Культура Галицько-Волинської Русі

МНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І  НАУКИ УКРАЇНИ

ДОНБАСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ  ТЕХНІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

 

КАФЕДРА ГУМАНІТАРНИХ НАУК

 

 

 

 

 

 

Контрольна  робота

з дисципліни: «Історія Української  культури»

на тему: «Культура  Галицько-Волинської Русі»

(Варіант № 6)

 

 

 

 

 

 

Виконав ст. групи ЕП-10-3з

Давіденко О. В.

Перевірив доц. Сергієнко  С. Ю.

 

 

 

 

 

 

Алчевськ, 2013

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

 

В Галицько-Волинському князівстві розвивались архітектура, живопис, художні ремесла. Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувались у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. В кінці XI століття в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі на Волині. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Такі церкви в середині мають шість пілонів, сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200), яка має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. В центрі староукраїнської культури Галичі було знайдено понад ЗО фундаментів різних будов тринефних церков і однієї ротонди, що вказують на переплетення східних, західних і місцевих архітектурних традицій.

 Яскраву картину  спорудження Данилом церкви у  Холмі подає літопис, розповідаючи, що церква була «гарна і гожа». Церква мала чотири склепіння і «стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; троє вікон прикрашені стеклами римськими».

 Кам'яне зодчество  у Галицько-Волинському князівстві  було дуже поширеним. Міські  забудови, оборонні і церковні  споруди виконувались досвідченими  будівничими. Літопис повідомляє, що, наприклад, міські укріплення на Волині зводив «муж хитрий» Олекса. Археологічні розкопки відкрили багато нових і цікавих матеріалів про архітектуру й мистецтво в Галицько-волинській державі.

 У Галицько-Волинському  князівстві високого рівня розвитку  набув живопис. Українське живописне мистецтво, як доводить, академік Айналов, виникло ще в дохристиянську добу. Істотний вплив на його розвиток зробив стиль візантійського живопису, який панував у ті часи не лише в старокиївській державі, але й по всій Європі. Візантійський живопис, як відомо, виріс на грунті античного, який у своїй основі був реалістичним. Християнський живопис порвав з реалістичними традиціями і перейшов до стилізованої декоративності, замість життєдіяльності стверджував аскетизм. Саме в цьому варіанті християнський живопис прийшов з Візантії в Україну. Його характерною рисою було те, що окремі постаті розміщувались на картині в небесній гармонії, а не в життєвому безладді. Це був досить високий рівень живописного мистецтва, але прийшов він у Стародавню Русь у дещо видозмінених формах, зокрема, у формі монументального мистецтва, тобто декоративного малювання на стінах, і в формі книжкових мініатюр (рисунків і початкових літер у текстах книг). Монументальне мистецтво теж зазнало певних змін, зокрема в техніці малювання. Воно прийшло в Україну у формі стінного розпису та у вигляді мозаїки. Стінний розпис нашими живописцями був названий фресками. Отже, монументальне мистецтво ділиться на мозаїку і фрески.

 У Галицько-Волинському  князівстві оздоблення інтер'єрів  давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і художнє оздоблення книг. Дослідники характеризують XII століття як початок самостійної художньої творчості в Україні.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1 СОЦІАЛЬНО-ПОЛІТИЧНА І КУЛЬТУРНА СИТУАЦІЯ В ГАЛИЧИНІ ТА НА ВОЛИНІ В ХІІ – ХІІІ СТОЛІТТЯХ

 

 

Історія Галицько-Волинського князівства – частина історії Стародавньої Русі періоду феодальної роздрібненості. Причини роздрібненості обумовлені виробничими відносинами, для яких було характерне зростання продуктивних сил у сільському господарстві та ремеслі. Розвиток натурального господарства, відсутність національного ринку, ослаблення економічних зв'язків породжували прагнення до відокремлення. Опора великого князя київського – дружинники, ставши землевласниками, керувалися перш за все власними інтересами. Влада київського князя їх обтяжувала. Посилилась експлуатація смердів з боку удільних князів і бояр. В умовах феодального гніту вибухали народні повстання проти гнобителів. Великий князь київський у межах всієї держави не міг захистити феодалів і бояр, забезпечити їхні інтереси. В удільних князівствах створювався апарат влади, що відповідав потребам князів. Роль політичного центру вже відігравав не Київ, а головне місто у вотчині князя, де знаходилась його резиденція. Удільний князь, керуючись власними інтересами та інтересами підлеглого йому боярства, енергійно домагався незалежності від великого київського князя. Отже, роздрібненість давньоруської держави мала об'єктивний характер, оскільки вона була обумовлена розвитком феодального ладу.

