Медіація як технологія врегулювання конфлікту

Зміст

1. Поняття посередництва в конфлікті……………………………………………….....3

2. Історія  посередництва (медіації)……………………………………………………..5

3. Принципи  та процедура медіації……………………………………………………..7

4.  Стадії  посередництва………………………………………………………………..10

5. Стилі діяльності медіатора…………………………………………………………..13

6. "Сепаратні  зустрічі" з учасниками конфлікту  і розвиток довіри………………....15

7. Особливі  випадки у роботі медіатора…………………………………………...….17

Висновки……………………………………………………………………………...…19

Використана література………………………………………………………………...20

1. Поняття посередництва в конфлікті

Посередництво – це процес, у якому "третя сторона" допомагає сторонам спірної ситуації провести переговори, спрямовані на досягнення взаємоприйнятного  рішення. Як синонім терміна "посередництво" вживають запозичене з англійської мови слово "медіація".

Посередник (медіатор) стимулює конструктивне  обговорення спірних питань і  сприяє порозумінню сторін передусім  через упровадження певних процедурних  правил, формування порядку денного  переговорів, впливу на психологічну атмосферу, в якій відбуваються переговори. Посередництво є творчим процесом. Велику роль тут відіграють інтуїція, досвід, особистість посередника, що мають допомогти йому обрати тактику дій, яка буде адекватною: 1) специфіці конфлікту; 2) стилям поведінки в конфлікті й на переговорах сторін конфлікту; 3) цілям посередництва. Успішний посередник - це тверезий реаліст, котрий, як підкреслюється у працях зарубіжних авторів, не ставить своєю метою досягнення "справедливого" або "найкращого" рішення конфлікту, а прагне прийнятного для сторін врегулювання спірного питання. При цьому досягнення згоди розглядається як поетапний процес, зумовлений з'ясуванням певної спільності та взаємозв'язку інтересів сторін, зростанням їхньої взаємної довіри й готовності до спільного пошуку збалансованого вирішення конфлікту. Як правило, посередник намагається стримати ескалацію конфлікту, але в окремих випадках може допускати тимчасове загострення у відносинах сторін із метою продемонструвати їм непродуктивність обраної ними тактики ведення переговорів.

Щоб зрозуміти місце посередництва  серед інших форм залучення третьої  сторони до вирішення конфлікту, слід згадати, які ще форми існують. Як правило, їх розміщують у послідовності  від тих, за яких самі сторони приймають рішення, до тих, де це рішення передається третій стороні. Таким чином, ми отримуємо послідовність: фасилітація – медіація – медіація-арбітрація – арбітрація – міні-суд – приватне правосуддя. Доцільно пояснити ці терміни, оскільки в Україні деякі з названих форм діяльності не набули поширення.

Фасилітація – організація в  групі процесу колективного розв'язання проблем. В Україні фасилітація  як особливий вид професійної  діяльності не набула поширення, хоча існують сфери, де застосування є перспективним. Функцію фасилітатора, тобто людини, яка організовує групове дослідження проблеми, її обговорення, висунення, фіксацію й оцінку різних способів її розв'язання, забезпечує активну і рівноправну участь усіх членів групи в процесі пошуку рішення, - може виконати й один із членів групи, який має навички конструктивного управління роботою групи.

Медіація – процес, де незалежна  третя особа допомагає сторонам дійти згоди. Це добровільна, неформальна  і гнучка процедура. її перевагою  є конфіденційність, а також те, що сторони конфлікту спілкуються безпосередньо, а не через своїх представників і, таким чином, не втрачають контролю над процесом. До переваг медіації відносять також рівноправність сторін і те, що вона може заощаджувати час і гроші сторін. Існують різні моделі медіації. За найбільш м'якими моделями посередник переважно слідкує за процедурою, не прагне сам дослідити ситуацію і, звичайно, не вносить власних пропозицій щодо шляхів урегулювання. В інших моделях посередник спільно зі сторонами досліджує факти, підштовхує сторони до аналізу фактів і можливих шляхів розв'язання конфлікту, використовує засоби тиску або заохочення сторін до прийняття запропонованого ним рішення. Водночас прийняття рішення залишається прерогативою сторін. Також посередник може бути більше орієнтований на вирішення проблеми і досягнення домовленості або на поліпшення (відновлення) відносин між конфліктантами.

