Культурологічні концепції М.Хвильового та Д.Донцова

                  Самостійна робота №1

Тема: «Культурологічні концепції  М.Хвильового та Д.Донцова»

                                                                                                                                            Виконала студентка                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                    

                                                                                                                                           ІІ-Б курсу відділення              

                                                                                                                                          «Акушерська справа»   

                                                                                                                                           Криськова Я.Р.

                                                                         Хмельницький 2013

                                  Культурологічна концепція М. Хвильового

20-ті роки XX ст. на Україні  ознаменувалися бурхливим національно-культурним  відродженням. Це був час гострих  дискусій про шляхи і принципи  побудови соціалістичної України  та її культури, час, коли здавалося,  що реалізуються найпрекрасніші  сподівання народу, і час особистих  трагедій найбільш талановитих  представників творчої інтелігенції, яка під тиском Сталінсько -Кагановичівського вульгарно-догматичного диктату розчарувалась в ідеалах соціалізму і болісно шукала виходу України на шляхи демократичного розвитку. В контексті дискусій, які велися навколо проблем побудови національної культури, реалізації на практиці марксистської концепції та ідей Леніна, найбільший інтерес становить творчий доробок М. Хвильового (1893-1933). У циклах памфлетів «Камо грядеши» та «Думки проти течії» він сформулював культурологічну концепцію, яка і в наш час викликає неабиякий інтерес своєю масштабністю, певним романтизмом. У 20-х роках вона породжувала бурю почуттів, гострі суперечки і зрештою стала у руках нечистоплотних офіційних ідеологів засобом для залякування міщанина «українським буржуазним націоналізмом», провокування розправ над українською творчою інтелігенцією.

В чому полягала суть культурологічної концепції М. Хвильового? Насамперед, він висунув ідею «азіатського ренесансу». Роз’яснюючи її, він писав, що йдеться  про нечуваний розквіт мистецтва, духовне відродження народів  таких країн, як Китай, Індія. Він  мусить прийти, цей ренесанс, бо ідеї комунізму бродять не стільки  по Європі, скільки по Азії, бо Азія, розуміючи, що тільки комунізм звільнить  її від економічного рабства, використає мистецтво як бойовий чинник. Отже, «гряде новий Рамаян».

До ідеї «азіатського ренесансу» М. Хвильовий прийшов, за його зізнанням, на основі інтересу до теорії циклічності  розвитку людської цивілізації та її культури, оскільки вже сама ідея циклічності, мовляв, «позначена пафосом, трагізмом, емоціонально насичена, через те захоплює». Правда, він уточнював, що його розуміння циклічності – «не шпенглерівська теорія цілої системи – це циклічна теорія одного мистецтва», однак від цього суть справи не мінялася. Тому нічого дивного не було в тому, що М. Хвильовий, озброївшись цією ненауковою теорією, прийшов до висновку про те, що «саме з південно-східної республіки комун саме з Радянської України й піде нове мистецтво, що його чекає Європа». Але виникало питання, яким чином «південно-східна республіка комун» може досягти настільки високого рівня розвитку мистецтва, щоб стати «оазисом азіатського ренесансу». Тут він і поставив дилему: «Європа чи просвіта?» Зрозуміло, що, орієнтуючись лише на просвіту з її побутописанням, хутірськими ідеями, такого високого рівня культури годі досягнути, тому М. Хвильовий заявив: «Ми відкидаємо малоросійщину, просвітянщину та іншу безперспективну вузість і кличемо до невідомих обріїв прекрасного азіатського ренесансу». Духовний фундамент для «азіатського ренесансу» вбачався у Європі, яка нагромадила «досвід багатьох віків», причому не та, що гниє, а Європа грандіозної цивілізації, Європа «Гете, Дарвіна, Байрона, Ньютона, Маркса і т. д., і т. п.»:

Суперечливі думки, висловлені М. Хвильовим у памфлетах, викликали  бурхливу реакцію. Одні порівнювали  його виступи із свіжим повітрям у  відчинені вікна, інші категорично  осуджували автора за низькопоклонство перед Заходом, ще інші звинувачували  у відході від ідей ленінізму  і переході на рейки буржуазного націоналізму. М. Зеров, письменник і теоретик літератури, вважав ці звинувачення на адресу М. Хвильового цілком заслуженими, оскільки той сам став причиною непорозумінь: замість того, щоб чітко і зрозуміло викласти свої думки, він «вирішив просто просигналізувати читачам свої настрої». М. Зеров закликав представників. молодої пролетарської культури замість теоретичних суперечок про Європу прилучитись до «джерел культури минулого», до оволодіння усіма духовними цінностями людства.

