Культура Київської Русі. 3

2. Культура Київської Русі.

1). У IX столітті внаслідок тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, утворилась одна з найбільших держав середньовічної Європи - Русь. її історичним ядром було Середнє Подніпров'я, де традиції політичного життя сягали ще скіфо-античних часів. Центром нової східнослов'янської держави став Київ, тому в історичній літературі з'явилась назва Київська Русь.

Займаючи  територію від Балтики і Льодовитого  океану до Чорного моря, і від  Волги до Карпат, Русь являла собою  історично важливу територію  для налагодження контактів між  Арабським Сходом і Західною Європою, Візантією і Скандинавією. Це зумовило швидке її входження в загальноєвропейську  історико-культурну спільність.

Про велику і могутню східнослов'янську державу знали в різних частинах Старого Світу. Відомості арабських  авторів, свідчення скандинавських саг, французькі епічні твори, змальовують  Русь як велику країну, що займала важливе  місце в системі європейських політичних, економічних і культурних зв'язків.

Одночасно з міжнародним визнанням, на Русі зростало і зміцнювалося усвідомлення власної приналежності до світової історії. Київській Русі належить особливе місце у Східній Європі, аналогічне тому, яке займала імперія Карла  Великого в історії Західної Європи. Процес формування держави, етнічний розвиток східнослов'янських племен, сприяв утворенню єдиної руської народності, в основі якої лежали спільна територія, єдина мова, споріднена культура, відносно тісні економічні зв'язки. Упродовж усього періоду існування Київської  Русі давньоруська етнокультурна спільність, що стала етнічною основою українців, росіян і білорусів, розвивалася  шляхом консолідації.

Київська Русь мала велике історичне  значення і для багатьох неслов'янських  народів. II досягнення в галузі суспільно-політичного, економічного і культурного розвитку ставали надбанням литви, латишів, естів, керели, весі, мері, муроми, мордви, тюркських кочових племен Південноруських степів. Частина цих народів етнічно і політично інтегрувалась у склад Русі.

Спочатку Русь мала переважно династичний  характер, що визначав її історичний розвиток. Вона була єдиною державою, що забезпечувалася  єдністю князівського роду, який спільно  і у злагоді володів країною. Пізніше у XII-XIII ст. принцип старшинства  був порушений, що й призвело до нескінченних уособиць у боротьбі за владу.

Існування Київської Русі охоплює  період з IX по 40-і роки XIII ст. Етнічну  основу держави складали східні слов'яни, що були об'єднані у великі міжплемінні  союзи. У давньоруському літописі "Повість  минулих літ" вказується, що таких союзів налічувалось чотирнадцять. Південну групу слов'ян складали поляни, древляни, сіверяни, волиняни, дуліби, уличі, бужани, тиверці, білі хорвати; вятичі. Окрім східних слов'ян, у межах Київської Русі проживали карели, весь, меря, мурома, мордва, печеніги, чорні клобуки та балтські племена.

На першому етапі розвитку, політичною формою держави була ранньофеодальна  монархія з елементами федералізму. В 30-ті роки XII ст. Русь вступила в період феодальної роздрібненості, що характеризувався подальшим розвитком продуктивних сил і виробничих відносин, виділенням окремих князівств. Київська Русь проіснувала  до 40-х років XIII ст. і впала під  ударами монголо-татарських завойовників.

Культура Київської Русі IX-XIII ст. відзначалася поступальним розвитком, мала давні вікові традиції. Мистецтво  русичів являло собою не лише органічну  потребу побуту, намагання прикрасити багатоманітний світ речей, які оточували  людину, а й відображало її світосприйняття  та ідеологію.

Феномен незвичайного злету  культури Київської Русі часто пояснюється  тісними контактами її з Візантією, Хозарією, країнами Центральної і Західної Європи. їх вплив на культурний поступ Русі був дуже великим, але не вирішальним. Щоб зерна передових культур, насамперед візантійської, проросли у новому середовищі, вони мали потрапити в добре підготовлений грунт. Саме таким був культурний грунт східних слов'ян, який увібрав багатовікові традиції місцевого розвитку, збагаченого впливами сусідів.

Традиції, що сягають глибини  століть, простежуються і в техніці  виготовлення кераміки та речей побуту, і в характері обробки деревини, і в будівництві житлових споруд, і в забудові міст і поселень.

