Загальна система права інтелектуальної власності

Вступ

Процес ринкового реформування економіки України на мікро- і макро- рівнях призвів до появи нових правовідносин в галузі підприємницького, податкового, інноваційного права та права інтелектуальної власності. Створення належної системи правової охорони інтелектуальної власності стало важливою складовою структурної трансформації економіки. Крім того, становлення надійної системи правової охорони об’єктів інтелектуальної власності є кроком до інтеграції України у європейський простір.

     Сучасний економічний цикл світової економіки пов’язано з технологічним розвитком світової спільності. Розвиток технологій пов’язано зі створенням об’єктів інтелектуальної власності, зокрема винаходів, корисних моделей, раціоналізаторських пропозицій та інших, адже однією з гарантій стабільності економіки є надійна правова охорона інтелектуальної власності. 
 Виникнення терміна «інтелектуальна власність» припадає на кінець XVIII ст. Він уперше з’явився у французькому законодавстві. Теоретичне підґрунтя  авторського і патентного права виникло у Франції на засадах теорії природного права, яке одержало свій найбільш послідовний розвиток саме в працях французьких філософів-просвітителів (Вольтер, Дідро, Гольбах, Гельвецій, Руссо). Відповідно до цієї теорії право творця будь-якого творчого результату є його невід’ємним природним правом, що виникає із самої сутності творчої діяльності та «існує незалежно від визнання цього права державною владою».

Загальна система  права інтелектуальної власності

  Згідно із Всесвітньою організацією інтелектуальної власності (ВОІВ) поняття інтелектуальної власності включає промислову власність, що головним чином охоплює винаходи, товарні знаки і промислові зразки, і авторське право, яке стосується літературних, музичних, художніх, фотографічних і аудіовізуальних творів.  
Інтелектуальна власність у широкому розумінні означає закріплені законом права на результати інтелектуальної діяльності у виробничій, науковій, літературній і художній галузі.  
 Загальні засади охорони права громадян на творчу діяльність містяться в ст. 41 Конституції України, яка передбачає, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Стаття 54 Конституції гарантує громадянам свободу літературної, художньої, наукової і технічної творчості. Отже, держава гарантує захист інтелектуальної власності авторських прав громадян, їх моральних і матеріальних інтересів, що виникають у зв’язку з інтелектуальною діяльністю. 
 Конкретною правовою основою здійснення і захисту інтелектуальної власності в Україні є низка спеціальних законів: «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі», «Про охорону прав на промислові зразки»,. «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг», «Про авторське право і суміжні права», «Про охорону прав на топографії інтегральних мікросхем» та ін. 
 Відповідно до українського законодавства інтелектуальна власність – це підгалузь цивільного права, яка складаеться з  чотирьох інститутів:

Авторське право та суміжні  права.

Патентне право.

Правова охорона засобів  індивідуалізації учасників цивільного обороту.

Правова охорона нетрадиційних  об’єктів інтелектуальної власності.

  Авторське право надає авторам та іншим творцям інтелектуальних творів у галузі літератури, музики або мистецтва певні права, що дозволяють або забороняють протягом певного обмеженого у часі періоду ті або інші види використання власних творів. У широкому сенсі авторське право включає в себе положення про охорону авторського права в точному змісті цього слова, а також охорону так званих «суміжних прав». 
 Промислова власність передбачає охорону винаходів за допомогою патентів, захист певних комерційних інтересів за допомогою законодавства на товарний знак і торгову назву, а також законодавства з охорони промислових зразків тощо. Крім того, у поняття промислової власності входить боротьба проти недобросовісної конкуренції. 
 Для інтелектуальної власності характерна двоїста природа:

• інтелектуальна власність закріплює виключне право автора на використання літературного твору, винаходу, корисної моделі та інших об’єктів (тобто майнові права);
• інтелектуальна власність закріплює моральні права автора: право на ім’я (особисті немайнові права).

