Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Культура Київської Русі

МІНІСТЕРСТВО РЕГІОНАЛЬНОГО РОЗВИТКУ

ТА БУДІВНИЦТВА УКРАЇНИ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

з дисципліни “ Культурологія”

на тему: “ Культура Київської Русі ”

Виконав:

Студент 2-го курсу

Групи Юз-21

Сквірчак В.

Київ 2011 р.

План

Вступ

1. Становлення Київської Русі;

2. Наука та освіта, літературно-мистецька діяльність;

3. Судочинство в Київській Русі.

Висновок

Список використаної літератури

Вступ

Культура Київської Русі – яскраве явище європейської середньовічної культури. Київська Русь залишила помітний слід у світовій історії. Вона проіснувала з IX до середини XIIІ ст. То була одна з найбільших монархій раннього Середньовіччя, яку можна порівняти хіба що з імперією Карла Великого. В часи свого найвищого розквіту вона простягалася від Чорного до Балтійського моря і Льодовитого океану, від Закарпаття до Північного Передуралля та Волго-Окського межиріччя.

Київська Русь підтримувала політичні, економічні й культурні відносини з ближніми і далекими сусідами - з Великим Степом і Візантійською імперією, з Болгарським царством, Польським, Чеським і Угорським королівствами, з італійськими і німецькими містами, з Данією, Швецією і Норвегією, з Францією та Англією. Династичні зв'язки київських монархів, особливо Ярослава Мудрого і Володимира Мономаха, стали хрестоматійними. Давньоруські купецькі човни і каравани проклали шлях “з варяг у греки”, чималою мірою вплинула на культуру і мистецтво сусідів.

Складність вивчення культури Київської Русі, особливо її ранніх етапів, пояснюється браком писемних джерел. Античні автори, які добре знали Середземномор'я, щонайбільше лише згадували про наших далеких предків, про місцевості і народи, які жили на північ від Дунаю і Чорного моря. Тільки у I-II ст. н.е. римські історики Пліній Старший і знаменитий Тацит згадали слов'ян, назвавши їх венедами. Услід за ними те ж зробив великий грецький філософ Птолемей у своїй “Географії”. У VI-VII ст., коли слов'яни, розселяючись по південному сходу Європи, стали освоювати степи Північного Причорномор'я, відомості про них з'являються у готського хроніста Йордана, візантійського дипломата Пріска Панійського і візантійських письменників Прокопія Кесарійського, Іоанна Ефеського (VI ст.).

1. Становлення Київської Русі

Процес політичної консолідації східних слов'ян звершився наприкінці IX ст. утворенням великої, відносно єдиної середньовічної Давньоруської держави — Київської Русі.

Погляди істориків на утворення Київської Русі мають досить суперечливий характер.

Спираючись на статті “Повісті минулих літ” про закликання слов'янами на князювання трьох варязьких князів - Рюрика, Синеуса і Трувора, ряд німецьких учених, зокрема Готліб Байєр, Герхард Міллер та Август-Людвиг Шльоцер, які у XVIII ст. служили в Pociї, розвинули так звану норманську теорію. В ній доводилося, що Київську Русь заснували варяги - германо-скандінавська народність, відома на Заході як вікінги, або нормани. Підкреслювання важливості германських впливів та натяки на нездатність слов'ян створити власну державу викликали обурення славетного російського вченого XVIII ст. Михайла Ломоносова, який написав гнівну відповідь німцям, доводячи першочергову роль слов'ян у створенні Київської Pyci. Твердження Ломоносова дістали назву антинорманської концепції та поклали початок суперечкам, які тривають i досьогодні.

У сучасній західній історіографії зустрічаються також спроби пояснити історію виникнення Давньоруської держави з позиції теорії пантюркізму, згідно з якою династія київських князів була тюркського походження, а Давньоруська держава відповідно утворена Хазарським каганатом. Цю політичну доктрину фахівці теж відкинули як таку, що не має нічого спільного з історичною дійсністю. "Заслугою" хазарів було лише те, що вони змушували східних слов'ян консолідувати сили для боротьби за своє існування. Руська земля розвивалася і міцніла в боротьбі з хазарською експансією.