У процесі обговорення  проблем духовного життя республіки М. Хвильовий пише новий цикл памфлетів, що вийшли під загальною назвою «Думки проти течії». Наполягаючи на актуальності постановки дилеми «Європа чи просвіта?», він писав: «Найлютішим ворогом  пролетарського мистецтва є ідеологія  із столипінських отрубів (віддалених від села хуторів). Робота її невидимих агентів зробила вже своє діло. Отже, боротьба з вульгарним марксизмом стоїть на черзі дня як актуальніше питання». Звідси ще одне гасло М. Хвильового-орієнтація на «психологічну Європу» з її «класичним типом громадської людини», що викликало люту ненависть російських шовіністів. Посипалися серйозні політичні звинувачення на його адресу, які пізніше були використані Сталіним та Кагановичем у розправах над непокірною Україною, її інтелігенцією. Творчість М. Хвильового – типовий зразок того, як людина, котра щиро повірила в комунізм, на практиці зустрілась із жорстокою реальністю партійно-бюрократичної диктатури і стала однією з перших її жертв. Морально зацькований Сталінськими посіпаками, М. Хвильовий покінчив з життям.

"За відважних і вольових  людей", — ці чіпкі гасла  відомі кожному, їх засвоїли  прихильники Хвильового, яких свого  часу були тисячі й тисячі, їх популяризували в своїх  актах обвинувачення речники  режиму, бажавши довести злочинну буржуазність і буржуазну злочинність памфлетів Хвильового.

Але ці гасла, хоч як вони чіпаються розумів і сердець, хоч може заради них і були написані самі памфлети, вміщаються в один невеликий  вступ. А памфлетів же Хвильового є цілий том! Їх ніколи не -друкували повністю. На Україні вони небезпечніші від усієї самовидавної літератури, разом узятої, поза межами України ніхто досі не здобувся на таке діло. Не буде помилкою сказати, що памфлетів Хвильового" в цілості сьогоднішній читач не знає ні на Україні, ні поза нею.

Тепер уперше робиться спроба зібрати все, що збереглося з памфлетів  Хвильового. Треба одразу сказати, що для сьогодніш-нього читача це буде поважним випробуванням. Якщо він споді-вається відтворити з цих текстів образ послідовного, загарто-ваного, непохитного борця з комунізмом, він буде розчарований. Бунтівничість — таке буде перше враження — переходить у пристосуванство, свіжа думка в догматизм. Деякі місця можуть викликати здивовання, інші почуття гіркого розчарування, прояви сили чергуватимуться з провалами в слабкість, принциповість із позірною безпринципністю. Здавалося б, що в памфлетах письменник міг говорити пряміше й безпосередніше, ніж в оповіданнях, де він був скутий вимогами фабули й стилю. Справді це було не так, бо в оповіданнях, в умовах суворої цензури, було більше можливостей висловити індивідуальну думку через пейзаж, ліричний відступ, репліки дійових осіб, ніж у памфлеті, де автор — єдиний, хто має слово, і де думки мусять бути вимовлені більш-менш в лоб. Якщо в оповіданнях можна було подавати думки напівскристалізовані і політичні ідеї виявлялися тільки опосереднено, у памфлетах потрібний був спеціальний "паку-вальний матеріал", в якому можна було б донести до читача свої кровні думки. Таким пакувальним матеріалом, що його вимагала доба, були офіційні твердження, цитати з "отців" офіційно-марксистської "церкви". Зрештою в той час і в тих обставинах це були речі загально вживані, і читач просто проходив повз них не помічаючи, бо ж вони були в кожному тексті. У зовсім іншому становищі сьогоднішній читач, поза Україною сущий, який не звик до них І хоч-не-хоч сприймає їх як таку ж повноважну частину тексту, як і та, де автор справді висловлює свої, свої власні думки.