  Установлення права інтелектуальної власності охоплює два етапи: виникнення права інтелектуальної власності (первинне виникнення); набуття права інтелектуальної власності (вторинне виникнення). При первинному виникненні права інтелектуальної власності йдеться про встановлення права інтелектуальної власності вперше, адже раніше його не існувало. Це створення літературних, художніх творів, винаходів та інших результатів інтелектуальної, творчої діяльності, яке супроводжується легітимними діями творця у необхідних випадках. 
 У випадку набуття права інтелектуальної власності, воно виникає з підстав, що мають вторинний характер. Зокрема стати власником такого права можна в результаті отримання необхідних документів, правонаступництва, передання автором майнових прав інтелектуальної власності іншій особі тощо (ст. 427 Цивільного кодексу України).

Суб’єкти та об’єкти  права інтелектуальної власності

  Суб’єкти права інтелектуальної власності – це особи, яким можуть належати особисті немайнові та майнові права на об’єкти інтелектуальної власності. Суб’єктами права інтелектуальної власності є два види суб’єктів:

•   автор (творець) об’єкта права інтелектуальної власності;
• інші особи, яким належать особисті немайнові та (або) майнові права інтелектуальної власності.

 
  Автор – це особа, в результаті інтелектуальної, творчої діяльності якої створені об’єкти права інтелектуальної власності. Автори не обмежені вимогами до їх віку, стану здоров’я, дієздатності тощо. Творцями будь-яких результатів творчої діяльності можуть бути як повнолітні, так і неповнолітні особи. 
 Слід звернути увагу на те, що «творча правосуб’єктність» не збігається із загальною цивільною дієздатністю, яка за загальним правом настає з досягненням фізичною особою 18 років. Суб’єктом права інтелектуальної власності може бути частково дієздатна, обмежено дієздатна або недієздатна особа. Інша річ, що здійснювати майнові права така особа може лише за допомогою інших осіб (батьків, усиновлювача, опікуна, піклувальника тощо). 
 Суб’єктом права інтелектуальної власності може бути держава, яка в особі своїх державних органів здійснює такі функції:

• регулює правовідносини в галузі інтелектуальної власності  (створення нових нормативних актів);
• охороняє правовідносини інтелектуальної власності (діяльність суду, прокуратури, міліції, створення відповідних нормативних актів і реалізація державної політики);
• здійснює стимулювання творчої, винахідницької діяльності громадян;
• вирішує суперечки в галузі правової охорони інтелектуальної власності і захищає права, інтереси суб’єктів через суди;
• реєструє (веде облік) об’єктів інтелектуальної власності.

  Наприклад, в Україні діють такі державні органи: Міжвідомчий комітет з проблем захисту прав на об’єкти інтелектуальної власності, 
 Державна служба інтелектуальної власності (далі ДСІВ), при якій створено консультативну раду представників усіх творчих спілок України, апеляційну палата для розгляду в адміністративному порядку заперечень проти рішень за заявками на об’єкти інтелектуальної власності. В Україні функціонують і юридичні особи, створені при державних органах – це підприємства, метою яких є реалізація державних програм:      Державне підприємство „Український інститут промислової власності”, Державне підприємство „Інтелзахист”.  
 Крім державних інституцій, існують недержавні організації: творчі спілки, Всеукраїнська асоціація патентних повірених, Коаліція з питань захисту прав інтелектуальної власності (CIPR). 
 Об’єктом права інтелектуальної власності є не кожен результат творчої діяльності, а лише той, який відповідає вимогам закону. Твір літератури, науки і мистецтва, суміжні права підпадають під охорону права, якщо вони відповідають вимогам закону. Науково-технічним результатам правова охорона надається лише на підставі видачі правоохоронного документа. Правова охорона об’єктів права інтелектуальної власності обмежується лише територією України. Охорона прав на зазначені об’єкти на території інших держав здійснюється лише на підставі відповідних міжнародних конвенцій і договорів. 
 Відповідно до переліку об’єктів, що міститься у ст. 420 Цивільного кодексу України (далі ЦКУУ), визначаються і види права інтелектуальної власності в Україні: 
1) право інтелектуальної власності на літературний, художній та інші твори (авторське право),  гл.36 ЦКУ; 
2) право інтелектуальної власності на виконання, фонограму, відеограму та програму (передачу) організації мовлення (суміжні права), гл.37 ЦКУ; 
3) право інтелектуальної власності на наукове відкриття, гл.38 ЦКУ; 
4) право інтелектуальної власності на винахід, корисну модель, промисловий зразок, гл.39 ЦКУ; 
5) право інтелектуальної власності на компонування інтегральної мікросхеми, гл.40 ЦКУ; 
6) право інтелектуальної власності на раціоналізаторську пропозицію,  гл.41 ЦКУ; 
7) право інтелектуальної власності на сорт рослин, породу тварин, гл.42 ЦКУ; 
8) право інтелектуальної власності на комерційне найменування, гл.43 ЦКУ; 
9) право інтелектуальної власності на торговельну марку, гл.44 ЦКУ; 
10) право інтелектуальної власності на географічне зазначення, гл.45 ЦКУ; 
11) право інтелектуальної власності на комерційну таємницю, гл.46 ЦКУ.

