Загальна характеристика американського інституціоналізму

Зміст

1. Спільні  риси   та  відмінності   економічних  поглядів   В. Петті   і П. Буагільбера — засновників класичної політекономії. 2

1.1.Умови виникнення та методологія класичної школи економічної науки. 2

1.2. Основні теоретичні ідеї та етапи розвитку класичної школи політичної економії. 3

1.3. Порівняльна   характеристика   економічних   ідей   засновників   класичної економічної науки В.Петті (Англія) та П.Буагільбера (Франція). 7

2. Загальна характеристика американського інституціоналізму. 8

2.1. Особливості виникнення, основні етапи розвитку та відмінність інституціоналізму від інших течій 8

2.2.Характеристика та особливості  американського інституціоналізму. 11

3. Тестові завдання 14

Список використаних джерел 17

1. Спільні  риси   та  відмінності   економічних  поглядів   В. Петті   і П. Буагільбера — засновників класичної політекономії.

1.1.Умови виникнення та методологія класичної школи економічної науки.

Могутнім  поштовхом до формування економічної  науки стало становлення в  усіх структурах суспільного життя  капіталістичних відносин, коли бурхливими темпами почали розвиватися продуктивні  сили, стали формуватися ринок, обмін, торгівля. Відбувається і становлення  економічної теорії як науки під  назвою політична економія. Цей термін був уперше застосований французьким  економістом Антуаном Монкретьє у праці "Трактат політичної економії" (1615). Тривалий час саме під цією назвою розвивалася економічна теорія. Назва ж походить від грецьких слів "політикос" - суспільний, державний і "ойкономія" - управління, домашнє господарство ("ойкос" - дім, господарство, "номос" - закон). Визначне місце в історії політичної економії зайняло вчення меркантилістів (ХV-ХVІІІ ст.). Воно зародилося в країнах Західної Європи. Виражаючи інтереси торгової буржуазії, це вчення було спрямоване проти феодалізму. У меркантилістів об'єктом досліджень був обіг, зокрема багато уваги приділялося зовнішній торгівлі. Саме обіг вважався тією сферою, де створюється багатство. Загалом же у меркантилістів переважав поверховий опис явищ процесу обігу. Вони не створили наукової системи.

Перенесення аналізу із сфери обігу у виробництво  стало початком економічної науки, що пов'язано зі становленням капіталістичного ладу. Саме його розвиток зумовив занепад  меркантилізму і виникнення класичної  буржуазної економічної науки.

Класична  буржуазна політична економія  виникла в період зародження й  утвердження капіталістичного способу  виробництва. Її засновниками були Вільям Петті (1623-1687 рр., Англія) і фізіократи на чолі з Франсуа Кене (1694-1774 рр., Франція). Питання про походження багатства переноситься ними зі сфери обігу в сферу виробництва. На їхню думку, саме тут і створюється багатство у вигляді матеріальних цінностей, а його джерелом є природа й праця. Ф. Кене в своїй праці "Економічна таблиця" (1758) уперше в економічній літературі процес суспільного відтворення розглядав як цілісну систему виробництва, обміну, споживання. К. Маркс, вивчаючи історію економічної думки, зазначав: “Під класичною політичною економією я розумію всю політичну економію починаючи з В. Петті, яка вивчає внутрішні залежності буржуазних відносин виробництва”. Таке трактування класичної школи дещо обмежене і не розкриває всієї ідейної спадщини економістів-класиків, оскільки проблематика їхніх творів не вичерпується цим визначенням.

1.2. Основні теоретичні ідеї та етапи розвитку класичної школи політичної економії.