В середині XII ст. єдина держава  розпалася на окремі землі або  князівства. Кожна земля мала своє самоврядування, а політичне управління здійснював князь. Влада і управління в князівствах ґрунтувалися на принципі васальної залежності. У кожній руській землі були свої особливості політичного устрою. Так, у Новгородській та Псковській землях утворились боярські республіки, у Володимиро-Суадальській землі перемогла сильна князівська влада, в Галицько-Волинському князівстві виник симбіоз влади, тобто поєднання великого впливу на соціально-економічне і політичне життя боярства разом з авторитетом княжої влади.

 

Галицько-Волинське князівство утворилося в 1199 р. на основі об'єднання Галицької і Волинської земель, яке здійснив Роман Мстиславич. Воно було розташоване в лісовій та лісостеповій зонах. Вуйні незаймані ліси росли в Карпатах, на Поліссі, на ландшафтах рік Дністра, Сяну, Бугу. У низинах мешкало сільське населення, яке займалося виробництвом зерна, тварипництвом, рибальством, мисливством, бджільництвом. Важливе значення мало видобування солі в Прикарпатті. Волинська земля славилась великими містами – Володимиром, Белзом, Кременцем, Луцьком, Псресопницею, Берестям, Дорогобужсм; в Галичині відігравали важливу роль в економічному і культурному житті – Перемишль, Звенигород, Галич, Теребовль.

Відбувався процес відокремлення  ремесла від сільськогосподарського виробництва. У містах розвивається виробництво одягу, бойового спорядження, обробка хутра і шкіри, гончарство, ливарництво, ювелірне виробництво, яке досягло високого рівня.

Активно розвивалася торгівля. Галицько-Волинські  землі експортували продукцію сільського господарства, хутро, віск, сіль, зерно, художні вироби. У митному тарифі XIV ст. названі лисячі й овечі шкіри, «які раховано тисячами», хутра і віск «лічено кругами». З чорноморських країн та з Візантії в Галичину і Волинь привозили шовк, коштовні тканини, прикраси, зброю, вино, рибу, південні фрукти. У митному тарифі згадується шовк, перець, імбир та інше східне коріння. З країн Західної Європи привозили сукно, полотно й оселедці. Жвава торгівля велася з Києвом та іншими стольними містами. Археологічні знахідки засвідчують, що з Києва до Галицько-Волинського князівства надходили промислові вироби, в першу чергу художні твори і ювелірні вироби. Літопис повідомляє, що Данило привіз із Києва дзвони для збудованої ним у Холмі церкви.

Зростання торгівлі впливало на розвиток шляхів, через які транспортувалися товари па великі відстані. У ті часи існувало багато різних шляхів, якими користувалися купці. Найважливішим був шлях, який сполучав Галицько-Волинське князівство з Києвом. Він проходив з Володимира на Пересопницю, Корець, Білгород до Києва; інший шлях – з Галича через Товпач і Василів до Києва. До західного кордону Галицько-Волинської держави вела дорога з Володимира до Варшави, з Галича через Карпати до Угорщини. Дорога з Балтійського моря, з Торуня проходила на Холм і далі на Володимир. Торгівля зв'язувала Галицько-Волинське князівство з країнами Заходу і Сходу, вопа відігравала важливу роль не лише у розвитку економіки краю, але і його освіти та культури.

Розвиток феодальної власності  привів до соціального розшарування Галицько-Волинського суспільства. Класовий поділ відображають вживані у літописах тсрміпи: «бояри і проста чадь», «луччі бояри і слуги», «ліпші мужі володимирські», «городяпи», «простий люд» тощо. Селяни в усіх землях Стародавньої Русі звалися смердами. Переважна частина з них була вільними, що мали власні господарства і коней. Існувало незаможне селянство, яке залежало від бояр. Залежні люди згадуються в літописах під різними назвами: «слуги князя», «дворові слуги» при князі чи єпископі, «паробок», тобто наймит боярипа. Частина селян викопувала відробіткову ренту. Всі ці соціальні прошарки складали «простий люд», основну масу населення. Літописні джерела, на жаль, подають дуже мало відомостей про простих людей.