Антропоморфні і зооморфні  фібули Середнього Подніпров'я VI-VII ст., танцюючі чоловічки у вишитих  сорочках на срібних бляшках Мартенівського скарбу VII-VIII ст., різьба ідола Світовида VIII-IX ст. із Збруча, зображення фантастичних звірів і птахів на окутті рогів тура X ст. із Чорної Могили у Чернігові, мали певний сакральний зміст у системі язичницьких вірувань. Сцени Збруцького ідола відображають уявлення східних слов'ян не лише про земний світ, а й про небесний і підземний. Як показали археологічні дослідження, Збруцький ідол стояв у центрі святилища на кам'яному круглому п'єдесталі, що мав близько восьми метрів у діаметрі. Подібні "храми ідольські" виявлені у Києві на Старокиївській горі, у Бакоті на Дністрі, на Житомирщині. Крім чотириликого Збруцького ідола відомі і одноликі - кам'яні і дерев'яні. Як правило, всі вони людиноподібні, в багатьох відносно добре модельовані голова, обличчя, руки та ноги.

На керамічних вазах IV ст. черняхівської культури із сіл Лепесівка і Ромашки зображена календарна символіка. Плоскі широкі вінчики лепесівських ваз поділені на 12 секторів-місяців, кожен з яких має свою орнаментальну символіку землеробського змісту. Посудини ці використовували в різних обрядових діях.

Дослідження виробів слов'янського і давньоруського художнього ремесла  виявляють у них багато таких  традицій, які беруть свій початок  ще в скіфський період. Знаменитий скіфський звіриний стиль прикладного  мистецтва території України VI-III ст. до н.е., який розвинувся під впливом культур Греції і Переднього Сходу, помітно проступає в київських фібулах, змійовиках, браслетах-наручах, галицьких керамічних плитках, чернігівській різьбі по каменю.

Мистецтво відігравало велику роль в ідеології східних слов'ян: майже  всі його твори - від орнаменту  на сорочці до зображення язичницького бога - мали певний зміст у системі  вірувань, які склалися як результат  практичного досвіду життя та фантастичних уявлень про природні явища, яких люди тих часів не могли  пояснити. Кожен орнамент, візерунок  чи зображення "оберігали" людину від різного лиха, "допомагали" у житті й роботі. Поширений  у слов'ян орнамент - розетка - символізував сонце, хвиляста лінія - воду. Зображення фантастичних тварин та істот відбивали  язичницькі вірування. Так, у зображенні жінки з руками-гілками вбачали "Велику богиню" землі тощо.

Близький до давньоіранського і  міфологічний світ східних слов'ян. Окремі східнослов'янські і давньоруські язичницькі боги виявляють подібність до іранських не лише функціонально  чи зображувально, а також і в іменах. Так, Симаргл з пантеону Володимира Святославича нагадує іранського Сенмурва. Подібність ця могла з'явитись у скіфську епоху, яка характеризувалася тісними контактами місцевого праслов'янського і прийшлого іранського населення.

Важливим елементом культури народу є державність. Саме вона виступає основним рушієм етнічної і культурної інтеграції населення. Першою державою східних  слов'ян була Київська Русь, яка сформувалася в кінці VIII - у IX ст. на базі ряду союзів племен. На ранній стадії, як і в процесі  дальшого розвитку, вона зазнавала  впливу з боку своїх сусідів, зокрема  Хозарського каганату і Візантії. Від них Русь запозичила окремі елементи державної структури і титулатури. Разом з тим слід пам'ятати, що державотворчий процес східних слов'ян мав і власні традиції. В межах території України вони сягають VI - V ст. до н.е. Це грецькі міста-держави у Північному Причорномор'ї і скіфська держава з центром на Нижньому Дніпрі. Хоча скіфська і антична державність становили щодо корінного населення України явища генетично зовнішні, у своєму розвитку вони органічно входили в його життя.

Вивчення слов'янських культур  періоду першої половини І тис. н.е. (зарубинецької і черняхівської), розвиток яких відбувався в тісній взаємодії з римською цивілізацією, показує, що ряд їхніх елементів  відродились і отримали подальший  розвиток в період Київської Русі. До них належать висока культура плужного землеробства, керамічне та емалеве  виробництво, традиції домобудівництва.

Давні традиції простежуються також  у народній творчості, літературі, музиці. Язичницькі пісні і танці, фольклор, весільні і поховальні обряди, епічні легенди і перекази справляли  величезний вплив на розвиток давньоруської  духовної культури, становили її невід'ємну складову частину. Відгомін язичницьких  вірувань добре відчувається у "Слові  о полку Ігоревім" та інших  літературних творах.

Археологічні і писемні джерела  свідчать, що стародавнє населення  України не було етнічно і культурно  однорідним упродовж тисячоліть. Міграції були звичайним явищем. Але вони ніколи непризводили до повної зміни населення. Значна його частина продовжувала жити на своїх предковічних місцях, особливо це стосується хліборобів лісостепу. Не переривалась історична пам'ять регіону, культурний генофонд його органічно передавався в спадок новим поколінням.

Вочевидь, у давньоруській культурі немає галузі, розвиток якої б не спирався на багатовікові, іноді тисячолітні, народні традиції.

