Значення римського приватного права для сучасного цивільного права

Зміст

1. Поняття та сутність римського приватного права

Право у Стародавньому Римі складалося з трьох систем:  цивільне право;  право народів;  преторське право. Ці три системи в сукупності складали римське приватне право. Цивільне право Стародавнього Риму — споконвічне, сугубо національне і найдавніше право, що регулювало майнові відносини винятково між римськими громадянами. Воно відзначалося національною обмеженістю, обтяжливим формалізмом, стійким консерватизмом. Римська держава на той час являла собою місто-державу Рим, і дія цивільного права обмежувалася територією Риму, що надавало йому замкнутого характеру.

Основним джерелом були Закони XII таблиць, прийняті ще в період становлення республіки (451— 450 рр. до н.е.). Цивільне право не могло довго задовольняти потреби римського рабовласницького суспільства, що бурхливо розвивалося. Його норми перестали відображати соціально-економічні умови рабовласницького ладу, які швидко змінювалися. Вони не забезпечували чіткого регулювання нових майнових відносин, що виникали на руїнах римського тоталітаризму.

Цивільне право не здатне було регулювати майнові відносини між римськими громадянами, з одного боку, і громадянами, які проживали за межами Риму, з другого. Однак потреба в цьому зростала, оскільки римляни вели жваву торгівлю зі своїми сусідами. Прийшлося визнати основні цивільні права і за неримлянами, що проживали навколо Риму, за так званими перегрінами.

Саме в цей період (III—І ст.ст. до н.е.) Рим розпочав завойовницькі  війни проти сусідніх народів, що призвело до підкорення всього Апеннінського півострова, а потім і Середземномор'я. Місто-держава поступово перетворилося на величезну державу. Підкорені Римом народи мали високий рівень культури, в тому числі і правової, яка виявляла зворотний вплив і на римське цивільне право. Так виникла ще одна система римського приватного права — право народів як різновид римського цивільного права.

Воно вигідно відрізнялося від цивільного права: більшою рухливістю, відсутністю обтяжливого формалізму і національної обмеженості, властивих римському цивільному праву.

Названі системи існували і розвивалися паралельно, проникаючи одна в одну і взаємно збагачуючись. Право народів було більш змістовним і цивільне право вбираю в себе нові правові ідеї, конструкції, інститути¹.

Системи почали зближуватись, але через деякий час стали  безнадійно відставати від вимог  цивільного обороту, що бурхливо розвивався. Їхні норми виявилися безсилими, немічними під натиском нових правових явищ, треба було шукати більш ефективні правові засоби і способи. Одночасно з розвитком цивільного права і права народів виникла ще одна система римського цивільного права — преторське право, що склалося в результаті практичної діяльності преторів і деяких інших магістратів.

Преторське право регулювало майнові відносини як між римськими  громадянами, так і перегрінами, але застосовувалося в разі нездатності регулювання нових відносин нормами цивільного права і права народів.

2. Класична система римського  приватного права

Звичайно аналіз загальних положень класичного римського права починають з аналізу популярної сентенції Ульпіана, котрий зазначав, що вивчення права поділяється на дві частини: публічне та приватне право.

Публічне право — це те, що стосується становища римської держави, приватне — те, що стосується, користі окремих осіб; існує корисне у суспільному відношенні і корисне у приватному відношенні.

Проте при цьому слід мати на увазі, що, проводячи розділення права, Ульпіан  вів мову не про регулювання відносин, а про поділ права з метою його вивчення. В реальному житті такої чіткої межі не існує.

Тому слід враховувати наступне:

поділ Римського права на публічне і приватне має досить умовний  характер;

проводячи таке «розділення», зустрічаємося  зі своєрідним ефектом «перетікання» права, який полягає в тому, що в залежності від різних обставин відносини можуть визначатися суспільством то як публічні, то як приватні. Прикладом цього може бути кваліфікація у римському праві крадіжки, шахрайства, навіть, вбивства як приватноправових деліктів, хоча з часом їх стали відносити до публічного права.