Поняття фасилітації і медіації досить близькі, але між ними є  певні відмінності: 1) мета – медіація спрямована на досягнення згоди між сторонами, фасилітація – на пошуки найкращого рішення; 2) характер відносин - медіація застосовується у ситуації спору, суперництва, ворожості, для початку фасилітації потрібна проблема, а незгоди може й не бути; 3) процедура – медіація вимагає конфіденційності, фасилітація – ні; 4) про фасилітацію говорять здебільшого тоді, коли мають справу з групою з трьох і більше осіб. Медіація найчастіше стосується двох сторін, хоча може бути і багатосторонньою.

Медіація-арбітрація - процедура, подібна  до медіації. Особливістю є те, що питання, що їх сторони не узгодили в процесі переговорів, передаються на розгляд посередникові (арбітру), який приймає остаточне рішення. За цією процедурою в деяких країнах вирішуються колективні трудові спори. У США застосовують два різновиди медіа ції-арбітра ції: 1) функцію арбітра виконує посередник, який проводив медіацію; 2) функцію арбітра виконує інша особа, яка не брала участі в медіації.

Арбітрація – сторони домовляються про незалежного арбітра, якому  надається право після вивчення документів і вислуховування сторін прийняти рішення щодо предмета спору. В українському законодавстві подібна процедура передбачена як один з етапів вирішення колективних трудових спорів. Рішення арбітра є обов'язковими або необов'язковими для сторін, залежно від їхньої попередньої домовленості. Якщо рішення є необов'язковим і одна зі сторін відмовилася його виконувати, можливе звернення до суду або інші передбачені законодавством дії. Недоліком арбітрації в нечітко регламентованих законом ситуаціях вважають схильність арбітрів до прийняття "усередненого" рішення, рівновіддаленого від вимог кожної зі сторін. Це призвело до так званого "ефекту задубіння", що виявляється у прагненні сторін займати крайні позиції і непохитно наполягати на своїх екстремальних вимогах, очікуючи, що арбітр як компроміс вибере середню між їхніми вимогами позицію. З метою подолання цієї ситуації К. Стівенс запропонував процедуру "арбітраж на основі останньої пропозиції". За цією процедурою, якщо сторони не можуть дійти згоди, від них вимагається надати арбітрові свою найбільш збалансовану пропозицію, що має враховувати інтереси іншої сторони. Арбітр має вибрати одну з цих пропозицій. Інші рішення заборонені. Ця процедура створює ситуацію ризику, яка стимулює сторони досягти домовленостей у процесі переговорів.

Арбітрація подібна до суду в  тому сенсі, що є зверненням до зовнішньої інстанції за зобов'язувальним рішенням. Однак, на відміну від судді, арбітр може й не мати юридичної освіти. Як і медіатор, арбітр не виносить вироку щодо винності або невинності, тоді як суддя це робить у багатьох випадках.

2. Історія  посередництва (медіації)

Залучення авторитетних людей до виконання  ролі посередника відоме з давніх часів. У Стародавньому Китаї, Стародавній  Греції, Персії, в арабських країнах існувала традиція звернення до авторитету, щоб подолати розбіжності, вирішити конфлікт. Світські володарі, які здійснювали правосуддя в своїх володіннях, вважали полагодження спору між своїми васалами в певних випадках більш бажаним, аніж винесення вироку. У книзі Ксенофонта "Кіропедія" так описано посередництво Кіра між вірменами та халдеями, які постійно воювали. Халдеї — це гірський народ, землі якого межували з землями вірменів. Кір завдав їм військової поразки, а тоді запропонував їхнім послам угоду, за якою халдеям надавалося право обробляти землю у Вірменії за умови сплати податків вірменському царю. Царя ж він спитав, чи згоден той надавати халдеям землі, які не обробляються вірменами, на зазначених умовах. Обидві сторони погодилися. Також Кір запропонував халдеям надавати свої гірські пасовиська вірменам для випасу худоби за умови справедливої плати. Проти цього вірмени та халдеї також не заперечували. Залишилося ще питання, хто контролюватиме фортеці в горах. Обидві сторони не довіряли одна одній, тому Кір постановив, що контроль над гірськими фортецями здійснюватимуть його воїни, з чим обидві сторони погодилися. Пізніше один із халдеїв зауважив, що серед його народу багато войовничих людей, які не звикли до мирної праці. Ці люди або наймалися до когось у військо, або займалися нападами і грабунком. Кір запропонував цим людям вступити найманцями до його війська. Нерідко про виконання посередницьких функцій просили служителів церкви (досить поширеною така практика була серед перших християн). У мусульманстві існувала практика арбітражу, посередництва, а також примирення, започаткована ще за часів пророка Мухаммада, про що є згадка у Корані: "Якщо ви боїтеся розриву між обома, то пошліть суддю із його сім і і суддю з її сім'ї; якщо вони побажають примирення, то Аллах допоможе їм".