В цілому існують вагомі підстави вважати виникнення Києва досягненням не якоїсь окремої етнічної групи, а результатом складної слов'яно-скандінавської взаємодії.

Згідно літопису, після смерті Рюрика (879 р.) спадкоємцем новгородського престолу стає його малолітній син Ігор, регентом якого був Олег. У 882 р. Олег прибувши до Києва, вбиває місцевих володарів Аскольда й Діра під приводом, що ті не є князі, ні роду княжого, і започатковує генеалогічний ланцюг київських князів, осівши в Києві й оголосивши місто столицею своїх володінь: “Се буде мати градам руським”.

Під владою Києва об'єдналися два величезних слов'янських політичних центри — Київський і Новгородський. Ця подія традиційно вважається датою утворення Давньоруської держави.

Отже у IX ст. в результаті тривалого внутрішнього розвитку східнослов'янських племен, збагаченого впливами сусідніх народів, склалася одна з найбільших держав середньовічної Європи — Русь. У зв'язку з тим, що центром нової держави впродовж багатьох століть був Київ, в історичній літературі вона дістала назву Київської Русі. Широко вживаються також назви Давньоруська держава. Київська держава, Давня Русь.

Влада київського князя поширилася на периферійні землі Русі. Князь Олег організував похід на Візантію (907 р.), що завершився укладенням вигідних для Русі договорів 907 р. і 911 р. Син Рюрика князь Ігор підкорив племінні княжіння уличів і древлян.

Князь Ігор загинув під час збору данини (полюддя) у Древлянській землі (945 р.). Дружина Ігора - княгиня Ольга придушивши повстання Древлян, провела перші державні реформи, які впорядкували процес збору і розміри данини із підвладних Києву земель. Княгиня Ольга прийняла християнство.

Великий князь Київський Святослав Ігорович провів ряд успішних походів проти в'ятичів, Волзької Булгарії, Хозарського каганату, ясів і касогів (965-967), на Балкани (968-971). Князь загинув у бою з ордою печенізького хана Курі поблизу дніпровських порогів у 972.

2. Освіта та наукові знання Київської Русі

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молоді з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для “дітей кращих людей”, давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: “Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще”. Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 р. заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.

Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику - “Повчання”.

Талановитий письменник та філософ Климент Смолятич писав, що у ХІІ ст. в Україні-Русі було 300-400 вчених, які добре володіли грецькою мовою.(примітка видавця)

У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довго існувала думка про культурну відсталість нашої батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця помилка розвіялася після 1951 р., коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. “Вікном у світ, що зник”, назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, - прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI ст.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Київської Русі складав щонайменше 130-140 тис. томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого - приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією - головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Арістотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: "Фізіолог" - популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і "Шестиднев" - тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт - ченцем Печерського монастиря і т.п. філософ, оратор Климентій Смолятич - митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський – єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в ХI-XII ст. місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона - заступника медицини і лікарів (у 2000 р., коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В ХI ст. в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт - "безмездний лічець" Русі, як його називає “Києво-Печерський патерик”. Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого - те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат “Мазі”.

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став "Ізборник" митрополита Ілларіона (1073 р.).

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей.У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

Література, наукові знання та освіта.

Літературні джерела Київської Русі слід розділити на:

1) Свідчення фольклору;

2) Перекладну літературу;

3) Оригінальну літературу.

Фольклор. До фольклору того часу відносяться: обрядові пісні,календарні пісні, заговори та заклинання, казки, розповіді побутового та історичного характеру, легенди, прислів'я та приказки, загадки, билини.

Останні збереглися лише на півночі Русі, хоча розповідають про події, які наче б то відбувалися у Києві. В Україні за роки татаро-монгольської неволі ця фольклорна традиція була загублена.

Перекладна література носить, головним чином, церковно-релігійний, християнський характер. Це:

1. Остромирово Євангеліє - найдавніший датований східно-слов'янський рукопис, найдавніша давньоцерковно-слов'янська пам'ятка східно-слов'янської редакції. Перекладено для новгородського посадника Остромира за часів Ярослава Мудрого (1056-1057). Зберігається в публічній бібліотеці СПБ ім.Салтикова-Щедріна.