Джерела інтелектуальної  власності

  Джерела інтелектуальної власності – це об’єктивна форма існування правових норм. До джерел інтелектуальної власності належать такі документи:

 
1. Нормативні акти– це сукупність актів державних органів, в яких втілюються правові норми щодо  регулювання правовідносин, вони поділяються на 
- Закони України: Конституція України; Цивільний кодекс України (книга 4), Кодекс про адміністративні правопорушення, Кримінальний кодекс України та ін.; 
- Підзаконні нормативні акти: укази Президента України, постанови Кабінету Міністрів України, накази і рішення міністерств і відомств, інструкції; накази комітетів, агенцій, відомств, Держслужбаів; постанови Верховної Ради України. 
2. Міжнародно-правові акти (договори, конвенції тощо) застосовуються до правовідносин з інтелектуальної власності на территорії України, якщо Україна підписала і ратифікувала міжнародний акт. При цьому, якщо в міжнародному договорі передбачені інші правила, ніж в українському законодавстві, то застосовуються правила відповідного міжнародного договору (ст.10 ЦКУ). 
3. Судова практиканемає юридичної сили, але необхідна для роз’яснення і тлумачення правових норм, закріплена  в постановах Пленуму Верховного Суду України. 
4. Правовий звичай (звичаї ділового обороту) – є правило поведінки, яке не встановлене актами цивільного законодавства, але є усталеним у певній сфері відносин. Звичай, що суперечить договору або актам цивільного законодавства, не застосовується.

Набуття прав на промислові зразки

            У сучасних умовах глобалізаційного  розвитку світової економіки, посилення її інноваційної складової, яка базується на широкому залученні результатів науково -технічних досягнень до процесів суспільного виробництва, продовжують набувати актуальності проблеми правової охорони промислової власності. Враховуючи вагомий вплив останньої на динаміку і результативність економічних перетворень в Україні держава декларує стійке прагнення забезпечити існування ефективно функціонуючої системи правової охорони промислової власності [1]. Важливе місце в цій системі належить набуттю прав на об'єкти промислової власності як початкового елемента, який закладає підґрунтя для подальшого впровадження інтелектуальних рішень до виробництва та реалізації конкурентоздатної продукції. 
            Правова характеристика відносин, що складаються у зв'язку з набуттям прав на об'єкти промислової власності (винаходи, корисні моделі, промислові зразки, торговельні марки), обумовлена сутністю цих об'єктів та особливостями їх правової охорони, яка пов'язується з отриманням охоронного документу (патенту, свідоцтва). Розвиток таких відносин значною мірою залежить від визначеності їх правової природи, що безпосередньо впливає на характер та зміст правових засобів регулювання поведінки і зв'язків учасників правовідносин, які мають конструюватися відповідно до потреб держави у надійній правовій охороні промислової власності. 
           Існуючий стан законодавчої регламентації відносин щодо набуття прав на об'єкти промислової власності не дозволяє однозначно визначитись із їхньою правовою природою. Так, загальні положення про засвідчення патентом набуття прав на винахід, корисну модель, промисловий зразок, а свідоцтвом — прав на торговельну марку встановлено нормами Господарського кодексу України (далі — ГК України) та Цивільного кодексу України (далі — ЦК України). Порядок набуття прав регламентується нормами спеціальних законів у цій сфері, положення яких конкретизовано у підзаконних актах. 
           На науково-теоретичному рівні також не сформовано єдиного бачення природи відносин з набуття прав на об'єкти промислової власності, зокрема з приводу отримання охоронних документів на об'єкти науково-технічної творчості та засоби індивідуалізації. Існуючі наукові погляди відбивають неоднорідність підходів щодо галузевої природи зазначених правовідносин, бо їх пропонується кваліфікувати як адміністративні [2], адміністративно-процесуальні [3], цивільні [4], процедурні [5] тощо. 
         Вищевикладені положення вказують на актуальність дослідження заявленої теми, метою якого є уточнення правової природи відносин, які складаються з приводу набуття прав на об'єкт промислової власності, зокрема, отримання охоронного документу, що засвідчує таке набуття. 
 Досягнення окресленої мети вимагає аналізу основних характеристик зазначених правовідносин, що втілюються передусім у їхньому суб'єктному складі, підставах виникнення та характері правового зв'язку учасників (їх юридичному становищі), адже саме зазначені елементи концентрують у собі ключові ознаки предмету і методу відповідної галузі права, а тому дозволяють сформувати уявлення про сутність правовідносин у сфері набуття прав промислової власності та з'ясувати їхню правову 
природу.

