В’ячеслав Чорновіл як громадський, політичний та державний діяч

Міністерство освіти і науки України

Східноєвропейський національний університет імені Лесі Українки

Історичний факультет

 

 

 

 

 

 

Індивідуальне науково-дослідне завдання

на тему:

«В’ячеслав  Чорновіл

як громадський, політичний та державний діяч»

 

 

 

 

 

Підготувала

студентка 41 групи

Данилюк Катерина

 

Науковий керівник:

Пхиденко І. С..

 

 

 

Луцьк-2013

ЗМІСТ

 

Вступ

Розділ 1. Дитинство та юність В’ячеслава Чорновола. Умови, в яких формувався український громадський діяч та політик

Розділ 2. Активна громадська діяльність В. Чорновола та її наслідки

Розділ 3. Створення Народного Руху України та активна діяльність в НРУ

Розділ 4. Смерть В.Чорновола та її наслідки для української політики

Розділ 5. Увінчення пам’яті

Висновки

Список використаних джерел та літератури

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВСТУП

В часи активного державотворення, національно-культурного відродження, великих суспільно-політичних і  соціально-економічних перетворень, активного пошуку Українською державою свого місця в геополітичному просторі виникає гостра потреба  в реабілітації всіх форм суспільного життя, зверненні до витоків модерної української державності, заповненні «білих плям» в історії, переосмислення ролі особи в контексті певної історичної епохи. Тому дослідники все частіше, згідно з вимогами часу, звертаються до питання ролі національної еліти, окремої особистості в історії певного народу. Однак, необхідно відмітити, доволі часто під маскою «розкриття «білих плям» в історії» криється певне політичне замовлення окремих соціальних груп і прошарків населення, політичний суб`єктивний підхід і певна ідеологічна заангажованість. В результаті маємо заполітизоване кон`юктурне висвітлення біографії видатних чи просто суспільно відомих людей. Небезпечною, на мою думку, є й інша тенденція: випуск кількасоттисячними або й мільйонними тиражами дешевої аматорської біографічної продукції, що веде до спотворення історичної дійсності, появи нових історичних міфів. Тому я вважаю, що історично визрілою є необхідність видання комплексних наукових біографій, які базувалися на документах і архівних матеріалах (джерелах, що несуть первинну інформацію), принципах історизму, об`єктивності і всебічності. Особливо це має стосуватись наукових біографій видатних діячів національно-визвольного руху. Зокрема використання принципів історизму і всебічності є необхідною умовою дослідження життєвого шляху і політичної долі одного з творців модерної України – В`ячеслава Максимовича Чорновола, в оцінці якого і далі домінують псевдонауковість, заполітизованість і кон`юктурщина. Тому усвідомлюючи, що біографія є «складним історичним явищем, що чутливо реагує на суспільні коливання, зміни історичних парадигм та ідеологічні коливання», робимо лише спробу окреслення політичного портрета одного з найвидатніших фундаторів української незалежності.

Актуальність такого дослідження, на мою думку, обумовлена необхідністю наукового переосмислення ідеологічних засад та практичної спрямованості українського інакомислення 60-80-х рр. ХХ ст., розкриття багатовимірного відношення «людина – історична епоха – суспільство», висвітлення діяльності В.Чорновола як відомого правозахисника, голови Львівської обласної Ради народних депутатів і керівника радикального табору національно-демократичних сил у Верховній Раді України, реформатора і журналіста.

Об`єкт дослідження: сукупність соціально-психологічних, політико-правових, геополітичних чинників, які мали вплив на становлення особистості В. Чорновола, формування його ідейної та політичної зрілості, кристалізацію суспільно-політичних поглядів і визначення своєї громадянської позиції.

Предмет дослідження: публіцистична творчість і політична діяльність В. Чорновола.

Хронологічні рамки  даної роботи: 1937 – 1999 роки. Від народження до смерті.

Метою нашого дослідження  є окреслення політичної біографії  В`ячеслава Максимовича Чорновола.

Завдання:

- дослідити умови в яких формувався громадський діяч та політик;

- проаналізувати громадську діяльність та її наслідки;

- з’ясувати причини  створення Народного Руху України;

- охарактеризувати його діяльність на посаді голови Львівської обласної Ради народних депутатів, внесок у процес формування державної незалежності України;

- прослідкувати становлення В. Чорновола як видатного державного діяча і реформатора;

- наслідки загибелі  В. Чорновола для української  політики тощо.

