Вимір рівня цін

Контрольна робота

1. Вимір рівня цін. Нормальний і реальний ВВП.
2. Економічні витрати безробіття. Закон Оукена.
3. Зміни в рівновазі в результаті зміщення кривої сукупного попиту.
4. Дискреційна фіскальна політика і вплив державних закупок на рівноважний ВВП.

1.Вимір рівня цін. Нормальний і реальний ВВП.

Кількісний вимір макроекономічних показників здійснюється в грошовій формі . Звідси їхній рівень та динаміка залежать як від фізичних обсягів  виробництва, так і від рівня  цін. Зіставлення фізичних обсягів  виробництва різних періодів з метою визначення їхнього реального зрушення можна забезпечити лише за умов, якщо ціни будуть незмінними. Насправді в ринковій економіці ціни з року в рік, як правило, змінюються: зростають, або знижуються. Тому, з метою нівелювання цінового фактора, в макроекономічних розрахунках обчислюють два види ВВП: номінальний і реальний, застосовуючи при цьому два види цін: поточні і постійні.

Номінальний ВВП – це обсяг виробництва, який вимірюється в поточних цінах, тобто в цінах, що існують на момент виробництва:

Номінальний ВВП = p_{i ×} q_{i ,}

де q_i – обсяг виробництва і-го товару в поточному році; p_i – ціна i-го товару в поточному році. Отже, на величину номінального ВВП впливають два чинники:1) динаміка обсягу виробництва; 2) динаміка рівня цін.

Реальний ВВП  – це обсяг виробництва, який вимірюється в сталих (незмінних, базових) цінах, тобто на величину цього показника впливає лише зміна обсягів виробництва:

Реальний ВВП = р_o× q_i.,

де р_o – ціна i-го товару в базисному році. Реальний ВВП можна розрахувати шляхом коригування номінального ВВП на індекс цін (Ip):

Реальний ВВП = .

Звідси випливає, що

Зміна реального ВВП, % – Зміна номінального ВВП, % = Зміна індексу цін, %.

Якщо величина індексу цін менша  за одиницю (Ip < 1), то відбувається коригування номінального ВВП у бік збільшення, яке називається інфлюванням (рис. 1). Якщо ж величина індексу цін більша за одиницю (Ip > 1.1.), то відбувається дефлювання – коригування номінального ВВП у бік зменшення.

Рисунок 1.1. – Процес інфлювання і дефлювання

Для здійснення названих коригувань використовують ціновий індекс (ціновий  дефлятор). Індекс цін, який розрахований для сукупності товарів і послуг, що входять до складу ВВП, називається дефлятором ВВП:

Дефлятор ВВП = .

Оскільки на цей індекс впливають  структурні зрушення, які компенсують підвищення цін на окремі товари, вважається, що дефлятор ВВП недооцінює зростання загального рівня цін. Наряду з дефлятором ВВП розраховується індекс споживчих цін. Індекс споживчих цін – індекс цін, що розрахований для фіксованого кошика споживчих товарів і послуг (q _K):

Фіксований споживчий кошик складається приблизно із 300 найменувань товарів і послуг, які купуються типовим міським мешканцем. Індекс побудовано так, що ціна кошика в базисному періоді береться за 100%, а тому значення індексу вказує на те, на скільки відсотків змінилася ціна товарів – компонентів споживчого кошика у поточному періоді в порівнянні з попереднім.

Безперечно, що індекс споживчих  цін та дефлятор ВВП дають різну  характеристику зміни рівня цін. Це пояснюється тим, що між цими двома  індексами існує три суттєві відмінності:

·   дефлятор ВВП відображає зміну цін на всі вироблені товари та надані послуги, а індекс споживчих цін – тільки на ті товари, що входять до складу споживчого кошика;

·   дефлятор ВВП не відображає зміну цін на імпортні товари, оскільки імпорт не входить до складу ВВП. Але до споживчого кошика входять імпортні товари, тому в індексі споживчих цін знаходить відображення зміна цін і на імпортні товари;

·   дефлятор ВВП є поточно зваженим, а індекс споживчих цін є базисно зваженим.

