Індивід, індивідуальність, особистість

Міністерство освіти України

Національний технічний  університет 

"Харківський політехничний інститут".

Контрольна робота з філософії

«Індивід, індивідуальність, особистість.»

Виконав

Студент  2 курсу

Групи ЭКЗІД-41

Немчин Володимир

Харків – 2013

«Індивід, індивідуальність, особистість.»

Вступ.

Поняття  „індивід”, „індивідуальність”, „особистість”.

Процес соціалізації людини.

Проблема свободи  та життя і смерті людини:

Проблема  свободи 

Усвідомлення скінченності свого буття

Висновок

Література.

Вступ.

Людина є представником біологічного виду, але виду особливого, для якого засобом існування у навколишньому середовищі стала культура. У культурі людина існує під різними іменами, які по-різному її характеризують. До них відносять „індивід”, „індивідуальність” і „особистість”.

Поняття  „індивід”, „індивідуальність”, „особистість”

  Індивід

„Індивід” – це поняття, яке позначає окрему людину, що є носієм певних соціальних якостей. Люди як індивіди формуються у різні епохи, в різних історичних і культурних обставинах. Коли ми використовуємо це поняття, ми відволікаємося від усього індивідуального й цікавимося виключно тим масовим, що є у людині. Підхід до людини як до індивіду найбільш повно реалізує соціологія, котра вивчає залежність його поведінки від тих соціальних груп й соціальних інститутів, які існують у суспільстві. Таким чином, індивід – термін, що позначає окрему людину.

Індивідуальність

Іншим терміном, який використовується для позначення людини, є поняття  „індивідуальність”. В індивідуальності цінується самобутність людини, її несхожість із іншими. Індивідуальність, перш за все, вказує на своєрідність тих якостей, які є соціально значущими. При цьому кожна історична епоха формує свої цінності, які  різною мірою визначають поведінку людини. У світі немає більш індивідуалізованого об’єкту, ніж людина. Оскільки від початку людина не має певного призначення, вона не є спеціалізованою істотою, вона кожного разу будується наново; тому скільки людей, стільки ж й індивідуальностей. Кожна людина володіє індивідуальними особливостями пам’яті, уваги, спостережливості, мислення, тощо. Відкритим залишається питання про те, чи є індивідуальність людини виключно спадковою, чи вона формується під впливом середовища. Власне це питання тісним чином пов’язане із питанням про співвідношення у людині біологічного та соціального. Таким чином, індивідуальність – поняття, яке відображає неповторну своєрідність людини.

Особистість

Більш складним і більш  соціально насиченим є поняття  „особистість”. На відміну від індивідуальності, особистість цінується за свою самостійність, незалежність, силу. Це поняття відображає соціальну сутність людини. Перш за все, особистість – це суб’єкт діяльності, який має певну свідомість, самосвідомість, світогляд, відчуває на собі вплив суспільних відносин й одночасно осмислює свої соціальні функції, своє місце у світі як суб’єкту історичного процесу, пізнання дійсності, естетичних та етичних норм.

Як ми бачимо, особистість  є дійсно складним явищем. Невипадково  вважається, що особистістю можна називати лише видатних людей, тобто талантів та геніїв у різних сферах суспільного життя. У Давній Греції слово „особистість” позначало маску актора грецького театру, потім воно стало позначати самого актора та його роль. Тільки пізніше цей термін набув нового, більш глибокого сенсу: особистість розуміється як результат розвитку людини. Соціальний досвід не кодується у нервових клітинах, він фіксується у культурі, що створена людиною. Індивід стає особистістю у процесі оволодіння культурою. Оволодіти культурою може кожний, тому не слід вважати, що особистостями є лише видатні люди. Кожна нормальна людина, яка включена до культури, яка може володіти нею, спроможна самостійно приймати рішення й нести відповідальність за свої вчинки перед суспільством, – така людина є особистістю. Таким чином, особистість – поняття, яке позначає людину як повноцінного представника суспільства.

Процес соціалізації людини.

Аналіз суспільства  є неможливим без вивчення особистості. Але й сама особистість з’являється лише у процесі соціалізації індивіду, тобто коли людина сприймає зразки поведінки, норми культури під впливом тих соціальних груп, у яких людина бере участь. Та оскільки соціальні групи є наслідком відносин, які вже існують у суспільстві, особистість може бути визнана продуктом суспільства. При цьому вона не тільки має відносну самостійність, але й  активно взаємодіє із суспільством. Соціалізація особистості – процес формування соціальних якостей людини.