Серед жителів міст існувало досить чітке соціальне розшарування, виділялись заможна верхівка, середнє міщанство та «прості люди». Про обов'язки міщап можна судити з грамоти Мстислава Даниловича, яку він надіслав у Берестя, де сказано – від кожної сотні «по дві міри меду, дві вівці, 15 десятків льону, 100 хлібів, 5 цебрів вівса, 5 цебрів жита, 20 курей, крім цього від усіх міщан 4 гривні кун».

До вищої соціальної верхівки належали князі, бояри, багаті міщани, вище духовенство, які були великими землевласниками. Князь Володимир Васильович, як розповідає літопис, перед смертю дав «землю свою всю і городи» Мстиславу Даниловичу. У цьому випадку йдеться лише про право па державну територію, а фактичне розпорядження землею. Князі не були власниками всієї землі. Великі князі могли розпоряджатися лише окремими княжими землями, а також особистими. Бояри успадковували землю від родичів або одержували її від князів (так, Данило, здобувши місто Галич, роздав землі і городи боярам і воєводам). У середовищі боярства виділялась верхівка, тобто «луччі», «великі» і «нарочиті», та досить велика верства малоземельних і дрібних бояр. «Великі» бояри займали привілейоване становище при великих князях, служили в княжій дружині, їхні сини виконували обов'язки слуг у княжому дворі. У суспільному житті та культурі тих часів провідну роль відігравало вище духовенство, єпископи та ігумени монастирів.

Князівсько-боярська верхівка експлуатувала  й утискувала нижчі верстви населення. Літописи згадують про «грабежі нечестивих бояр». Простий люд чинив опір насильству і неодноразово піднімався на повстання, що інколи мали збройний характер. Наприклад, у 1144 р. міщани Галича виступили проти князя Володимирка, в 1230 р. вони новстали проти боярина Судислава, в 1289 р. проти

Мстислава Даниловича повстали жителі Берестя. Великий відгомін мав рух «болохівців» у 1236 – 1255 р., який набув гострого соціально-політичного характеру. Цей рух охопив землі у верхів'ях Случі, Південного Бугу і Тетерева, які лежали на межі між Київським та Волинським князівствами і зазнавали нестерпних утисків та пограбувань.

Опір народних мас  соціальному гніту часто мав пасивний характер. Люди нерідко кидали свої садиби, шукаючи кращих умов життя. У літописі розповідається, коли в 1159 р. під Уганцю па Пониззі прийшов претендент на Галицьке князівство Іван Ростиславович, то селяни масово приставали до Івана. їх під Ушицсю зібралось понад 6 тисяч. Справа в тому, що Іван Ростиславович організував князівство над нижнім Дунаєм зі столицею у Берладі. Ця луго-степова смуга з багатою природою була рідко заселена і тому приваблювала людей, особливо тих, які були невдоволені князівськобоярським режимом і сподівалися па кращі умови життя. Характерною рисою політичного життя цього періоду була боротьба князів проти боярства за зміцнення монархічної влади і за об'єднання південпо-західиих земель у єдине князівство.

