Інвестиційні правовідносини

 

 

ДЕРЖАВНИЙ ВИЩИЙ НАВЧАЛЬНИЙ ЗАКЛАД

“УКРАЇНСЬКА АКАДЕМІЯ БАНКІВСЬКОЇ СПРАВИ

НАЦІОНАЛЬНОГО БАНКУ УКРАЇНИ”

КАФЕДРА ЦИВІЛЬНО-ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН ТА БАНКІВСЬКОГО ПРАВА

 

 

 

КОНТРОЛЬНА   РОБОТА

з навчальної дисципліни

«Правові основи інвестиційної діяльності»

 

 

 

 

 

Виконала:  студентка гр. ДП-11

Євстаф’єва Є.О.

 

Зак.книжка № 115539

 

Перевірив:

доцент Афанасієв Р.В.

 

 

 

 

 

 

Суми – 2013

ВАРІАНТ 9

Тема: «Інвестиційні правовідносини»

ЗМІСТ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

 

Актуальність теми. Важливу роль у забезпеченні соціально-економічного розвитку країни відіграє інвестиційна діяльність, вкладення коштів у економіку, у створення та модернізацію основних фондів усіх галузей господарства. Масштабність і ефективність інвестиційної діяльності багато в чому визначається станом господарського законодавства та інвестиційного законодавства зокрема. Саме від останнього залежить створення сприятливих умов, що забезпечують зацікавленість потенційних інвесторів у вкладення коштів у розвиток економіки.

Ситуація економічного розвитку, яка склалась сьогодні в Україні, дуже складна. Серед сукупності причин, що сприяли економічній кризі та стримують перехід України на шлях економічного зростання, чи не найголовнішою є низька інвестиційна активність. У забезпеченні виходу економіки з кризового стану і стабільного її розвиту вирішальну роль відіграє науково обґрунтована інвестиційна політика держави. Саме вона з допомогою державних органів  регулювання інвестиційних відносин визначає реальні джерела, напрями, структуру інвестицій, здійснює раціональні та ефективні заходи для виконання загальнодержавних, регіональних та місцевих соціально-економічних програм.

Державне регулювання інвестиційних правовідносин є необхідним та спрямоване на створення сприятливих нормативно-правових та господарських умов для інвестування, формування підприємствами і організаціями необхідних фінансових засобів для інвестиційного розвитку.

Дослідження проблеми інвестування завжди знаходились в центрі уваги економічної і правової думки. Це обумовлено тим, що інвестиції торкаються найглибших основ господарської діяльності, визначають процес економічного зростання в цілому.

Питання державного та правового регулювання інвестиційних правовідносин досліджувалися багатьма українськими вченими. Серед них А.В. Омельченко, О.М. Вінник, А.С. Музиченко, Л.М. Борщ, В.Д. Чернадчук, О.Р. Кібенко, В.Ю. Полатай, В.Ф. Мартиненко, В.М. Стойка, В.В. Поєдинок, А.С. Слєпушкіна, які зробили вагомий внесок у дослідженні даних питань. Вони звертали увагу на закріплення у законодавстві норм про захист прав суб’єктів інвестиційної діяльності, формування системи державного управління інвестиційних відносин, удосконалення механізму регулювання інвестицій тощо.

Проте, важливість їх дослідження визначається не лише  потребою теоретичного вивчення їх правової суті, але і необхідністю удосконалення українського законодавства в сфері  державно-правового регулювання інвестиційної діяльності, що і обумовлює актуальність обраної теми дослідження. Від стану, ефективності та спрямування державно-правового регулювання залежить створення розвинутої економічної  і правової системи і відповідно – підвищення рівня життя громадян України, забезпечення їм гідних умов для реалізації власних можливостей.

Метою контрольної роботи є дослідження сутності державного і правового регулювання інвестиційних відносин.

Для досягнення поставленої мети окреслені основні завдання дослідження:

• визначити поняття інвестиційних правовідносин та їх класифікацію;
• дослідити процес виникнення і розвитку інвестиційного законодавства;
• проаналізувати роль правового регулювання інвестиційних відносин;
• визначити поняття та форми державного регулювання і державного управління інвестиційною діяльністю;
• провести аналіз принципів та функцій державного управління інвестиційною діяльністю;
• охарактеризувати правовий статус органів державного управління інвестиційних правовідносин;
• здійснити дослідження системи гарантій суб’єктів інвестиційної діяльності та захисту інвестицій.

