Інноваційна форма інвестицій. 2

Варіант № 15

1. Інноваційна форма інвестицій.

Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначає Закон України «Про інвестиційну діяльність» від 18 вересня 1991 року №1560-XII (остання редакція від 22.12.2011), він спрямований на забезпечення рівного захисту прав, інтересів і майна суб'єктів інвестиційної діяльності незалежно від форм власності, а також на ефективне інвестування народного господарства України, розвитку міжнародного економічного співробітництва та інтеграції.

 Згідно цього закону, інвестиціями  є всі види майнових та інтелектуальних  цінностей, що вкладаються в об'єкти  підприємницької та інших видів  діяльності, в результаті якої  створюється прибуток (доход) або  досягається соціальний ефект.

 Такими цінностями можуть  бути:

• кошти, цільові банківські вклади, паї, акції та інші цінні папери;
• рухоме та нерухоме майно (будинки, споруди, устаткування та інші матеріальні цінності);
• майнові права інтелектуальної власності;
• сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у вигляді технічної документації, навиків та виробничого досвіду, необхідних для організації того чи іншого виду виробництва;
• права користування землею, водою, ресурсами, будинками, спорудами, обладнанням, а також інші майнові права.

Інвестиції у відтворення основних фондів і на приріст матеріально-виробничих запасів здійснюються у формі капітальних вкладень.

Згідно статті 3 вище згаданого закону, інноваційна діяльність як одна із форм інвестиційної діяльності здійснюється з метою впровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво і соціальну сферу, що включає:

• випуск і розповсюдження принципово нових видів техніки і технології;
• прогресивні міжгалузеві структурні зрушення;
• реалізацію довгострокових науково-технічних програм з великими строками окупності витрат;
• фінансування фундаментальних досліджень для здійснення якісних змін у стані продуктивних сил;
• розробку і впровадження нової, ресурсозберігаючої технології, призначеної для поліпшення соціального і екологічного становища.

Об'єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об'єкти власності, а також майнові права. Забороняється інвестування в об'єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Об'єктами інвестиційної діяльності не можуть бути об'єкти житлового будівництва, фінансування спорудження яких здійснюється з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління. Інвестування та фінансування будівництва таких об'єктів може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, недержавні пенсійні фонди, які створені та діють відповідно до законодавства, а також через випуск безпроцентних (цільових) облігацій, за якими базовим товаром виступає одиниця такої нерухомості.

 Суб'єктами (інвесторами і учасниками) інвестиційної діяльності можуть бути громадяни і юридичні особи України та іноземних держав, а також держави. Інвестори - суб'єкти інвестиційної діяльності, які приймають рішення про вкладення власних, позичкових і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об'єкти інвестування. Інвестори можуть виступати в ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

В цілому ж інвестиційна діяльність являє собою сукупність практичних дій юридичних осіб, держави та громадян щодо реалізації інвестицій. Нинішня правова система України складається з більше законів та інших нормативних актів, що регулюють інвестиційну діяльність. Серед них слід насамперед відзначити Закон України «Про інвестиційну діяльність», Закон України «Про іноземні інвестиції», Закон України «Про державну програму заохочення іноземних інвестицій в Україні», Закон України «Про цінні папери та фондовий ринок» та інші, які створюють правову основу інвестиційної діяльності.

Визначальним завданням державної політики в інвестиційній діяльності є створення рівних умов для ведення бізнесу та інвестування в економіку України суб'єктами господарювання різної форми власності, здійснення процесу інвестування на прозорих і цивілізованих принципах, поліпшення структури інвестиційних джерел.

Найбільш привабливими для інвесторів є традиційні галузі економіки. Перш за все, це – металургія, машинобудування, хімічна промисловість, харчова промисловість, але дедалі більше привертають увагу інвесторів такі галузі, як автомобільна промисловість, споживча електроніка, високі технології, вітроенергетика, сонячна енергетика, виробництво біопалива, телекомунікації, логістика і деякі інші.

Одним із перспективних напрямів для залучення інвестицій – як із внутрішніх, так і з зовнішніх джерел – є розвиток інвестування в інноваційну діяльність.

Під інноваціями розуміють вкладення інвестиційного капіталу у нововведення, які призводять до кількісних та якісних покращень підприємницької (виробничої) діяльності.

Підготовка, обґрунтування, освоєння та контроль за впровадженням інвестицій у нововведення і є інноваційний процес. Головними особливостями його є циклічність, поетапна реалізація нововведень та виключно високий ступінь ризику, пов’язаний з низькою вірогідністю успішного втілення нової ідеї у новому виді продукції.