Кожна особистість має  певну структуру, елементами якої є свідомість і самосвідомість, пізнавальні процеси, емоції і воля, темперамент, інтуїція, ціннісна орієнтація, світосприйняття, переконання, ідеали. У структурі особистості відображено усі рівні культури. Ядром структури особистості є світогляд як властивість соціальної істоти, що мислить. Світогляд формується шляхом усвідомлення людиною об’єктивної реальності та самоусвідомлення особистості. Наприклад, вивчення історії філософської думки та філософських проблем може змінити світосприйняття людини.

Тільки у суспільстві формуються та реалізуються сутність людини, її здібності, соціальні зв’язки, її матеріальні та духовні потреби, а також свідомість людини, що здатна до осмислення цілей життя. Особистість – конкретно-історичне явище, й кожна епоха породжує специфічний соціальний тип особистості.

Безумовно, не останню  роль у формуванні особистості відіграють біологічні фактори, власне вроджені властивості  нервової системи: чуттєвість та реактивність, працездатність, сила, рухомість та врівноваженість процесів збудження і гальмування. Проте, все одно визначальним є соціальний бік особистості, його соціальний аспект.

До соціального аспекту  включено мотиви, настанови, ціннісні орієнтації, які зумовлені соціальним положенням особистості або диктуються оточенням. Мотив – це відношення особистості до свого можливого вчинку, що визначає вибір поведінки, котра безпосередньо здійснюється. Настанова – стан готовності, настрій на поведінку у певній ситуації. Настанова визначає поведінку не тільки у конкретну мить, але й на довгий період. Ціннісні орієнтації – система настанов, через які особистість оцінює ситуації та вибирає певний тип поведінки. Ціннісні орієнтації базуються на ідеалах та переконаннях особистості.

Далі соціальний аспект особистості полягає у тих  соціальних ролях, які вона виконує. Соціальна роль – це образ поведінки, що є соціально схваленим, що його очікують від кожного, хто займає у суспільстві певну позицію. У процесі життя людина зазвичай виконує багато соціальних ролей, оскільки одночасно належить до різних колективів, в кожному з яких виконує певну роль. З багатьох ролей особистість може вибрати для себе головну, та якщо довгий час виконувати її, вона може значною мірою вплинути на особисті якості людини.

Проблема свободи  та життя і смерті людини

Проблема свободи

Окрім соціального аспекту, особливе значення у структурі особистості  займають так звані екзистенційні характеристики, важливішими з яких є свобода та усвідомлення скінченності свого буття.

Проблема свободи – одна з базових у філософії. Пошук шляхів визволення від будь-яких форм примушення, цензури та обмежень, котрі виходять за межі природної необхідності збереження суспільства, є визначним досягненням філософії розуму. Однак сьогодні з’явилися серйозні сумніви відносно властивостей розуму щодо емансипації через неефективність просвітництва та критики „мас медіа”, котрі маніпулюють свідомістю. Виникла гостра потреба по-новому розглянути органічну, на перший погляд, єдність розуму та свободи, викрити ті засоби, які використовують у своїй грі влада та пізнання, а також пильно придивитися до появи нових форм репресивності та маніпуляції, які пов’язані переважно із управлінням різноманітними нормами життєдіяльності людей.

Сучасна людина пов’язує покращення форм життя із процесом наукового пізнання. Біблійний вислів „Я дам вам істину, й вона зробить вас вільними” тлумачиться як вказівка на пріоритет пізнання. У європейській метафізиці визволення пов’язано із рефлексією над поняттями. А оскільки соціальні інститути розглядаються як реалізація ідей, первісною фігурою історичного процесу є мислитель. Це призводить до парадоксального ствердження про те, що людина, яка мислить, навіть у тюрмі виявляється більш вільною, аніж люди, що мешкають на волі, бо мислитель має більш досконалу ідею свободи. Саме тому більшість політичних революцій здійснювалася на основі попередньої критики панівних інститутів влади, що свідчить про визвольну функцію розуму. Проте сьогодні подібні моделі визволення вже є застарілими, а теоретики свободи мають пам’ятати, що реальне визволення здійснюється конкретно й на місцях.