У середні віки посередниками у  міжнародних і внутрішніх чварах були папи, імператори, папські легати, єпископи. У конфліктах між і всередині  родин часто посередниками були священики. Наприклад, знаменитий проповідник-домініканець Вінсенте Феррер (бл. 1350/57-1419) – припиняв суперечки і примиряв ворогів, а нотаріуси, які його супроводжували, оформляли акти про припинення спорів.

У багатьох народів Європи, зокрема  у німців, поляків, українців, була традиція "відновного правосуддя", яка закріплювалася у кодексах звичаєвого права. У Східній Україні вона трималася до середини XIX ст., а в Західній Україні (особливо в Карпатах і Прикарпатті) звичаєве право діяло до 1939 p., тобто до приходу радянської влади. Реалізувалося звичаєве право в діяльності зборових судів, які проводилися двічі на рік і в яких участь брало все доросле населення. Метою зборових судів було встановлення справедливості та підтримання миру в громаді, тому примирення сторін віталося.

У 1859 р. в Росії було введено посаду "мирового посередника" для уладнання поземельних відносин між поміщиками і селянами й нагляду за селянськими сільськими органами громадського управління. Посередники призначалися Сенатом із місцевих дворян. Також посередництвом займалися адвокати, які готували мирові угоди своїх клієнтів.

В Іспанії в 1845 р. були утворені Хунти  Суду Справедливості, одним з аспектів діяльності яких стало посередництво у врегулюванні трудових конфліктів. У 1908 р. в Іспанії прийнято Закон про поради щодо примирення та арбітражу.

У США в 1973 р. було зареєстровано  перше професійне об'єднання медіаторів. У цій країні, де медіація вперше оформилась у самостійний вид  професійної діяльності, більшість  медіаторів має юридичну освіту. Початок  поширення альтернативних процедур у судовій системі США пов'язують із прийняттям у 1990 р. Акта про реформу цивільного судочинства. Він передбачав створення у кожному федеральному судовому окрузі спеціальних рекомендаційних комітетів щодо розробки заходів, пов'язаних з альтернативним розв'язанням спорів. У 1996 р. затверджено Акт, за яким усі урядові організації США запровадили програму "альтернативного вирішення конфліктів" для службовців. Відповідно в американських державних агенціях (аналог наших міністерств) було створено відділи із запобігання конфліктам та розв'язання їх. У 2002 р. в США прийнято Акт про медіацію, що впорядкував низку питань щодо статусу медіатора, зокрема встановив, що він працює без ліцензування. Сьогодні докладаються подальші зусилля до поширення медіації в США.

Україна має традиції регулювання  конфліктів, зокрема у структурі  Центральної Ради існував "відділ конфліктів", що надавав допомогу в залагодженні конфліктів між працівниками і працедавцем. Архівні документи  свідчать, що відділ брав участь у залагодженні колективних і індивідуальних трудових спорів, а одним із дієвих методів залагодження конфліктів були так звані "примирні камери", де зводилися сторони конфлікту.

