 800 - селищ. На жаль, проблеми розвитку місцевого  самоврядування досить рідко здобувають широкий розголос і належну увагу з боку засобів масової інформації, не посідають помітного місця у виступах переважної більшості політиків. І це не викликає подиву, адже, з одного боку, місцеві ресурси здебільшого мають надто локальний характер та, як правило, не становлять особливого інтересу як для провідних “олігархічних” економічних угруповань, так і для державної виконавчої влади, орієнтованої на поліпшення “усереднених” макроекономічних показників. З іншого боку, зміцнення незалежності територіальних громад, а відтак - виникнення альтернативних (навіть у місцевих масштабах) центрів прийняття рішень, становить неабияку небезпеку для існуючої “олігархічної” політико-економічної моделі. Між тим, історія свідчить, що успішний капіталізм європейського зразка сформувався саме у боротьбі місцевих громад із середньовічним феодалізмом.

   Фундаментальною перепоною на шляху розвитку економічної  демократії в Україні є несформованість  самої територіальної громади як носія корпоративного інтересу. Зарубіжні  фахівці як невід’ємні ознаки територіальної громади відзначають:

• усвідомлення її членами своєї єдності та належності до єдиного співтовариства;
• можливість дії членів громади на корпоративній основі;
• взаємозалежність частин співтовариства – територіальної громади;
• поділ праці між членами громади.

   Власне, проблема місцевого самоврядування в Україні лежить у сфері слабкої  вираженості самої бази територіального  корпоративного інтересу, тобто фрагментарності  локальної економічної системи. Згідно з теорією, таким спільним інтересом має стати спільне життєзабезпечення та самостійне вирішення питань місцевого значення. Між тим, фрагментарність локальних економічних систем випливає з фрагментарності економічної системи України загалом. Пошук засобів виживання часто здійснюється членами громади за межами її території, що індивідуалізує інтереси виживання та перешкоджає формуванню територіального корпоративного інтересу в середовищі населення. Не слід забувати й про негативний історичний досвід, який засвідчує несталість територіальних громад в історичній перспективі, що перешкоджало передачі традицій та “духу” територіального корпоративізму. Фрагментарність та обмеженість внутрішнього ринку, значна успадкована та надбана за роки реформ територіальна диференціація часто підривають основи єдності територіальних інтересів і в бізнесовому середовищі.

   Між тим, в останні роки спостерігається  зміцнення ваги регіональних економічних  угруповань, орієнтованих насамперед на виробництво товарів народного  споживання та побутове обслуговування. Збільшення доходів населення сприяло підвищенню його платоспроможного попиту і підйому підприємств, орієнтованих на споживчий ринок, у першу чергу - харчової і легкої промисловості та торгівлі і сфери послуг. Специфіка цих галузей полягає в їхній досить чіткій прив’язці до інфраструктури окремих регіонів. Тому на регіональному рівні сформувалися власні моделі виживання і розвитку, які базуються на використанні місцевого ресурсного потенціалу й економіко-географічних особливостей територій. Місцеві економічні уклади, що склалися під адміністративно-управлінською “парасолькою”, підтримуються значною мірою завдяки зусиллям представників державної виконавчої влади, а в деяких випадках – і органів місцевого самоврядування. Такі групи можна розглядати як потенційне підґрунтя для формування вельми дієвого територіального корпоративного інтересу.

   Територіальна громада є досить специфічним  суспільним інститутом, належність до якого визначається для членів громади  самим фактом проживання на певній території. Проте, згідно з інституційною теорією, суспільний інститут виникає та набуває поширення тоді, коли за допомогою його існування стає можливим знизити “трансакційні витрати”, або витрати на забезпечення взаємодії членів суспільства між собою, тобто коли дезінтегрованість членів громади надалі стає на заваді їхньому ефективному існуванню. Отже, перетворення сукупності осіб, які проживають на певній території, на реально діючий інститут територіальної громади можливе лише шляхом концептуалізації та розвитку спільних цілей та діяльності. В іншому випадку інституціалізація територіальної громади та формування відповідного органу місцевого самоврядування матимуть суто формальний характер, а відтак легко потраплятимуть під узурпування представниками окремої локальної групи корпоративних інтересів, що зводить нанівець місцеве самоврядування як основу економічної демократії, слугуючи поширенням на локальному рівні “олігархічної” політико-економічної моделі.