Оскільки Ульпіан розділяв приватне право на три частини: природні приписи (природне право), приписи народів, приписи  цивільні, насамперед, треба з'ясувати, що значило це розподілення.

За Ульпіаном природне право  — це те, якому природа навчила все живе, оскільки це право належить не лише людям, але й всім тваринам, що народжуються на землі і в морі, та птахам.

Jus gentium (право народів) — це  те, чим користуються народи людства; можна легко зрозуміти його відмінність від природного права: останнє є спільним для усього живого, а перше — лише для людей.

Крім того, існує jus civile, котре не відокремлюється цілком від природного права або ж права народів, але й не у всьому дотримується їх. Особливість його полягає в тому, що воно регулює відносини тільки між римськими громадянами, тобто обмежене за колом осіб.

Таким чином, співвідношення вказаних видів права, на перший погляд, виглядає як концентричні кола: найменший з них — це цивільне право, котре охоплює тільки відносини між громадянами Рима, затим йде «право народів», котре регулює вже не тільки відносини між римськими громадянами, але й між усіма людьми. Нарешті, найбільше коло відносин охоплює природне право, котре стосується всіх живих істот².

Разом з тим, варто звернути увагу  на той факт, що між ними практично  відсутні якісь особливості за об'єктом правового регулювання та засобами, за допомогою яких це регулювання здійснюється.

Це приводить до висновку про  те, що система і класифікація римського права, наведені у Дигестах, можуть бути зараз, з врахуванням сучасного рівня знань, викладені дещо інакше.

Виглядає це таким чином:

Джерелом усього римського права  є право природне як сума уявлень  і норм, що стосуються понять «добро», «зло», «справедливість», «злочин», «правомірність» тощо. Крім того, все римське право складається з юридичних норм, що містяться у цивільному праві і праві народів (причому, пі норми стосуються не лише інтересів окремих осіб, але й інтересів держави в цілому, тобто цивільне право і право народів є джерелом як приватного, так і публічного права).

Доповнює цивільне право і право  народів преторське право, «котре ввели  претори для сприяння цивільному праву чи для його доповнення або  виправлення з метою користі для громади».

При цьому для природного, цивільного права або права народів не є визначальною ознакою предмет правового регулювання: вони рівною мірою стосуються як інтересів окремих осіб, так і інтересів суспільства або держави в цілому; в будь-якій з цих систем (груп правових норм) можуть бути норми, що стосуються положення або окремих громадян, або усього римського народу.

Для перевірки виправданості такого судження варто проаналізувати висловлювання  Гая, наведене у Дигестах:

«Всі народи, котрі управляються на підставі законів та звичаїв, користуються частково своїм власним правом, частково правом, що є спільним для всіх людей. Адже те право, котре кожен народ встановлює для себе, є власним правом держави і має назву цивільного права; те ж право, котре природний розум встановив між усіма людьми, дотримується всіма однаково і має назву права народів, тобто воно є правом, котрим користуються всі народи». Отже, знов-таки розмежування провадиться не за об'єктом правового регулювання, а в залежності від кола суб'єктів і, таким чином, цивільне право може однаково стосуватися приватноправових і публічно-правових відношень, так же, як може стосуватися і тих і інших право народів, і так, як їх стосується природне право.

В кінцевому підсумку, розмежування приватного і публічного права провадиться за такими критеріями:

характер інтересів, що захищаються  даною галуззю права (індивідуальні чи сукупні);

спосіб впливу на учасників даних  відносин (рівність сторін або владний  припис);

правове становище потенційних учасників (приватні, окремі особи або державні органи і т. п.);

ініціатива застосування засобів  захисту (з боку самого потерпілого  або за ініціативою органів держави, посадових осіб, покликаних здійснювати такий захист);

порядок захисту (позовний захист, цивільний процес або звинувачувальне провадження при державних органах, кримінальний процес тощо).