3. Принципи та процедура медіації

До принципів медіації найчастіше відносять: а) рівноправність сторін у процесі; б) нейтральність медіатора; в) конфіденційність; г) добровільність участі. Ці принципи не є чимось абсолютним і непорушним, і можна знайти випадки, коли якийсь із них порушується. Наприклад, рівноправність сторін у процесі медіації, їхнє рівне право обирати посередника, висловлювати свою позицію, визначати порядок денний зустрічі, оцінювати прийнятність пропозицій, брати участь у формулюванні положень підсумкової домовленості нібито не викликає сумнівів. Але трапляються ситуації, коли одна зі сторін є "сильною", а інша - "слабкою". Відповідно медіатор прагне змінити співвідношення сил на більш збалансоване, що є передумовою конструктивних переговорів. Найчастіше це робиться за рахунок надання "слабшій" стороні дрібних переваг. До неї першої звертаються, першій дають слово, менше обмежують у часі тощо. У міжнародних переговорах посередники можуть застосовувати засоби тиску на незговірливу сторону (загрозу економічних, політичних, дипломатичних санкцій). Рівноправність дещо обмежується в ім'я рівності або результативності.

Нейтральність медіатора є важливим чинником ефективної медіації. Однак  іноді така сторона відсутня і  посередництво здійснює зацікавлена  сторона. Неможливість знайти абсолютно незацікавлену, неупереджену сторону найчастіше стосується міжнародних конфліктів. В інших випадках вимога нейтральності є важливою і доречною. За статутом професійних асоціацій посередників США, Великої Британії, Канади, якщо посередник у процесі медіації виявить так званий конфлікт інтересів, він має інформувати про це сторони і припинити медіацію, крім випадків, коли сторони погоджуються на його подальшу роботу.

Конфіденційність є принципом  і однією з переваг медіації. Якщо медіатор проводить сепаратні зустрічі, то узгоджує з кожною стороною, що з почутого він може передати іншій. Для того, щоб використати інформацію про випадок у навчальному процесі, медіатор має обов'язково отримати згоду обох сторін. Якщо сторони вважають, що вся інформація, яка стала відома під час посередництва, є конфіденційною, медіатор зобов'язаний поважати їхнє рішення.

Але, наприклад, за американськими законами, якщо медіатор дізнався про скоєний злочин або шахрайство, він мусить повідомити про це відповідні органи. У випадках, коли медіація проводиться за рішенням судді, той може вимагати від медіатора інформувати його про зміст переговорів сторін.

Добровільність. Як правило, медіація є добровільною. Сторона може відмовитися  брати участь у медіації, перервати  переговори за своїм бажанням, не погодитися з певним рішенням. Однак медіація може бути обов'язковою, якщо в чинному договорі сторони передбачили її використання у разі спірних ситуацій. За українським законодавством про колективні трудові спори, у випадку розбіжностей між сторонами має бути створена примирна комісія, до роботи в якій у разі потреби залучають посередника, тобто медіація не є обов'язковою. Але якщо в колективній угоді записано, що в разі розбіжностей між сторонами соціально-трудових відносин щодо укладення чи зміни колективного договору вони вдаються до послуг посередника, то залучення медіатора в разі розбіжностей між сторонами стає обов'язковим. У деяких штатах США медіація є обов'язковим етапом досудового залагодження окремих справ, наприклад справ про розлучення.

Питання про функції посередника  не має однозначного тлумачення в літературі. Дослідник Дж. Волл нарахував 50 завдань, або функцій посередника. Об'єднуючи й узагальнюючи наявні точки зору, можна визначити такі функції посередника:

1. Аналітична. Посередник має стимулювати  сторони ретельно аналізувати ситуацію, відрізняти факти від інтерпретацій. Реалізуючи цю функцію, він уважно вислуховує сторони, за допомогою запитань виявляє, що є суттєвим для кожної зі сторін у спорі та що може бути основою для залагодження конфлікту, звертає увагу сторін на спільні інтереси тощо. У посередництві існує два основні погляди на значення цієї функції. Один із них полягає в тому, що сторони самостійно мають розв'язувати конфлікт і функція посередника – передусім у налагодженні відносин і раціональній організації переговорів між сторонами. "Пам'ятайте, це не ваша проблема, це -проблема сторін", - радять посередникам прихильники цієї точки зору, вважаючи намагання медіатора розібратися в проблемі фактором його залучення, що може поставити під сумнів неупередженість, об'єктивність посередника. За іншим поглядом медіатор має бути компетентним у предметі спору, тому повинен попередньо вивчати ситуацію конфлікту, мати необхідну юридичну, економічну тощо підготовку залежно від предмета спору, а також досвід залагодження подібних конфліктів.