Класична  школа економічної науки базується  на таких основних теоретичних засадах:

1) ідеї  природного порядку, згідно з  якою все у світі (у тому  числі людське суспільство й  окрема особа) підпорядковується  законам Природи. Людина діє  природно, коли використовує всі  доступні їй засоби — здібності,  розум, майно — з метою забезпечення  власного суспільного існування,  задоволення матеріальних і духовних потреб. Звідси випливає право вільного розпорядження особистою працею й майном, свобода обміну та конкуренції, неприпустимість існування монополій, недоторканність приватної власності;

2) концепції  "економічної людини", якою  рухає єдине прагнення — особиста  вигода, егоїзм, тоді як від інших  мотивів поведінки (таких як культура, звичаї, релігія) класики абстрагуються;

3) ідеології  економічного лібералізму (від  фр. дозволяйте робити все), відповідно до якої держава не повинна втручатись у виробничу, торговельну й фінансову діяльність індивідів, а також відсутні будь-які заборони та обмеження на торгівлю, переливання капіталу, цінова регламентація виробництва, закони про мінімальну заробітну плату тощо. Це пояснює той факт, що більшість класичних уявлень побудовано на припущенні про абсолютну (чисту) конкуренцію в усіх галузях і повну інформованість суб'єктів господарювання;

4) радикальній  зміні методології дослідження  економічної науки — від поверхневості та описовості меркантилізму до методів наукової абстракції, аналізу та синтезу, індукції та дедукції;

5) розробці  нового категоріального апарату,  дослідженні таких економічних  категорій, як вартість, ціна, прибуток, рента, капітал тощо;

6) розгляді  внутрішніх сутнісних взаємозв'язків  економічних явищ і формулюванні  абстрактних економічних законів  у поєднанні з практичною спрямованістю  економічного вчення, його реалізацією у сфері економічної політики держави (передусім Великобританії);

7)  аналізі  сфери безпосереднього виробництва  як вирішальної фази суспільного  відтворення, що не перешкоджало  окремим представникам класичної школи досліджувати також сферу розподілу (Д. Рікардо), споживання (П. Буагільбер, С. Сісмонді), проблему реалізації (Т. Р. Мальтус). У класиків виробництво — єдине джерело прибутку та нагромадження капіталу, основний фактор багатства, а праця — найважливіший фактор виробництва (це однаковою мірою стосується як трудової, так і інших теорій вартості класичної школи).

Еволюція  ідей класичної школи умовно поділяється  на кілька етапів:

•  зародження ідей, пов'язане з іменами В. Петті (Англія) та П. Буагільбера, а також представниками фізіократичної школи Франції;

•  розквіт  класичної школи — економічна система А. Сміта, яку він виклав у праці "Дослідження про природу  та причини багатства народів" (1776);

• розвиток ідейної спадщини А. Сміта вченими  Т. Р. Мальтусом і Д. Рікардо (Англія), Ж. Б. Сеєм і С. Сісмонді (Франція) та ін.;

•  завершальний етап, представником якого є Дж. С. Мілль ("Основи політичної економії", 1848).

Засновником класичної буржуазної політичної економії в Англії був Вільям Петті (1623—1687), погляди якого формувалися в умовах швидкого розвитку в країні капіталістичних відносин, розширення торгівлі та грошового обігу. Саме останнім пояснюється прихильність вченого до ідей меркантилізму. Перші його праці були присвячені обґрунтуванню політики меркантилізму та концепції активного торгового балансу. В. Петті обстоював державне втручання в економіку, додаючи, що це втручання повинно сприяти розвитку виробництва.

За рівнем промислового виробництва Англія стала  провідною країною Європи, і це створило певні умови для теоретичного обґрунтування економічних процесів капіталізму. В. Петті акцентував увагу на тому, що все, що залежить від думок, намагань, прагнень окремих людей, треба облишити, а натомість слід шукати причинну залежність між економічними явищами, розробити науковий абстрактний метод у політичній економії. В. Петті визнавав важливість проблеми економічного закону та необхідність кількісного і якісного аналізу досліджуваних явищ.