2). Розклад первіснообщинного ладу і виникнення класової держави підготували умови для заміни язичницької релігії християнством. Уже всередині IX ст., через тісні зв'язки Русі з Візантією, християнство в його греко-православній формі поширилося серед панівних верств населення Русі. У X ст. християнами були деякі прибічники князя Ігоря та його дружина велика княгиня Ольга. Однак державною релігією воно стало лише у зв'язку з прийняттям християнства і масовим хрещенням слов'ян у 988-989 рр. князем Володимиром Святославовичем. З цього часу християнство активно поширювалося державою і церквою.

Введення християнства як єдиної державної  ідеології сприяло консолідації руських земель і зміцнення давньоруської  держави. Була створена централізована організація священнослужителів. Спорідненість  релігії давньої Русі з релігіями  давніх країн Європи зробило її частиною світового християнського суспільства, зблизило Русь з Візантією. Руська церква стала частиною.

Константинопольської патріархії, і Візантія тривалий час прагнула поставити Русь у залежність від  себе.

Прийняття християнства призвело також  до змін у культурі давньоруського суспільства. З'явилися церкви та собори, які ставали головними осередками громадського і культурного життя. При церквах та монастирях засновувалися  і діяли школи, переписувалися і  зберігалися книги, творилися літописи. Введення християнства на Русі мало суттєве  значення для розвитку тогочасної філософської думки. Завдяки цьому Київська Русь отримала можливість прилучитися до досягнень світової культури. Інтенсивні контакти з Візантією і Болгарією дали можливість використовувати здобутки античної і візантійської філософії.

Окрім античного, Візантія мала великий  художній досвід християнського мистецтва, якому церква завжди надавала винятково  великого значення. В часи розвитку середньовізантійського мистецтва, що розпочався після "іконоборських війн" (VIII - IX ст.), були розроблені канони богослужіння, іконопису, будівництва та оздоблення церков. За цими канонами встановлювалися правила зображення святих, композицій на біблійні та євангельські теми, типи церковних споруд, з яких домінуючим став так званий хрестовокупольний тип, що найбільше відповідав характеру православного богослужіння та найдоцільнішій системі будівництва.

3). На етапі завершення формування державності Київської Русі її культура збагатилася новими елементами. Найважливішим серед них стала писемність, поширення якої в східнослов'янському світі передувало офіційному введенню на Русі християнства. Археологічні джерела дають можливість віднести час оволодіння неупорядкованим письмом до IX ст. На початку X ст. болгарський письменник Чорноризець Храбр у своєму творі "Про письмена" зробив першу спробу встановити етапи виникнення і розвитку словянської писемності. Він стверджує, що коли слов'яни були язичниками, вони не мали книг, а для лічби та ворожінь користувалися чертами і резами (тобто зарубками та різними позначками). Після прийняття християнства, окрім свого письма, вони почали користуватися латинськими і грецькими літерами .

Писемність у дохристиянські часи була поширена у зовнішньополітичній, економічній і торгівельній сферах суспільного життя, а також у  язичницькому культі. Найважливішим  джерелом писемності язичницьких часів  є договори Русі з греками 911, 944 і 970 років. Так, договір 911 р. вказує на руський  звичай писати духовні заповіти на випадок смерті, а одна із статей договору 944 р. вимагала, щоб посли  або купці, які прибували з  Русі до Царгорода, мали при собі не золоті і срібні печатки, як практикувалося раніше, а спеціальні грамоти, підписані  князем. В ряду доказів раннього існування писемності на Русі може бути і знахідка в одному з гньоздовських курганів корчаги другої чверті X ст. з написом "гороухща" або "гороушна". На думку дослідників, напис засвідчував вміст посудини - гірчиці або гірчичного масла .

Після введення візантійського православ'я, яке стало "культурою" ново-навернених, на Русі остаточно утверджується  кирилична система письма. Нового письма потребувала держава і  церква. Це письмо називалось "кирилиця", воно прийшло на Русь разом із писцями  і богослужебними книгами із Болгарії. Поступово кириличне письмо витіснило  стару писемність. Кирилицею написані всі відомі нам твори XI і наступних  століть: "Остромирове Євангеліє", "Ізборники" 1073 і 1076 рр., "Слово про закон і благодать", "Мстиславове Євангеліє", "Повість минулих літ" та ін. Пам'ятки давньоруського письма можна побачити на різних предметах та виробах - пряслицях, горщиках, корчагах, голосниках, ливарних формочках та інших предметах домашнього вжитку. Вони свідчать, що писемність була поширена серед простого люду.

Важливими писемними пам'ятками є  знайдені у Новгороді, Зве-нигороді та інших містах, берестяні грамоти - переписка городян про господарські справи.