Реальний ВВП на душу населення використовується на практиці як ґрунтовна характеристика економічного добробуту. Проте в такій ролі він має значні обмеження:

·   від величини ВВП варто було б відняти вартісну оцінку так званих негативних факторів (забруднення повітря і води, шум тощо), які пов'язані з його виробництвом і, зрозуміло, завищують рівень нашого матеріального добробуту. Скажімо, виробник забруднює річку, держава витрачає кошти на її очищення, що збільшує показник ВВП, проте вартість забруднення не вираховується;

·   до ВВП не внесена вартість неринкових операцій (робота домогосподарки; робота тесляра, який займається ремонтом власного будинку; праця вченого, який пише безкоштовно наукову статтю; безоплатна праця добровольців). Всі ці види діяльності є доцільними з точки зору економіки, проте, у відповідності із загальноприйнятою методологією, не враховуються при розрахунку ВВП;

·   у ВВП, на жаль, не відображається вартісна оцінка дозвілля (збільшення вільного часу, яким люди розпоряджаються) і не відображається повною мірою покращання (або ж погіршення) якості товарів, а це, безумовно, є одним із мірил економічного добробуту.

Водночас, незважаючи на те, що економічне виробництво охоплює також і тіньову економіку, з практичної точки зору поки що дуже важко ввести в розрахунки ВВП обсяг продукції, створений тіньовим сектором. Це призводить до заниження офіційного рівня ВВП. З метою максимального “покращення” показника ВВП необхідно з офіційного обсягу ВВП:

·   відрахувати вартість впливу на економіку негативних факторів;

·   додати вартісну оцінку неринкових операцій;

·   додати обсяг продукції, створений тіньовим сектором економіки;

·   додати вартісну оцінку дозвілля та покращання якості товарів.

Ці перетворення дають показник чистого економічного добробуту (ЧЕД). Його вивели в 1972 році американські економісти з Єльського університету В. Нордгауз і Д. Тобін.

Проблема полягає в  тому, як необхідно розподіляти показник ЧЕД в суспільстві. Одні економісти вважають, що основою стабільного  розвитку економіки є рівність у розподілі доходу, інші – дотримуються протилежної точки зору; тобто вважають, що прагнення до рівності в розподілі доходу не може стимулювати зростання виробництва та призводить до кризи економіки. Для визначення ступеня нерівності доходів у макроекономічній науці використовують кілька понять, одне з яких крива Лоренца.

Крива Лоренца – графік, в якому по горизонтальній осі відкладені процент населення від найбідніших верств до найбагатших, а по вертикальній – процент одержуваного ними доходу. Дана крива характеризує ступінь рівності (нерівності) в розподілі доходу. Чим більше відхилення кривої Лоренца від бісектриси, тим більша нерівність у розподілі доходів країни рис 1.2.

Рисунок 1.2. – Крива Лоренца    

 З кривою Лоренца пов’язаний інший вимірювач нерівності доходів – коефіцієнт Джінні, який дорівнює відношенню площі фігури, що утворюється між кривою Лоренца та лінією абсолютної рівності, до площі трикутника ОАВ, що утворюється лінією абсолютної рівності ОА та координатними осями. Цей коефіцієнт коливається в діапазоні між нулем (у випадку абсолютної рівності чисельник дорівнює нулеві) та одиницею (у випадку абсолютної нерівності, коли всі доходи суспільства зосереджені у одного індивіда, чисельник дорівнюватиме знаменнику).

,    

 де К_d – коефіцієнт Джінні;

sL – площа фігури, що утворена між кривою L і прямою ОА;

s АОВ – площа трикутника АОВ.

З метою зменшення нерівності у  розподілі доходів держава здійснює примусове переміщення ресурсів, яке призводить до зменшення добробуту одних і підвищення добробуту інших членів суспільства, тобто фактично до перерозподілу доходів за допомогою податкової системи та трансфертів.

2.Економічні  витрати безробіття. Закон Оукена

Безробіття – це стан ринку робочої сили за умов, коли пропозиція робочої сили перевищує попит на неї. Безробіття –ситуація тимчасової незайнятості частини працездатного населення. У абсолютному вираженні вона характеризується чисельністю працездатного населення, що не має роботи і знаходиться в стані її пошуку; відносними показниками: рівнем безробіття, нормою безробіття, що визначається процентним співвідношенням загального числа безробітних до чисельності сукупної робочої сили, а також коефіцієнтом зайнятості, що розраховується як процентне співвідношення загальної кількості безробітних до загальної чисельності населення. Безробіття існує в таких основних видах: фрикційне, інституційне, структурне, технологічне та циклічне.