   Таким чином, без створення міцного  економічного фундаменту місцевого самоврядування, розвитку ефективних організаційних засад його реалізації законодавчі норми, навіть розроблені за найбільш сучасними зразками, не можуть бути впроваджені. Відтак, нагальним завданням муніципальної реформи є створення правових, економічних та організаційних умов, які найліпшим чином сприяли б активізації потенціалу місцевого самоврядування, його перетворенню на провідний чинник надання нової якості державотворенню в Україні.

   Впродовж  багатьох десятиліть Україна розвивалась  у закритій економічній системі, в умовах жорсткого планово-централізованого виробництва і розподілу. Система, яка формально передбачала повноту влади Рад народних депутатів, насправді не забезпечувала достатньою мірою ані розподілу влади, ані децентралізації або самоврядування. Спроби відродження інституту місцевого самоврядування та його включення в політико-правову систему молодої незалежної держави розпочалися в Україні лише з початку 90-х років.

   Зокрема, 7 грудня 1990 р. був прийнятий Закон  Української РСР “Про місцеві Ради народних депутатів та місцеве і регіональне самоврядування”. Цей Закон (із змінами і доповненнями) визначав основні засади місцевого самоврядування в Україні до 1997 року.

Подальшого  розвитку засади місцевого самоврядування дістали у прийнятій 29 жовтня 1994 р. Міжпарламентською Асамблеєю держав-учасниць Співдружності Незалежних Держав Декларації про принципи місцевого самоврядування в державах-учасницях Співдружності, до якої приєдналася й Україна.

     У прийнятій у 1996 році Конституції України основні засади місцевого самоврядування в Україні визначаються у розділі XI “Місцеве самоврядування”. Конституцією встановлено (ст. 140), що місцеве самоврядування є правом територіальної громади - жителів села чи добровільного об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міста - самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому  законом, як безпосередньо, так і  через органи місцевого самоврядування: сільські, селищні, міські ради та їхні виконавчі органи. Органами місцевого самоврядування, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ та міст, є районні та обласні ради.

Сільські, селищні, міські ради можуть дозволяти за ініціативою жителів створювати будинкові, вуличні, квартальні та інші органи самоорганізації населення і наділяти їх частиною власної компетенції, фінансів, майна.

     Згідно  ст. 141 Конституції, до складу сільської, селищної, міської ради входять депутати, які обираються жителями села, селища, міста на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування строком на чотири роки. Територіальні громади на основі загального, рівного, прямого виборчого права шляхом таємного голосування обирають строком на чотири роки відповідно сільського, селищного та міського голову, який очолює виконавчий орган ради та головує на її засіданнях.

     Матеріальною  і фінансовою основою місцевого  самоврядування (ст. 142) є рухоме і  нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об’єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

     Територіальні громади сіл, селищ і міст можуть об’єднувати на договірних засадах об’єкти комунальної власності, а також кошти бюджетів для виконання спільних проектів або для спільного фінансування (утримання) комунальних підприємств, організацій і установ, створювати для цього відповідні органи і служби.

     Держава бере участь у формуванні доходів  бюджетів місцевого самоврядування, фінансово підтримує місцеве  самоврядування. Витрати органів  місцевого самоврядування, що виникли  внаслідок рішень органів державної  влади, компенсуються державою.

Стаття 143 Конституції України наділяє  територіальні громади села, селища, міста функціями:

• безпосереднього або через утворені ними органи місцевого самоврядування управління майном, що є в комунальній власності;
• затвердження програм соціально-економічного та культурного розвитку і контролю їхнього виконання;
• затвердження бюджетів відповідних адміністративно-територіальних одиниць і контролю їхнього виконання;
• встановлення місцевих податків і зборів відповідно до закону;
• забезпечення проведення місцевих референдумів та реалізації їхніх результатів;
• утворення, реорганізації та ліквідації комунальних підприємств, організацій і установ, а також здійснення контролю за їхньою діяльністю;
• вирішення інших питань місцевого значення, віднесених законом до їхньої компетенції.

   Органам місцевого самоврядування законом  можуть надаватися окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава  фінансує здійснення цих повноважень  у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України, або  шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності. Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.

   Відповідні  конституційні норми деталізуються  чинним Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні”, прийнятим 21 травня 1997 р., тобто майже через рік після прийняття Конституції.