Інноваційний цикл охоплює весь комплекс відносин виробництва та споживання і являє собою період від народження ідеї до її комерційної реалізації. Він включає такі основні етапи:

• дослідження;
• розробку;
• підготовку до виробництва;
• виробництво;
• реалізацію.

У сучасному світі існує безліч форм державного регулювання інноваційних процесів. Окремі компанії та корпорації також проводять власну інвестиційну політику у прийнятній для них формі. Однак у всіх випадках основними цілями інноваційної політики виступають стимулювання інноваційної активності та розвиток науково-технічного потенціалу.

Роль держави у сфері підтримки інновацій, як правило, зводиться до виконання таких функцій:

• сприяння розвитку науки та її практичного застосування;
• підготовка наукових та інженерних кадрів;
• здійснення різного роду програм, спрямованих на підвищення активності інноваційного бізнесу, в межах єдиної державної програми;
• державні замовлення — головним чином у формі контрактів на проведення науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт (НДДКР), які забезпечують початковий попит;
• стимулювання зростання ефективності та необхідності прийняття інноваційних рішень окремими фірмами з боку державних фінансових установ та інших органів виконавчої влади;
• посередництво у справі ефективної взаємодії академічної та прикладної науки, а також стимулювання кооперації промислових корпорацій та університетів у сфері НДДКР.

Форми впливу держави в інноваційній сфері поділяються на прямі та непрямі. Їх співвідношення визначається економічною ситуацією в країні та вибором у зв’язку з цим концепції державного регулювання.

Прямі методи державного регулювання інноваційної діяльності здійснюються в адміністративній та цільовій формах. Адміністративна форма регулювання являє собою пряме дотаційне фінансування через державні цільові програми підтримки нововведень, у тому числі і на малих наукомістких фірмах, створення системи державних контрактів на придбання тих чи інших товарів і послуг, надання кредитних пільг фірмам для реалізації нових ідей. Цільове фінансування — це один з елементів системи контрактних відносин, за яких укладаються угоди між замовниками та підрядниками.

Непрямі методи націлені на стимулювання інноваційних програм і створення сприятливих умов для новаторської діяльності. До них належать:

лібералізація податкової та амортизаційної політики; створення соціальної інфраструктури, що включає формування єдиної інформаційної системи країни.

Основні етапи розвитку інноваційної діяльності:

• розробка комплексного соціально-економічного та науково-технічного прогнозу розвитку країни на довгострокову перспективу;
• довготермінове прогнозування;
• формування переліку стратегічних напрямів і державних програм, що пов’язані з нововведеннями у найважливіших секторах економіки та соціального розвитку, таких як харчова та оздоровча сфери, фармакологія, будівельні матеріали та технології, товари народного споживання, екологія;
• створення системи органів регулювання інноваційної діяльності, починаючи зі структур загальнонаціонального рівня та створення органів, які забезпечують контроль і реалізацію певних рішень на всіх рівнях управління;

формування мережі наукових закладів;

створення ефективного механізму концентрації науково-технічних ресурсів на пріоритетних напрямах і масштабне фінансування інноваційних проектів, включаючи залучення зарубіжних фондів, та міжнародних проектів з найкапіталомісткіших напрямів науково-технічного прогресу, включаючи космічні дослідження, розвиток енергетики та медичної сфери.

Державні комплексні науково-технічні програми та міжгалузеві інноваційні проекти фінансуються за рахунок бюджету держави, а галузеві інноваційні програми — за рахунок коштів підприємств та організацій.

Висновок.

Інвестування економіки на сучасному етапі розвитку України це процес вкрай необхідний. На теперішній час українська законотворча база ще недосконала та недостатня для нормального й сталого протікання процесу інвестиційної діяльності. Враховуючи, що використання в якості інвестицій державних позик та закордонних кредитів, як свідчить практика, мало ефективно, необхідно залучати приватний, в тому числі закордонний, капітал в економіку України. З цією метою необхідно удосконалювати законодавчу базу, яка регулює інвестиційний процес в державі.

Для реалізації державної політики щодо поліпшення соціально-економічного стану в країні на основі інноваційної моделі розвитку економіки повинні широко використовуватися довгострокові механізми та інструменти державної підтримки, які б стимулювали підвищення інноваційної активності економіки.

2. Формування оптимального інвестиційного портфеля фірми.

В умовах глибоких економічних змін, зумовлених реформуванням адміністративно-командної економіки України в ринкову, особливо актуальною є задача ефективного розміщення інвестиційних ресурсів та грамотного управління інвестиційною діяльністю підприємств.