Фрикційне безробіття пов'язане з пошуками і чеканням роботи. Це безробіття серед осіб, для яких пошук місця роботи, що відповідає їхній кваліфікації й індивідуальним перевагам, потребує певного часу.

Інформація про вакансії і претендентів на робочі місця недосконала і  її поширення потребує певного часу. Територіальне переміщення робочої сили також не може бути моментальним. Частина робітників звільняється за власним бажанням у зв'язку зі зміною фахових інтересів, місця проживання тощо. Тому фрикційне безробіття носить переважно добровільний і короткочасний характер: у цієї категорії безробітних є “готові” навички до роботи, що можна продати на ринку праці.

Структурне  безробіття пов'язане з технологічними зсувами у виробництві, що змінюють структуру попиту на робочу силу. Це безробіття серед осіб, професії яких виявилися “застарілими” або менше необхідними економіці внаслідок науково-технічного прогресу. Структурне безробіття має переважно вимушений і більш довгостроковий характер, тому що в цієї категорії безробітних немає “готових” до продажу навичок до роботи, й одержання робочих місць для них пов'язано з фаховою перепідготовкою, що нерідко супроводжується зміною місця проживання.

Поєднання фрикційного і структурного безробіття утворює природний рівень безробіття (або рівень безробіття при повній зайнятості), що відповідає потенційному ВВП. Ряд економістів вважають неприйнятним використання терміна “природний” стосовно безробіття, викликаного структурними зсувами. Тому в макроекономічній літературі широко використовується термін NАIRU (Non-Accelerating Inflation Rate of Unemployment), що фіксує увагу на тому, що цей стійкий рівень безробіття стабілізує інфляцію, тобто фактична інфляція дорівнює очікуваній.

Циклічне безробіття являє собою відхилення фактичного рівня безробіття від природного. У період циклічного спаду циклічне безробіття доповнює фрикційне і структурне; у періоди циклічного підйому циклічне безробіття відсутнє.

Розрахунки фактичного і природного рівнів безробіття ускладнюються тим, що критерії віднесення окремих осіб до категорій зайнятих або безробітних достатньо рухомі. Звичайно безробітними вважаються ті, хто не має роботи на момент проведення статистичного обстеження, але активно шукають її і готові приступити до роботи негайно. Люди, що мають роботу, а також усі зайняті неповний робочий день або тиждень, відносяться до категорії зайнятих.

Сукупність зайнятих і безробітних  утворює робочу силу. Особи, що не мають роботи й активно її не шукають, вважаються вибулими зі складу робочої сили. До їхнього числа відносяться особи працездатного віку, що потенційно мають можливість працювати, але за якихось причин не працюють: учні, пенсіонери, бездомні, домогосподарки, ті, хто припинили пошуки роботи і т.д. До складу робочої сили також не включаються особи, що знаходяться тривалий час в інституціональних установах (психіатричних лікарнях, в'язницях і т.д.).

Рівень безробіття визначається як співвідношення чисельності безробітних і чисельності робочої сили або як співвідношення частки зайнятих, які щомісячно втрачають роботу, і суми цієї частки з долею безробітних, які щомісячно знаходять роботу. Позначається рівень безробіття буквою u і вимірюється у відсотках:

u = .

Зайнятість – це сукупність економічних, правових, соціальних, національних відносин, пов?язаних із забезпеченням працездатного населення робочими місцями та його участю у суспільно корисній діяльності, що приносить доход.

Рівень зайнятості визначається як частка від ділення числа зайнятих до чисельності населення у віці від 16 років і старше:

Рівень зайнятості = .

Природний рівень безробіття визначається в результаті усереднення фактичного рівня безробіття в країні за попередні 10 років (або більш тривалий період) і наступні 10 років (використовуються прогнозні оцінки з урахуванням ймовірнісної динаміки очікуваного рівня інфляції).