  При цьому необхідно враховувати, що основною причиною дискусій щодо природи досліджуваних правовідносин є те, що на підставі головного правовідношення між заявником та уповноваженим органом виникають різногалузеві правовідносини [6, с. 9]. Тому задля чіткого та однозначного з'ясування природи правовідносин у цій сфері необхідно розмежовувати: правовідносини за участю заявника і Державної служби інтелектуальної власності з приводу набуття права на об'єкт промислової власності та правовідносини за участю Державної служби інтелектуальної власності і Укрпатенту, які опосередковують забезпечення зазначеним державним органом процедури перевірки результату інтелектуальної діяльності на відповідність умовам правової охорони, державної реєстрації прав на об'єкти промислової власності та видачі патенту. На доречність запропонованого розмежування правовідносин можна навести позицію Г.І. Смирнова, який ще за часів радянської системи охорони винахідництва слушно стверджував, що «Госкомизобретений не тогда осуществляет функцию управления изобретательством, реализуемую в нормах административного права, когда решает вопрос, выдать или не выдать охранный документ а тогда, когда он регулирует, организует, контролирует, обеспечивает этот процесс» [6, с. 9].

  У цьому дослідженні основна увага буде зосереджена на природі лише першого виду правовідносин — з приводу набуття прав на об'єкт промислової власності.

Суб'єктний склад таких  правовідносин представлено, з одного боку, заявником, з іншого, — уповноваженим  органом державної влади, на якого  покладено функцію забезпечення реалізації державної політики у  сфері інтелектуальної власності. Заявником виступає особа, яка звертається  з метою отримання охоронного документу на об'єкт промислової  власності і якою може бути творець  науково-технічного результату, роботодавець творця, їх правонаступники (а щодо торговельної марки — будь-яка фізична або юридична особа). Уповноваженим влади у цій сфері є Державна служба інтелектуальної власності

Задля забезпечення виконання  покладених на неї завдань у сфері  промислової власності створено Державне підприємство «Український інститут промислової власності» (далі —  Укрпатент), яке знаходиться у  сфері управління Міністерства освіти і науки України та Державної служби інтелектуальної власності. Укрпатент здійснює прийом та експертизу заявок на видачу охоронних документів, державну реєстрацію об'єктів промислової власності та офіційну публікацію відповідних відомостей.