   Згідно  з Законом, місцеве самоврядування в Україні здійснюється на принципах:

• народовладдя;
• законності;
• гласності;
• колегіальності;
• поєднання місцевих і державних інтересів;
• виборності;
• правової, організаційної та матеріально-фінансової самостійності в межах повноважень, визначених цим та іншими законами;
• підзвітності та відповідальності перед територіальними громадами їх органів та посадових осіб;
• державної підтримки та гарантій місцевого самоврядування;
• судового захисту прав місцевого самоврядування.

Система місцевого самоврядування включає:

• територіальну громаду;
• сільську, селищну, міську раду;
• сільського, селищного, міського голову;
• виконавчі органи сільської, селищної, міської ради;
• районні та обласні ради, що представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст;
• органи самоорганізації населення.

   У відповідності з положеннями  Європейської Хартії, Закон України  “Про місцеве самоврядування” встановлює, що органи місцевого самоврядування з метою більш ефективного  здійснення своїх повноважень, захисту прав та інтересів територіальних громад можуть об’єднуватися в асоціації та інші форми добровільних об’єднань, які підлягають реєстрації відповідно до законодавства в органах Міністерства юстиції України. Органи місцевого самоврядування та їхні асоціації можуть входити до відповідних міжнародних асоціацій, інших добровільних об’єднань органів місцевого самоврядування.

Згідно  Закону, органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються  власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

     Від імені та в інтересах територіальних громад права суб’єкта комунальної  власності здійснюють відповідні ради.

     Сільська, селищна, міська, районна в місті (у разі її створення) рада може наділяти частиною своїх повноважень органи самоорганізації населення, передавати їм відповідні кошти, а також матеріально-технічні та інші ресурси, необхідні для здійснення цих повноважень, здійснює контроль за їхнім виконанням.

     Конституцією і Законом України “Про місцеве самоврядування в Україні” (із змінами і доповненнями) в Україні загалом створено нормативно-правову основу функціонування місцевого самоврядування. Проте певні особливості українського законодавства обмежують можливості ефективної реалізації економічних прав територіальних громад, породжуючи комплекс суттєвих проблем. Україна з часу набуття незалежності здійснила значний прогрес, просуваючись шляхом політичної й адміністративної децентралізації. Водночас, децентралізація фіскальних повноважень відбувається асиметрично як по вертикалі, так і по горизонталі.

     По-перше, велике коло функцій віднесено до спільних інтересів територіальних громад, які згідно зі ст. 140 Конституції  України реалізуються обласними  та районними радами. Проте реалізація цих спільних інтересів під впливом і за безпосередньої участі органів територіальних громад фактично унеможливлюється тим, що виконавчими органами в областях та районах, а також у містах Києві та Севастополі є відповідні державні адміністрації.

     Згідно  прийнятого 9.04.1999 р. Закону України “Про місцеві державні адміністрації” (ст. 1), виконавчу владу в областях, районах, районах Автономної Республіки Крим, у містах Києві та Севастополі здійснюють обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

     Згідно  ст. 8 Закону, голови місцевих державних  адміністрацій призначаються на посаду Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України на строк повноважень Президента України.

     Згідно  ст. 13 Закону, до відання місцевих державних  адміністрацій у межах і формах, визначених Конституцією і законами України, належить вирішення питань:

1) забезпечення  законності, охорони прав, свобод  і законних інтересів громадян;

2) соціально-економічного  розвитку відповідних територій;

3) бюджету,  фінансів та обліку;

4) управління  майном, приватизації та підприємництва;

5) промисловості,  сільського господарства, будівництва,  транспорту і зв’язку;

6) науки,  освіти, культури, охорони здоров’я, фізкультури і спорту, сім’ї, жінок, молоді та неповнолітніх;

7) використання  землі, природних ресурсів, охорони  довкілля;

8) зовнішньоекономічної  діяльності;

9) оборонної  роботи та мобілізаційної підготовки;

10) соціального  захисту, зайнятості населення, праці та заробітної плати.

     Місцеві державні адміністрації вирішують  й інші питання, віднесені законами до їхніх повноважень.

     Згідно  ст. 14 Закону, місцеві державні адміністрації  здійснюють повноваження місцевого  самоврядування, делеговані їм відповідними радами. Згідно ст. 15, в управлінні відповідних місцевих державних адміністрацій перебувають об’єкти державної власності, передані їм в установленому законом порядку. У разі делегування місцевим державним адміністраціям районними чи обласними радами відповідних повноважень в їхньому управлінні перебувають також об’єкти спільної власності територіальних громад.