Київські князі в  процесі боротьби з Угорщипою  досить рано створили могутню галицьку державу. В XI ст. син Ярослава Мудрого  Ростислав, а згодом його сипи Рюрик, Володар та Василько підготували  об'єднання західних земель. Завершив процес об'єднання Володимирко (1124 – 1153). За Ярослава Осмомисла – одного з героїв «Слова о полку Ігоревім» – держава пабула значного розквіту. Роману Мстиславичу вдалося об'єднати Галич і Волинь у єдину державу, могутність якої посилилась за князя Данила Романовича. Князь Дапило був видатним державпим діячем. Академік І. Крип'якевич так писав про його діяльність: «Дапило – це найбільша постать в історії Галицько-Волинської держави. Він вів свою діяльність серед надзвичайно ваяских обставин. З великими зусиллями він заново з'єднав розбиту державу, ведучи боротьбу з Польщею та Угорщиною і з анархічним боярством. Нічого пе втратив з батьківських земель, забезпечив кордон у Карпатах і від Вісли, поширив державну територію па півночі. Привернув авторитет княжої влади, наново зорганізував державний апарат. Не дав знищити своєї держави татарам, особистими жертвами здобув мир і підготував свою країну до відсічі орді. Супроти наступу Азії ввійшов у зв'язки з Західною Європою, шукаючи там політичної і культурної допомоги. Трудом свого життя віл відбудував державу свого батька Романа і поклав основи під її дальший розвиток». Галицько-Волинське князівство користувалося великим авторитетом серед європейських країн, багатство і культура міст цієї держави викликали подив, військова тактика і майстерність здобули заслужену славу.

Історичні обставини, що склалися в ті часи, не дали Данилові Галицькому можливості довести до кінця  справу розбудови української державності. У 1349 р. польський король Казимир  в союзі з уграми загарбав західні  землі. Галицько-Волинське князівство почало занепадати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

2 ОСНОВНІ ОСЕРЕДКИ  СОЦІАЛЬНОГО І КУЛЬТУРНОГО ЖИТТЯ

 

 

Центрами соціального  і культурного життя в Галицько-Волинському князівстві були міста, княжі двори і церква. У літописі розповідається, що Данило Галицький заснував понад 70 міст, у яких розвивались різні промисли, процвітали ремесла, торгівля, споруджувались храми, княжі двори тощо. Провідна роль у суспільно-політичному та культурному житті належала стольним містам, серед яких виділяються Володимир, Галич і Холм.

Чільне місце займав Володимир. Центром культурного  життя тут був княжий двір. Князь  Володимир Васильович був талановитим  будівничим і великим любителем  письменства, особливу увагу приділяв розвитку освіти й культури. На княжому  дворі був написаний Володимирський «літописець», що ввійшов як складова частина до Галицько-Волинського літопису. Володимир був центром рицарської поезії. У літописі згадуються пісні, присвячені князям Романові і Данилові та іншим вельможам. Князі сприяли укріпленню і розвитку архітектури міста. Так, Мстислав Ізяславич збудував величний собор, за часів Данила були розбудовані укріплення міста, Володимир Васильович заснував монастир Святих Апостолів і дав йому в користування село Березовичі.

Другим видатним центром  Галицько-Волинської держави був Галич. Тут, як засвідчує літопис, жив і творив на початку XIII ст. "премудрий книжник" Тимофій, що прибув з Києва. Він відстоював ідею єдності всіх земель Стародавньої Русі і був непримиренним ворогом угорських загарбників. Зразками літературних пам'яток є Галицько-Волинський літопис і Галицьке Євангеліє. Літопис створювали освічені люди, які добре знали грецькі і західноєвропейські літературні джерела. У структуру літопису входять різні історичні повісті, написані в кінці XIII ст. Літопис закінчується розповіддю про початок литовського панування в Галицько-Волинських землях. Всебічного розвитку в Галичі набула архітектура. Було зведено в 1157 р. кам'яний князівський палац, Успенський собор, у 1200 р. була побудована церква св. Пантелеймона, яка є зразком архітектурного мистецтва галицької доби. Церква обнесена земляним внутрішнім чотирикутним валом і зовнішніми укріпленнями. Церква побудована в романському стилі невідомим (можливо й іноземним) архітектором. Данило часто запрошував іноземців для забудови і прикрашення галицьких міст. Проте цей храм має й риси давніх чернігівських та київських церковних споруд. Основу церкви становить прямокутник, який у вівтарній частині завершується трьома апсидами – середньою більшою і двома бічними меншими. Усередині церква тринєфна, її перекриття тримається на чотирьох монументальних хрестоподібних стовпах, які відокремлюють центральний неф від двох бічних – правого і лівого. Портал центрального входу прикрашають колони, які вгорі закінчуються звитим листовидним ліпленням і різьбленням, що характерно для романського стилю.