Іншими словами це означає, що памфлети Хвильового сьогодні слід читати до певної міри як історичний документ і образ автора можна в них  побачити, тільки відсортувавши, що в  цих текстах було продиктоване добою, від того, що несло справжню, живу і часто досі актуальну думку  й чуття автора. Як випливає з  усіх — на жаль, дуже нечисленних  — спогадів, Хвильо-вий як особа посідав незвичайний чар, здатність передавати своє горіння своїм співрозмовникам. Ця риса виразно вибивається й досі в ліричних партіях його оповідань. Його сучасники, що читали памфлети, відчували в них частину цього чару.

Для сучасного читача ця риса памфлетів почасти втрачена. Революційні  на свій час думки, заради яких памфлети написано, тепер втратили частину  своєї революційності.

Ми знаємо реакцію сучасників. Михайло Могилянський казав про перші памфлети Хвильового: "В кімнаті, де було так душно, що дихати ставало важко, раптом відчинено вікна, і легені разом відчули свіже повітря".

Доцільно говорити про  три періоди памфлетописання Хвильового (1925-1926, 1927-1928 і 1930), а причин переходу від одного періоду до другого не можна зрозуміти поза історичними обставинами.

ТАЛАНТ, ЩО ПРАГНУВ ДО ЗІР

Микола Хвильовий. Бурхливі хвилі історії початку XX віку то підносили його до висот безоглядно подвижницької самопожертви в ім'я  комуністичних ідей, окрилювали його фантазію і уяву на витворення новаторських образних «свідчень» про людину і  час, то опускали в глибини зневіри  і песимізму, душевно знесилювали... У запалі літературних суперечок  він, темпераментний і безжальний до своїх опонентів, забирався на такі вершини культурологічних передбачень, такі вибудовував концепції, які  дивували і захоплювали своєю  універсальністю його друзів і колег, а перед літературними противниками відкривали широкі можливості для полемічного  за-перечення і навіть політичних обвинувачень.

Ось що писав про свого  друга такий же запальний диспутант, недавній політкаторжанин, популярний на той час критик Володимир Коряк: Істинно: Хвильовий. Сам хвилюється і нас усіх хви-лює, п'янить і непокоїть, дратує, знесилює і полонить. Аскет і фанатик, жорстокий до себе і до інших, хворобливо вразливий і гордий, недоторканий і суворий, а часом — ніжний і сором'язливий, химерник і характерник, залюблений у слово, у форму, мрійник».

Микола Хвильовий покінчив життя самогубством 13 травня 1933 року. Передчасно, на 40-му році, пішов із життя, як писали наступного дня українські радянські газети, «один із видатних ра-дянських письменників, який вніс значні скарби в радянську літе-ратуру». З його ім'ям пов'язували цілу течію в українській радян-ській літературі — течію романтичну, не без підстав вважаючи Ми-колу Хвильового її основоположником і запальним пропагандистом. Зрозуміло, різко, з тогочасною революційною прямотою осуджувався цей останній крок авторитетного літератора..

Сьогодні вже можна  визначити якісь основні причини  самогуб-ства талановитого новеліста, полеміста і організатора літературного процесу. Підготував цей трагічний крок складний комплекс ідеоло-гічних, суспільно-політичних і морально-психологічних проблем, які ще чекають на глибше дослідження. Головне, що письменник від-чував і бачив, що в суспільстві назрівають тривожні, загрозливі зміни, які підсилюються звинуваченнями з боку і деяких літераторів, і партійних та радянських керівників чесних українських письменни-ків у різного роду ідеологічних помилках, начебто свідомих відхи-леннях від курсу партії, у зв'язках з націоналістичними закордон-ними центрами.: Взагалі, культурна і літературна ситуація на Україні в 20-х — на початку 30-х років була складною. Микола Хвильовий чи не перший усвідомив, що в літературу і мистецтво починає по-ступово проникати казенно-бюрократичний підхід до творчості, де-кретування, грубий окрик, свавільне жонглювання політичними фразами, підпирання аргументів ідеологічними тезами. У своїх «Листах до літературної молоді», у статтях і памфлетах Микола Хви-льовий виступав проти голого фактографізму в літературі, закликав до орієнтації на класичні світові зразки художньої творчості і боротьби проти культурного епігонства і рабського ко-піювання традиційних стилів, гаряче обстоював ідею майбутнього відродження національного мистецтва, виступав проти «масовізму» в літературі, вважаючи, що мистецтво творить не армія робкорів та робітфахівців, а інтелектуально розвинена особистість, творча індивідуальність.

