Ирина Эланс

Автор который поможет с любыми образовательными и учебными заданиями

Вступ до соціології

Тема 1. Вступ до соціології

1.1. Предмет та об”єкт вивчення соціології.

Якщо об'єктом науки є певна сфера об'єктивно-суб'єктивної реальності, на яку спрямовує вона своє пізнання, то предмет – це ті аспекти об'єкта, які підлягають безпосередньому вивченню з допомогою притаманних саме цій науці методів.

Ще П. Сорокін у праці «Система соціології» звернув увагу на те, що з'ясування суті самого терміна «соціологія» зовсім не вичерпує питання, що ж таке соціологія як наука. З моменту появи соціології як самостійної науки (понад півтора сторіччя тому) не вщухають пристрасні суперечки, що ж саме має вона вивчати.

Так, засновник соціології О. Конт уважав, що соціологія — це позитивні знання про суспільство. Його співвітчизник Е. Дюркгейм називав предметом соціології соціальні факти як форми колективної дії і колективного буття, тому предметом соціології, на його думку, є колективне в усіх його проявах. М. Ковалевський розглядав соціологію як науку про порядок і прогрес людських суспільств. Американський соціолог Н. Смелзер трактує соціологію як наукове вивчення суспільства та суспільних відносин; Е. Гідденс називає її наукою про нас самих — людей, про сучасне суспільство, в якому ми живемо, та інші суспільства, що відрізняються від нашого у часі і просторі.

1.2. Сутність “соціального” як ключової соціологічної категорії Категорії соціології — це загальні поняття, що відтворюють певні властивості об'єкта, тобто суспільства як цілісної соціальної системи. Дослідження будь-якого процесу, що відбувається в суспільстві, потребує з'ясування суті самого суспільства, досліджуваного процесу і явищ, що з ними зв'язаний цей процес.

Центральним і засадним поняттям соціології є «соціальне». Проблема соціального пронизує всю історію розвитку соціологічної думки. Розглядаючи її, найчастіше акцентують увагу на тому, що соціальне — це ефект спільного, який виникає внаслідок свідомої взаємодії індивідів. Але спільне, скоординоване присутнє і в стадних сукупностях тварин чи в сім'ях комах. Наприклад, дуже наочно це проявляється у бджіл, мурашок тощо.

Слід вирізняти поняття «соціальне» в широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні «соціальне» є синонімом «суспільного» і означає все те, що належить до суспільства на відміну від природи. У вузькому розумінні «соціальне» означає тільки ті аспекти суспільного, які визначаються становищем людей у соціальній структурі суспільства, відносинами між соціальними групами та між людьми як представниками різних класів, націй, трудових колективів, професійно-кваліфікаційних та інших соціальних груп.

1.3. Особливості соціологічного знання, рівні його формування Суспільство в цілому в соціології прийнято називати соцієстатним (соцієстальним) рівнем.

Наступні рівні представлені соціальними інститутами, соц організаціями та індивідами.

Кожному з цих рівнів притаманні специфічні способи діяльності. Інститут організований не так як суспільство. У кожного з них є свої потреби, цілі діяльності і, урешті-решт, своя культура, яка існує на різних рівнях і в різних формах.

Рівні соціологічного знання:

1. Галузеві та спеціальні теорії:

соціальних інститутів та організацій (соціологія політики, культури, релігії, освіти, сім”ї, організації, праці, управління)
соціальних спільнот (соціологія малих груп, страт, міста, села, молоді)
спеціальних соціальних процесів (соціологія конфліктів, урбанізації, мобільності і міграції, девіантної поведінки).