Інвестиції виступають найважливішим засобом забезпечення умов виходу з економічної кризи та надійним механізмом соціально-економічних перетворень, формують виробничій потенціал на новій науково-технічній основі, що неодмінно призводить до підвищення якісних показників господарської діяльності.

Узагальнення підходів до трактування поняття «інвестиції» дозволяє визначити їх як цілеспрямовані вкладення капіталу у будь-які матеріальні та нематеріальні активи (інструменти) на певний строк з метою одержання доходу або досягнення іншого корисного ефекту.

Найчастіше інвестор для досягнення своїх цілей працює не з окремим активом (окремим проектом, фінансовим інструментом тощо), а з деяким їх набором – інвестиційним портфелем, сенс формування якого полягає в поліпшенні умов інвестування завдяки досягненню нової інвестиційної якості шляхом надання сукупності активів таких інвестиційних характеристик, які є недосяжними з позиції окремо взятого активу і можливі лише при їх комбінації.

При визначенні доцільності та виборі напряму інвестування основною задачею є визначення економічної ефективності вкладення коштів в ту чи іншу інвестиційну цінність як елемент портфеля. Звичайно прийняття рішень з інвестування у той чи інший актив, тобто процес вибору і формування інвестиційного портфеля, містить наступні етапи: вибір інвестиційної політики, пошук привабливих об’єктів інвестування, формування інвестиційного портфеля та управління інвестиційним портфелем.

Вибір інвестиційної політики полягає у формуванні мети інвестора, що ґрунтується на прийнятних для нього критеріях доходності, зростання, ризику та ліквідності, визначенні обсягів та термінів розміщення інвестиційних ресурсів і виборі потенційних типів активів для включення в інвестиційний портфель відповідно до обраної стратегії та тактики поведінки інвестора.

Пошук привабливих об’єктів інвестування передбачає визначення в певний термін часу активів з привабливими інвестиційними якостями за допомогою методів технічного та фундаментального аналізу, комплексу економетричних моделей.

Етап формування інвестиційного портфеля містить визначення конкретних активів для вкладання коштів, а також пропорцій розподілу інвестиційного капіталу між цими активами на основі комплексу оптимізаційних моделей, які дозволяють сформувати оптимальний для інвестора портфель, ґрунтуючись на прийнятному для нього співвідношенні доходності і ризику.

На першому етапі формування оптимального інвестиційного портфеля, коли інвестиційний капітал розподіляється за різними типами активів, тобто у різні сегменти ринку, доцільним є використання математичної моделі Г.Марковіца, де має місце задача квадратичної оптимізації, а вже при розподілі капіталу серед конкретних активів, які складають обраний сегмент ринку, як правило, використовується однофакторна модель Шарпа, де вирішується задача лінійної оптимізації.

Коли інвестори диверсифікують свої портфелі, вони скорочують ступінь своєї піддатності специфічному ризику фірми, тому ризик, на який варто звертати увагу при інвестуванні, це ринковий ризик. Модель оцінки капітальних (фінансових) активів вимірює піддатність ринковому ризику за допомогою ринкового коефіцієнту бета, який оцінює, скільки ризику додає даний актив до ринкового портфеля.

Модель арбітражної оцінки та багатофакторні моделі дозволяють враховувати численні джерела ринкового ризику і оцінювати коефіцієнти бета для інвестиції відносно до кожного фактору впливу, при цьому відмінність між моделями полягає в тому, що модель арбітражної оцінки відмовляється від ідентифікації статистичних факторів, а в багатофакторних моделях вони замінюються спеціальними макроекономічними факторами, в результаті чого вихідна модель володіє економічною основою.

Моделі регресії вимірюють ринковий ризик на основі результатів аналізу характеристик фірми, які корелюють з високими доходами в минулому, таких, як, наприклад, мультиплікатор «балансова вартість/ціна».

Через необхідність постійної адаптації до змін зовнішнього середовища дуже важливим етапом є управління інвестиційним портфелем, що являє собою набір дій, направлених на зміну його внутрішньої структури, пов’язаних з тим, що через деякий час цілі інвестування можуть змінитися або може відбутись зміна інвестиційних характеристик компонентів портфеля, в результаті чого поточний портфель вже не буде оптимальним. Управління інвестиційним портфелем вимагає здійснення різноманітних фінансово-економічних розрахунків, пов’язаних з потоками грошових коштів у різні періоди часу.