В. Петті не володів цілісною системою економічних знань, проте зробив глибокі теоретичні узагальнення з багатьох питань політекономії. Основою будь-якого господарства В. Петті вважав виробництво, де створюється багатство; сфера обігу, на його думку, забезпечує розподіл благ. В. Петті є засновником трудової теорії вартості, він перший у Європі дійшов висновку, що джерелом вартості є праця. Обґрунтуванню цього положення присвячене його вчення про "природну ціну": якщо один товар обмінюється на інший, то останній є природною ціною першого. Товари рівні один одному, якщо в них уречевлена однакова кількість праці. Вартість товарів вимірюється робочим часом, що витрачений на їх виробництво, і залежить від продуктивності праці. Учений зробив висновок, що вартість створюється не будь-якою працею, а тією, що витрачена на виробництво золота й срібла.

Відома  формула В. Петті "Труд — батько й активний принцип багатства, а земля — його мати" висловлює суть його вчення про джерело вартості [42, с. 55]. Земля поряд з працею є джерелом вартості, а сама вартість зводиться до середньодобового набору продуктів харчування, тобто визначається заробітною платою. Остання становить ціну праці й залежить від об'єктивних чинників, а не суб'єктивних рішень підприємця чи влади. Заробітну плату В. Петті визначав мінімумом засобів існування, але підкреслював, що вона є лише частиною вартості, яка створюється робітником.

Прибутком у розумінні В. Петті є та частина продукту, яка залишається після відрахування заробітної плати й витрат на насіння, тобто прибуток зводився до ренти. Саме В. Петті вперше запровадив поняття диференціальної ренти й описав його навіть краще, ніж А. Сміт. Рента, згідно з В. Петті, утворюється в сільському господарстві у зв'язку з різною родючістю земельних ділянок і різним розташуванням їх стосовно ринку. Він виводить ренту не з самої землі, а з праці, тому що праця на різних ділянках має різну продуктивність. Визначивши ренту як чистий прибуток із землі, В. Петті поставив питання про ціну землі. На його думку, вартість, або ціна, землі — це сума певної кількості річних рент, тобто капіталізована рента. Кількість річних рент повинна дорівнювати 21, тобто тривалості спільного життя трьох поколінь — діда, батька й сина.

Незважаючи  на ототожнення прибутку з рентою, один з видів прибутку — відсоток на позичковий капітал — В. Петті проаналізував окремо. Він визначив відсоток як доход, що є похідним від земельної ренти, і назвав його "грошовою рентою". У праці "Різне про гроші" (1682) відсоток прирівнювався до орендної плати, а його законодавче регулювання не припускалося.

Таким чином, В. Петті заклав підвалини класичної школи економічної науки. Незважаючи на деякі протиріччя його економічного вчення, наукові ідеї В. Петті були оцінені й розвинені нащадками.

Генезис класичної школи політекономії  у Франції відбувався в інших історичних умовах, ніж в Англії. До кінця XVIII ст. Франція залишалася феодальною державою з кризовим станом сільського господарства та слабким розвитком промисловості. Політика Ж. Б. Коль-бера зазнала краху, Англія здобула перемогу над Францією в боротьбі за зовнішні ринки збуту, меркантилізм не дістав подальшого розвитку. Особливості становлення французького капіталізму суттєво вплинули на формування економічних поглядів П'єра Буагільбера (1646—1714) і спричинили його ворожість до ідей меркантилізму.

У вченні П. Буагільбера є поняття природних законів економіки, які не можна порушувати. Учений заперечував недоцільне втручання держави в економічне життя й вимагав свободи торгівлі, яка забезпечить гармонію інтересів: "... тільки Природі під силу ... підтримувати мир, втручання будь-якого іншого авторитету все псує, з якими б добрими намірами воно не здійснювалося" [ЗО, с. 118]. Економічні закономірності П. Буагільбер шукав у сфері матеріального виробництва, а основою останнього вважав сільське господарство. Багатством він проголошував не гроші, а вироблені товари, метою товарного виробництва вважав споживання. Французький економіст фанатично боровся проти грошей, які, на його думку, своїм вторгненням порушують природну рівновагу й гармонію товарного виробництва. ( дина функція грошей, яку визнавав П. Буагільбер, — це засіб обміну, причому її можуть виконувати не лише металеві, а й паперові гроші.