Свобода пов’язана із можливістю вибору з багатьох можливостей, а вибирати може лише вільна людина. Проте свобода завжди була протиставлена необхідності. Тут потрібно зазначити, що власне свободу ми маємо протиставляти не необхідності, а примусу. Якщо свобода полягає у діях згідно із внутрішніми переконаннями, цілями, інтересами, то примус є дії людини під впливом будь-яких зовнішніх сил, всупереч її внутрішнім переконанням. З цього видно, що примус не є тотожним необхідності, тому його, тобто насильство, потрібно відрізняти від необхідності у загальнофілософському сенсі.

Свобода безумовно пов’язана  із можливістю вибору, але будь-який вибір має свої підвалини. Об’єктивною підвалиною вибору є існування певного спектру можливостей, а от спектр можливостей визначається через об’єктивні закони. Можливим є те, що не суперечить законам. Саме у межах того, що припускається законами, у царині можливого, людина володіє свободою вибору, й те, що із нею трапляється, залежить від її вибору. Якщо ці межі не усвідомлюються, якщо воля не виходить за межі можливого, може з’явитися відчуття необмеженої свободи і залежності соціальних процесів від волі людей, або волюнтаризм. Навпаки, якщо бажання і цілі людини наштовхуються на межі можливого, на дію законів, що обмежують, в людини може з’явитися ілюзія фаталізму через повну визначеність соціальних процесів й повного безсилля вплинути на них.

Ситуація можливості вибору є передумовою свободи, вільної дії. Вибір визначається низкою факторів, себто: цільовими настановами, характером засобів діяльності, знаннями, підсвідомим потягом. Особливе місце тут займає знання. Зазвичай людина вибирає таку лінію поведінки, котра уявляється їй найбільш важливою, корисною, цінною, такою, що веде до втілення ідеалів. А от визначити усе це можна лише на основі знання.

Однак, свобода не існує  лише як можливість діяти незалежно  від зовнішніх обставин. Важливо  розрізняти формальну та фактичну, реальну свободу. Формальна свобода абстрагується від реальних умов, тому цілком справедливим здається твердження про те, що у демократичному суспільстві усі люди володіють свободою рівною мірою. Проте реальна свобода завжди сповнена протиріч; як колись казав Лейбниць, той, в кого є більше коштів, той більш вільний чинити так, як він вважає за потрібне.

Таким чином свобода  є суперечливою: з одного боку –  це відсутність зовнішнього примусу, з іншого – свобода людини поза суспільством, від суспільства є  неможливою. Свобода однієї людини закінчується там, де починається свобода іншої, тобто вона можлива лише там, де існує самообмеження. Коли ця умова відсутня, починається свавілля, а там, де існує свавілля, там панує незахищеність. Саме тому свобода щільно пов’язана із відповідальністю. Свобода та відповідальність складають два боки свідомої, цілеспрямованої діяльності людини. Відповідальність пов’язана із передбаченням результатів своїх дій, тобто коли людина приймає рішення, вона повинна одночасно сформувати у собі відчуття відповідальності за свої вчинки перед суспільством та перед собою. Свобода – це здатність вибору та діяльності людини на основі пізнання необхідності.

Усвідомлення скінченності свого буття

Іншою екзистенційною характеристикою  людини є усвідомлення скінченності свого буття. Ця проблема є однією з найцікавіших та найважчих у філософській антропології.

Людина, вочевидь, є єдиною істотою на Землі, яка усвідомлює свою смертність, розмірковує про  це. Але люди по-різному усвідомлюють свою смертність, переживають скінченність власного життя, знаходять різні форми відношення до цієї проблеми. Тут можливі почуття розгубленості, безнадійності, тупої покори, можливо навіть витискування почуття скінченності у безсвідомість. До того ж людина може прийти до віри у інший світ або до пошуку забуття цього почуття в різних захопленнях: пристрасть до споживання, секс, алкоголь, азартні ігри. Ще Е. Хемінгвей казав, що все, чим захоплюється людина, є своєрідним наркотиком, який дозволяє людині забути про те, що є неминучим.

Оскільки людина раціонально  ставиться до своєї скінченності, вона може розмірковувати про те, як та в ім’я чого їй жити. Життя в  цілому передбачає самозбереження у  середовищі існування. У тварин самозбереження реалізується через програму дій, що передається генетично. А от людина має здібності до раціонального вибору між різними формами самозбереження, причому варіанти можуть бути досить несподівані: людина може йти на самопожертву заради інших, може віддавати перевагу смерті перед ганебним існуванням, тощо. Таким чином, людина може бажати смерті. Наприклад, можна згадати про досить непросту дискусію щодо евтаназії – права людини припинити життя, а також про припустимість участі лікарів в реалізації цього права.