Об’єктом дослідження є правовідносини, які виникають внаслідок державного та правового регулювання інвестиційної діяльності.

Предметом дослідження є теоретичні проблеми застосування норм цивільного, господарського, інвестиційного законодавства при здійсненні інвестиційних відносин.

В даній роботі були використані наступні методи дослідження:

• формально-логічний метод – використовувався для здійснення аналізу сучасного стану законодавства щодо державного та правового регулювання інвестиційної діяльності;
• історичний – досліджувалась історія розвитку інвестиційного законодавства та його система;
• аналіз та синтез – розглянуто система та правовий статус органів, що здійснюють державне управління інвестиційних відносин;
• порівняльно-правовий – вивчалися різні підходи до терміну інвестиційні відносини.

Структура роботи  зумовлена метою та завданнями дослідження і складається зі вступу, трьох розділів, які містять чотири підрозділів, висновків та списку використаних джерел, відповіді на поставлені питання.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1 Інвестиційні правовідносини

 

1.1. Поняття і види інвестиційних  правовідносин

 

Категорія інвестицій (та похідних від неї понять – інвестування, інвестиційна діяльність, інвестиційні операції, інвестор, об’єкти інвестування, інвестиційний дохід та ін.) мають міжгалузевий характер, проте всі вони пов’язані зі сферою господарювання.

Відносини, що виникають з приводу та в процесі здійснення інвестування (реалізації інвестицій), умовно можна називати інвестиційними відносинами [8, с.27].

Інвестиційні правовідносини є різновидом правовідносин взагалі і мають свої особливості, обумовлені специфікою інвестиційної діяльності, зокрема відносинами власності, оскільки передбачають володіння, користування та розпорядження інвестиціями і отриманим у результаті цього прибутком.

Під інвестиційними правовідносинами слід розуміти врегульовані нормами інвестиційного права суспільні відносини, що  виникають унаслідок здійснення інвестиційної діяльності (реалізації інвестицій), а також унаслідок державного впливу на учасників цих відносин, які пов’язані взаємними правами та обов’язками. Ці правовідносини являють собою зв'язок між суб’єктами, змістом якого є суб’єктивні права та обов’язки [21, с.31]. 

Правовідносини будь-якої галузі права мають своїх суб’єктів, специфічні об’єкти, а також суб’єктивні права та обов’язки, які виділяються за своїм змістом і структурою. Виходячи з цього, доцільно виявити всі ці категорії, надати їм відповідну кваліфікацію з метою точного встановлення сутності та змісту правової взаємодії учасників відповідних відносин. Але, враховуючи те, що інвестиційні правовідносини різноманітні за своїм суб’єктним складом, змістом, підставами виникнення та іншими ознаками та з метою більш якісного усвідомлення їх змісту, слід спочатку провести їх класифікацію [21, с.31].

Залежно від стадій інвестиційного циклу розрізняють:

• правовідносини на передінвестиційній стадії;
• правовідносини на стадії інвестицій – вкладення  коштів та інших цінностей в об’єкт інвестування;
• правовідносини на експлуатаційній стадії;

Залежно від характеру та відповідно – домінування організаційних або майнових елементів:

• відносини щодо організації інвестування, управління цим процесом та контролю за дотриманням порядку інвестування;
• відносини щодо безпосереднього здійснення інвестування (вкладення інвестицій).

За сферою інвестування розрізняють такі види інвестиційних відносин:

• у сфері промисловості;
• на ринку цінних паперів;
• у сфері банківської діяльності;
• у сфері страхування;
• у сфері сільського господарства;
• у сфері транспорту;
• у сфері електроенергетики;
• в інших сферах економіки та галузях народного господарства.

Інвестиційні відносини можна класифікувати за правовою чи економіко-правовою формою інвестування на такі види:

• відносини з корпоративного інвестування;
• відносини з іноземного інвестування;
• відносини з лізингового інвестування;
• відносини з концесійного інвестування;
• відносини з приватизаційного інвестування [8, с.20].