3. Основні інститути приватного  права доби Юстиніана

Кодекс і Дигести Юстиніана  були комплексними актами, що охоплювали норми як приватного, так і публічного права.

Натомість Інституції Юстиніана були присвячені лише праву приватному, продовжуючи у цьому сенсі  римську традицію вивчення права  як публічного і приватного. Тому, характеризуючи приватноправові інститути, доцільно взяти за основу саме їх, звіряючись за необхідності з Дигестами та Кодексом, а при характеристиці інститутів публічного права використовувати інші нормативні акти.

Загалом, Інституції Юстиніана побудовані за «інституційною системою» яка, однак, тут подана не у «дистильованому вигляді», а скоригована відповідно до потреб практики.

Архітектоніка приватного права «за  Юстиніаном» має такий вигляд:

1). Вступ до приватного права  (титули І-ІІ кн. 1 Інституцій);

2). Особи (решта титулів кн. 1);

3). Речеве право і право спадкове (кн. 2, а також-титули І-ХІІ кн. 3);

4). Зобов'язання (решта титулів кн. З, а також титули І-ІХ кн. 4);

5). Захист цивільних прав (решта  титулів кн. 4).

Порівняно з Інституціями Гая тут  збільшується питома вага загальних положень; більш чіткою стала система окремих книг; проведено межу між спадкуванням, як способом придбання речей, і зобов'язаннями; зобов'язання досить послідовно поділяються на договірні та позадоговірні; скорочено положення про окремі позови на користь загальних положень судочинства³.

Отже зупинимось на окремих інститутах відповідно до викладеної вище схеми Інституцій Юстиніана — у першу чергу, на визначальних тенденціях та головних новелах у галузі приватного права.

Скласти уявлення про трактування  юриспруденцією часів Юстиніана  поняття та сутності права можна завдяки титулам І («Про право і справедливість») та II («Про право природне народів». В оригіналі йдеться про jus «gentium». Цей термін звичайно перекладають як «загальнонародне право». Але здається більш точним вираз «право народів», який дає змогу уникнути двозначності; право усіх народів — право усього народу, і цивільне»),

Причому, якщо Інституції Гая відразу  починаються зі з'ясування співвідношення права цивільного та природного і характеристики відповідних джерел, то Інституції Юстиніана у першому титулі містять фактично виклад концепції, доктрини візантійського права.

Зокрема, сформульовано засадні  положення щодо розуміння науки права, як вміння розрізняти справедливе та несправедливе. А оскільки це неможливо без визначення того, що є справедливість, то на чільному місці вміщено відому сентенцію Ульпіана: «Justitia est constans et perpetua voluntas jus suum cuigue tribuens» — «Справедливість» (варто нагадати, що «Justitia» може бути перекладено і як «справедливість», і як «правосуддя», що й має місце у різних варіантах перекладу цього вислову) полягає у постійному і незмінному намірі надавати кожному своє». Відповідно принципом права визнається вимога жити чесно і не кривдити ближнього.

Крім того, у праві Юстиніана  вводяться у якості його засадних положень сентенції Ульпіана щодо поділу вчення про право на дві частини: публічне і приватне, визначення приватного права, а також про розділення приватного права на три складові частини: природне право, право народів, цивільне право.

Звичайно, ці сентенції не створені самими візантійськими правниками, а лише запозичені з творів римських юристів класичної доби (хоча наявність інтерполяцій свідчать про спроби пристосувати висловлювання трьохсотрічної давнини до «ромейського» бачення цих категорій). Але вперше у «праві Юстиніана» вони приведені у логічну, струнку систему і визначені у якості принципових засад приватного права.

4. Преторське право. Роль претора в легісакційному і формулярному процесах

Перетворення застарілого цивільного права в нову систему правових норм здійснюється у двох напрямках.