У індустріальних країнах (наприклад, у США) для одержання відповідного моніторингу статистичне управління міністерства праці щомісячно проводить вибіркові опитування приблизно 60 тисяч сімей про відношення до зайнятості. Проте статистичні похибки неминучі, тому що, наприклад, особи, що активно не шукають роботу, можуть зазначити в анкеті, з метою одержати виплати по безробіттю, що вони займаються пошуками робочих місць. У результаті і фактичний, і природний рівні безробіття виявляться завищеними. З іншого боку, безробітними себе часто називають ті, хто зайнятий у “тіньовий” економіці – в результаті рівень безробіття тим вищий, чим більша частка “тіньового” сектора. Останнє особливо актуально для економік перехідного періоду, де значна частка зайнятих у “тіньовому” бізнесі поєднається з відсутністю адекватного статистичного моніторингу економіки, нерозвиненістю інфраструктури ринку праці, підтримкою “схованого” безробіття як чинника відносної стабілізації державних витрат і зниження соціального ризику. Тому розрахунки рівня безробіття в перехідних економіках, у тому числі й української, нерідко набувають характеру експертних оцінок.

Основними причинами існування  природного (стійкого) рівня безробіття є такі.

·   Збільшення часу пошуку роботи в умовах системи страхування по безробіттю.

Виплати по безробіттю знижують стимули до швидкого працевлаштування – збільшується час на пошуки прийнятної роботи, на перепідготовку і т.д. У довгостроковій перспективі це сприяє досягненню більшої збалансованості структури робочих місць і структури робочої сили. У той же час збільшення виплат по безробіттю і терміни їхньої виплати сприяють росту чисельності безробітних і підвищенню рівня безробіття. Інструментом вирішення цієї проблеми є державні інвестиції в інфраструктуру ринку праці (розгортання різноманітних систем перепідготовки кадрів, підвищення їх фахової і географічної мобільності, удосконалювання інформації про вакансії і т.д.). У короткостроковому періоді фінансування програм по регулюванню зайнятості може збільшити навантаження на державний бюджет, проте вже в середньостроковій перспективі це буде сприяти зниженню природного рівня безробіття.

·   Усталеність (жорсткість) заробітної плати породжує “очікування безробіття”, які виникають в результаті перевищення рівня реальної заробітної плати над її рівноважним значенням ( рис. 2.1.).

Рисунок 2.1. – Модель жорсткості заробітної плати

“Жорсткість” заробітної плати  призводить до відносної недостачі  робочих місць: робітники стають безробітними тому, що при даному рівні заробітної плати (₀ пропозиція праці L₂ перевищує попит на працю L₁, і люди просто “очікують” можливості отримати роботу за фіксованою ставкою оплати.

“Застигання” ринку праці в  нерівноважному стані пов'язане  з:

·   законодавчим установленням мінімуму заробітної плати, що обмежує її вільні коливання. Обмежувальний вплив мінімуму заробітної плати виявляється тим більш значним, чим вища питома вага молоді, жінок, осіб малокваліфікованої праці в складі робочої сили, тому що для цих категорій зайнятих рівноважна ставка заробітної плати нижча законодавчо встановленого мінімуму;

·   фіксацією рівня заробітної плати в колективних договорах із профспілками й індивідуальними трудовими угодами;

·   незацікавленістю фірм у зниженні рівня заробітної плати через ризик втрати кваліфікованої робочої сили; збільшення загальної плинності кадрів; зниження продуктивності праці, трудової дисципліни й обсягу прибутку.

Тенденція до збільшення природного рівня безробіття в довгостроковому  періоді пов'язана з:

·   збільшенням частки молоді в складі робочої сили;

·   збільшенням частки жінок у складі робочої сили;

·   більш частими структурними зсувами в економіці.

На ринку праці велику роль грає відсутність інформації, що впливає  на узгодження пропозиції робочих місць фірм (вакансій) і пропозиції праці безробітних. Це дуже складний процес, оскільки кожне робоче місце і кожний робітник мають свої особливості.

Надмірне безробіття призводить до значних економічних  та соціальних втрат. Головною економічною ціною безробіття є невипущена продукція. В умовах, коли держава не в змозі створити достатню кількість робочих місць для всіх, хто хоче і може працювати, потенційне виробництво втрачається безповоротно. Ця втрачена продукція визначається в макроекономіці як розрив ВВП – показником, що характеризує коливання фактичного обсягу ВВП навколо потенційного.