Татарське панування  не припинило градобудівництва, навпаки – постійні руйнацькі напади татар активізували його. Так з'явився Холм. Першою з його відомих споруд стала велика розкішна церква Іоанна Златоуста, збудована невідомим архітектором, і міцні оборонні споруди. Холм з початку його заснування був великим центром архітектури і образотворчого мистецтва.

У Перем Ишлі в XII ст. талановитими книжниками також був написаний місцевий літопис. Його використовував у своїй хроніці польський історик Длугош. При княжому дворі виступали з піснями скоморохи. Тут проживав і творив «славутний» співець дружинник Митуса.

Стольні міста були великими центрами культурного, соціально-політичного  та економічного життя й істотно впливали на навколишні "городки" і села.

На західних землях важливу  роль у культурному житті відігравала  церква й монастирі. За підрахунками істориків у середині XIII ст. Русь мала понад 10000 церков, у Києві нараховувалось 17 монастирів, у Галичі – 5, Володимирі – 1. У Галичі існувало єпископство, яке в 1302 – 1303 рр. було реорганізовано на митрополію. Духовенство тих часів утворювало окрему соціальну спільність і поділялося на чорне духовенство (монахи) і біле (звичайні священики). Ієрархи православної церкви, які виходили з чорного духовенства, брали активну участь в політичному та культурному житті, виступали в ролі посередників у примиренні ворогуючих князів. На думку відомого історика Е. Голубинського, обов'язок церковної влади – випереджати й гасити конфлікти, налагоджувати мир між князями, забезпечувати спокій держави. Нерідко патріархи і митрополити нагадували князям, що вони цілували хрест, клянучись забезпечити мир і процвітання держави.

Для того, щоб утримати князів від поспішних і помилкових рішень митрополити нагадують їм про вірність цілуванню хреста. Так, коли в 1157 р. Юрій Довгорукий вирішив на вимогу Ярослава Осмомисла, видати бунтівного галицького князя Івана Ростиславича, митрополит Константин і вище духовенство Києва заявили Юрію рішучий протест. При цьому було підкреслено, що «гріх так чинити, оскільки ти раніше цілував хрест на вірність йому, а тепер хочеш видати його на вбивство». Юрій не наважився ігнорувати думку митрополита.

Коли в 1189 р. угорські феодали окупували Галичину і посадили на галицькому престолі королевича Андрія, митрополит Никифор звернувся до київських князів із закликом захистити цю віддалену руську землю. Для церкви будь-яке князівство було складовою частиною всієї Русі. А вона, на думку митрополитів, у державному відношенні мала бути таким же згуртованим організмом, як і церква. Інтереси церкви й держави в XII – XIII ст. па Русі настільки тісно переплітались, що іноді неможливо було розмежувати компетенцію юрисдикції державної і церковної.

Проте не всі іерархи  церкви дотримувались взятого на себе обов'язку. Керуючись економічними потребами забезпечити процвітання митрополії чи анархії, вони готові були пожертвувати принципами християнської моралі. Володіючи великим впливом на панівну верхівку, деякі єпископи і митрополити могли істотно впливати па політику. Так, галицький єпископ Артемій підтримував угорську партію, ворожу князеві Данилу, і виступав проти нього. Як культурний центр особливої слави набув Полонинський монастир, яким керував ігумеі Григорій – «чоловік святий, якого не було перед ним і по ньому не буде». Він відстоював принцип єдності земель давньоруської держави. У цьому монастирі, як зазначає літопис, перебував литовський князь Войшелк.

У період феодальної роздрібненості церква була реальною єднаючою силою, здатною забезпечити тісні зв'язки між різними давньоруськими землями, оскільки вона сама була єдиною, її заклики до єдності розірваної на частини давньоруської держави відігравали істотну роль у боротьбі за возз'єднання давньоруських земель.