Оригінальними пам'ятками давньоруського письма є графіті XI-XIV ст., що містяться  на стінах Софійського собору, Кирилівської церкви, Видубицького монастиря, Успенського  собору Печерського монастиря, церкви Спаса на Берестові та Золотих  воріт.

Особливий інтерес становить так  звана "Софійська азбука", виявлена С.О.Висоцьким на стіні Михайлівського вівтаря Софійського собору в Києві. Вона складалась із 27 літер: 23 - грецьких і 4 - слов'янських: Б, Ж, ПІ, Щ. Згідно з С.О.Висоцьким, "Софійська азбука" відображає один із перехідних етапів східнослов'янської писемності, коли до грецького алфавіту почали додавати букви для передачі фонетичних особливостей слов'янської мови . Ймовірно,

Цікавими пам'ятками є стилі (залізні, бронзові і кістяні писала) для  письма на воскових дощечках, бересті  і штукатурці. Вони дають повне  уявлення про грамотність прихожан соборів та широких верств населення  Київської Русі. Всі ціпам'ятки вказують на те, що писемність у Київській Русі була не тільки привілеєм князів і духовенства, але і надбанням широких верств міського населення.Для проникнення писемності на Русь позитивне значення мали торговельні зв'язки з різними країнами Заходу і Сходу, особливо з Візантією. Київські купці під час торгівлі Писали спеціальною паличкою - стилем (у давньоруських пам'ятках їх називають писала), виготовлені з рогу різних тварин, або металу. Для письма використовували вкриті воском дерев'яні дощечки, найчастіше бересту (кору берези). Пергамент (вичинена шкура, телят, ягнят чи козенят) був досить дорогим, на ньому писали в основному важливі документи великим уставним письмом пером з очерету, розщепленим на кінці. Папір на Русі з'явився в кінці XIV ст., значно пізніше ніж на Сході (VI-XI ст.) або на Заході (XII-XIII ст.).

На зміст навчання вплинули традиції візантійсько-болгарської церковної освіти. Спершу використовувалися віршовані азбуковники, завезені з Болгарії. Пізніше, на основі болгарських, укладалися власні оригінальні азбуковники. Найпоширенішою навчальною книгою був Псалтир. Укладалися "Парамійники" (літургійно-учительні збірники (на біблійні тексти, вибрані із Старого Завіту), апракосні Євангелія (добірки євангельських текстів, розміщених у порядку церковнослужебних читань).Важливою пам'яткою ран-ньохристянської писемності є Апостол, який містить Діяння й Послання апостолів.

Також були поширені підручники, перекладені  з грецької мови. Це - "Фізіолог" (популярна зоологія), "Шестиднев" (про створення світу), "Християнська топографія" Козьми Індикоплова, у якій містяться численні матеріали космографічного, археологічного, географічного та історичного характеру.

Освітнім центром у Києві  був собор Святої Софії. Тут складено літописний звід 1037 року, написано і  виголошено "Слово про закон  і благодать" митрополита Іларіона, складались основи першого збірника законів Київської Русі, що називається "Руська Правда", створено "Ізборник" Святослава 1076 року, написано у 1056- 1057 рр. відоме "Остромирове євангеліє". Тут містилася книгозбірня Ярослава Мудрого, переписувалися книги.

Освітнім і художнім центром  був також і Печерський монастир, у якому знаходились художня  і книгописна майстерні. У його стінах була створена визначна пам'ятка історії Київської Русі "Повість минулих літ" та ін.

Окрім Києва, центрами освіти були міста  Новгород, Полоцьк, Чернігів, Галич  та Володимир-Суздальський.

До освічених верств давньоруського суспільства належали представники князівсько-боярської та церковної верхівки. Вищу освіту мали такі видатні діячі тих часів, як Іларіон, Феодосій Печерський, Нестор, Климент Смолятич, Кирило Туровсь-кий, Мойсей Видубицький, автор "Слова о полку Ігоревім", Ярослав Мудрий, його сини Ізяслав, Святослав і Всеволод, онуки - Святополк та Володимир Мономах, Володимир Васи-лькович та ін.

4). У розвитку та поширенні наукових знань Київська Русь стояла на досить високому рівні. Через Візантію вона познайомилася з творами Піфагора, Сократа, Платона, Філона, Демокріта, Арістотеля, Епікура та інших мислителів античного світу. Уривки з цих творів входили до складу численних збірників під назвою "Пчела" і були головним джерелом для ознайомлення наших предків з науковими ідеями.