Наукова новизна нашого дослідження полягає у спробі подати цілісний виклад політичної біографії одного з найвидатніших українських дисидентів.

Практична значущість дослідження  полягає у можливості використання теоретичних положень та фактичного матеріалу під час проведення семінарських і лабораторних занять, виступів на конференціях і наукових симпозіумах, написання наукових статей і монографій.

Структура роботи складається  з вступу, 5 розділів, висновків, списку використаних джерел і літератури.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 1.

Дитинство та юність В’ячеслава Чорновола. Умови, в яких формувався український громадський діяч та політик

 

В’ячеслав  Максимович Чорновіл —  відомий український політик, державний  діяч, публіцист і журналіст —  народився 24 грудня 1937 року (за документами 1 січня 1938 р.) у с. Єрки Звенигородського району Черкаської області у родині сільських учителів. Мати Килина Харитонівна (1909—1985) — учителька початкових класів, батько Максим Йосипович (1909—1987) — викладач української мови й літератури.

Чорновіл, Чорний віл - чорний від поту, від безпросвітної туги, перший помічник у важкій роботі, перша надія в далекій дорозі. Хтось мудрий колись побачив у роду Чорноволів такі риси і нарік його цим прізвиськом, що пізніше стало прізвищем, а згодом - символом українства [ 3].

Зростав В'ячеслав на тривожній  землі Шевченка, у часи, коли сталінські репресії досягли свого апогею. Перша перебудова у світогляді В. М. Чорновола трапляється тоді, коли ув’язнюють рідного дядька – Петра, саме так він говорить про цей випадок: «Коли мого дядька, одного з будівників нової радянської школи на Черкащині катували, а потім таємно засудили уманські енкаведисти, він не міг повірити, що це робиться іменем радянської влади й радянських законів» [14]. Це формує у В’ячеслава бажання у всьому отримувати справедливий вирок, але доля буде чинити по-своєму і В’ячеславу Чорноволу ще не раз необхідно буде доводити до справедливості.

Зазнавав переслідувань і батько. Сім'ї Чорноволів доводилося переїжджати  з села в село, міняючи місця  роботи. Під час війни вони жили в селі Гусакове, а після війни батьків Чорновола з трьома малими дітьми буквально вигнав звідти новопризначений директор школи – комуніст. Вигнав і з роботи, і з квартири. Досі в сімейному архіві зберігається записка з вимогою залишити село протягом 24 годин. Тоді всі переїхали в сусіднє село Вільхівці біля Звенигородки, бо там проживав батько матері В’ячеслава Чорновола Килини – Харитон Терещенко. У хаті діда вони й поселилися.

В’ячеслав  Чорновіл пішов до школи 1946 року відразу до 2-го класу (читав з чотирирічного віку). 1955 року закінчив Вільхівецьку середню школу із золотою медаллю і того ж року  вступив до Київського державного університету ім. Тараса Шевченка на філологічний факультет, а з 2-го курсу перевівся на факультет журналістики. Ще під час навчання в університеті в нього сформувалися антиімперські, антикомуністичні переконання. У 1957 році був змушений на рік перервати навчання в університеті після публікації у факультетській газеті про "нестандартне мислення". Щоб не вилетіти з університету, поїхав на ударну будову до Маріуполя (на «перевиховання»), де працював у багатотиражці будівельників. Це вигнання для батьків було трагедією, бо вони були налаштовані на успішне навчання і майбутню кар'єру науковця, а тут раптом їх син опинився десь у Донбасі. Та все цього разу минулося. В’ячеслав привіз в університет підшивку газет з його статтями, був допущений до іспитів і протягом місяця здав їх екстерном за пропущений рік.

Закінчив університет з відзнакою, захистивши дипломну роботу на тему «Публіцистика Бориса Грінченка».

Під час випускного вечора в університеті пішов на Володимирську гірку  і дав клятву, що все життя буду боротися за Україну.

Потрапивши на телевізійну практику до Львова, В'ячеслав Чорновіл відкрив  для себе іншу Україну, україномовне середовище, у якому про національну культуру говорили вільно і голосно. Можливість працювати без цензури, імпровізувати, вільно читати вірші Ліни Костенко в ефірі - все це вплинуло на рішення Чорновола залишитися у Львові. Протягом трьох років з липня 1960 до травня 1963 він працював редактором, згодом - старшим редактором програм для молоді Львівського телебачення.