Оцінка ефективності інвестиційного портфеля здійснюється за допомогою методичного інструментарію інвестиційної оцінки. Один з фундаментальних принципів інвестиційної оцінки полягає в тому, що всі активи, як фінансові, так і реальні, можна систематично оцінювати, використовуючи традиційні моделі оцінки, причому моделі оцінки, розроблені для фінансових активів, підходять також і для реальних активів, оскільки вони володіють кількома спільними характеристиками: їх цінність визначається створюваними ними грошовими потоками, невизначеністю, пов’язаною із ними, та очікуваним ростом цих грошових потоків.

Але є й кілька серйозних відмінностей між цими двома класами активів, зокрема відмінності у їх ліквідності, типах інвесторів на кожному із ринків, а також у природі грошових потоків, що генеруються інвестиціями в ці активи, адже реальні інвестиції мають обмежений термін існування та повинні оцінюватись з урахуванням цих обставин. На практиці використовується досить широкий круг моделей оцінки – від елементарних до багатофакторних, але виділяють три основних підходи до оцінки: оцінка дисконтованих грошових потоків, порівняльна оцінка та оцінка умовних вимог.

Підхід до оцінки через дисконтовані грошові потоки служить основою для побудови всіх інших і ґрунтується на правилі приведеної цінності, або вартості, згідно до якого цінність будь-якого активу являє собою приведену вартість всіх очікуваних в майбутньому грошових потоків, що створює даний актив, дисконтованих за ставкою, що відповідає ступеню ризику дисконтуємих грошових потоків.

Основна проблема використання цієї моделі полягає у коректності оцінки величини очікуваних грошових потоків, бо необхідно враховувати фактор ризику та невизначеності, пов’язаний з їх надходженням, а також у правильному визначенні ставки дисконтування, щоб уникнути отримання помилково заниженої або завищеної оцінки.

При порівняльній оцінці, використання якої практикується дуже широко, цінність активу визначається на підставі аналізу ціноутворення подібних активів, де ціни на активи, що порівнюються, представляються в стандартизованому вигляді шляхом їх конвертації в мультиплікатори прибутку, балансової вартості або специфічні секторні мультиплікатори.

Хоча в цій моделі використовується припущення, що інші підприємства галузі теоретично можна зіставити з оцінюваним підприємством, а ринок в середньому правильно визначає ціни на ці фірми, складність у використанні цього методу полягає в необхідності правильного використання мультиплікаторів та виключення можливості зловживання ними, а також у виявленні подібних між собою підприємств на практиці, наприклад, через відмінності за такими параметрами як потенціал росту, ризик та грошові потоки.

Оцінка умовних вимог припускає використання моделі ціноутворення опціонів для виміру цінності активів, що мають характеристики опціону.

В умовах в трансформаційної економіки України через низьку ефективність застосування математичного апарату в умовах нестабільності жоден з наведених вище підходів не є абсолютно надійним. Тільки їх комбінація та критичний аналіз можуть надати інформацію про доходність та надійність інвестування в той чи інший актив.

Висновок.

Отже, при формуванні будь-якого інвестиційного портфеля інвестор має за мету:

• досягнення певного рівня прибутковості;
• приріст капіталу;
• мінімізація інвестиційних ризиків;
• ліквідність інвестованих коштів на прийнятному для інвестора рівні.

Обставини, в яких знаходяться інвестори, різні, тому формування оптимального інвестиційного портфеля складається з урахуванням таких відмінностей. При цьому визначальними факторами є допустимий рівень ризику і період інвестування, які залежать від переваг конкретного інвестора. Необхідно врахувати й інші фактори, включаючи питання оподаткування та законодавчого регулювання.

Завдання 6.

Визначити реальну майбутню вартість інвестиційних коштів. Обсяг інвестицій 790 тис. грн.; період інвестування 3 роки; ставка відсотка з урахуванням інфляції – 40% річних; очікуваний річний темп інфляції-15%.

Вихідні данні:

P = 790 тис. грн.;

Т3 = 3 роки;

ІP = 40% = 0,4;

ТI = 15% = 0,15

Припустимо, що при періоді Т3, інвестування відбувається при інтервалі нарахування відсотка 1 раз на рік (ti = 1 рік).

Отде, n – кількість випадків інвестування, розраховується за формулою:

За формулою визначаємо:

SH = P [(1 + ІP) × (1 + ТI)]n

SH = 790000 × [(1 + 0,4) × (1 + 0,15)]3 = 3297 тис.грн.