2. Первинні соціологічні знання – гіпотези: узагальнення матеріалів емпіричних соціологічних досліджень

1.4. Сутність понять “соціальні відносини”, “соціальне явище”, “соціальний процес”, “соціальний закон”, їх взаємозв”язок Соціальні відносини – це усталена, така що історично склалася за конкретних умов місця і часу, система зв'язків між окремими людьми й соціальними спільнотами, які беруть неоднакову участь в економічному, політичному й духовному житті, мають різний соціальний стан, спосіб життя, джерела й рівні доходів та особистого споживання. Соціальні відносини можуть бути економічними, політичними, правовими, моральними тощо.

Соціальне явище – це будь-який вияв відносин чи взаємодії людей або навіть окрема подія чи випадок. Узагалі хід, розвиток будь-якого явища, зміна його етапів є соціальним процесом. У соціології соціальний процес – це взаємодія людей, що визначає функціонування і зміни у людських стосунках, у становищі соціальних груп, окремих індивідів, тобто в соціальній структурі. Це може бути серія соціальних явищ, зв'язаних між собою структурними чи причинними (функціональними) залежностями, які призводять до переходу певної соціальної системи з одного стану в інший.

Соціальний закон – це вираз суттєвих, загальних, необхідних і повторюваних зв'язків соціальних явищ і процесів, а передовсім зв”язків між соціальною діяльністю людей як спільноти та соціальними діями окремих індивідів.

1.5. Соціальні закони, їх класифікація

Залежно від рівня дії соціальні закони можна класифікувати як:

1) закони, котрі діють на рівні соціальних інститутів (діалектична єдність людини й соціального середовища; визначальна роль колективу в розвитку особистості; постійне вдосконалення колективу; провідна роль виробничого колективу в системі колективів);

2) закони, що визначають розвиток складових соціальної структури суспільства:

– постійне збільшення самостійного населення, прискорене збільшення кількості міського населення;

– прискорене зростання частки населення, зайнятого у сфері обслуговування;

– зменшення кількості селян і наближення їхньої праці за змістом і характером до індустріальних видів праці;

– збільшення темпів зростання кількості інтелігенції, збільшення внутрішньокласових відмінностей у порівнянні з міжкласовими;

3) закони, що діють на рівні конкретних соціальних систем:

– самовдосконалення систем;

– пропорційний їх розвиток;

– діалектична єдність об”єктивних і суб”єктивних факторів у процесах керування соціальними системами.

1.6. Закони, дію яких потрібно враховувати прирегулюванні соціальних процесів

Регулюючи соц процеси, розробляючи прогнози, необхідно враховувати дії таких законів:

а) закону соціального порівняння, що виражає суспільні зв'язки між індивідами (соціальними групами) на основі загальних житейських порівнянь власного рівня життя з рівнем життя інших людей чи якимось еталоном.

б) закону вільного часу, який полягає в тім, що для підвищення ефективності виробничої діяльності держава має виділяти частину сукупного часу в якості вільного.

в) закону піднесення потреб, що характеризує об'єктивний характер динаміки людських потреб (згасання одних, поява інших, їх розвиток, заміна і т.п.) в міру вдосконалення матеріального виробицтва, зміни умов і способу життя.

г) закону великих чисел, що виражає логіку кількісних змін у соціальних системах. Він гласить, що сукупність дій великої кількості випадкових факторів (причин, умов) приводить до результату, майже не зв'язаного із сутністю якогось одного конкретного випадку.

1.7. Сутність основних ф-цій соціології Роль соцологї в суспільстві визначається її предметом та функціями.

Головною з функцій є теоретико-пізнавальна, яка полягає в тім, що соціологія разом з іншими науками бере активну участь у пізнанні об"єктивної реальності, допомагає з'ясовувати та формувати нові теоретичні та практичні знання про світ, в якому живе людина, про закономірності розвитку соціальних відносин у ньому.

Досліджуючи та вивчаючи будь-які явища, учені-соціологи, як і всі інші науковці, публікують результати соціологічних досліджень у різних звітах, наукових статтях, монографіях. І це є проявом описово-інформаційної функції соціології.