Почав виступати як літературний критик, досліджуючи творчість Т. Шевченка, В. Самійленка, Б. Грінченка.

У травні 1963 року переїхав до Києва, щоб продовжити наукову роботу з історії української літератури. Відтоді до вересня 1964 року працював на будівництві Київської ГЕС і жив у Вишгороді.

1964 року склав кандидатський  мінімум, пройшов за конкурсом  до аспірантури Київського педінституту, але за публічний протест разом з Іваном Дзюбою та Василем Стусом у кінотеатрі «Україна» на прем´єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» проти політичних арештів 4 вересня 1965 року, його було виключено з аспірантури, позбавлено роботи та можливості публіковати свої праці. Це стало перешкодою до захисту вже майже готової дисертації про публіцистичну творчість та громадську діяльність Б. Грінченка. Але він улаштовується літпрацівником у газеті «Друг читача».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 2.

Активна громадська діяльність В. Чорновола та її наслідки

 

Започаткував в Україні національно-визвольний рух шістдесятників разом з І. Світличним, І. Дзюбою, Є. Сверстюком, А. Горською, М. Плахотнюком, Л. Танюком, В. Стусом, Г. Севрук та ін. В’ячеслав  Чорновіл був одним з найяскравіших організаторів та активістів цього руху, що в 60-ті —70-ті роки протистояв тоталітарному режимові, виступав за відродження України, її мови, культури, духовності, державного суверенітету.  Брав активну участь у діяльності Київського клубу творчої молоді (КТМ).      

8 серпня 1965 року у с. Шешори  на Івано-Франківщині на відкритті пам'ятника Т. Шевченку відбувся перший знаковий виступ дисидента. Він говорив про Великого Кобзаря як про оборонця національного духу, про незалежну Україну, про людей, що поклали за неї життя. Тоді місцеві селяни, мабуть, уперше за багато років почули таку проникливу і відверту промову. Співробітники КДБ, присутні на мітингу, спробували затримати Чорновола, однак селяни захистили його і допомогли врятуватися. Така підтримка додала В'ячеславу впевненості в тому, що шлях обрано правильно, і була йому на довгі роки світлим спогадом.

4 вересня 1965 року, під час прем'єри  фільму С. Параджанова «Тіні  забутих предків» у київському  кінотеатрі «Україна», разом із Іваном  Дзюбою та Василем  Стусом   Чорновіл виступив з протестом проти арештів української інтелігенції. Активна громадська діяльність, а також низка відкритих листів, у тому числі до ЦК Компартії та ЦК ЛКСМ України з протестом проти репресій, стали причиною того, що Чорновіл потрапив у поле зору органів КДБ - розпочалися допити та обшуки. У ході одного з них 30 вересня 1965 року було вилучено частину наукової бібліотеки В'ячеслава Чорновола (усього 290 книг та комплектів журналів, які в протоколі названо «документами антисоветского содержания») [7].

За участь у правозахисному русі В. Чорновола звільнили з роботи в газеті «Молода гвардія» (вересень 1965 року), а згодом - з редакції «Друг читача». На мене накладено суворе дисциплінарне стягнення, мені було запропоновано негайно подати заяву про звільнення «за власним бажанням» [14]. Після того, як Чорновіл демонстративно відмовився «брати участь у судовому свавіллі» проти братів Горинів, його засудили до трьох місяців примусових робіт.

Репресії лише посилювали в ньому силу опору: звільнення з роботи прискорило працю над документальним дослідженням «Правосуддя чи рецидиви терору?» (травень 1966 року). Це був, мабуть, один із найсміливіших зразків тогочасної української політичної публіцистики. Наступний вирок у листопаді 1967 року — жорстокіший. За звинуваченням у «наклепі на радянський суспільний і державний лад» йому було присуджено три роки ув’язнення в таборах суворого режиму. Причиною і цього разу виявилася журналістика: В’ячеслав Чорновіл уклав документальну збірку «Лихо з розуму» (Портрети двадцяти «злочинців»), що вийшла в Парижі в 1968 році, де він подав матеріали про арештованих у 1965 році шістдесятників. Дехто з тоді арештованих завдячує Чорноволові життям. Звільнили його в 1969 році.