2. Процедурна. Посередник домовляється  зі сторонами про правила поводження  в процесі переговорів і слідкує  за дотриманням цих правил. У  разі порушення правил він  вказує на це порушникові і  просить дотримуватися раніше  досягнутих домовленостей.

3. Терапевтична. Посередник демонструє  зацікавленість і повагу до  кожної сторони. Дає можливість  висловитися, "провентилювати емоції". Часом сторонам важко домовитися  не через розбіжність інтересів,  а через те, що пропозиції іншої  сторони сприймаються як принизливі, несправедливі, такі, що призводять до "втрати обличчя". У цьому випадку часто достатньо змінити формулювання пропозиції.

4. Інформаційно-консультативна. Посередник  може надавати сторонам інформацію. Найчастіше це правова інформація. Водночас посередник не повинен брати на себе функцію професійного консультанта. Наприклад, він може нагадати сторонам про те, що певні відносини регулюються відповідним законом, навести відповідне положення закону, але не повинен брати на себе тлумачення або роз'яснення закону. Він має бути певним того, що кожна сторона усвідомлює свої інтереси та розуміє наслідки кожного пункту угоди, а якщо виникає сумнів щодо цього, то порадити сторонам звернутися за роз'ясненнями до адвоката чи відповідної установи.

5. Контрольна. Посередник має оцінити реалістичність пропонованих домовленостей, перевірити, чи мають сторони необхідні повноваження, ресурси, прагнення для їх виконання. Як правило, посередник не контролює виконання сторонами домовленостей. Вважається, що якщо сторони добровільно досягли певних угод, то так само добровільно вони їх виконуватимуть. Крім того, досягнуті домовленості можуть бути оформлені відповідно завіреним договором, якщо сторони цього захочуть. Тоді їх угода набуває юридичної сили. 1 лише в міжнародному посередництві прийнято, що в деяких випадках посередник виступає гарантом виконання домовленостей.

6. Навчальна. Посередник учить  сторони ефективному веденню  переговорів і спілкуванню. Особливо  очевидно це в разі шкільного  посередництва, але також має місце в усіх сферах.

7. Креативна. Посередник може  в деяких випадках пропонувати  власні ідеї щодо розв'язання  проблеми. Вважається, що сторони  більше прихильні до рішень, у  виробленні яких брали участь. Тому посередник має пропонувати  власне рішення або після того, як сторони виявилися неспроможними його знайти, або в ситуації, коли пропозиція нейтральної сторони сприймається краще, ніж пропозиція сторони конфлікту.

Канадський дослідник Роберт Берт пише про принципи діяльності посередника, які він сформулював у вигляді коротких фраз-нагадувань:

Завдання-час-знаряддя. Завдання має  бути зрозумілим, має бути визначено  певний час, на який усі погодяться і дотримуватимуться його, та забезпечено  відповідні знаряддя для роботи.

Процес, а не зміст. Посередник дбає, щоб сторони дотримувалися процедури, спрямовує їх у річище співробітництва, але не вирішує проблеми за них.

Судження, не засудження. Посередник не оцінює, не критикує сторони. Його судження є результатом активного слухання і спрямовані на перевірку правильності свого розуміння тих тверджень і пропозицій, які висловили сторони.

Відповідь, а не реакція. Посередник не повинен реагувати на почуте з  позицій своїх цінностей, переконань, уподобань. Він має прагнути до безоціночної інструментальної відповіді, яка сприяє співпраці сторін.

Гідність та повага народжують довіру. Посередник демонструє повагу до сторін і визнання їхньої гідності. Він  наголошує на тому, що для розв'язання конфлікту передусім необхідно  захотіти його розв'язати.

Мандат і дозвіл. Посередник обов'язково має переконатися в тому, що сторони надали йому повноваження заглиблюватися в їхній конфлікт та працювати в ньому.

Місце, позиція, присутність. Посередник повинен пам'ятати, що він має  бути рівновіддаленим від сторін, постійно опікуватися тим, щоб налагодити співпрацю між ними.