П. Буагільбер, як і В. Петті, був прихильником трудової теорії вартості, "істинну вартість" товару визначав працею, а мірою вартості вважав робочий час. Учений стверджував, що всі предмети й товари мають постійно перебувати в рівновазі та зберігати ціну пропорційно до відносин між ними та згідно з витратами, які слід здійснити для їх виробництва. За теорією П. Буагільбера, розподіл праці між галузями має здійснюватися шляхом вільної конкуренції.

3. Порівняльна   характеристика   економічних   ідей   засновників   класичної економічної науки В.Петті (Англія) та П.Буагільбера (Франція).

Різний  рівень розвитку капіталізму в Англії та Франції спричинив і відмінності в розвитку класичної політичної економії в цих країнах. Контраст між англійською та французькою класичними школами наочно демонструють праці В. Петті та П. Буагільбера. Розбіжності поглядів двох учених можна дослідити в багатьох напрямках:

• ставленні  до меркантилізму: В. Петті довгий час пропагував ідеї меркантилізму, а П. Буагільбер головною метою вважав викриття безпідставності цієї політики;

•  В. Петті був прихильником розвитку промислового виробництва, а П. Буагільбер захищав інтереси сільського господарства;

• В. Петті розумій гроші як стимул економічного розвитку, П. Буагільбер — як зло, необхідне для товарного обміну;

• у центрі дослідження В. Петті була мінова вартість товару, а у П. Буагільбера — споживна.

2. Загальна характеристика американського інституціоналізму.

Інституціоналізм  — своєрідний напрям в економічній  науці. Його своєрідність полягає насамперед у тім, що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а зв'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

2.1. Особливості виникнення, основні  етапи розвитку та відмінність  інституціоналізму від інших  течій

Як один із напрямів західної економічної думки виник наприкінці XIX — на початку XX ст. (лат. іnstitutum — установа). Заперечував обумовленість розвитку людського суспільства виробничими відносинами (відносинами власності), рушійною силою визнавав психологічні, соціально-правові фактори. Засновниками інституціоналізму були американські науковці Т. Веблен, Д. Коммонс, У. Гамільтон, англійський економіст А. Гобсон та ін. ¹.

Представник інституціоналізму і автор терміна  «інституціоналізм» У. Гамільтон писав: «Інститути — це словесний символ для ліпшого описання низки суспільних звичаїв. Вони означають переважний і постійний спосіб мислення, який став звичкою для групи або звичаєм для народу... Світ звичаїв і звичок, що до нього ми пристосовуємо наше життя, є сплетінням і безперервною основою інститутів»¹. Як правило, «інститути» визначають як форму прояву «інституцій». Так, «економічні інститути» — приватна власність, гроші, конкуренція, торгівля, прибуток тощо є лише формою прояву або втіленням «інституцій», тобто навичок, звичаїв. Ставши такими, вони організують і регулюють поведінку людей. Прихильники інституціоналізму вирішальну роль у суспільному розвитку надають саме цим інститутам. Відтак економічні процеси в інституціоналістів набувають психологічного забарвлення. Усім інститутам притаманні риси колективної психології. Саме тому, щоб зрозуміти природу інститутів, їхню еволюцію, необхідно вивчати рушійні сили, мотиви поведінки, якими керуються окремі особи, професійні або соціальні групи у своїх діях. Інституціоналісти не лише посилили психологічне трактування економічного процесу, а й почали, по суті, конструювати психологічну теорію економічного розвитку.

У формуванні філософських основ інституціоналізму  велику роль відіграли американські філософи Ч. Пірс, Дж. Дьюї та Ж. Леб — основоположники прагматизму. Певний вплив на формування й розвиток інституціоналізму справила німецька історична школа з її історичним методом, акцентуванням уваги на правових нормах та політиці держави. В американській економічній літературі навіть стверджувалося, що інституціоналізм є суто американським різновидом історичної школи.

Американським напрямом історичної школи називає  інституціоналізм також всесвітньо визнаний авторитет у царині історії економічної думки японський економіст Такаші Негіші². Але не заперечуючи певних спільних рис, притаманних цим напрямам, їх не слід ототожнювати. Вони склались за різних історичних умов і відображають різні історичні реалії.