«У той час молодий В'ячеслав Чорновіл, мабуть, до кінця не усвідомлював собі важливості справи, яку він розпочав, як розвинуться пізніші події і яких обертів набере нова радянська дійсність. Він, мабуть, не усвідомлював собі, що його книжка стане дуже вагомим чинником, який призведе до розвалу СРСР і до створення нових незалежних держав» (Осип Зінкевич).

       Ці  твори викликали значний резонанс  у багатьох країнах Європи. Названа  збірка та інші правозахисні  дослідження В'ячеслава Чорновола,  а також гостро публіцистська праця Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку було завершено в 1965 році, заявили, що Україна є, і вона бореться. Це була перша закордонна публікація матеріалів українського Опору після 1930-х років, надрукована за кордоном, яку автор підписав власним іменем. Вона стала потужним ударом по ідеології диктатури пролетаріату, по ідеології більшовизму.

За свої книжки Чорновіл став лауреатом  премії для кращих журналістів світу, що боронять права людини; а від  Радянського Союзу отримав нове тюремне ув´язнення.

Після звільнення 1969 року з великими труднощами вдалося влаштуватися на роботу. З 1970 року В’ячеслав Чорновіл працював спостерігачем метеостанції в Закарпатті, землекопом археологічної  експедиції в Одеській області, вагарем  на станції Скнилів у Львові.

У 1970 році Чорновіл починає випуск підпільного журналу «Український вісник», в якому друкує матеріали самвидаву, хроніку українського національного спротиву. Він — його організатор, редактор і видавець. Видання згуртувало непересічно мислячих патріотів України і гідно репрезентувало українську суспільно-політичну думку за кордоном. У 1970-х років цей часопис був єдиним джерелом правдивої інформації про порушення прав людини, про цілеспрямоване нищення всього українського в Україні, про терор проти кращих її представників, розв'язаний комуністичним режимом. «Вісник» можна назвати передтечею незалежної преси, що становив альтернативу державній монополії на інформацію» [4], так В. Деревінський характеризує видання.

До чергового арешту Чорновола вийшло п'ять номерів журналу. Під час відомої загальноукраїнської «зачистки» 1972 року його арештовують знову. «Найоб’єктивніший» радянський суд виніс вирок: 6 років таборів і три роки заслання за «антирадянську пропаганду й агітацію», що вважалося «особливо небезпечним державним злочином» (стаття 62 Карного Кодексу УРСР) [15].

Відбував термін у мордовських  таборах для політв’язнів ЖХ-385/17-А (с. Озерне) і ЖХ 385/3 (с. Барашево). В. Чорновіл був організатором і учасником  численних акцій протесту, голодовок, виснажливої боротьби за статус політв’язня. Понад половину терміну провів у ШІЗО (штрафний ізолятор) і ПКТ (приміщення камерного типу).

Незважаючи на важкі, навіть нелюдські  умови перебування в ув'язненні, В. Чорновіл зазначав: «Я у своїй  неволі вільніший за вас і життя моє ніби цікавіше й змістовніше. І це більш ніж компенсує всякі невигоди й фізичні труднощі».

«Зеківський генерал» — так назвав нарис про нього письменник Михайло  Хейфец.

Уміння В'ячеслава Максимовича  абстрагуватися від тюремно-таборових реалій, протидіяти духовному поневоленню забезпечили його внутрішню свободу, сприяли виживанню в тій дійсності, особливо в таборах для кримінальних злочинців (В. Деревінський).

Разом з Борисом Пенсоном В’ячеслав  Чорновіл написав книгу «Хроніка таборових буднів» (1975), яку було нелегально передано з табору за кордон і опубліковано 1976 року у журналі «Сучасність».

На початку 1978 року був відправлений етапом на заслання в с. Чаппанду (Якутія), де працював чорноробом у радгоспі, пізніше в Нюрбі — постачальником. Там написав брошуру про боротьбу за статус політв’язня в таборах (1977—1978) під назвою «Тільки один рік». Від рукопису, переданого за кордон, відновлено тільки фрагменти. 1978 року прийнятий до міжнародного Пен-клубу. 22 травня 1979 року Чорновіл став членом Української гельсінської групи.

У квітні 1980 року знову заарештований  на засланні за сфабрикованим звинуваченням (фактично — за опозиційні виступи  та за участь у Гельсінській групі). Тримав 120-денну голодовку протесту. В останньому слові на суді В’ячеслав  Чорновіл звинуватив КДБ і міліцію у фальсифікації та закликав суд не брати участі в змові. Був засуджений на п’ять років позбавлення волі. 1983 року звільнений за протестом прокурора Якутії без права виїзду в Україну. Працював кочегаром на заводі будівельних матеріалів у місті Покровську.