Слухати, слухати, слухати. Слухаючи сторони, посередник дає можливість прихованому  конфлікту вийти на поверхню. Він  також демонструє сторонам модель поведінки, яку варто наслідувати.

Дбай про процес, а не про результат. Посередник не повинен пропонувати сторонам можливе рішення навіть тоді, коли воно йому здається очевидним. Він має передусім дбати про співпрацю сторін.

4. Стадії посередництва

Процес посередництва проходить  певні стадії. Наприклад, Дж. Келтнер  називає 7 стадій: організація місця проведення; відкриття й початок обговорення, опрацювання спірних питань; ідентифікація можливих альтернатив; оцінка; переговори й "торги"; прийняття рішення; перевірка і завершення процесу. Ч. Мор виокремлює в посередництві 12 стадій: початковий контакт з учасниками; вибір стратегії управління процесом; збирання та аналіз інформації; опрацювання плану здійснення посередництва; створення атмосфери довіри і співробітництва; початок посередницької сесії; визначення пунктів розбіжностей, порядку та послідовності їх обговорення; виявлення прихованих інтересів учасників; опрацювання варіантів урегулювання; оцінка варіантів для прийняття рішення; завершальні переговори; досягнення формального врегулювання.

Звичайно, посередництво в міждержавному, міжетнічному, трудовому, сімейному конфліктах має певні спільні риси. Необхідно враховувати, що тут сторони конфлікту ведуть переговори щодо певного предмета. Тому стадії посередництва доцільно узгодити з етапами переговорів і визначити рекомендації посередникові щодо кожного етапу.

Як перший доцільно виокремити підготовчий (допереговорний) етап, на якому сторони  формулюють свої цілі, збирають і систематизують матеріал на підтвердження своєї  позиції, обирають тактику для переговорів, приймають рішення про участь посередника на переговорах. Для посередника це етап переговорів зі сторонами про свою участь у примирному процесі, збір інформації про конфлікт і про сторони конфлікту. На цьому етапі важливо планово й системно збирати інформацію, що дасть змогу сформулювати попередній діагноз ситуації, визначити відносну "силу" кожної зі сторін, можливі альтернативні шляхи задоволення інтересів сторін. Слід визначитися щодо тактики своїх дій на початку переговорів, у переговорах зі сторонами дійти згоди щодо умов своєї участі в посередництві.

Далі починається ведення переговорів, у якому виокремлюють: початок  переговорів, дослідницький етап, етап визначення загальних рамок угоди, етап пошуку рішення, етап прийняття рішення.

На початку переговорів посереднику  варто коротко викласти цілі та процедуру  посередництва, нагадати про можливі  негативні наслідки, якщо домовленості не буде досягнуто, виробити разом зі сторонами регламент переговорів і домовитися про правила поведінки.

Дослідницький етап охоплює конфіденційні  зустрічі посередника з кожною зі сторін і виклад сторонами своєї  позиції на переговорах. Зустрічі мають  бути проведені в стислий час, на них встановлюють довірчі відносини, виявляють інтереси сторін та пропозиції кожної щодо шляхів урегулювання конфлікту. Посередник орієнтує сторони на пояснення важливості власних інтересів, на аргументований виклад своїх пропозицій щодо розв'язання спірних питань. Разом зі стороною він досліджує її найкращу і найгіршу альтернативи досягнення домовленості. Під час переговорів сторін посередник перешкоджає виникненню дискусії, акцентуючи увагу на максимально повному і доказовому викладі сторонами фактів, своїх позицій та інтересів. Він просить сторони скласти список спірних питань у порядку їх пріоритетності, формулює та узгоджує зі сторонами порядок денний, тобто перелік питань для обговорення. Разом зі сторонами він підсумовує їхні інтереси та орієнтує сторони на перехід від обстоювання позицій до аналізу можливостей задовольнити інтереси.

На етапі визначення загальних  рамок угоди виробляється спільна  платформа для пошуку взаємовигідного  рішення, обговорюються критерії прийнятного  для обох сторін вирішення спірних  питань, відповідальність, можливі заходи довіри та форми контролю за виконанням майбутньої угоди. На цьому етапі може виявитися потреба учасників у додатковій інформації, тоді домовляються про надійне джерело інформації, про залучення експертів. Посередник керує обговоренням, орієнтуючи учасників на пошук спільних критеріїв, спільних інтерсів та цілей. Бажано систематизувати спільні інтереси.