Інституціоналізм  виник і набув поширення в  США за умов раннього періоду імперіалізму. Це була своєрідна опозиція дрібної і середньої буржуазії та її ідеологів монополістичному капіталізмові, яка проявилась у гострокритичному підході до реалій капіталізму та у спробах його реформування. Саме тому можна стверджувати, що найбільшу ідейну спорідненість інституціоналісти мають з англійськими соціологами й економістами — прихильниками буржуазного реформізму, зокрема Дж. Гобсоном, який, на думку самих аме риканських інституціоналістів, зробив спробу теоретично обґрунтувати реформістські програми.

Інституціоналізм  не має якихось загальних теоретичних  засад. Економісти, котрі належать до цього напряму, суттєво різняться  як щодо теоретичних принципів, так  і щодо досліджуваних проблем. Одні узалежнюють економічні процеси від психології, біології, антропології, інші — від права, кон'юнктури або математичних розрахунків. Об'єднують інституціоналістів методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії. Ця критика була спрямована передовсім проти соціально-філософських і методологічних засад неокласиків.

Усупереч  позаісторичним, абстрактно-теоретичним концепціям неокласиків інституціоналісти вдаються до історичних та описово-статистичних методів дослідження. Історичний метод дав змогу досліджувати економічні явища в їхньому історичному розвитку, у динаміці, відтак проголошуючи ідеї еволюції капіталістичної економіки. Описово-статистичний метод визначив практичну прагматичну орієнтацію інституціоналізму.

На відміну  від психологічної школи граничної  корисності інституціоналісти рушієм економічного розвитку визнають психологію колективу, суспільства, а не окремих суб'єктів господарювання — «робінзонів». Інституціоналісти піддали критиці неокласичну концепцію конкурентної економіки з її основною ідеєю ринкової рівноваги, відкинули постулат «гармонії інтересів».

Визначенню  неокласиками ринку як універсального, високоефективного механізму розподілу економічних ресурсів, а отже, як фактора ефективного функціонування економіки в цілому, інституціоналісти протиставили дослідження ринку як соціального інституту, що зазнає глибоких змін із розвитком суспільства. Інституціоналісти визнавали обмеженість ринкового механізму регулювання економіки і виступали за впровадження суспільного контролю над нею. Інституціоналізм у своєму розвитку пройшов кілька етапів. Еклектизм, строкатість притаманні цій течії, зумовили формування в її рамках різноманітних напрямів. Передовсім можна виділити ранній інституціоналізм і неоінституціоналізм ².

2.2.Характеристика та особливості  американського інституціоналізму.

Верлен розглядав життя людини як боротьбу за існування, а отже процес відбору і пристосування. Аналогічно, на думку інституціоналістів, у процесі розвитку суспільства відбувається процес природного відбору інститутів, система яких (держава, корпорації, норми етики, моралі, звичаї, права тощо) утворює своєрідну культуру і визначає тип цивілізації. Самі інститути є особливими формами життя (в тому числі господарського), людських зв'язків і відносин, що мають сталий характер, формують у суспільстві духовні якості та властивості. У свою чергу, інститути є також важливими факторами відбору.

Представники  інституціоналізму виступили з  різкою критикою маржиналізму, неокласичної теорії ринкової рівноваги з її методологічним принципом граничної корисності та продуктивності (вважали їх формалізованими абстракціями), обмеженості ринку та ринкової рівноваги як універсального механізму розподілу обмежених ресурсів і самого капіталізму. Вони стверджували, що класичне суспільство вільної конкуренції XIX ст. перестало відповідати реаліям сучасності, а ринок перетворився лише на один з економічних інститутів. Іншими елементами таких інститутів стали корпорація, держава.