Підставою виникнення правовідносин, що досліджуються, є дія заявника, яка полягає у зверненні в установленому законом порядку до вказаного державного органу з метою отримання охоронного документу, що засвідчує набуття права на об'єкт промислової власності. З боку заявника ці відносини виникають на диспозитивних засадах, тобто саме за його ініціативою, оскільки законодавство не встановлює обов'язку отримувати охоронний документ патент (свідоцтво) як необхідну умову для впровадження результатів науково-технічної творчості до процесів виробництва. Вільний вибір господарюючим суб'єктом рішення про звернення за отриманням охоронного документу виходить передусім із розуміння необхідності забезпечення його економічних інтересів, потреби у «гарантіях» з боку держави щодо монопольного використання інтелектуального продукту протягом певного строку дії патенту та захисту відповідних прав. 

Правовий зв'язок між заявником  і Державною службою інтелектуальної  власності проявляється у належних їм правах та обов'язках. У цих правовідносинах заявником реалізується право на отримання охоронного документу, що засвідчує набуття прав. Так, відповідно до статей 8, 9, 10 Закону України «Про охорону прав на виходи та корисні моделі» право на отримання патенту на винахід надається винахіднику, а патенту на службовий винахід — роботодавцю винахідника (або їх правонаступникам). Цьому суб'єктивному праву кореспондує юридичний обов'язок

Державної служби інтелектуальної  власності визнати рішення (позначення) об'єктом промислової власності, у разі його відповідності умовам правової охорони, та видати охоронний документ. Такий обов'язок покладено на цей орган, виходячи зі змісту його повноважень щодо: прийому заявок, державної реєстрації об'єктів інтелектуальної власності, видачі охоронних документів (ст. 3 Закону України «Про охорону прав на виходи та корисні моделі»; п. 4 Положення про Державний департамент інтелектуальної власності, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 червня 2000 р. № 997). 
           Характер правового зв'язку суб'єктів досліджуваних правовідносинах не має ознак прямої підпорядкованості, тобто стану «влади-підпорядкування»; заявник за своїм правовим статусом не є підвладним Державній службі інтелектуальної власності. Підтвердженням такого типу взаємовідносин є перелік платних послуг та порядок їх надання Укрпатентом, що розроблені з метою забезпечення фізичних та юридичних осіб послугами, пов'язаними із набуттям прав на об'єкти промислової власності (зокрема, надання копії матеріалів заявки, копій ліцензійного договору, охоронних документів, інформаційні послуги) [7]. 
               На користь «партнерського» характеру взаємодії заявника та уповноваженого органу свідчить і затверджений наказом останнього Договір про участь у дослідних випробуваннях процесів складання, подання та експертизи заявок на об'єкти права   формі електронного документа. Цей договір укладається між Укрпатентом як уповноваженим закладом експертизи і представником у справах інтелектуальної власності від заявника з метою спільного здійснення дослідних випробувань процесів складання, подання та експертизи заявок у формі електронного документа (електронних заявок) з накладеним електронним підписом за допомогою засобів системи подання електронних заявок. По завершенню дослідних випробувань сторони договору зобов'язуються: здійснити аналіз отриманих результатів; підготувати спільні пропозиції щодо вдосконалення зазначених процесів; взяти участь у розробці проекту документа «Порядок складання, подання та експертизи електронної заявки на об'єкт права інтелектуальної власності» [8]. 
              Наведена характеристика правовідносин щодо набуття прав на об'єкти промислової власності дозволяє стверджувати про їх відповідність ознакам господарсько-правових відносин, якими є відносини, що складаються в процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб'єктами господарювання, а також між цими суб'єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання (ст. 1 ГК України). При цьому правовідносини у сфері набуття прав промислової власності серед розгалуженої внутрішньої класифікації такого галузевого виду правових відносин мають ознаки тих господарських правовідносин, які виникають за участю органів державної влади, тобто організаційно-господарських правовідносин. Такими визнаються відносини, що складаються між суб'єктами господарювання та суб'єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю (ч. 6 ст. 3 ГК України). 
             На підтвердження наведеного вказує аналіз прояву характеристик відносин, що досліджуються, і організаційно-господарських правовідносин. У теорії господарського права особливості організаційно-господарських правовідносин конкретизуються у наступних кваліфікаційних ознаках [9, с. 5, 14]:

 особливий юридичний  зв'язок між учасниками, суть якого полягає у наявності права вимоги в управненої сторони і відповідного обов'язку у зобов'язаної сторони;

  суб'єктний склад представлено суб'єктом господарювання та суб'єктом організаційно-господарських повноважень, наділеним господарською компетенцією;

   організаційно-майновий характер.