Розрив ВВП = ,

де Y – фактичний обсяг виробництва, Y* – потенційний ВВП.

Коли Y < Y*, то це свідчить про відставання  ВВП – це обсяг продукції, який економіка втрачає через неповне  використання свого виробничого  потенціалу.

Чим більший рівень безробіття, тим значнішим буде відставання  ВВП.

Зв'язок між рівнем циклічного безробіття і зменшенням фактичного обсягу продукту в порівнянні з обсягом продукту при повній зайнятості показує закон Оукена: якщо фактичний рівень безробіття перевищує його природний рівень на 1%, то економіка недотримує реального ВВП на 2,5 %. Відомі дві формули зазначеного взаємозв'язку:

1. Коли потрібно з'ясувати, як впливає зміна рівня циклічного безробіття на відхилення фактичного рівня ВВП від потенційно можливого, користуються формулою:

),

де Y – фактичний обсяг виробництва; Y* – потенційний ВВП; u – фактичний рівень безробіття; u* – природний рівень безробіття; (и - u*) – циклічне безробіття; ? – коефіцієнт чутливості ВВП до динаміки циклічного безробіття (він показує, що коли фактичний рівень безробіття перевищує природний на 1%, то фактичний обсяг виробництва буде нижчим за потенційно можливий на b%).

Коефіцієнт b найчастіше має значення в межах від 2 до 2,5. Це дає змогу зробити такий висновок: якщо циклічне безробіття в економіці становить 1%, то відставання фактичного обсягу виробництва від потенційно можливого дорівнюватиме 2-2,5%.

2. Можна визначати також вплив динаміки фактичного рівня безробіття на динаміку реального ВВП за два періоди, які порівнюються між собою. Тоді варто скористатися іншою формулою:

,

де Y – фактичний обсяг виробництва в поточному році; Y – фактичний обсяг виробництва у попередньому році; u – фактичний рівень безробіття в поточному році; u – фактичний рівень безробіття у попередньому році.

Проте циклічне безробіття розглядається  не лише як економічне лихо, це також  і соціальна катастрофа. Депресія призводить до бездіяльності, а бездіяльність – до втрати кваліфікації, самоповаги, занепаду моральних принципів а також до громадського і політичного безладдя.

Сучасні дослідження американських  вчених показали, що безробіття призводить до погіршення і фізичного, і психологічного стану – підвищується рівень серцевих захворювань, алкоголізму та самогубств. Психологічні тести показують, що травма, спричинена втратою роботи, за рівнем стресу відповідає смерті близького друга.

3. Зміни в рівновазі  в результаті зміщення кривої сукупного попиту.

На відміну від моделі рівноваги  індивідуального попиту й пропозиції в мікроекономіці модель сукупного  попиту і сукупної пропозиції (AD-AS) досліджує поведінку економіки в цілому. Вона пояснює причини коливання рівня цін та реальних обсягів національного виробництва, розкриває взаємозв'язок між ними та економічною політикою. Модель застосовується для дослідження й пояснення таких важливих явищ, як інфляція, безробіття, ділові цикли, для прогнозування впливу на економіку різноманітних факторів, для планування й координації заходів економічної політики в короткостроковому і довгостроковому періодах.

Модель AD-AS визначає рівноважні значення агрегованих обсягів попиту й пропозиції залежно від рівня цін товарів та послуг на внутрішньому ринку країни. Агрегування цін означає, що ціни на окремі товари та послуги усереднюються пропорційно обсягам виробництва останніх на внутрішньому ринку і характеризують рівень цін усієї сукупності товарів та послуг в економіці. Вимірником рівня цін у моделі AD-AS є дефлятор ВВП поточного періоду до певного базового періоду. Значення дефлятора відкладаються на вертикальній осі координат (Р) і вимірюють загальний рівень цін в економіці.