На Русі були поширені натурфілософські твори таких християнських авторів, як Іоанна Дамаскіна, Георгія Писида, Козьми Індикоплова та ін. Ці твори являли собою поєднання наївно-матеріалістичних уявлень з релігійно-ідеалістичними. Викладені в них концепції (популярні в XI-XIII ст.), виходили з визнання Бога як найвищої сили, яка створила Світ і править ним. Це - прямий наслідок панування християнської ідеології, спільної для всього європейського середньовіччя. Наукові знання розвивалися разом із новими досягненнями, що з'явилися в результаті виробничої діяльності людей. Математика на Русі мала прикладний, ужитковий характер. Знання з математики використовувалися під час будівництва, та у торгівлі. Актуальною була проблема мір та ваги, пов'язана з торгівлею, монетною системою, і з побутовими потребами. Підробка еталонів вважалася за найтяжчий злочин і каралася смертю. Стародавня Русь знала і реально застосовувала різні принципи хронологічних обчислень: сонячні та місячні роки, індикти (п'ятнадцятирічні періоди, так зване Велике коло, Метонів цикл тощо), робилися розрахунки при складанні церковних календарів.Фізика. Найвищий гносеологічний рівень у галузі фізики наші предки запозичили з античності. Його теоретичне (натурфілософське) підґрунтя становило вчення про чотири елементи, або стихії. Це - земля, вода, повітря та вогонь. Також було поширено вчення про світло як ідеальну форму матерії. Це є концепція неоплатонізму, що була засвоєна в Київській Русі ще в середині XI ст. Видатний київський філософ Іларіон був неоплатоніком і застосовував цю концепцію при соціологічних побудовах. Заслуговують на увагу геніальні передчуття стародавніх вчених, які, не маючи експериментальних даних сучасної фізики, поставили питання про світло як основу і втаємничений сенс буття.Хімія. Знання в галузі хімії середньовічне природознавство черпало з виробничої практики, пов'язаної з перетворенням одних категорій речовин на інші. Це стосується металургії, склоробної промисловості тощо. Київська Русь мала добре розвинену промислову галузь. Чорна металургія виготовляла предмети із сталі різного ґатунку. Наші предки добре зналися на технічних прийомах для перетворення однієї речовини (наприклад руди на метал) на молекулярному рівні.Давні русичі знали про хімічні властивості матеріалів, які використовували при виготовленні виробів із скла (намисто, браслети, посуд, віконне скло), різнокольорових емалей, поливи для кераміки і поліхромних плиток, черні - суміші для прикрашання виробів із срібла, смальти для мозаїк та ін. Знання з хімії використовувались також при фарбуванні тканин, обробці шкіри, хутра, виготовленні різних напоїв.Хімічні знання застосовувалися і у військовій справі. На Русі знали так званий грецький вогонь - легкозаймисту речовину, яку кидали в спеціальних сфероконічних посудинах - своєрідних запалювальних бомбах. Через половців наші предки познайомилися з порохом, винайденим китайцями. Його використовували із заляку-вальною метою. Вогнепальна ж зброя з'явилася наприкінці XIII- XIV ст.Астрономія. їй належало важливе місце у системі наукових знань. Але термін "астрономія" мав той зміст, який нині вкладається в поняття астрології(вчення про евентуальний вплив небесних тіл та пов'язаних з ними процесів на людське життя). Давньоруськими натурфілософами було добре засвоєне поняття еклептики. У текстах вона називається "зодійним колом", а її перетин з небесною сферою - зодією. Зодіакальне коло було розбите на 12 знаків. Першим знаком вважався Овен, до якого Сонце вступало у березні, далі йшли: Телець, Близнята, Рак, Лев, Діва, Терези, Скорпіон, Стрілець, Козеріг, Водолій, Риба. Було точно розраховано час, протягом якого Сонце проходить через кожний зодіакальний знак.Літописи засвідчують, що у Київській Русі спостерігали за такими небесними явищами, як сонячні та місячні затемнення, комети, боліди, північне сяйво, метеорити та атмосферні явища. їх трактували як божественні знамення, але опис явищ був реалістичним.Географія. Освічені люди Київської Русі володіли певними географічними знаннями. їм були відомі три частини світу: Європа, Азія та Африка. Вони добре знали географію своєї держави. Наприклад, у Початковому літописі перелічено всі слов'янські племена Східної Європи і географічне місце їх проживання. Названо ріки Дунай, Дніпро, Дністер, Двіна, Буг, Десна, Сула, Прип'ять, Волга, Ока, Шексна та озера Ільмень, Нево і Біле. Детально описаний шлях "із варяг у греки". Розвитку географічних знань сприяли переклади таких іноземних географічних праць, як "Хроніка" ГеоргіяАмартола, хронограф Іоанна Малали, "Космографія" Козьми Інди-коплова та ін. Чимало географічних знань містила і паломницька література.З географією тісно була пов'язана і географічна наука. Давньоруських освічених людей цікавили звичаї чужих народів, їхні вірування, родинні стосунки, обряди, спосіб життя тощо. У "Повісті минулих літ", окрім географічних відомостей наведені і етнографічні, де описується побут різних етнічних груп, в тому числі й племен, просторово віддалених від Русі: сирійців, вавілонян, халдеїв, бактріан, індійців, британців тощо. Ці етнографічні відомості запозичені з візантійських джерел.Біологія. Особливу увагу давньоруських натурфілософів привертала наука про живу природу, з якою людина ототожнювала себе. В уявленні давньоруських книжників весь світ, в тому числі й жива природа, був створений Богом протягом шести днів. Тогочасна біологія могла мати переважно описовий характер. Головним джерелом знань залишалась сама природа, з якою людина постійно взаємодіяла. Наші предки - хлібороби і тваринники - нагромадили великий досвід стосовно рослинного і тваринного світу.Давньоруські хлібороби добре знали свій виробничий цикл, що залежав від пір року і мали точне уявлення коли орати, сіяти, збирати врожай. Вони розуміли яку роль у вегетації рослин відіграють метеорологічні умови і вміли передбачати їх. У них були надійні методи для сприяння нормальному розвитку і росту рослин - угноєння, ретельність обробки грунтів, певні елементи селекції, щеплення дерев, сівозміна тощо. Заняття сільським господарством було своєрідною академією, воно забезпечувало ефективне його ведення від покоління до покоління.Подібно позвивалося і тваринництво. Давньоруське стадо складалося з великої і дрібної рогатої худоби, коня, свині, віслюка. Розводили різні види домашньої птиці (курей, гусей, качок, індиків), а також утримували собаку і кота. Мисливство, рибальство і збиральництво також сприяли освоєнню природних ресурсів і знайомству з дикою флорою і фауною.Відомості про екзотичну флору і фауну (пальми, смоківниці, лев, крокодил, кит, верблюд, скорпіон, слон, носоріг, мавпа, тюлень тощо), давньоруські книжники запозичили з візантійських джерел.В уявленнях наших предків про флору і фауну був присутній і фантастичний елемент. Поряд з реальними тваринами, іноді описуються єдинороги, дракони, кентаври,сирени, віщий птах Фенікс та ін.У X - XII ст. писемність переростає в освіту. Розвиток освіти у Київській Русі грунтувався на власних національних традиціях і використанні античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. Християнство, основою якого була писана книга, сприяло поширенню початків писемності та грамотності. Після церковної реформи Володимира Великого, виникла потреба у навчанні та вихованні освічених людей. Вони потрібні були не тільки для впровадження нового християнського культу, але і для функціонування органів державного управління, розвитку торгівлі, укладання договорів, діловодства, написання різних князівських грамот, оподаткування населення тощо.