Суперечка про шляхи національного  розвитку української радян-ської літератури була переведена в площину політичну, аж до тверджень про те, що Хвильовий закликає до виходу України з Союзу РСР. До виходу із Союзу Хвильовий не закликав, але об-стоював послідовно суверенітет України, передусім її культурну та економічну незалежність.

«Українська економіка —  не російська економіка і не може бути такою хоч би тому, що оскільки українська культура, виростаючи з  своєї економіки, зворотно впливає  на останню, остільки і наша економіка  набирає все-таки специфічних форм і характеру.

Словом) Союз все-таки залишається  Союзом, і Україна є самостійна одини-ця» !. Про чіткість і принципову послідовність поглядів М. Хвильо-вого щодо державного статусу України свідчить і трактат «Украї-на чи Малоросія?», який був заборонений і лише в цьому книжковому виданні вперше публікується. «Ми є дійсно незалежною державою, котра входить своїм республіканським організмом в Радянський Союз. І незалежна Україна не тому, що цього хочемо ми, комуністи, а тому, що цього вимагає залізна і непереможна воля історичних законів...»

Микола Хвильовий далі розвиває цю тезу про історичну нерішучість  виборення українським народом своєї незалежності і застєрігає від спроб «затримати цей природний процес» виявлення само-стійного виростання нації в державну одиницю, інакше все це внесе «елементи хаосу в світовий загально історичний процес». Та полемічно загострені, не завжди чітко сформульовані тези Хвильового перекручувалися, провокаційно переосмислювалися, бо в атмосфері підозрілості і недовіри, інтриг і огульних обвинувачень інтелігенції-в ідейних помилках, яку насаджував Лазар Каганович на Україні в 1925—1928 рр., було захищати свої позиції важко.

Вранці 13 травня 1933 року Микола Хвильовий збирає у себе на квартирі найближчих друзів — Миколу Куліша, Олеся Досвіт-нього, Григорія Епіка, Івана Дніпровського, Михайла Йогансена, Івана Сенченка, частує чаєм, жартує, грає на гітарі, декламує «Бесы» О. Пушкіна... Через деякий час виходить до своєї робочої кімнати. Лунає постріл.

...Напередодні відзначення у грудні 1988 року 95-річчя від дня народження Миколи Хвильового я провів вечір у товаристві акаде-міка АН УРСР Федора Даниловича Овчаренка. Привели мене до колишнього секретаря ІДК Компартії з ідеології Ф. Д. Овчаренка спогади Юрія Смолича. У них йдеться про допомогу Федора Да-ниловича в пошуках передсмертної записки Миколи Хвильового, яку той буквально через кілька хвилин після смерті прочитав на його письмовому столі. Але невдовзі вона зникла. Юрій Корнійович усе життя боровся за реабілітацію чесного імені Миколи Хвильо-вого, бо знав, що в передсмертній записці видатний письмен-ник утверджував: він і вся його генерація були чесними кому-ністами.

Федір Данилович тоді порадив  Юрію Корнійовичу написати офі-ційного листа на ім'я тодішнього першого секретаря ЦК Компар-тії України П. Ю. Шелеста з проханням допомогти в пошуках цього передсмертного листа і дати дозвіл на його публікацію в книзі спогадів «Розповіді про неспокій немає кінця».

Завдяки клопотанням Федора Даниловича копію передсмертного листа  Миколи Хвильового вдалося відшукати. І не одного, а двох, Він зберіг копії обох листів, бо йому було доручено П. ІО. Шеле-стом ознайомити з ними Юрія Корнійовича Смолича.

Схвильованим голосом  Федір Данилович зачитав мені ці не-оціненні документи трагічної епохи, документи, які засвідчують, що Микола Хвильовий свідомо пішов із життя. І пішов комуністом, з вірою в справедливе соціалістичне майбутнє свого народу.

З грудня 1988 року на вечорі, присвяченому 95-річчю з дня на-родження Миколи Хвильового, Ф. Д. Овчаренко сказав чудове, сповнене глибокого переживання минулих наших помилок і траге-дій, щирого уболівання за долю перебудови в країні слово і ого-лосив тексти обох передсмертних листів Миколи Хвильового.

Присутня на вечорі донька дружини Миколи Хвильового, Любов  Григорівна Уманцева, яку Микола Григорович любив безмежно, як власну дитину, вперше почула ці виболені слова свого батька, які долинули до неї через 55 років.