Залежно від підстави виникнення виділяються:

• регулятивні правовідносини;
• охоронні правовідносини;

Регулятивні інвестиційні правовідносини – це правовідносини, шляхом яких здійснюється регулювання нормальних інвестиційних відносин, тобто регулювання правомірної діяльності суб’єктів інвестиційної діяльності. Порушення приписів правових норм і відповідного суб’єктивного права є юридичними фактами, на підставі яких виникають правовідносини між правопорушником і потерпілим. Унаслідок цих правовідносин у правопорушника з’являються обов’язки, які він виконує на користь потерпілого. Зазначені правовідносини в юридичній літературі називаються охоронними. Іноді охоронні відносини визначаються як такі, що оформлюють види юридичної відповідальності, застосування інших правових санкцій, тобто правовідносини, пов’язані із застосуванням засобів державного примусу [6, с.352].

Таким чином, охоронні відносини є правовою формою усунення наслідків правопорушення норм інвестиційного законодавства, поновлення нормального правового, економічного або особистого становища суб’єкта інвестиційних правовідносин.

За характером поведінки зобов’язаної сторони розрізняються:

• активні правовідносини;
• пасивні правовідносини;

Якщо на зобов’язану сторону в правовідносинах покладено обов’язок активної поведінки, то суб’єктивне право вичерпується лише двома повноваженнями: правом вимоги і правом захисту порушеного суб’єктивного права (у випадку невиконання обов’язку). При цьому суб’єктивне право покликане забезпечити виконання обов’язку, тобто досягнення активної діяльності зобов’язаної сторони. До активних правовідносин належать зобов’язальні відносини. У них боржник зобов’язаний вчинити на користь уповноваженої особи певну дію. У пасивних правовідносинах змістом суб’єктивного обов’язку є пасивна поведінка: зобов’язана сторона повинна утримуватись від порушення суб’єктивного права уповноваженої сторони. Уповноважена сторона в пасивних правовідносинах має суб’єктивне право з такими повноваженнями: право вимоги, право на захист порушеного суб’єктивного права і право на власні активні дії, тобто активну поведінку. У цих відносинах суб’єктивне право набуває головного і самостійного значення.

Носіями прав та обов’язків є наділені компетенцією суб’єкти інвестиційних правовідносин. Відносини між інвесторами та іншими учасниками інвестиційної діяльності є базовими і називаються горизонтальними. На них базуються правовідносини між інвесторами та іншими учасниками, з одного боку, і державою, з іншого боку, тобто вертикальні правовідносини.[21, с.32-33].

Норми інвестиційного права регулюють суспільні відносини за участю фізичних і юридичних осіб. При цьому суспільні відносини, будучи врегульовані нормами інвестиційного права, стають інвестиційними правовідносинами. Таким чином, інвестиційні правовідносини – це форма, завдяки якій норми інвестиційного права реалізуються в житті. Інвестиційні правовідносини мають свої видові та родові ознаки та класифікуються за різними критеріями.

 

 

1.2. Суб’єкти, об’єкти інвестиційних правовідносин та методи їх правового регулювання

 

Носіями інвестиційних прав і обов’язків є наділені компетенцією суб’єкти інвестиційної діяльності, які володіють майном, на базі якого вони здійснюють інвестиційну діяльність, зареєстровані у встановленому порядку чи легітимовані іншим чином, здійснюють керівництво інвестиційною діяльністю, набувають прав та обов’язків і несуть самостійну майнову відповідальність [21, с.59].

Учасниками інвестиційних правовідносин можуть бути різні особи (фізичні та юридичні, резиденти та нерезиденти), які можуть виконувати різні ролі (інвесторів, виконавців, посередників, страхувальників, позикодавців та ін.). Основною фігурою в інвестиційних відносинах є інвестор. Частина 2 ст. 5 Закону України «Про інвестиційну діяльність» визначає інвесторів як таких учасників інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. В свою чергу, інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності [8, с.20-21].

Інвесторів можна класифікувати за різними критеріями. Так, Закон України «Про режим іноземного інвестування» оперує поняттям іноземного інвестора: особи іноземного проходження (іноземці, особи без громадянства, які не мають постійного місця проживання в Україні; організації, створені за законодавством іншої, ніж Україна, країни), які здійснюють інвестиційну діяльність на території України, вкладаючи зазвичай кошти іноземного походження (у випадках реінвестування – прибуток, отриманий іноземним інвестором в результаті інвестування на території України). При цьому, законодавець не згадує таку  категорію, як вітчизняний інвестор, оперуючи поняттям резидент (Закон України «Про оподаткування прибутку підприємств»).

У п. 1 ст. 11 Закону України «Про захист національного виробника від субсидованого імпорту» законодавець вживає термін «недержавний інвестор», що дає підстави виділити категорії інвесторів за ступенем зв’язку з державою – державні та недержавні, а за ознакою форми власності – державні, комунальні, приватні, колективні.