Радянський режим, створивши для  В. Чорновола нестерпні тюремні  умови, намагався досягти кількох  цілей: по-перше, ізолювати його як нестандартно мислячу людину від впливу на оточуючих; по-друге, показати, що може статися з тими, хто захоче виходити за визначені межі дозволеного, і, по-третє, морально або фізично зламати його. У комуністичної влади існувала вироблена система ламання непокірних, яку В. Чорновіл відчув на собі вже з перших днів арешту.

У 1985 році, після 15 років тюремних ув'язнень та заслань, В'ячеслав Максимович нарешті повернувся в Україну. Зміг улаштуватися на роботу у Львові тільки кочегаром у Міськрембудтресті та школі-інтернаті. Відновив активну політичну діяльність. Цей період став для нього, як і для багатьох інших його побратимів по духу, великою школою здобуття нових знань, розширення світогляду, ствердження власних позицій, гартування витривалості, посилення віри у справедливість і доцільність боротьби за права особи та нації.

      Під впливом табірно-тюремних університетів В. Чорновіл перетворився на «активного лідера зі зрілим політичним мисленням, могильника тієї системи, яка з журналіста, літератора, науковця зробила непримиренного борця» (В. Деревінський).

Водночас В'ячеслав Максимович брав активну участь у створенні Української асоціації незалежної творчої інтелігенції (УАНТІ) та ініціативної групи за звільнення в'язнів сумління.

Така активна громадська позиція стала причиною постійних цькувань з боку силових структур. Але ні залякування, ні наклепи в ЗМІ, ні численні провокації та протиправні дії і на цей раз не могли його ні зупинити, ні вплинути на хід політичних подій щодо відновлення Української державності.

     У серпні 1988 р. на сторінках «Українського вісника» було опубліковано велику статтю Чорновола у формі резонансного листа до М. Горбачова про проблеми демократизації суспільства та прав української нації.

Восени 1988 року разом з М. Горинем  дав інтерв’ю закордонній журналістці  Марті Коломієць, у зв’язку з  чим влада розгорнула кампанію за видворення їх з СРСР. Чорновіл і Горинь звернулися до урядів усіх держав, щоб їх не приймала жодна країна. Тоді ж звільнений з роботи з політичних мотивів. Улітку 1987 року В.Чорновіл відновив видання «Українського вісника», редактором та автором якого був протягом двох років. Постійними стали розділи «Література і мистецтво», «Публіцистика» (згодом «Наука і публіцистика») [5].

11 березня 1988 року з М. Горинем  і З. Красівським підписав Звернення  до української та світової  громадськості про відновлення діяльності УГГ. Цього ж року ініціював створення Української гельсінської спілки (УГС), яку від початку задумав як політичну партію. Був її співголовою, а також співавтором програмних документів, зокрема «Декларації принципів Української гельсінської спілки», яку оприлюднив 7 липня 1988 року на 50-тисячному мітингу у Львові. УГС стала першою в Україні відкритою опозиційною КПРС організацією партійного типу. В’ячеслав Чорновіл був одним з трьох робочих секретарів, потім членом виконкому УГС, очолював пресову службу — написав і відредагував понад сто листів прес-служби УГС, які оперативно, у день виходу, передавалися по радіо «Свобода», а також розповсюджувалися самвидавом.

1 червня 1989 р. В'ячеслав Максимович  звернувся з відкритим листом  до першого секретаря ЦК КПУ В. Щербицького, звинувачуючи його в русифікації України, переслідуванні інтелігенції, екологічній катастрофі, увінчаній Чорнобилем. Лист, написаний у жорстокому викривально-критичному стилі, по суті, засвідчував зміну політичної ситуації в республіці у бік демократизації суспільного життя.

 

 

РОЗДІЛ 3.