Ось ці дві записки Миколи Хвильового:

Арешт ЯЛОВОГО — це розстріл цілої Генерації... За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За Генерацію Ялового  відповідаю перш за все я, Микола ХВИЛЬОВИЙ. «Отже», як говорить Семенко... ясно.

Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13. Пам'ятаєте, як я був закоханий в це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм.

Хай живе соціалістичне будівництво.

Хай живе комуністична партія.

2.1 Теоретична значимість  концепції “інтегрального  націоналізму” Д.Донцова

Засновником “інтегрального націоналізму” (від фр. nationalisme integrale) більшість вчених вважають Шарля Морраса, що першим проголосив лозунг: “Справжній націоналіст ставить свою державу над всім” (він був одним з організаторів націоналістичної організації у Франції, ще у 1899 році, назва якої: “Аксьон франсез”[8]). Він пропагував благодійність наслідування монархії та католицизму, відстоюючи перевагу (у расистському розумінні) “латинської раси” на усіма іншими [13, 3]. Не випадково, що       Д. Донцов використовував термін “інтегральний”, для того, щоб зв’язати свою теоретичну модель націоналізму з більш авторитетними європейськими моделями. Так він запозичив і ряд інших назв у Шарля Морраса, наприклад Донцов часто вживає термін “провансальство”, хоча з точки зору його змістовного наповнення він не підходить до обозначення примітивізму та пасивності в тогочасній Україні. А історія цього терміну наступна: Шарль Моррас, виходець із Прованса, однієї з відсталих провінцій (що і спонукало Донцова так часто вживати термін “провансальство” з поваги до свого ідейного метра – в українській мові не знайшлось відповідного слова). Тому цілий ряд категорій, якими користується Д. Донцов у своєму “Націоналізмі” і виглядають штучними, так такими, що були привнесені за меж традиційної української політичної думки. Подібна знахідка ставить під сумнів оригінальність всієї Донцовської концепції, що у свою чергу вимагає детального розгляду філософських витоків концепції Д. Донцова.

В 1923 році в статті “Чи  ми фашисти?” Д. Донцов беззастережно заявляв, що той “політичний і морально-психологічний дух”, яким дихають такі, як він, є незаперечно фашизмом. Стаття вийшла в тому ж “Літературно-науковому віснику”, який за протекцією провідника УВО (Української військової організації), а затим ОУН, Євгена Коновальця був переданий в руки Донцова [11, 1]. Згодом цю ж саму позицію він відстоює і в “Націоналізмі”. А в 1935 році Донцов тлумачив уже фашизм, як “щось своє”: “Ви і ваші приятелі, – відповідав він своїм опонентам, – завжди звинувачували мене в наслідуванні фашизму й гітлєризму. Ну то читай пресу фашистську, читай же пресу римську, берлінську, пресу “франсистів”, або “огневиків” в Парижі (тут Донцов нагадує про фашистів у Франції, зокрема про “Вогнистий хрест” полковника де ля Рока). Там велика проблема нашої доби уймається якраз так, як уймаю її я” [11, 1].

Аналізуючи поведінку  Донцова того часу, вже згадуваний американський політолог Д. Армстронг писав у статті “Колабораціонізм у Другій світовій війні”: “Донцов... є людиною надзвичайно складного інтелектуального походження. Східний українець за місцем народження, він сильно захоплювався марксизмом перед Першою світовою війною. Цілком можливо (хоч він різко викривав російське народництво), що Донцов був під впливом конспіраторського зразка “Народної волі”. Під кінець 20-х років, однак, Донцов відкинув всі “ідеї дев'ятнадцятого століття” і почав славити дивну концепцію “героїв”, включно з Ніцше, Бергсоном, Сорелем, Кіплінгом, Кічінером і Рузвельтом. Головну інтелектуальну інспірацію в тому періоді Донцов черпав із Моріса Барра та з Шарля Морра.” (Так англійською мовою читаються Моріс Баррес і Шарль Моррас - В. М.)[9].