Окрім того, соціологія надає конструктивну допомогу у розв”язанні або прогнозуванні розвитку практичних проблем, які виникають у різних царинах суспільного життя: економіко-господарських, політичних, поведінкових тощо.

Така функція називається прикладною, прогностично-перетворювальною, або конструктивною.

Ефективне прогнозування і розробка таких рішень можливі лише за умов соціологічної грамотності управлінців, глибокого засвоєння ними знань, методів і методик соціології, формування практичних навичок їх застосування.

Останнє належить уже до світоглядно-освітньої функції соціології, яка проявляється в популяризації і поширенні сучасних наукових знань та уявлень про механізми соціальних процесів.

Ідеологічної функція соціології, яка орієнтує, мобілізує, насамперед через освіту, через проникнення соціологічних знань і соціологічного стилю мислення в різні царини суспільного життя.

Отже, функції соціології різноманітні, але головне в них – дати об”єктивні знання соціальної реальності, виявити негативні тенденції, передбачити їх наслідки, оптимізувати управлінські рішення.

1.8. Роль і завдання соціології в соціальному реформуванні укр суспільства Особлива потреба в соціологічних знаннях та рекомендаціях відчувається нині у зв'язку з кардинальними перетвореннями нашого суспільства, колективним суб'єктом яких є все населення. Жодне перетворення не може бути успішним без урахування ставлення людей до його цілей і програм, без свідомої активної участі народу у здійснюваних соціальних перетвореннях, у новаційних процесах.

Для того щоб визначити тенденції розвитку будь-яких явищ, вибрати оптимальні засоби управління ними, треба знати можливості соціальних спільностей, що вивчаються, умови використання засобів, що пропонуються.

Перетворення, які здійснюються в нашій державі, зачіпають інтереси всього населення, змінюють майновий і соціальний стан, трансформують поведінку багатьох соціальних груп, що взаємодіють між собою. За цих умов органам управління вкрай необхідна повна, точна і достовірна інформація про реальний стан справ у будь-якій сфері суспільного життя, про потреби, цінності, інтереси, поведінку різних соціальних груп, а також про можливості впливу їх поведінки на суспільні процеси. Давати таку інформацію – завдання соціології.

Інакше кажучи, соціологія має забезпечувати надійний зворотний зв'язок в організації управління суспільними перетвореннями. Тільки глибоке вивчення думок і настроїв трудящих, урахування їхніх потреб та інтересів, підвищення дійовості й оперативності соціологічної інформації буде сприяти оновленню нашого суспільства.

Значна роль належить соціологічним знанням у конкретизації рішень уряду, кожне з яких має соціологічно осмислюватися й обґрунтовуватися.

1.9. Місце соціології у професійній підготовці молоді Особливо актуальним для соціології в Україні є формування соціологічного мислення в усік верств населення передусім у молоді, у людей, зайнятих на виробництві, — від робітника до керівника. Кожен член суспільства має бути певною мірою соціологічно освіченим, має розуміти значення і роль соціологічним знань у розбудові нового суспільства, має вміти дати соціологічну оцінку виконанню своїх професійних ролей, передбачати соціальні наслідки своїх втручань у суспільне життя.

Тема 2. Історія становлення та розвитку соціології

2.1 Особливості протосоціологічного знання, його основні форми Соціологія як окрема наукова галузь виникає в середині минулого сторіччя — тоді, коли О.Конт, спираючись на ідеї Сен-Сімона, висунув проект створення нової науки про суспільство, котра має грунтуватися не на спекулятивних принципах, а на спостереженнях та аналізі реальних фактів. З часів О. Конта бере початок так звана академічна, або офіційна, соціологія як самостійна наука.

О.Конта не було жодних теоретичних уявлень про суспільство, але вони не завжди відповідали критеріям науковості у сьогоднішньому розумінні, оскільки мали форму окремих поглядів, ідей, учень тощо. Однак вони становлять невід'ємну частину людського суспільного життя, людської культури, історії соціологічної думки. Цю частину знань називають протосоціологією.