Шкільна освіта за князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стає частиною загальнодержавної і церковної  політики Київської Русі. Утворилися три типи шкіл:палацова школа підвищеного типу (державний навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя), школа "книжного вчення" (для підготовки священників) та світська (приватна) школа домашнього навчання, переважно для купецького і ремісничого населення.У школах вивчали основи письма, читання, арифметику, спів, музику. Вищу освіту визначали богословсько-філософські дисципліни: богослов'я, філософія, риторика, граматика, співи.Особливого значення у вищих школах надавалося вивченню іноземних мов. На першому місці була грецька мова, якою написані канонічні книги православної релігії, і якою, у ті часи, часто велися церковні відправи. Через те, володіння грецькою мовою було вкрай необхідне для вищих ієрархів церкви. Друге місце за значенням посідала латинська (варязька) мова. ЛітератураПоява літератури у Київській Русі було важливим явищем культурного життя. її виникнення та розвиток пов'язані з соціально-економічними та культурними успіхами, поширенням писемності в усіх сферах суспільного життя. Природним підґрунтям її була усна народна творчість: епічні і ліричні пісні і перекази, легенди, заговори і заклинання. Особливе місце посідали пісні-билини, в яких історія народу відтворена самим же народом. Усна народна творчість зберігала події багатовікової дописемної історії.В XI-XII ст. у Києві існувало три літературні осередки: в Софіївському соборі, Печерському та Видубицькому монастирях. Тут перекладалися і переписувалися книги, писалися нові оригінальні твори, творилося літописання.З прийняттям християнства з'являється красне письменство, у якому взаємодіють церковно-слов'янська і давньоруська мови, сакральний і світський писемні стилі. Література Київської Русі зазнала впливу візантійської культури, значною мірою розвивалась на принципах канонічності, що спричинило появу особливих жанрів сакральної літератури.

Перекладна  література

Оригінали її творів зявлялися на Русі з Болгарії, Сербії, Візантії, Риму, з інших країн Заходу та Сходу. Це церковні пісне співи-канони, стихирі, кондаки, ікоси патріарха Со-фронія, Іоанна Дамаскіна, Григорія Нізіанзина, твори Афанасія Александрійського, Василя Великого, Іоанна Златоуста, Єфрема Сиріна та ін. Вони складали похвальні пісні Богові, Богородиці, святим, прославляли християнські свята .