Міжцерковні стосунки в  добу Галицько-Волинського князівства відзначались релігійною терпимістю. У Києві у XII ст. мали свій осідок монахи – бенедиктинці і домініканці, існували латинські храми. Така ж картина спостерігалась і в інших містах Стародавньої Русі. Так, в галицькій землі на початку XIV ст. оселились монахи францисканського ордену, які згодом заснували католицькі єпископати в Галичі, Перемишлі, Львові. Дружні стосунки між церквами різних релігій сприяли злагоді в державі та розширенню взаємозв'язків між західною і східною культурами.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

3 ОСВІТА І НАУКА, АРХІТЕКТУРА І МИСТЕЦТВО

 

 

Важливими освітніми  і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти, як і в містах Київської Русі, відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Історичні дані засвідчують, що справами освіти займалися перш за все князі, заможні бояри, а також купці. Нерідко діти заможних громадян мобілізовувались князями для обов'язкового навчання грамоті. Перші школи створювались при церквах і монастирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. За професійною орієнтацією школи були різні. Досить поширеними були школи для підготовки фахівців різних ремісничих справ і купців. Приходські школи давали початкову освіту, їх основною метою було навчити дітей писати, читати і рахувати. Вищу освіту могли здобути лише діти багатих, перш за все ті, хто відзначався певною обдарованістю. Вища освіта потребувала не лише досконалого знання старослов'янської мови, але й грецької. Митрополит Климсптій свідчив, що вже в першій половині XIII ст. в Русі близько 400 чоловік володіли грецькою мовою. Це пояснюється тим, що торговельні, церковні й дипломатичні зв'язки з Візантією вимагали досконалого знання грецької мови.

Культурне та політичне  зростання авторитету Галича і Волині в XII ст. втягувало західноукраїнські  землі в сферу інтересів європейських держав і висувало потребу в знанні латинської мови. Це виразно підтверджується багатьма офіційними історичними документами, зокрема листуванням з римськими папами і західними монархами. На галицько-волинських землях вивчення латинської мови набуло великого поширення, особливо серед осіб, які займали більш-менш помітне громадське становище або державну посаду. Враховувалось і те, що в країнах Західної Європи в ті часи латина була державною мовою, її знання давало змогу розвивати міжнародні контакти. Для основної ж маси людей не було потреби у знанні грецької та латинської мов. Вони обмежувались рідною мовою, тобто старослов'янською, що була одночасно й церковною. Цією мовою переважна маса населення засвоювала освіту й культуру.

В часи лихоліття і  різних воєн князі не займалися організацією освіти. Шкільна справа перейшла в руки церкви, яка усвідомлювала, що в умовах іноземної окупації культуру і релігію можна врятувати лише через освіту. У православних парафіях створювались школи для здобуття початкової освіти дітьми місцевого населення. В початкових школах священики і дяки, навчаючи дітей читати і писати, використовували церковну літературу. Крім парафіяльних, організовувались школи при єпископських кафедрах, які мали на меті підготовку кандидатів у священики. У цих школах вчили читати, писати й рахувати, а також – церковному співу, основам православного віровчення та моралі.

Освіта в Галицько-Волинському  князівстві продовжувала традиції шкільництва  Київської Русі. Ці традиції пов'язували  освіту з діяльністю церкви, що відповідало  тодішнім умовам економічного й культурного життя. У парафіяльних, монастирських та єпископських школах навчання і виховання було в основному релігійним. Але ці школи давали елементарні знання і загальні відомості з різних галузей науки, зокрема мови, арифметики і співів. До вчительського корпусу тоді входило духовенство, дяки (яких називали дидаскалами або майстрами) та вчителі, яких іменували «бакалярами». Вони не лише навчали читати, але й багато уваги приділяли письму. Спочатку дітей навчали писати «уставом», тобто великими каліграфічними літерами, потім – «скорописом». Значення скоропису, як вважають деякі історики, полягає в тому, що він сприяв українізації старослов'янської мови. Згодом старослов'янська мова розділилась на церковну і українську мову світського характеру.

Після закінчення початкової інколи випускники повинні були продовжувати свою освіту самостійно. В. Біднов підкреслює, що самостійне навчання в Україні  стало традицією і збереглося аж до революції 1917 р. Україна до XVI ст. не мала власних вищих навчальних закладів, тому діти різних вельмож отримували вищу освіту за кордоном (зокрема, в Болонському, Паризькому, Празькому, Краківському університетах). Перша в Україні вища школа була відкрита в 1577 р. і називалась «Острозька академія». Внаслідок цього українська культура зазнала істотного впливу західноєвропейської культури.