Корпорація, в якій відбувається відокремлення  власності від управління і здійснюється планомірний розвиток в єдності зі стихією дрібного та середнього підприємництва, утворює якісно новий елемент економічних інститутів. Але ключовим економічним інститутом і основою сучасного їм суспільства, нової системи представники інституціоналізму вважали державу, яка здійснює активну соціальну політику, застосовує індикативне планування та регулювання господарського життя, а ідеалом суспільства проголошували державу, соціального благоденства. Для цього, на їхню думку, потрібен соціальний контроль.

Аналізуючи корпорацію, прихильники  інституціоналізму значну увагу приділяли процесу відокремлення власності від контролю за виробництвом, ввели поняття «абсентеїстської» власності (власності, якої немає, яка розсіюється серед акціонерів, що втрачають контроль над засобами виробництва), що призвело до принципових змін у системі управління виробництвом.

Це управління здійснює не підприємець, а управляючі, які дбають про свої вузькогрупові інтереси і контролюють корпорації. Таку систему американський економіст Г. Мінз називає колективним капіталізмом. Найлогічніше завершення ця ідея отримала в теорії «техноструктури» Дж. Гелбрейта, до якої він відніс професіональних керівників (управляючих), починаючи з вищих менеджерів до керівників нижчої ланки — бригадирів, майстрів, осіб, що займаються рекламою тощо. Представники сучасного інституціоналізму — американські вчені Д. Белл та Дж. Гелбрейт — головною рушійною силою суспільного прогресу вважали впровадження досягнень науки і техніки у виробництво. Найпрогресивнішими ідеями прихильників сучасного інституціоналізму є необхідність участі трудящих у власності та управлінні виробництвом, надання їм соціальних гарантій, а влади — гуманітарній інтелігенції. Заслуговують на увагу також їхні думки про еколого-економічне виживання людства³.

Прихильники інституціоналізму основою  розвитку економіки суспільства вважають соціальні інститути. Сучасні інституціоналісти Уеслі Мітчел (1874—1948), Джон Гелбрейт (1909 р. нар.), Рональд Коуз (1910 р. нар.) критикують неокласичні теорії, вони виступають за реформування капіталізму ⁴.

На початку  ХХ ст.. багатьма вченими-економістами США були запропоновані концепції  соціального контролю над економікою, що започаткували соціально-інституціональний напрям економічної думки. Інституціоналізм з’явився в умовах переходу капіталізму в монополістичну стадію як узагальнення особливостей взаємодії різних соціально-економічних факторів у розвитку сучасного капіталізму. Інститут розглядається як первинний елемент рушійної сили суспільства в економіці. На початку 20-х років склалися три основні напрямки інституціоналізму:

• соціально-психологічний на чолі з Т.Вебленом. Основним протиріччям сучасного капіталізму – є ротиріччя між істрією і бізнесом. Критикуючи паразитичний спосіб життя заможних класів, вчений вважав, що майбутнє за суспільством, звільненим від влади бізнесу функціонуючим в інтересах всього соціуму.;
• соціально-правовий на чолі з Дж.Коммонсом. Він визнаив вартість товарної продукції як результат юридичної угоди колективних інститутів.;
• кон’юнктурно-правовий, лідером якого був У.Мітчел. Він виявив вплив неекономічних факторів на економічні за допомогою вивчення цифрових показників і встановлення закономірностей у коливаннях цих показників, тобто наявність ділових циклів в економічному розвитку суспільства ⁵.

В останні десятиріччя виник  новий різновид інституціоналізму  — неоінституціоналізм, що основою економічного розвитку в постіндустрі-альному суспільстві вважає людину, а метою економічної системи — всебічний розвиток людини. Зокрема, XXI ст. неоінституціоналісти проголошують століттям людини. З цією метою вони розробляють економічну теорію прав власності (в якій власністю є не певне економічне благо, а частка прав щодо його використання), теорію суспільного вибору (яка досліджує взаємозв'язок економічних і політичних явищ, зокрема бюрократичного управління), передбачають розширення соціальних програм.

Заслуговує на увагу такий аспект методології в теорії інституціоналізму, як необхідність вивчення не стільки процесів функціонування капіталізму, скільки його розвитку, трансформаційних змін, які при цьому відбуваються ⁶.