 
           Відповідність  юридичного зв'язку учасників  правовідносин з набуття прав  на об'єкти промислової власності  першій ознаці організаційно-господарських  правовідносин підтверджується  вищенаведеними положеннями щодо  взаємозв'язку суб'єкта господарювання  — заявника і Державної служби інтелектуальної власності, який проявляється у належних їм кореспондованих (взаємних) правах і обов'язках, де праву суб'єкта господарювання на отримання патенту протистоїть юридичний обов'язок державного органу визнати такий результат охороноздатним за умови відповідності певним вимогам (умовам правової охорони) та видати патент. Як підкреслює Г.Л. Знаменський, щодо цієї ознаки господарських правовідносин вертикальні господарські відносини будуються не на прямому підпорядкуванні однієї особи іншій, як це відбувається в адміністративній вертикалі, а на взаємних зобов'язаннях органа управління і господарюючого суб'єкта та їх рівному підпорядкуванню суспільному господарському порядку [10, с. 54-55]. 
        Друга кваліфікаційна ознака організаційно-господарських правовідносин пов'язана з їх особливим суб'єктним складом та спрямованістю органу державної влади на управління господарською діяльністю. Суб'єктний склад правовідносин у сфері набуття прав на об'єкти промислової власності повністю відповідає ознакам учасників організаційно-господарських правовідносин, адже представлений, з одного боку, суб'єктом господарювання , а, з іншого, — уповноваженим державним органом, наділеним господарською компетенцією. Саме наявність такої компетенції за теорією господарського права є підставою для визнання органу державної влади суб'єктом організаційно-господарських правовідносин. При цьому під господарською компетенцією органу влади розуміється сукупність прав та обов'язків у сфері господарювання, які цілеспрямовані на організацію господарської діяльності, її регулювання та управління нею [11, с. 77]. Управління розглядається як правова форма державного регулювання економікою, яка реалізується у прийнятті компетентним органом юридично значущих рішень для суб'єктів господарювання з оперативних питань їх господарського життя [12, с. 21].

  Аналіз правового статусу Державної служби інтелектуальної власності дозволяє стверджувати, що повноваження цього державного органу проявляються у їх спрямованості на організацію та створення умов для ефективного господарювання відповідно до вимог суспільного господарського порядку. На це вказує головна мета реалізації повноважень такої служби у правовідносинах із суб'єктом господарювання — заявником, яка полягає у забезпеченні шляхом засвідчення прав промислової власності належних умов для їх ефективного залучення до господарського обігу, захисту економічних інтересів суб'єктів господарювання задля підвищення продуктивності суспільного виробництва, активізації підприємницької, інноваційної діяльності, забезпечення добросовісної конкуренції. У більш конкретизованому вигляді реалізація повноважень цього державного органу в досліджуваній площині спрямована на:

          1) укріплення економічних позицій товаровиробників завдяки забезпеченню охоронним документом організаційно-правового режиму правомірного використання об'єктів промислової власності, попередження порушень прав, можливості капіталізації майнових прав промислової власності — з метою підвищення інноваційної складової господарської діяльності та розвитку добросовісної ринкової конкуренції;

           2) забезпечення доступу держави до сутності науково-технічної розробки та можливості її вільного використання кожним після спливу строку дії патенту — з метою прискорення розвитку науково-технічного 
прогресу;