Поняття промислового інвестора знаходимо в приватизаційному законодавстві, зокрема, у Законі від 18.05.2000р. «Про Державну програму приватизації». Ст. 10 даного Закону передбачає : «промисловий інвестор – це вітчизняний чи іноземний інвестор або їх об’єднання, які заінтересовані у збереженні частки підприємства на ринку відповідного продукту та не менше трьох років виробляють продукцію (виконують роботи, надають послуги), аналогічну основній продукції (роботам, послугам) підприємства, що  приватизується, або споживають в основному виробництві продукцію (роботи, послуги) такого підприємства чи виробляють продукцію (роботи, послуги), яка використовується в основному виробництві підприємства, що приватизується, як основна сировина, чи здійснюють безпосередній контроль на таких підприємствах не менше одного року.

Отже, поняття «промисловий інвестор» включає два види інвесторів за критерієм особового субстрату: 1) окремого інвестора; 2) об’єднання інвесторів (фактично у такій формі здійснюється спільне скоординоване інвестування кількома інвесторами в один об’єкт приватизації). Подібне визначення промислового інвестора відповідає меті Державної програми приватизації, а ми будемо застосовувати його щодо окремого інвестора (фізичної чи юридичної особи).

Промисловий інвестор, який в процесі приватизації набуває контроль над приватизованим підприємством шляхом придбання контрольного пакету акцій (а саме це дозволяє йому забезпечити виконання приватизаційних зобов’язань), стає стратегічним інвестором, оскільки забезпечує визначення стратегії діяльності підприємства, можливість вирішального впливу на нього з боку інвестора (завдяки можливості) контролювати прийняття рішень загальними зборами, забезпечувати включення до складу виборних органів підприємства бажаних – для інвестора – осіб, а відтак – прийняття цими органами рішень з врахуванням інтересів стратегічного інвестора). Набуття контролю над підприємством (а отже, - і статусу стратегічного інвестора) може відбуватися і поза процесами приватизації – шляхом:

1. створення господарської організації корпоративного типу (з переважаючою участю такого  інвестора в статутному капіталі) або унітарного типу (засновник у такому випадку набуває 100%-контроль над підприємством як власник закріпленого за ним майна);
2. набуття у власність контрольного пакету акцій (або відповідної частки в статутному капіталі чи майні) діючого підприємства корпоративного типу чи цілісного майнового комплексу унітарного підприємства.

Виділення стратегічного (в процесі приватизації – промислового) інвестора здійснюється за ознаками можливостей впливу на підприємство та мети корпоративного інвестування. За цими критеріями можна виділити ще дві категорії інвесторів,а саме:

• портфельного інвестора – розмір частки такого інвестора в статутному капіталі господарської організації корпоративного типу незначна – від 1-5 до 10% статутного фонду, що не забезпечує впливу на організацію; мета інвестування – як правило, отримання дивідендів; нерідко такий інвестор вкладає інвестиції в кілька (або навіть значну кількість) підприємств, зменшуючи таким чином ризик від інвестування у разі негараздів у роботі котрогось із підприємств (наприклад, подібним інвестором можна вважати інститути спільного інвестування); метою портфельного інвестування може бути й отримання необхідної інформації про господарську діяльність підприємств-«суміжників» чи конкурентів;
• фінансового корпоративного інвестора – частка такого інвестора у статутному фонді значна (від 10 до 40%), що дозволяє йому певною мірою впливати на підприємство (зокрема, блокувати прийняття загальними зборами рішень – якщо частка перевищує 25%, або користуватися правами меншості – якщо розмір частки перевищує 10% статутного капіталу підприємства – акціонерного товариства, або 20% - в підприємстві, що має форму товариства з обмеженою відповідальністю чи товариства з додатковою відповідальністю); мета такого інвестора при здійсненні корпоративного інвестування може бути різною (підтримання зв’язків зі суміжним підприємством; отримання інформації про його діяльність; як етап в набутті контролю над підприємством), але найчастіше – використання свого впливу з метою підвищення прибутковості підприємства та продажу своїх акцій (відступлення частки) в момент досягнення максимальної (наближеної до неї) вартості активів підприємства стратегічним або іншим інвесторам. У країнах ринкової економіки деякі підприємці спеціалізуються на такому інвестуванні [8, с.22-23].