Сукупний попит і сукупна  пропозиція агрегуються, відповідно, з  рівноважних величин попиту і пропозиції на всіх ринках товарів та послуг. Вони характеризують реальний обсяг національного виробництва за певний період, точніше – вартість кінцевої продукції національного виробництва в цінах базового періоду, які вважаються постійними. Отже, сукупний випуск у моделі AD-AS – це реальний валовий внутрішній продукт країни. Значення реального ВВП відкладаються на горизонтальній осі (Y) і вимірюють реальний доход економічних агентів країни – домогосподарств, фірм та уряду (рис.3.1)

Сукупний попит “Aggregate demand” (АD) – це загальний обсяг вітчизняних товарів і послуг, які готові купити домогосподарства, фірми та уряд країни, а також економічні агенти інших країн світу при певному рівні внутрішніх цін. Сукупний попит є сумою запланованих витрат економічних агентів:

·   витрат домогосподарств на споживання (С);

·   видатків підприємницького сектора на інвестиції (I);

·   видатків держави на закупівлю товарів, оплату послуг та праці (G);

·   перевищення видатків іноземців на вітчизняні товари і послуги (експорту) над внутрішніми видатками на іноземні товари (імпортом) – чистого експорту країни (NX);

АD = С + І + G + NХ.

Рисунок 3.1 – Крива сукупного попиту

Сукупний попит домогосподарств, фірм та уряду країни складається  з попиту на вітчизняні й імпортні товари та послуги для задоволення  власних потреб. Зовнішній попит  на вітчизняні товари й послуги з  боку іноземців (X) можна уявити як додатковий внутрішній попит на товари вітчизняного виробництва, але не для задоволення власних потреб, а з метою продажу іноземцям. Отже, сукупний попит на товари та послуги є сумою внутрішнього та зовнішнього попиту на вітчизняні товари і послуги. Він дорівнює сукупному доходу економічних агентів країни і може бути представлений як сума запланованих ними видатків на вітчизняні товари та послуги для забезпечення власних потреб та експорту.

Оскільки сукупний попит  має грошову форму, тому зв'язок між  рівнем цін та величиною сукупного попиту обумовлений, насамперед, загальними умовами грошового обігу, які встановлюються основним рівнянням кількісної теорії грошей:

М^.V=Р^.Y,

де М – кількість грошей в обігу, або номінальні грошові залишки, V – швидкість обігу грошей; Р – рівень цін; Y – реальний обсяг національного виробництва (сукупний реальний доход).

Номінальний доход економічних  агентів (Р^.Y) дорівнює сумі угод, здійснених між ними протягом певного періоду і оплачених за допомогою грошей, які обертаються, переходячи від покупця до продавця. Обертаючись зі швидкістю V, запас грошей М збільшує одночасно як номінальний грошовий доход, так і номінальні грошові витрати економічних агентів країни на товари й послуги. Згідно з рівняннм обсяг сукупного попиту залежить від кількості грошей в обігу, швидкості їхнього обертання та рівня цін, за якими купуються товари і послуги.

Чим більше грошей знаходиться  в розпорядженні економічних  агентів, тим більше товарів та послуг можуть вони купувати один в одного при кожному можливому рівні цін. Відповідно, чим більше угод протягом періоду здійснюється за допомогою грошей, тим нижча швидкість обігу грошей і більший сукупний попит при кожному можливому рівні цін. Звичайно в кількісній теорії грошей швидкість обігу грошей вважається постійною. Крива сукупного попиту будується для даного обсягу пропозиції грошей в економіці, який вважається незмінним. Тоді, за інших рівних умов, величина сукупного попиту визначається рівнянням:

.

При незмінній пропозиції і постійній  швидкості обертання грошей величина сукупного попиту змінюється обернено рівню цін. При вищому рівні цін  фірми та домогосподарства можуть придбати менше товарів і послуг, оскільки їхній номінальний сукупний доход залишатиметься постійним. На графіку сукупного попиту (рис.3.1) зміна рівня цін проявляється у переході економіки до нової точки рівноваги на кривій сукупного попиту. Вищому рівню цін Р₁ відповідає менший обсяг сукупного попиту Y₁, внаслідок чого рівноважні умови сукупного попиту на кривій АD пересуваються з точки А в точку В.

В макроекономічній теорії спадний  нахил кривої сукупного попиту пояснюється  впливом так званих цінових факторів: а) ефектом процентної ставки; б) ефектом реальних грошових залишків (ефектом багатства); в) ефектом імпортних закупівель.