Поширеними були такі види християнської  гімнографії у перекладах давньоруською мовою, як канон, що прославляв святих і розповідав про євангельські події; кондак, який складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди; ікоси, що розповідали про всі обставини християнського свята або життя святого. У поєднанні з кондаками вони утворювали складне ціле - акафісти, які вміщували переклади церковної лірики у збірках "Міней" та "Тріодей".

Найпопулярнішою перекладною старозавітною  книгою на Русі був Псалтир. Він використовувався як книга богослужебна, навчальна, для домашнього душе спасенного читання і як магічна книга для ворожіння.Досить поширеними були переклади Нового Завіту, особливо "Четвероєвангелія" та "Апостола". Найдавніші з відомих нам перекладів - це Архангельське, Галицьке, Мстиславове Євангелія. Біблійна література Київської Русі була представлена й іншими жанрами.Житійна література (опис життя святих отців) - це агіографічна література, яка була прямим продовженням біографічних традицій Біблії. У ній оспівувались і звеличувались подвиги християнських святих, описувалось їхнє життя і ті чудеса, які вони творили. Християнство дало поштовх розвитку житійної літератури. Переклади творів цієї літератури на Русі з'явилися відразу ж після її охрещення. Так, відомими були переклади житія Сави Освященного, Антонія Великого, Федора Студита, Андрія Юродивого, Василя Нового, Георгія Побідоносця, Федора Тирона, Іоанна Златоуста, Миколая Мирлікійського, Олексія, чоловіка Божого та ін.Патерики (від лат. pater - отець). Це - оповідання про подвиги пустельників певної території, наприклад, Палестини, Сирії, Єгипту, Італії, або ченців якоїсь певної общини, наприклад Синаю чи Афону. Відомі переклади Єгипетського, Єрусалимського, Си-найського, Скіфського Римського та ін. патериків. Найпопулярні-шими з них на Русі в XI ст. були Єгипетський та Синайський патерики.Апокрифи (від грецького - таємничий, прихований) Це - не-канонізовані перекази на біблійні теми, близькі до житійної літератури. Вони виникли у народному середовищі і нерідко відбивали ідеї релігійних єресей. У апокрифах присутній художній вимисел, що сприяло розвитку словесної творчості. Апокрифи поділяються на старозавітні (про створення світу і перших людей, про мудрого царя Соломона), і новозавітні (апокрифічні євангелія, які розповідають про життя Ісуса Христа, і за жанром наближаються до повісті чи роману. Есхатологічні апокрифи становлять окрему групу оповідей про "кінець світу". Поширеними були такі апокрифи як, "Хожденіє Богородиці по муках", "Похвала пророку Іллі", апокрифи про Андрія Первозванного та інші. Апокрифи є творами християнського фольклору і письменства.Природничо-наукова (природознавча) література. До перекладних літературних пам'яток Русі належать перекладні енциклопедичні книги природничо-наукового змісту. Це - анонімний "Фізіолог", "Шестиднев" Іоанна Екзарха та "Християнська топографія" Козьми Індикоплова. Переклади природничо-наукової літератури на Русі мали науково-просвітницьке, пізнавальне а також естетичне значення. Переклади цієї літератури з'явились на Русі в кінці XII - початку XIII ст.Повісті. Цей жанр був досить поширеним на Русі. Особливо популярними були: повість "Александрія", що розповідає про життя і подвиги Олександра Македонського, переклади повісті про Варлама і Йосафа, повість про Іудейську війну, повість про "Девгені-єве діяння", якій характерний билинно-богатирський дух.У давній Русі поширеними були також переклади творів афористичного характеру, що були своєрідною енциклопедією тогочасної житейської мудрості. Наприклад, повість про Акира Премудрого - одна з найдавніших літературних пам'яток Сходу, засвоєна давніми русичами.Окрім різножанрової перекладної літератури, у Київській Русі була власна оригінальна література, що сформувалася і розвивалась на місцевому, національному грунті. Житія. Це життєписи святих мучеників, до яких безпосередньо приєднувались і життєписи князів, які стали жертвами кривавих усобиць. Житія становили частину богослужебної літератури. У Київську Русь житія переходять через посередництво південних слов'ян. Перекладалися з грецької мови основні збірники житій - Четы, Мінеї, Патерики.У XI - початку XII ст. укладалися оригінальні житія перших східно-словянських святих - "Житія Бориса і Гліба", "Житіє Антонія Печерського", "Житіє Феодосія Печерсь-кого". Житія на Русі, на відміну від візантійських, набували світського характеру. Так звані княжі житія (про Ольгу, Володимира, Бориса і Гліба, Мстислава, Михайла Чернігівського та ін.) за сюжетом, архітектонікою, зображенням державних діячів наближаються до жанру історичної повісті.Проповіді. Тексти проповідей вважаються церковною публіцистикою, вони мали повчальний, дидактичний характер, виходили за межі суто релігійної тематики і мали моральне, політичне і філософське значення.Прикладом такої проповіді, тобто сакральної дії й одночасно літературного, богословсько-філософського тексту стало знамените "Слово про закон і благодать" митрополита Іларіона. Тема " закон і благодать" була введена ще Василем Великим, за нею стояло усвідомлення відносин із нехристиянським світом та іудейством, а також між старим і новим Заповітом. "Слово про закон і благодать" проголошено близько 1050 р. в Софії Київській, воно стало своєрідним маніфестом самоусвідомлення руського народу, перед яким відкривалося велике майбутнє і який не потребував опіки Візантії. Завдання і предмет "Слова ..." - змалювати та прославити прихід Христа на землю для порятунку роду людського. Твір ораторського мистецтва "Слово про закон і благодать" є цінною історико-літературною пам'яткою у якій проголошується повна культурна і церковна автономія Русі, похвала хрестителю Володимиру та його сину Ярославу Мудрому."Повчання Мономаха". Володимир Мономах не лише здійснював редакторський нагляд над київським літописанням першої пол. XII ст., а й сам створив унікальний літописно-автобіографічний твір, який увійшов в літературу під назвою "Повчання Мономаха своїм дітям" і хронологічно охоплює період з 1066 до 1117 рр. За змістом цей твір поділяється на дві частини: власне повчання і книгу шляхів Мономаха - короткий літопис його князівських походів і перемог.