На стадіях раннього класового суспільства міф і епос були основними формами відображення соціальної дійсності. Міф — це найдавніша форма фантастичного пояснення суті природи і людини, в якому явища дійсності виступають у вигляді чуттєво-образних уявлень.

Епос — це оповідь про минуле, що відтворює картину народного життя, його ідеали, моральні норми, прагнення. В епосі суспільні відносини описуються такими, якими вони були насправді, а не віддзеркалюються у перевернутому вигляді, як у міфі, де вигадка і фантазія істотно спотворювали реальне життя людини.

Міф та епос — це позанаукові форми відображення дійсності. Соціально-історичний прогрес породжує нові форми її пізнання та відтворення у свідомості людей.

2.2. Головні соціально-пізнавальні здобутки Демокрита, виокремлення ним 2-х видів пізнання Давньогрецький філософ матеріаліст Демокріт (460 – 370 р. до н. е.) розрізняє два роди пізнання. До першого належать зір, слух, нюх, дотик. Те, що недоступне чуттєвому пізнанню, людина осягає за допомогою мислення, що є істинним пізнанням, коли пізнавальним «органом» стає дослідження.

Головною заслугою Демокріта в соціально-пізнавальному плані є розробка концепції походження і природного розвитку людини шляхом еволюції матерії. Він чітко уявляв собі людину як політичну істоту, котра заради досягнення загального блага має підкорятися суспільним законам. При цьому він наголошував, що пристойність вимагає підкорення закону, владі й тим, хто має розумову перевагу, бо від природи керувати властиво ліпшому і дуже тяжко бути під владою гіршого.

2.3. Демокрит та Геракліт про роль потреби вжитті людини Кожна людина має набиратися мудрості, яка не стільки дана від природи, скільки породжується сумлінним навчанням.

Демокріт учив, що суспільство виникає в лоні природи. Людина наслідує природу — у павуків навчилася ткати, у ластівок — буду-вати, у співочих птахів — співати. В основі цього була потреба, яку Демокріт називав учителькою життя. Люди розвиваються саме завдяки прагненню задовольнити свої потреби.

Демокріт писав про значення поділу праці для розвитку суспільства і знання, про виробничу діяльність та про багато інших речей. Його твори не збереглися, до нас дійшли тільки фрагменти, цитовані різними авторами. Проте і в цих фрагментах траплялося багато надзвичайно цікавих думок стародавнього мудреця стосовно сутності й механізму пізнання суспільства, окремих соціальних явищ, процесів.

Геракліт (520 — 460 р. до н. е.) поділяв людей на дві групи залежно від співвідношення в них здорового глузду та потреб. Перша група — це люди, у поведінці яких розум панує над потребами. Вони керуються насамперед здоровим глуздом і, якщо це необхідно, здатні відмовитися від нерозумних потреб. Натомість рабами своїх потреб є представники другої групи.

2.4 Платон про людські пристрасті, егоїм та суспільну структуру Видатний давньогрецький філософ Платон (427—347 р. до н. е.) – представник ідеалізму – висунув завершену систему політичного устрою суспільства, яку обгрунтував у творах «Політик», «Держава», «Закони». Він уважав, що душі кожної людини притаманні три компоненти: розум, афекти і прагнення, але їх співвідношення в кожної людини різні. Перемога розуму над пристрастями досягається через навчання і виховання. А що не кожна людина може побороти свої пристрасті, то необхідними стають держава та закони. Держава має на основі закону забезпечити природжені потреби людей, наділити громадян матеріальними благами, організувати виховання та розвиток душі й тіла, згуртувати людей і захищати їх своїми засобами. Головне зло суспільства – людський егоїзм, що породжується комерціалізацією людських відносин.

У побудові ідеального типу держави Платон виходив з учення про душу й етику.