           3) скорочення масштабів виробництва контрафактної продукції, обсягів тіньового ринку прав промислової власності — з метою захисту прав суб'єктів господарювання та отримання економічних та соціальних результатів від створення сприятливого «клімату» у сфері комерціалізації прав промислової власності; 4) підвищення якості та гарантування безпеки продукції, в якій втілено об'єкти промислової власності — з метою забезпечення та захисту прав споживачів. 
        Означені аспекти спрямованості повноважень, які реалізує Державна служба інтелектуальної власності у сфері засвідчення прав на об'єкти промислової власності, уможливлює висновок про наявність у неї саме господарської компетенції щодо суб'єкта господарювання — заявника, тобто цей орган має статус учасника господарських правовідносин — органу державної влади, що здійснює організаційно-господарські повноваження стосовно суб'єкта господарювання. 
Третя ознака організаційно-господарських правовідносин характеризує їх як відносини, що поєднують у собі організаційні й майнові елементи, які властиві і правовідносинам щодо отримання охоронного документу на об'єкти промислової власності. Таке поєднання проявляється в тому, що отримання патенту, свідоцтва є значущим фактом (передумовою) для організації та здійснення економічної діяльності суб'єкта господарювання у сфері комерціалізації прав промислової власності, адже отримання охоронного документу становить первинну підставу виникнення майнових прав на об'єкти промислової власності. Набуття прав функці¬онально пов'язано із господарсько-виробничими правовідносинами, які складаються з приводу здійснення господарської діяльності правоволодільця, оскільки отримавши патент суб'єкт господарювання набуває майнове право впроваджувати охоронюваний об'єкт у виробництво, укладати господарські договори у сфері промислової власності, яке входить до змісту відповідних майнових господарських правовідносин. 
           Вищевикладені положення щодо суб'єктного складу правовідносин у сфері набуття прав промислової власності, господарсько-управлінського характеру впливу Державної служби інтелектуальної власності України на діяльність суб'єкта господарювання, їх організаційно-майнового характеру дозволяють стверджувати про галузеву приналежність цих правовідносин до організаційно-господарських правовідносин.

 Джерела 
1. Програма розвитку державної системи правової охорони інтелектуальної власності в Україні на 2010-2014 роки: Схвалена Рішенням Колегії Державного департаменту інтелектуальної власності (протокол від 14 грудня 2009 р. № 14) // Офіційний веб-портал Державної служби інтелектуальної власності України / http://sdip.gov.ua

 
3. Дементьев В.Н. Экспертиза заявок  на изобретения как административный  процесс / В.Н. Дементьев // Вопросы  изобретательства.— 1978.— № 2.—  С. 8-11

. 
4. Кравченко О. Кваліфікаційна експертиза заявок на винаходи / О. Кравченко // Інтелектуальна власність.— 2002.— № 2-3.— С. 8-12

. 
5. Исакова Л.А. Возникновение права на изобретение у его автора / Л.А. Исакова // Вестник Московского университета. Серия 11. Право.— 1994.— № 3.— С. 54-60.

 
6. Смирнов Г.И. К вопросу об  изобретательских правоотношениях  / Г.И. Смирнов // Вопросы изобретательства.—  1977.— № 4.— С. 6-10.

 
7. Порядок надання платних послуг  Державним підприємством «Український інститут промислової власності: затверджений Наказом Державного підприємства «Український інститут промислової власності» від 27 грудня 2006 р. № 85 // Офіційний сайт Державного підприємства «Український інститут промислової власності» / http://www.ukrpatent.org/ua/porjadok.htm

 
8. Договір про участь у дослідних  випробуваннях процесів складання,  подання та експертизи заявок  на об'єкти права інтелектуальної  власності (винаходи, корисні моделі, знаки для товарів і послуг) у формі електронного документа:  затверджений Наказом Державного  департаменту інтелектуальної власності  від 21 лютого 2011 року № 24-Н // Офіційний веб-портал Державної служби інтелектуальної власності України / http://sdip.gov.ua/i_upload/file/dogovir(1).doc

 
9. Віхров О.П. Організаційно-господарські  правовідносини: Автореф. дис. ... докт. юрид. наук: 12.00.04 «Господарське право,  господарсько-процесуальне право» / О.П. Віхров // Інститут економіко-правових  досліджень НАН України.— Донецьк, 2009.—30с. 
10. Знаменский Г.Л. Хозяйственное законодательство Украины: формирование и перспективы развития / Г.Л. Знаменский.— К.: Наукова думка, 1996.— 63 с.