Надаючи українському націоналізму рис агресивності, волі до влади, елітаризму, “творчого” насильства і т. п., Донцов вже після видання своєї книги “Націоналізм” уточнював: “Націоналізм – се бунт проти особистого і гурткового егоїзмів. Бунт проти ідеології, що ставляє інтереси консумента над продуцентом, інтереси одиниці над загалом, кляси над нацією, інтереси робітничих синдикатів, що об'єднують два чи три мільйони, над інтерсами сорока чи п'ятдесят мільйонової нації, навіть над інтересами держави. Націоналізм – се бунт проти ідеології затомізування і розпорошення суспільності; бунт в ім'я старих і вічних правд – праці, дисципліни, культу предків, власної крові і власної землі, церкви, бунт в ім'я організації проти засади дезорганізації. Як такий, націоналічний рух виказує, річ природна, багато спільних рис – в Фінландії і на Україні, в Бельгії і в Італії, в Угорщині і в Німеччині, в Еспанії, у Франції, в Австрії. Але се не є рух інтернаціоналістичний. Навпаки, його метою є скріпити націю проти всяких інтернаціоналістичних галапасницьких ідей (соціялістичних чи просто імперіялістичних в однаковій мірі)” [11, 2]. Таким чином, ми бачимо, як ще сильніше відчуваються тоталітарні настрої в ідеології Д. Донцов.

Донцов розділяв ідеї Беніто Муссоліні, дуче італійських фашистів. В передмові до брошури про Муссоліні він писав: “В наші часи, просякнуті отруйним запахом прогнилого соціялістично-ліберального світа, він (Муссоліні) був перший, хто тому світові завдав рішучий удар... своїм чином очистив він народ від розкладаючих сил, інтернаціональності і рідної колтунерії. Проти сил, з якими боровся фашизм, вів пропаганду “Вісник” і “Літературно-науковий вісник” від 1922 р. спочатку серед повного незрозуміння нових ідей нашою суспільністю. Тому якраз “Книгозбірня Вісника” вважає за свій обов'язок дати читачам сильветку людини, яка тріумфом своїм і свого діла здвигнула нові дороговкази для збаламучених конаючим XIX віком народів” [15, с. 292.].

Тут же Донцов хвалиться тим, що за його ініціативою, при його участі та за його кошти, видана так звана “Книгозбірня Вістнйка” – серія брошурок, в яких пропагувались “фюрери” європейського фашизму: М. Островерха – “Муссоліні: людина і чин”, М. Макіявель – “Володар”, Р. Єндик – “А. Гітлер”, Л. Мосендз – “Штайн: ідея і характер”, В. Темляк – “Вогнистий хрест: полковник ля Рок”, М. Антонович – “Маршал Вперед (Блюхер)”,         Р. Керч – “Франко – вождь еспенців”, Д. Варнак (Донцов) – “О'Коннель”,      Д. Варнак (Донцов) – “Кардинал Мерсіє”, Д. Донцов – “Партія чи орден” та інші.

М. Сосновський зауважує: “Захоплений їхньою (тобто фашистською) зовнішньою силою, яка йому завжди імпонувала., Донцов у жодному із своїх творів, у жодній статті не зробив спроби вглянути глибше в ці рухи, заглянути за їхні “фасади” й “куліси”, познайомитися з їхньою мораллю, з їхнім характером”.

З іншого боку, у період між  першою та другою світовою війною, фашизм вважався нормальною практикою і  не носив того негативного відтінку, що його виробили в період Другої світової війни а згодом і в повоєнну добу. Наприклад, в середовищі молодого покоління радянсько-українських  письменників фашизм сприймався, як можливість духовного збагачення, як шлях до розвитку більш високої культури. Згадаємо слова Миколи Хвильового з його головного  твору-критики “Україна чи малоросія?”: “Єсть глибока неусвідомлена інтуїція в поклику” т. Юринця. Але будьте покійні, шановний професоре: ми прекрасно розуміємо, де кінчається більшовизм і починається фашизм. Погано тільки, що от ви не знаєте, як прищепити героїчну конструктивну психіку Європи до нашої “малоросєйщини”[10], і інший уривок: “Колись Коперник вносив у світогляд сумніви, Ньютон зв'язував світовий порядок. Сьогодні фашизм прийшов цей порядок зміцнити. І хоч цей прихід запізнілий, але це досить вдала й вчасна вилазка: темперамент фашизму не може не викликати симпатію”[11]. Нагадаємо, що М. Хвильовий, що був одним з провідних радянських українських письменників періоду 1920-х років (він був членом КП(б)У з 1919 року, він приймав участь і громадянській війні на боці комуністів), а працю “Україна чи малоросія?” він написав, ще у період літературної дискусії (1925-1928 рр.). Тому звинувачення у бік Д. Донцова, про те, що його концепція “фашистська” (прив’язуючи до слова “фашизм” весь можливий негатив, бо зміст самого слова “фашизм” зникає, а залишається лиш уявлення тоталітарних та воєнних практик часів Другої світової війни) у тому історичному контексті не носила такий антагоністичний відтінок, який вона носить зараз.