Корпоративні інвестори – компанії, що вкладають тимчасово вільні кошти в цінні папери інших компаній, займають досить незначну частку, тому деякі автори вважають за доцільне виокремити лише два типи інвесторів залежно від того, чи управляють вони чужими грошима, чи вкладають власні (відповідно, інституціональні та індивідуальні або приватні) [16, c.46].

Залежно від характеру інвестування (інвестиційна діяльність чи інвестиційні операції) можна виділити: професійних інвесторів (здійснюють інвестиційну діяльність як виключну, основну чи обслуговуючу основну діяльність) та непрофесійних інвесторів (інвестування здійснюють в разі потреби, тобто час від часу, і зазвичай шляхом здійснення інвестиційних операцій).

Форми інвестування також значною мірою відбиваються на правовому статусі інвестора (зокрема, на обсягові його прав та обов’язків). Тому доцільно виділити: корпоративних інвесторів, інвесторів у капітальному будівництві, інвесторів у сфері інноваційної діяльності, інвесторів у процесі приватизації, інвесторів-концесіонерів та ін.

Інвестування може здійснюватися однією особою (індивідуальний інвестор) чи спільно групою осіб (колективний інвестор – за умов спільного інвестування).

Залежно від виду інвестицій (портфельні, фінансові чи стратегічні/промислові) відповідно розрізняють: портфельних, фінансових та стратегічних (промислових ) інвесторів, а за походженням інвесторів та інвестицій – іноземні та вітчизняні.

Інвестори можуть відрізнятися обсягом та характером правосуб’єктності: інвестори – 1) суб’єкти господарювання та 2) інвестори без такого статусу (громадяни, негосподарські організації, в т. ч. пенсійні фонди, релігійні організації та ін.). Перша категорія інвесторів має більші можливості щодо вибору видів та форм інвестування, друга ж – має враховувати встановлені відповідним спеціальним законом обмеження та заборони щодо інвестування певних видів та форм [8, с.23-24].

Класифікувати інвесторів можна і за іншими критеріями. Так, В. В. Поєдинок пропонує класифікацію інвесторів за сімома критеріями: характером господарської правосуб’єктності; критерієм спрямованості основної господарської діяльності; метою інвестування; державною належністю; загальним та спеціальним (привілейованим) правовим статусом; регіональною спрямованістю інвестування; за формами інвестиційної діяльності [14, с.48-52].

Серед інвесторів як особливий суб’єкт виділяється держава, яка бере участь в інвестиційному процесі через державний сектор економіки, шляхом інвестування соціальних програм або через органи виконавчої влади. Держава здійснює інвестування тих галузей та виробництв, які мають загальнонаціональний характер і від яких залежить її безпека та забезпечення потреб населення [21, с.63].

Крім інвесторів, учасниками інвестиційних відносин можуть виступати:

• виконавці – суб’єкти господарювання, що здійснюють практичні дії щодо реалізації інвестицій (наприклад, проектні, будівельні, впроваджувальні та інші організації, що виконують роботи, виготовляють продукцію, надають послуги, необхідні для реалізації інвестицій);
• банки та інші фінансові структури, що надають фінансові послуги (в т. ч. кошти для вкладення інвестицій);
• інвестиційні інститути, серед яких чільне місце посідають інститути спільного інвестування (ІСІ) – пайові та корпоративні інвестиційні фонди, довірчі товариства (виконують подвійну роль – інститутів спільного інвестування та фінансових посередників на ринку інвестицій);
• органи державного, регіонального, галузевого, міжгалузевого тощо господарського управління (господарські міністерства і відомства, виконкоми місцевих рад народних депутатів, господарські об’єднання тощо) забезпечують управління/координацію інвестування, відповідно,– в певній галузі, в територіальній громаді, в об’єднанні;
• органи державного регулювання в сфері інвестиційної діяльності (в т. ч. Держбуд України – у сфері капітального будівництва, ДКЦПФР – на ринку цінних паперів, Міністерство економіки – при створенні ПФГ, Антимонопольний комітет – у сфері економічної конкуренції [8, с.24-25].

Інвестування здійснюється в певні об’єкти. Об’єктом інвестиційних правовідносин може бути те, заради чого суб’єкти вступають у відносини з метою здійснення своїх законних прав та інтересів і на що спрямовані їхні суб’єктивні права та обов’язки [21, с.66].