2. Повчання - писання отців православної церкви -Іоанна Златоуста, Іоанна Дамаскіна, Єфрема Сірина (в 19 ст. вони перекладалися на народну українську мову Т.Шевченко, П.Кулішем, М.Шашкевичем).

3. Збірники релігійного та релігійно-світського характеру. Такими були, зокрема,Збірники кн. Святослава 1073 та 1076 рр.

-Мінеї - життя святих за датами їх народження по місяцям.

-Патерики - життя святих по країнах, де вони жили і діяли.

4. Збірники науково-історичного характеру:

-Хронографи.

-Бджоли - збірники думок з св. Письма, писання отців церкви та античних письменників.

5. Апокрифи - перекази на біблійні теми, про загробне життя, про біблійних героїв.

6. Антицерковні інтерпретації (напр., Мандрівка Богородиці по мукам з Михайлом Архангелом та 400 ангелами до Аду).

7. Повісті з Візантії, арабські та індійські казки (Троянська війна,

Олександрія, 4 індійських царства, "Варлаам та Іоасааф", останню використав І.Франко для свого твору "Притча про життя").Твори природного та географічного змісту ("Фізіолог", "Шестиднів"

Берестяні грамоти. У Київській Русі після прийняття християнства було чимало грамотних людей, й не тільки серед знаті та духівництва, але й серед простого люду. Про це свідчать берестяні грамоти, які у великій кількості розкопують археологи в Новгороді. Найстаріша з яких датується 11 ст.

Слов'янська азбука. У східних слов'ян писемність існувала ще до прийняття християнства. Збереглися давні рукописи, написані "руськими письменами". Пізніше була запроваджена слов'янська абетка, складена болгарськими просвітителями Кирилом і Мефодієм. Існувало два варіанта азбуки - глаголиця і кирилиця.

Літописи. У монастирях створювалися перші письмові історичні праці,що називалися літописами (запис по роках). Літописання Київської Русі почалося за зразком візантійських хронік. Перший літописний запис з'явився в 1039 р. Історичні записи вели ченці Києво-Печерського, Видубицького та інших монастирів.

"Повість временних літ". Чернець-літописець Нестор до 1113 р. склав "Повість временних (минулих) літ", де розповів про те, "відкіля пішла земля Руська, хто у Києві перший почав княжити і відкіля Руська земля взялася".

Ця пам'ятка є головним і в багатьох випадках єдиним джерелом з історії східного слов'янства та Київської Русі. Нею було покладено початок історіографії Київської держави.

Літописні зведення. Літописи переписувалися, розмножувалися ченцями-переписувачами, які вносили свою коректуру, додатки, окремі літописи об'єднувалися у зведення літопису. Вони потрапляли в інші монастирі, розповсюджувалися по всій країні, у більшості, через нашестя татар, війни,пожежі, грабунки, безповоротно гинули, а в деяких монастирях (переважно на Півночі та Заході) чудом збереглися і, таким чином, стали надбанням вчених уже в 18 та 19 ст. і дійшли до нашого часу.

8. Найвидатнішим взірцем поетичної творчості на Русі другої половини 12 ст. є "Слово о полку Ігореве". Невідомий автор з надзвичайною художньою силою описав трагічний стан Русі в епоху феодальної роздробленості. Сюжетом твору стала історія походу Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославовича проти половців у 1185 р. за часів галицького князя Ярослава Осмомисла (1152-1187). Сіверські князі були розгромлені і, разом з багатьма воїнами, захоплені в полон. Вся поема перейнята закликом до об'єднання русичів проти зовнішніх ворогів.

Поема написана в мажорному настрої, ознаки якого зникають з руської християнської літератури вже з середини 11 ст. Замість нього з'являється релігійний екстремізм, проповідь загального відходу від світу, чернецьке убивання плоті, самоприниження людини, безвихідність, безсилля, загибель усіх надій. Дослідники припускають, що "Слово" було не єдиним твором такого стилю, але воно випадково уціліло завдяки своїй об'єднавчій ідеї. Весь інший спадок був знищений правлячою церквою і замінено життями святих.