З того часу, як людина усвідомила унікальність свого становища у бутті, відкрила для себе, що вона може бути вищою або нижчою за тварину, але не рівною їй, – відтоді людина стоїть перед проблемою сенсу свого існування. Який сенс має людське життя, для чого її призначено і що вона повинна робити зараз – усі ці питання пов’язано із саморозумінням людини. Звичайно, питання про сенс життя щільно пов’язано із проблемою смерті: смерть здається запереченням життя, перешкодою на шляху довічних добра та справедливості, але реально страх смерті виконує у культурі дуже важливі функції. Так, у репресивних суспільствах влада, яка узурпувала право на смерть, підтримувала порядок й керувала поведінкою людей. Страх смерті виявлявся також фундаментом моральності. Відома формула Достоєвського „Якщо Бога не існує, то усе дозволено” спирається на припущення про відплату після смерті. Без такого припущення неможливо й обґрунтування справедливості.

Будь-яка сучасна цивілізація  європейського типу відмовилася  від тілесного примусу та насильства й не погрожує смертю, навпаки: ми всіляко славимо життя й розробляємо все більш ефективну техніку задля її покращення та подовження. Влада та порядок реалізуються сьогодні через рекомендації щодо здорового образу життя, управління та організації розпорядку праці та розваг. Подовження, економія, досягнення високих стандартів якості життя – це є орієнтир сучасної людини, й це тримає її у невидимих сітях влади сильніше, ніж колишні методи тілесного покарання. Смерть опинилася ніби то у тіні, вона замовчується або сприймається як дещо несподіване, навіть випадкове, котре зненацька обриває життя людини, яка могла ще довгий час працювати або розважатися. Смерть перетворилася на ворога сучасного порядку, й тому вона діє зараз за стінами лікарняних палат, а не на очах у всіх, як колись.

Народження і смерть встановлюють межі людського існування, та вони не є чимось абсолютно зовнішнім та чужим відносно до людини. Перш за все вони осмислюються у поняттях тіла й душі, а абсолютизація одного з них може привести чи до надмірного страху, чи до повної безстрашності. Якщо людина відриває духовне від тілесного, тобто уявляє собі їх як два ворожих начала, вона опиняється під владою ідей та зневажає тілесне життя; або підкоряється бажанням та афектам й тоді зраджує свою духовну сутність. Таким чином, ми знову приходимо до питання про сенс життя, відповідь на яке кожна людина повинна знайти й втілити лише самостійно.

Щодо розділу тілесного  та духовного, то у європейській культурі він носить переважно метафізичний характер і втілюється у християнських  термінах: земля вважається місцем страждань, а от небо – раєм. Проте подібне тлумачення є суто спекулятивним, поверховим, бо вже Христос казав: „Царство Боже всередині вас є”, тобто воно не має географічних координат. Не рай, а усе життя й увесь світ є предметом божественної турботи. Уявлення про загробне життя є однією із спокус, котрі висловлюють неусвідомлене прагнення людини посісти місце Бога й стати безсмертним. Подібні погляди теж можуть сприяти пошукам сенсу життя. Дуже цікавим прикладом тут може бути „філософія загальної справи” оригінального російського релігійного мислителя ХІХ ст. М. Федорова. Він пропонував людству об’єднатися у „активній еволюції”, кінцевою фазою якої буде загальне спасіння, тобто повне звільнення від смерті та воскресіння предків.

Висновок.

Таким чином, свобода  та усвідомлення скінченності власного життя дають людині унікальну, неповторну можливість створювати власний, несхожий на інших світ і ще раз провести різку межу між собою та іншим  живим світом. Саме цим людина вирізняється у Всесвіті: здатністю не дублювати (хоча й з варіаціями) своїх предків, а бути кожного разу неповторною.

Література:

Ильин В.В. Философия для судентов технических вузов: Краткий курс. – СПб., 2004.

Марков Б.В. Философская антропология: очерки истории и теории. – СПб.,1997.

Моисеева Н.А., Сороковикова В.И. Философия: Краткий курс. – СПб., 2004.

Причепій Є.М. Філософія. Посібник для вищих учбових закладів. – К., 2003.

Проблема человека в западной философии: Переводы. – М., 1988.