Створення Народного  Руху України та активна діяльність в НРУ

 

Від часу створення (8—10 вересня 1989 року) Народного Руху України (НРУ) — член Руху та його Великої Ради, з березня 1992 року — співголова, а з грудня 1992 року — голова НРУ. Ось як про цей час згадував сам В’ячеслав Чорновіл:

«Ідея створення Руху виникла спонтанно, вона йшла знизу. Прийшов час «розвалу імперії», так званої перебудови. Він  закликав низи до дії, а серед інтелігенції, колишніх політв´язнів, політичних діячів виявилися люди, які вирішили очолити цей рух. Я пригадую, як 17 вересня 1989 року ми вивели на вулиці Львова 200—250 тис. осіб. Це була природна потреба різко змінити ситуацію, яка на цей момент склалася в країні: ішло розвалення комуністичної системи, дуже активізувалися народні маси, і це треба було оформити. Перша спроба створити у Львові «Демократичний фронт сприяння перебудові» була літом 1988 року, але нас тоді розігнали собаками й ОМОНом. Наприкінці 1988 року, зайнявши національно-патріотичні позиції, нашу ідею підтримала більшість членів Спілки письменників України. Завдяки цьому нам легше було захищатися від свавілля влади. Ми змогли виголосити програмні положення НРУ. Почалося інтенсивне зростання організацій Народного Руху в областях. У вересні 1989 року відбулися установчі збори НРУ. 1993 року НРУ був перереєстрований на політичну партію, бо, будучи громадсько-політичною організацією, ми не могли брати участь у виборах».

У березні 1990 року В’ячеслав  Чорновіл був обраний депутатом Львівської обласної ради та Верховної Ради України. Він був одним з лідерів радикального крила демократичної частини Верховної Ради — Народної Ради.

З квітня 1990 року до квітня 1992 року —  голова Львівської облради та облвиконкому. У цьому статусі він розрубав гордіїв вузол протиріч радянської Конституції стосовно пріоритетності її статей щодо суб'єктів реальної влади в державі. Прийнятий 26 квітня 1990 року Декрет Львівської облради «Про владу» чітко визначив, що «вся повнота влади на території Львівської області переходить до рад народних депутатів як вищого органу державної влади на Львівщині. Відповідно, будь-яке втручання партійних чи громадських організацій у діяльність рад є неприпустимим». Під керівництвом В'ячеслава Чорновола Львівщина стала П'ємонтом боротьби українського народу за суверенну державу.

Чорновіл поступово ставав постаттю всеукраїнського масштабу. Після  проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року він - кандидат у Президенти України від Народного руху. На виборах 1 грудня 1991 р. В'ячеслав Чорновіл зайняв друге місце, набравши 23,27 % голосів.

У жовтні 1991 року на Великій козацькій  раді В’ячеслава Чорновола обрано гетьманом українського козацтва.

Згодом - народний депутат кількох скликань, керівник депутатської фракції Народного руху України. На ІІІ Всеукраїнських зборах Руху 29 лютого 1992 року був обраний співголовою Народного руху України, а в грудні 1992 року - головою на всіх наступних з'їздах цієї громадської організації.

З квітня 1992 року — на постійній  роботі в парламенті України. Народний депутат України двох наступних  скликань — 1994 і 1998 років. В 2004 році В. Чорновіл відмовляється брати участь в наступних президенських виборах і підтримує чинного президента Л. Кравчука, але коли перемогу отримує Л. Кучма, то Чорновіл доводить позицію Руху щодо «конструктивної позиції» до влади [13]. З 1995 року член української делегації в Парламентській Асамблеї Ради Європи.

Шеф-редактор незалежної громадсько-політичної газети «Час/Time» (з січня 1995 до травня 1998 року) і «Час» (з жовтня 1998 до березня 1999 року), у якій систематично вів «колонку редактора», друкував виступи, коментарі. В'ячеслав Максимович прагнув створити український часопис сучасного стилю, «де було б багато інформації і ще більше свіжого політичного, економічного, культурологічного аналізу. Щоб газета не тільки прогнозувала, але певним чином і впливала на ситуацію в державі, а не пленталася за подіями...».

Лауреат Державної премії України  ім. Т. Шевченка (1996) у галузі журналістики й публіцистики (у тому числі за твори, раніше інкриміновані як антирадянські) — за збірку «Правосуддя чи рецидиви терору?», «Лихо з розуму», книгу «Хроніка таборових буднів», публіцистичні виступи в пресі.

Лауреат Міжнародної журналістської премії ім. Ніколаса Томаліна (1975).

Нагородженний орденом Ярослава Мудрого V ступеня (1997).

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

РОЗДІЛ 4.

Смерть В.Чорновола  та її наслідки для української політики

 

25 березня 1999 року В’ячеслав   Чорновіл загинув за нез’ясованих обставин в автокатастрофі на шосе під Борисполем. На місці загибелі встановлено справжній козацький хрест. Поховано видатного українського державного діяча на центральній алеї Байкового кладовища.