Цікаво, що Степан Ленкавський, пишучи про філософські підстави “націоналізму Донцова” виділяє його основним поняттям “ідеалізм”, що в силу своєї багатозначності може означати ідеалізм епістеміологічний (як напрям теорії пізнання, що відкидає незалежне від наших уявлень існування зовнішнього світу), ідеалізм метафізичний (що заперечує існування матерії, а реальну дійсність приписує лише ідеї, духові або волі чи розуму), ідеалізм історичний (що узнає впливи ідей на біг історичних подій) та ідеалізм ненауковий (що заперечує вартість миттєвих матеріальних благ, підносячи духовність над всім). Потім С. Ленкавський аналізує, яка сутність терміну “ідеалізм” у Д. Донцов. Спочатку він відкидає ідеалізм епістемологічний: “…про який у Донцов немає мови. […] У склад його системи входить ідеалізм у трьох останніх значіннях: метафізичний, історичний і ненауковий.” [8].

Найбільшу вартість для ідеології  “інтегрального націоналізму” має, очевидно, метафізичний ідеалізм, бо він  є виробленою філософською системою, що може дати ідеології найзагальніші  наукові підстави й що з неї  випливає, як один з наслідків, історичний ідеалізм. Метафізична підстава ідеології  Донцова є однорідною, бо в склад її входить одна лише філософська система, а саме ідеалізм, хоч побіч ідеалізму зустрічаємо такі назви як “волюнтаризм”, “енергетизм”, “динамізм”, а навіть також елементи дарвінізму [8].

Все ж, проблема аналізу концепції  Д. Донцова, полягає у невизначеності категоріального апарату, до того ж та заплутаність, яка була привнесена “запозиченнями” Д. Донцова з інших правих ідеологій та класичних європейських філософських доктрин додатково ускладнила подальший процес аналізу феномену українського “інтегрального націоналізму”.

2.2 Історичні наслідки  розвитку концепції “інтегрального  націоналізму”

Дивно, але Д. Донцов практично піддав сумніву майже всіх своїх попередників, заявивши: “Інстинкт наповнювання (“примусу”) властивий усякій великій ідеї, і ніколи вона жодною “ніжністю” Винниченка, ані “сопілковою” філософією Федьковича, ані “антиберкутівством” Франка, ані “антифанатизмом” Драгоманова, ані Тичинковою “музикою”, ані “народолюбством” соціалістів не здобуде собі права на буття. Мало ми хотіли підважити (чужу) волю, треба поставити на її місце свою…”              [6, с.277].

Ще перед тим як була остаточно сформульована ідеологія  інтегрального націоналізму, в Галичині й особливо серед емігрантів у  Чехословаччині виникли розпорошені  групи майбутніх учасників руху. В 1920 р. невелика група офіцерів підпільно  заснувала у Празі Українську військову організацію (УВО), що прагнула продовжити збройну боротьбу проти польської окупації. Згодом її командиром було обрано полковника Євгена Коновальця – галичанина, котрий очолював загони січових стрільців у східних українських арміях, видатного провідника у боротьбі за незалежність [16].

Загалом у 20–30-х роках, коли в Європі поширювався фашистська ідеологія і в деяких країнах  були встановлені фашистські режими, ідеї Д. Донцова набули популярності в середовищі галицької молоді. Його націоналізм став ідеологічною основою програми Організації українських націоналістів (ОУН). Однак сам Д. Донцов не належав до націоналістичних організацій [17, с.138].

В дусі проблеми формування із “малоросів” українців пишуть свої твори А. Головко (“Можу!”) і  М. Хвильовий (“Вальдшнепи”), (“Редактор  Кларк”), І. Сенченко (“Записки холуя”) й М. Івченко (“Робітні сили”) [6. стр.277], і безперечний шедевр Івана Багряного “Тигролови”, що окрім патріотичних поглядів відображає українську культуру, традиції, силу української нації. Всі ці твори проводили популяризацію українського, і були написані під впливом патріотичної течії в українському суспільстві.