Найвищий щабель у суспільстві Платон відводить тій верстві людей, у діях яких домінує розум, розсудливість, хто здатний споглядати істину.

Другий щабель платонівської держави мають займати воїни-охоронці. Представниками третього щабля платонівської ієрархії є ті, що займаються виробництвом і розподілом матеріальних благ (ремісники та землероби).

2.5. Аристотель про сенс і спосіб життя, організацію дозвілля та ін соціальні проблеми Значно досконалішим є вчення Арістотеля (384-322 р. до н. е.) – геніального учня Платона, найвидатнішого давньогрецького ученого, усебічно освіченої людини з видатними інтелектуальними здібностями, вихователя Олександра Македонського.

Сенс життя людини, за Арістотелем полягає в досягненні вищого блага через діяльність. Не самі властивості людини роблять її ліпшою, це досягається через діяльність, у процесі якої ці властивості розкриваються.

Арістотель започатковує знання про соціальне управління, його завдання, про спосіб життя. Зазначаючи, що спосіб життя значною мірою залежить від того, що людина розуміє під благом, Арістотель вирізняє такі його види: брутальний, державний і споглядальний.

Арістотель вивчав проблеми дозвілля і вільного часу, розглядаючи їх як невід'ємну складову життя людини. Дозвілля, на думку Арістотеля, – це не просто вільний час, а час, заповнений різноманітними заняттями – філософським умоспогляданням, іграми та вправами, забавами, мистецтвом, музикою, бесідами та спілкуваннями, що породжують відчуття приємності та задоволення. Така організація дозвілля є досить коштовною, а тому багатство сприяє змістовноуіу дозвіллю. Але в будь-якому дозвіллі важлива поміркованість. Нерозумне користування ним ганьбить людину.

Кількість і якість дозвілля залежать також і від форм державного устрою.

Велику роль у житті та діяльності людей Арістотель призначав спілкуванню, через яке люди тільки й можуть здійснювати спільну діяльність. Спілкування з іншими допомагає людині стати «суспільною твариною», тобто набути тих якостей, які споріднюють людей. Водночас через спілкування формуються національні, професійні та інші особливості.

2.6. Аристотель та Сократ про соціальну роль спілкування у житті людини Стародавній філософ – Сократ (470 - 399 р. до н. е.) особливого значення у процесі спілкування надавав мовленню. У цьому переконує власний досвід філософа, що брав участь в обговоренні найрізноманітніших проблем політики, етики, виховання з будь-якою людиною і будь-де. Його спілкування з людьми було активним, причому він не передавав знання в готовій формі, а лише допомагав співрозмовникові дійти істини. Майстерність Сократа вести дискусію полягала не в тім, що він знав відповідь на питання, а в тім, що філософ міг переконати опонента, що той її також не знає.

Красномовності, умінню переконувати, спростовувати вчила індійська філософсько-релігійна школа йоги (близько V ст. до н. е.). Метою прийомів йоги було вдосконалення особистості.

Стародавніми китайськими мислителями було висловлено багато цінних міркувань про особистість, вплив на неї з метою виховання, н також про самовплив у процесі самовиховання.

2.7. Соціологічне розуміння суспільства філософами середньовіччя Конфуцій (551 – 479 р. до н. е.) стверджував, що людина за сиосю природою добра, її псують, прищеплюють їй негативні якості ижнішні обставини. Відтак він робив висновок про необхідність навчати людей засобам внутрішнього самовдосконалення.

Сюнь-Цзі (298 – 238 р. до н. е.) обстоював протилежну думку – пюдина від природи зла, а позитивних якостей вона набуває завдяки вихованню.

Значний внесок у пізнання людини і суспільства зробили представники середньовічного ренесансного гуманізму Данте і Петрарка (1304–1374). Гуманізм – система поглядів, яка визнає цінність людини як особистості, її права, проголошує принципи рівності, свободи, справедливості як норми взаємин між людьми.