Указом Президента України Леоніда  Кучми №997/2000 від 21 серпня 2000 року за визначний особистий внесок у національне відрження України, послідовне відтворювання ідеї побудови незалежної Української держави, активну громадську і політичну діяльність народному депутату України В’ячеславу Максимовичу Чорноволу посмертно присвоєно звання Героя України з удостоєнням ордена Держави.

В’ячеслав  Чорновіл не є і не був просто актуалізованим політиком  партійної конкретики. А саме таким  його зазвичай сприймали, саме за це з  ним воювали, саме на тому стояла його популярність. Це лише одна й далеко не найвизначніша іпостась В’ячеслав а Чорновола. Насправді він і донині залишається стратегічним генієм українського національного самоусвідомлення, структурований практикою філософ дисидентства, людина вершинної суспільно-демократичної думки XX століття, український демократичний «фундаменталіст». Немає нічого випадкового в тому, що Чорноволів товариш по ув´язненню Михайло Хейфец, автор книжки "В’ячеслав  Чорновіл — зэковский генерал", ще там, у Мордовії, відзначаючи «дирижерские черты» Чорновола, записав:

«Наблюдая за ним со стороны, я сопоставлял  его с Ганди, Неру, Кениатой, Нкрумой; это именно подобный им тип национального  вожака».

Мова йде саме про масштаб. Щоб  осягнути масштаб Чорновола, потрібен час. І Чорновіл уже вийшов на історичну дистанцію.

Він не став Президентом України. Але  став її національним Героєм — посмертно. Його вбили в русі — у дорозі, по шляху до тієї, іншої України, за яку він платив здоров´ям і  життям.

Ця рана ніколи не загоїться. В’ячеслава Чорновола було вбито жорстоко й підступно, після тривалої психологічної облоги, після масового творення облудної громадської думки. Убито наприкінці тисячоліття, кривавого й загрозливого для України. Убито, як убивали всіх її національних провідників — від Івана Мазепи до Хмеля, від Симона Петлюри до Грушевського, від Тараса Шевченка до Франка, від Степана Бандери до Василя Стуса та Івана Світличного. Убито, як було вбито й потоптано Андрія Сахарова, генерала Петра Григоренка, Галину Старовойтову; а ще раніше — Аллу Горську, Тихого й Литвина, Валерія Марченка, Оксану Мешко...

На Чорновола полювали все життя. Затуляли рота, виривали з рук перо, арештовували, морили голодом, паплюжили  плітками, погрожували. Напевне, ні про  кого не наплела компартійна й  посткомпартійна пропаганда стільки дурниць, як про нього. Найогидніше, що деякі з цих міфів згодом почали повторювати й ті, кого він вважав за своїх прихильників, на чию допомогу розраховував. Стрільбу вели з різних боків. Спочатку це була система. Але й після того, як вона впала, нападів, хоч як це парадоксально, не поменшало, їх було безліч, мисливців: від садистів-слідчих до макабричних табірних наглядачів; від штатних провокаторів з постійно мінливими фізіономіями до заздрісних і лукавих «однодумців»; від ексцентриків лівої політики до перефарбованих у жовто-блакитне сталінців; від затятого бюрократа до амбітних сутенерів української національної ідеї, котрі страждали від того, що поруч з Чорноволом виглядають хіба що політичною карикатурою. Під завісу долучилися сюди й колишні соратники, позаяк не бачили далі власної амбіції. «А велике й суттєве, — як писав сам В. Чорновіл, — видно тільки з історичної відстані». Між тим декого із захисників народних інтересів потягло — під виглядом нового бачення стратегії і тактики — на смачне й вигідне. І залізо втомлюється, виправдовувалися вони, не можна ж розвивати рухівську ідею лише на ентузіазмі! Так і життя мине — за що ж тоді боролися? Один із них заявив, що не пошкодує й мільйона доларів, аби усунути Чорновола з Руху, а інший — інтеліґентно пояснював з трибуни з’їзду, що, на жаль, і знамена доводиться іноді топтати, війна є війна, і якщо Чорновіл став у Русі гальмом, нічого не вдієш — «треба переступити через нього — і йти далі...» Так і не вдалося переконати цього любителя лунких афоризмів, що армія, яка топче власні знамена, рано чи пізно перетворюється на зграю мародерів...