"Повчаня" адресоване дітям - спадкоємцям державної влади. Він вважав, що доброчесність дітей допоможе їм жити по справедливості, думати про бідних, сиріт і удовиць, не дозволяти сильним зневажати людей. Мудрий князь наголошує на швидкоплинності земного життя і слави, він закликає жити у мирі, творити добро і вірити у торжество справедливості. У "Повчанні" Володимир розмірковує над вічною проблемою добра і зла, праведника і грішника.

За взірець молодим князям, Мономах  ставить свого батька Всеволода  який, сидячи вдома, вивчив п'ять іноземних  мов, а також себе, який все життя  провів у трудах і не покладався на посадників і биричів ні у великих, ні у малих справах. У ньому Володимир Мономах подає для нащадків образ ідеального князя і правителя, досвідченого господаря і зразкового сім'янина.

Головна ідея твору - тривога за долю Русі, яку роздирали між-князівські чвари, заклик до безкорисливого служіння рідній землі, до об'єднання князів.

Неперевершеним шедевром вітчизняної  художньої літератури є "Слово  о полку Ігоревім" (1185-1187рр.). Автор "Слова...", розповідаючи про невдалий похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича у 1185 р. на половців, вбачає причину трагедії на берегах Каяли в роз'єднаності Руських князів, в їхньому сепаратизмі. Тому з великою силою звучить у "Слові..." ідея єдності руських князів, єдності руської землі. Необхідність цього доводиться не тільки на прикладі невдалого походу Ігоря, численних історичних екскурсів, а й описами Руської землі з її багатими містами, з повноводими ріками, безкрайніми просторами. "Слово о полку Ігоревім" є перлиною давньоруської художньої літератури.

Пам'яткою поч. XIII ст. є "Києво-Печерський патерик", що являє собою збірник творів про історію Києво-Печерського монастиря. В його основі лежать легенди і перекази про особливу святість монастиря, зокрема місця на якому він заснований, також підкреслено його важливе значення, як осередку давньої культури. Серед тих, кого прославив "Патерик", був монах монастиря Ага-піт - перший відомий руський лікар, з іменем якого повязують заснування у Києво-Печерському монастирі першої руської лікарні. У 1661 р. "Патерик" було вперше надруковано церковнослов'янською мовою.

До церковної літератури належить "Чтение о жизни и погублений... Бориса и Глеба" Нестора Печерського. У ньому розповідається про життя і смерть Бориса і Гліба, яку прийняли вони з мученичеською покорою, і тим самим, явили собою приклад християнської смиренності, гідний наслідування.

Паломницька література

Паломництво як суспільне явище  на Русі виникло після запровадження християнства. Це - ходіння до "святої землі", до Палестини, "Гробу Господнього". Яскравим зразком паломницької літератури є "Житье и хожденье Данила, ру-ськия земли ігумена". Виходець з Чернігівської землі ігумен Да-ниїл на початку XII ст. відвідав "святі місця" Палестини, прожив там два роки і все побачене детально описав у вищеназваному творі. Тут відтворено топографію середньовічної Палестини, подано багато легендарних і апокрифічних оповідань.