Соціалісти-утопісти – англієць Т.Мор (1478-1535) та італієць Т.Кампанелла (1568–1639) – проповідували ідеї соціальної рівності, братерства, взаємодопомоги, які, на їхню думку, можливі лише за умов суспільної власності.

Голландський філософ-матеріаліст Бенеднкт Спіноза (1632–1677) уважав, що необхідність у державі та законах зумовлено суперечностями між пристрастями (егоїзм, користолюбство, ненажерливість) і розумом. Людина тільки тоді вільна й могутня, коли керується розумом. Але більшість людей діє під впливом негативних пристрастей, які штовхають їх до поганих учинків. Це й зумовлюе необхідність існування права та держави. Саме Спіноза вперше висловив думку про те, що свобода — це пізнана, усвідомлена необхідність.

2.8. Передумови появи та етапи розвитку офіційної соціології В першій третині XIX ст., який поставив проблеми суспільних відносин у центр соціального знання. Соціологія як наука про суспільство мала пояснити природність і закономірність капіталізму і всього, що з ним пов'язано.

Водночас витоки соціології слід шукати не тільки в розвитку капіталізму, в його потребі мати об'єктивне наукове знання про власні соціальні процеси. Коріння соціології має і загальноцивілізаційну природу. Саме в ті часи спостерігався загальний соціальний прогрес. Появу соціології можна розглядати як відгук на це явище. Його вивчення безумовно потребувало окремої науки. Тому не випадково вже в перших соціологічних конструкціях О. Конта, Г. Спенсера цьому приділялась неабияка увага. Отже, не слід переоцінювати соціально-класові аспекти появи соціології (як цс робили вітчизняні вчені ще донедавна).

У розвитку офіційної соціології вирізняють чотири етапи. Перший етап розпочинається з появи розробленої О. Контом програми перебудови наук про суспільство на «позитивних». Він характеризується інтенсивним розвитком емпіричних соціологічних досліджень, однак між ними і соціологічною теорією поки що немає системного зв'язку.

Другий етап становлення офіційної соціології розпочинається з кінця XIX ст. і триває до кінця 20-х років нашого сторіччя. На цьому етапі відбувається гостра криза натуралістичної соціології і настає різкий перелом у розвитку соціологічної теорії.

Третій етап розвитку соціології, що охоплює період кінця 70-х років нашого сторіччя, характеризується формуванням основних її сучасних теорій, галузевою диференціацією, дальшим удсконаленням методів дослідження.

Четвертий етап розпочинається з 80-х років. Його зміст зв'язаний новітньою соціологією, вирішенням проблем сучасності.

2.9. Методологічні основи та спрямованість позитивістської соціології Сен-Сімона та О.Конта Програмні методологічні й світоглядні настанови позитивізму було сформульовано А. Сен-Сімоном, а основні концепції розро блено в працях О. Конта і Г. Спенсера. Працюючи сім років особистим секретарем у А. Сен-Сімона, О. Конт запозичив у нього багато ідей. Так, у книзі «Нарис науки про людину» А. Сен-Сімон писав, що вчення про людину до того часу було здогадним. Відтак його слід вивести на рівень науки, надавши йому позитивного характеру, обгрунтувавши його спостереженнями і застосувавши до нього методи пізнання, якими користуються інші галузі науки. Ці ідеї пізніше розвивав О. Конт (1798—1857). Головним спрямуванням позитивізму була відмова від умоглядних, абстрактних міркувань, створення «позитивної» соціологічної теорії, яка мала стати так само доказовою і загальнозначущою, як і природничо-наукові теорії. У дослідженнях позитивісти використовували спостереження, порівняльний і історичний методи та експеримент.