"Слово о полку Ігореве" - відомий пам'ятник давньоруської

середньовічної літератури. Він стоїть поруч з такими всесвітньо-відомими

епосами як "Давид Сасунський" (Вірменія, 7-10 ст.), "Пісня про Роланда"

(Франція, 12-13 ст.), "Витязь в тигровій шкурі" Шота Руставелі (Грузія, 12 ст.).

3. Закони та судочинство у Київській Русі.

Князь, як верховний представник влади, скупчував функції законодавчі, виконавчі і судівничі. Закони і розпорядки князь визначав у порозумінні з боярською радою.

Законодавство існувало вже за часів Олега: в договорі з греками 911 р. є вже згадки про приписи “руського закону”. За Ярослава з’явився перший кодекс – “Руська Правда”, а сини та інші князі доповнювали його новими законами. Розвиток життя великої держави потребував щоразу нових правних норм. “Руська Правда” в усіх редакціях була складена у Києві при дворі князя, - це право зв’язане передусім з побутом українських земель. Головним джерелом “Правди” було місцеве звичаєве право, що своїми початками сягало до родово-племінного ладу.

Правні поняття того часу були вже високо розвинені. Завжди зазначається публічний характер злочину: винний не тільки має вирівняти шкоду покривдженому, але також платить кару князеві за зневагу права. Оцінюючи справу, брали до уваги не тільки розмір шкоди, а також звертали увагу на свідомість винного і його лиху вдачу. Тодішнє законодавство мало сильно виявлений соціальний характер. Панівні класи мали окремо забезпечену правну охорону і за вбивство княжого боярина кара була вдвоє більше, як за звичайного чоловіка.

Характеристичне для тогочасного права було те, що в системі кар головне місце мали грошові кари, навіть за вбивство можна було викупитися грішми. Кара в’язницею не існувала, конфіскацією майна карали тільки за навмисне вбивство, підпал та крадіжку. Кару смерті Володимир Великий увів на бажання духовенства, але незабаром її скасував – вона не погоджувалася з правними поглядами громадянства.

Висновок.

Князівська держава тривала п’ять сторіч. В історичному розвитку українського народу вона мала важливу роль тим, що охороняла його від знищення і забезпечила розвиток держави і культури. Утримання держави у тогочасних відносинах було великим успіхом. Україна перебувала під загрозою різних інвазій, предки українського народу пізно ввійшли в історію, тому легко могли стати жертвою чужинських завоювань. Але вони зуміли опертися руйнівному походу Азії, і хоч підпали під вплив Орієнту, проте не дали себе захопити. З буйною хвилею норманських завойовників вони знайшли спільну мову і разом з ними будували державне життя.

Тодішня українська держава не стала експозитурою чужих сил, але спиралася на власні народні основи і йшла своїм шляхом до своєї власної мети. Подиву гідне в історії князівської епохи і те, що серед постійних боїв зі степом, серед небезпек зростала цивілізація і культура. Хліборобство займало щоразу нові простори, зростала кількість міст і сел. За економічним розквітом ішов також розвиток культури – виростали нові будови, творилося писемництво, утримувалося зацікавлення наукою, росло релігійне життя. Культура України стояла так високо, що сусіди дивилися на неї з заздрістю. Культурний капітал, складений у князівських часах, залишився в українському народові на довгі сторіччя і служив йому за допомогу в добу пізнішої руїни.

Список використаної літератури

Кравченко А. И. Культурология. - М., 2000.
Межуев В. М. Культура и история. - М., 2001.
Абрамович С.Д., Чікарькова М.Д. Світова та українська культура. Навчальний посібник. – Львів: Світ, 2004 – 344с.
Баканурський А. Культурологія. Навч. пос., К.,2004.
Бокань В.Культурологія. Навч.пос. – К.:МАУП, 2003.
Возняк М. Історія української літератури. - К., 1994.
Історія української культури /За ред. І. Крип’якевича – К., 2000.
Подольська Є.А.Лихвар В.Д., Іванова К.А. Культурологія. Навч. посіб., - К.: Центр навч.літер, 2005.