·   Ефект процентної ставки. Якщо рівень цін зростає, то продаж і купівля попередньої кількості товарів вимагають більшої кількості грошей. Попит на гроші збільшується. При незмінній пропозиції грошей це веде до зростання процентних ставок. Підвищення процентних ставок скорочує інвестиції та споживання за рахунок кредиту. Величина сукупного попиту зменшується.

·   Ефект реальних грошових залишків. Домогосподарства тримають певну частку активів у вигляді готівки, грошей на поточних рахунках та фінансових активів з фіксованими доходами (наприклад, облігацій). Запас грошей є багатством, оскільки гроші мають певну купівельну спроможність. Розмір багатства залежить від кількості грошей та рівня цін і вимірюється величиною реальних грошових залишків (М/Р). Підвищення цін зменшує багатство, тому що купівельна спроможність запасу грошей зменшується. Крім того, підвищення цін призводить до підвищення процентних ставок, внаслідок чого вартість облігацій падає. Усвідомивши, що їхнє багатство зменшилось, люди починають більше заощаджувати і менше витрачати. Обсяг сукупного попиту скорочується.

·   Ефект імпортних закупівель. Підвищення рівня внутрішніх цін при незмінних світових цінах зменшує зовнішній і внутрішній попит на вітчизняні товари. Внутрішній попит на імпортні товари, навпаки, збільшується, тому що вітчизняні товари стають дорожчими за іноземні. Чистий експорт, сукупний доход і сукупний попит, таким чином, скорочуються.

На величину сукупного попиту впливають також фактори, що не пов'язані із зміною рівня цін. Неціновими факторами сукупного попиту є різноманітні шоки – раптові зміни умов загальної рівноваги на внутрішніх ринках, викликані заходами економічної політики, незалежними діями економічних агентів, зовнішньоекономічними, політичними та природними чинниками, що впливають на обсяги споживання, інвестицій, державних видатків або на обсяг чистого експорту країни. Нецінові фактори збільшують або зменшують обсяги сукупного попиту для всіх можливих рівнів цін і, відповідно, пересувають криву АD праворуч або ліворуч (рис. 3.2).

Рисунок 3.2. – Нецінові фактори сукупного  попиту

Зростання номінальних доходів, обумовлене, наприклад, збільшенням пропозиції грошей або рішеннями домогосподарств менше заощаджувати і більше витрачати, пересунуть криву сукупного попиту праворуч з АD₀ до АD₁. При кожному можливому рівні цін фірми й домогосподарства плануватимуть більші витрати на товари та послуги. Якщо ж під впливом нецінових факторів номінальні доходи економічних агентів зменшаться, або вони вирішать більше заощаджувати, крива АD₀ пересунеться ліворуч на рівень AD₂ і сукупний попит скоротиться.

Збільшення  пропозиції грошей розширює сукупний попит завдяки неціновим ефектам багатства і процентних ставок. Реальні грошові залишки при збільшенні пропозиції грошей зростають, а процентні ставки – знижуються. Зниження процентних ставок збільшує ринкову вартість активів, що дають тверді доходи (облігацій, векселів, заставних, житла, офісних приміщень, земельних ділянок). Багатство економічних агентів зростає і стимулює збільшення споживчих витрат. Крім того, зниження процентних ставок збільшує планові інвестиції, і сукупний попит в цілому зростає.

Збільшення  попиту на гроші для здійснення угод прискорює обертання грошей і приводить до розширення сукупного попиту. Якщо пропозиція грошей залишається при цьому незмінною, то процентні ставки зростають, а інвестиції скорочуються. Але в цілому сукупний попит збільшується.

Збільшення  державних видатків на товари і послуги збільшує сукупний попит за рахунок додаткового попиту з боку держави і наступного розширення доходів та витрат у приватному секторі. Для збільшення видатків уряд, як правило, позичає гроші, створюючи додатковий попит на гроші. Процентні ставки через це підвищуються, а інвестиції приватного сектора зменшуються. Але в цілому завдяки мультиплікативному розширенню приватних витрат на споживання сукупний попит при збільшенні державних видатків зростає.