Заможні люди наймали  вчителів для навчання дітей у  домашніх умовах. Яскраво це ілюструє заповіт, залишений волинським шляхтичем  Василем Загоровським. Перебуваючи  в татарській неволі в Криму, він наказував опікунам знайти для двох його синів «дяка добре вченого і цнотливого або запросити того самого дяка, що в мене служив, і віддати дітей вчитися руській науці в Святому Письмі або в моєму домі, або в церкві святого Іллі у Володимирі, і не пестити їх, а пильно і порядно приводити до науки так, щоб потім вони з науки тої були придатні до помноження хвали милосердному Господу й до служби своєму господареві...». В заповіті було враховано й те, що діти шляхтича мали в майбутньому посідати державні посади, а для цього необхідно володіти латинською мовою, оскільки це була мова міждержавного спілкування Західної Європи. Тому вельможа наказує опікунам знайти «статейного бакаляра, який би міг синів добре вчити письму латинської мови...». Літописи та інші джерела засвідчують, що в Галицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, майже всі діти здобували початкову освіту. Так, сирійський мандрівник Павло Алепський, який подорожував по руській землі, у своїх спогадах висловив здивування, що переважна більшість людей, у тому числі жінки і дівчата, вміють читати, знають порядок церковних служб і хоровий спів. Дітей тут, писав мандрівник, більше ніж трави; особливо багато вдів і сиріт, але всі вони знають грамоту. «Священики навчають навіть дітей-сиріт, і не лишають їх неуками блукати по вулицях...».

У Галицько-Волинському  князівстві було досить поширеним знання іноземних мов, зокрема грецької, латинської, німецької, польської тощо. Історичні літературні джерела  засвідчують, що частина митрополитів була грецького походження, а галицькі єпископи користувалися печатками з грецькими написами. Академік І.П. Крип'якевич пише, що в мові Галицько-Волинського літопису «звертають увагу окремі слова, запозичені із угорської, німецької, литовської мов...» Про поширення латинської мови засвідчує листування князів і володимирських міщан з державними діячами та вельможами європейських країн.

Ідеалом тієї епохи була людина «тримовна», тобто знавець грецької, латинської і однієї з європейських мов. Такі знання потрібпі були не лише для освоєння минулої культури, але й для практичної життєдіяльності. Справа в тому, що українська культура з початку XIII ст. починає орієнтуватися не на героя-мученика, а на героя-переможця. Пізніше ця ідея знаходить свій яскравий вияв у так званій житійній літературі (агіографії).

Для розвитку освіти потрібно мати обширпе письменство. В XI – XIII ст. необхідна література надходила в Україну з Візантії. Поширювалось Священне Писання у перекладі солунських братів Кирила та Мефодія, було перекладено інші церковні книги. У Галицько-Волинському князівстві, як і в усій Київській Русі, перекладних творів було багато, але вони не задовольняли потреб освіти. Тому почала розвиватися активна власна перекладацька діяльність і оригінальна література. Українські князі, що дбали про поширення і закріплення християнства у Стародавній Русі, безпосередньо турбувалися про перекладну літературу. Київський літопис пише про Ярослава Мудрого, що «Ярослав любив книги... і пильнував до них, і часто читав їх і вночі і вдень, і зібрав мпогих переписувачів, і перекладав з грецького на слов'янське письмо: і переписали вони багато книг». З цих книг було створено у Києві відому Софійську бібліотеку. Книжну справу Ярослава продовжували його сини Всеволод та Святослав. Багато уваги поширенню перекладної й оригінальної літератури приділяв волинський князь Володимир Васильович. Літопис характеризує князя як видатного культурного діяча: «Це книжник великий і філософ, якого не було у всій землі і після цього не буде». Володимир ґрунтовно цікавився різними науками, «розумів притчі і темне слово», в розмові з перемишльським єпископом «говорив багато з книг». Він кохався в книгах, сам з любов'ю їх переписував, дарував коштовні книги монастирям і церквам. Князь побудував багато церков і монастирів, розбудував місто Берестя, поставив нові укріплення в Кам'янці. Всім визначним церквам на Волині Володимир подарував коштовний посуд і прикрасив їх мистецькими іконами.