Об’єктами інвестиційної діяльності можуть бути:

• нові і модернізовані основні й оборотні кошти;
• цільові грошові вклади;
• науково-технічна продукція;
• права на інтелектуальну власність;
• майнові права;
• інші об’єкти власності [7, с.72-73].

Об’єкти інвестування – це  об’єкти господарської (комерційної та некомерційної) та інших видів суспільної діяльності, в які вкладаються інвестиції. Ними можуть бути: будівлі, споруди (основні фонди), статутний (складений) капітал, виробництво, устаткування, обладнання, технології, об’єкти соціальної сфери (будівництво лікарень, дитячих садків, пансіонатів для людей похилого віку), культури (реставрація пам’яток архітектури), довкілля (відновлення лісового фонду, очищення водоймищ тощо). За загальним принципом, інвестування може здійснюватися у будь-які об’єкти, щодо яких законом не встановлено заборони чи обмеження.

При цьому забороняється інвестування в об’єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом [7, с.73].

Суб’єкти інвестиційної діяльності наділені певними інвестиційними правами та несуть інвестиційні обов’язки. Зазначені права та обов’язки можуть бути як загальними (стосуються всіх інвестиційних правовідносин), так і спеціальними (стосуються окремих інвестиційних правовідносин, наприклад, концесійних) [21, с.61].

Зміст інвестиційних правовідносин – це взаємодія, поведінка (діяльність) учасників відносин, що ґрунтується на їх правах та обов’язках; права та обов’язки інвесторів та інших учасників інвестування, визначаються законодавством, належним чином затвердженим інвестиційним проектом, наданими дозволами (ліцензіями), установчими документами зазначених осіб та укладеними між ними договорами [8, с.26-27].

Суб’єктивні інвестиційні права – це міра можливої поведінки учасників інвестиційної діяльності, а суб’єктивні інвестиційні обов’язки – це міра належної (необхідної) поведінки. З метою усвідомлення структури правовідносин ці права поділяють на абсолютні та відносні.

Закон України «Про інвестиційну діяльність» визначає основні права та обов’язки суб’єктів інвестиційної діяльності, поділяючи їх на: 1) загальні для всіх учасників такої діяльності права та обов’язки та 2) спеціальні – для інвестора. Перша категорія прав та обов’язків основному є характерною для суб’єктів господарювання і збігається з відповідними положеннями Господарського кодексу. Тому в Законі «Про інвестиційну діяльність» про них згадується або побіжно, або виділяються специфічні – для сфери інвестування права та обов’язки. Акцент робиться на правах та обов’язках інвестора.

Відповідно  до ст. 7 Закону за інвестором закріплюються такі права:

• розміщення інвестиції у будь-яких об’єктах, крім тих, інвестування в які заборонено розміщувати або обмежено законодавством України – як невід’ємне право інвестора, що охороняється законом;
• самостійно визначати цілі, напрями, види й обсяги інвестицій, залучати для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестування, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів;
• за власним рішенням передавати на договірних засадах іншим особам (громадянам та юридичним особам) з дотриманням встановленого законом порядку права володіння, користування і розпорядження інвестиціями, а також результатами їх здійснення;
• залучати для інвестування фінансові кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів та позик; майно інвестора, що належить йому на праві власності або праві господарського відання може бути використано ним для забезпечення його зобов’язань;
• володіти, користуватися і розпоряджатися об’єктами та результатами інвестицій, включаючи реінвестиції та торговельні операції на території України;
• придбавати необхідне йому майно у громадян і юридичних осіб безпосередньо або через посередників за цінами і на умовах, що визначаються за домовленістю сторін, якщо це не суперечить законодавству України, без обмеження за обсягом і номенклатурою.

Згідно із ч. 1 ст. 8 Закону України «Про інвестиційну діяльність» інвестор у випадках і порядку, встановлених законодавством України, зобов’язаний:

• подати фінансовим органам декларацію про обсяги і джерела здійснюваних ним інвестицій;
• одержати необхідний дозвіл або узгодження відповідних державних органів та спеціальних служб на капітальне будівництво;
• одержати позитивний комплексний висновок державної експертизи щодо додержання в інвестиційних програмах та проектах будівництва чинних нормативів з питань санітарного і епідемічного благополуччя населення, екології, охорони праці, енергозбереження, пожежної безпеки, міцності, надійності та необхідної довговічності будинків і споруд, а також архітектурних вимог.