1. Претор в силу своєї влади отримує право надавати чи не надавати судовий захист спірним майновим відносинам. Виходячи з принципу еквітас (справедливості), він може відхилити позов у випадку, коли за цивільним правом такий позов має бути наданий, і, навпаки, надати захист відношенню, яке відповідно до норм цивільного права судовому захисту не підлягає. Право на позов претор виводить не з наявності правової норми, а із свого еквітас⁴.

Система норм цивільного права замінюється  системою позовів — з факту надання позову виводилась наявність матеріального права, а не навпаки. Вирішуючи питання про спрямування чи не спрямування справи до суду, претор не був зв'язаний нормами цивільного права і керувався тільки одним — справедливістю, зрозуміло, задовольняючи інтереси пануючого стану. Якщо нове відношення, на думку претора, підлягало судовому захисту, позов надавався, якщо ні — не було й позову.

Такі широкі повноваження надавали претору фактичну можливість шляхом утворення системи позовів виводити нові правові приписи. Оскільки не було позову, то не було і права, надавався позов, отже, було й право. Це ще одне джерело правоутворення в період пізньої республіки.

2. Претор дуже чутливо і майстерно керує судовою практикою. Він не тільки надає чи не надає судовий захист, а й уважно слідкує, щоб судова практика розвивалася в потрібному напрямі. У формулі, що видавалася судді, претор зазначав, за наявності яких обставин позов варто задовольнити, а за відсутності яких в задоволенні позову відмовити. Суддя, залежний від формули претора, не мав змоги від неї відступити. Наприклад, претор писав у формулі судді: «Якщо ти, суддя, встановиш, що Клеопатра дійсно є дочкою померлого Клавдія, то присуди їй спадщину. Якщо виявиться, що вона не дочка померлого, спадщини не присуджуй». Хоча, як відомо, відповідно до норм цивільного права дочка, що вийшла заміж, не була вже родичкою своїх батьків і право на спадщину втрачала.

Великі зміни в економіці вимагали відповідних змін у правовому регулюванні. Пожвавлення виробництва, торгівлі, лихварства привело до значного зростання майнових спорів, вимагаючих негайного та ефективного розгляду. Дегісакційний процес із своїм формалізмом уже не задовольняв потреб економічної практики. Вимагалися радикальні зміни за повідомленням Гая, законом Ебуція між 149 і 126 рр. і двома законами Юлія (час прийняття невідомий) до цивільного судочинства були внесені істотні зміни, які грунтовно змінили легісакційний процес. Вони в основному зводилися до того, що позивач звільнявся від неухильного обов'язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі. Обов'язок юридичне грамотно, відповідно до закону формулювати позовні вимоги перекладався на претора. Позивач мав тепер право викладати претору свої позовні вимоги вільно. без дотримання формальностей і ритуалів. Вислухавши пояснення сторін, їхні докази й заперечення, претор самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав в спеціальній записці судді, яку почали називати формулою, звідси і назва нового порядку судочинства⁵.

Те чи інше відношення до правотворчої діяльності мали едикти консулів, преторів, курульних едилів, правителів провінцій  та інших магістратів. Однак найбільше  проявилась правотворча діяльність преторів (як міського, так і перегрінського).

Посада претора була введена  в 366 р. до н.е. З 247 р. до н.е. почали обирати  двох преторів: міського і перегрінського. Із збільшенням території Риму кількість  преторів зростала і за часів Цезаря досягла 16.

Завдання преторів полягало в наданні допомоги консулам, а за їх відсутністю вони виконували обов'язки останніх. Поступово в їх руках зосереджується судова влада і відповідно змінюються їхні функції. Міський претор здійснює правосуддя в Римі, перегрінський вирішує майнові спори, що виникали між перегрінами або перегрівами, з одного боку, і римськими громадянами — з другого. Посада претора була дуже почесною. Едикти магістратів, насамперед преторів, були джерелом утворення особливої системи правових норм, яка дістала назву преторського права.

За часів принципату  основною формою виразу волі рабовласників були постанови сенату — сенатусконсульти, тоді ж дістає визнання діяльність юристів.