Інституціоналізм у політичній економії почав формуватися наприкінці XIX ст. Його ідейні основи було закладено  американським економістом і соціологом Т. Вебленом. Назва напряму походить від латинського слова «institutio» (звичай, настанова) і близького до нього «інститут» (зовнішнє втілення «інституції закріплення їх у вигляді законів).

Інституціоналізм виник і набув  поширення в США за умов раннього періоду імперіалізму. Об'єднують інституціоналістів методологія і критичне ставлення до ортодоксальної класичної і неокласичної теорії.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували класиків за те, що останні відмовились від аналізу поведінки людини як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці, хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго лишався таким. Еволюціонуючи, інституціоналізм набрав нових рис, змінилося його місцем, у науці ідеї інституціоналізму позначилися на поглядах багатьох економістів. Можливо, саме тому нині відокремити «чистих інституціоналістів» досить складно.

Оскільки його адептам притаманні прагматизм і реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, значення інституціоналізму постійно зростає.

3. Тестові завдання

1. На думку  фізіократів, праця є продуктивною:

а)  у промисловості;

б)  у сільському господарстві;

в)  у зовнішній  торгівлі;

г)  усі перелічені відповіді правильні.

Правильною  відповіддю є варіант «б» - у сільському господарстві;

Фізіократи — французькі економісти другої половини ХVІІІ ст., представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів «фізіс» — природа і «кратос» — влада.

Фізіократи, виступаючи проти меркантилізму, висували на перший план аграрну проблему. Саме тому критика меркантилізму набрала у фізіократів аграрного характеру.

Фізіократи  розробили основи, хоча й суперечливої, проте прогресивної реформи, суть якої полягала в капіталістичній реорганізації сільського господарства.

2.  Теорія  марксизму грунтувалася на використанні:

а)   ідеалізму;

б)  метафізики;

в)   історичного  методу;

г)   діалектичного  та історичного матеріалізму.

Правильною відповіддю є варіант «а» - ідеалізму.

Завдяки сформульованому  діалектичному методу філософія Гегеля зайняла почесне місце в історії філософії, стала одним з теоретичних джерел марксизму.

Одним із теоретичних джерел марксизму  була й англійська класична політична економія. І хоч їх вчення мало обмежений характер, воно все ж сприяло матеріалістичному розумінню історії.

Теоретичним джерелом марксизму  був і утопічний соціалізм (К.Сен-Сімон, Ш.Фур'є, Р.Оуен). [12; 67-70].

„У початковий період своєї діяльності К.Маркс і Ф.Енгельс були революційними демократами, а в галузі філософії — ідеалістами-діалектиками. В 1842 році у них намітився перехід від революційного демократизму до комунізму і від ідеалізму до матеріалізму.

Восени 1843 року він (К. Маркс) видає в Парижі "Німецько-французький щорічник". У цей час відбувається його остаточний перехід від ідеалізму до матеріалізму і від революційного демократизму до комунізму.

3. Неолібералізм  пропагує:

а) вільне ціноутворення;

б) активну  державну інвестиційну політику;

в)  централізоване державне управління;

г)   переважання  приватного інтересу і приватної  власності.

Правильною  відповіддю є варіант «а» - вільне ціноутворення.

Неолібералізм — напрям в економічній теорії, що базується на неокласичній методології  і захищає принципи саморегулювання  економіки, вільної конкуренції  та економічної свободи. Ринок розглядається як ефективна система, що якнайбільше сприяє економічному зростанню і забезпечує пріоритетне становище суб’єктів економічної діяльності. Роль держави неолібералізм обмежує організацією та охороною побудованої на класичних засадах економіки. Держава має забезпечувати умови для конкуренції і здійснювати контроль там, де конкуренції бракує. Функції держави щодо соціальної сфери неолібералізм розглядає у зв’язку зі способом перерозподілу суспільних доходів, що ставиться в залежність від успіхів економіки і сприяє її розвитку.