2.10 Класифікація наук та структурування соціологічного знання О.Контом О. Конт, який запровадив термін «позитивізм», дотримувався думки, що наука не пояснює, а лише описує явище, відповідаючи не на запитання «чому?», а на запитання «як?», а відтак усі її претензії на розкриття причин та суті явищ, що відбуваються, є цілком безпідставними.

Позитивне знання — це знання, засноване не на умоглядності, а на спостереженнях та експериментах. Позитивізм орієнтувався на емпіричне обгрунтування теорій, які б мали таку ж доказовість, як і природничо-наукові; на факти і з'ясування того, як саме, а не чому саме відбуваються ті чи ті події та процеси.

Конт уважав, що суспільствознавство має грунтуватися на фактах, досліджуючи соціальні явища емпірично та аналітичне, як це робить природознавство. Завдяки цьому воно зможе відійти від абстрактних структур і стати «позитивним», тобто здатним позитивно вирішувати суспільні проблеми. Постійно порівнюючи науку про суспільство з природознавством, Конт називав її соціальною фізикою.

За аналогією з фізикою О. Конт у соціології розрізняв соціальну статику, або теорію суспільного порядку, і соціальну динаміку, що досліджує сутність суспільного прогресу, основні етапи суспільного й культурного розвитку людства, вирішальним чинником якого є інтелектуальний розвиток людства. Соціальна статика вивчає суспільство в стані цілісності та рівноваги його елементів. Соціальна динаміка досліджує суспільство у розвитку та за переходу від одного стану до іншого.

Ідея «соціальної фізики» сягає XVII ст. Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. її активно пропагував А. Сен-Сімон. Проте до О. Конта ніхто не зміг розвинути цю ідею з такою повнотою, системністю та аргументованістю. «Соціальна фізика», чи «соціологія» за О. Контом, не передбачала зведення соціальних фактів до фізичних. Система наук, за О. Контом, являє собою ієрархію, що відображає в логічній формі історичний процес розвитку знання від простого до складного, від нижчого до вищого, від цивільного до конкретного. Ієрархію Конт подає так: математика – астрономія – фізика – хімія – біологія – соціологія.

Соціологія грунтується на законах біології і без них неможлива, має, як стверджував О. Конт у першому томі «Курсу позитивної софії» (1830), певні особливості, котрі зумовлюються взаємодією індивідів і видозмінюють вплив і характер дії цих законів.

Отже, специфіка соціологічного підходу О. Конта до вивчення суспільного життя полягала в тім, що він був прихильником теоретичного дослідження законів соціальних явищ за допомогою загальнонаукових методів, а не філософських спекуляцій.

2.11. Контівський закон 3-х стадій розвитку людського інтелекту, його місце в системі соціологічного знання Досліджуючи характерні особливості суспільства, хід розвитку кого інтелекту, О. Конт першим зробив спробу сформувати закони його функціонування і розвитку.

Найбільшим своїм відкриттям О. Конт уважав основний закон етапів прогресу людського інтелекту: теологічного (неподільне панування релігійної свідомості до 1300 р.), для якого характерним було сприйняття без доведення; метафізичного (застійний етап - з 1300 до 1800 рр.), з переважанням абстракцій, які сприймалися як реальність; позитивного (починаючи з XIX ст.), який грунтувався на точній оцінці.

2.12. Соціальна значущіст закону поділу та кооперації праці за О.Контом Закон поділу і кооперації праці, завдяки дії якого утворюються різні соціальні та професійні групи, зростає різноманітність суспільства, підвищується життєвий рівень людей.

Проте саме поділ праці призводить до однобічної професіоналізації, що спотворює особистість, до концентрації та експлуатації, до руйнації таких підвалин суспільства, як солідарність і злагода. Поділ і кооперація праці сприяють розвитку лише професіональної солідарності, об'єднанню соціальних почуттів представників тих самих професій і формуванню ворожого ставлення до інших, появі корпорацій і корпоративної егоїстичної моралі.

Вступ до соціології 📙 Контрольная → 🆔 19981