Крім позовного захисту порушених  прав, були введені найрізноманітніші форми непозовного захист від правопорушень. Вони грунтувалися на положеннях магістратів  і були виразом адміністративної влади. За своєю природою це скоріше адміністративні форми захисту прав. Серед них розрізнялися інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан

Інтердикти (розпорядження претора, яким він забороняв здійснювати  які-небудь протиправні дії) спочатку адресувалися конкретним особам, а потім проголошувались як загальнообов'язкове правило. Вони широко застосовувались як правовий засіб проти самоуправності — претор віддавав розпорядження противній стороні: не робити насильства. Самоуправність в давні часи найчастіше виявлялась з приводу володільницьких відносин.

Внаслідок цього і виникли володільницькі інтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони поділялись на інтердикти. які захищали наявне володіння від посягань третіх осіб; інтердикти про повернення втраченого володіння тощо⁶.

 Стипуляція — обіцянка заплатити  певну суму або зробити що-небудь; проголошувалась в урочистій обстановці у відповідь на конкретно поставлене питання. Найчастіше такі публічні обіцянки були формою забезпечення виконання вже існуючих зобов'язань чи упередження можливих негативних наслідків.

Наприклад, будинку сусіда загрожує обвал, що може заподіяти шкоду заявнику. Останній звертається до претора з проханням зажадати від сусіда обіцянки відшкодувати шкоду, якщо вона настане.

 Введення у володіння здійснюється  за розпорядженням претора чи  для забезпечення схоронності певного майна, чи для виконання певних дій. Введення могло здійснюватися над цілим майном, на певну річ, наприклад введення у володіння спадковим майном з метою забезпечення виконання заповідальних відказів.

Поновлення в первісний стан. В деяких випадках правові наслідки, що виявилися вже після здійсненого юридичного факту, невигідні або навіть шкідливі для однієї із сторін правочину. Наприклад, неповнолітній, не маючи достатнього досвіду, уклав невигідний для себе договір купівлі-продажу будинку, що призвело до переплати в ціні (будинок був недобудований, мав інші неприховані чи приховані недоліки). В такому випадку необхідно виправити несправедливе становище. Римляни в особі претора створили для цього поновлення в первісний стан. Сторона, для якої настали негативні наслідки укладеного договору, звертається до претора з проханням визнати факт укладення договору, що породив негативні наслідки, недійсним.

На підставі свого імперіуму  претор визнає недійсність юридичного факту (укладення договору) і поновлює сторони в становищі, в якому вони знаходилися до укладення договору (повертає покупцю виплачену ціну, а продавцю — продану річ). Це і є поновленням в первісний стан.      Реституція застосовувалася в суворо визначених випадках неповнолітність однієї із сторін, обман, погроза, відсутність однієї із сторін. Для застосування реституції вимагалися дві умови: наявність шкоди у потерпілого; строк застосування (не більше року після настання юридичного факту, що дав підставу для застосування реституції).

5. Значення римського приватного  права для сучасного цивільного  права

Римське приватне право є своєрідним еталоном приватного права. Звісно, норми цієї давньої правової системи не застосовуються безпосередньо в реальному цивільному (торговому) обігу. Однак його вплив не тільки не зменшується, але й зростає, завдяки такому явищу як рецепція римського права⁷.

Власне, рецепція римського приватного права не є унікальним явищем. Рецепції інших правових систем, взагалі, і рецепції приватного права, зокрема, відбуваються досить часто і регулярно — до декількох разів в тисячоліття, відображаючи дію принципу наступності розвитку права. Однак саме римському приватному праву, як правовій системі, що втілила в собі вищі досягнення філософської, гуманітарної і юридичної думки античності, судилося стати основою сучасного приватного права Європи.

Рецепція римського приватного права може бути визначена як його відродження, сприйняття духу, головних принципів і положень на новому витку розвитку цивілізацій.

Оскільки рецепція римського приватного права є поняттям неодновимірним, відбуватися вона може в різних формах і видах.