За наступною формулою визначаємо реальну поточну вартість:

де РP – реальна поточна сума вкладу (грошей) з урахуванням фактора інфляції;

SH – очікувана номінальна майбутня вартість вкладу (грошей);

ІP – реальна відсоткова ставка, яка використовується в процесі дисконтування вартості.

РP = 790000 / [(1 + 0,4) × (1 + 0,15)]3 = 189 тис.грн.

Ситуаційне завдання

Інвестиційний менеджер розглядає доцільність придбання нової технологічної лінії. Пропонуються два варіанти інвестицій: в першому вартість лінії складає 11,5 млн. грн.; у другому  – 17,25 млн. грн., строк експлуатації у обох випадках – 5 років; знос на устаткування нараховується за методом прямолінійної амортизації у розмірі 20% річних, ліквідаційна вартість устаткування буде достатньою для покриття витрат, пов’язаних з демонтажем лінії. Виручка від реалізації продукції прогнозується за роками експлуатації у наступних обсягах (тис. грн.): 7820-8510-9430-9200-6900 (1 варіант інвестицій); 7470-8280-10350-10005-9085 (2 варіант). Поточні витрати за роками експлуатації проектів оцінюються таким чином: 3400 тис. грн. у перший рік експлуатації лінії з наступним щорічним зростанням їх на 3% (1 проект); 3000 тис. грн. у перший рік з наступним їх щорічним зростанням їх на 2,5% (2 проект). Ставка податку на прибуток складає 30%. Сучасний фінансово-господарський стан підприємства характеризується величиною коефіцієнта рентабельності авансованого капіталу у межах 21-22%, «ціна» авансованого капіталу 19%. У відповідності до практиці прийняття рішень у царині інвестиційної політики керівництво підприємства не вважає доцільним приймати проекти зі строком окупності, що перевищує 4 роки.

Оцінка інвестиційних проектів проводиться у три етапи: розрахунок початкових показників за роками експлуатації проектів; розрахунок аналітичних коефіцієнтів чи показників, що характеризують ефективність інвестицій; аналіз отриманих результатів та формування інвестиційного рішення.

Етап 1. У роботі аналізуються два проекти, які характеризуються початковими даними, наведеними у табл. 1.

Таблиця 1 – Початкові дані

Розрахунок початкових показників за роками експлуатації інвестиційних проектів здійснюється за допомогою вихідних данних та заноситься  у табл. 2.

Таблиця 2 - Розрахунок початкових показників за роками  (тис.грн)

Етап 2. Інвестиційні проекти оцінюються за системою показників, наведеною на рис. 1.

Рисунок 1 – Система показників оцінки ефективності інвестицій

Розглянемо розрахунки показників оцінки ефективності інвестицій для I-го та II -го проектів:

Прогнозується, що інвестиція (ІС) буде генерувати протягом n років грошові надходження у розмірі , які дисконтуються за ставкою r. Величина ставки дисконтування приймається інвестором самостійно, виходячи з щорічного відсотка повернення коштів, який він бажає або може мати на інвестований капітал. Тобто ставка дисконтування r – це „ціна” авансованого капіталу. Загальна сума дисконтованих доходів (PV) за формулами:

,  

PV1 = 3427*0,84 + 3827,89*0,706 + 4387,32*0,593 + 4139,21*0,499 + 2439,48*0,419 = 11270,46 тис.грн

PV2 = 3849*0,84 + 4355,62*0,706 + 5742,74*0,593 + 5437,8*0,499 + 4728,79*0,419 = 14408,49 тис.грн

Чистий приведений ефект становитиме:

NPV = PV-IC

NPV1= 11270,46 - 11500 = - 229,54 тис.грн

NPV2= 14408,49 - 17250 = - 2841,51 тис.грн

На основі отриманих результатів , де NPV<0, можна зробити висновок про те, що I-й та II-й інвестиційні проекти збиткові.

Використовуючи табл. 3, необхідно розрахувати час, за який інвестиції окуповують себе, з врахуванням фактору часу.

Таблиця 3 - Розрахунок часу окупності інвестицій.

З таблиці можна зробити висновки, що в I-му та II-му проектах сума грошових надходжень меньша ніж інвестиції, отже обидва проекти є неефективними тому, що термін окупності інвестицій становить більше за 5 років, а очікуваний термін – 4 роки.

Розрахуємо індекс рентабельності підприємтсва:

По суті цей показник є відносним вираженням чистого приведеного ефекту:

PI1 = 11270,46 / 11500 = 0,98

PI2 = 14408,49 /17250 = 0,84

Тож, за данним показником проети збиткові, тому що РІ <1.