Етап пошуку рішення часто характеризується боротьбою учасників за проштовхування "свого" рішення. Завданням посередника  є відокремлення цього етапу  від етапу прийняття рішення. Посередник орієнтує учасників на першочерговий розгляд простіших питань, внесення пропозицій та їхніх модифікацій. Усі варіанти рішення він записує, а потім пропонує учасникам внести до них зміни, які б їх поліпшили. Розглядається можливість прийняти з деяких питань тимчасові, часткові або умовні рішення, розбити складну проблему на кілька підпроблем і дійти згоди щодо вирішення хоча б деяких із них, знизити взаємні вимоги, прийняти низку пропозицій "пакетом". Якщо посередник бачить, що стосовно певної пропозиції реально досягти згоди, він спрямовує учасників на її обговорення. Якщо одна зі сторін визнає пропозицію іншої неприйнятною, її просять сформулювати умови, за яких ця пропозиція стала б прийнятою. Певне загострення дискусії, спроби сторін тиснути одна на одну слід сприймати як нормальний вияв їхньої зацікавленості в захисті власних інтересів. Посередник має зберігати об'єктивність, дотримуватися регламенту і сприяти "чесній грі" в межах правил, про які сторони домовилися. За необхідності він допомагає сторонам формулювати свої поправки або умови.

Етап прийняття рішення часто  супроводжується заведенням переговорів  у глухий кут. Одна зі сторін може це зробити спеціально з метою посилення  тиску на іншу сторону, перевірки  наполегливості та справжньої сили опонента. Іноді це робиться з метою затягти час або є виявом нереалістичності цілей однієї сторони чи байдужості іншої до досягнення домовленості. Може бути, що безвихідь спричинена наявністю у сторін прихованих інтересів, які не були задекларовані, але без урахування яких згоди досягти неможливо. У будь-якому випадку глухий кут у переговорах є перевіркою кваліфікації та гнучкості посередника. Він має діагностувати причину поведінки сторін, які завели обговорення в глухий кут, і використати адекватний ситуації прийом виходу з такої ситуації. Якщо час, відведений на переговори, вичерпується, посередник може виступити ініціатором компромісної пропозиції, що враховує інтереси сторін і не залишає жодну з них у програшному становищі. Ключові питання залагоджують в кінці цього етапу. Посередник може також: з'ясувати у сторін, якими будуть наслідки недосягнення примирення; попросити кожну сторону оцінити позицію іншої та поцікавитися, що вона робила б на місці супротивника; запитати у сторін, чи переконані вони в доцільності продовження процедури примирення, чи вони прагнуть до з'ясування стосунків на полі бою, нагадати про всі негативні наслідки недосягнення угоди; розповісти випадок, коли сторони знайшли рішення у схожій ситуації; з'ясувати, що може примусити сторону змінити свою думку з певного питання; зустрітися з кожною стороною окремо; внести пропозицію, яка може вплинути на перебіг обговорення, тощо.

Головне – сприймати глухий кут  у переговорах між сторонами  не як свою поразку, а як ресурс нових можливостей отримання інформації та активізації сторін.

Завершення переговорів - це останній етап, на якому сторони мають сформулювати зміст угоди й оформити його протоколом або викласти у письмовій формі  причини розбіжностей та обґрунтування позицій сторін. На цьому етапі завданням посередника є допомога сторонам в оформленні угоди. Необхідно пам'ятати, що задоволення від процесу переговорів не пов'язане лише з досягненням угоди, а містить у собі процедурне та психологічне задоволення, тобто задоволення тим, як і в якій атмосфері відбулися переговори. Посередникові варто відзначити внесок обох сторін у досягнення домовленості, подякувати їм за плідну співпрацю. Якщо домовленість не було підписано - вказати на досягнуте краще розуміння інтересів кожної сторони та на напрями, де, на його думку, компроміс можливий, та запропонувати сторонам визначитися щодо наступних зустрічей. Якщо угоди досягнуто - у простих випадках сторони підписують угоду, у складних їм пропонують узгодити проект угоди зі своїми юристами.