Зокрема, рецепція можлива в наступних  формах:

1) вивчення римського права в  навчальних закладах як юридичної  загальноосвітньої дисципліни  з метою формування світогляду майбутніх правників;

2) вивчення римського права як  надбання культури;

3) дослідження, аналіз і коментування  римських юридичних джерел;

4) безпосереднє застосування норм  і положень римського права;

5) використання норм позитивного римського права як зразків при створенні нормативних актів (особливо при кодифікаціях);

6) використання римсько-правової  методики створення нормативних актів або практики їх реалізації (застосування);

7) сприйняття і використання  принципів, ідей і категорій римського права.

Звісно, що запропонована класифікація виходить з необхідності відокремлення  форм рецепції римського права у  навчально-методичних цілях. На практиці рецепція, як правило, відбувається не в одній якійсь формі, а є наслідком їх сукупності і взаємодії.

Рецепція різниться не тільки за формами, але й може бути різних видів.

Зокрема, варто розрізняти рецепцію пряму і опосередковану (похідну).

Випадки прямої рецепції мають місце  тоді, коли нова цивілізація достатньо  дозріла для сприйняття досягнень минулої культури, з моменту згасання якої пройшло не надто багато часу, щоб були втрачені ідеї, правові пам'ятки і т.п. Прикладом може бути рецепція римського права у Візантії.

Частіше ідеї римського права, окремі його положення, правові рішення реципуються опосередковано, наприклад, шляхом запозичення ідей з правової системи якоїсь країни, котра вже реципувала римське право (опосередкована, похідна рецепція).

Прикладом може бути запозичення багатьма країнами положень Кодексу Наполеона або Німецького цивільного кодексу, які у свою чергу є результатом опосередкованої рецепції — проміжною ланкою була рецепція римського права у Візантії в VI—Х ст.).

Рецепція може бути не тільки явною, але і латентною (прихованою). Це має місце, звичайно, в тих випадках, коли запозичення певних ідей або принципових рішень римського права трапляється в процесі правотворчості, але при цьому декларується принципово інший відхід, відмова від «застарілого» права і т.д. З таким видом рецепції зустрічаємося, наприклад, при кодифікаціях цивільного законодавства в радянській державі, інших країнах, де існувала або існує соціалістична система права.

Список використаних джерел

1. Макарчук В. С. Основи римського приватного права: Навч. посіб. для вищих навч. закладів. — К.: Атіка, 2000. — 175 с.
2. Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юрінком Інтер, 2000. — 272 с.
3. Підопригора О. А. Римське приватне право. Академічний курс: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів. — 3. вид., перероб.та доп. — К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. — 440 с.
4. Сіненко В. О. Основи римського приватного права: Хрестоматія: Навч. посіб. з семінарських занять. - Кіровоград, 1999. — 43 с.
5. Сліпченко С. О., Шишка Р. Б. Римське приватне право в таблицях. - Х., 2001. — 252 с.

¹ Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юрінком Інтер, 2000. — С.  17.

² Сліпченко С. О., Шишка Р. Б. Римське приватне право в таблицях. - Х., 2001. — С. 22-23.

³ Макарчук В. С. Основи римського приватного права: Навч. посіб. для вищих навч. закладів. — К.: Атіка, 2000. — С.  31.

⁴ Сіненко В. О. Основи римського приватного права: Хрестоматія: Навч. посіб. з семінарських занять. - Кіровоград, 1999. —С. 69-70.

⁵ Підопригора О. А. Римське приватне право. Академічний курс: Підручник для студ. юрид. спец. вищ. навч. закладів. — 3. вид., перероб.та доп. — К.: Видавничий Дім "Ін Юре", 2001. — С.  37-38.

⁶ Макарчук В. С. Основи римського приватного права. — К.: Атіка, 2000. — С.  75-76.

⁷ Орач Є. М., Тищик Б. Й. Основи римського приватного права: Курс лекцій. - К.: Юрінком Інтер, 2000. — С.  159-160.